Василь Барка

(Справжнє iмЇя - Василь Костянтинович Очерет)
(Народився 16 липня 1908)

АВТОБIОГРАФIЯ

16 липня 1908 - село Солониця: дата i мiсце народження.
Село невелике, примiтне тiльки старовинною церквою, валами - рештками
козацького табору Северина Наливайка - та широкими солончаками поблизу:
звiдти в час бiди люди, приходячи за десятки верст, брали "ропу" замiсть
соли; можливо, так було з вiкопомноï давнини.

Батько вiдбув звичайну службу в козачих частинах i росiйсько-японську вiйну.

Сiм'я переïхала на вiдкритий степ, приблизно за п'ять верст вiд мiста
(Лубнi), розмiщеного над рiчкою на горах, так що здалеку видно було позолоченi
банi його церков.
В степу, вiд великого шляху Лубнi
- Ромодан, ночами звертали напасники до самотньоï оселi
- грабувати. Батько вiдганяв; стрiлянина часом тяглася до ранку. То першi враження
неспокiйного побуту.
На прохання свого молодшого брата, щойно одруженого, батько помiнявся з ним
надiлами: вiдступив йому вибудувану садибу з великим садом, а перебрався на
порожню дiлянку за дванадцять верст вiд мiста i там знов почав будiвництво.

Нова оселя постала недалеко вiд хуторця Миколаïвки. Внизу, при згiр'ях,
свiтилось проточне озеро. А по другу сторону
- степ iз козачими могилами i якимись давнiшнiми; з кам'яними статуями на верхах.

В хуторi була трикласна початкова школа
- я вiдвiдував ïï. Перше мистецьке враження: мандрiвний
диякон-живописець на замовлення батька намалював на великому аркушi покрiвельного
залiза
- iкону "Молiння про чашу": Христос бiля скелi, серед смутних дерев Гетсиманського
саду. Образ займав усе покуття хати.
Батька взяли на росiйсько-нiмецьку вiйну. 1916 року вiн звiльнився покалiченим
(його з вибуху присипало землею: мав пробиту ногу i зрушений хребет). Лiкування
електрикою коштувало тодi дорого i забрало грошi з проданого надiлу.

Переïхали в мiсто. Жили в сараï на дворищi купця другоï
гiльдiï
- в нього батько колись, ставивши хату, купував будiвельний матерiял.

Батько взяв на виплату хатку на узлiссi, за мiстом.
Нас в родинi було три брати; всi вчилися в духовному училищi ("бурсi"). Не було
грошей платити за навчання в гiмназiï, а в духовному училищi, згiдно з давнiм
привiлеєм, дiти з "козачого сословiя" могли вчитися безкоштовно. В роки
громадянськоï вiйни, при постiйних змiнах влади, "бурса" дiяла.

Режим, з крайнiми формальностями, був суворий. Частi кари, методи навчання (з
росiйськоï граматики, латинi, початковоï математики)
- традицiйнi, з перевагою муштри.
Школярi надолужували своє
- вiдчайним босяцтвом; при ньому, звичайно, руйнувався настрiй справжньоï
побожности.
Переформувалася бурса в трудову школу: спершу
- в старому будинку. Викладач математики давав читати клясичнi украïнськi
книжки.
Школа перейшла в новий будинок; там новi вчителi навчили нас безбожництва.

Батько працював спершу як тесляр в артiлi "Увечный воин"; потiм став брати на
обробiток i догляд запущенi сади
- за третину врожаю.
Раз ми доглядали сад вдови; ïï чоловiка, старшину з армiï УНР, пiд
час вечiрнього вiдходу з мiста, при наступi червоноармiйцiв, вбито на брамi. Вдова
весь час носила чорний одяг
- в жалобi по ньому.
Одного дня, коли я стерiг сад, вона дала переглядати двi книги: "Гайдамаки"
Шевченка
- з iлюстрацiями Сластiона i "Божественну комедiю" Данте
- з iлюстрацiями Доре.
"Гайдамаки" прочиталися легко, з цiкавiстю; але "Божественна комедiя" зосталася
бiльшою частиною незрозумiла, тiльки чудовi iлюстрацiï ввели в цiлий свiт
надзвичайних подiй i запам'яталися назавжди: так само, як постiйнi розмови батька
з його приятелями
- про його улюблену книгу, "Апокалiпсис", про значення приходу кожного ангела i
кожного звiра.
Батька мобiлiзували i поставили iнструктором в майстернях, що виробляли
спорядження для коней (постачалася сiдлами та уздечками армiя Будьонного).

