СВIТЛИЧНИЙ IВАН ОЛЕКСIЙОВИЧ
1929 (20.09)- 1993 (?)
Життєвий i творчий шлях нашого письменника-земляка багато в чому схожий на долi
тих "шiстдесятникiв", якi, зрозумiвши кричущi протирiччя хрущовсько-брежнєвськоï
епохи, не змогли прийняти подвiйну мораль радянського суспiльства.
А "шiстдесятниками" в iсторiï нашоï культури прийнято називати тих
письменникiв i митцiв, творчiсть яких починалась у пору "хрущовськоï вiдлиги"
на межi 50
Ї60 рокiв, якi обрали шлях боротьби за свободу творчостi i права людини. Досить
влучно про це поколiння сказав один з когортi; "шiстдесятникiв", вiдомий сьогоднi
есеïст i культуролог Євген Сверстюк: "Стривоженi вiйною, гартованi злиднями,
оглушенi тотальною iдеоiлогiєю, Люди раптом прокинулись вiд падiння страшного
iдола (Сталiна
ЇВ. О.) i кинулись до пробоïни в стiнi, де вiн упав. Цiлi iдеологiчнi загони
було кинуто на залiплення пробоïн. Однак одиницi кинулись ïх
розширювати. З цього почалися щiстдесятники (нинi вже є охочi об'єднувати перших i
других!)
- тi, яким засвiтилась iстина i якi вже не захотiли зректися чи вiдступитися вiд
украденого свiтла".
До цього поколiння вiдносять поетiв Василя Симоненка, Iвана Драча, Лiну Костенко,
Євгена Гуцала, наших землякiв Василя Голобородька, Василя Стуса, а також митцiв
Вiктора Зарецького, Аллу Горську, Людмилу Семикiну, Галину Севрук, Панаса
Заливаху, Венiамiна Кушнiра та iн. Серед них був i Iван Свiтличний...
Як бiльшiсть людей цього поколiння, його не обминули тюрма та концентрацiйнi
табори. Неприйняття тодiшньоï хрущовсько-брежнiвськоï дiйсностi, участь
на хвилi полiтичноï вiдлиги в акцiях на захист украïнськоï
iнтелiгенцiï визначили його страдницьку долю...
Народився I. Свiтличний в селi Половинкиному Старобiльського .району
Луганськоï областi. Закiнчив фiлологiчний факультет Харкiвського
унiверситету. Його покликанням стали теоретичнi студiï в галузi
лiтературознавства. I. Свiтличний був неординарною особистiстю. Ф. Д. Пустова,
викладач Донецького нацiонального унiверситету, яка. в той час була студенткою
Харкiвського унiверситету, згадує:
"Всi ми ставились до Iвана з глибокою симпатiєю та повагою, дехто називав його
"свєтлой личностью". Це пов'язувалося не стiльки з прiзвищем, скiльки з тим, що
вiн, як правило, був усмiхненим, привiтним, випромiнював добрюзичливiсть. Людей до
себе Iван притягував не тiльки ерудицiєю, а й кришталевою моральною чистотою,
щедрiстю. На перший погляд здавався м'якою, беззахисною людиною, але в полемiцi на
морально-етичнi, свiтогляднi питання виявляв твердiсть".
Пiсля закiнчення унiверситету I. Свiтличний активно увiйшов у критичний цех
украïнськоï лiтератури, ведучи полемiку з письменниками та читачами про
лiтературу шiстдесятих рокiв, ïï моральнi та естетичнi проблеми. Хоча
практично не можна було вийти в той час за межi жорстких приписiв соцреалiзму,
критиковi вдавалося пiдiйти до самоï гранi дозволеного у коментуваннi
зашореноï iдеологiчними нормами украïнськоï лiтератури. Це
стосувалося творiв провiдних на той час письменникiв, твори яких сьогоднi знятi з
програмного вивчення в школi (О. Корнiйчук, М. Стельмах, А.Головка, Ю. Яновський
та iн.).
