Разместить здесь рекламу

Остап Вишня. Оповiдання


Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)

 

ПЕРШИЙ ДИКТАНТ


I
  Давно-давно це було.
  Було це за тих часiв, про якi  старi  нашi  люди,  жартувавши,  казали:
"Було це за царя Опенька, як була земля тоненька!"
  А тодi таки справдi був цар, хоч i звався вiн не Опеньком, а Миколою, i
були на нашiй землi пани помiщики та капiталiсти.
  А жили ми на хуторi, i вiд хутора до села було тодi верстов зо  три,  а
тепер, значить, кiлометрiв три з гаком.
  На хуторi було з десяток хатiв, а  навкруги  -  лiс,  де  росли  високi
ялинки, розложистi клени i могутнi, у три-чотири обхвати дуби...
  А лiщини тої, лiщини! Як пiшла густими  зеленими  кущами  лiщина  понад
хутором по узлiссю,  то  аж  до  охтирського  шляху  прослалася,  а  потiм
повернула на Рубани, з  Рубанiв  на  Шаповалiвку,  i  аж  до  самiсiнького
Рибальського хутора все лiщина та й лiщина...
  А як уродить було горiхiв! Щодня ми тих горiхiв повнiсiнькi пазухи було
приносили, а мати їх посушать, i взимку  такi  були  ласощi  в  недiлю:  i
соняхи, i гарбузцi, i горiхи...
  Лускаємо було, лускаємо тi соняхи з гарбузцями та з горiхами, аж  язики
подубiють, мати дивляться та тiльки покрикують:
  - Заїди, заїди повитирайте!
  Того часу було нас у батька з матiр'ю п'ятiрко: найстаршенька  сестриця
Парася, а пiд нею був я, а пiсля мене знайшовся в капустi братик Iвасик, а
пiсля Iвасика лелека принiс сестричку Пистинку - потiм  iще,  не  пам'ятаю
вже де, знайшлися двi сеструнi.
  Це нас було на той час, що про нього оце розповiдаємо.
  А пiзнiше приносили нам братикiв i сестричок i лелеки, i в  капустi  їх
знаходили, i з колодязя витягали.
  Дванадцятко всього в батька з матiр'ю було нас братикiв та сестричок.
  Найменшеньку сестричку Орисю баба  Секлета  на  вгородi  пiд  калиновим
кущем iзнайшла.
  Ох i плаксива була Орися, i перед тим, як заголосити, скривиться, було,
скривиться, нiби калинову ягоду розкусила.
  Мати, гойдаючи її, все було приказувала:
  - Недарма  тебе,  таку  плаксиву,  баба  Секлета  пiд  калиновим  кущем
iзнайшла! Усе тобi кисло!
  А тепер сестричка Орися - лiкар,  завiдує  в  районi  родильним  домом,
дiточок вона лiкує, щоб здоровi були i не скиглили.
II
  На  хуторi  школи  не  було,   не   було   на   хуторi   й   церкви   з
церковноприходським   "вчилищем",   i    зростали    хуторяни    здебiльше
неписьменними, бо навiть i до вбогого  дякового  "письменства"  годi  було
прилучитися, - дяка на хуторi не було.
  А як нашим батькам кортiло, - до болю! - щоб ми, їхнi  дiти,  вивчилися
читати й писати, бо як залетить у хутiр якийсь лист iз далекої солдатчини,
то й того не було кому вичитати,  -  загорталося  того  листа  в  бiленьку
хустинку i чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки, або дяка,  чи  до
"сидєльця" в марнопольцi:
  - Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось i крашанок принесла!
  Учителька в селi була дуже  старенька  й  кволенька,  -  їй  з  листами
соромилися надокучати, отже, вичитували  листи  дяк  iз  "сидєльцем"  -  i
складали до своїх комiрчин хуторськi крашанки.
  Вчити дiтей! То нiчого, що школа далеко, що дiтям i в осiннi дощi, i  в
зимовi хуртовини доводилося ходити десятки кiлометрiв туди й сюди! Пiшки -
це пiвлиха, найбiльше лихо, не переборене для бiльшостi батькiв, - чоботи!
  - От уже на ту зиму Парасi й до школи час, а де ж тих чобiт узяти?
  Парасi чоботи таки справили. Померла навеснi  бабуся,  з  їхнiх  старих
шкарбанiв перетягли на Парасю. Хоч i непоказнi,  а  проте  чобiтки,  а  як
дьогтем вишмарували, ще й блистять.
  Почала Парася до школи ходити, а вечорами стоїть, було, бiля каганця та
все: "А-а-а", "Би-би-би"...
  I ми, меншенькi, обсядемо її та й собi за нею:  "А-а-а",  "Би-би-би"...
Аж доки, було, мати:
  - Ану, грамотiї, спати!
  Наступної зими i менi теж випадало йти до школи.
  - А чоботи?! Де ж тих чобiт насправлятися?! - бiдкалися мати, бо батька
ми вдома бачили коли-не-коли, - вiн наймитував у  панськiй  економiї,  був
бiля панських коней за конюха.
  Якось у недiлю прийшов з економiї додому батько, довго вони  з  матiр'ю
мiркували, де взяти для мене чоботи до школи ходити. Так-таки  вони  чобiт
для мене i не вигадали, а вирiшили, що ми з Парасею ходитимемо до школи по
черзi - один день вона, а один день я.
  Почав, отже, ходити i я до школи.
  Вчила нас доброї душi старенька вчителька  Марiя  Андрiївна,  маленька,
роками вже згорблена бабуся, що весь час закутувалася в теплу хустку i все
- кахи! кахи! Усе кахикала.
  А добра, добра була, ласкава та лагiдна.
  Як закрутить, було,  взимку  хуртовина,  нiколи  вона  нас,  хутiрських
школярiв, не пустить, було, додому на хутiр,  залишить  у  школi  на  нiч,
дасть кулешику чи яєчнi насмажить, чайком напоїть, та ще  й  з  цукерками,
бiля груби на  пiдлозi  рядно  простеле,  а  на  рядно  кожушину,  подушку
покладе, подивиться, як пороззуваємося i чи не мокрi в нас ноженята, -  як
вогкi, накаже насухо повитирати, онучi на  лежанцi  порозгортати,  чобiтки
пiд грубку постановити, тодi чимось теплим повкриває нас:
  - Спiть, дiтки!
  А сама сидить бiля столу та все читає, все читає та кахикає...
  А вранцi побудить нас i поснiдати дасть.
  I коли вона, старенька, спала, хтозна!
  Любили ми стареньку нашу вчительку Марiю Андрiївну - дуже! I любили,  i
слухали її, бо мати було i Парасi, i менi завжди наказували:
  - Слухайтеся Марiї Андрiївни i не  дратуйте  її!  Такiй  учительцi,  як
наша, низенько вклонятися треба!
  Ой, як давно це було, а й досi в нас старi  люди  .  згадують  чудесної
душi людину, народну вчительку Марiю Андрiївну, i її могила влiтку  завжди
квiтами уквiтчана: колишнi учнi пам'ятають про неї.
  Училися ми...
III
  Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до  школи  тiльки  двi
зими'i на тому закiнчила  свою  освiту,  бо  в  нас  iще  добавилося  троє
братикiв i сестричок, i матерi самiй годi було з такою оравою впоратися.
  Чобiтьми ми чергувалися вже з братиком Iвасиком. I от одного дня  пiсля
рiздвяних канiкул увiходить до класу Марiя Андрiївна та i  звертається  до
нас, що ходили до школи третю зиму, були, значить, уже в третiй групi:
  - От що, дiти! Почнемо ми з  вами  тепер  щотижня  диктовку  писати.  Я
проказуватиму, диктуватиму, а ви пильненько вслухайтеся i пишiть  у  своїх
зошитах те, шо я вам диктуватиму! Виймiть зошити!
  - I в книжечку не дивитися? - залунало з усiх парт.
  - Не дивитися! На те й  диктант!  От  i  дiзнаємося,  як  ви  вивчилися
писати! Ви ж iз книжок списували? Пригадуйте, як у книзi слова напечатанi,
бо траплятиметься багацько таких слiв, що ви їх iз  книг  списували...  Не
спiшiть, думайте... Ну, починаю... Майте на увазi, що навеснi  будуть  для
вас  випускнi  iспити  (як  ми  називали  -  "здаменти"),  а  на   iспитах
обов'язково буде диктовка, диктант.
  Почала Марiя Андрiївна диктувати.
  Всього першого диктанта я вже не пригадую, але пам'ятаю одну його фразу
дуже добре.
  Диктувалося росiйською мовою, бо шкiл на  рiднiй  українськiй  мовi  за
царя на Українi не було.
  Ось проказала Марiя Андрiївна:
  -  "По  полю  ехала  с  господами   коляска,   запряженная   четвериком
великолепных  лошадей.  За  коляской  бежала  и  лаяла  собачка  испанской
породы".
  Прочитала Марiя Андрiївна це саме i вдруге... Ми зашелестiли  зошитами,
зашарудiли перами.
  На другий день  Марiя  Андрiївна  принесла  перевiренi  нашi  зошити  з
диктантом.
  Почала вона говорити про те, що написали ми  перший  диктант  не  дуже,
сказать, удало, помилок багатенько,  а  коли  згадала  про  ту  коляску  з
господами та з собачкою "испанской породы" не витримала, зайшлася  веселим
смiхом, смiх перейшов у кашель, з очей полилися сльози, i вона вже  просто
впала в крiсло, витирала сльози, реготалася й кашляла...
  - Ну що ви понаписували?! О господи! I де ви таке чули?
  Ми понаїжачувалися...
  - Вас шiстнадцять учнiв, i  п'ятнадцять  iз  вас  понаписувало:  "...За
коляской бежала и лаялася собачка из панской породы"... Де ви чули,  що  є
на свiтi собаки панської чи не панської породи i щоб вони лаялися?  Порода
"испанская", єсть таке государство -  Iспанiя,  а  собаки  не  лаються,  а
"лают", по-нашому "гавкають". Зрозумiв? - запитала вона мене.
  - Та не дуже, Марiє Андрiївно! Я собi думав, пани їдуть, то й собака  в
них панської породи, батько часто говорять, що їх пан та бариня лають, я й
думав, що коли пани лаються, то й собаки  їхнi  не  кращi  за  них  i  теж
лаються...
  - А воно, бач, i не так! - засмiялася Марiя Андрiївна. - Та в тебе ще й
без того багато помилок. Поставила я тобi двiйку! Пiдтягтись треба! Сiдай!
  Я сiв i ледве не заплакав:
  - Здохла б вона йому, та собачка, разом iз панами!.
  1955
 

ФАЗАНИ


  - Дiдусю, а  коли  ти  мене  на  охоту  вiзьмеш?  Я  теж  хочу  зайчика
встрелити!
  Отак завжди маленький Павлик прохав свого  дiдуся-мисливця,  як  тiльки
дiдусь брався за рушницю.
  Дiдусь гладив Павлика по голiвцi:
  - Вiзьму, вiзьму, Павлику, ти ще маленький, пiдростеш, тодi й вiзьму...
  Дiдусь дуже любив маленького  Павлика  i  завжди  йому  розповiдав  про
зайцiв, про вовкiв, про лисичок, про всiх звiрiв, що вiн їх полював.
  А одного разу прийшов iз лiсу та й каже:
  - Павлику, а я фазана бачив.
  - Де ти, дiду, фазана бачив?
  - У нашому лiсi!
  - Якого фазана?
  - Такого, як ото ми з тобою бачили в зоологiчному парку.
  - Iз отаким червоним хвостом?  З  отаким  великим,  що  отак  аж  дугою
загинається?
  - З таким самим! Фазанiв, Павлику, привезли у наш лiс  аж  iз  далекого
Казахстану! Привезли й пустили в нас! Тепер вони у нас плодитимуться.
  - Дiдусю, вiзьми мене, будь ласка, в лiс фазанiв полювати!
  Дiдусь якось так загадково посмiхнувся та й каже:
  - Добре, Павлику! Взавтра пiдемо в лiс до фазанiв.
  Маленькому Павликовi так хотiлося пiти з дiдом на  фазанiв,  що  вiн  i
вночi прокидався та все питав маму:
  - Мамо! Чи скоро вже ранок?
  - Спи, Павлику! Спи! Дiдусь без тебе в лiс не пiде! Раз уже вiн сказав,
що тебе вiзьме, то, значить, вiзьме.
  Дуже рано прокинувся Павлик. Бачить,  а  дiд  уже  ходить  по  кiмнатi,
одягнений у повстяки, у ватянi штани i кожушок...
  - Дiдусю, - крикнув Павлик, - а мене хiба не вiзьмеш?
  - Вiзьму, Павлику, вiзьму! Одягайся! Тiльки добре одягайся,  бо  бачиш,
скiльки за нiч снiгу нападало!
  Павло тепло одягся: i светр,  i  теплi  рейтузи  надiв,  i  валянки,  i
шапку-ушанку...
  - Ну, я вже готовий, дiдусю! Бери рушницю,  та  й  пiдемо!  -  каже  до
дiдуся Павлик. А дiд йому:
  - Нi, Павлику, ми сьогоднi рушницi не братимемо! Ми щось iнше  сьогоднi
для фазанiв вiзьмемо. Ходiмо!
  Вийшли дiдусь з Павликом з хати та й пiшли пiд повiтку.
  А  пiд  повiткою  дiдусь  заранi  заготував  кiлька  снопiв  з  ячменю.
Невимолочених, iз зерном,
  Та серед великих снопiв i кiлька маленьких було - для Павлика.
  - От з якими "рушницями" полюватимемо фазанiв ми з тобою, Павлику!
  Та й розповiв дiдусь Павликовi про те, як треба оберiгати взимку птицю,
i не тiльки фазанiв, що оце тiльки їх привезли до нашого лiсу, а й всiляку
птицю:
  i курiпок, i синичок, i щигликiв, що взимку, як випаде снiг,  не  мають
змоги знайти собi їжу...
  Дiдусь iз Павликом пiшли до лiсу, розгорнули на галявинi снiг i поклали
снопики ячменю...
  -  Давай,  Павлику,  заховаємося  отут,  за  лiщиною!  Подивишся,  який
червоний красунь фазан зараз до ячменю прибiжить.
  I справдi, -  тiльки-но  вони  присiли  за  кущем  лiщини,  збоку  щось
заквоктало, залопотiло крильми,  i  чудесний  червоний  красунь  фазан  iз
хвостом дугою пiдбiг до снопа i почав клювати зерно.
  Дiдусь обняв Павлика та й каже:
  - Отак, Павлику, завжди роби! Взимку,  коли  багато  снiгу,  пiдгодовуй
пташку, в лiсi! Добре?
  - Добре, - вiдповiв Павiлик.
  1952
  ЧУХРАЇНЦI
  (Спроба характеристики)
 