Одного разу в потязi, коли вiдправляв сiдла,
- занедужав на тиф, пiсля якого почалися ускладнення. Вже помирав, i його вiднесли
в мертвецьку (колишня часовня в кiнцi двору при лiкарнi), але талановитий молодий
лiкар Котляревський, з єврейськоï родини, прибувши пiсля студiй, пiшов на
огляд i завернув його нари назад.
Коло двох рокiв батько лежав недужий. Була нужда i голод. Тодi я помандрував
найматися на працю по селах i приносив "натуральний" заробiток.
То гiркий час; але воднораз
- добра школа побуту, школа життя з багатствами народних говiрок. Повно драм
людських. Живi перекази. Щедра природа. Рiзноманiтнiсть селянських характерiв. Хоч
робота тяжка: вiд сонця до сонця. Недiлями ж пасучи конi в степах, багато читав;
приносив книги з мiста, позичаючи в приятелiв.
В останню зиму наймiв почав ходити в школу до мiста
- за вiсiм верст. Вставати доводилося рано: зробити що треба i встигнути до школи,
хоч би й наставали снiжнi бурi. Зворотна дорога бувала i в темрявi; i треба було
впоратися коло коней i волiв.
Повернувся до мiста зовсiм; скiнчив "трудову школу". Поступив на учительськi
курси, що перетворилися на педагогiчний технiкум. Помилково вибрав собi математику
i фiзику як фах: можливо, через вплив найстаршого брата. Вiн пiзнiше став фахiвцем

- автором першого в СРСР пiдручника фотограметрiï, виданого картографiчною
управою Совнаркому в Москвi, i професором математики в Новосибiрському
унiверситетi: приïжджав туди з пiдполяр'я, де був головним iнженером
аерофотознiмання на все побережжя Льодовитого океану.
Середульший брат став теж iнженером: був начальником устаткування ливарного цеху,
що його ж будував,
- в Днiпродзержинську, в великому заводi.
Найстарший брат, Олександр, працював до кiнця життя як iнженер. Середульший, Iван,
здiйснив новий життєвий поклик: прийняв сан священика. Хоч був на рiк старший, ми
разом вiдвiдували класи сiльськоï школи i Духовного училища в мiстi.

Вiн в юнi роки любив бути служкою в храмi; все пригадую його в стихарi, з свiчкою

- в Братськiй церквi, коли служили, приïжджаючи, митрополит В. Липкiвський i
єпископ Ярещенко, надзвичайний проповiдник, що приваблював мене в двадцятих роках.
Хоч то вже був час втрати вiри: так сталося зо мною; але брат зберiг ïï*
(*Чутка про насильницьку смерть брата i матерi не потвердилась).
Мене тодi цiкавили соцiальнi науки. Вивчав марксизм
- з бажанням збагнути глибини цього вчення: студiював його "клясикiв". Але хмарнi
теорiï не могли задовольнити серця. В той час популярним ставав бухарiнський
стиль
- з iдеалом лiберального соцiялiзму, скажiм, як в реформах Дубчека для
сучасноï Чехо-Словаччини.
Зацiкавили працi Богданова; його "Емпiрiомонiзм" i "Тектологiя", приступнi для
читача в 20-х роках, становили мiст для переходу до концепцiï модерноï
доби: в зв'язку з працями фiлософiв i фiзикiв Вiденськоï школи. Тодi гримiла
лiтературна полемiка, прапороносцем якоï став М. Хвильовий. Але, признаюсь,
була менi якась стороння; бракувало там шукання глибинних сторiн справи, i весь
час виходив назверх таки спрощений концептивний позитивiзм, переборений тiльки в
кiнцi полемiки
- в проголошеннi гасла про "романтику вiтаïзму".
Зате праця Юринця про Тичину дуже тодi сподобалась; вiн, походячи з Галичини, як i
Курбас, був мислителем
- енциклопедистом, що докладно знав розвиток європейськоï поезiï. Його
монографiя на той час була новiстю, приводила до оригiнальних висновкiв про
багатостороннiй стиль "клярнетиста" Тичини.
Було в мене тодi благоговiння перед нашим мандрiвним фiлософом XVIII столiття,
Сковородою (походив з моєï Лубенщини); i я не бачив тодi достатньоï
причини, чому так полемiсти з Вiдродження 20-х рокiв здебiльшого "звисока"
ставилися до нашоï старовинноï клясики. Для мене, цiлковитого
сковородинця, близько пiдiйшов Достоєвський, предмет величезного ентузiязму,

