Разместить здесь рекламу

ПЕРЕХРЕСНI СТЕЖКИ * (Скорочено)

Категории

  1.   1 Iван Франко

Оригинал

ПОВIСТЬ
I
– А, пан меценас! Гратулюю, Ґратулюю! Може тiшитися наше мiсто, що дiстало такого блискучого оборон ця. О, такоï оборони наш трибунал давно не чув!
Се було на вулицi, перед будинком карного суду, в однiм iз бiльших провiнцiональних мiст. Власне вибила перша, карна розправа скiнчилася, i з суду виходили купами свiд ки – селяни, жиди, якiсь ремiсники, полiцiйнi стражники. Адвокат д-р Євгенiй Рафалович вийшов також, вирвавшися з-помiж своïх клiєнтiв, цiлоï купи селян, що були оскарженi за аграрний бунт i тепер, дякуючи його блискучiй i вмiлiй оборонi, не тiльки увiльненi трибуналом, але надто мали надiю в дорозi цивiльного процесу виграти те фатальне па совисько, iз-за котрого знялась була буча. Вони з слiзьми в очах дякували д-ру Рафаловичу, та сей збув ïх коротко, навчив, що мають робити далi, i вийшов iз темнуватого су дового коридора, де, щоправда, було холоднiше, нiж у залi розправ, але проте стояла курява вiд давно не метеноï до лiвки, було брудно i тiсно. Вiн пiшов на вулицю, глибоко вiдiтхнув розiгрiтим, але хоч трохи свiжiшим повiтрям i, не зупиняючися, йшов наперед, байдуже куди, щоб тiльки ви йти з-посеред тоï купи людей, у котрiй – вiн знав i чув се – всi звертали на нього очi, всi шептали про нього. Се ж ни нi був його перший адвокатський виступ у сьому мiстi, куди вiн отсе тiльки що перенiсся. Вiд нинiшньоï оборони мало залежати його дальше поводження на новiм Ґрунтi, i вiн чув се, що нинiшнiй виступ удався йому дуже добре. Вiн був дуже задоволений, але, держачися старого правила ае quam servare mentem , мав вид не то байдужно-спокiйний, не то занятий чимсь i йшов не озираючись, не спiшачись i не звертаючи уваги нi на що посто роннє.
Оклик, що залунав iз другого краю вулицi, вивiв його з тоï рiвноваги. Вiн озирнувся i побачив, як пiвперек вули цi, кланяючись капелюхом i весело балакаючи, наближався до нього середнього росту пiдстаркуватий панок з коротко остриженим рiденьким волоссям, рудими, сивавими вусами, одягнений у чорний витертий сурдут. Д-р Рафалович мав бистре око i добру пам'ять, але не мiг пригадати собi, щоб де-небудь i коли-небудь знав сього панка. Панок, видно, й сам догадався сього.
– Що, не пiзнають мене пан меценас? – говорив вiн радiсно i дуже голосно, немов бажав, щоб i прохожi чули його слова. – А, не диво, не диво! Давнi часи, як ми бачи лись. Ще й як бачились! Ану, прошу придивитися менi доб ре, прошу пригадати собi, га, га, га!..
Вiн стояв на тротуарi всмiхнений, спотiлий, з капелю хом, зсуненим на потилицю, простягши до меценаса обi ру ки, немов готов був на перший даний знак кинутися йому в обiйми.
Меценас мовчав добру хвилю, заложивши цвiкер на нiс, придивлявся панковi, всмiхався, покашлював, а далi сказав:
– Даруйте, пане, не можу пригадати.
– Валерiан Стальський! – з трiумфом скрикнув панок i знов зробив рух руками, мовби хотiв кинутися в обiйми д-ра Рафаловича. Але сей усе ще стояв недвижно, з поваж ним лицем, на котрому видно було напруження i надаремне шукання в закамарках споминiв.
– Стальський... Стальський, – повторяв вiн механiч но. – Даруйте, пане!.. Будьте ласкавi, допоможiть моïй пам'ятi! Ïй-богу, стидно менi, але нiяк не можу...
Та нараз вiн ударив себе долонею в чоло.
– Ах! Ото з мене забудько! Пан Стальський, мiй домаш нiй iнструктор у третiй... нi, ра rdon , у другiй гiмназiаль нiй класi!
