Василь Еллан-Блакитний
(1894- 1925)
Поет, журналiст, полiтичний i державний дiяч, публiцист, редактор урядовоï
газети "Вiстi ВУЦВК" та деяких iнших видань вiн, за визнанням М. Зерова, був
"сильною, впливовою постаттю" на лiтературному полi. В. М. Елланський (лiтературнi
псевдонiми
- Василь Еллан, В. Блакитний, Валер Проноза, А. Орталь та iн.) народився 12 сiчня
1894р. в с. Козел (тепер
- Михайло-Коцюбинське) на Чернiгiвщинi в родинi священика. Вчився Василь у
Чернiгiвськiй бурсi, а потiм
- у духовнiй семiнарiï, якоï щиро не любив. По закiнченнi четвертого
класу (1914) вступив на економiчне вiддiлення Киïвського комерцiйного
iнституту (де вже навчався його давнiй, ще з бурси, товариш
- П. Тичина). Але iнститут не закiнчив: "сурмами свiтовими 17-й рiк заграв" (В.
Сосюра), i недавнього студента захопив вир революцiï.
А до того, ще в Чернiговi, були вiдвiдини разом з П. Тичиною та iншими знаменитих
"субот" у вiтальнi М. Коцюбинського, першi вiршi та доброзичлива увага майстра.
Вiд революцiйних гурткiв, вiд товариств "Просвiти" та участi в органiзацiï
повiтового селянського з'ïзду на початку лiта 1917р. В. Елланський приходить
до партiï украïнських есерiв, стає ïï активiстом, а незабаром
головою ïï Чернiгiвського губернського комiтету.
На початку 1918р. значна частина членiв УПСР за активноï участi В. Блакитного
пориває з основним ïï ядром i створює партiю украïнських лiвих
есерiв. За назвою свого центрального органу
- газети "Боротьба", редактором якоï був В. Блакитний,
- ïï члени стали називати себе боротьбистами, пiзнiше
- украïнськими комунiстами-боротьбистами. Вони, без сумнiву, були однiєю з
найлiвiших партiй украïнськоï революцiйноï демократiï, у 1919
- 1920 pp. спiльно з бiльшовиками входили до складу радянських урядiв
Украïни, маючи свiй вiдмiнний вiд бiльшовицького погляд на нацiональне
питання.
У березнi 1920p. боротьбисти об'єдналися з КП(б)У, а в 30-тi роки майже всi були
знищенi фiзично i оббрiханi, очорненi морально,
- посмертно цiєï долi не уникнув, зокрема, i В. Еллан-Блакитний.
В. Блакитний був безпосереднiм учасником багатьох подiй в Украïнi як активiст
"лiвоï орiєнтацiï". У мирнi роки своï службовi пости й досить
високе становище в державних органах В. Блакитний використовує переважно для
збирання сил украïнськоï лiтератури, культури загалом. Декого з
майбутнiх вiдомих письменникiв, як, скажiмо, Остапа Вишню, вiн витяг з пiдвалiв ЧК
i залучив до роботи в "Вiстях", багатьом допомiг у ïхньому творчому й
громадському становленнi. З його iменем пов'язане створення тижневика-додатка до
"Вiстей"
- "Лiтература. Наука. Мистецтво" (згодом
- "Культура i побут"), журналiв "Всесвiт" i "Червоний перець". Одне з перших
лiтературних об'єднань пiсля 1920p. в Украïнi
- спiлка пролетарських письменникiв "Гарт"
- теж було засноване з iнiцiативи В. Блакитного, який його i очолив. До "Гарту"
входили вже вiдомi на той час письменники
- П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен, I. Кулик, В. Полiщук та iн.
З раннього дитинства В. Еллан-Блакитний хворiв на тяжку недугу серця, яка й звела
його в могилу на 32-му роцi життя
- 4 грудня 1925p. Згодом iм'я поета було надовго приречене на забуття, лише пiсля
1956p. знову почали видавати його твори.
Повсякденна напруга життя революцiонера, одного з "перших хоробрих", спади й
пiднесення боротьби, сувора й знадлива романтика "червоних зiр", iлюзорнi, хоча й
поширенi свого часу, сподiвання на свiтову революцiю
- без усього цього не збагнути нi пафосу поезiï В. Еллана, нi самоï його
кипучоï натури. Син своєï драматичноï доби, ïï романтик,
а почасти, в душевних глибинах, i ïï трагiк
- таким вiн був у життi й творчостi.