- i в тi роки, i пiзнiше. З рiдного письменства були кумирами
- звичайно, крiм Шевченка,
- на першому мiсцi Iван Франко: особливо його проза, пiсля нього Коцюбинський,
Стефаник.
Закiнчивши педагогiчний технiкум, пiсля всiх драм i конфлiктiв став учителем
математики i фiзики, але слабим, в неповнiй середнiй школi. Послали в дуже глуху
Сьому Роту, шахтарський "посьолок", що одночасно числився як село Нижнє, за якусь
версту вiд шахти "Тошкiвка": мiж високими крейдяними горами i нижчими

- iз звичайних скель, на березi Дiнця. Сьома Рота, лежачи в мiжгiр'ï, втопала
або в чорний дим вiд шахти, або в бiлу куряву, несену з крейдяних верхiв'ïв.
Нещасливi випадки в пiдземеллi, пияцтво i "поножовщина" були звичайним явищем, i
завжди вранцi на вулицях знаходили трупи.
Учнi спочатку ставилися вороже до нових вчителiв, але скоро привикли i були дуже
милi.
Довелося 1928 року виïхати поспiхом з Украïни, властиво

- тiкати: через конфлiкти з мiсцевими партiйними керiвниками.
Пристав на Пiвнiчному Кавказi, що тодi разом з Кубанню входив до РСФСР (як i
тепер).
Здавна приманював Кавказ; i Кубань була омрiяною землею.
Там скiнчив фiлологiчний факультет, зрiкшися попереднього фаху, для якого не
годився.
Вже на Донбасi, в одинокостi, брався перечитувати модернiстичнi вiршi; вивчав
ïх напам'ять, передусiм
- вiршi Тичини.
А тепер, згадуючи життя бiля Дiнця, складав i сам лiрику. Послав першi вiршi
Тичинi, i,
- на моє радiсне здивування!
- вiн надрукував ïх в "Червоному шляху", найбiльшому в той час перiодичному
журналi в УССР. (Тичина редагував вiддiл поезiï).
1930 року вийшла моя перша збiрка поезiй: "Шляхи" в Державному видавництвi в
Харковi, тодiшнiй столицi. Рання авторська надiя була гвалтовно обламана жахливо
напасницькою рецензiєю, сам заголовок якоï вiдбиває весь ïï змiст:
"Проти клясово-ворожих вилазок в поезiï". Друкувалася вона на всю сторiнку в
столичнiй "Лiтературнiй газетi"; мiстила неправдивi закиди.
Я тодi був цiлковито лояльним громадянином i зовсiм не думав про "вилазки"; тiльки
хотiв знайти образи для виразу якоïсь яскравоï сутности з подiй життя.
Газета обвинуватила в злочинних речах, зокрема
- в спробах вiдновити релiгiйний "пережиток капiталiзму", хоч я теж i цього не
робив, а тiльки будував символiчнi картини з подихами вiчних сил, що дiють над
обмеженою реальнiстю видимого. Найгострiше обвинувачення було
- що я нiбито хотiв вiршами повiдомити пресу на Заходi про фiзичну лiквiдацiю
"служникiв культу", але насправдi я тiльки подав експресiонiстичний опис того, що
дiялося пiд час антирелiгiйного карнавалу, коли артисти на плятформах зображували
священика, патера i равина, ведених пiд скiсний гостряк гiльйотини. Навiть
провiдний вiрш з ортодоксальною думкою не врятував збiрки, i довелося на зборах
"РАПП"-у без кiнця "каятися". (РАПП: Росiйська Асоцiацiя Пролетарських
Письменникiв; мала украïнську секцiю, до якоï я належав). Додалося також
обвинувачення в "буржуазному нацiоналiзмi".
Зрештою, вирiшила письменницька управа: треба скласти "виробничi", "трудовi"
поезiï, вiдвiдуючи завод "Краснолiт" i частково працюючи там. Я так i зробив.
Виникла збiрка "Цехи", видана 1932 року також в Харковi
- в ЛiМ-i (Лiтература i Мистецтво).
Рецензiя в "Лiтературнiй газетi" була прихильна
- з тiєю iдеєю, що автор виправляється i зростає свiдомiсть.
Але я вже не мав надiï; хоч i цiлком щиро писав на сюжети "виробничi", але
вiдчував: бiльше не зможу так писати. Напроти того, як я хотiв писати i мiг,