– Так, так, так! – притакував Стальський i руками, i головою, i всiм тiлом. – Видно, пан меценас не забули. Аякже, аякже, домашнiй iнструктор... неправильнi латинськi verba 12be7cc7e4b10528__ftnref3 title=>1 , пам'ятаєте?
– Га, га, га! Партиципiальнi конструкцiï, а blativus absolutus ! 12be7cc7e4b10528__ftnref4 title=>2 Ну, як же вам поводиться, пане Стальський?
Меценас узяв подаванi йому вiддавна обi руки Сталь ського i, стиснувши ïх у своïх пухких долонях, випустив. Стальський, урадуваний, балакучий, iшов обiк нього.
– Дякую, дякую! От жию, аби жити.
– Маєте тут яку посаду?
– Авжеж, авжеж! Я в судi. Пан меценас ще тут незна йомi... Я тут офiцiал при помiчнiм урядi, маю пiд собою ре гiстратуру. О, я служу вже п'ятнадцять лiт!
– Але ж ви, здається, були в вiйську?
– Так. Власне тодi, як я пана меценаса вчив, мене з шестоï класи вiдiбрали до вiйська. Дурний чоловiк був. Бу ло шануватися, зiстати офiцером... Ну, я там зразу троха шарпався... Знаєте, у вiйську мусить бути субординацiя. Так я й став на фельфеблю. А вислуживши десять лiт, я пi шов i дiстав мiсце канцелiста при судi. За п'ять лiт чоло вiк авансував, – ось вам i вся моя кар'єра.
Вони йшли довгою простою вулицею, що вела на дворець залiзницi. Липневе сонце стояло майже над головами i пек ло немилосердно, а довкола вулицi були самi мури i стi ни, нiде анi садка, анi дерева. Духота. Меценас iзняв капелюх i, мов вахлярем, холодив ним спiтнiле лице, обтерши перед тим краплистий пiт iз чола хустиною.
– Але ж то пражить! – промовив вiн.
– Пан меценас, певно, на дворець iдуть? – запитав Стальський.
– Нi.
– А чого пан меценас iдуть сею вулицею? Маєте тут дiло до кого?
– Борони Боже! Я властиво хотiв iти на обiд.
– На обiд? Тут пан меценас у когось обiдають?
– Нi. Хочу пошукати якоïсь реставрацiï. Вчора i поза вчора, поки була розправа, я не мав часу шукати i обiдав у готелi.
– Так, то пан меценас до готелю заïхали?
– Так. Пiд Чорного орла. Знаєте, я тут чужий. Маю кiлькох знайомих урядникiв i професорiв гiмназiальних, але всi вони на урльопах, на вакацiях, пороз'ïздилися. То я заïхав до готелю i там сиджу, поки знайду собi помешкан ня. Але ïда там не смакує менi.
– Ну, певно! Прошу, я пану меценасовi покажу дуже добру реставрацiю. Прошу от сюди!
I Стальський зiгнув у бокову вуличку i йшов обiк Рафа ловича, не перестаючи говорити.
– Ах, так! То пан меценас у готелi! Ще не маєте помеш кання! Ну, в такiм разi, надiюсь, не вiдкинете моєï послуги. Позволите, щоб я допомiг вам винайти помешкання. Я ж тут усюди знайомий!
– Але i овшiм, пане Стальський! Дуже вам буду вдяч ний. Тим бiльше, що у мене й писанини ще купа, нема коли бiгати по мiстi, шукаючи хати.
– О, я вам се зроблю живо! Будете вдоволенi. А де ж ваша фамiлiя? Також у готелi?
– Фамiлiя? У мене жадноï фамiлiï нема. Я сам-самi сiнький.
– Як то? Пан меценас нежонатi?
– Нi, пане.
– А, так! На кавалерськiй стопi! Ну, так, то що iнше! Так же менi й говорiть! Але ось ми вже й прийшли. Чи воли те обiдати в спiльнiй столовiй, чи, може, окремо?
– Та менi байдуже, – мовив адвокат. – От хiба якби ви були такi добрi обiдати зо мною, то можна б замовити окремий покоïк.
– Я такий рад, що здибав пана меценаса...
– Ну, як так, то добре, обiдаємо разом! Замовляйте покоïк! – мовив меценас, i оба ввiйшли до реставрацiï.
