Григiр Тютюнник

(5 грудня 1931
- 6 березня 1980)

АВТОБIОГРАФIЯ
Народився я 5 грудня 1931 року в сiм'ï селян
- Тютюнника Михайла Васильовича i Тютюнник (до замiжжя Сивокiнь) Ганни Михайлiвни.
Вони були вже в колгоспi
- батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком
готувався до екзаменiв у вчительський вуз. Мати працювала на рiзних роботах

- полола, в'язала, поливала i подавала снопи в барабан.
У тридцять третьому роцi сiмейство наше опухло з голоду, а дiд, батько мого
батька, Василь Февдулович Тютюнник, помер
- ще й не сивий був i зуби мав до одного мiцнi (я й досi не знаю, де його могила),
а я в цей час
- тодi менi було пiвтора року
- перестав ходити (вже вмiючи це робить), смiяться i балакать перестав

- У тридцять сьомому роцi, коли батьковi сповнилось рiвно сорок (вiн з 1897 року),
його заарештували, маючи на увазi полiтичний мотив, i пустили по сибiрських
етапах...
У 1957 роцi прийшов папiрець, який сповiщав, що батько нi в чому не винен i
реабiлiтований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати
двадцятичотирьохрiчною вдовою (вона молодша за батька на шiстнадцять рокiв) i я.
Менi тодi йшов шостий рiк.
Мiй батько, кажуть, був гарний собою, розумний, сильний i з лиця моложавий, бо
пiсля першого одруження
- на Ївзi Федотiвнi Буденнiй (1920
- 1921 рiк)
- вiн не знайшов кращого заняття, нiж займатись поезiєю, геометрiєю, бондарством.
Пiсля того, як батька забрали в тюрму в 1937р., взяв мене до себе батькiв брат
Филимон Васильович Тютюнник,
- мати осталися замiжнi за iншим, а я пiшов до дядька. Сьогоднi я знаю, для чого
взяв мене дядько. Вiн i його дружина, Наталя Iванiвна Рябовецька, з сусiднього з
нами хутора Троянiвка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моïми
батьками. Вони обоє працювали в школi. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала
украïнську мову й лiтературу. З того часу я запам'ятав "Як упав же вiн з
коня", "На майданi". (...) Я любив i знав казки Пушкiна i безлiч украïнських
народних казок, з яких я найбiльше люблю й зараз "Котигорошко",
- прекрасна казка. Перечитував оце недавно
- диво, та й годi...
А до Донбасу, ще коли жив я з матiр'ю i татом, добре запам'ятались менi Шевченкiв
"Кобзар", "Пiд тихими вербами" Грiнченка, "Хiба ревуть воли...", "Кайдашева
сiм'я", "Тихий Дон", тодi ще не закiнчений,
- третю частину читали, мабуть, тато i мама воювалися за неï: обом хотiлося
читать. Зiйшлись на тому, що вечорами читали вголос.
1938 року вiддали мене дядя i тьотя до школи в украïнський перший клас, який
нараховував сiм учнiв. Думаю, що тут другi моï, сказати б, батьки
дотримувались i принципових поглядiв щодо украïнськоï мови, освiти,
культури взагалi.
Через два тижнi цей клас було лiквiдовано за малим контингентом, i я опинився в
росiйському першому класi. З того часу i до 1962 року я розмовляв, писав листи
(iнодi оповiдання) виключно росiйською мовою, окрiм рокiв 1942
- 1949-го, коли я знов опинився в селi бiля матерi. До цього я був старцем в
повному розумiннi цього слова. Сталося се так. На початку вiйни тьотя народила
менi сестрицю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому роцi почався голод. Я
ïв тодi картопляну зав'язь, жолудi, пробував конину
- коли вона кипить, з неï багато пiни. Люди, дивлячись на змучену тьотю i на
нас, голодненьких дiтей, порадили менi чкурнути до матерi на Полтавщину, щоб легше
стало всьому сiмейству,
- голод як-не-як. Я так i зробив. Йшов пiшки, маючи за плечима 11 рокiв, три класи
освiти i порожню торбинку, в котрiй з початку подорожi було дев'ять сухарiв,
перепiчка i банка меду
- земляки дали на дорогу. Потiм харчi вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити
було неймовiрно важко, соромно, одбирало язик i в грудях терпло, тодi трохи
привик.
Iшов рiвно два тижнi. Через Слов'янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград),
Полтаву, Диканьку, Опiшню. А слiдом за мною, коли трохи полагодилося iз
залiзницею, приïхала i бiдня моя тьотя з грудною сестричкою.

Зажили ми в селi. Потiм хату спалила бомба, i ми опинилися в чужих людей

- те, що було i в Донбасi: мiняли квартиру за квартирою, бо нiхто довго не хотiв
держати постояльцiв з двома дiтьми. Так i в селi було.
Пiсля Перемоги повернулися дядя i поранений, забинтований уже до смертi Григорiй

- аж тодi ото я його взнав трохи ближче, бо вiн мене iнодi гладив по голiвчинi i
казав щось хороше, лагiдне. Видно, взнав, що я теж устиг настраждатися, хоч i не
розумiючи того до пуття.
У 1946 роцi пiсля закiнчення п'ятого класу пiшов я в Зiнькiвське РУ

- 7, щоб мати якусь одежину i 700 грамiв хлiба на день. Вони, отi 700 грамiв, i
врятували нас iз мамою у 47-му: я носив "з города" щодня п
Їо шматочку, глевкому i сплюснутому, в кишенi, як порожнiй гаманець.