- не можна було.
Замовк. Вибрав добровiльну поетичну нiмоту
- замiсть писати, до чого серце не лежало. Настало безмовне десятилiття: аж до
приходу нiмцiв. Але дома, пiзнiми вечорами, часто писав вiршi; вони майже всi
пропали пiд час вiйни.
На Кубанi тодi була "украïнiзацiя"
- передусiм для мiста, єдиного великого мiста-столицi, що серед украïнського
населення козачоï области зрусифiкувалося було бiльш як наполовину.
Приïжджав Скрипник, член ЦК ВКП(б), i заохочував до здiйснення справи,
схваленоï на самому московському "олiмпi". Ми з одним приятелем, лiнгвiстом,
плекали тодi "страшну таємницю": мрiю про з'єднання Кубанi i Украïни

- для здiйснення принципу справедливости.
Обидва були цiлком лояльними громадянами i гадали, що при радянському ладi можливо
перебороти болючi розриви, проведенi через украïнський народ при "проклятому"
"царизмi".
Про це ми згадували з ним через тринадцять рокiв, пiд час вiйни
- вже на Заходi. Але сила "культу особи" подавила справедливiсть; Кубань i досi
вiдiрвана вiд основноï маси украïнцiв.
Хоч ми самi часто руйнували свiй життєвий стан.
Напади комсомольцiв за "Шляхи" i навiть за другу збiрку в студентський час були
надто гострi. Коли ж проголошений був вiльний конкурс в аспiрантуру i я його
витримав, то напади за кожен вислiв змусили покинути украïнський вiддiл i
перейти на бiльш нейтральний вiддiл iсторiï середньовiчних захiдньоєвропейських
лiтератур. Але цей вiддiл проваджений був росiйською мовою.
Так скiнчились моï можливостi писати украïнською мовою i вивчати
украïнську лiтературу.
Через пiвтора року в Кремлi, з наказу Сталiна, проголосили похiд проти
"украïнiзацiï" i злiквiдували ïï на Кубанi.
Деякий час я мав додаткову працю в художньому музеï: як науковий робiтник
(складати каталоги, тексти "етикеток", плянувати експозицiю, дослiджувати
експонати, що зоставалися в "фондi" через невизначенiсть). Воднораз працював над
роздiлами з фахових аспiрантських курсiв.
Дослухував аспiрантськi курси в Москвi вже пiзнiше; тодi ж вибрав тему
дисертацiï: про спiввiдношення реалiстичности i фантастики в стилi
"Божественноï комедiï" Данте.
В музеï служба скiнчилась катастрофою з вiдданням пiд суд. Хоч достатнiх
причин до того не було; я з фонду, визначивши данi про картини, включив в
експозицiю естамп Дюрера: "Чоловiк смутку" (бичування Христа), копiю А. Iванова
(автора "Явлiння Христа народовi")
- з картини Веронезе "Пiєта", гарнi копiï з Рафаелевоï "Мадонни з святим
Георгiєм"; з "Ночi" ("Рiздва") Кореджiо; та ряд iнших картин, справжньоï
мистецькоï вартости, з релiгiйними сюжетами. Для суду формула обвинувачення
була: "контрреволюцiйне оформлення художнього музею".
Тiльки коли раптом в Кремлi змiнився тон i почались нагiнки на "спрощенцiв", що
збiднюють збiрки клясичного малярства в музеях,
- прийшов i мiй порятунок.
А з свiжих курсiв, що слухав ïх в Москвi: вiд професорiв Пурiшева, Поспєлова,
Дератанi, Шiллера* (*Професор, однофамiлець клясика), i особливо з бесiд з
Джiвелеговим,
- я дiстав значну обнову i вкрiплення в суто гуманiтарному напрямку думки.

