Нестор-лiтописець
(бл. 1056 - бл.1113)святий; письменник, лiтописець
Народився 1056 року в Києвi. У той час, коли преподобний Антонiй у безмовнiй тишi
печери вимолював прощення для роду людського, а блаженний Феодосiй розбудовував
монастир, прийшов Нестор сiмнадцятирiчним юнаком до святоï обителi. З молодих
лiт вiн явив навики в усiх чернечих чеснотах: у постiйному прагненнi i дотриманнi
чистоти тiлесноï й душевноï, в добровiльнiй бiдностi, глибокому
смиреннi, безвiдмовнiй покорi, суворому постi, безперервнiй молитвi на вiчних
рiвноангельських подвигах, яскравим прикладом яких служили життя перших святих
Печерських
- Антонiя i Феодосiя. Свiй постриг Нестор прийняв за iгумена Стефана (1074-1075) i
згодом був висвячений на iєродиякона. Маючи перед собою великi праведнi дiла двох
свiтил Православiя, вiн натхненно возвеличував i прославляв Бога "в тiлесi
своïм i в душi своïй". З роками гамуючи тiлеснi пристрастi, чесноти його
зростали, але ченцевi хотiлося зовсiм звiльнитися тiлесноï плотi i досягти
абсолютноï духовностi, аби стати iстинним достойником Бога. Вiн добре пам
Їятав слова, сказанi самим Господом: "Дух є Бог". Головним його послушенством у
монастирi стала книжна справа. "Велика буває користь вiд учення книжного,
- говорив вiн,
- книги наказують i вчать нас шляху до розкаяння, бо вiд книжних слiв набираємося
мудростi й стриманостi... Той, хто читає книги, бесiдує з Богом або святими
мужами". Тернистий i багатотрудний свiй шлях до iстини Нестор яскраво i повно
висвiтлив у лiтописних працях. Вiн завжди виявляє глибоку смиреннiсть та постiйно
змиряє себе, самохарактеризуючись "недостойним, грубим, ницим та переповненим
численних грiхiв". Iсторiя безпомилково розставляє своï оцiнки, а особливо
- духовна. Преподобний Нестор належить до найосвiченiших людей Киïвськоï
Русi кiнця XI
- початку XII столiття. Окрiм богословських знань, мав винятковi здiбностi до
iсторiï та лiтератури, досконало володiв грецькою мовою. З його праць
збереглися життєписи святих князiв страстотерпцiв Бориса i Глiба, преподобного
Феодосiя, перших преподобних Печерських. Найвизначнiший твiр Нестора Лiтописця
- "Повiсть временних лiт", складений на основi ранiше написаних лiтописiв,
архiвних, народних переказiв та оповiдань, з поєднанням сучасних авторовi подiй.
Ця виснажлива й тривала праця включала в себе й ретельну пошукову роботу. З метою
глибшого й повнiшого пiзнання своєï iсторiï преподобний Нестор у 1907 р.
вирушає на пошуки першоджерел. Лiтописець вiдвiдав Володимир-Волинський та
Зимненський Святогiрський монастирi. Наслiдком подорожi стало включення майже в
повному обсязi до "Повiстi временних лiт" Волинського лiтопису. Свою титанiчну
працю великий подвижник завершив близько 1113 року. Це був результат майже
двадцятилiтнього щоденного подвигу. Хронiку подiй у ньому було зведено до 1110
року. Будь-яка подiя чи явище були б назавжди втраченi для нащадкiв, якби вони не
були зафiксованi словом. Завдяки Нестору нам вiдкриваються немеркнучi славнi
сторiнки минулого, аби пiдтримувати й надихати наступнi поколiння на благороднi
справи, спонукати до пошуку iстини. Безцiннiсть написаного лiтописцем вимiрюється
не тiльки втiленим у словi i збереженим для нас часом, але й подвижницькими
дiяннями, що викарбувалися у його непорочнiй душi нетлiнним золотом чернечого
досвiду. Цiєю працею вiн i самого себе включив у книги живта вiчного,
удостоïвшись почути благословенне: "Радуйтеся, бо iмена вашi написанi на
небесах". Упокоïвся преподобний Нестор -лiтописець ймовiрно у 1113 роцi.
