ОЛЕСЬ ГОНЧАР

(1918
- 1995)

Олесь Терентiйович Гончар народився 3 квiтня 1918p. Пiсля смертi матерi, коли
хлопцевi було 3 роки, iз заводського селища на околицi Катеринослава (тепер
Днiпропетровськ) його забрали на виховання дiд i бабуся в слободу Суху
Козельщанського району Полтавськоï областi. Працьовита i щира в ставленнi до
людей бабуся замiнила майбутньому письменниковi матiр.
Тридцятi роки в життi Олеся Гончара
- перiод формування його як громадянина й митця. До вступу в Харкiвський
унiверситет (1938) вiн навчався в технiкумi журналiстики, працював у районнiй (на
Полтавщинi) та обласнiй комсомольськiй газетi в Харковi i дедалi впевненiше
пробував своï творчi сили як письменник. Раннi оповiдання й повiстi ("Черешнi
цвiтуть", "Iван Мостовий" та iн.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими
не раз стрiчався в життi.
1936р., коли почалася громадянська вiйна в Iспанiï, молодий Гончар гаряче
мрiяв потрапити в саму гущу тих подiй. Цьому бажанню тодi не судилося збутися, але
через п'ять лiт вiн таки "кинув синiй портфель" i разом з iншими студентами
Харкiвського унiверситету пiшов добровольцем на фронт.
Воєннi умови (вiн був старшим сержантом, старшиною мiнометноï батареï)
не дуже сприятливi для творчостi. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не
розлучався з олiвцем та блокнотом. Вiршi, що народжувалися в перервах мiж боями,
сам письменник назве згодом "конспектами почуттiв", "поетичними чернетками для
майбутнiх творiв". Сьогоднiшнє прочитання ïх переконує, що це справдi так.
Лiричний герой "Атаки", "Думи про Батькiвщину", "Братiв" та iнших фронтових поезiй
Гончара духовно, емоцiйно близький до героïв повоєнних його романiв i новел,
передусiм "Прапороносцiв".
Робота над "Прапороносцями" тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь
Гончар публiкує ще кiлька новел i повiсть "Земля гуде", завершує навчання в вузi
(Днiпропетровський унiверситет, 1946), але головним пiдсумком цих рокiв стає
трилогiя "Прапороносцi". На сторiнках журналу "Вiтчизна", а згодом i окремим
виданням з'явилися всi три частини роману ("Альпи", 1946; "Голубий Дунай", 1947;
"Злата Прага", 1948). Високу оцiнку творовi, вiдзначеному двома Державними
премiями СРСР, дали тодi Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня.

Пiсля завершення роботи над трилогiєю "Прапороносцi" героïка вiйни i далi
хвилювала митця. В кiнцi 40-х i на початку 50-х рокiв вiн пише низку новел ("Модри
Камень", "Весна за Моравою", "Iлонка", "Гори спiвають", "Усман та Марта" й iн.),
багато в чому суголосних з "Прапороносцями". У написанiй тодi ж документальнiй в
основi своïй повiстi "Земля гуде" зображено дiяльнiсть молодiжноï
пiдпiльноï органiзацiï "Нескорена Полтавчанка", очолюваноï
комсомолкою Лялею Убийвовк.
Виданi протягом 50-х рокiв книги новел "Пiвдень" (1951), "Дорога за хмари" (1953),
"Чари-комишi" (1958), повiстi "Микита Братусь" (1951) i "Щоб свiтився вогник"
(1955) присвяченi мирному життю людей, важливим моральним аспектам ïхнiх
взаємовiдносин, а романна дилогiя "Таврiя" (1952) i "Перекоп" (1957)

- iсторико-революцiйнiй проблематицi.
Якiсна новизна романiв "Людина i зброя" (1960) та "Циклон" (1970) полягала в тому,
що акцент у них зроблено на найсокровеннiших питаннях життя i смертi людини, на
проблемах незнищенностi ïï.
Свiжiсть погляду на свiт, незвичайну заглибленiсть у життя продемонстрував автор
"Прапороносцiв" у нових своïх творах, що з'явилися протягом 60