Iнколи критичнi виступи I. Свiтличного зачiпали досить впливових авторiв, якi
пiзнiше розквитались з порушником громадського спокою. Так, аналiзуючи на
сторiнках журналу "Прапор" у 60-i роки науковi опуси провiдних тодi
шевченкознавцiв, Iван Свiтличний виявив талант не тiльки рецензента, але й
публiциста-сатирика. Вiд нього дiсталося i такому впливовому ревнителю класових
чеснот, як I. К. Бiлодiд, Дослiджуючи його монографiю "Т. Г: Шевченко в
iсторiï украïнськоï мови", критик писав: "I. К, Бiлодiд теж буває
не проти того, щоб унаочнити свою думку солiдною цифрою. Виявляється, обAрунтувати
iдею про Шевченкове "фiлософське осмислення свiту, всесвiту, прогресу, руху",
можна й статистично: адже "слово свiт фiксується в словнику мови Шевченка 354
рази".
Особливо ущипливо розвiнчує Свiтличний стандартний заяложений вислiв у працях цих
вчених про те, що "вони не претендують" на великi вiдкриття, узагальнення, а є
скромними дослiдниками Шевченкового слова:
"Ми не претендуємо",
- голосно заявляють ученi i скромно опускають очi додолу. "Ми не претендуємо
- i ви не майте до нас претензiй..".
Нi, шановнi, не треба ставати в позу нареченоï i знiяковiло колупати пiч. Ви
справдi не претендуєте нi на що, доки своï "безпретензiйнi" витвори читаєте
перед обiдом чи на сон грядущий своïм чадам i домочадцям. Але коли в красивiй
оправi, пiд маркою унiверситетiв i академiй, солiдним тиражем випускаєте ïх у
широкий свiт, ви, шановнi, претендуєте, хоч би якими клятвами клялися в своïй
скромностi й безпретензiйностi. Ви претендуєте на читацьку увагу, на вченi звання,
на народнi кошти. Ви претендуєте
- кожен може судити вас вiдповiдно до цих ваших претензiй".
Тож чи могло таке подобатись можновладцям вiд науки та й iншим ревнителям порядку
у сталiнському смислi слова?
Звичайно, нi!
Позицiя молодого вченого i критика привертала увагу молодi. До нього горнулись В.
Стус, В. Голобородько. Щирою була дружба мiж нашим земляком i Василем Симоненком.
Саме завдяки I. Свiтличному були збереженi для нащадкiв недрукованi а Украïнi
вiршi В. Симоненка.
Та важка репресивна атмосфера, яку не розвiяли (та й не збирались цього робити)
партiйнi з'ïзди, почала густiшати над "шiстдесятниками" й Iваном Свiтличним.
Про це можна судити хоча б з iронiчного, але страшного за своєю суттю листа, який
В. Симоненко написав до Свiтличного у червнi 1963 року: .
"Дорогий Iване!
Якби тебе зрiдка не згадувала уважна "Лiтературна Украïна", то можна було б
подумати, що тебе вже вислали з Києва. Незрозумiлим лишається i той обурливий
факт, що естет-рецидивiст I.. Дзюба досi не виключений з Спiлки або спецiальним
рiшенням не перейменований в Iв. Зуба. Це просто не вкладається у мiй
провiнцiйно-лояльний мозок (поет тодi мешкав у Черкасах
- В. О.), А як там Євг. Сверстюк: чи вже доскочив класового усвiдомлення, чи досi
хибно вважає, що Шевченко був украïнцем?
До речi, недавно, був у Моринцях та Кирилiвцi. Обшарпанi Моринцi спiшно
припудрюють до 150-рiччя Тараса, бо iнакше туристам не буде що показувати.
Оформляють держав ним (!) коштом центр села. Не вирiшено тiльки, кому бiля клубу
ставити монумент
- незабутньому Потьомкiну чи Шевченковi. А люди кажуть приблизно таке:
- Що воно за людина отой Тарас? Навiть мертвий добро нам робить.