"Повiсть временних лiт"
- одна з найвидатнiших пам
Їяток свiтовоï культури. Подiï, описанi в нiй, розгорнулися на тлi
вселюдських iсторичних подiй, охоплюючи усi пласти суспiльного буття
- вiд гридниць князiв до халуп трударiв. Пульс тих давнiх часiв вiдбивається в
дiйових особах
- вiдомих i безiменних
- i передається через орачiв, сiячiв, рибалок, будiвничих, воïнiв,
iконописцiв, тих, хто панували, i тих, що повставали проти гнiту. Книга
- це невичерпне джерело знань, вiдомостей про десятки i сотнi подiй, явищ, людей.
У нiй немає нiчого другорядного. Тут усе надважливе. Вчитаймося в кожне слово, i
воно наситить наш розум, душу, уяву одвiчною загальнолюдською мудрiстю,
випробуваним часом, золотом чистоï правди.
** "Повiсть минулих лiт Нестора, чорноризця Феодосiєвого мона-стиря Печерського,
звiдки пiшла Руська земля, i хто в нiй почав спершу княжити, i як Руська земля
постала... Коли ж поляни жили осiбно i володiли родами своïми,
- бо й до сих братiв iснували поляни i жили кожен iз родом своïм на
своïх мiсцях, володiли кожен родом своïм,
- то було [мiж них] три брати: одному iм
Їя Кий, а другому
- Щек, а третьому
- Хорив, i сестра ïх
- Либiдь. I сидiв Кий на горi, де нинi узвiз Боричiв, а Щек сидiв на горi, яка
нинi зветься Щекавицею, а Хорив
- на третiй горi, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [i] на
честь брата ïх найстаршого назвали його Києвом. I був довкола города лiс i
бiр великий, i ловили вони [тут] звiрину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими i
називалися полянами. Од них оно є поляни в Києвi й до сьогоднi
- I сiв Олег, князюючи, в Києвi, i мовив Олег: "Хай буде се городом руським
Ї" I жив Олег, мир маючи з усiма землями [i] князюючи в Києвi. I прийшла осiнь, i
спом
Їянув Олег коня свого, якого поставив був годувати, [зарiкшись] не сiдати на
нього. Бо колись запитував вiн був волхвiв i вiщунiв: "Од чого менi прийдеться
померти?" I сказав йому один вiщун: "Княже! Кiнь, що його ти любиш i ïздиш на
нiм,
- од нього тобi померти". Олег же, взявши це собi на ум, сказав: "Нiколи тодi [не]
сяду на коня (свого), анi гляну бiльше на нього". I повелiв вiн годувати його, але
не водити його до нього. I, проживши декiлька лiт, вiн не зайняв його, поки й на
грекiв пiшов. А коли повернувся вiн до Києва i минуло чотири роки, на п
Їятий рiк спом
Їянув вiн коня, що од нього, як пророчили були волхви, [прийдеться] померти
Олеговi. I призвав вiн старшого над конюхами, запитуючи: "Де є кiнь мiй, що його я
поставив був годувати i берегти його?" А вiн сказав: "Умер". Олег тодi посмiявся i
докорив вiщуна, кажучи: "Неправдиво то говорять волхви, i все те
- лжа єсть: кiнь умер, а я ще живий". I повелiв вiн осiдлати коня: "Дай-но погляну
я на костi його". I приïхав вiн на мiсце, де ото лежали його костi голi i
череп голий, i злiз вiн з коня, [i] посмiявся, мовлячи: "Чи од цього черепа смерть
менi прийняти?" I наступив вiн ногою на череп, i, виповзши [звiдти], змiя вжалила
його в ногу. I з того розболiвшись, вiн помер. I плакали за ним всi люди плачем
великим, i понесли його, i погребли його на горi, що зветься Щекавицею. Єсть же
могила його й до сьогоднi, називається могила та Олеговою. А було всiх лiт його
княжiння тридцять i три
Ї" /**(Уривок з лiтопису "Повiсть временних лiт")**/
/*Азбука духовноï премудростi:*/
- Подяку повинна мiстити в собi кожна наша молитва.
- Дякувати в труднощах
- заслуга бiльша, анiж подавати милостиню.
- Дякувати Боговi треба не тiльки за своï успiхи у добрi, але i за успiхи
iнших.
- Вдячнiсть повинна бути початком i кiнцем наших дiй i бесiд.
- Бога нiщо так не гнiвить, як байдужiсть до спасiння ближнiх.
- Корисне для себе ми знайдемо тодi, коли будемо шукати користi ближньому.
- Господь нiчого так не любить, як душу покiрну, смиренну i вдячну.