- 70-х рокiв. Серед них
- романи "Тронка" (1963), "Собор" (1968), "Берег любовi" (1976), "Твоя зоря"
(1980), повiсть "Бригантина" (1972), новели "Кресафт" (1963), "На косi" (1966),
"Пiд далекими соснами" (1970), "Пiзнє прозрiння" (1974) та iн.
Якщо роман "Тронка" принiс авторовi Ленiнську премiю (1964р.), то доля написаного
наприкiнцi 60-х рокiв "Собору" склалася драматично. Першi рецензiï на роман
були схвальнi, але невдовзi вульгаризаторська критика пiддала його тенденцiйному
остракiзму, i твiр було вилучено з лiтературного процесу на два десятилiття.

Працю на нивi художньоï прози Олесь Гончар постiйно поєднує з
лiтературно-критичною творчiстю. Почавши ще в студентськi роки з дослiджень
поетики М. Коцюбинського i В. Стефаника, вiн згодом створив десятки статей, якi
вже публiкувалися в трьох окремих книгах ("Про наше письменство", 1972; "О тех,
кто дорог", 1978; "Письменницькi роздуми", 1980) та входили частково до
шеститомного зiбрання творiв письменника.
Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвiд письменника засвоюється
i вiтчизняними, i зарубiжними майстрами слова.
Помер письменник 14 липня 1995р.

Олесь Гончар
(Народився 3 квiтня 1918)

ОРБIТИ ПОТУЖНОГО СЛОВА

У жовтнi 1990 року в столицi США Вашингтонi, у фешенебельному Хiлтон-хотелi,
розташованому неподалiк вiд пам'ятника Тарасовi Шевченку та Бiлого Дому,
вiдбувався XXII Мiжнародний науковий з'ïзд Американськоï Асоцiацiï
для розвитку славiстичних студiй. У рамках з'ïзду, де було заслухано понад
800 доповiдей,
- окрема мiжнародна конференцiя "Людина i ïï мiсiя у творчостi Олеся
Гончара". Звучали на конференцiï англiйська й украïнська мови, змiстовнi
доповiдi про творчiсть прозаïка, надто про "Собор", виголосили вiдомi вченi з
украïнськоï дiаспори, як-от: професори Л. Рудницький, Л. Онишкевич, М.
Лабунька, М. Тарнавська, В. Маркусь. Зокрема, доктор фiлософiï та президент
унiверситету Ла Салль з Фiладельфiï П. Еллiс пошанував Олеся Гончара у своєму
словi як "провiдного прозаïка Украïни та одного з передових письменникiв
нашого часу", котрий своïми творами, надто "шедевром"
- "Собором", "спричинився до кращого мiжнародного порозумiння, ще заки пан
Горбачов започаткував свою полiтику перебудови..."
I ще було сказано про той же "Собор" М. Тарнавською: якби цей роман вчасно
з'явився в англiйському перекладi (хоч до сьогоднi твiр виходив на американському
континентi чотири рази; востаннє, у донесеннi Л. Рудницького та Ю. Ткача,

- в 1990 роцi), вiн викликав би у Америцi сенсацiю: так глибинно вiдтворено тут
"екзотику" радянського суспiльного ладу та викрито нацiональне нищительство. Але,
засвiдчувала доповiдачка, i в нинiшнього американського читача роман знаходить
жвавий вiдгук.
Вслухаючись у цi промови, неможливо було не пройнятись думкою: а чи все знаємо в
Украïнi про свого письменника, як i про лiтературу в цiлому, чи замислюємося
належно над пiдоймами, що виводять ïï на орбiту вселюдського iнтересу?
Вiдзначаємося-бо дивовижною здатнiстю самохiтне спровiнцiалiзовувати власнi
уявлення про свою лiтературу, шукати естетичнi вартостi де завгодно, лише не в
себе дома. О, багатовiкова наша пiдпорядкованiсть iмперiï, яка так методично
вбивала нам у голови комплекс нижчевартостi, полишила наслiдки просто фатальнi!
Тому-то й iснує потреба, аби ми, привченi не довiряти самим собi, вислухали про
себе думку ще й "збоку" (хоч би заокеанську, як у даному випадку), аби потвердити
для себе у цей спосiб те, про що часом здогадуємось майже iнстинктивно.

