Разместить здесь рекламу

ДМИТРО ПАВЛИЧКО

(рiк народження 1929)
Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. у с. Стопчатовi
Яблунiвського району на Iвано-Франкiвщинi в багатодiтнiй селянськiй родинi.
Спочатку навчався в польськiй школi с Яблунева, потiм у Коломийськiй гiмназiï
та радянськiй десятирiчцi. У 1948р. вiн вступив до Львiвського унiверситету, з
1953 р. навчався в аспiрантурi, але невдовзi залишив наукову роботу.
У 1953 р. вийшла перша збiрка Д. Павличка "Любов i ненависть". Наступного року
поет заочно був прийнятий до Спiлки письменникiв CPCR У 1955р. вийшла його збiрка
"Моя земля".
Протягом 1957
-1959 pp. Павличко завiдував вiддiлом поезiï журналу "Жовтень". У 1958 р. у
Львовi була надрукована збiрка його.поезiй "Правда кличе!", в якiй цензура не
вiдразу помiтила твори, спрямованi проти тоталiтарноï системи. А коли
розiбрались, то майже весь тираж, окрiм кiлькох примiрникiв, був вилучений iз
продажу та знищений.
У 1959
-1962 pp. вийшли збiрки "Бистринг", "Днина", "Пальмова вiть", "Жест Нерона", у
1964 р.
- збiрка вибраних поезiй "Пелюстки i леза", Д. Павличко переïхав до Києва,
розпочав роботу в сценарнiй майстернi кiностудiï iм. О. Довженка (за його
сценарiями поставленi фiльми "Сон", у спiвавторствi з В. Денисенком, та "Захар
Беркут", режисер Л. Осика).
Впродовж 1966
-1968 pp. Павличко працював у секретарiатi Спiлки письменникiв Украïни, у
1971
-1978 pp.
- редагував журнал "Всесвiт".
У 80-х роках Д. Павличко брав активну участь у заснуваннi Руху, Демократичноï
партiï Украïни. У 1990
-1994 pp. вiн був одним iз лiдерiв парламенту. Пiзнiше працював на дипломатичнiй
роботi.
На сьогоднiшнiй день Павличко-поет виступає ще в однiй важливiй для нашого часу
iпостасi
- полiтика, державного дiяча, який пристрасно й рiшуче вiдстоює iнтереси
суверенноï Украïни, ïï народу. I хоч державна дiяльнiсть
забирає багато часу, все ж з'являються, хоч i не дуже часто, новi вiршi поета
- i тi, що "з шухляди", i щойно написанi.
Перша збiрка Д. Павличка "Любов i ненависть" вiдразу привернула увагу i читачiв,
i критики, бо вирiзнялась серед повоєнноï лiрики гостротою соцiальних тем i
проблем. Але першим рiшучим виступом стала збiрка "Правда кличе!", яка
розпочиналась традицiйним для тогочасних збiрок циклом "Ленiн iде", мiстила
чимало вiршiв, спрямованих проти "украïнських буржуазних нацiоналiстiв",
кiлька творiв iнтимноï лiрики. Та був у цiй збiрцi твiр, помiтивши який,
чиновники схопились за голову й вiддали наказ знищити весь вiсiмнадцятитисячний
тираж. Цим твором був сонет "Коли умер кривавий Торквемада", в якому в образi
Iспанiï часiв середньовiчноï iнквiзицiï поет змалював СРСР, а в
образi жорстокого "великого iнквiзитора" п'ятнадцятого столiття Т. Торквемади
- Й. Сталiна. Коли помер Сталiн, проводилися мiтинги жалоби, зiбрання, а "недремне
кагебiстське око" спостерiгало: "чи не майне де усмiх на лицi". Та люди й справдi
глибоко приховували свою радiсть, привченi боятись доносiв, перелякано принишкли
в очiкуваннi, зображаючи скорботу:
/ О, як боялися святi отцi,
Чи не схитнеться ïх могутня влада! Душа єретика тiй смертi рада
- Чи ж не майне де усмiх на лицi? Вони самi усiм розповiдали, Що iнквiзитора уже