Восени нам, ремiсникам, вручили атестати слюсарiв п'ятого розряду i одвезли
машинами до Охтирки. А звiдси поïздом
- до Харкова, на завод iм. Малишева. Там нам дали гуртожиток (одна кiмната

- загiн на 68 душ) i розподiлили по цехах. Став я належати до пануючого класу,
ходив через оспiвану заводську прохiдну... ïв по талончиках у цеховiй
ïдальнi, одержував 900 крб. щомiсяця, доки не закашлявся од iржавчаноï
пилюки поганим, нездоровим кашлем. I вирiшив: додому, додому! В колгосп, до
матерi! Та ще й закохався був нишком у шилiвську-таки дiвчинку. Туди, туди! Там

- краще, хоч i ïсти впроголодь.
Пiшов у колгосп. Орав, волочив, косив, погоничував бiля волiв (ïх звали
"ледачi")
- важко було, а тут ще й з "коханням не повезло", бо хто ж дозволить
дiвчинцi-школярцi сидiти бiля червоноармiйськоï могилки вечорами, як парубок
голий, босий, хати не має, та ще й батько в тюрмi.
Коли це якось восени, саме молотили, кличуть мене до зiнькiвськоï
мiлiцiï. "Утiк з Харкова?"
- "Нi. Сiв, та й поïхав".
- "А закон про три роки знаєш?"
- "Знаю".
- "Ну-от". Обрiзали на моєму рам'ï Aудзики
- i в КПУ. Потiм судили. В залi були мама i я з мiлiцiонером. А за столом

- народний суддя i народнi засiдателi. Дали менi чотири мiсяцi. Колонiю знаєте в
Полтавськiй областi? Ото я там вiдбував кару
- чотири мiсяцi. Коли мене випускали, табiрний бiблiотекар сказав менi на
прощання: "Тебя выпускают? Ах, жаль, хороший читатель был..." В таборi я взнав
Тургенєва i Герцена ("Кто виноват?", "Отцы и дети", "Записки охотника").

А повернувшись додому, прочитав "Кавалера Золотой Звезды" i ненавиджу його й по
цей день: я знав уже iнших кавалерiв...
I знову колгосп. Тепер уже коли заставляли робити щось дуже важке, то натякали, що
не тiльки мiй батько ворог народу, а i я тюряжник. А тут мама приймака прийняли...

Пiшов я та й завербувався у Донбас
- край мого дитинства. Будував Миронгрес (це пiд Дебальцевим) i зажив, сказать,
самостiйною житухою. Навiть посилки матерi слав: калошi, матерiйки на пiджачок
тощо. Слюсарював, ïздив на машинах, майстрував i т. iн.
У 50-му i до осенi 51-го знову жив у дядi i тьотi, працюючи тепер уже в гаражi при
шахтобудi Краснолуцькоï автотранспортноï контори.
В листопадi 51-го року
- армiя. Владивосток... Словом, нинi орденоносне Примор'я. Радистом був чотири
роки. Отут-то я i взявся за самоосвiту. Та так, що по демобiлiзацiï пiшов
пiсля "законних" п'яти класiв спочатку у восьмий, потiм у десятий клас
вечiрньоï школи. Токарював у Щотовському вагонному депо
- обточував колеса
- i вчився.
А далi щасливi п'ять рокiв навчання в унiверситетi на фiлологiчному факультетi,
те, що я й любив. I росiйське вiддiлення
- те, до чого я звик, до чого мене готували школа, армiя, напiвросiйське донбаське
оточення.
В 1961 роцi написав першу новелу "В сумерки", i "Крестьянка" ïï
надрукувала. Бiльше нiчого потiм не писав: сесiя, дипломна робота по
психологiчному аналiзу Л. М. Толстого
- словом, нiколи було писати. До того ж пора було заходжуватись женитися, що я й
зробив цiлком успiшно i щасливо.
По тому, як умер Григорiй, я знову взявся за писанину, але вже украïнською
мовою. Цей злам вам повинен бути зрозумiлий...
Прочитав словник Грiнченка i ледве не танцював на радощах
- так багато вiдкрив менi цей блискучий твiр. Негайно переклав своï "Сумерки"
на рiдну мову i тепер уже не розлучаюся з нею, слава богу, i не розлучуся до
самоï смертi. I все це на четвертому десятку!.. Ця щаслива подiя в моєму
життi сталася на шахтi
- 10 пiд Комунарськом Луганськоï областi, де я викладав у вечiрнiй школi
росiйську мову та лiтературу, а жiнка украïнську мову та лiтературу. Там же
сталася ще одна щаслива подiя
- жiнка народила менi сина Михайла. Одного Михайла замордували, може, хоч другому
поталанить жити по-людському. Об цiм тiльки й молю Господа Бога.
А далi що? А далi я поïхав до Києва, де, завдяки зусиллям багатьох людей i в
першу чергу Анатолiя Андрiйовича Дiмарова, живу й по сьогоднi. В Києвi була
написана "Зав'язь". Зараз працюю над сценарiєм за "Виром" Григорiя. Обiцяють з
осенi запустити фiльм, та хтозна, як воно там покаже.
Амiнь.
Киïв, 30 липня 1966 року
За книгою "Украïнське слово"