От i стосовно Олеся Гончара. Як знаємо, офiцiйна iдеологiя доклала немалих зусиль
до того, що у свiдомостi вже кiлькох поколiнь його образ насамперед асоцiюється зi
"спiвцем визвольноï мiсiï Радянськоï Армiï в краïнах
Схiдноï Європи ("Прапороносцi"), втiлювачем "iдей радянського патрiотизму".
Подiбними цитатами "годують" у нас учнiвську молодь почасти ще й сьогоднi. Власне,
це i є те унiверсальне прокрустове ложе, конструйоване вульгарно-соцiологiчними
розпорядниками, у яке, притiм ще десь вiд п'ятдесятих рокiв, Олесь Гончар,
звичайно ж, принципово не вмiщається.
Доречно згадати тут написане вже давно, але надруковане лише в нашi днi оповiдання
"Двоє вночi", де письменник вiдтворив драматичну колiзiю протиборства О. Довженка
i Сталiна. О нi, недаремно вiн звернувся до цiєï теми
- надто вже багато суголосного вiдчув вiн у тому протистояннi стосовно власного
життєвого i творчого досвiду. Так, i найвищi офiцiйнi премiï, й ордени,
навiть членство у ЦК
- в Олеся Гончара усе те було. Та свiдчить це, одначе, про те найбiльше, що
письменника, розумiючи силу його таланту, намагалися приручити. Коли ж з
приручуванням нiчого не виходило, партiйно-державна машина брутально звалювалася
на нього i, як i тому ж О. Довженку, металася. Окрiм вiдомих фактiв
безпрецедентного шельмування "Собору", згадаймо ще й спробу замовчування
пошанування письменника в день його сiмдесятирiччя у зовсiм недавньому 1988
роцi... Драматичну iсторiю долi письменника за умов тоталiтарного режиму на
прикладi Олеся Гончара можна б вiдтворити доволi яскраво.
Отож, кажучи про нацiональний сенс Гончаревоï дiяльностi, найперше слiд
акцентувати на такому: починаючи вiд шiстдесятих рокiв, письменник став однiєю з
опор украïнського нацiонального вiдродження. З його стiйкостi черпають
стiйкiсть iншi, з його вiри змiцнюють вiру власну. Досить сказати, що Гончаревим
вступним словом починалися всi найзнаменнiшi нацiонально-вiдроджувальнi
акцiï, що вiдбулися в останнi роки на Украïнi: Установча конференцiя
Товариства украïнськоï мови iм. Т. Г. Шевченка, з'ïзд Народного
Руху Украïни, перше за багато лiт свято Соборностi Украïни у сiчнi 1990
року, Перший конгрес мiжнародноï асоцiацiï украïнiстiв тощо. Усе те

- потужнi iмпульси, що додають снаги кожному украïнцевi-патрiотовi, адже
йдуть вони вiд високоавторитетноï людини, котра поставила своє слово на
сторожi нацiï.
I зрозумiло, що всi найкращi, наймилiшi барви i тони рiдноï Украïни
бринять у художнiх творах письменника. Повсякчас звучить у них симфонiя
драматичноï нацiональноï iсторiï; вiдчуття кровноï
приналежностi до свого талановитого i працьовитого народу сповнює найсвiтлiших
героïв творiв майстра.
Так послiдовно витримується ним та першоумова, що й надає художнiм з'явам
вiдкритостi до ïх засвоєння iншими народами, так витворюється гармонiя межи
глибоким нацiональним укорiненням Гончаревоï прози та вселюдським вiдгуком,
що вона його здатна викликати. [
Ї]