Iван Сенченко

(12 лютого 1901
- 9 листопада 1975)

Поруч iз Юрiєм Яновським наймiцнiший (хоч i протилежний йому стилем) белетрист
молодшоï, другоï по революцiï, генерацiï, яка родилась уже в
20 столiттi i виявила себе тiльки в другiй половинi 1920-х рокiв. Закоханий (хоч
анiтрохи не заслiплений своєю любов'ю) спостерiгач сучасного йому життя i людини,
Сенченко створив собi власне стильове обличчя, поєднуючи зрiлий реалiзм iз
романтизмом, лiричний струмiнь iз сатирою i гумором.
Iван Сенченко родився 1901 року в селi Натальïвка (Шахiвка) бiля Червонограда
на Полтавщинi. Його батько Юхим, деклясований через малоземелля селянин, був
однаково i людиною села, i людиною мiста, працюючи в Червоноградi чорноробочим,
садiвником, бiлетером кiнотеатру, церковним регентом тощо. Iван Сенченко закiнчив
сiльську i вищу початкову школу, а потiм учителював у своïх рiдних
мiсцевостях. Учився в Харкiвському унiверситетi (тодi ХIНО), працюючи водночас в
редакцiях харкiвських газет i журналiв. Хвильовий перший оцiнив як слiд талант
Сенченка, залучив його до ВАПЛIТЕ i до найближчоï спiвпрацi в очолюваних ним
журналах "ВАПЛIТЕ" (1927), "Лiтературний ярмарок" (1929), "Пролiтфронт" (1930).

У своïх кращих творах ("Iсторiя однiєï кар'єри" та iншi оповiдання,
Харкiв, ДВУ, 1926, с. 78; "Подорож до Червонограда"
- журнал "ВАПЛIТЕ", 1927, ч. 5, с. 78
- 117; "Червоноградськi портрети"
- "Лiтературний ярмарок", лютий 1929, кн. З, с. 94
- 152; "Дубовi гряди", 1928) Сенченко увiв у лiтературу свiй Червоноград, немов
Гоголь
- Миргород. Про Червоноградщину,
- пише жартома Сенченко,
- "при всiй найбiльшiй охотi тяжко щось сказати, крiм: я люблю тебе безотвiтною
любов'ю". Ця конкретна "омiсцевлена" любов та майстерство письменника створили
образи фiзично сильних (мов у Рубенса) i характерних людей
- бiдних i заможних селян, вантажникiв i мельникiв, торгiвцiв, робiтникiв i всяких
людей сiльськоï i мiськоï провiнцiï, що пiсля скасування полiтики
вiйськового комунiзму в умовах непiвськоï вiдносноï господарчоï
свободи опинилися в ролi творцiв своєрiдного соцiяльно-економiчного ренесансу
Украïни. Сенченкова Червоноградщина, на плодючих рiвнинах якоï
перехрестились залiзницi Харкiв
- Херсон, Полтава
- Донбас,
- дає в його творах свiжий посмак того дужого господарчо-творчого розгону, який
могла б дати Украïна в умовах хоч трохи тривалiшоï i бодай
частковоï свободи вiд помпи колонiялiзму i склерози бюрократизму. Деякi з
червоноградських портретiв Сенченка нагадують своєю пiдприємчивiстю людей
американського заходу, а при тому всьому лишаються вони гоголiвсько-украïнською
людиною в творах Сенченка, яким не бракує нi речевости й соковитости реалiзму, анi
романтичного лiризму, приперченого найтеплiшим гумором чи гострим сарказмом.
Пiзнiше нахил до гумору проявився в Сенченка також у його iсторичнiй повiстi
"Чорна брама", що дечим нагадує "Коля Бруньйон" Ромен Ролляна.
Оповiдання Сенченка 1923
- 1925 рокiв у час його початкування в спiлцi селянських письменникiв "Плуг"
(Оповiдання, Харкiв, ДВУ, 1925, с. 184) були неприкметнi. Перехiд Сенченка з
масового "Плугу" до елiтарноï Ваплiте (1925) супроводився його швидким ростом
як белетриста й есеïста, а вслiд за тим i нападками на нього партiйноï
критики, на якi Сенченко умiв вiдповiдати лiтературно-публiцистичним контрударом.