Усе
- це мiж iншим. Загалом я живу тихо й одноманiтно, як завжди. З "Лiт Украïни"
видно, що пахне якимось "мiроприємством по перевихованню" молодих критикiв i
демагогiв, до яких належиш i ти..."
I справдi, довго чекати не прийшлося: керiвнi хмари почали невдовзi випускати
блискавки по неслухняних головах украïнськоï iнтелiгенцiï...
Коротка полiтична i культурна вiдлига змiнювалася на новi шаленi репресiï
проти творчоï iнтелiгенцiï. В однiй iз своïх праць Iван Дзюба писав
про Свiтличного: "Держава воювала з купкою "формалiстiв" у мистецтвi. Але
насправдi йшлося про боротьбу проти всякоï вiльноï думки i
незалежноï духовноï творчостi як загрози пануванню монопольного
партiйного, а радше вождiвського догмату. На Украïнi, як завжди, ця кампанiя
була пiдхоплена з безприкладною запопадливiстю i набрала особливо дикого
характеру: адже за вигаданим "формалiзмом" "шiстдесятникiв" побачили реальну
перспективу нацiонально-культурного вiдродження, а це вже
- "нацiоналiзм".
Саме в цей час на Украïнi народився страхiтливий афоризм: коли в Москвi
рiжуть нiгтi, то на Украïнi
- пальцi.
Наставали часи, коли вже палке слово критика Свiтличного боялися друкувати. У цей
час його звинувачують в тому, що вiн ..передав за кордон вiршi В. Симоненка. Пiсля
чого перший арешт (1965 р.) та тимчасове помилування. 1972 року починаються новi
нагiнки проти украïнськоï iнтелiгенцiï. Не минула ця доля i нашого
земляка
- сiм рокiв таборiв суворого режиму та п'ять рокiв заслання за антирадянську
пропаганду i поширення самвидаву ,його вiршi цього перiоду написано на гранi
вiдчаю, внутрiшнiх докорiв собi i всьому нашому суспiльству за жертви
берiïвщини, голодомори, пасивнiсть народу перед загрозою знищення самого
iменi украïнця.
Роки, проведенi у тюрмах та виселках, пiдiрвали здоров'я поета. Недовго вiн прожив
на свободi, не встиг надивитись на оновлювану незалежну Украïну. У жовтнi
1992 року Iвана Свiтличного не стало,
Оцiнку життєвому i творчому шляху I. Свiтличного i спокуту перед ним
украïнського суспiльства висловив у прощальнiй промовi вiдомий
лiтературознавець, директор Iнституту лiтератури Г. Сивокiнь. Вiн сказав: "Генiєм
доброти ми називаємо Свiтличного чи не в один голос. Але не забуваймо, яким
грiзним, непримиренним виступав вiн
- почитаймо його вiршi
- до тих, хто сховався, замовк, принишк, як тiльки гримнуло з неба. Зневага, а не
доброта та всепрощення стають його зброєю. Заповiтом не тiльки племiнниковi Яремi,
а всiм, хто вважає себе мужчиною, отже, людиною смiливою й чесною,
- заповiтом, що набирає новоï сили в умовах нашоï украïнськоï
сучасностi, є Iвановi афористичнi слова: "Як не я, тодi хто? Не тепер, то коли?"
Вони печуть вогнем, не дають спокою, нагадують про грiхи, тяжкi грiхи.
Отож вiд себе кажу: "Прости, Iване!" Вiд iнституцiï своєï грiшноï
благаю: "Прости, Iване!" Вiд суспiльностi нашоï нещасливоï молю:
"Прости, Iване!".
Хай тобi, нескореному степовиковi, ця киïвська столична i, на жаль, столика
земля пухом..."
Прочитавши цей скорбний текст про одного з поетiв-звитяжцiв Украïнi i нашого
земляка, ознайомтесь з його вiршами, умiщеними на цiй сторiнцi. Вони допоможуть
вам осягнути поетову непересiчну особистiсть, полюбити барви його гiркого, але
правдивого слова.