ПЕРЕДМОВА


  "Чухраїнцi", як ми знаємо, це дивацький нарiд, що  жив  у  чудернацькiй
країнi "Чукрен".
  Країна "Чукрен" була по той бiк Атлантиди.
  Назва - "чухраїнцi" (i про це ми знаємо) - постала вiд того,  що  нарiд
той завжди чухався...
  В цiй моїй науковiй працi  ми  спробуємо,  за  виконаними  матерiалами,
зазнайомити з характеристикою вищеназваного дивного народу.
  РОЗДIЛ I
  Країна "Чукрен", як про те свiдчать матерiали, знайденi  при  розкопках
гробницi чухраїнського царя Передери-матнюрiохора, розлягалася на  чималiм
просторiнi вiд бiблiйської рiчки Сону  до  бiблiйської  рiчки  Дяну.  Бiля
рiчки Дяну простягалося пасмо так званих Кирпатих гiр. Це - на заходi...
  Пiвдень країни "Чукрен" обмивало море з водою синього кольору. Синiм те
море зробилося дуже давно, ще тодi, коли найбiльша в  свiтi  катаклiзма  -
бог оддiлив океани вiд землi. Тодi те  море  хотiло  зробитися  океаном  -
надулося, посинiло, та так синiм на ввесь свiй вiк i залишилося.
  В  синє  море  текла  найулюбленiша  чухраїнцями  рiчка  Дмитро.  А  на
пiвденному заходi була велика рiчка  Дсiтро.  Од  цих  рiчок  i  чухраїнцi
прибрали назв: Наддмитрянцiв i Наддсiтрянцiв. Наддмитрянцi  -  це  тi,  що
жили над рiчкою Дмитром, а Наддсiтрянцi - над Дсiтром.
  Чухраїнцiв було чимало i щось понад тридцять мiльйонiв,- хоч  здебiльша
вони й самi не знали, хто вони такi суть...
  Як запитають було їх:
  - Якої ви, лорди, нацiї?
  Вони, почухавшись, одповiдають:
  - Та хто й зна?! Живемо в Шенгерiєвцi. Православнi.
  "Чукрен" була країна хлiборобська. На ланах її на широких росли незнанi
тепер хлiба: книшi, паляницi, перепiчки...
  А найбiльше чухраїнцi любили на вгородах соняшники.
  - Хороша,- казали вони,- рослина. Як зацвiте-зацвiте-зацвiте.
  А потiм як i схилить i стоїть перед тобою, як навколюшках...  Так  нiби
вiн - ти, а ти - нiби пан. Уперто покiрлива рослина. Хороша рослина.
  РОЗДIЛ II
  Мали чухраїнцi  цiлих  аж  п'ять  глибоко  нацiональних  рис.  Цi  риси
настiльки були для них характернi, що, коли б котрийсь iз них загубився  в
мiльйоновiй юрбi собi подiбних iстот, кожний, хто хоч  недовго  жив  серед
чухраїнцiв, вгадає:
  - Це - чухраїнець.
  I нiколи не помилиться...
  Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз,  сказать  би,  всього  його
корпуса - все це так i випирає отi п'ять  голiвних  рис  його  симпатичної
вдачi.
  Риси цi, як на ту старовинну термiнологiю, звалися так:
  _1. Якби ж знаття?_
  _2. Забув._
  _3. Спiзнивсь._
  _4. Якось то воно буде!_
  _5. Я так i знав._
  Розглянемо поодинцi всi цi п'ять характерних для чухраїнця рис.
  Нагадаємо  тiльки,  що  розкопанi   матерiали   сильно   потерпiли   од
тисячолiтньої давнини, а декотрi з них й понадриванi так, нiби на цигарки,
хоч матерiали тi нi на книжки з сiльського господарства, нi на  газети  не
подiбнi.
  Одну з книжок, писану вiршами, викопано разом iз глечиком.
  Академiки кажуть, що, очевидно, чухраїнцi накривали глечики  з  молоком
поезiєю: настiльки в них була розвинена вже тодi культура.
  Книжка дуже попсована, вся  в  сметанi.  Сметана  та  взялася  струпом.
Хiмiчний дослiд того струпа виявив, що то - крейда. Як догадуються  вченi,
сметану ту було накрито книжкою бiля якогось великого мiста.
  Отже,  дуже  тяжко   працювати   над   тими   матерiалами.   Через   те
характеристика кожної нацiональної чухраїнської риси може бути  не  зовсiм
повна.
  Ми заранi просимо нам те дарувати. Не ми в тому виннi, а тисячолiття.
  Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й мiсця, навряд чи
зможемо.  Доведеться  обмежитись  наведенням  для  кожної  з  них  наочних
прикладiв:  так,  ми  гадаємо,  буде  й  швидше,  й  для  широкого  загалу
зрозумiлiше.
  _Якби ж знаття_
  Найхарактернiша для чухраїнцiв риса. Риса-мати. Без неї  чухраїнець,  а
риса ця без чухраїнця - не риса.
  Повстала ця риса в чухраїнцiв от з якого приводу. Вшивав  один  iз  них
хату. Злiз аж до бовдура i посунувся. Сунеться й кричить:
  - Жiнко! Жiнко! Соломи! Соломи! Соломи!..
  Геп!
  - Не треба...
  Це, значить, кричав чухраїнець жiнцi, щоб вона, доки вiн гепне,  соломи
на те мiсце, де вiн гепне, пiдiслала. Не встигла жiнка цього зробити. Тодi
виходить: "Не треба".
  I от пiсля цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу.  Як
тiльки яка притичина, зразу:
  - Якби ж знаття, де впадеш,- соломки б пiдiслав.
  Або:
  - Якби знаття, що в кума пиття...
  I так в кожнiм випадку життя чухраїнського цивiлiзованого.
  От будують чухраїнцi яку-небудь будiвлю громадську. Збудували.  А  вона
взяла i упала. I зразу:
  - Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.
  Є серед  матерiалiв  характерний  запис,  як  попервах  чухраїнцi  свою
культуру будували. Узялися дуже ретельно...  А  потiм  за  щось  завелись,
зразу  за  голоблi  (була  в  них  така   зброя,   на   манiр   лицарських
середньовiчних     списiв)     та     як     зчепились     полемiзувати...
Полемiзували-полемiзували,  аж  дивляться  -  у  всiх  кров  тече...  Тодi
повставали й стогнуть:
  - Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.
  Сильно  тодi  в  них  культура  затрималася...  Та  й   не   дивно:   з
попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш...
  Вирiшили якось вони театр органiзувати.  Запросили  спецiальну  людину.
Бiгали, говорили; обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Пiдвела їх  та
людина: не органiзувала театра, а зовсiм навпаки.
  Тодi почухались.
  - Якби ж знаття...
  I почали знову.
  I не було жоднiсiнького чухраїнця без отого знаменитого:
  - Якби ж знаття...
  _Якось-то воно буде. Я так i знав._
  З  цiєю  головною  рисою  тiсно  з'єднанi  четверта  й  п'ята  риси   в
чухраїнцiв, а саме: _"якось-то воно буде"_ та _"я так i знав"._
  Коли чухраїнцi було починають  якусь  роботу,  хоч  би  в  якiй  галузi
їхнього життя та робота виникла, i коли хто-небудь  чи  збоку,  чи,  може,
трохи прозорливiший зауважив:
  - А чи так ви робите?
  Чухраїнець обов'язково подумає трiшки, почухається i не швидко прокаже:
  - Таї Якось-то вже буде!
  I починає робити...
  Коли ж побачить, що наробив, аж пальцi знати, тодi:
  - Я так i знав!
  - Що ви знали?
  - Та що отак буде!
  - Так навiщо ж ви робили?
  - Якби ж знаття...
  - Так ви ж кажете, що знали?
  - Так я думав, що якось-то воно буде!
  Один iндiйський мудрець, коли йому про це тодi розповiдали, сказав:
  - Дивне якесь perpetuum mobile.
  _Забув. Спiзнивсь._
  Друга риса - "забув" i третя - "спiзнивсь" характернi так само риси для
чухраїнцiв, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують...
  - Чому ви цього не зробили?
  - I-i-i-ти! Забув! Дивись?!
  Або:
  - Чого ж ви не прийшли?
  - Та засидiвсь, глянув, дивлюсь - спiзнивсь! Так я  й  той...  облишив.
Якось-то, сам собi подумав, воно буде.
  Iстинно дивний народ.
  РОЗДIЛ III
  Країну "Чукрен" залила стихiя разом iз  Атлантидою.  Один  чухраїнський
поет, грiзної стихiї перелякавшися,  залiз  на  височенну  вербу  й  чекав
смертi. Коли вода вже заливала його притулок, вiн продекламував журно:
  Ой, поля, ви, поля,
  Мати рiдна земля,
  Скiльки кровi i слiз
  По вас вiтер рознiс.
  А в цей момент пропливав повз ту  вербу  атлантидянин  i,  захлинаючись
уже, промовив:
  - I все по-дурному!
  ПIСЛЯМОВА
  Читав я оцi всi матерiали,  дуже  сумно  хитаючи  головою.  Прочитавши,
замислився i зiтхнув важко, а з зiтханням тим само по собi вилетiло:
  - Нiчого. Якось-то воно буде. Тьху!
 