II
Поки Стальський бiгав та балакав з кельнером, потiм iз старшим кельнером, далi з самим шефом реставра цiï, д-р Рафалович стояв на вузенькiй верандi перед рестав рацiєю, вiддiленiй вiд вулицi залiзними штахетами i обстав ленiй великими олеандрами в дерев'яних шапликах. На верандi стояло кiлька дерев'яних столикiв, круглих i об тягнених цератою, так що здалека могли виглядати як мар муровi. Веранда виходила на пiвдень i пеклася на сонцi, то при столиках не було нiкого, та й iз нутра реставрацiï не чу ти було такого шуму, який свiдчив би про велику купу гос тей. Мiсто жило ще переважно патрiархальним життям; найбiльша часть людей iз тих, що могли позволити собi на порядний обiд, столувалися дома, в сiм'ях. До того ж се бу ло лiто, пора вакацiй; заможнiшi, що бували тут звичайними гiстьми, повибиралися на село, на купелi або й так у гори, i в реставрацiï було досить пусто.
Та д-ру Рафаловичу байдуже було до сього. Походжаю чи по верандi, поки там для нього готовили окремий покiй i поки Стальський третiй раз розповiдав, якого-то незвичайного гостя має реставрацiя i як близько вiн з ним знайомий, меценас силкувався вiдсвiжити в своïй пам'ятi образ сього свойого колишнього вчителя. Правда, його незвичай на пам'ять допомогла йому по кiлькох хвилинах напружено го шукання вiднайти його назву, розпiзнати фiзiономiю Стальського, хоча вiд часу, як вони видалися, минуло звиш двадцять i п'ять лiт. Але Рафалович чув, що за тим першим образом у його тямцi тягнеться ще щось, якесь неясне, але болюче, неприємне чуття, i тiльки ненастанне балакання Стальського не дає тим споминам виплисти наверх i дiйти до повноï свiдомостi. Та тепер, коли Стальський вiддалився на хвилю, Рафалович напружив ще раз свою пам'ять, i давнi спомини звiльна почали виринати в душi.
Ах так! Стальський був поганим iнструктором. Рафало вич, малий, слабовитий хлопчина, дуже боявся його, вусатого i зовсiм дорослого парубка. I мав причину боятися. Знаю чи, що хлопчина сирота i має тiльки опiкуна, сiльського священика, Стальський держав хлопчика остро, не стiльки вчив, скiльки бив, штуркав i всякими способами карав йо го. Облесний супротив його опiкуна, вiн був брутальний супроти нього, нiколи не заговорив щиро, а все або з гнiвом, або з кпинами. Рафалович ще й тепер аж стрепенувся, мов вiд наглого подуву холодного вiтру, коли пригадав собi той настрiй вiчного страху, суму i отупiння, в якiм находилася його дитяча душа цiлого пiвтора року, поки Стальський був його iнструктором. Йому живо стала в пам'ятi та дика без тямна радiсть, з якою вiн повiтав вiдомiсть про те, що його iнструктора вiдiбрали до вiйська i що вiн уже не буде пiд ним.
I ще одно пригадалося д-ру Рафаловичу, одна дрiбниця, що не мала зв'язку з його шкiльною наукою, але характе ризувала Стальського, найсильнiше вбилася в його дитячу пам'ять i довгi лiта мулила його, мучила i болiла, мов терни на, вбита в живе м'ясо. Факт був такий. Стальський жив на однiй кватирi з малим Рафаловичем. Опiкун привозив ма лому харчi з села i одного разу перед святами привiз доб рий шмат ковбаси також для Стальського. Сей подiлив собi ту ковбасу на рiвнi порцiï так, щоб вистачила йому на два тижнi, а боячися, щоби хто не вкрав йому сього добра, – на кватирi жило ще кiлька школярiв, – сховав ïï десь у скриток, звiсний тiльки йому самому. Мудро вимiркував вiн той скриток: жаден школяр не мiг знайти його. Кiлька день усе було добре, та одного разу Сталь ський влетiв до комнати весь червоний, лютий i наки нувся на першого-лiпшого школяра, що попав йому пiд руку:
– Де моя ковбаса?
– А хiба я сторож вiд твоєï ковбаси? – вiдповiв сей напiв зо страхом, а напiв зо смiхом.
– Ти мусиш знати! А во, смiєшся! – кричав Стальський, попадаючи щораз у бiльшу лютiсть. На щастя, шко ляр, до якого вiн причепився, був iз одноï класи з ним i, хоч молодший, та проте сильний i вiдважний. На меншого був би Стальський зараз кинувся з кулаками, на нього не смiв.
