Борис Антоненко-Давидович (1899-1984)
Борис Антоненко-Давидович (лiтературнi псевдонiми Богдан Вiрний i Б.Антонович)
народився 5 серпня 1899 року в передмiстi мiста Ромни - Засуллi (тепер
Сумськоï обл.) в родинi машинiста-залiзничника Дмитра Олександровича Давидова
i Юлiï Максимiвни Яновськоï ("Антоненко-Давидович" одночасно є
псевдонiмом i прiзвищем його прадiдiв - реєстрових козакiв Антоненкiв). Закiнчивши
1917 р. Охтирську гiмназiю, майбутнiй письменник вступає на природничий вiддiл
Харкiвського унiверситету, але невдовзi переводиться на iсторико-фiлологiчний
факультет Киïвського унiверситету. Через матерiальнi нестатки та безперервну
змiну влади офiцiйно вiн так i не здобув вищоï освiти, i йому довелося
опановувати науку самотужки "в бiблiотеках та з великоï книги життя".
1920-1921 рр. ще зовсiм юному Б.Антоненку-Давидовичу випало завiдувати Охтирською
повiтовою наросвiтою. В цей час, як свiдчать його спогади, вiн "майже не бував у
своєму "комiсарському" кабiнетi й бiльше крутився по школах, дитбудинках i садках,
терся мiж селянами й ходив з рушницею в загонi ЧОНу проти Махна та мiсцевих
повстанських ватаг, збирав продрозкладку й проводив вибори до Рад". Проте
поступово стан ейфорiï змiнювався глибокими роздумами над особистими
спостереженнями, пережитим i побаченим.
Не прийнявши НЕПу й не погоджуючись iз практикою розв'язання нацiонального
питання, восени 1921 р. письменник виходить iз КП(б)У i вступає до УКП. Восени
1923 року, переконавшись у марнiй дiяльностi цiєï партiï та не бажаючи
"помножувати дякiвський хор у московськiй церквi з фiлiалом в Украïнi",
виходить з лав УКП й зосереджується на лiтературнiй дiяльностi. Якийсь час вiн був
редактором (на посту секретаря редакцiï) найбiльш популярного тодi
iлюстрованого журналу "Глобус". На сторiнках цього журналу Б.Антоненко-Давидович
друкує першi лiтературнi твори Олекси Влизька, Юрiя Яровського, Марка Вороного та
iн.
Власнi лiтературнi твори починає публiкувати з 1923 року. У червневому номерi
журналу "Нова громада" за 1923 рiк з'являється перше оповiдання Б.Антоненка-Давидовича
"Останнi два". В "Червоному шляху" (
- 8) побачила свiт його драма "Лицарi абсурду", а 1926 року - збiрка оповiдань
"Запорошенi силуети". Своє лiтературне "хрещення" письменник одержав у
лiтературнiй органiзацiï "Ланка" (згодом - "Марс"), що вiдокремилось вiд
строкатого "Аспису" (асоцiацiï письменникiв). Членами групи "Ланка" була
невелика, але творчо дуже сильна група молодих "попутникiв": Б.Антоненко-Давидович,
Г.Косинка, В.Пiдмогильний, Є.Плужник, Б.Тенета, Т.Осьмачка, Д.Фалькiвський та iн.
