Дмитро Загул (1890-1944)
Дмитро Юрiйович Загул народився 28 серпня 1890 року в буковинському селi Мiлiєвi.Родина майбутнього поета жила дуже бiдно. Дмитро Загул так пiзнiше писатиме про це
в "Автобiографiï": "Заробiток у "пана-дiдича" не мiг вистачити, а своєï
землi - клаптик суглинку та супiску. Доводилось жати на панському лану за
п'ятнадцять снiп або працювати за 40 копiйок з досвiта до ночi. Важке було наше
життя". Батька постiйно гнiтили нестатки й борги, турбота про те, як прогодувати
сiм'ю. Вiн був неписьменний, але умiв цiкаво розповiдати рiзнi життєвi
iсторiï та грати на флоярi. Довгими зимовими вечорами це збирало у ïхнiй
хатi багатьох людей, що вели жвавi розмови про героïчне минуле Украïни,
про опришкiв Довбуша, Петрiя та Мухи, про важке тодiшнє життя. Хлопчик з
жадiбнiстю вбирав цю iнформацiю. Мати Сафта i сестра Марiя знали багато народних
пiсень i часто спiвали ïх. Наслiдуючи коломийки, Загул почав складати першi
власнi пiснi.
Сестра Марiя навчила його читати ще до школи. Учився хлопчик старанно, рано
зацiкавився художньою лiтературою. Спершу - пригодницько-фантастичними романами,
пiзнiше - творами Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Юрiя Федьковича, Пантелеймона
Кулiша, Iвана Франка.
1902 року помер батько Дмитра, i жити стало ще важче. На здiбностi Дмитрика
звернув увагу директор школи i послав його на навчання до Чернiвецькоï
класичноï гiмназiï, яку той закiнчив 1912 року. Пiд час навчання в
таємному гуртку вiн знайомиться з творами К. Маркса, Л. Феєрбаха, Г. Плеханова, М.
Драгоманова, М. Бакунiна, М. Штiрнера, Ф. Нiцше та iн. Цiкавиться соцiологiєю.
Очолює творчий гурток, у роботi якого брали участь вiдомi потiм лiтератори - В.
Кобилянський, П. Галензовський, I. Киявчук, М. Лютик та iн. До ïхньоï
поетичноï творчостi, крiм вчителiв-словесникiв, виявили увагу О. Маковей,
Ольга Кобилянська, С. Яричевський, а також популярнi тодi "молодомузiвцi".
Навчаючись у гiмназiï, Дмитро переклав на украïнську мову другу пiсню
"Енеïди" Вергiлiя, кiлька Горацiєвих сатир та "Пiснi про дзвiн" Ф. Шiллера. З
власних поезiй 1909 року в газетi "Буковина" надрукував вiршi "Високо вгору здiйму
своï руки" та "Що менi iз того, мила". 1912 року в газетi "Нова Буковина"
опублiкованi цикли його поезiй "Веснянi мрiï", "Думки", "В темрявi" та "Хвилi
кохання". Пiд час навчання Дмитро заробляв на хлiб репетиторством, а з 1912 року
працював у чернiвецьких газетах "Нова Буковина" та "Народний голос", де й друкував
своï вiршi. У раннiх творах Загула помiтний вплив модернiстiв.
1913 року в Чернiвцях вийшла перша книжечка молодого поета "Мережка". Загул
вступив на iсторико-фiлологiчний факультет Чернiвецького унiверситету, але
подальший життєвий шлях поета зламала iмперiалiстична вiйна. 1915 року, коли
росiйськi вiйська вiдступали з Буковини, його було взято заручником i вiдправлено
до Нижнього Новгорода, де вiн i одружився. Згодом переïхав до Одеси , а
звiдти - до Києва. Працював бухгалтером, санiтаром, учителем, редактором. У той же
час писав новi вiршi, займався перекладами, виступав з публiцистичними статтями.
1918 р. Дмитро Загул видає збiрку вiршiв "З зелених гiр", завдяки якiй здобув
певне лiтературне iм'я. Хоча, як писав пiзнiше О.Бiлецький, "i ритм вiрша, i
образна символiка майже не пiдноситься... вище за середнiй рiвень
украïнського модернiзму". Ця збiрка цiкава й показова як вияв раннього
символiзму поета, коли вiн почав "вростати" в метафiзичну схему символiстськоï
теорiï. Григорiй Савченко назвав такий символiзм "помiркованим, прим'якшеним,
i до певноï мiри фiлософiчним".