– Смiюся, бо менi смiшно, – вiдповiв сей.
– Чого смiшно?
– Того, що ховаєшся з тою смердячою ковбасою, мовби ми всi тут тiлько й чигали на неï, а проте таки наскочив на якогось злодiя.
– Певно, кiт занюхав! – докинув, мов знехотя, iнший школяр, що сидiв при столi i робив задачу.
Стальський став раптом, мов облитий водою. Справдi! Вiн i не подумав про се! Не що, тiльки кiт! Бо коли би лю дина, то була би взяла всю ковбасу; а то щось розiрвало бiбулу, якою вона була обвинена, i витягло тiльки один кусник. Вiн постановив собi допильнувати, зловити злодiя. Пiвдня ходив вiн у глибокiй задумi, вимiрковуючи, як би се зробити. Врештi видумав хитре сильце, наставив його в своïй криïвцi i пiзно вночi ляг спати. Десь коло пiвночi всiх у хатi збудив страшенний м'явкiт на стриху. Сталь ський зiскочив зi своєï постелi, немов i досi не спав i тiльки й ждав сього.
– Ага, маю злодiя! Маю злодiя! – шептав вiн, зати раючи руки. Засвiтив свiчку i встромив ïï у лiхтарню, а по тiм, узявши мiшок, подався на стрих. За хвилю вернув з закровавленими руками. Кiт, видно розумiючи, що йому грозить, хоч у сильцi, боронився завзято. Але Стальський мав його в мiшку, потрясав ним, бив до одвiркiв, копав ногами, а потiм, зав'язавши добре, замкнув до своєï скринь ки i ляг спати.
Те, що було потiм, чотири чи п'ять день, Рафалович зга дує, як якийсь страшний обридливий сон. Стальський му чив кота найрiзнiшими способами: бив його в мiшку наослiп, вiшав за шию, прищемивши хвiст розколеним з одного кiн ця полiном, виривав пазури, випiкав очi, колов шилом, напихав у нiс товченого перцю i скла. М'явкiт, жалiбний писк нещасного кота чути було здалека, хоча Стальський робив своï катiвськi операцiï в садiвницькiй будцi, що стояла се ред широкого саду, далеко вiд людських хат. Рафалович ще раз здригнувся, пригадавши собi, як вiн усi тi ночi, чуючи далеко той м'явкiт, не мiг заснути i як одного вечора зо сльозами цiлував руки Стальського, просячи, щоби дарував життя котовi. Але його просьба була даремна. По п'ятьох днях кiт таки здох; здається, його доконав сильний мороз. Але малому Геневi ще довгий час щоночi причувалося жа лiбне м'явкання i котячий писк, мов плач малоï дитини, вiн кидався крiзь сон, кричав i плакав, а рано вставав змуче ний, з болем голови i закислими очима.
Все се згадав тепер д-р Рафалович, ходячи по верандi. Колишнiй страх перед сим чоловiком змiнився на обриджен ня i глибоку антипатiю.
Чого се вiн признається до мене? – думав Рафалович. – Чого тiшиться i заскакує, мовби ми були Бог зна якими прия телями?
На сi питання вiн не знаходив вiдповiдi. Вiн не був забо бонний i не вiрив у стрiчi, але його думка зi староï тради цiйноï привички зложила ще одно питання: Що воно зна чить, що на вступi в нове життя менi перебiгає дорогу отся скотина в людськiй подобi?..
III
– Перепрошаю пана меценаса, що трошка за барився, – скрикнув Стальський, вибiгаючи на веранду. – Але прошу, прошу! Пан меценас, певно, вже десь голоднi. Адже ж то швидко друга година буде! Ну, дякую, вiд снi дання дотепер бути натще!..
– О нi, я пiд час паузи ходив на перекуску, – спокiйно промовив Рафалович, iдучи обiк Стальського тiсними i брудними сходами на перший поверх. Тут було касино, те пер зовсiм порожнє, зложене з трьох покоïв i зали для тан цiв. У бiльярднiм стояв уже заставлений на двi особи сто лик, а при нiм кельнер з реєстром страв i серветою пiд па хою.
– Прошу, чим можу служити пану меценасовi? – про мовив вiн, кланяючися Рафаловичу.