ДИЛДА


  Дилда, Тимiш Iванович, такий собi є на свiтi.
  Прiзвище таке в нього: Дилда.
  Коли заснувався в його селi  колгосп,  Дилда,  Тимiш  Iванович,  сильно
покрутив  носом,  -  отак:  круть-круть-круть!  -  i  сказав  своїй  жiнцi
Салимонiї Пилипiвнi Дилдi:
  - Гуртове - чортове!
  Залишився тодi Тимiш Iванович Дилда одноосiбником.
  Ну, що ж: одноосiбник, коли вiн чесний, коли вiн виконує все те, що вiд
чесного радянського громадянина  вимагається,  -  одноосiбник  у  нас  всi
громадськi права має.
  Не дiйшло, значить, iще до свiдомостi людини, що  колективна,  артiльна
праця кориснiша, вигiднiша, - ну, й хай собi  хазяйнує  окремо,  -  колись
зрозумiє, де лiпше, - чи в артiлi, чи в одноосiбному господарствi.
  Про Тимоша Дилду ми б не сказали, що щось десь до  його  свiдомостi  не
дiйшло, - вовча думка сидiла пiд капелюхом в Тимоша Дилди:
  - А мо' воно ненадовго?
  Колгоспи собi росли, розвивалися, багатiли, а колгоспнi люди жили  собi
та поживали.
  Дивилися  колгоспники  на  одноосiбника  Тимоша  Iвановича   Дилду   та
посмiхалися:
  - Ну, живи собi! Нам що, дилдуй далi! Виходить, значить, що вийшло воно
не на "недовго", - як думав Дилда, - а зовсiм навпаки - назавжди.
  От одного вечора, коли Тимiш  Iванович  Дилда  та  Салимонiя  Пилипiвна
Дилда (дiтей у них не було) сiли вечеряти, Тимiш Iванович  Дилда  говорить
Салимонiї Пилипiвнi Дилдi:
  - Салимонько!
  - Га?
  - Що, пак я тобi хотiв сказати? От забувся!
  - Мо' сирiвцю внести?
  - Та який там сирiвець?! Не в сирiвцi справа!
  - Мо' десь засвербiло?
  - Ой, засвербiло! Ой, засвербiло! - аж скрикнув Тимiш Iванович  Дiiлда.
- Ох, i засвербiло ж, та тiльки не з того боку!
  Замовк Тимiш Iванович Дилда. Сопла Салимонiя Пилипiвна  Дилда.  У  хатi
було тихо.
  - Салимонько! - раптом промовив ТнмIш Iванович Дилда.
  - Га?
  - Ой, мабуть, у колгосп записуватись треба?!
  - Ой! - ойкнула Салимонiя Пилипiвна. Пiдскочила з  мiсця,  пiдбiгла  до
печi, одскочила вiд печi, мотонулася до мисника, од  мисника  до  зачiпка,
ухопила чомусь рогача й почала пiдважувати рогачем лежанку. Потiм  ухопила
ночви, поставила на лiжу, дiжу з ночвами поставила на помийницю, сiла сама
в почви та тодi ще раз:
  -Ой!
  Тимiш Iванович Дилда схопився з мiсця й несамовито крикнув:
  - Салимонько, сядь!
  - Я вже сидю!
  Одне слово, в колгосп Тимiш Iванович Дилда й Салимонiя Пилипiвна  Дилда
записалися.
  Вечорами вони сидiли одне проти одного, дивилися одне одному  в  очi  й
кивали головами.
  Салимонiя Пилипiвна витирала хусточкою очi, а Тимiш Iванович  скреготiв
зубами.
  Посидiвши отак одне проти одного, Тимiш Iванович казав:
  - Стелись!
  Салимонiя Пилипiвна слалася. Потiм вони лягали спати... Не спалося.
  Салимонiя Пилипiвна Дилда питала в Тимоша Iвановича Дилди:
  - I чого ти не спиш, Тимочко?
  - Думаю!
  - По що ж ти, Тимочко, думаєш?
  - Думаю, де б отих гемонських трудоднiв позичити!
  I довго-довго не засипали Тимiш Iванович Дилда  i  Салимонiя  Пилипiвна
Дилда.
  Час iшов.
  Колгоспи росли, розросталися.
  Ох, i трудоднiв же було у  роботящих,  у  чесних  колгоспникiв.  Ой,  i
трудоднiв...
  Та восени, було, до таких колгоспникiв, - у кого  -  ой,  трудоднiв!  -
пiдгуркочував грузовик, а на грузовику чували, а в чувалах зерно:
  - Забирай, товаришу Чесний, забирай трудоднi свої! - гукав  до  хазяїна
шофер. - Печи пироги та розпишись у квитанцiї!
  - Ой, хай тобi щастя! - говорив хазяїн. - Ти поможи хоч вивантажити!
  - Допомогти можна!
  - А на пироги забiгай, будь ласка!
  - I забiгти можна!
  Тимiш Iванович Дилда i Салимонiя  Пилипiвна  Дилда,  як  записалися  до
колгоспу, - сильно дуже почали болiти.
  До непритомiї просто!
  Як ото треба на роботу йти, так Тимоша Дилду щось таке  як  ухопить  за
поперека. - Ну, нi поворухнутись, нi нахилитись!
  - Отут! Ось дайте руку, я вам покажу!  Отут-отут!  Ото-то-то!!  Ой!  Як
тiльки щось важкеньке вiзьму, чи вила, чи лопату, - воно  як  штриконе,  -
криком кричу! Баба Волосиха казала, що важкого, боже борони! Та нащо вам -
паляниця i та шкодить! Як з цiлої починаю та  ще  з  четвертиною  сала,  -
штрика! Так штрика, що в очах жовто! Я вже не  знаю,  що  й  робити.  Баба
Волосиха, - а вона баба тямуща!  -  казала,  що  то  якась  сурйозна  дуже
мужеська болiсть!
  Коли Тимоша Iвановича Дилду хапало за поперека, то Салимонiю  Пилипiвну
Дилду, навпаки, - брало отут - пiд грудьми:
  - Пiдкочується, пiдкочується пiд груди, а потiм як придавить - гвалт! В
очах у мене нiби курка зозуляста - ряботить-ряботить, а потiм узяло нiби й
розпливлося...  А  я  й  не  знаю,  чи  я  жива,  чи   мертва!   А   потiм
пiшло-пiшло-пiшло, - звиняйте, все на низ! Баба Волосиха, -  а  вона  баба
тямуща! - казала, що то якась сурйозна дуже женська болiсть.
  Сильно дуже хворiли Дилди - i Тимiш Iванович, i Салимонiя Пилипiвна.
  Одпускало їх тiльки тодi, коли треба було до  мiста  їхати,  -  чи  там
яєчка везти, чи масло, чи там картоплю...
  Довго тривала така у Дилдiв хвороба.
  Щороку трудоднiв у них було чимало: у Тимоша Iвановича  Дилди  днiв  iз
тринадцять, а в Салимонiї Пилипiвни днiв не менше як одинадцять...
  Ну, й що?
  А нiчого! Вигнали Дилдiв iз колгоспу.
  I добре зробили.
  1948
  "ЗЕНIТКА"
  Сидить дiд Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.
  - Як дiла, дiдусю? Драстуйте!
  - Драстуйте! Дiла? Дiла - нiчого! Дiла, як казали  отi  песиголовцi,  -
гут!
  - I по-нiмецькому, дiдусю, навчились?
  - Атож. У соприкосновенiї з ворогом був, - от i навчився.
  - I довго, дiдусю, соприкасалися?
  - Та не так, щоб й довго, а проте троє й од мене "у  соприкосновенiє  з
землею" пiшли. Загребли  трьох  отам  на  вигонi...  I  могилу  вони  були
насипали й хреста поставили: так як  нашi  оце  повернулись,  я  й  хреста
порубав i могилу по вiтру розвiяв... Щоб i слiду од поганi не було.
  - ...Розказати, кажете? Ну, слухайте.
  ...Наближалися фашисти;  знелюднiло  наше  село.  Кiлька  старих  бабiв
тiльки й лишилося. Опинився й я по той бiк рiчки, в  лiсi,  у  партизанах.
Обiда хлопцям варив, конi пас. Та й закортiло менi  подивитися,  хто  ж  у
моїй хатi за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один, як палець.  От
одного разу пiдiйшов я до рiчки, як уже добре смерклось, витяг  з  очерету
човна, сiв, поплив та й  висадився  десантом  у  себе  ж  таки  в  березi.
Висадився десантом, а потiм перебiжками, перебiжками помiж соняшниками, та
за хлiвом у лопухах i замаскувався. Замаскувався i сидю. А в  хатi,  бачу,
свiтло горить, гомонять, чую, дехто спiвати зривається.
  Я сидю, чекаю: хай, думаю собi, як поснуть, тодi вже я прийму  рiшенiє.
Довгенько довелось чекати. Коли ось дверi на ганок - рип! - виходять троє:
двоє, чую, фашисти, а третiй  Панько  Нужник,  -  за  старосту  вони  його
призначили.  Батько  його  крамничку  в  нас  держав,  а  воно,   сопливе,
виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли
й прямують до хлiва. А в хлiвi в мене на горищi трохи сiна було... Так ото
Панько їх туди ночувати веде, бо в хатi душно.  Полiзли  вони  на  горище,
полягали. Чую, - хропуть. Я з лопухiв потихесеньку, навшпиньки, у хлiв.  У
руках у мене вила-трiйчата залiзнi. Я розмахуюсь та крiзь  лiсу  вилами  -
раз, два, три!
  Як заверещать вони там, як закричать:
  - Вас iст дас?
  А Нужник:
  - О, рятуйте! Хтось iз землi з зенiтки б'є!
  Ага, думаю, сукинi ви сини, уже  мої  вила  вам  за  зенiтку  здаються,
почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебiжками у берег, на  човна  й
на той бiк. За три днi поздихали вони всi троє: так переказували потiм  iз
села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновенiє.
  - Скiльки ж вам, дiду, лiт?
  - Та хто зна! Чи сiмдесят  дев'ять,  чи  вiсiмдесят  дев'ять?  Хiба  їх
полiчиш? Знаю, що дев'ять, а яких саме, уже й не скажу.
  - I ото ви не побоялись, - один на трьох?
  - Побоявся? Та, чоловiче божий, вiйна - це ж моє рiдне дєло. Я ж  увесь
свiй вiк воювався  з...  бабою.  Лу-керки  моєї  не  знали?  Хiба  ж  такi
страженiя були, як з отими  поганцями  на  горищi!  Та  я  їх,  як  щурят,
подавив! А покiйниця моя - хай царствує! - та вона б  сама  на  дивiзiю  з
рогачем пiшла! На що ми з  кумом  -  царство  йому  теж  небесне!  -  було
вдвох... та куди там!
  Сидю було я пiд повiткою, зубцi до грабель тешу, а вона вийде на  ганок
та як стрельне:
  - Свириде!
  Вiрите, сокира в мене в руках сама собi тiльки - стриб!  стриб!  стриб!
Як  на  теперiшню  технiку,  так  чиста  тобi  "катюша".  З  нею   я   так
напрактикувався, що нiяка вiйна менi анi пiд шапку. Наступати на  Лукерку,
щоправда, я не наступав, бiльше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало
не щодня..
  Одного разу, в недiлю, ми з кумом, ще й на  достойне  не  дзвонили,  не
видержали: хильнули. I добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!
  - Держись, - кажу, - куме, битва  буде!  Якщо  поодинцi,  будемо  битi.
Давай згуртуємось у вiйськове соєдiнєнiє, бо iнакше розгром. Перемеле живу
силу й технiку! Утворили ми соєдiнєнiє. Тiльки-но вона на ганок,  я  зразу
вродi як на "ура":
  - Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Пiп медом частує, чи що?
  А кум з правого флангу заходить. Але тут у  нас  обшибка  органiзацiйна
вийшла: рогачiв ми не поховали. Ех! — вона  за  рогача  i  в  контратаку!
Прорвала фронт. Ми з кумом на заранi пiдготованi позицiї  -  в  погрiбник.
Опорний, вродi пункт.
  Уже й пироги похололи, а вона все в  погрiбнику  в  окруженiї  держить.
Сидю я за дiжкою з сирiвцем, куняю.
  Кум i каже:
  - Як знаєш, - каже, - Свириде, а я до своїх пробиватися  буду.  У  моєї
Христi теж сьогоднi пироги.
  - Дивись, - кажу, - куме, тобi виднiше. А краще не ризикувати  завидна,
хай як смеркне.
  - Що ти, Свириде, як смеркне? Та якi ж смерком пироги?
  Перехрестився кум i рвонув в н-ському направленiї. I  таки  пробився  в
расположенiє своєї Христi. Щоправда, рогачем його таки  контузило,  але  з
нiг не збило!
  А я аж до вечора в окруженiї за  дiжкою  з  сирiвцем  просидiв.  Тiльки
ввечерi уласкавилась трохи Лукерка; пiдходить, одчиняє погрiбника:
  - Сидиш? - каже.
  - Сидю! - кажу.
  - Iди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!
  - Кинь, - кажу, - рогача, тодi вийду!
  Бойова була покiйниця!
  Було з нею й стратегiї, й тактики. Де ми з кумом тiльки не маскувались:
i в картоплиннi, i в коноплях. Та обнаружить було  враз!  Обнаружить  -  i
витiснить! Та тiснить було аж до водяного рубежа, до рiчки. А ми  з  кумом
плавати не вмiли, стоїмо у водяному рубежi на дистанцiю,  щоб  рогачем  не
дiстало. Стоїмо, мокнемо.
  А вона:
  - Мокнете?! Мокнiть, iродовi душi, я з вас конопель натiпаю!
  Та пiсля такої практики менi з отими гнидяними хрицями й робити не було
чого. Шкода - кума нема: ми б з ним у соєдiнєнiї не те б показали.
  Кум i льотчик крiпкий був. Ас!
  Трусимо ми якось кислицi з кумом. Повилазили на  дерево  й  трусимо.  А
кислиця висока була, розложиста. Фашисти, клятi,  зрубали  її.  Лукерка  в
пелену кислицi збирає. Трусили, трусили, - ке, думаємо, закуримо. Люльки в
зуби, кум огню креше...
  Коли це знову як бахне:
  - Знову за люльки!
  Так ми з кумом, як стiй, з кислицi у пiке. Кум таки приземлився, хоч  i
скапотував, а я з пiке -  в  штопор,  iз  штопора  не  вийшов,  протаранив
Лукерцi спiдницю й урiзавсь у землю! За пiвгодини тiльки очунявся, клiпнув
очима, дивлюсь; лiворуч стоїть кум, аварiю  зачухує,  праворуч  Лукерка  з
цеберкою води. Ворухнувсь - рулi  повороту  нi  в  руках  нi  в  ногах  не
дєйствують, кабiна й увесь фюзеляж мокрi-мокрiсiнькi...
  - Живий, слава богу! - кум каже.
  А Лукерка:
  - Був би, - каже, - вiн живий, якби не моя кубова спiдниця!  Хай  скаже
спасибi спiдницi, що затримала, - угруз би був у землю по самiсiнький руль
глибини! Ех, льотчики, - каже, - молодчики!
  А ви кажете, чи не злякався я трьох гiтлерiвцiв!
  Пiсля такої практики?! Таке й вигадаєте!
  - А що тепер поробляєте, дiдусю?
  - Прийшли нашi, - я демобiлiзувався.  Дуже  швидко  нiмцi  тiкають,  не
наздожену. Хай уже молодшi гонять. А я оце дiтлахам у дитячий садок пищики
роблю. Такi  ж  утiшненькi  дiтоньки!  Та  колгоспну  череду  з  евакуацiї
виглядаю. Треба випасати, треба вiдбудовувати пiсля нiмецької поганi.  Ех,
кума б оце менi, ми б оце вдвох... Хочете, може, "зенiтку"  мою  побачити?
Ось вона!
  I погладив нiжно дiд Свирид свої вила-трiйчата...
  1944
  ЛЕНIНГРАД I ЛЕНIНГРАДЦI
  Любов
  Ленiнград...
  Що до цього слова додаси i що  з  нього  викинеш?  I  Петро  Перший,  i
Ломоносов, i Державiн, i Пушкiн,  i  Лермонтов,  i  Гоголь,  i  Крилов,  i
Достоєвський, i Щед-рiн, i Некрасов, i Шевченко, i  Рєпiн,  i  Сєченов,  i
Бехте-рєв, i Павлов.
  I Суворов...
  I Ленiн...
  I Смольний...
  I першi заграви Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї.
  I Кiров...
  I, нарештi, страхiття блокади, чудеса героїзму, вiдваги й мужностi...
  I пафос вiдновлення й вiдбудови.
  Город  мислi,  науки,  лiтератури,  революцiї,   героїзму,   пафосу   i
ентузiазму...
  Як багато всього поклала  iсторiя  на  гранiтнi  плечi  города-красеня,
города-богатиря...
  Але це ж iще не все.
  Ленiнград має ще ж i Неву, i Невку, i Фонтанку, i Мойку,  i  канали,  i
острови, i Невський проспект, i Ад- мiралтейський шпиль, i Петропавловську
фортецю, i Шлiссельбург, i Петергоф,  i  палаци,  i  музеї,  i  заводи,  i
фабрики, i сади, i парки, i сквери... I пам'ятники... i Олександро-Невську
лавру, i багато ще дечого...
  I це ще не все.
  Ленiнград має ще ленiнградцiв i ленiнградок...
  Кожний ленiнградець i кожна ленiнградка мають у своїх грудях - серце...
Гаряче серце.
  Бронза "Мiдного вершника", гранiт Неви, брук Невського i  зелень  дерев
знають i  вiдчувають,  що  те  гаряче  серце  ленiнградцiв  i  ленiнградок
належить їм...
  I  нiколи  i  бронза,  i  гранiт,  i  зелень,  навiть  в  най-студенiшi
ленiнградськi днi, не бувають холодними: їх обгортає й грiє  гаряче  серце
ленiнградцiв i ленiнградок.
  Серце...
  Де серце - там i любов...
  Коли говорити про Ленiнград, не можна не говорити про любов.
  Про справжню любов - нiжну й щиру, гарячу  й  са-мовiддану,  глибоку  й
зворушливу.
  - Хто й кого ото так любить? -  запитаєте.  Ленiнградки  i  ленiнградцi
люблять своє чудове мiсто  Ленiнград.  Люблять  нiжно  й  щиро,  гаряче  й
самовiддано, глибоко й зворушливо. Любов та промениться з  їхнiх  очей,  з
їхнiх постатей. Вона в їхнiх руках, у роботi, в поведiнцi i в голосi.
  - Я - ленiнградець! Я - ленiнградка!
  Коли ви почуєте цi слова, - а ви їх почуєте обов'язково i не один  раз!
- нiколи не вiдчуєте в них хвастощiв та пихи, - нi! - бринить у тих словах
тiльки або нiжна гордiсть, або гордовита нiжнiсть.
  - Я гордий, - чи горда, - що маю  честь  бути  громадянином  Ленiнового
мiста, i я щасливий, - чи щаслива,  -  що  вiддаю  городовi-героєвi  любов
свою.
  I тодi цiлком зрозумiло, чому так чисто на ленiнградських вулицях, чому
так швидко, за якийсь один рiк пiсля блокади, -  позагоюванi  гарматнi  та
бомбовi рани на ленiнградських будiвлях  (принаймнi  в  центрi),  чому  на
кожнiй вулицi ви бачите ремонт будинкiв, чому дорiжки в скверах та  садках
посипанi пiском, чому такi чистенькi й веселi, пофарбованi свiжою  фарбою,
трамваї i тролейбуси.
  I не подумайте сказати ленiнградцевi чи ленiнградцi, що,  мовляв,  i  у
нас не гiрше, а може, навiть i краще, як  у  вас  (це,  звiсно,  коли  вам
захочеться трiшечки хвастонуть!), що й ми, мовляв, своє мiсто не менше  од
вас любимо (це, звiсно,  коли  вам  хочеться  трiшечки  позадаватись!),  -
нiколи цього ленiнградцям не говорiть.
  Бити вони вас не битимуть, -  ленiнградцi  народ  дуже  чемний  i  дуже
гостинний, - проте таким поглядом на вас подивляться, що краще б ударили.
  А найгiрше в цьому для нас те, що вони мають право так дивитись.
  Ну, не будемо про це говорити, давайте краще про любов...
  Ну, от, примiром, пам'ятники...
  "Мiдний вершник", "Первому Вторая", - скульптурне чудо.
  "Первому"- це тому, що "Россию вздернул на дыбы".
  Петровi Першому, теслi й iмператоровi.
  З якою трепетною  любов'ю  загортали  його  ленiнградцi  й  ленiнградки
землею, пiском i  щебенем,  "насипали  високу  могилу"  над  ним,  щоб  не
пошкодила його ворожа бомба чи снаряд...
  I врятували гордiсть i любов свою.
  I знову рветься з постаменту, готовий через  рiку  Неву  перестрибнути,
гарячий мiдний огонь-жеребець, i ви чуєте, як трiщать поводи в руках теслi
й iмператора, що того жеребця стримує.
  А навкруги стоять радiснi ленiнградцi i ленiнградки, i вiд  променiв  у
їхнiх очах на мiдi коня й вершника золотi зайчики стрибають.
  Єсть у Ленiнградi, на Невському проспектi, Анiчков мiст.
  Славний той мiст знаменитими чотирма вороними бронзовими  кiньми.  Конi
таки справдi знаменитi...
  Скiльки в них руху, скiльки скаженого якогось запалу, що боязно за  тих
силачiв, що їх здержують.
  Дивишся на тих коней i думаєш: от iще раз рвонеться, опиниться бiдолаха
силач пiд мiстком, а коник- хвоста трубою i - вздовж по Невському.
  - Лови мене! Держи мене!
  Так i пiдмиває тебе пiдбiгти до вороного й гаркнуть:
  - Тпр-р-р-р! Стiй, не балуй!
  Отакi конi...
  Почалась Велика Вiтчизняна вiйна.
  Фашисти пiд Ленiнградом.
  Обережно, любовно знiмають ленiнградцi й  ленiнградки  своїх  улюблених
коникiв з їхнiх п'єдесталiв i  закопують  у  сусiдньому  садку  глибоко  в
землю...
  I лежать баскi конi глибоко пiд землею, а ленiнградцi i ленiнградки над
тимчасовою їхньою могилою квiти садовили...
  I так аж до тої пори, коли нiмцi так  рвонули  вiд  Ленiнграда,  що  чи
наздогнали б їх i баскi конi...
  Червень 1945 року...
  Воронi красенi конi знову на своїх мiсцях на Анiч-ковому мосту.
  Мабуть, чи не весь  Ленiнград  брав  участь  у  процесi  i  в  процесiї
"воскресiння" своїх улюбленцiв...
  Нiякi заборони й попередження  мiлiцiї  не  скупчуватися,  не  заважати
роботi по перенесенню коней на свої мiсця успiху не мали.
  Кожен ленiнградець i кожна ленiнградка вважають за свiй  обов'язок  хоч
чим-небудь, хоч трiшечки, хоч крихiтку дати i свого труда, i своєї  любовi
до  такої  великої  торжественної  справи,  як  перенесення   скульптурних
шедеврiв на свої мiсця.
  I стоять вони тепер  на  мосту  своїм,  ще  баскiшi,  ще  гарячiшi,  ще
воронiшi, нiж колись були.
  Нiби вiдповiдають на любов ленiнградок i ленiнградцiв до них потроєнням
своїх знаменитих властивостей.
  А ленiнградцi купами стоять i милуються з них.
  I хоч куди б ви йшли чи зайшли, - чи то на вулицi, чи в магазинi, чи  в
парикмахерськiй, у кав'ярнi, в їдальнi, - скрiзь ви чуєте:
  - А коники нашi на Анiчковому мосту стоять! Бачили?
  - Аякже. Бачив. Як не подивитись!


