Василь Земляк
(1923- 1977)
Творчiсть Василя Земляка практично з перших його серйозних крокiв у лiтературi
привернула до себе увагу, а пiсля появи "Лебединоï зграï" (перша
публiкацiя: Днiпро. 1971.
- - 1
Ї3) письменник на тривалий час став об'єктом дискусiй про украïнську прозу 70-х рокiв, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцiнцi цього роману.
Та все ж разом iз другою книгою ("Зеленi Млини", 1976) цей твiр був вiдзначений
1978p. Державною премiєю Украïни iм. Т. Шевченка, витримав упродовж
небагатьох рокiв кiлька видань.
Разом iз поколiнням письменникiв-фронтовикiв прийшов iще молодий Василь Земляк
(Василь Сидорович Вацик) в украïнську лiтературу 50-х рокiв. За плечима, в
минулому
- юнацькi враження довоєнноï дiйсностi (його вабило небо, й вiн, сiльський
хлопець iз Вiнниччини, став курсантом авiаучилища в Харковi), жорстоко скорочена
вiйною молодiсть, тяжкий ратний досвiд (був партизаном i звiдав увесь драматизм
боротьби з окупантами в ïхньому тилу).
Як прозаïка непересiчного В. Земляка помiтили пiсля появи друком двох його
повiстей
- "Рiдна сторона" (1956) та "Кам'яний Брiд" (1957). Присвяченi темi
украïнського повоєнного села, цi твори зображували цiкавi, взятi з життя
колiзiï, давали начерки колоритних характерiв, розширювали "географiю"
образно освоюваноï дiйсностi. У лiтературному контекстi середини 50-х рокiв
вони поставали i як твори художньо своєрiднi, i як помiтна данина часовi з
"типовими" рисами так званоï колгоспноï прози.
Творче змужнiння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й
своєрiдний стиль, засвiдчили два наступнi його твори
- повiстi "Гнiвний Стратiон" (1960) i "Пiдполковник Шиманський" (1966), якi явили
читачевi вже досвiдченiшого й сформованiшого автора. Опертi в своïй основi на
факти часiв вiйни (а ïх письменник часто брав iз особистого досвiду), цi
повiстi, порiвняно з двома попереднiми, майстернiше побудованi сюжетно, значно
читабельнiшi й, разом iз тим, виразнiшi як твори саме Василя Земляка: загальний
ïх тон здобуває ту окресленiсть, гнучкiсть, що найперш асоцiюються з творчою
особистiстю цього письменника.
Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка вплинули сценарнi його iнтереси.
Працюючи на Киïвськiй кiностудiï iм. О. Довженка, вiн створює ряд
сценарiïв, названих, утiм, кiноповiстями,
- "Олесь Чоботар", "Новели Красного дому", "Останнiй патрон" (1956
- 1963). Письменник вiдчуває смак до динамiчного сюжету, до чiтко вираженого
протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутого
ранiш, тобто загалом не мiняє вже вироблених манери мовлення й погляду на
зображуваний свiт.
Та лише "Лебедина зграя" найпереконливiше засвiдчила висхiдний напрям його
творчостi й стала вiнцем пошукiв у галузi стилю та характерологiï, ввiбравши
в себе весь попереднiй досвiд Земляка-прозаïка. "Зеленi Млини" доводили сюжет
цього роману до часiв вiйни. Задуманi були й виношувались "Веселi Боковеньки",
третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цiлком здiйснити
задумане Земляковi не судилося...
Змiст "Лебединоï зграï" i "Зелених Млинiв", здавалося б, зовсiм неважко
окреслити, взявши до уваги зовнiшньоподiєве начало дилогiï. Це, перш за все,
втiлена в образi села Вавiлон iсторiя украïнського Побужжя, починаючи з
пореволюцiйних подiй, коли виникали комуни й точилася смертельна "класова"
боротьба, й кiнчаючи визволенням краю навеснi 1944-го вiд фашистських окупантiв.
Елементи умовностi, фантастики, гротеску допомагають читачевi помiчати в
iсторiï й iсторiях вавiлонських не тiльки пряме, а й додаткове, друге
значення, що асоцiюється не просто з iдеєю, а з ïï фiлософiчнiстю. Не
випадково майже все, що вiдбувається у Вавiлонi чи поблизу нього, знаходить
вiдповiдний коментар в устах доморощеного, "самодiяльного" фiлософа Левка
Хороброго.