У раннiх вiршах В. Еллана (вони вiдомi вiд 1912р.) ще легко помiтити популярнi
поетизми тих часiв i досить вiддаленi вiдгомони таких поетiв, як М. Вороний, О.
Олесь, Г. Чупринка. Рiзнотонна й мозаïка мiнливих юнацьких настроïв,
проте невдовзi в нiй починають домiнувати характернi вольовi оптимiстичнi мотиви
- "Той не буде плазом долi, хто гартується в огнi!" ("Юний лад").
У лютому 1917р. написана поезiя в прозi "Украïнi (Зi старих зшиткiв)"
- твiр цiлком своєрiдний в тогочаснiй украïнськiй поезiï, хоча,
звичайно, не все в ньому сприйме сучасний читач. В своєму поривi до
соцiалiстичного iдеалу молодий поет виявляв такий безоглядний максималiзм
- "Хай зникне Минуле в iм'я Будучини!",
- на догоду якому ладен був вирубати вишневi садки i висадити в повiтря старовиннi
церкви, хоча апологетом такого тупого нищення вiн насправдi нiколи не був.
Про вплив, який мала поезiя В. Еллана-Блакитного в пореволюцiйнi роки, свiдчить
автобiографiчний вiрш М. Бажана "Дебора". Революцiйна романтика, яка в Уманi 1920
- 1921 pp. захмелювала майбутнього поета i його друзiв, асоцiювалася головним
чином з iменами трьох украïнських спiвцiв своєï доби: "...Вчать нас
нечуваних нами пiсень Тичина, Блакитний, Чумак". Поезiя В. Еллана
- це твори високоï вольовоï напруги, що iмпонували сучасникам
своïми рвучкими гаслами й конденсованими образними "формулами" соцiальних
переживань:
Муром затято обрiй.
Вдарте з розгону: р-раз...
Ми
- тiльки першi хоробрi,
Мiльйон пiдпирає нас.
("Удари молота")
Образний свiт В. Еллана (основна частина його лiрики була написана в 1917
- 1920 pp., склавши збiрку "Удари молота i серця")
- це свiт, яким бачить його революцiонер, що визнав за закон свого життя боротьбу
й саможертовнiсть (з усiм ïï аскетизмом i... неувагою до "простих"
життєвих реалiй тих самих "мiльйонiв", за якi вiн бореться). Свiт, що має широкi
просторовi координати: вiд тюремноï камери ("До берегiв") i киïвськоï
вулицi до Кремля, Будапешта, Парижа, цiлоï Європи i, зрештою, планети! Свiт,
в якому "кожен день мобiлiзацiï й черги, з остюками хлiба крайки", але в
якому навiть це притишене визнання супроводжується застережливим окликом лiричного
героя, точнiше, його другого, непiддатного хитанням i панiцi, "я": "Хто там спiває
тужливi пiснi? Хто там спiває?" ("На обважнiлi...").
Поетичнi уявлення про дiйснiсть концентруються в цьому свiтi здебiльшого навколо
новiтньоï соцiальноï символiки й близькоï до неï системи
понять-образiв. Тут i такi характернi для В. Еллана "зорi", зрозумiло, червонi, i
"комуна", i рiзнi "буруни" та "бурi", i Кремль, як антитеза "Бастiлiям", i
знов-таки суто елланiвськi "удари молота" в такт з "ударами серця". Символiчна
червона барва взагалi домiнує в творах В. Еллана (хоча в його раннiй лiрицi
превалюють романтичнi блакитна та синя барви, недарма перша з них стала
псевдонiмом поета).
Широку популярнiсть принесли В. Еллану такi вiршi, як "Вперед", "Пiсля
Крейцеровоï сонати", "Червонi зорi", "Удари молота", "На чатах", "В розгулi"
та iн., сповненi високоï й водночас щиро-лiричноï патетики.
Але є у В. Еллана i вiршi конкретно-розповiдноï тональностi, i серед них
- "Повстання", один з найкращих у його спадщинi. Щойно згадану iнтонацiйну
експресiю змiнюють у "Повстаннi" неквапнi оповiднi ритми; майже емблематичну
символiку
- докладнi предметнi описи з виразними деталями; "монохромну" бадьорiсть
- гiркувата сполука невимовного жалю з утвердженням, освяченням героïчного
подвижництва:
...А надвечiр
- все укрив туман,
Снiг лягав (так м'яко
- м'яко танув...)
На зацiплений в руках наган,
На червоно-чорну рану.