  Щасливий Ленiнград - город-богатир, город-герой, що має  таких  у  себе
ленiнградцiв i ленiнградок...
  Щасливi ленiнградцi й ленiнградки, що живуть у такiм прекраснiм городi,
городi Ленiна, городi слiпучої слави, сяєво  якої  промениться  над  усiєю
нашою Радянською Вiтчизною.
  Щасливий Ленiнград, що має за свою Вiтчизну - Радянський Союз.
  Щасливий Радянський Союз, що має в собi мiсто Ленiнград.
  Хай благословенна буде i хай росте любов ленiнградцiв i ленiнградок  до
свого героя города.
  Хай ще  буйнiше  розквiтне  любов  до  славного  мiста  в  серцях  усiх
радянських громадян.
  I до своїх рiдних городiв так само.
  Ленiнградки
  Менi аж нiяк  не  хочеться,  щоб  хто-небудь  подумав,  що  все,  що  я
говоритиму про ленiнградок, робиться тiльки через те, що,  мовляв,  хто  ж
таки, бувши у привiтних господарiв у гостях, каже господинi:
  - Ну, яка ж таки, хазяюшка, ви нечепурна та несимпатична!  I  пироги  у
вас глевкi?! I дiти вашi хулiгани! А чоловiк - п'яниця! Бабуся ваша завтра
вмре! I взагалi не розумiю, чому вас i досi ще тролейбус не переїхав?!
  Таких гостей не буває.
  Гостi завжди чемнi та ввiчливi, але ми,  бувши  чемними  та  ввiчливими
ленiнградськими  гостями,  говоритимемо   про   ленiнградок   з   почуттям
найщирiшого захоплення, подиву i найглибшої пошани не тiльки через те,  що
ми гостi...
  Один  iз  потомственних   ленiнградцiв,   прекрасний   поет   Олександр
Прокоф'єв, правда, одразу нам заявив:
  - Киньте, хлопцi, дурницi! Якi ви в чорта  гостi?!  Ви  в  себе  вдома!
Понятно?!
  "Понятно" то воно "понятно", та пiсля  такої  заяви  ще  труднiше,  бо,
виходить, що писатимеш про свiй дiм, про себе, значить, а, як вiдомо, сама
себе хвалить тiльки гречана каша.
  Отже, для делiкатностi треба, щоб ми були ленiнградськими гостями.
  Я заздалегiдь знаю, що,  навiть,  як  я  землю  гризтиму,  ви  менi  не
повiрите, що ленiнградки нi в трамваях, нi в автобусах, нi  в  тролейбусах
не штовхаються.
  Я сам не вiрив... I досi  те,  думаючи  про  цi  дивовижнi  властивостi
ленiнградських жiнок, сам собi говориш:
  - Не може бути!
  Нiчого не поробиш: факт!
  В Ленiнградi ви входите  в  трамвай,  чи  в  тролейбус,  чи  в  автобус
спокiйно, чинно, благородно, i коли вам треба пройти  вперед,  вам  дадуть
дорогу та ввiчливо ще й скажуть:
  - Будь ласка!
  Ленiнградки ремонтують своє рiдне мiсто.
  На кожнiй улицi  ви  побачите  -  i  не  на  одному  будинковi,  -  там
риштування, там колиски, а на риштуваннях i на колисках ходять,  стоять  i
сидять ленiнградськi жiнки.
  Вони загоюють рани свого красеня города,  заподiянi  нiмецьким  звiром,
вони чепурять свiй коханий Ленiнград.
  Вони дуже вже багато зробили з того часу, як розiрвано було  фашистську
блокаду героїчного мiста.
  I знову ж таки не повiрите: штукатурщицi, каменщицi, ремонтуючи будинки
i вулицi, не заляпують вас, коли ви повз них проходите.
  Вас обов'язково, коли ви самi не помiтите, попередять, щоб  ви  обiйшли
це мiсце, а коли й не попередять, то припинять роботу, доки ви пройдете.
  Не так, як деiнде:
  - Проходьте, проходьте!
  А в цей час вам на бриль цiла лопатка глини:
  - Ляп!
  Ленiнградки щодня миють свiй Ленiнград.
  Ми гостювали в Ленiнградi чудесної ленiнградської весни, коли  привiтно
усмiхалось сонце, зеленiли дерева, ленiнградки ходили  своїми  широкими  й
просторими вулицями з букетами конвалiй,  i  перламутрилися  ленiнградськi
ночi...
  I щодня ленiнградки мили свої вулицi.
  I не обливали вас...
  Попервах,  маючи  все-таки  деякий  життєвий   досвiд,   я,   побачивши
ленiнградку iз шлангом в руках, зразу вдарив швиденько на той бiк  вулицi,
незважаючи навiть на те, що не було напису: "Переходити тут!"
  Дома, коли тебе обiллють замiсть тротуару, то ти знаєш, де сушитися,  а
в гостях незручно мокрою куркою ходити.
  Перейшов i дивлюсь, що ж воно буде?
  I що ж ви гадаєте: проходять ленiнградцi повз  той  страшний  шланг,  i
нiхто не обтрушується,  нiхто  обличчя  не  витирає,  i  навiть  нiхто  не
пiдстрибує, щоб лись на черевиках урятувати.
  Тодi й я ризикнув. Знову перейшов вулицею i поволеньки, не  поспiшаючи,
попрямував прямо на шланг.
  Iду, а сам собi думаю: "Ну, - думаю, - доведеться,  мабуть,  пiдскочити
та: "Ух! Ух!" - вродi як колись у Псьол з водяного млина пiрнав".
  Нiчого подiбного.
  Пiдiйшов до шланга, ленiнградка пальцем припинила струм, сказала  "будь
ласка", i я собi пройшов сухий, як порох!
  Я хочу попередити, що те, про що я говорив i далi говоритиму,  я  роблю
од щирого серця, говорив i говоритиму, як про непреложнi  факти,  самi  по
собi факти. Нiкого я не мав i не маю на думцi нi з ким порiвнювати...
  Ленiнградки- красивi.
  Це зовсiм не значить, що по iнших наших прекрасних мiстах i  мiстечках,
селах i селищах жiнки некрасивi.
  Скрiзь нашi  жiнки  красивi!  Скрiзь-скрiзь!  Але,  невважаючи  на  це,
ленiнградки красивi!
  Викрутився чи нi?
  Вони  красивi  зовнiшньо:  стрункi  i  голубоокi,  привiтнi  i  чепурно
одягненi...
  Але ще красивiшi вони  красою  внутрiшньою.  Красою  жiнки-героїнi,  що
пережила  страшнi,  невимовне  жахнi  роки  нечуваної  блокади,  пережила,
перенесла i перемогла разом iз своїм батьком, братом, чоловiком, разом  iз
своїм бойовим другом - Червоної Армiї воїном.
  Не може не свiтитися  цей  героїзм  в  її  променистих  очах,  не  може
вистраждана нею перемога не пiдносити гордовито її нiжно-струнку фiгуру...
  Не може ленiнградка бути некрасивою i зовнiшньо, i внутрiшньо.
  I ленiнградка - красива.
  Це - взагалi...
  А оце - зосiбно.
  Тролейбус...
  Тролейбуси в Ленiнградi новенькi,  чистенькi,  лiтають  ленiнградськими
вулицями прудко.
  Здивував нас такий факт: пасажири в тролейбусах переважно чоловiки.
  I все якось вони так у тролейбусi розташовуються, що заповнюють передню
частину машини.
  "В чiм рiч?" - думаю собi.
  Додивився-таки.
  Ну на який тролейбус не глянеш - водiй (шофер) обов'язково молода i  до
того гарна дiвчина.
  Ну й  зрозумiло,  що  пасажири  переважно  чоловiки  i  всi  товпляться
наперед.
  Самому теж довелося у тролейбуснi пасажири пошитися.
  Не можна витримать!
  Та де ж  витримати,  коли  спереду  сидить  водiй,  як  квiтка,  кабiна
уквiтчана конвалiями, черемхою, тюльпанами, - їдеш, як у казцi...
  Ай дай ленiнградцi!
  Ну, ясно, що при такiй органiзацiї  тролейбусного  руху  мiсячний  план
перевозок пасажирiв виконується за пiвтора дня.
  А що робиться, як зiрветься оте тролейбусне  колiщатко,  ролик  отой  з
дроту?!
  Ви б побачили!
  Всi пасажири стрiмголов кидаються того ролика до дроту пристроїти  один
поперед одного.
  А водiй стоїть, посмiхається:
  - Не всi разом, громадяни! Дайте он тому  блондиновi,  хай  вiн!  Iншим
разом як зiскочить, тодi ви пристроїте!
  Блондин - сам не свiй. Лице щасливе, посмiхається, i вже так  пристроює
того ролика, так пристроює: одно око на роликовi, а друге на водiєвi...
  Менi так нi разу й не пощастило ролика пристроїти: молодшi затирають.
  Ленiнградська жiнка...
  Хай буде щаслива, хай буде  весела  ленiнградська  жiнка  пiсля  всього
пережитого.
  Хай  виростуть  її  немовлята,  що  їх  так   багато   ми   бачили   по
ленiнградських садках, парках i скверах.
  На її втiху i на ще бiльшу славу її города, города-героя!
  - Ми любимо свiй город, дуже любимо, - сказала менi ленiнградка.
  - Я бачу це, пересвiдчився в цьому, - одказав я їй..
  - I що ви на це скажете? - запитала вона.
  - Одно можу з сумом сказати: як жалко, що я не Ленiнград!
  Герої города-героя
  Ленiнград - город-герой.
  Як це розумiти?
  Чи може бути так, що от стоїть собi город, стоїть вiками, i раптом -  в
найтрагiчнiшi часи свого буття - вiн, город, сам  собою  робить  героїчний
подвиг, достойний Золотої Зiрки Героя...
  Очевидно, що так бути не може.
  Славою героя вiнчають свiй город люди.
  Ленiнградцi в страшнi часи  тяжкої  блокади  уквiтчалн  гранiтнi  груди
свого мiста Золотою Зiркою...
  А от спитайте когось Iз ленiнградцiв, хто пережив усю блокаду:
  - Ви - герой?
  Подивиться ленiнградець на вас так,  як  дивиться  лiкар  на  пацiєнта,
усмiхнеться i пiде далi...
  I  хоч  скiльки  б  ви  таким  способом  шукали  серед  ленiнградцiв  i
ленiнградок героїв, - не знайдете...
  Нема героїв...
  А  от,  не   дуже   дошукуючись   героїв,   поїдьте   ви   на   околицi
города-богатиря.  Там  вам  покажуть  переднiй  краї   героїчної   оборони
Ленiнового мiста, а за кiлькадесят  метрiв  переднiй  край  гiтлерiвцiв  I
скажуть:
  - Отут ми стояли на смерть! I нi на крок назад!
  Тодi ви озирнiться: ви  побачите  димарi  заводу  iм.  Кiрова,  будiвлi
великого  мiста  i,  може,  навiть  почуєте  дзвiнки  трамваїв   i   гудки
тролейбусiв...
  А поруч вас - руїни славнозвiсної Пулковської обсерваторiї.
  I вам iще скажуть:
  - Захоплення гiтлерiвцями Пулковських висот означало б  для  Ленiнграда
смерть. I ми стояли на смерть. Смерть не встояла, а ми встояли.
  Вам не треба тодi шукати героїв... Ви  вiтайте  кожного  ленiнградця  i
кожну ленiнградку, чи працює вiн  тепер  над  вiдбудовою  свого  улюбленця
города,  чи  спить  вiчним   сном,   благородною   ленiнградською   землею
покритий...
  I не допитуйтесь у живих, що кожний iз них в тi страшнi часи робив:  чи
стояв у блiндажi переднього краю, чи пiдносив на переднiй край  набої,  чи
гасив у мiстi запалювальнi бомби, чи рятував поранених, чи годував слониху
Бетсi та лева в зоологiчному саду, чи закопував  у  землю  бронзово-воронi
конi з Анiчкового мосту, чи будував над "Мiдним  вершником"  укриття,  чи,
прориваючись  вузькою  стежкою  Ладозького  озера,  пiдвозив   зголоднiлим
ленiнградцям i ленiнградкам сухарi...
  Всiх ви їх вiтайте... Живих... А над могилами неживих скиньте  шапку  й
уклонiться низько. I вийде так,  що,  не  шукаючи  героїв,  ви  вiтатимете
героїв живих i шануватимете героїв неживих.
  Серед великої i просторої площi Нового Ленiнграда знайшло  собi  в  днi
блокади тимчасовий притулок Гвардiйське кладовище.
  Вiчним сном спочивають там герої-гвардiйцi... Ленiнградцi i ленiнградки
у вiльнi хвилини квiтчають дорогi могили квiтами...
  I не треба питати, чию саме  могилу  прикрасила  нiжними  конвалiями  й
запашною черемхою ота он чорноброва й кароока  дiвчина,  що  печально  над
могилою голову схилила.
  - Нi, - вiдповiсть вона. - Родичiв особисто моїх тут нiкого  нема.  Тут
усi нашi рiднi.
  Як пiдете в глиб кладовища, то злiва, аж на  самому  майже  краю  його,
побачите мармуровий постамент.
  Пiд постаментом тим спочиває вiчним сном земляк наш Красношапка Микола,
двадцятилiтнiй сержант, снайпер i уславлений герой оборони Ленiнграда.
  Далеко вiд села Луганського, що на Донеччинi, до Ленiнграда, та не чужа
земля покрила молоде снайперове тiло: рiдна земля, ленiнградська земля.
  Знаємо-бо ми, що єсть молодi ленiнградцi,  якi  спочивають  на  широких
просторах України Радянської, - i не чужа їм земля українська, як не  чужа
Миколi Красношапцi ленiнградська земля.
  Ось через це саме й пишуть бойовi Миколаєвi друзi його рiдним батькам в
українське село Луганське:
  "Дорогi  батьки  Миколи  Красношапкй,  Марко   Пилипович   та   Параска
Сергiївна!
  7 червня 1945 року до нас, бiйцiв вiддiлення iменi Миколи  Красношапки,
приїхали українськi письменники.
  Ми розповiли їм про Вашого  сина-героя,  який  хоробро  захищав  велике
мiсто Ленiнград, свою Радянську Батькiвщину i всiма нами любиму Україну.
  Клянемося Вам бути гiдними Миколи Красношапки, любити i  захищати  свiй