Сей замовив обiд на двi особи. Перед обiдом випили по чарцi старки на вiдновлення староï знайомостi, як мовив Стальський. Рафалович справдi був голоден, а вiдновленi перед хвилею спомини не дуже заохочували його до розмови з паном офiцiалом. Зате Стальський, i п'ючи, i ïдячи, ба лакав, мов рад був, що знайшов когось охочого слухати його.
– Го, го! Я то знав, що з пана Євгенiя Рафаловича будуть люди. Ще як се був малий Генцьо, то вже було видно, що то голова неабияка. Я то нiби строгий був, свою повагу показував, але я так любив малого Генця, як свою дитину! Прошу не гнiватися... я вже тодi був парубок пiд вусом. Що правда, то правда. Та й потiм я не перестав iнтересува тися... О, яка то була радiсть, коли я прочитав у Народiв цi 12be7cc7e4b10528__ftnref5 title=>* , що мiй елев, пан Євгенiй Рафалович, одержав на Львiв ськiм унiверситетi степень доктора прав. Прошу вiрити!.. Ну, що, адже пан анi брат менi, анi сват... а вже таке дур не серце в чоловiка, тiшиться чужим щастям, сумує чужим смутком так, як своïм власним.
Євгенiю, не знати чому, в тiй хвилi причулося жалiбне м'явкотання катованого кота. Вiн поклав ложку i з виразом не то здивування, не то тривоги видивився на Стальського.
– Що пан меценас побачили на менi? – запитав сей, перериваючи балакання i озираючись по собi.
– Нiчого, – вiдповiв Євгенiй. – Прошу, пане, ïджте!
– Ах, я такий рад, що бачу пана меценаса, що буду мати те щастя бачити вас частiше – позволять пан меценас го ворити собi ви?
– Прошу, прошу!
– Се краще! Якось бiльше вiд серця розмова йде. Не люблю того передавання через третю особу. Перепрошаю, правда, що пан меценас практикували в Тернополi?
– Так, я був там три роки у адвоката Добрицького.
– О, знаю, знаю! Я докладно слiдив за кождим кроком пана меценаса на публiчнiй, так сказати, аренi. Особливо вiдколи ви стали оборонцем у карних справах. Знаєте, пане, скажу вам без комплiментiв... я чув тiлько одну, нинiшню вашу оборону, але читав справоздання з кiлькох процесiв, де ви боронили... Такого оборонця наша адвокатура давно не мала.
– Прошу, пане Стальський, будьте ласкавi, обiдайте! Бачите, я ïм за двох i не думаю бути ситим вашими ласкави ми комплiментами.
– О, що те, то нi! Борони Боже! Жаднi комплiменти, – живо заговорив Стальський, махаючи руками, озброєними одна в нiж, друга в вилку. – Се навiть не моя думка. Се загальна думка в тутешнiм судi. Сам пан президент – ви завважили, як пильно вiн прислухувався вашiй оборонi, як iшов за вашими слiдами в своïм резюме? – отже, сам прези дент по розправi, виходячи з суду, сказав до прокуратора: З таким оборонцем – то приємно провадити розправу. А прокуратор йому на се: О так, се одна з найяснiших голов у галицькiй адвокатурi. Шкода, що не пiшов на судiю, мiг би був зробити карiєру. О так, пан меценас приносять iз собою до нас найлiпшу славу.