("Повстання")
Все це знов i знов пiдносить дуже важливе для всiєï тогочасноï
поезiï питання про взаємовiдношення особистого й загального,
iнтимно-людського та соцiального в духовному свiтi. Найбiльш загострено ця
проблема була окреслена у вiршi "Пiсля Крейцеровоï сонати" з його знаменитими
першими рядками: "Покласти б голову в колiна... Вiдчути б руку на чолi..."
Сентиментальнiсть! Хай загине i пам'ять нiжних на землi". Але, незважаючи на
категоричнiсть цього присуду, конфлiкт мiж серцем i розумом поета тут цiлком
очевидний, так чи так вiн присутнiй в iнших поезiях В. Еллана
- аж до кiнця його життя.
Пiсля 1921
- 1922 pp. творча активнiсть В. Еллана в галузi лiричноï поезiï поволi
спадає. Дехто пояснює це тим, що поет, розчарований, за певними припущеннями,
непом, "заморозив" (М. Зеров) чи навiть "повiсив" (М. Хвильовий) у собi лiрика.
Часто цитований у цьому зв'язку вiрш "На обважнiлi, розпатланi нерви..." (1922)
справдi свiдчив про дисонанси в свiдомостi поета, викликанi загальною ситуацiєю в
краïнi, на явища якоï вiн вiдтепер реагує переважно сатиричною поезiєю.
Один з небагатьох виняткiв є й "Ранок" (1923), який можна назвати поетичним
заповiтом В. Еллана:
Ясним поглядом очей у очi прямо
I гучним, бадьорим криком-спiвом:
- Го-го-го... Приходьте,
Повоюймо!
("Ранок")
Як редактор "Вiстей" В. Блакитний, часто виступав i в "амплуа" Валера Пронози
- поета-сатирика, який по-своєму коментував i роз'яснював подiï внутрiшнього
й мiжнародного життя. Протягом 1924
- 1925 pp. вiн видав три книжки цiєï вiршованоï газетноï сатири
- "Нотатки олiвцем", "Радянська гiрчиця", "Державний розум".
Тiсна прив'язанiсть до "злоби дня", а часом i кваплива приблизнiсть лiтературного
виконання полишають сьогоднi за значною частиною цiєï сатиричноï
поезiï головним чином iсторико-лiтературне i, сказати б, iсторико-соцiологiчне
значення. Але було у Валера Пронози й чимало талановитого, дотепного ("Чванько",
"Пiсенька з прозаïчним кiнцем", "Лулу", "Тиша в Гамбурзi", "Героïчна
поема", "Патрiотична присяга").
Автором "веселих i влучних пародiй на украïнських поетiв" назвав Еллана (тут
- Маркiза Попелястого) М. Зеров. Справдi, вiн умiв iронiчно "перевтiлюватись" в Я.
Мамонтова, Я. Савченка, Н. Кибальчича, В. Тарноградського та iнших авторiв,
комiчно акцентуючи найхарактернiше в ïхнiх стильових манерах.
Творчу багатограннiсть В. Блакитного-письменника засвiдчують i низка його
новелiстичних етюдiв та начеркiв ("Фабрична", "Лист без адреси", "Нашi днi" та
iн.), i значна за обсягом публiцистична проза полiтичноï та загальнокультурноï
тематики, а також низка вагомих статей i виступiв iз питань лiтератури й
мистецтва.
В. Блакитний був одним з перших теоретикiв i критикiв украïнськоï
лiтератури. Визначальною в його естетико-лiтературних мiркуваннях була iдея
соцiальноï ролi мистецтва. Водночас вiн пiддавав критицi пролеткульт, з
остаточною яснiстю квалiфiкувавши його 1925р. як "революцiйну" манiловщину, в
основi якоï лежить "вiра у всемогутню силу кабiнетного плану, декрету, тез чи
резолюцiï". Оволодiти "всiм цiнним iз здобуткiв попереднiх поколiнь, не
замикаючись у рамках якоïсь "своєï", специфiчно пролетарськоï
культури",
- так мислив В. Блакитний магiстральну лiнiю пожовтневого культурного розвитку.
В. Еллан-Блакитний нiколи не забував i про нацiональну культуру. Закликаючи
зробити украïнську мову "мовою Жовтня", вiн мав на увазi широке ïï
впровадження в усi сфери державного й суспiльного життя: досить смiливе бажання
для 1922р., коли "Вiстi" лише недавно перестали бути "Известиями", а центральний
орган КП(б)У
- газета "Коммунист"
- виходив росiйською мовою!
Л. Новиченко
Iсторiя украïнськоï лiтератури ХХ ст.
- Кн. 2.
- К.: Либiдь, 1998.