народ, як наш бойовий товариш, який над життя любив свою Вiтчизну.
  Ми будемо безнастанно удосконалювати свою бойову  майстернiсть,  щоб  у
першу-лiпшу хвилину бути готовими битися з ворогами нашої Вiтчизни так, як
бився Микола Красношапка, - стiйко, вмiло i мужньо.
  Бажаємо  Вам  доброго  здоров'я,  дорогi  Марко  Пилипович  та  Параска
Сергiївна.
  Мiцно тиснемо Вашi руки.
  Громов, Михайлов, Уваров, Носков,  Гусаров,  Дубiн,  Шушарiн,  Хомутов,
Кузнецов, Єврашев",
  Що  ж   розповiли   бойовi   друзi   Миколи   Красношапки   українським
письменникам?
  От що.
  Було це в серпнi 1942 року.
  Сержант Микола Красношапка  i  з  ним  ще  кiлька  товаришiв  снайперiв
зайняли окоп на передовiй.
  Аж ось  пiсля  скаженого  мiнометного  й  артилерiйського  вогню  пiшли
фашисти в атаку.
  Красношапка першими пострiлами валить чотирьох гiтлерiвцiв.
  Вiд сержанта не вiдстають i його товаришi.
  Нiмцi падають, але по трупах своїх солдатiв уперто лiзуть уперед.
  Ось вони вже бiля бруствера.
  Скомандувавши: "Вперед!", Красношапка орлом вилiтає на бруствер, валить
ще кiлька фашистiв iз гвинтiвки i - за гранати.
  Вибухами гранат вiн розкидає першi лави фашистiв.
  Але гiтлерiвцiв багато.
  Вони прориваються в окоп.
  - Нi, - кричить Микола,  -  не  буде  по-вашому!  -  i,  мов  той  лев,
кидається на них. Трiскають од ударiв прикладом фашистськi голови. Пострiл
- i Микола падає. Але знову пiдводиться. Праву йому руку  перебито,  груди
прострелено, але Красношапка лiвою рукою хватає з землi гранату i  б'є  по
вороговi.
  Нiмецьку атаку вiдбито.
  Перед нашим окопом десятки нiмецьких трупiв.
  Коли Миколу везли в госпiталь, вiн сказав:
  - Хлопцi! Я зробив що мiг! Може, й мало  я  зробив,  так  вiрю,  що  ви
зробите бiльше! Прощайте! Як тiльки видужаю, зразу ж вернусь до вас!
  Не вернувся Микола...
  Спочиває герой оборони славного Ленiнграда Микола Красношапка пiд бiлим
мармуровим постаментом на Гвардiйському кладовищi города-героя...
  Микола  Красношапка,  обороняючи  Ленiнград,  знав,  що  вiн   обороняє
Україну, як знали й  славнi  ленiнградцi,  що,  обороняючи  Україну,  вони
обороняють Ленiнград. Бо всi вони боронили свою велику Батькiвщину - СРСР.
  1945
  МОЯ АВТОБIОГРАФIЯ
  У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час  мого
появлення на свiт бiлий i потiм - рокiв, мабуть, iз десять пiдряд  -  мати
казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.
  Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в мiстечку  Грунi,
Зiнькiвського повiту на Полтавщинi...
  Власне, подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi,  бiля
Грунi, в маєтковi помiщикiв фон Рот, де мiй батько працював у панiв.
  Умови для мого розвитку були пiдходящi.  З  одного  боку  -  колиска  з
вервечками, з другого боку - материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки  поспиш
- i ростеш собi помаленьку.
  Так ото й пiшло, значить: їси - ростеш, потiм ростеш - їси.
  Батьки мої були як узагалi батьки.
  Батькiв батько був у  Лебединi  шевцем.  Материн  батько  був  у  Грунi
хлiборобом.
  Глибшої генеалогiї не довелося менi прослiдити. Батько взагалi не  дуже
любив про родичiв розказувати, а коли, було,  спитаєш  у  баби  (батькової
матерi) про дiда чи там про прадiда, вона завжди казала:
  - Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд їх не було.
  Про материку рiдню так само знаю небагато. Тiльки  те  й  пам'ятаю,  що
частенько, було, батько казав матерi:
  - Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Царство небесне покiйницi: i
любила випити, i вмiла випити. А взагалi батьки  були  нiчого  собi  люди.
Пiдходящi. За двадцять  чотири  роки  спiльного  їхнього  життя,  як  тодi
казали, послав їм господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли  вони
молитись милосердному.
  Почав, значить, я рости.
  - Писатиме, - сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi,  розводив
рукою калюжу.
  Справдилося, як бачите, батькове пророкування.
  Але нема де правди дiти, - багацько ще часу  проминуло,  доки  батькове
вiщування в життя втiлилося.
  Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина.
  Що проста людина? Живе собi, поживе собi, помре собi.
  А письменник  -  нi.  Про  письменника  подай,  обов'язково  подай:  що
впливало на його свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало  його  ще
тодi, коли вiн лежав у матерi на руках i плямкав губами, зовсiм не думаючи
про те, що колись доведеться писати свою автобiографiю.
  А от тепер сиди й думай, що на тебе  вплинуло,  що  ти  на  письменника
вийшов,  яка  тебе  лиха  година  в  лiтературу  потягла,  коли  ти  почав
замислюватися над тим, "куди дiрка дiвається, як бублик їдять".
  Бо письменники так, спроста, не бувають.
  I от коли пригадаєш життя  своє,  то  приходиш  до  висновку,  що  таки
справдi письменника супроводять  в  його  життi  явища  незвичайнi,  явища
оригiнальнi, i коли б тих явищ не було, не була б людина  письменником,  а
була б порядним iнженером, лiкарем чи просто собi толковим кооператором.
  Пiдскочать отi явища - i записала людина.
  Головну  роль  у  формацiї  майбутнього  письменника  вiдiграє  взагалi
природа - картопля, коноплi, бур'яни.
  Коли є в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислювання, а навкруги росте
картопля, чи бур'ян, чи коноплi -  амба!  То  вже  так  i  знайте,  що  на
письменника воно пiде.
  I це цiлком зрозумiло. Коли дитина замислиться й сяде на голому  мiсцi,
хiба їй дадуть як слiд подумати?
  Зразу ж мати пужне:
  - А де ж ти ото сiв, сукин ти сину?
  I натхнення з переляку розвiялось.
  Тут i стає в пригодi картопля.
  Так було й зо мною. За хатою недалеко - картопля, на пiдметi - коноплi.
Сядеш собi: вiтер вiє, сонце грiє, картоплиння навiває думки.
  I все думаєш, думаєш, думаєш...
  Аж поки мати не крикне:
  -  Пiди  подивися,  Мелашко,  чи  не  заснув  там   часом   Павло?   Та
обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?!
  З того ото й пiшло. З того й  почав  замислюватися.  Сидиш  i  колупаєш
перед собою ямку.
  А мати, було, лається:
  - Яка ото лиха година картоплю пiдриває? Ну, вже як i попаду!!
  Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, - тодi сто ямки колупаєш,  -
то погирить тебе в височiнь, на простiр, вгору кудись. Тодi лiзеш у  клунi
на бантину горобцiв драти або на вербу по галенята.
  Конституцiї я був нервової, вразливої змалку: як покаже,  було,  батько
череска або восьмерика - моментально пiд лiжко й тiпаюсь.
  - Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу,  то
ще нiчого. А то ж покалiчишся, сукин ти сину!
  А я лежу, було, пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально:
  "Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу?!"
  Iз  подiй  мого  раннього  дитинства,  що  вплинули  (подiї)   на   моє
лiтературне майбутнє, твердо врiзалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня.
Летiв верхи на полi, а собака з-за могили як вискочить, а кiнь - убiк! А я
- лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнiв  зо
три пiсля того хворiв. I отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли  в
такий слушний момент не вбився. Неясна  ворухнулася  в  мене  тодi  думка:
мабуть, я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло.
  Отак мiж природою, з одного боку, та людьми - з другого,  й  промайнули
першi кроки мого дитинства золотого.
  Потiм - оддали мене в школу.
  Школа була не проста, а Мiнiстерства народного просвещенiя.  Вчив  мене
хороший учитель Iван Максимович, доброї душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi
бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо  сам  вiн
був ходяча совiсть людська. Умер уже вiн, хай йому земля пухом. Любив я не
тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших  школярських
замурзаних. Ходила, бо така тодi "система" була,  i  ходила  вона  завжди,
коли було треба, i нiколи люто.
Поддержите развитие сайта
рублей Яндекс.Деньгами
на счет 4100171532325 (КГБ: Киевская городская библиотека)
Ваш вклад будет значительным для библиотеки
  Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль  лiтературний?  Вона
перша пройшлася по руцi моїй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. А  чи
писав би  я  взагалi,  коли  б  не  було  Iвана  Максимовича,  а  в  Iвана
Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в книжку зазирати?
  У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть. Я вже знав,
що то є пани, а що то - не пани.  Частенько-бо,  було,  батько  посилає  з
чимось до баринi в горницi, а посилаючи, каже:
  - Як увiйдеш же, то поцiлуєш баринi ручку.
  "Велика, - думав я собi, - значить, бариня цабе, коли їй ручку цiлувати
треба".
  Правда, неясна якась ще тодi була в мене класова свiдомiсть.  З  одного
боку - цiлував баринi ручку, а з другого - клумби квiтковi їй толочив.
  Чистий тобi лейборист. Мiж соцiалiзмом i  королем  вертiвся,  як  мокра
миша.
  Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi є.
  I як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я  залiзу
пiд панську веранду та й шепочу;
  - Пожди, експлуататоршо! Я тобi покажу, як триста лiт iз  нас...  i  т.
д., i т. д.
  Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й  шести  лiт.  Скiнчив
школу. Прийшов додому, а батько й каже:
  - Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати.  Повезу  ще  в  Зiнькiв,
повчись iще там, побачимо, що з тебе вийде.
  Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було  тодi,  бо  вже  нас
було шестеро чи семеро, а заробляв вiн не дуже. Проте повiз i вiддав  мене
у Зiнькiвську мiську двокласну школу.
  Зiнькiвську школу закiнчив я року 1903-го, з свiдоцтвом, що  маю  право
бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого,
чи що) розряду.
  Та куди ж менi в тi чиновники, коли "менi тринадцятий минало".
  Приїхав додому.
  - Рано ти, - каже батько, - закiнчив науку. Куди ж  тебе,  коли  ти  ще
малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.
  Та й повезла мене мати аж у Київ, у  вiйськово-фельдшерську  школу,  бо
батько як  колишнiй  солдат  мав  право  в  ту  школу  дiтей  оддавати  на
"казьонний кошт".
  Поїхали ми до Києва. В Києвi я роззявив рота на вокзалi i  так  iшов  з
вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з  матiр'ю  зупинились.
Поприкладався до всiх мощей, до всiх чудотворних iкон, до всiх мироточивих
голiв i iспити склав.
  Та й залишився в Києвi. Та й закiнчив школу, та й зробився фельдшером.
  А потiм пiшло нецiкаве життя. Служив i все вчився,  все  вчився  -  хай
воно йому сказиться! Все за екстерна правив.
  А потiм до унiверситету вступив.
  Книга, що найсильнiше на мене враження справила  в  моїм  життi,  -  це
"Катехiзис" Фiларета. До чого ж противна книжка! Ще якби так - прочитав та
й кинув, воно б i нiчого, а то - напам'ять.
  Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався  менi  Соломонiв  "Оракул".
Цiлими днями сидiв над ним та кульки з хлiба пускав на оте коло з  числами
рiзними. Пускаю, аж у головi макiтриться, поки прийде мати,  вхопить  того
"Оракула" та по головi - трах! Тодi тiльки й кину.
  Взагалi любив я книжки з м'якими палiтурками.
  Їх i рвати легше,  i  не  так  боляче  вони  б'ються,  як  мати,  було,
побачить.
  Не любив "Руського паломника", що його рокiв дванадцять  пiдряд  читала
мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене аж душа у
