ВОЛОДИМИР САМIЙЛЕНКО
(1864- 1925)
Поет-лiрик, сатирик, драматург, перекладач
- В. Самiйленко в усiх жанрах творчостi виявив себе як митець з тонким вiдчуттям
слова, своïми темами, своєю неповторною манерою письма, зi своïм
оригiнальним пiдходом до традицiйних тем.
Народився Володимир Iванович Самiйленко 3 лютого 1864р. в с. Великi Сорочинцi на
Полтавщинi. Батько його був помiщик Iван Лисевич, а мати
- колишня крiпачка Олександра Самiйленко. Початкову освiту майбутнiй письменник
одержав у дяка, потiм у Миргородськiй початковiй школi. В 1875р. В. Самiйленко
вступив до Полтавськоï гiмназiï, яку закiнчив у 1884р. У цi роки
обдарований, чутливий до художнього слова юнак багато читає, робить спроби
перекладати i писати. Потiм з 1885р. вчиться на iсторико-фiлологiчному факультетi
Киïвського унiверситету. У студентськi роки серйозно займається лiтературною
справою.
У цей час обставини суспiльно-полiтичного життя були нелегкi. Украïнське
слово було заборонене, реакцiйнi настроï запанували в унiверситетi. Страх
перед репресiями уряду (першим заходом щодо студентiв було виключення з
унiверситету без права продовжувати освiту
- з "вовчим квитком") обрубав крила багатьом молодим людям.
Пiсля закiнчення навчання (1890) В. Самiйленко працював у Києвi, Чернiговi,
Катеринославi, терплячи постiйнi матерiальнi нестатки. Врештi склав iспит на
нотаря i вiдкрив нотарiальну контору в м. Добрянцi на Чернiгiвщинi, де й працював
до 1917p. Пiсля революцiï виïхав за кордон, до Галичини. В
емiграцiï В. Самiйленко прагне повернутися на Украïну, i дiстає на це
дозвiл в 1924p. Повернувшись до Києва, працював редактором. Та здоров'я поета було
пiдiрване роками поневiрянь, матерiальною скрутою. 12 серпня 1925p. його не стало.
Похований В. Самiйленко в Боярцi пiд Києвом.
Поетична спадщина В. Самiйленка включає лiричнi i сатиричнi вiршi, переклади
творiв з росiйськоï та зарубiжноï класики.
Високi почуття любовi до батькiвщини
- розкiшного, багатого краю, що перебуває в неволi й злиднях, звучать у вiршах
циклу "Украïнi", "Веселка".
В рядi вiршiв
- В. Самiйленко торкається традицiйноï теми ролi митця, мистецтва в
суспiльному життi ("Пiсня", "Елегiï", "Орел", "Не вмре поезiя"), закликає
поета не замикатися в особистих стражданнях, а служити людинi i людству.
Розкриваючи своє кредо поета, В. Самiйленко звертається до прикладу великого
Кобзаря, це поезiï "На роковини смертi Шевченка", "26 лютого", цикл "Вiнок
Тарасовi Шевченку, 26 лютого" та iн. Роль Т. Шевченка у розвитку украïнськоï
мови поет натхненно розкрив у прекраснiй поезiï "Украïнська мова
(Пам'ятi Т. Г. Шевченка)", що стала широко вiдомим хрестоматiйним твором.
Яскраву сторiнку поетичноï творчостi В. Самiйленка становить його пейзажна та
iнтимна лiрика (цикл "Весна", "Сонети", "Їï в дорогу виряджали" та iн.).
"Вечiрня пiсня" поета, покладена на музику К. Стеценком, стала улюбленою народною
пiснею. Значне мiсце у творчостi митця посiдає його фiлософська лiрика, де звучать
роздуми про сенс людського буття, про вiчнiсть, плин матерiï у часi i
просторi, про єднiсть матерiального i духовного начал.
В. Самiйленко був блискучим майстром сатири й гумору. Кращi його сатиричнi твори
"Ельдорадо" (1886), "Як то весело жить на Вкраïнi" (1886), "На печi" (1898),
"Мудрий кравець" (1905), "Невдячний кiнь" (1906). Поезiï "Дума-цяця",
"Мiнiстерська пiсня", "Новий лад" стали яскравими зразками нещадноï
полiтичноï сатири. Афористичнiсть мови, стислiсть i точнiсть вислову,
куплетна форма окремих поезiй надають сатиричним творам винятковоï виразностi
й привабливостi.
З успiхом виступав В. Самiйленко i в жанрi драми, написавши кiлька комедiй,
драматизованих гуморесок: "Драма без горiлки" (1895), "Дядькова хвороба" (1896),
"У Гайхан-бея" (1897), а також визначну драматичну поему "Чураïвна" (1894).
Чимало зробив В. Самiйленко i як перекладач на украïнську мову
росiйськоï i зарубiжноï класики
- творiв О. Пушкiна i В. Жуковського, I. Нiкiтiна i М. Гоголя, Гомера, П. Бомарше,
Ж.-Б. Мольєра, Дж. Байрона, П. Беранже та iн.
