Iван Котляревський
(1769- 1838)
Iван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня ст. ст.) 1769 року в
родинi дрiбного дворянина, що служив канцеляристом у Полтавському магiстратi. Тут,
у Полтавi, серед мальовничоï природи над Ворсклою, в обстановцi, дуже
близькiй до сiльськоï, i минули дитячi та шкiльнi роки Котляревського.
Полтава в тi часи спочатку була "полковим" мiстом, а потiм (з 1796p.) стала
повiтовим центром малоросiйськоï губернiï. Лише з 1802 року, коли було
утворено Полтавську губернiю, мiсто починає зростати i впорядковуватися.
Певних вiдомостей про початкову освiту Котляревського немає. Гадають, що першi
знання хлопець мiг дiстати у парафiяльнiй школi, яка iснувала в Полтавi ще з XVII
столiття i в якiй за тодiшнiми звичаями дiтей навчав дяк. Згодом, у 1780
- 1789 роках, Котляревський вчиться у Полтавськiй духовнiй семiнарiï.
1789р. Котляревський залишає семiнарiю, не закiнчивши ïï повного курсу;
напевно, життєрадiсного, жвавого юнака нiяк не приваблювала духовна кар'єра.
Спочатку вiн служив чиновником у рiзних полтавських канцелярiях, пiзнiше був
домашнiм учителем у помiщицьких родинах на Полтавщинi.
Саме на цей час
- середина 90-х рокiв XVIII ст.
- i припадає початок роботи Котляревського над поемою "Енеïда".
Дванадцять рокiв (1796
- 1808) перебував Котляревський на вiйськовiй службi. Сiверський полк, в якому вiн
служив, брав участь у задунайському походi росiйськоï армiï 1806
- 1807 pp. пiд час росiйсько-турецькоï вiйни. За виявлену хоробрiсть у боях
та за умiле виконання дипломатичних доручень його було декiлька раз нагороджено,
надано чин капiтана. Але i в перiод вiйськовоï служби Котляревський
продовжував писати: про це свiдчить його "Пiсня на новий 1805 год князю Куракiну",
написана у 1804 роцi.
Слiд зауважити, що на початку XIX ст. Котляревський уже був широко вiдомий як
письменник, як автор поеми "Енеïда", першi три частини якоï з'явилися
двома виданнями (1798 i 1808 pp.) навiть без його вiдома i згоди. I хоч
Котляревський був незадоволений цими дiями видавця
- конотопського помiщика Максима Парпури, що проживав тодi у Петербурзi (про це
свiдчать i висловлювання автора в передмовi до видання поеми 1809p., пiдготованого
вже ним самим, i згадки про "якусь особу мацапуру" в доданiй строфi третьоï
частини твору), проте iнiцiатива Парпури у виданнi "Енеïди" заслуговує лише
схвалення. Крiм того, поема поширювалася i в численних рукописних списках.
Пiшовши у вiдставку i не влаштувавшись на службу в Петербурзi, Котляревський через
деякий час оселяється у Полтавi i займає в 1810р. посаду наглядача в Будинку для
виховання бiдних дворян.
Коли почалася Вiтчизняна вiйна 1812 року, Котляревському як офiцеровi було
доручено сформувати 5-й козачий полк. Правда, йому не довелося брати
безпосередньоï участi в боях. I пiсля розгрому наполеонiвськоï
армiï Котляревському не раз давалися вiдповiдальнi доручення воєнного
характеру: вiн виïжджав з депешами у ставку росiйськоï армiï, що
мiстилася в Дрезденi, двiчi ïздив у Петербург (1813р.) та в Кременчук
(1818p.).
Повернувшись знову до Полтави, Котляревський iз запалом вiддається театральнiй
дiяльностi. Вiн бере участь у влаштуваннi любительських вистав, виконуючи ряд
комiчних ролей в популярних тодi п'єсах Княжнiна. У 1816p. його було призначено
директором Полтавського театру. Зрозумiвши, який величезний талант у
актора-крiпака Щепкiна, що виступав у складi гастролюючоï в Полтавi трупи
Штейна, вiн близько сходиться з ним, допомагає викупити актора з крiпацтва. В цей
час Котляревський пише п'єси "Наталка Полтавка" i "Москаль-чарiвник", якi й були з
успiхом поставленi в 1819p. Спiльна театральна дiяльнiсть Котляревського i Щепкiна
протягом чотирьох рокiв (1818
- 1821) дає вiдчутнi результати: Полтавський театр стає провiдним на Украïнi,
про нього шириться добра слава.
Взагалi Котляревський у цi роки був глибоко обiзнаний з культурно-мистецьким
життям краïни, пiдтримував тiснi зв'язки з рядом письменникiв, журналiстiв,
науковцiв. Вiн дуже добре знав пам'ятки старовини, прекрасно розбирався в
украïнському фольклорi та етнографiï. Котляревський багато допомагав
вченим-iсторикам i етнографам
- Б. Бантишу-Каменському, авторовi кiлькатомноï "Истории Малой России", I.
Срезневському, В. Пассековi. У 1821р. його було обрано почесним членом "Вiльного
товариства любителiв росiйськоï словесностi".
В останнi роки життя Котляревський майже не виïжджає з Полтави. У 1827р. йому
довелося зайняти ще й посаду попечителя "богоугодного заведения" (так називалися
тодi лiкувальнi заклади, притулки i богадiльнi).
У 1835р. через хворобу Котляревський залишає службу i йде у вiдставку. Останнi
роки життя вiн зовсiм мало виходив з дому, але його безперервно вiдвiдували друзi
й знайомi. Незадовго перед смертю вiн вiдпустив на волю двi сiм'ï своïх
крiпакiв i роздав родичам та знайомим усе своє майно. Помер Котляревський 29
жовтня 1838 року. На похорон зiйшлося населення всього мiста, виявляючи свою
глибоку шану великому письменниковi i простiй, щирiй, гуманнiй людинi. Згодом на
його могилi було споруджено пам'ятник у виглядi невисокоï колони iз
позолоченим хрестиком, що спиралася на чотиригранний постамент, де на мiднiй дошцi
було зроблено напис: "Майор И. П. Котляревский, сочинитель "Энеиды на малорусском
наречии".
30 серпня 1903 року в Полтавi було урочисто вiдкрито пам'ятник першому класиковi
новоï украïнськоï лiтератури, виконаний вiдомим скульптором Л. В.
Позеном. У своïй промовi на цьому святi М. Коцюбинський, характеризуючи роль
I. П. Котляревського в розвитковi украïнськоï культури, пiдкреслив, що
"занедбане й закинуте пiд сiльську стрiху слово, мов фенiкс з попелу, воскресло
знову... i голосно залунало по широких свiтах" iз його творiв.
Цi слова М. Коцюбинського перегукувалися з поезiєю Т. Г. Шевченка "На вiчну
пам'ять Котляревському":
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