п'ятах.
  А решта книг читалася нiчого собi.
  Писати в газетах я почав 1919 року за пiдписом Павло Гунський. Почав  з
фейлетону.
  У 1921 роцi почав працювати в газетi "Вiстi" перекладачем.
  Перекладав я, перекладав, а потiм думаю собi:
  "Чого  я  перекладаю,  коли  ж  можу  фейлетони  писати!  А   потiм   -
письменником можна бути. Он скiльки письменникiв  рiзних  є,  а  я  ще  не
письменник.  Квалiфiкацiї,  -  думаю  собi,  -  в  мене  особливої   нема,
бухгалтерiї не знаю, що я, - думаю собi, - робитиму".
  Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати.
  I пишу собi...
  1927-1955
  ОТАК I ПИШУ
I
  Як ви пишете?
  З такими запитаннями частенько звертаються слухачi до всiх письменникiв
мало не на всiх лiтературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої
власнi твори.
  Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.
  - Як я пишу?
  Колись, замолоду, на такi запитання вiдповiдалося жартома так:
  - А так пишу: беру папiр, беру олiвця, сiдаю собi та й пишу собi...
  Така вiдповiдь, видимо, не зовсiм задовольняє або, певнiше,  зовсiм  не
задовольняє запитувачiв, бо запитання  не  припиняються,  а  навпаки,  їх,
отаких запитiв, дедалi бiльше; отже, зацiкавленi хочуть, мабуть, щоб я про
свою роботу розповiв докладнiше.
  Давайте спробуємо.
  Тiльки заранi давайте умовимося, що в моїй оцiй розповiдi чи бесiдi  не
буде нiякiсiньких рецептiв про  те,  як  писати  фейлетони,  гуморески  чи
взагалi художнi твори, бо я дотримуюсь тiєї  думки,  що  навряд  чи  можна
когось навчити писати тi чи iншi художнi твори, а от навчитися такi  твори
писати можна.
  Я розкажу вам, коли i як я почав писати гуморески та фейлетони, i, коли
вдасться, - розкажу i як я їх пишу.
II
  Працювати в газетi я  почав  пiзненько,  тодi,  як  менi  вже  стукнуло
тридцять з гаком лiт.
  Чому?
  Я походжу iз селян. Народився  на  Полтавщинi.  Батьки  мої  мали  дуже
багато  дiтей  i  дуже  мало  грошей.  Було  це  ще  за  царського   часу.
Систематичної освiти батьки дати менi не мали змоги. Закiнчив  я  сiльську
школу. А далi що? Про гiмназiю чи взагалi про якусь iншу середню освiту  i
мрiяти годi. Що робити? Хазяйнувати вдома - нi на чiм  i  нi  над  чим.  А
батьки, проте, силкувалися будь-що, а  повиводити  дiтей  "у  люди".  Десь
батько дiзнався, що вiн, як колишнiй солдат, мав  право  вiддати  сина  на
"казьонний кошт" у вiйськово-фельдшерську школу, а таких шкiл  на  Українi
тодi була тiльки одна - в Києвi.
  Чому саме батькiв привабила вiйськово-фельдшерська школа,  а  примiром,
не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтавi?
  У Полтавi треба було найняти для учня квартиру i т. д., а в  Києвi  все
це було "казьонне", хоч за навчання потiм треба було вiдслужити фельдшером
у вiйську.
  Закiнчив я вiйськово-фельдшерську школу. Працював фельдшером i далi вже
вчився самотужки, щоб скласти екстерном  iспит  за  гiмназiю  "на  атестат
зрiлостi"...
  Для цього менi довелося затратити мало не десять  рокiв.  Виходить,  що
середню освiту я дiстав уже тодi, коли  менi  пiдкочувалося  пiд  тридцять
лiт.
  Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що  як  їй,
мовляв, тепер "дуже трудно": у неї тепер i  семилiтки,  i  десятилiтки,  i
технiкуми, i унiверситети, i iнститути, i заочнi вищi  учбовi  заклади,  i
академiї... Не знаєш, за що вхопитися...
  Тепер тобi стукнуло двадцять три, - ти вже або iнженер, або лiкар,  або
педагог, або бiолог, або геолог, або, або, або та ще раз або...
  А нам було "значно легше": закiнчив двi, три, а найбiльше  чотири  зими
освiти, хапайся за батiжок i - "цабе, рябе, тр-р-р-р!". I то  не  на  свої
воли, а на куркульськi або на помiщицькi!
  Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то  за  люди
такi є на свiтi, що вмiють вiрша скласти чи книжку написати, але  про  те,
щоб самому щось таке скласти, про це мрiялося...
  Фельдшерувати менi пощастило  з  одним  дуже  освiченим  лiкарем,  який
кохався в  лiтературi,  сам  писав,  чудесно  знав  українську  мову,  був
знайомий з Лесею Українкою.
  Ну, по службi ото iнодi напишеш якогось там чи акта, чи.щось iнше, даєш
йому на пiдпис, вiн читає... Якось вiн мене запитав:
  - А ви нiколи не пробували в: газети писати?
  - Нi, нiколи.
  - А ви спробуйте!
  Я спробував. Написав невеличкого дописа  (не  пам'ятаю  вже  про  що!),
понiс до редакцiї, де мого дописа i викинули в кошик. Залишив я думку  про
працю в газетi.
  Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в росiйськiй школi, бо,
як ви знаєте, за царя українських шкiл на Українi не було зовсiм.
  Як ми, українськi селянськi дiти, говорили й писали, закiнчивши двi-три
зими сiльської школи або пройшовши солдатську царську муштру?
  Хтось колись про нашу говiрку сказав дуже дотепно:  "Ни  по-русски,  ни
по-малорусски, а так - мало по-русски!"
  Лiкар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови  i
багато менi допомiг в її вивченнi.
Я ищу
в возрасте от до
знакомства
  Книжки, розумiється, я читав i росiйськi, i українськi. I багато читав.
  1919 року були спроби виступiв моїх у газетах,  але  постiйна  праця  в
газетах почалася 1921 року в Харковi, в редакцiї газети "Вiстi ВУЦВК".
III
  Мову українську, вже й лiтературну, я, як на той час, знав пристойно.
  Прийшов я в Харковi до редакцiї газети "Вiстi ВУЦВК" та й кажу:
  - Чи нема у вас якоїсь роботи?
  - А що ви вмiєте?
  - Знаю українську мову!
  - О! Нам такi люди потрiбнi!
  Треба вам знати, що тодi знавцiв української мови було обмаль.  Декотрi
з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь iще не попiдростала...
  За  найкращого  знавця  української  мови  в  редакцiї  "Вiстей",  крiм
редактора, вважалася зав. iнформвiддiлом (така була посада) Оксана X.
  До неї було мене й направлено.
  "Iспита" я склав  блискуче  i  того  ж  дня  ввечерi  вже  працював  як
перекладач.
  Почалася моя газетярська робота.
  Було це, я ж кажу, 1921 року. У квiтнi.
  А тепер уже 1954 рiк!
  А газетярська моя робота як почалася, так i досi не припиняється.
  I, як по секрету вам сказати, i досi я вважаю себе "в общем и целом" за
газетяра.
  Працюю, значить, я собi в редакцiї та й працюю. Перекладаю  собi  та  й
перекладаю.
  Вдачi я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а  зовсiм  навпаки:  по
молодостi смiялося весело та розложисто.
  Одного разу, перекладаючи закордоннi телеграми, натрапив  я  на  якийсь
курйозний факт iз закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я
переклав, а потiм сам собi подумав, а чому менi  не  поглузувати  з  цього
факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи  усмiшки,  чи
гуморески.
  До речi, менi i тодi, i тепер  не  дуже  до  вподоби  французьке  слово
"фейлетон". Пишу я це слово через те, що так заведено  по  газетах  та  по
журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву - "усмiшки", i це слово  я
люблю куди бiльше, нiж слово "фейлетон"...
  Хоч "фейлетон" уже й завоював у нас повне право на життя,  та,  на  мою
думку, слово "усмiшка" нашiше вiд "фейлетону".
  ...Так написав ото, значить, я усмiшку про закордонний факт, приклав до
перекладу телеграми i поклав на стiл Оксанi X. Сиджу й поглядаю на Оксану.
А працювали всi ми,  i  начальство  (заввiддiлом),  i  пiдлеглi,  в  однiй
кiмнатi. Прочитала Оксана переклад,  читає  усмiшку.  Починає  реготатися.
Схопилася i, регочучи, кудись побiгла. Прибiгає i показує менi редакторову
резолюцiю: "Надрукувати в завтрашньому номерi газети..."
  "Бий тебе нечиста сила!" - думаю собi. А сам, розумiється ж, радий!  Ще
б пак!
  - А як пiдпишемо фейлетона? - питає Оксана.
  Я беру в неї свiй "твiр" i пiдписую: "Оксана".
  Таким  робом  перший  мiй  фейлетон  (коли  можна  його  так  назвати),
надрукований у "Вiстях", з'явився за пiдписом "Оксана".
  Чому?
  З цього видно, що серйозної ваги цьому фактовi  я  не  надавав  i  бути
фейлетонiстом чи взагалi письменником не гадав.
  Праця в газетi менi полюбилася, кидати її я не збирався, а думав:  хiба
мало є працiвникiв у газетi, - i не письменникiв, i  не  фейлетонiстiв,  а
прекрасних журналiстiв, без яких газета не може iснувати?
  "Працюватиму, -  думав  я  собi,  -  а  там  видно  буде,  на  що  воно
закандзюбиться..."
  Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював iз захватом.
  Зранку в редакцiю приходив, вискакував на  годинку,  на  обiд  i  перед
свiтом другого дня приходив додому.
  Життя минало в редакцiї.
  Був я i за перекладача, i за редактора мови, i за зав вiддiлами,  i  за
секретаря редакцiї,  i  за  редактора  журналу  "Червоний  перець",  i  за
редактора лiтдодаткiв.
  Не одночасово, розумiється.
  А то одночасово у "Вiстях" я був за редактора мови й за фейлетонiста, а
в "Селянськiй правдi" за вiдповiдального секретаря.
  Попрацювалося, - нема де правди дiти!
  Разом iз "Вiстями" видавалася i газета "Селянська  правда",  яка  першi
часи шкутильгала, бо часто мiнялися редактори.
  Я в "Селянськiй правдi" працював за секретаря.
  Сидиш, було, в кiмнатi, заходить товариш:
  - Драстуйте! Я - ваш редактор!
  - Дуже приємно!
  Дивишся,  за  мiсяць-пiвтора  вже  це  "дуже  приємно"  говориш  iншому
товаришевi.
  Редакторами  "Селянської  правди"  довший  час  були   товаришi,   якi,
приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.
  - Попрацюйте в  "Селянськiй  правдi",  доки  пiдберемо  вам  вiдповiдну
роботу!
  Часто й густо редакторство в "Селянськiй правдi" - то  була  робота  за
сумiсництвом.
  Газета виходила тричi на тиждень. Отож i було, як правило:
  - Ви робiть, а я забiжу перегляну!
  - А передова?
  - I передову напишiть!
  - А про що?
  - Пишiть про кооперацiю!
  - Та минулого разу писали про кооперацiю!
  - Нiчого, нiчого! Не пошкодить! Пишiть про кооперацiю!
  Обов'язково, було, редактор забiжить переглянути передову.
  - Добре написано, дуже добре! Тiльки кiнця нема!
  - Як нема?
  - У кiнцi додайте: "А через те давайте хлiб i конi для Червоної Армiї!"
  Писалася передова про мiжнародне становище, про  культосвiтню  на  селi
роботу, все дно кiнець додавався обов'язково:
  "А через те давайте хлiб i конi для Червоної Армiї".
  - Та якось воно тут вродi...
  - Нiчого, нiчого! Добра якась душа прочитає та, дивись, iще раз  вивезе
хлiба на продпункт! Друковане слово - воно своє робить!
  Був i такий редактор.
  - Товаришу редакторе! Коли буде передова?
  - А газета хiба виходить? - запитує редактор.
  - Не виходить, бо нема передової!
  - А раз не  виходить,  так  навiщо  ж  передова?  За  дванадцять  рокiв
безперервної технiчної роботи в апаратi редакцiйному було всього!
  Проте з яким захопленням згадуються цi роки! Стiнних газет тодi в наших
редакцiях не було. От я  взяв  та  й  написав  усмiшку  "для  внутрiшнього
вжитку" про справи  редакцiйнi.  Про  всiлякi  такi  курйознi,  бiльш-менш
типовi явища в редакцiйнiй нашiй роботi,  про  чудернацькi  вчинки  рiзних
редакцiйних спiвробiтникiв-дивакiв (а де ж  їх,  скажiть,  нема?!).  Смiху
було, хоч лопатами вигортай! Але це мене i згубило! Уже редактори почали:
  - Ви вмiєте, та не хочете!
  - От на таку тему треба фейлетона! Розумiєте, треба!
  - Та не вийде в мене!
  - А ви спробуйте! Про редакцiйнi справи ж вийшло! Напишiть!
  Почав писати.
  Iнодi виходило, iнодi не виходило...
  Згодом почало частiше "виходити", нiж "не виходити".
  Почалося частiше братися за Гоголя, за Щедрiна i за Чехова...
  Читав, думав: "Чому смiшно? Звiдки смiх?"