Щоби звернути розмову на iншу тему, Рафалович по просив Стальського оповiсти йому дещо про вiдносини в ту тешнiм судi, що, може, могло би бути йому придале в даль шiй дiяльностi. Стальський i овшiм! I з уст, що тiльки що так i бризкали симпатiєю та комплiментами, полилися потоки неймовiрного бруду, сплiток i поганi. Президент був колись здiбний суддя, але тепер стуманiв, дома ним командує кухарка, проста погана баба, а в судi – його канцелiст, хитрий жид i страшенний хабарник. У судi правило, що з жидом нiхто не виграє справи. Дехто не хоче вiрити, щоби президент брав половину хабарiв, якi одержує його кан целiст, але вiн, Стальський, певний того, бо хоча президент удовець i бездiтний, але має цiлу купу своякiв по братовi, неробiв та марнотратникiв, що ссуть його, мов п'явки. А совiтник Н. i зроду був вiсiмнадцятий туман. Се той сам, що, ще бувши ад'юнктом у Печенiжинi, засудив сам якогось хлопа на смерть i зараз же написав до Голомуца 12be7cc7e4b10528__ftnref6 title=>* по ката; аж коли кат зателеграфував до надпрокуратора у Львовi, чи має ïхати до Печенiжина, довiдалися вищi властi про сей незвичайний засуд i взяли його вiдтам. Про око його зробили хорим на умi, якийсь час продержали у Кульпар ковi 12be7cc7e4b10528__ftnref7 title=>** , а потiм вернули знов на посаду. Кажуть, що у нього сильнi плечi, протекцiя. Iншого були би спенсiонували, йому позволяють дослугувати до повноï пенсiï, але самостiй но вiн нiяких справ не веде, тiльки все сидить у трибуналi, заробляє на пенсiю, як кажуть, не головою, – а гм, гм... Зате совiтник М. – картяр. До канцелярiï прийде на годину. Справи за нього провадить практикант, вiн тiльки перегляне, попiдписує, що треба, та й далi до кав'ярнi. Там уже жде на нього партiя, в кождiй порi дня iнша. Жiнку має язю – не дай Господи! Проста, ординарна мазурка, ростом гренадир, об'ємом – бодня, язик – десять перекупок. То вона вже знає, де його шукати. Пан совiтник скоро перечує, що вона пошукує за ним, зараз дає драпка, бо як магнiфiка зловить, то не питає, що то пан – совiтник i що народ збiга ється, а бере пана радцю за боже пошиття i тягне додому, а ще приговорює по дорозi, та так приговорює, що аж на третю вулицю чути. О, то страшна баба! Можу сказати, що в нашiм судi ïï найгiрше бояться всi. Навiть пан президент трепещить перед нею. Знаєте, раз була iсторiя...
Скiнчили обiд, позакурювали цигара. Євгенiй велiв при нести чорну каву. Стальський усе ще оповiдав мiськi сплiт ки i судовi скандали: про третього совiтника, про ад'юнк тiв, далi перейшов на полiтичну власть, перемив кiстки пану старостi, панi старостинi, панам комiсарам i лагодився перескочити до податкового iнспектора, коли Євгенiй, ви пивши каву, зирнув на годинник.
– Ну, пане Стальський, – мовив вiн устаючи, – дуже менi приємно в вашiм товариствi, але пора менi до мойого готелю.
– Ай, ай! – мовив Стальський, зирнувши також на годинник. – Ото я забалакався, а то вже далi третя. У мене в канцелярiï також троха рестанцiй. Не буду заходити додому, а пiду просто.
Євгенiй подзвонив, заплатив i вийшов. Йому хотiлося спекатися Стальського, котрого балакання псувало йому пообiднiй гумор, але Стальського не так легко було спека тися.
– Пане меценас! – мовив вiн зворушеним голосом. – Позвольте менi вiддячитися вам за вашу добрiсть i за ни нiшнє угощення!
– Але ж, пане, нема за що. Менi самому... все-таки краще удвох, нiж самому обiдати.
Вони були на вулицi перед реставрацiєю, вiдки ïх про вели кельнери з низькими уклонами.
– Ви куди тепер? – спитав Євгенiй.
– О, я ще проведу пана меценаса до готелю. До канце лярiï ще маю пару мiнут вiльного часу.
– Але я не хотiв би забирати вам час.
– Але ж прошу! Що менi з ним робити! Додому не хочеться йти, а канцелярiя не втече.
– Значить, i ви кавалер, коли вас не тягне додому? – з усмiхом промовив Євгенiй.
– О, не вгадали! – мовив Стальський. – Я жонатий, уже десять лiт. Але моя жiнка – ге-ге-ге – уцивiлiзована настiлько, що не скаже менi нiчого.
– Нiчого не скаже? Коли ви не прийшли на обiд?
– Так, пане, не скаже нiчого.
– То, певно, ïï тут нема, виïхала десь на село?
– Нi, пане, сидить дома.
– Ну, то, може, нiма, – вибачайте, що так скажу.
– Нi, не нiма.
– Ну, в такiм разi се якась iдеальна жiнка. Перший раз чую про жiнку, котра може нiчого не сказати мужевi, коли не прийде в пору на обiд.
– Видите, пане меценас, се все залежить, як би то сказати, – вiд цивiлiзацiï... вiд тресури. Котрий мужчина не вмiє поводитися з жiнками, той лiпше зробить, коли не буде женитися. А вмiючи, можна все зробити.
I знов Євгенiю, не знати чому i вiдки, причувся розпуч ливий м'явкiт катованого кота. Вiн здригнувся, попрощався зi Стальським i пiшов до свойого готелю.