нема. А люди, слухаючи ïх, ридали... Не усмiхались навiть крадькома; Напевно,
дуже добре пам'ятали, Що здох тиран, але стоïть тюрма!
Павличко у вiршi "Коли помер кривавий Торквемад" вiдтворив дух страху,
непевностi, нерiшучостi, що панував у краïнi. До того ж надто прозорою була
алегорiя, щоб провладнi прислужники ïï не розкусили: автор не просто
змалював тогочасну ситуацiю в краïнi, а застерiг, що зi смертю тирана
тоталiтаризм автоматично не зникає, а значить, на мiсцi попереднього тирана
з'явиться новий.
Окрему увагу привертає до себе сонет "Голгофа", написаний Павличком у 1969 р.
Згадаємо, що, згiдно з Бiблiєю, Голгофа -
- це мiсце розп'яття Iсуса Христа. Iсус був зраджений не тiльки своïм учнем,
але по сутi всiм народом, який перед тим зустрiчав
'Його пальмовим вiттям i вiтав: "Осанна !",а через кiлька днiв кричав Пилатовi:
"Розiпни Його" i "Кров Його на нас i наших дiтях"! Свiтова iсторiя, на жаль, має
багато прикладiв трагiчних смертей людських генiïв, гнаних, зневажених.ображених
недовiрою, зрештою, розiп'ятих. Мученицька смерть
- це, звичайно, страшно. Гинути вiдторгнутим вiддутi й серця народного, не
зрозумiлим i чужим тому, для кого вiддав усього себе... Страшно, коли народ не
тiльки байдуже дивиться на страту, а й сам бере в нiй активну участь. Страшно
навiть не за мученика
Їстрашно за такий народ:
Одна Голгофа споконвiк були: 'Розбiйник i творець висiли поруч, I в темрявi не
розрiзняли ïх.
Разместить здесь рекламу
Провiдна думка твору зосереджена в останнiх рядкахвiрша, якимипоет застерiгає не
повторювати трагiчних помилок минулого:
Та ми повиннi бачити при свiтлi. Re вбитий бог, а де всесвiтнiй хам, . Що перед
смертю розпинав народи.
У поетичнiй спадщинi Д. Павличка багато творiв, присвячених рiднiй мовi: "Ти
зрiкся мови рiдноï..<", "Якби я втратив очi, Украïно...", "О рiдне
слово, що без тебе я?!.", "Лист до одного знайомого в справах фiлологiчних"... Для
Павличка мова
- то найцiннiший скарб, з яким нiщо не може зрiвнятися. У народi прийнято вважати
найбiльшою цiннiстю зiр. Кажуть: бережи, як зiницю ока. Павличко ж використовує
цейнародний вислiв, щоб ще вище пiднести цiннiсть "мови. У сонетi "Якби я втратив
очi, Украïно", вiн пише, що, ослiпнувши, мiг би жити:
Якби я втратив очi, Украïно, То змiг би жить, не бачачи ланiв, Полiських
плес, подiльських ясенiв, Днiпра, що стелить хвилi, наче сiно.
Дивитися на радощi обнови,
Та материнськоï не чути мови
- Ото була б загибель-смерть мая.
Ставлення дорiдноï мови для Павличка
- тонайвищий критерiй моральностi, взагалi вартостi людини. Так само завзято
поет засуджує людину, яка зрадила свою мову. Така людина, на думку автора,
заслуговує найтяжчоï кари
- це i втрата життєвого шляху, i втрата матерi, i друга, i цiлого народу, i
поваги оточуючих, i найстрашнiше для селянина:
Ти зрiкся мови рiдноï. Тобi Твоя земля родити перестане, Зелена гiлкам лузi
на вербi Вiд доторку твого зiв'яне!
Як i,будь-який поет, Д. Павличко, звичайно ж, звертався i до iнтимноï лiрики,
де широко розкрився його талант. У книжцi "Таємниця твого обличчя" (1979) поет з
вершин життєвого досвiду оспiвав любов як найбiльшу цiннiсть життя, запоруку його