Через чотири роки, протягом яких читав курс iсторiï середньовiчних лiтератур
на фiлологiчному факультетi (Пiвнiчний Кавказ, де i вчився попереду),

- я закiнчив дисертацiю i захистив ïï в Москвi. Це було якраз в день
миру з Фiнляндiєю, коли вперше зняли затемнення i багато людей з академiчного кола
прийшло на захист.
Потiм, з лiта того року, була хвороба (легенi i серце); на весну одужав.

Почалась вiйна
- я з багатьма iншими попав до т. з. "народного ополченiя"; мiг звiльнитися через
нездоров'я, але не захотiв, вважаючи, що повинен виконати обов'язок. Ми вiдбували
вiйськовий вишкiл i справляли протиповiтряну службу на покрiвлях високих будинкiв:
на випадок, коли падатимуть запальнi бомби.
Потiм забрали нас в казарми i почали готувати як партизанський загiн

- в запiлля нiмцiв.
Проте наступ нiмцiв був такий швидкий, що нас вiдправили до польових окопiв i
приєднали до регулярноï вiйськовоï частини.
В нiч на 10 серпня 1942 року нiмцi раптово змiнили напрямок наступу

- тодi нас дуже швидко повели: ïм назустрiч, переймати бiля рiчки. На жаль,
через непiдготованiсть (в багатьох гранатах, наприклад, не було капсулiв-детонаторiв:
забули видати) i через невдалий маневр командування все закiнчилось м'ясорубкою.

Пiсля удару осколком в голову, коли вже плече було пробите кулею з танкового
кулемета, я втратив свiдомiсть. Опритомнiв, добувсь до городiв на околицi i залiз
в покинуту хатку; вся лiва сторона гiмнастьорки була закривавлена i прилипала.

Знакомства. Новые.
Увечерi розбудили люди, що жили в хатцi,
- вони днями ховалися в "щiлинах" (траншеях).
Передягли в робiтничий одяг. Другого дня я попросив сусiда, що навiдався,

- помогти менi дiйти до рiчки: хочу переплисти на другий берег Кубанi. Випросив у
господарiв гумову подушку: надути ïï перед тим, як пiти в воду,

- течiя великоï рiчки дуже швидка i з водоворотами: навiть не кожен здоровий
мiг переплисти.
Але якраз на березi стояли колони нiмецьких танкiв; довелось вертати звiдти.

Бiльш як мiсяць потiм хворiв i не мiг ходити. Плече все гнило, i голова
тьмарилась; медикаментiв не було нiяких. Я жував цибулю i часник разом, робив
"котлету" i прикладав: зрештою почало гоïтися. За довгi тижнi господарi
натерпiлися; бо на брамi, як i скрiзь по мiсту, висiли великi нiмецькi об'яви:
тим, хто ховається пiсля побоєвища, i власникам будинкiв
- розстрiл на мiсцi. Боялись люди, але не викинули лежачого на вулицю. Одночасно з
радянських лiтакiв скинуто об'яви: всi, хто зостався живий при нiмцях пiсля
побоєвища, проголошувалися "iзменнiкамi родiни". Ця об'ява безмежно обурила.
Чоловiк опинявся мiж двома смертями, викреслений iз живих. То була доля дуже
багатьох i куди гiрша вiд моєï i зачепила мiльйони людей. В той час вирiшився
мiй цiлковитий розрив з режимом.
Коли змiг ходити, господарi вiдвели до порожньоï кiмнати
- в будинку недалеко вiд вокзалу. Там були добрi знайомi.
Виздоровiвши, працював при свiчнiй фабрицi, в лябораторiï. Коли звiльнили,