У цьому творi проблема оповiдача взагалi належить до особливо складних i значущих,
оскiльки йдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцiнну позицiю
- героïв, автора, читача.
Однак подiï, зображенi в романi-дилогiï, без будь-якоï двозначностi
адресованi в життя, в реальнiсть з конкретним змаганням сил, соцiально, iсторично
породжених. У "Лебединiй зграï" це
- бiдняки, яких об'єднують у комуну, а з iншого боку, на другому полюсi
- багатiï, колишнi власники
- Бубели, Гусаки, Раденькi тощо. Мабуть, тiльки Явтушок Голий стоïть
посерединi, вагаючись, перебiгаючи з табору в табiр залежно вiд полiтичноï
погоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися не те щоб "над", а "побiля"
поєдинку й "фiлософ" Левко Хоробрий.
Одна з найприкметнiших ознак твору
- багатство й виразнiсть соцiально-психологiчного типажу героïв, якi справдi
сягають рiвня типiв, розмаïття живих, опуклих, тонко вималюваних характерiв.
Максим Тесля i Клим Синиця, "поет-сировар" Володя Яворський i Лель Лелькович,
Орфей Кожушний i його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон
Гапочка, Явтушкова Прiся й Паня Ластовенко, навiть зовсiм епiзодичнi персонажi,
як-от Тихiн та Одарка, що любили обiдати по сусiдах надурняка,
- кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить i дiє по-своєму, за
велiнням тiльки йому притаманноï "природи". А разом узятi вони й утворюють ту
цiлiснiсть, iм'я якiй народ
- у конкретно-iсторичнiй соцiальнiй його характеристицi.
За багатством деталей i подробиць майже нiде не губиться значущiсть: рiзнi
"побiжнi" описи, сцени, мiркування не просто цiкавi, а й важливi, змiстовнi з
погляду загальноï iдеï твору (хоч тут, треба визнати, вiдбилися
iдеологiчнi домiнанти тодiшньоï радянськоï лiтератури, зокрема у
трактуваннi "революцiйного перетворення" дiйсностi та "соцiалiстичного
будiвництва"). Образ Явтушка
- одне з найбiльших досягнень автора
- не виняток у цьому планi, так само як i яскравi описи побуту, звичаïв,
сiльського життя загалом.
Дiалектика життєвих змiн i сталостi "основ життя"
- це стихiя Василя Земляка, Вавiлон iз його глибинними традицiями перетворюється,
можна сказати, в нас на очах, щоб пiд кiнець роману "вичерпати себе iсторично i
соцiально" (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з
тим, є й у Вавiлонi, й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вiчне,
неперехiдне
- як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей грiх Вавiлона,
- його ненадiя й непевнiсть, а й вiн пiд кiнець "знаходить себе" у благородному
дiлi. I Левко Хоробрий, не без фiлософського натяку, так пiдсумовує його життєвий
шлях: "Вiн оживе в синах, в онуках i правнуках, i буде сукатися його ниточка в
народi, доки iснуватиме любов до землi й доки житиме носiй тiєï любовi
- селянин, з усiх суспiльних витворiв людських, може, найскладнiший i
найсуперечливiший". Вiрний собi автор не втримується, щоб i тут не пiдправити
високостi цих слiв уже Прiсиним висновком у стилi цiлого роману:
"Згадаєте мене, що цей диявол переживе i сам Вавiлон...".
В останнi роки життя Василь Земляк створив трагедiю "Президент" (1974
- 1976), присвячену боротьбi й смертi нацiонального героя Чилi Сальвадора Альєнде.
...В украïнськiй лiтературi середини XX ст. творчiсть Василя Земляка посiла
своє, належне ïй мiсце
- серед явищ найпомiтнiших. Порiвняно невеликий за обсягом доробок з виразним
звучанням у лiтературному процесi свого часу, неповторним колоритом надiйно
прописаний на стильовiй палiтрi нашого письменства.
Г. Сивокiнь
Iсторiя украïнськоï лiтератури ХХ ст.
- Кн. 2.
- К.: Либiдь, 1998.