Особливий гнiв упав на Сенченка пiсля появи його славетноï сатири "Iз
записок" (жур. "ВАПЛIТЕ", 1927, ч. 1, стор. 3
- 11; також окреме видання в бiблiотецi Ваплiте), яку вiн назвав в одному мiсцi
також "Холуєвi записки". Червоно-малоруська критика поспiшила розшифрувати образ
Великого Холуя як "пролетарську лiтературу" i саму КП(б)У
- пiдвладнi верховному Пiєвi ("Пiй
- все суще над нами"). Насправдi Сенченкiв образ Холуя
- вичерпно всеосяжний для всiх тих покiрних i жорстоких слуг усякого деспотизму й
диктатури, що живуть за принципами, якi формулює в своïх записках Холуй:
слухнянiсть, покора, мовчання, пресмикання, а також: боятись сильнiшого

- безжально бити слабшого, пiдставляти обличчя пiд плювки, бути (охоче) ослом, не
хвилюватись, не думати, триматись єдиномислiя, дивитись у очi Пiєвi ("його очi

- вашi очi"), дивитись у рот Пiєвi ("його слова
- вашi слова"), зневажати i бити (маючи "за спиною всемогущого Пiя") всiх нащадкiв
Прометея, в тому числi й рiдного батька...
Нещадний гарапник Сенченкового "Холуя" врiзав по обличчi украïнське i
всесоюзне холуйство саме в час, коли воно ставало основою соцiяльно-полiтичноï
системи СРСР i коли ще не всi знали, що в Москвi вже народився новий всемогучий
Пiй
- Сталiн. Враження вiд цього твору, що пiдноситься до рiвня сатиричних шедеврiв
Салтикова-Щедрiна i свiтовоï сатири, було велике. Цiкаво, що киïвська
"Лiтературна газета", яка в чч. 7 i 12 за 1927 рiк просто впала була в гiстерику i
називала "Холуєвi записки" безприкладним наклепом на "пролетарську" лiтературу i
членiв КП(б)У, через тридцять рокiв вмiстила в своєму числi за 4 липня 1958 без
жадного жарту (бо ж до 40-рiчного ювiлею КП(б)У!) лiричний вiрш львiвського
молодого поета Дмитра Павличка "Партiя
- очi моï", в якому просто повторенi формули "Холуєвих записок":

Знакомства. Новые.
Партiя
- очi моï!
Партiя
- мова моя!

. . . . . . . . . . . . .

Йде Украïна
- зоря моя.
Партiя
- серце ïï!
Ум ïï
- партiя!
Така просто головокрутна метаморфоза образу, наскрiзь сатиричного своєю суттю,
природою, формою, функцiєю, на образ лiричний
- сталася наслiдком тридцяти рокiв "культу особи". Та парадокс у тому, що Павличко
родив цей гiмн холуя вже пiсля "лiквiдацiï культу особи", коли, властиво,
Сенченковi мусiли б дати премiю за "Холуєвi записки". Замiсть того до староï
кривди Сенченка, побитого колись за свiй оригiнальний твiр, добавилась ще й друга

- плагiят! Його обiкрали, та ще й таким способом! А його самого змусили писати в
стилi "соцiялiстичного реалiзму" твори, в яких вiн такий само сiрий i скучний, як
i всi iншi 500 украïнських радянських письменникiв, серед яких пiд сiрим
покривалом соцреалiзму вже не вiдрiзниш таланту вiд бездарности.

Юрiй ЛАВРIНЕНКО
Украïнське слово.