- бо старий вiск i стеарин скiнчився, а нового не було,
- став працювати коректором, одночасно i справляв мову, в украïнськiй частинi
газети "Кубань", що тодi почала виходити.
Вернулася дружина з сином: ïх евакуювали були разом iз шкiльним персоналом на
Кавказ (дружина з фаху вчителька, а потiм вчилась в театральному iнститутi). Нiмцi
захопили частину евакуйованих i завернули назад.
Дружина
- черкешенка (адигейка); ми одружилися 1932 року влiтку; син Юрiй народився 1933
року восени, пiд час великого штучного голоду на Кубанi. Голод забрав багато
жертв; на самiй Украïнi коло семи мiльйонiв, на Кубанi приблизно пiвтора
мiльйона
- з трьох з половиною чи чотирьох.
Нiмцi проголосили евакуацiю всiх мужчин; забув, здається, до 55 рокiв; полiцiя
вишукувала
- хто зостається.
Ми вiд'ïжджали 29 сiчня 1943 року; всi говорили: це на тиждень-другий, скоро
повернемось.
Було холодно i снiжно. Небагато хто зважувався брати сiм'ю в вiдкритi зимовi степи
з хуртовинами. Я теж покинув мiсто сам.
Потяг скоро став. Iшли пiшки: частину дороги вiдбули на тягарiвцi (пiдвозив
нiмець, що вiдправляв великi електромотори).
Дiстались на "чушку"
- замiновану по боках смугу широчиною понад десять метрiв, а довжиною, мабуть,
чотирнадцять кiлометрiв,
- точно не пригадую!
- вона врiзається в води Озiвського моря в напрямку до кримського берега, до
Єнiкале, де було колись турецьке укрiплення.
Морська течiя несла масу криги: ми по нiй настилали дошки i йшли до чистого мiсця:
зустрiти який-небудь катер.
З людей, що переходили попереду, багато згинуло.
Пiзно ввечерi пощастило переïхати
- ми заробили переïзд, розвантаживши будiвельне дерево з пароплавика i
перенiсши його по дощанiй дорожцi на морi
- до пристанi на вiстрi "чушки".
Другого дня нiмцi вистроïли нас як полонених; дали по житнiй буханцi на двох
i колоною повели на вокзал; погрузивши в товарнi вагони, повезли через Крим i далi

- через Украïну, на вiдкритих платформах при лютому морозi i вiтрi, з
зупинкою в Кривому Розi. Пiшки переходили ми через Днiпро, при Днiпрельстанi, що
його тодi ремонтували iталiйцi.
Далi зупинка була в Бiлiй церквi, Києвi, Варшавi (тут "санiтарна обробка"); i
зрештою прибули в Берлiн.
Там потрiбен був коректор до друкарнi украïнського видавництва, i його
адмiнiстрацiя дiстала дозвiл взяти мене. З категорiï "остарбайтерiв" не
звiльнили урядовцi Остмiнiстерiюму, але дозволили не носити нашивки "ОСТ".

Жив я в кiмнатцi при самому примiщеннi видавництва. Берлiн тодi вже починав горiти
пiд бомбардуваннями, i я одночасно виконував протипожежнi обов'язки в примiщеннi.

Пiсля лютости фронтових просторiв i жорстокости нiмецького врядування на Сходi

- надзвичайно вразив характер життя в самiй Нiмеччинi: люди в основнiй множинi
своïй чемнi i уважнi, феноменально працьовитi i твердi в обiцянках,
спочутливi, невтомнi в збереженнi чистоти i ладу: це було величезне добре
вiдкриття для мене
- там, серед звичайного населення, в таких незвичайних обставинах палаючого
Берлiна, я знайшов мою омрiяну "фавстiвську" Європу. Нiмцi в переважаючiй масi
своïй були огiрченi всiєю воєнною авантюрою нацистiв.
Хоч зустрiчалися дуже жорстокi: передусiм наглядачi таборiв; вони цькували псiв на
наших "остiвцiв", женучи на роботу, i били в кров. Вже не казати про кацети

- з ïх людоïдськими ладами.
Весь Берлiн горiв все дужче; повiтрянi атаки бували вже вдень i вночi. Бомби двiчi
розбивали примiщення видавництва; все горiло вiд фосфору до
- кiнця.
Переïхали на околицю мiста.
В цi роки (вiд 1943-го) я знов почав постiйно писати вiршi.
Життя на "граничних ситуацiях", читання нових книжок, недоступних ранiше,
передусiм
- релiгiйних, вiдвiдування церкви, а найбiльше довгi роздуми на самотi зовсiм
змiнили погляди. Найдорогоцiннiшим придбанням була Бiблiя в перекладi Кулiша:
ïï подарував визначний наш артист-маляр Едвард Козак.
Я й тепер бережу ïï.
Писав я також есеï: частину ïх включив тепер в книжку "Земля садiвничих"
(недавно надрукована).
Почалась евакуацiя з Берлiна. Вiршi я переписав дуже дрiбно, щоб тримати в кишенi
i не загубити. Вночi, пiсля бомбардування, виïхав до Ваймара i там жив з
багатьма нашими земляками в Гердер Шуле; спали на долiвцi.
Там зустрiли ми першi американськi танки, що займали мiсто. Але скоро Тюрiнгiя
вiддана була до радянськоï зони; довелося вiдходити далi на захiд.