  Дiставав словники, збiрники приказок... i т. д., i т. iн.
  I прислухався. Прислухався i в трамваях, i на базарах, i по ярмарках, i
по поїздах, - чому смiються, чого так весело?... I записував.
  Чому я про все це пишу?
  Ми ж з вами бесiдуємо про те, як я починав свою  роботу  в  українськiй
сатирико-гумористичнiй лiтературi. Я не  можу  вам  сказати,  чи  всi  так
починають i чи взагалi так слiд починати.
  Я не маю сумнiву в тому, що тепер, коли ми маємо iнститути  лiтератури,
iнститути та  факультети  журналiстики  нашiй  молодi  буде  значно  легше
починати, нiж було нам.
  Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не  маючи  й  отакусiнького
пiд собою  теоретичного  грунту,  те  для  наших  молодих  товаришiв  буде
висвiтлене у вишах.
  Буде основа, на якiй уже вишиватимуться вiзерунки.
  А ми - самi снували, самi й вишивали.
IV
  - Розмови розмовами, а як же все-таки пишуться фейлетони? Як?
  А давайте я вас запитаю:
  - Чому один письменник пише романи, другий -  вiршi,  третiй  -  драми,
комедiї i т. д., i т. iн.?
  Є, розумiється, письменники, що можуть i те, й те, й те, а  втiм,  один
iз жанрiв у нього виходить краще, нiж iнший.
  Пише,  примiром,  чудеснi  лiричнi  пiснi   поет-сатирик   наш   Сергiй
Воскрекасенко, але в сатиричних своїх вiршах вiн i сильнiший, i плiднiщий.
  Силу-силенну таких прикладiв можна навести.
  Я не  кажу,  що  людина  народжується  з  якимись  там  сатиричними  чи
гумористичними "гвинтиками" в головi,  але  кожна  людина  має  до  чогось
певного бiльший потяг, бiльше покликання, нiж до iншого.
  А коли в людини є потяг чи покликання, примiром, до сатири, до  гумору,
вона ними, - сатирою та гумором, -  бiльше  й  цiкавиться,  бiльше  вивчає
класикiв сатири та гумору, народну сатиру  та  гумор,  стежить  за  новими
явищами в сатиричнiй та гумористичнiй лiтературi, тим самим  задовольняючи
своє до них покликання, а разом з тим виховує, збагачує,  розвиває  власнi
зерна сатири та гумору. Кiнець кiнцем сатира та гумор робляться справою її
життя, її фахом, коли мова йде про лiтературу.
  Розумiється, що все це розвивається не само по  собi,  а  в  загальному
процесi розвитку нашої лiтератури i взагалi культурного нашого життя.
  М. Є. Салтиков-Щедрiн писав, як ви знаєте:
  "Лiтература знає  такi  людськi  дiї,  якi  мають  у  собi  певну  мiру
загадковостi i  щодо  яких  публiка  ще  не  з'ясувала,  порочнi  вони  чи
доброчеснi. Фiлософи пишуть, з  метою  пояснити  цi  дiї,  цiлi  трактати;
романiсти беруть їх за основу багатотомних  творiв;  сатирики  роблять  ту
саму справу, закликаючи на допомогу зброю смiху. Ця зброя дуже сильна,  бо
нiщо так не збентежує порок, як свiдомiсть того, що його вже викрито i  що
з приводу нього вже залунав смiх"[1].
  - Ну, правильно, - ви своєї. - I потяг, i покликання до  сатири  та  до
гумору в нас єсть, i познайомилися ми з народною  сатирою  та  з  гумором,
читали класикiв, стежимо за новими явищами в сатиричнiй  та  гумористичнiй
лiтературi i навiть, бажаючи працювати в лiтературi, закликали  для  цього
на допомогу зброю смiху! Все зробили! А все ж таки - як писати  фейлетони?
Як писати гуморески?
  Я можу вам розповiсти, як,  як  менi  вiдомо,  пишуть  чи  писали  iншi
письменники, з трудом можу розказати на окремих роботах-прикладах, як я їх
сам писав, але як взагалi писати, не знаю i порадити нiчого не можу!
  Ви гадаєте, що я  не  цiкавився  колись,  не  допитувався,  як  писати?
Допитувався! Але, на жаль, нiхто нiчого певного менi не сказав.
  - Як ви пишете? - питав я.
  - А так: пишу, та й уже!
  Один  iз  вiдомих  письменникiв-сатириконцiв  (був   до   революцiї   в
Петербурзi журнал "Сатирикон") писав, кажуть, так: сiдає  за  стiл,  перед
ним чотири смуги паперу, на кожнiй лежить авторучка, вiн на одну тему пише
чотири варiацiї гуморески i кожну варiацiю окремою ручкою. Несе цi  чотири
варiацiї до редакцiї i читає редакторовi. Редактор дуже  часто  запитував,
кажуть, письменника:
  - А п'ятої варiацiї у вас нема?
  Я не думаю, щоб твiр дуже вже залежав од авторучки та вiд паперу.
  Колись  до  мене  завiтав   був   народний   художник   СРСР   Анатолiй
Галактiонович  Петрицький.   Сидiли   ми,   гомонiли,   курили.   Анатолiй
Галактiонович   одiрвав   од   коробки   з-пiд   цигарок   кришку,    взяв
навпiвспаленого сiрничка, вмокнув сiрничка в чорнило, сидить i дряпає, так
собi - мiж iншим, сiрничком по картону. А вийшов чудесний портрет.
  Крiм, отже, матерiалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба.
  Якось улiтку ми жили з одним нашим талановитим  поетом  в  мальовничому
селi на Полтавщинi, над рiкою над Сулою. Поет працював над  перекладами  з
Пушкiна. А я милувався з нашого поета. Як поет працював?  Вiн  одразу,  що
називається, "з маху" з росiйської мови без єдиної помарочки "переписував"
мовою українською цiлi сторiнки. Один варiант. Потiм таким от  способом  -
одразу другий варiант. Читається потiм перший варiант, читається другий, з
двох робиться один. Переклад готовий. Та який переклад! Можливо,  що  поет
потiм iще шлiфував переклади, але того вже я не бачив,  я  розповiдаю  про
те, чого був свiдком сам.
  Усi ж ви бачили рукописи великого Льва Толстого, читали про те, як  вiн
працював! Скiльки вiн правив, скiльки i ним самим, i для нього кожний твiр
було переписувано. . А потiм iще правка в коректурi, коректура  коректури,
коректура в гранках.
  Вiд цього хiба твори Л. М. Толстого були  менш  художнiми?  Навпаки!  I
хiба така кропiтка над творами робота принижує велич Толстого?
  Якось я запитав сина нашого українського видатного новелiста:
  - Коли не секрет, розкажiть, прошу вас, як працював ваш батько?
  - А чому, - вiдповiдає син, - це секрет? Нiякий не  секрет!  Щоранку  з
батькового кабiнету вигортали купи подраного паперу.
  Але ж дивувалися письменниковi  сучасники,  дивуємося  ми,  цiлий  свiт
дивується, як можна  одним  словом  передати  психологiчний  стан  людини,
двома-трьома словами намалювати цiлу картину, а  на  однiй-двох  сторiнках
дати соцiальний стан цiлого вимученого народу!
  Кожний робить, в даному разi пише, як умiє!
V
  Найважче i найнеприємнiше писати про себе.
  Я ще раз кажу, що не маю жодного намiру давати якiсь певнi рецепти,  як
писати, та їх, тих рецептiв, i нема. Я спробую розповiсти, примiром,  чому
i як я написав свою "Зенiтку",  бо  iз  моїх  творiв  її,  мабуть,  чи  не
найбiльше знають.
  "Зенiтку" написано пiд час Великої Вiтчизняної вiйни.
  Менi хотiлося в тi тяжкi, грiзнi часи написати щось дуже веселе,  таке,
щоб i моя робота спричинилася до того, щоб люди i на фронтi, i в тилу таки
по-справжньому засмiялися, та не засмiялися, а просто-таки зареготалися.
  Одночасно  щоб  моя  гумореска  вiдiгравала  й   певну,   сказать   би,
мобiлiзацiйну, пiдбадьорювальну роль.
  Героями "Зенiтки" я вибрав двох дiдiв: дiда Свирида та його кума.
  Чому я вибрав дiдiв?
  Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу  держати
в руках як не гвинтiвку, то бодай вила. Я зробив старого  дiда  партизаном
(а хiба таких не було?), а в партизанах навiть кволi дiди  не  сидiли  без
дiла, а хоч обiд хлопцям варили та конi пасли.
  Чому я навiв приклад вiйни дiда Свирида з його  бабою  Лукеркою?  Це  -
смiшно, але в мене була  ще  й  та  думка,  що,  мовляв,  не  задавайтеся,
фашисти, своєю технiкою, своєю вiйськовою наукою, - хоч якi ви  дуже  такi
муштрованi, дуже такi сильнi, дуже на вiйськовiй  справi  практикованi,  -
нашi  дiди  битимуть  вас,  маючи  в  руках  не  вдосконаленi  зенiтки,  а
звичайнiсiнькi вила-трiйчата.
  Дiдiв, що попадали з кислицi, я прозвав льотчиками.
  Такi контрасти: зенiтка й вила, цiла вiйськова муштра з одного  боку  i
баба Лукерка з другого, таран i спiдниця i т. д. Та  ще  коли  старi  дiди
по-своєму  вживають  у   розмовах   вiйськових   термiнiв   (а   хiба   не
поприщеплювалися такi термiни до нашої  мови  за  час  вiйни?!),  -  от  i
вийшло, кажуть, дуже смiшно.
  "Зенiтку"  свою  я  вигадав.  Живого  дiда  Свирида,  того,  що  дiє  в
"Зенiтцi", на свiтi не було. Але я певний, що подiбнi дiди були, бо,  якби
їх не було, я б погрiшив проти художньої правди i читач обов'язково  десь,
колись, - не тепер, так у четвер, - запротестував би... Читача не обдуриш!
За десять рокiв життя "Зенiтки" я протесту жодного не чув.
  Я розповiв про те, чому я написав "Зенiтку".
  Як я її написав?
  Це вже справа складнiша. Iз  "Зенiткою"  я  "мучився"  довгенько.  Було
багато сумнiвiв, чимало побоювань! А чи не образяться нашi  солдати,  нашi
офiцери, що я їхню  титанiчну,  героїчну,  смертельну  на  вiйнi  боротьбу
порiвнюю з "вiйною" дiда Свирида та баби  Лукерки?  Хоч  я  мав  на  увазi
фашистську армiю, а раптом комусь спаде на  думку,  що  я  -  аж  подумати
страшно! - недооцiнюю труднощiв боротьби.
  Чи не образяться нашi безстрашнi соколи-льотчики, що найсмертельнiшу  в
їхнiх руках зброю - таран - я воджу до тарана дiдом бабиної спiдницi?
  Ще тiльки готуючись писати, я радився з деякими товаришами та з першими
моїми читачами: чи не може таке трапитися?..
  А хто напевно мiг сказати, трапиться чи не трапиться?
  Вирiшив писати!
  Сам собi подумав вся справа в тонi, в пiдходi, в певних межах.
  Узяв та й написав.
  Технiчно як я її написав, питаєте?
  Я її не написав, а розказав. Було  це  в  Рязанськiй  областi,  де  моя
родина жила в евакуацiї. Я приїхав до неї. В хатi  було  холодненько,  був
лютий. Уночi не спалося, а бiльше хукалося. Хукав я, хукав, нiякого  тепла
не нахукав. Хукнеш, а воно пара клубком вихукується. Розбудив я дружину.
  - Ти не змерзла?
  - Змерзла!
  - Слухай, я тобi щось розкажу.
  - Перед свiтом? Може, це тобi з холоду?
  - Слухай, може, теплiше буде.
  I  почав:  "Сидить  дiд  Свирид  на   колодках,   сидить   i   стружить
верболозину..." I так до кiнця.
  Дружина почала смiятися. Потеплiшало.
  А вранцi встав, нагрiв  бiля  чайника  пальцi,  попрохав  у  хазяйчиної
доньки-школярки чотири аркушики з учнiвського зошита паперу "в  клiточку",
взяв олiвця, бо чорнило замерзло, сiв та й записав "Зенiтку".
  Так народилася "Зенiтка"...
  "Зенiтка" - це гумореска, написана  не  на  фактичному  матерiалi,  це,
сказати б, чистiсiнький авторський витвiр, домисел.
  Давайте спробуємо поговорити про фейлетон, чи усмiшку, як про  наслiдок
певного  життєвого  явища,  факту.  Єсть  у  мене  усмiшка  (чи  хай  буде
фейлетон), що зветься: "У нiч пiд Новий рiк". Матерiалом для цiєї  усмiшки
прислужився той життєвий факт,  що  по  багатьох  наших  колгоспах  голови
колгоспiв, щоб повлаштовувати на легеньку  роботу  своїх  родичiв,  кумiв,
сватiв i т. д., - призначають їх сторожами.
  В одному колгоспi було виявлено по штату цiлих  вiсiмнадцять  сторожiв.
Явище,  розумiється,  ненормальне,  яке  межує  iз  злочином.  Треба  було
висмiяти це явище, звернути на нього громадську  увагу,  винести  його  на
людське посмiховисько. I таким чином припинити.
  Як я пiдiйшов до цього матерiалу, до цього факту?
  Я собi уявив, що коли в  колгоспi  вiсiмнадцять  сторожiв  i  всi  вони
родичi чи  приятелi,  -  ясно,  що  не  всi  вони  дiди,  що  це  здоровi,
працездатнi люди, якi ховаються вiд роботи i мають за  це  ще  й  неабиякi
трудоднi.
Знакомства. Новые.
  Це була, так би мовити, вихiдна точка, та  грубка,  вiд  якої  я  почав
"танцювати"...
  Що може робити здорова, неспрацьована, молода людина вночi,  коли  вона
сторож, а тому сторожевi тiльки й дiла, що в калатало калатати?