осмис-леностi й тривання; За силою змальованих у цих вiршах почуттiв книжка
"Таємниця твого обличчя" нагадує збiрку I. Франка "Зiв'яле листя". Лiричний герой
збiрки
- звичайна людина, яка вмiє тонко вiдчувати й цiнувати красу. Кохання
- почуття багатогранне, i Павличко, не повторюючись, вiдображає в стислих, але
мiстких вiршах якусь одну виразну грань: "Не бiйся сивини моєï;..", "Мивийдем
з тобою на листя опале", "Зеленим вогнем береза", "Горить суницями поляна",
"Дiвочих непорочних лiнiй", "Нiч була ясна, я стежками-бiг" та iншi. Своєрiдна,
закроєна за давнiми язичницькими зразками прекрасна поезiя "Я стужився, мила, за
тобою", де закоханий юнак перетворюється на; явiр, стала улюбленою пiснею
закоханих:
Я стужився, милпi за тобою,
- З туги обернувся мимохiть В явора, що, палений журбою, Сам один мiж буками
стоïть. Грає листя на веснянiм сонцi, А в душi
- печаль, як небеса. Вiн роете й спiває явороньцi, I згорає вiд сльози роса.
Фольклорнi образи явора i яворини
- символи вiрного, незрадливого, але безнадiйного кохання й невимовноï туги.
Автор ненав'язливо зображує, як драма людського серця переливається в рослинну
символiку. Та вершинною точкою лiричноï напруги є ще один вигаданий автором
образ:
Розiтну ть йому печальнi груди. Скрипку зроблять iз його журби:
Музичний iнструмент, який несе тугу людського серця, не зможе грати нещиро,
фальшиво. Та якщо ми згадаємо, що образ скрипки
- це символ мистецтва, то зрозумiємо, що поет хотiв наголосити на призначеннi
мистецтва щиро, правдиво нести в свiт красу.
Чимало поезiй Павличка покладено на музику, а славнозвiсна пiсня на музику О.
Бiлаша "Два кольори" за популярнiстю може конкурувати з багатьма творами
поетiв-пiсенникiв:
Два кольори моï, два кольори,
Оба на полотнi, в душi моïй оба,
Два кольори моï, два кольори:
Червоне
- то любов, а корне
- то журба.
Червоний i чорний кольори
- це традицiйнi барви украïнськоï вишивки, символiчне наповнення яких не
змiнилося навiть протягом тисячолiть. При всiй своïй лiричностi та
пiсенностi ця поезiя має ще й глибокий фiлософський пiдтекст: вирушаючи в
самостiйне життя, лiричний герой отримує вiд матерi сорочку, вишиту червоними i
чорними нитками, якi символiзують згадку про те, що людська доля є переплетiнням
щасливих i гiрких моментiв, "сумних i радiсних дорiг", якi людинi доведеться
пройти. Суперечливiсть життя, мотиви дороги й повернення до одвiчних моральних
цiнностей, материнська вiрнiсть i синiвська любов
- цi вiдомi всiм складовi людськоï долi й зумiв показати поет у своєму творi.
Є в творчому доробку Д. Павличка i твори, написанi для дiтей: поема-казка
"Золоторогий Олень", "Дядько Дощ", "Де найкраще мiсце на землi", "Пригоди кота
Мартина" та iншi, якi приваблюють читачiв щирiстю, красою художнього слова та
простотою, за якою ховаються досить глибокi та важливi думки.
Подорожуючи свiтом, знайомлячись зi свiтовою лiтературою, поет отримав можливiсть
розвивати свiй кругозiр, навчаючись на кращих взiрцях поезiï Заходу i Сходу.
Вiн блискуче оволодiв такою складною вiршовою формою, як сонет, зробив чималий
внесок у його цiкавий рiзновид
- бiлий сонет, увiв в украïнську лiтературу поширенi в близькосхiднiй лiрицi