1927 року в журналi "Життя й революцiя" (
- - 10-12) надруковано повiсть Б.Антоненка-Давидовича "Смерть". Наступного року
вийшла в свiт окрема книжка iз невеличкою, але майстерно зробленою повiстю
"Тук-тук
Ї" та двома оповiданнями. У "Смертi" письменник прагне дослiдити й показати
"незбагненну" бiльшовицьку силу й джерела ïï утвердження. Ця книжка
стала значною подiєю в лiтературному процесi 20-х i завдала письменниковi багато
прикрощiв, якi значною мiрою спричинилися до його двадцятирiчних поневiрянь. Понад
шiсть десятилiть пролежала повiсть у спецсховах i лише у 1989 р. знову побачила
свiт. Своє ставлення до гострих проблем письменник виявляє через скрупульозний
психологiчний самоаналiз головного персонажу Костя Горбенка, який постiйно
перебуває в становищi дволикого Януса - думає i почуває одне, але партiйний
обов'язок та обставини (об'єктивнi чи спричиненi його ж дiяльнiстю) змушують
чинити всупереч його почуванням, переконанням i нацiональним почуттям. Зрештою,
дiйшовши висновку, що нове життя, "купується кров'ю", "добувається смертю", i що
"це новий негласний, суворий закон, якого не обiйти", Кость вирiшує стати
"вольовим бiльшовиком", вiдкидає "к чорту всякi нерви й легкодухiсть". З
нелюдською жорстокiстю вбиває заручника
- i стає йому вiд того "одразу порожньо всерединi, навiть, по-особливому легко
Ї"
Постать Костя Горбенка та його драматична доля допомагає автору дослiдити процес
витравлення нацiональноï свiдомостi й гiдностi з людини, показати процес
деградацiï украïнського iнтелiгента в безбатченка-яничара, який, в iм'я
"свiтлого майбутнього", змушений зневажити своє минуле, зрiктися свого народу i
навiть батька й матерi. Деякi ортодоксальнi критики, ототожнюючи роздуми персонажа
з думками й позицiєю самого автора, докоряли йому в безогляднiй симпатiï до
Горбенка, у "проповiдi вбивства", називали "апостолом гiтлеризму" тощо. Бiльшiсть
читачiв схвально сприйняли твiр, який засвiдчив, що в лiтературу прийшов
самобутнiй i талановитий письменник, суворий реалiст iз досить гострим, сатиричним
поглядом на життя, а його творам властивi iронiчнiсть, скепсис та iскристий гумор
у змалюваннi дiйсностi.
Добре слово про повiсть "Смерть" висловив i нарком освiти республiки М.Скрипник,
якому вона припала до вподоби. 1929 року Антоненко-Давидович випускає у свiт
збiрки репортажiв "Землею украïнською", в яких багато мiсця придiлено
нацiональному вiдродженню. Пiсля цього на письменника знову "впали звинувачення за
те, нiбито вiн "хворiє" на перебiльшений нацiональний бзик, який у нього домiнує
над усiм", буцiмто автор "заслiплений нацiонал-шовiнiзмом", "неприкритим
зоологiчним нацiоналiзмом" (А.Клоччя) тощо. Iнший критик - А.Б.Коваленко -
розпiкає автора за нацiональну обмеженiсть, адже вiн, мовляв, назвав свою книжку
"Землею украïнською
Ї"
Масовi арешти творчоï iнтелiгенцiï, сфальсифiкований процес над СВУ,
самогубство М.Хвильового та М.Скрипника глибоко вразили Б.Антоненка-Давидовича й
були сприйнятi ним як свiдомий i цiлеспрямований наступ на украïнську
лiтературу й культуру. Гнiтило письменника й постiйне шельмування, заборона
друкувати роман-трилогiю "Сiч-мати", повернення з видавництва "Лiтература i
Мистецтво" роману "Борг" для докорiнноï переробки. Морально й матерiального
його життя поступово стало нестерпним, i вiн був змушений тимчасово виïхати з
Украïни до Алма-Ати, де почав працювати у Держкрайвидавi редактором
художнього сектора.
Коли 1 грудня 1934 року в Смольному було вбито С.М. Кiрова, у "вождя народiв"
Й.Сталiна з'явився привiд для переходу в рiшучий наступ проти iнакомислячих та
"iдейно ущербних": наступного дня в газетах опублiковано постанову про
терористiв-контрреволюцiонерiв, а за кiлька днiв по тому з наказу Сталiна i Єжова
на вулицi мiст та сiл краïни було виведено наелектризованi юрмища з
транспарантами спрямованими проти мiфiчних "ворогiв народу", "шкiдникiв",
"терористiв" та "агентiв мiжнародного iмперiалiзму" з рiшучим закликом: "На смерть
Кiрова вдаримо нещадним ударом по недобитках класового ворога!" Почалися жорстокi
репресiï. Вже 5 грудня 1934 року заарештовано Є.Плужника. 17 грудня як
"ворогiв народу" i "терористiв" було розстрiляно друзiв Антоненка-Давидовича -
Г.Косинку, Д.Фалькiвського, К.Буревiя, О.Влизька
- Цунамi терору докотилося й до Казахстану.