Пiшки пройшов бiля 1000 кiлометрiв. За мiсяць мандрiвки часом пiдвозило авто, що
здобули нашi земляки.
В дорозi ховалися вiд ловцiв з репатрiяцiйних комiсiй: вони виглядали на всiх
перехрестях.
Ночувати доводилося то в сiнi, то на долiвцi в порожнiй школi, то в куренях за
селами, а iнодi нiмцi гостинно приймали в своï доми.
Зрештою перед очима
- Авгсбург. Там знайшлося пристановище на околицi, на теренi покинутого цегляного
заводу, в широчезнiй ямi, де в бараках розмiщався украïнський табiр. Мiсця
вiльного не було. З дощок я збив низенький ящик i там ночував.
На зиму табiр переселили американцi в гарнi будинки Сомме-касерне: почався бiльш
упоряджений побут.
В роки життя в таборi "ДiПi" я писав вiршi, есеï; склав роман "Рай"

- вiн, щоправда, весь пройнятий гiркотою тодiшнього стану i полемiчнiстю
напiвприречених
- пiд постiйною загрозою видачi; це зрушило розповiднi лiнiï в творi,
писаному в коридорi на пiдвiконнi, бо в невеличкiй кiмнатi з лiжками в два поверхи
було надто тiсно i шумно.
Вiршi, переважно серед природи, за межами табору, складалися бiльш незалежними.

Табiр переведено в Ляйпгайм. Але деякий час я прожив, виïхавши звiдти, в
Нойбурзi, бiля Дунаю. Вернувшися в Ляйпгайм, дiстав повiдомлення на виïзд за
океан. Маючи розбите здоров'я, боявся ïхати в Америку: в нiй можна було в той
час знайти тiльки важку працю, як писали нашi земляки, i я не був певен, чи
витримаю
- не звалюся. Тому згодився на пропозицiю молодших людей* (*Упiвцi

- з ОУН (р)): пiшки перейти "на чорно" кордон Францiï; там запевнена праця
викладача в украïнськiй школi, недалеко вiд Парижа.
Я з днiв своєï юности був "парижоман"; найбiльш любив французьке мистецтво i
перекладав французькi вiршi.
Пiша авантура була дуже тяжка, з ночiвлями на мокрiй лiснiй глинi в гiрських
лiсах, пiд дощем, з безконечними слiпими мандрами. Французька полiцiя зловила в
потязi, що йшов на Париж. Нас судили i посадили до в'язницi. Я не мав вибору i
йшов без найменшого недоброго намiру, без жодноï прихованоï цiлi, просто

- з вiдчаю, як рятується людина, що позбавлена роками всього, хотiла кудись
вибитися з останньою iскрою надiï: про творчiсть.
Околиця моєï улюбленоï "Прекрасноï Францiï" обернулася в той
час вкрай брутальною процедурою допитiв, яка не була пропорцiйна до порушення
закону, в чому я з супутниками дiйсно завинив. Але суддя з Саарлянда був дуже
добрий чоловiк, з мудрою стриманiстю
- вiн "припаяв" небагато. Ми з ним, при всiй великоторжественiй обстановi його
мiсця, високо на горi: мiсця сторожа законiв, одягнутого в мантiю,

- навiть трохи "поторгувалися" про термiн ув'язнення. Я йому доводив, що перехiд
кордону не такий вже i великий грiх, бо, зрештою, в вiчности неба над нами немає
кордонiв мiж краïнами чи зонами
- американською, французькою тощо. На це пан суддя резонно вiдповiв менi, що, на
жаль, ми живемо не на небi, а на землi, i за такi речi, якi я з супутниками
вчинив, таки належиться тюрма.
Коли ми вiдсидiли в якiйсь старiй фортецi, нас вiдвезено до кордону i випущено.