рубаï (у поезiï народiв Близького Сходу так називається чотиривiрш, в
якому римуються перший, другий та четвертий рядки), вiдродив у сучаснiй
поезiï жанр притчi. Досить багато займався перекладом найкращих взiрцiв
свiтовоï лiтератури, прикладом може бути видана в 1983 р. книга "Свiтовий
сонет".
Розмова про творчий доробок Дмитра Павличка була б неповною без згадки про його
лiтературознавчу дiяльнiсть. Його статтi, есе, виступи з питань лiтератури склали
три збiрки
Ї"Магiстралями слова" (1977), "Над глибинами" (1983) та "Бiля мужнього свiтла"
(1988), де вмiщенi статтi з iсторiï свiтовоï лiтератури (про Т.
Шевченка, I. Франка, Лесю Украïнку, В. Стефани-ка, О. Гончара, М. Рильського,
Шолом-Алейхема, Хосе Мартi, М. Шолохова та багатьох iнших). Великою заслугою Д.
Павличка є введення в лiтературне життя Украïни творчостi видатного
поета-лемка, до цього у нас майже не вiдомого Богдана
- Iгоря Антонича, книгу якого "Пiсня про незнищеннiсть матерiï" вiн
упорядкував i видав у 1967р., супроводивши ïï Aрунтовною вступною
статтею пiд такою ж назвою, як i книжка.
Як i кожен справдi самобутнiй, оригiнальний поет, Д. Павлич-ко сприймається
читачами неоднозначно. Є в нього вiршi, якi несуть на собi аж надто виразнi
прикмети свого часу, i то не кращi прикмети, як-от оспiвування вождя
революцiï. Є просто слабшi, як для Павличка, твори. Тут варто навести слова
вiдомого критика й лiтературознавця Анатолiя Шевченка: "Можна приймати поезiю
Павличка цiлком, незастережно, а можна щось у нiй не приймати, так само можна
погоджуватися з його думками, висловленими в трьох книгах лiтературно-критичних
статей, есе, виступiв, а якiсь iз них заперечувати, але не можна не захоплюватися
цiєю яскравою особистiстю, цим невтомним будiвничим нашого духовного життя, цим
полум'яним громадянином рiдноï землi".
ОСНОВНI ТВОРИ:
Збiрки "Любов i ненависть", "Таємниця твого обличчя", твори "Коли умер кривавий
Торквемада", "Погляду криницю", "Голгофа", "Два кольори", "Ти зрiкся мови
рiдноï...", "Якби я втратив очi, Украïно...", "О рiдне слово, що без
тебе я?!.", "Лист до одного знайомого в справах фiлологiчних...", "Золоторогий
Олень", "Дядько Дощ", "Де найкраще мiсце на землi", "Пригоди кота Мартина", цикл
"Покаяннi псалми".
ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА:
1. Недiлько В. Дмитро Павличко // Украïнське слово: Хрестоматiя
украïнськоï лiтератури та лiтературноï критики XX ст.: В 4 кн.
- К-, 2003.
- Кн. 3.
2. Моренець В. Дмитро Павличко // Iсторiя украïнськоï лiтератури XX
столiття: У 2 кн. / За ред. В.Г. Дон-чика.
- К., 1998.
- Кн. 2.
3. Два кольори опришковоï душi. Дмитро Павличко // Усе для школи:
Украïнська лiтература: програмнi тексти, iлюстрацiï, пояснення,
завдання, тести: 11 кл.
- К., Львiв, 2001.
4. Iльницький Д. Дмитро Павличко: Нарис творчостi.
- К. 1986.
5. Салига Т. Двi пелюстки слова // Салига Т. Продовження: Лiтературно-критичнi
студiï.
- Львiв, 1991.
6. Ткаченко А. Ностальгiя Дмитра Павличка // Слово i час.
- 1999.
- - 10.
Раздел вышеUp
НачалоTop
КонецDown
Запомнить+Marker
ВосстановитьMarker
Забыть-Marker
РекламаAdv
Font

Сказать спасибо Укоротить ссылку Нашли ошибку?

Дочитать позже / поделиться

   

Архив комментариев

См. также