2 сiчня 1935 року Антоненка-Давидовича заарештовано й пiд конвоєм вiдправлено до
Києва. На допитах письменник тримався мужньо. На вимогу слiдчого НКВС Хаєта
зiзнатися в приналежностi до терористичноï органiзацiï й видати
своïх спiльникiв в обмiн на обiцянку зберегти письменниковi його "мерзенне"
життя, Б. Антоненко-Давидович вiдповiв: "Я не знаю, якi у Вас є засоби впливу на
в'язнiв пiд слiдством. Та навiть коли б, припустимо, якимись невiдомими способами
вам пощастило зламати мене i я виказав би Вам на себе й на iнших оцю
фантасмагорiю, i коли б ви не тiльки дарували менi моє "мерзенне", як ви кажете,
життя, а навiть випустили на волю, то я повiсився б на першому ж сучку. Тому що
таким людям як я, можна жити з переламаним хребтом, але з переламаним моральним
хребтом я жити не змiг би. На це ви зважте". Єжовськi опричники звинуватили
письменника у "приналежностi до контрреволюцiйноï нацiоналiстичноï
органiзацiï" (УВО), яка нiбито силою зброï "прагнула повалити Радвладу
на Украïнi i готувала iндивiдуальний терор проти Компартiï i
Радянськоï держави". На пiдставi цiєï фальшивки Б.Антоненка-Давидовича
було засуджено на 10 рокiв концтаборiв. Письменник пройшов усi кола ГУЛАГiвського
пекла, а пiсля того був вiдправлений на довiчне заслання в село з промовистою
назвою Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.
Пiсля повернення до Києва у 1957 р., окрилений суспiльно-полiтичною вiдлигою, Б.Антоненко-Давидович активно включається до лiтературного процесу. Уже наступного
року вiн вирушає в мандри Украïною. Враження вiд подорожей передає у збiрках
репортажiв "Збруч" (1959) та "В сiм'ï вольнiй, новiй" (1960). Водночас
допрацьовує привезений iз заслання в чернетцi роман "За ширмою", що публiкується
спочатку в журналi "Днiпро" (1961,
- 12), а за рiк пiсля того твiр виходить окремою книжкою i стає помiтним явищем
украïнськоï прози. Проте одразу пiсля виходу роману письменника знову
починають звинувачувати в неблагонадiйностi, i йому стає надзвичайно важко
надрукувати будь-який твiр. Невиданими залишаються таборовi нотатки з "захалявного
зшитку", що склалися у збiрку "Сибiрських новел" (виданi пiсля смертi автора у
1989 р.).
До самоï смертi Б.Д.Антоненко-Давидовича, що настала 9 травня 1984 року,
тривало принизливе цькування та замовчування письменника, який був змушений
животiти на скромну пенсiю. В той же час за кордоном, зокрема, в Болгарiï,
Польщi, Англiï, Канадi, США i навiть далекiй Австралiï його твори
видаються окремими книжками, широко вiдзначаються ювiлеï письменника. Нарештi
через 5 рокiв пiсля його смертi в Украïнi виходить його книга художньоï
прози - "Смерть. Сибiрськi новели. Завищенi оцiнки" - за яку йому посмертно в 1992
р. присуджено Державну премiю iм. Т.Г. Шевченка.
_________________________
Твори Бориса Антоненка-Давидовича, що вийшли окремими виданнями:
В Украïнi: "Лицарi абсурду" (драма, 1924), "Запорошенi силуети" (оповiдання,
повiстi, нариси, 1925), "Тук-тук" (1926), "Смерть" (1928, 1929), "Справжнiй
чоловiк" (1929), "Шкапа", "Крижанi мережки", "Печатка", "Землею украïнською",
"Синя волошка" (1930), "Люди й вугiлля", "Крила Артема Летючого" (1932, 1959),
"Паротяг Ч-273" (1933), "Збруч" (1959), "В сiм'ï вольнiй, новiй", "Золотий
кораблик" (1960), "Слово матерi" (1964), "За ширмою" (роман, 1963), "Про що i як"
(збiрка статей, 1962), "В лiтературi i коло лiтератури" (1964), "На довгiй нивi"
(1967), "Як ми говоримо" (1970), ""Смерть", "Сибiрськi новели", "Завищенi оцiнки""
(1989).
За кордоном: "Смерть" (Лондон, "Украïнська видавнича спiлка", 1954), "Землею
украïнською" (Фiладельфiя, "Киïв", 1955), "За ширмою" (Мельборн,
"Слово", 1972), "Як ми говоримо" (Балтимор, "Смолоскип", 1979; Нью-Йорк,
"Науково-дослiдне товариство украïнськоï термiнологiï", 1980),
"Печатка" (Мельборн, "Ластiвка", 1979), "Двiстi листiв Б.Антоненка-Давидовича"
(Мельборн, "Ластiвка" i "Слово", 1986).
Iншими мовами: росiйською - "Крылья Артема Летуна" (1963); польською - "Za
parawanem" (1974); англiйською - "Behind the Curtian" (1980), "Duel" (1986).