Пiзнiше в табiр прийшов офiцiйний дозвiл на в'ïзд до Парижа, але я мав велике
огiрчення вiд руïни найомрiянiшого образу мого життя. Вирiшив ïхати до
Америки: надiючись, що там знайдеться мiсце пiд сонцем i що, можливо, така судьба
написана чоловiковi на огняних зорях; як кожному своя. I не помилився.

Вже в Ляйпгаймi почав нову книжку лiрики, що ïï продовжив пiд час
переïзду до Америки i що дiстала назву "Океан" (I ТОМ; початок його в
нiмецькому перекладi вийшов пiд назвою "Трояндний роман").
В Америцi, пiд час тодiшнього безробiття, спершу топив паровики огрiвання в
пiдвалах, возячи вугiль тачками; потiм мив стiни, вiкна i пiдлоги в шпиталi
католицького монастиря Святого Хреста.
Деякий час працював над iсторiєю украïнськоï лiтератури, при видавництвi
"Пролог"; до друку встиг приготувати частину працi
- вона появилася пiд назвою "Хлiборобський Орфей, або Клярнетизм",

- коли вже я вiдiйшов вiд видавництва.
Лiто прожив в монастирi отцiв Василiян, бiля океану в Гленковi; працював над
поемою.
Був хворий; вернувшися в мiсто, написав книжку "Правда Кобзаря", опрацьовував
ïï в Таннерсвiлi, в Кетскiльських горах: в домi приятеля, визначного
артиста-маляра Л. Кузьми. З його родиною ми лiтом жили на верхiв'ях гiр, в лiсi,
кладучи на нiч каменi пiд голови. Вiн там малював своï магiчно-реалiстичнi
краєвиди, як i його дружина
- його учениця. Я теж пробував малювати, але бiльше працював над II частиною
"Океану".
Потiм склав повiсть "Жовтий князь" (в основi
- подiï 1933 року). Опрацьовував ïï, як i "Океан", в горах, на
оселi "Верховина": власнiсть Братського союзу робiтникiв-украïнцiв. Повiсть
вийшла друком 1963 року.
Це
- моя друга прозова рiч; перша, "Рай", видана в Америцi 1953 року.

Збiрка невеликих релiгiйно-фiлософських есеïв, бiльша частина яких iшла в
радiо "Свобода" як серiя "Недiльних розмов",
- вийшла в свiт пiд заголовком "Вершник неба".
Книга вибраних поезiй "Лiрник", що обiймає вiршi, написанi за 25 рокiв, появилась
на моє шiстдесятилiття: 1968 року.
Декiлька рокiв був редактором украïнського вiддiлу радiо "Свобода" в
Нью-Йорку; через нездоров'я мусiв вiдпроситися (клопiт з недугою очей i
кровоносних судин).
Переклав Шекспiрового "Короля Лiра"; мав на метi деяку обнову стилiстичних
строïв украïнськоï лiтературноï мови.
Переклад був прийнятий до друку в лiтнiх числах журналу "Сучаснiсть" /Мюнхен/ i
вийшов потiм окремою книжкою.
Перед тим переклав "Апокалiпсис": для украïнського видання Бiблiï (в
Римi).
Закiнчив строфiчний (вiршований) роман "Свiдок": чотири п'ятсотсторiнковi томи.

Iншi твори, виданi або пiдготованi до друку: "Кавказ" (судьба iмперiï),
драматична поема, чотири томи; "Океан", лiрика, три томи; "Судний степ", епiчна
поема, один том
- присвячена до тисячноï рiчницi хрещення Украïни-Руси; "Царство",
псалмiчнi сонети, один том; "Лiрник", вибранi вiршi i поеми, два томи, друге
видання; "Душi едемiтiв", роман; "Спокутник i ключi землi", роман

- з украïнського побуту в Америцi; "Земля садiвничих", антологiя есеïв
про мистецтво i лiтературу, два томи; "Господар мiста", п'єса ("Мертвий кут"
украïнськоï номенклатури).
Моя бiографiя, супроти звичайного життєвого становища, склалася невдало. Але так
чоловiк часом звiльняється вiд того, що в'яже зв'язками, незгодженими з вiльним
висловом почування i думки в образi простоï i доброï краси, що
ïï треба з постiйними трудами шукати. Хоч вона всюди заключена, як в
зернинi, в правдi
- з неï розкривається для кожного, i життя дiстає виправдання при всiх
незлагодах.

Украïнське слово