  От я й почав їм роботу знаходити, на паперi, звiсно: i вони в мене i  в
пiдкидного  грають,  i  борються,  i  на   фермi   симентальського   бугая
пiднiмають. Дiйшло до того,  що  комсомолка  Оленка  на  правлiннi  почала
вимагати, щоб сторожам футбольного м'яча купили: хай, мовляв, не  гуляють,
а тренуються та Кубок СРСР для колгоспу виграють.
  А остаточно я скомпрометував сторожiв тим, що одного з них  в  нiч  пiд
Новий рiк щось украло. -  Люди  читали,  смiялися,  а  дехто,  напевно,  i
чухався. А якби я взяв та й написав:  "У  такiм-то  колгоспi  вiсiмнадцять
сторожiв. Розженiть їх!" Це була б  не  лiтература.  Справа  лiтератури  -
своїми засобами звернути увагу на певне  явище,  висвiтлити  його,  а  для
"вжиття заходiв" у нас є iншi вiдповiднi установи.
  Якось, бувши в однiм  районi,  я  звернув  увагу,  що  клуби  по  селах
здебiльша позамикувано. Висять на клубних дверях величезнi колодки-замки.
  Я не допитувався, чому позамикали тi клуби, - для мене було ясно, що на
культосвiтню роботу в тому районi увага невелика.
  Написав я фейлетона "Про замки та iншi речi". Району я не  називав,  не
називав i певного клубу, але вийшло, що я "попав  у  точку";  чимало  було
листiв-одгукiв на  цей  фейлетон,  де  писалося:  от,  мовляв,  добре,  що
написали про замки на клубах: у нас уже нема замка, клуб працює i т. д., i
т. iн.
  Чому я iз "смiшного" саме боку пiдходжу до життєвих явищ?
  Бо я намагаюся бути сатириком, а сатирики, як говорив М.  Є.  Салтиков,
"закликають на допомогу зброю смiху"...
  Коли б я був романiстом, i цей факт мене б зацiкавив, я б поклав  його,
може, за основу багатотомного роману.
  Поет написав би, може, баладу, може, поему, може, пiсню...
  А моя  зброя  -  смiх!  Я  глузую,  кепкую,  а  частенько  просто  собi
усмiхаюсь.
  М. В. Гоголь сказав: "Смiху боїться  навiть  той,  хто  вже  нiчого  не
боїться".
VI
  Де береться матерiал, для сатирично-гумористичних творiв?
  Радянськi письменники, сатирики та гумористи, здебiльша гуртуються бiля
сатиричних та гумористичних журналiв - "Перця", "Крокодила" та  iнших,  що
видаються по братнiх радянських республiках. Працюють  вони  по  редакцiях
газет та журналiв. Редакцiйна пошта завжди дає  такого  матерiалу  скiльки
завгодно.
  Але, розумiється, найкраще бачити життя на власнi  очi,  вивчати  його,
бути серед народу, отож найкориснiшими завжди бувають поїздки в  колгоспи,
радгоспи, на фабрики, заводи, шахти  i  т.  д.,  i  т.  iн.  Сатирикам  та
гумористам це ще потрiбнiше, нiж комусь iншому.
  Письменникова зброя - мова, слово. Веселу гумореску, фейлетона,  гостру
сатиру   не   можна   написати   спокiйною,   холодною,   хай   навiть   i
найлiтературнiшою мовою.
  У сатирика та гумориста мова має бути жива, гостра, дотепна,  наближена
до мови, якою розмовляє народ.
  Отож i доводиться прислухатися, записувати, знайомитися з  фольклорними
матерiалами i т. д., i т. iн.
  Це для нас i необхiдне, i обов'язкове, без  цього  веселої  усмiшки  не
напишеш.
  Менi довелося повоювати зброєю смiху  з  ворогами  радянського  народу,
панськими лакузами, продажними українсько-нiмецькими нацiоналiстами.
  Вся ця наволоч пiсля вiйни кублилася по  всiляких  схронах  у  захiдних
областях Радянської України. Все це вихованцi всiляких  гестапо  та  iнших
гадючих  гнiзд  iз  своєю  розбiйницькою  специфiкою,  жаргоном,  побутом,
вчинками i т. д.
  Розумiється, що, сидiвши в Києвi, не вивчивши цього всього матерiалу на
мiсцi, менi трудно було б щось про них уїдливе написати.  Треба,  значить,
було їздити в захiднi областi, знайомитися з обстановкою  каїнової  роботи
ворогiв, говорити з мiсцевими  людьми,  що  докладнiше  знали  роботу  цих
запроданцiв, доводилося говорити i  з  самими  "героями"  темної  ночi  та
густої хащi.
  Наслiдком тiльки цього й могла вийти моя книжечка "Самостiйна дiрка".
  Не було  б  моїх  "Ленiнград  i  ленiнградцi",  якби  я  не  побував  у
Ленiнградi, наслiдком поїздки в Запорiжжя з'явилися мої  "Запорожцi";  всi
мої "мисливськi усмiшки" - результат багатолiтнiх мандрiвок з рушницею...
  Треба вам сказати, що i  в  "мисливських  усмiшках"  нiчого  вигаданого
нема: це все власнi спостереження, все це було побачено, почуто, пережито.
  Розумiється, все оброблено з мого погляду.
  В кабiнетi наш брат багато не висидить.
VII
  Ми, на превеликий жаль, дуже бiднi ще на  теоретичнi  роботи  в  галузi
сатирико-гумористичної лiтератури. Та появиться ж колись i теорiя.
  Що ж iще вам сказати?
  Знайте найголовнiше: "Не святi горшки лiплять!"
  Захочете навчитися писати фейлетони, навчитеся, бо, ще раз  пiдкреслюю,
навчитися можна!
  А нам, що вже  чимало  лiт  працюємо  на  нивi  сатирично-гумористичної
лiтератури, чекаючи молодої, гарячої, дотепної, веселої змiни, залишається
тiльки одне:
  учитися, учитися та ще раз учитися!
  Чекаємо до наших лав: будемо вчитися разом!
  1954
  [1] Н. Щедрин (М. Е. Салтыков), О литературе,  М.,  Гослитиздат,  1952,
стор. 591. (Авт.).
  У НIЧ ПIД НОВИЙ РIК
I
  В одному колгоспi,  одного  району,  одної  областi  трапилася  страшна
пригода...
  У нiч пiд Новий рiк щось украло в тому колгоспi сторожа!
  Був сторож, i як язиком його злизало.
  У тому колгоспi по штату всього тiльки 18 сторожiв...
  Не вiсiмдесят, а всього тiльки вiсiмнадцять.
  Сторожi мiж собою живуть тихо, мирно, у згодi та злагодi.
  Вони собi сторожують, сонце собi крутиться, трудоднi собi йдуть...
  Щоб коли-небудь виникла серед них, серед сторожiв, якась там сварка,  -
то боже борони!
  Хiба як у пiдкидного грають, та хтось не ту масть пiдкине. Але це буває
дуже рiдко, бо грають  вони  у  пiдкидного  так,  що  й  у  карти  вже  не
дивляться, - такi спецiалiсти: дiйшли вже до того, що без карт  грають,  а
так - на мигах.
  Отже, й сваритися нема причин.
  Буває iнодi, що стерегти нема чого, - так i з цього становища виходять:
стережуть тодi один одного, щоб прогулiв не було.
  Одне слово, - хорошi сторожi, квалiфiкованi i з чималим стажем.
  Троє з них уже в похилiм вiцi, старенькi, а решта - нiчого,  у  доброму
ще  здоров'ї,  i  як  не   грають   пiд   коморою   у   пiдкидного,   тодi
борються-"навхрест" або "пiд силки", а як боротись не хочеться, тодi йдуть
на товарно-молочну ферму:
  - Ану, хто бугая пiднiме?
  Бугай у тому колгоспi-симентал, красунь-бугай, Цезар  називається,  918
кiлограмiв на вагу, але характером плохий,  сумирний,  дається  пiднiмати,
тiльки стогне.
  Одному не вдалося ще пiдняти, а вдвох уже пiднiмають.
  Тiльки крекчуть, як пiднiмають.
  Оленка Кленова, найкраща в  колгоспi  ланкова  i  найгострiша  на  язик
комсомолка, кинула якось на засiданнi правлiння:
  - Та ви б нашим сторожам футбольного м'яча купили! Вони потренуються та
"Кубка СРСР" нам виграють! Досить уже їм бугая пiднiмати!
  Сторожi образились та на Оленку:
  - Ти не дуже базiкай! Що ми сторожi, то нiчого, та  не  забувай,  що  я
тесть, а я свекор, а я дядько, а я кум! Прикуси язика!
  I так за дiвчину взялися, що якби не парторг iз комсоргом,  то,  дивись
би, й той... i ланку б одiбрали!
  А так, взагалi, що раз кажемо, сторожi дуже добрi й дуже квалiфiкованi,
просто таки незамiнимi.
  I от одного з них пiд Новий рiк щось узяло й ухопило.
  Дiло було, - розповiдають, - так.
  Пiд Новий рiк сторожi вийшли на роботу вже пiсля зустрiчi Нового  року,
бо нiхто до 12-ої години в колгоспi не спав, отже боятися не було чого, та
й злодiї у цю нiч теж Новий рiк зустрiчають, так що можна не хвилюватися.
  Зустрiли Новий рiк i вийшли сторожувати.
  Цю нiч не грали в пiдкидного, не боролися та й бугая не  пiднiмали,  бо
було важкувато. Походили, покалатали в калаталки, поприходили додому та  й
полягали спати.
  I от другого дня дружина одного з сторожiв зчинила гвалт:
  - Нема чоловiка!
  Сюди-туди - нема! Уже й вечiр - нема! Подзвонили до району, викликали з
мiлiцiї собаку-шукача Трефа, а воно тої ночi йшов снiг, слiди поприкидало.
Треф побiгав по дворах, пiдбiг до колгоспної комори, нюхнув  i  прянув  до
стогу колгоспного сiна, пiдбiг до стогу i почав одгрiбати сiно. Грiб, грiб
i вигрiб свинячий окiст. Всi тiльки:
  - Тю!
  А комiрник потихеньку:
  - Здох би ти йому! Де ти на мою голову взявся?  Оленка,  що  тут  була,
приснула:
  - Дивись! I колоте, а в сiно заривається! Сказано, свиня!
  - То воно з морозу, - посмiхнувся мiлiцiонер.
II
  Крадiжка в колгоспi сторожа справила на всiх гнiтюче враження.
  Дружина весь час плаче, родичi й сусiди сумують.
  Сторожi ходять хмарою:
  - Не вберегли!
  Скликали  екстрене  засiдання  правлiння,  де  ухвалили  подвоїти  штат
колгоспних сторожiв, щоб один штат сторожував колгоспне  добро,  а  другий
штат, щоб сторожував перший штат.
  - Чи могло таке трапитись? - запитали  ми  в  свого  знайомого  мудрого
колгоспника.
  - Скiльки в колгоспi сторожiв? - вiн запитав.
  - Вiсiмнадцять!
  - Могло бути! - подумавши трохи,  сказав  мудрий  колгоспник.  -  Могло
вкрасти: є кого красти!
  - А що робити, щоб у колгоспi сторожiв не крали?
  -  Єдний  спосiб  -  вибрати  на  колгосп  одного  доброго  сторожа!  -
посовiтував мудрий колгоспник. - Голову колгоспу!
  - Що ж йому сторожувати? - ми до нього.
  - Колгоспнi трудоднi! - твердо заявив мудрий колгоспник. - Нiхто тодi в
нього сторожа не вкраде!
  1950
  ЦЕП НА МУССОЛIНI
  "Новое время" повiдомляє, що Муссолiнi  дiстав  перед  шлюбом  принцеси
Iоланди нагороду -  цеп  Анонцiади,  що  дає  право  на  ранг  "королевого
кузена". Нагорода ця дається тiльки за дуже важливу нацiональну заслугу.
  З газет
  Поволеньки-поволеньки, а вибивається-таки Муссолiнi в  люди.  Був  собi
простим фашистом.
  Бився навкулачках, зав'язував тугими вузлами сорочки в  купальщикiв  на
березi Тiбру й реготався потiм, за кущем сидячи, як який-небудь Пузiнi  чи
яка-небудь Пуповiнi нiяк не могли в сорочку влiзти.
  Зробили за це десяцьким чи соцьким у фашистiв.
  Потiм уже на полiтичну арену випустили.
  Почав  вiкна  бити  в  редакцiях   соцiалiстичних   газет,   в   кишенi
соцiалiстичних дiячiв кiзякiв накидати, калошi їхнi гвiздками  до  долiвки
прибивати.
  Лiдером фашистським зробили.
  Тут уже почалася справжня державна робота.
  Уже не вiкна в редакцiях бив, а громити почав цiлi редакцiї, бити почав
соцiалiстiв та комунiстiв i рiзних парламентських депутатiв. Уже цегла  не
в модi, гатить Муссолiнi з наганiв та з браунiнгiв, а то  й  з  кулеметiв.
Цiлi мiста почав за кiлька часу наскоками брати.
  Дивляться - генiй державний, та миттю в прем'єр-мiнiстри.
  Та де в прем'єр-мiнiстри?! Просто в диктатори смальнув.
  Уже, можна сказати, не проста державна робота, а генiальна почалася.
  Робiтникiв в баранячий рiжок, соцiалiстiв по  в'язницях,  парламент  по
шапцi, комунiстiв до стiнки.
  Дивись, миттю i цеп Анонцiади, найвища нагорода.
  Разом з тим i двоюрiдний королiв брат.
  А там ще яку сотню комунiстiв  розстрiляє  -  рiдним  королевим  братом
буде.
  I далi, й далi, й далi...
  Соцiалiсти й комунiсти не переводяться, значить, нагороди, як iз мiшка,
сипатимуться.
  Так i дойде до королевого пращура, чи що.
  Але все оте родичання не дуже показна, по-моєму, штука.
  От цеп - це штука хороша.
  Може-таки, хоч на цьому, почесному, цепi та повiситься...
Раздел вышеUp
НачалоTop
КонецDown
Запомнить+Marker
ВосстановитьMarker
Забыть-Marker
РекламаAdv
Font

Сказать спасибо Укоротить ссылку Нашли ошибку?

Дочитать позже / поделиться

   

Архив комментариев

См. также


Новости партнеров