1918 року Д.Загул прилучився до об'єднання письменникiв-символiстiв "Музагет", що
стояло на позицiях чистого мистецтва. Драматичнi подiï 1919-го вiдбилися у
мотивах лiрики, що ввiйшла до збiрки "На гранi" (1919), яку О. Бiлецький назвав
однiєю з найстрашнiших книжок украïнського модернiзму, книжкою крайнього
солiпсизму й безнадiйноï мiстики. Пiсля закiнчення громадянськоï вiйни в
Украïнi Дмитро Юрiйович активно включається у громадське життя, в
культурно-освiтню роботу. Працює викладачем лiтератури на педагогiчних курсах у
мiстечку Ставище. З вересня 1922 року вчителює, а потiм стає директором школи села
Саварка. Через рiк переïжджає до Києва на посаду редактора сценарного вiддiлу
"Украïнфiльму", а згодом займає посаду наукового працiвника Академiï
наук (ВУАН). Активна участь у освiтньо-культурнiй роботi захоплює романтикою
всього нового i в набутку поета з'являються вiршi на революцiйну тему: вперше
опублiкованi 1920 року в журналi "Мистецтво", згодом друкуються в газетi
"Галицький комунiст", у збiрцi "Гроно".
Збiрка "Наш день" (1925) засвiдчує народження поета-романтика революцiï,
який, за його висловом, прагнув грати на арфах душi трудящих ("Ранкове сонце"). I
це йому певним чином вдавалося. Зокрема, популярною пiснею-маршем став вiрш Дмитра
Загула "Грими, грими, могутня пiсне!", що була покладена на музику В. Верховинцем.
1927 року вийшла пiдсумкова збiрка поезiй Загула "Мотиви" (з передмовою О.
Бiлецького). У нiй поет виявив себе апологетом новоï доби передусiм
"Автобiографiєю". Але революцiйний оптимiзм не справджувався, реальна дiйснiсть
дисонувала з мрiями. Пiсля згаданоï збiрки його вiршi уже не виходили
окремими збiрками, хоч у перiодицi час вiд часу й з'являлися: "Як замовчать по
тротуарах звуки", "Яка ж то буря буйно грає" та iн. Письменник редагує альманах
"Захiдна Украïна", пише критичнi статтi, перекладає: Гете, Шiллер, Гейне,
Бехер, Гезенклевер, Грiн, Геббеле та iн. До цього ж перiоду вiдносяться й численнi
критичнi та лiтературознавчi статтi письменника: "Спад лiризму в сучаснiй
украïнськiй поезiï", "Зрiст i сила творчостi П. Тичини", пiдручник
"Поетика" (1923). 1930 року вiн пiдготував i видав iз власною передмовою збiрку
творiв В. Кобилянського.
1933 року, як члена лiторганiзацiï "Захiдна Украïна", його було
звинувачено в нацiоналiзмi i засуджено до 10 рокiв концтаборiв. Покарання
письменник вiдбував у Забайкаллi, на залiзничнiй станцiï Урульга. Його було
призначено редактором багатотиражноï газети "Строитель Бама". Працював вiн i
лiтературним оформлювачем в агiтбригадi. Пiсля вбивства С. Кiрова справу Дмитра
Загула переглянули i перевели його в пiвнiчно-схiднi табори Колими. Тут вiн був i
асистентом фельдшера, i помiчником маркшейдера, i заготiвельником деревини, i
облiковцем на вивезеннi торфу та золотоносних пiскiв; i обмiрником забоïв, i
днювальним у бараку, i просто рiзноробочим... Загальнi роботи вимагали твердих
м'язiв, живучостi, фiзичного здоров'я. А Загуловi вже перевалило за п'ятдесят. За
свiдченням репресованого росiйського лiтератора Ф.I. Тихменьова, Дмитро Загул,
вiдбувши визначений строк у 1943 роцi, просив законного звiльнення, але йому, як i
iншим, вiдповiли, що до "особливого розпорядження" вони будуть "сидiти" далi.
Пiсля звiстки про можливе довiчне ув'язнення Д.Загул занепав духом, на важких
роботах фiзично ослаб i помер вiд паралiчу серця влiтку 1944 року на Колимi, у
одному з таборiв мiж Магаданом i Ягодним.
Твори: Вибране (К., 1961); Поезiï (К., 1966).