IV
Другого дня була недiля. В судi не було нiякого дiла, тож д-р Рафалович спав трохи довше, спочиваючи по трудi. Була вже восьма. Звiшенi стори готелевого вiкна про пускали лагiдне червонясте свiтло. Євгенiй тiльки що про кинувся, простягнувся, позiхнув i смакував розкiш безжур ного спокою. Попiд його вiкнами туркотiли вози, здалека чути було гомiн народу, гук дзвонiв, свист i гуркiт раннього залiзничного поïзда, що саме о тiй годинi виходив до Льво ва. Але все се не докучало молодому адвокатовi, здавна привичному до мiського шуму. Навпаки, вся ся музика мно голюдного рухливого мiста, особливо в деякiм вiддаленнi, настроювала його на якусь добродушнiсть, розвивала в його душi чуття якоïсь повноти буття, якоïсь любоï домашностi, подiбне до чуття того чоловiка, що з лiсовоï самоти вернув додому на лоно многолюдноï та говiркоï сiм'ï.
Та нараз до дверей його покою застукано i, заким iще вiн успiв вiдiзватися, дверi вiдчинилися, i в них показалася руда голова Стальського.
– Добрий день! – промовив вiн весело. – О, пан ме ценас iще спочивають. Перепрошаю, перепрошаю... я думав...
– Але прошу! Я не сплю. Власне хотiв уставати.
– Ну, то я зажду... Пiду пройтися, поки пан меценас...
– Але ж нi! Ввiйдiть! Я не панночка, мене не заже нуєте. – Стальський увiйшов i запер дверi за собою.
– Прошу, сiдайте! Я зараз устаю. Так чоловiк наму чився в остатнiх днях...
– Але ж то зовсiм розумно, що спочиваєте. Треба ша нувати сили, – мовив Стальський, поклавши на однiм крiс лi капелюх i лiску i сiдаючи на друге. В лагiднiм полусвiтi було видно, що вiн сьогоднi був одягнений чистiше, краще, нiж учора, пiдголений i пiдстрижений; очевидно, вiн iшов сюди просто вiд фризiєра, бо вiд нього пахло ще колонськсю водою i вуси були свiжо нафiксованi.
– Я гадав, – говорив вiн, поки Євгенiй мився, брав чисту сорочку i одягався, – я думав, що пан меценас мають сьогоднi троха бiльше часу та пiдемо разом оглянути помеш кання.
– Яке помешкання?
– Як то, пан меценас уже забули, що вчора говорили менi, чи не мiг би я знайти?..
– Ага, га! Ну, так що ж?
– Я вже знайшов. Гарне помешкання, поверховий дiм, фронт на вулицю, довкола сад, а затильнi вiкна виходять на мiський парк. Чудесне положення при головнiй вулицi, недалеко ринку i недалеко руськоï церкви. Немов сотворене на канцелярiю для популярного адвоката.
– О, пане Стальський, дуже вам вдячний!
– I надiюсь, що будете мати за що дякувати. Я знайо мий з властителем. Як на ваше щастя, вiд першого опорож нюються внизу два покоï з передпокоєм – то би була гарна канцелярiя, i на поверсi також два покоï з кухнею – то би було помешкання для пана меценаса. Здається, вам обшир нiшого помешкання не треба?
– О нi, не треба! Дуже мене зацiкавив наш опис. На дiюсь, що менi сподобається те помешкання. А яка ж цiна?
– Жид дорожиться троха. Прийдеться ще поторгувати ся. Хоче за обi партiï по 25 ринських мiсячно.
– Значить, разом 50 мiсячно або 600 рiчно? I кажете, що в добрiм мiсцi?
– Можуть пан меценас бути певнi! Я би на лихе навiть не дивився.
– I се, по вашiй думцi, дорого?
– Ну, як на Львiв, то не було б дорого, але як на наше мiсто, то троха солоно. Треба буде поторгуватися. Думаю, що коли пану меценасовi сподобається хата i схочуть най мити на рiк, то вiн дасть за 500 ринських.
– Ну, се було б дуже гарно!
– Чи вже пан меценас готовi? Можемо зараз пiти огля нути.
Меценас був готов до виходу. Але, вийшовши, вiн при гадав собi, що ще не снiдав. Зараз коло готелю була цукор ня, де вiн звичайно пив каву, то й тепер вiн звернувся туди.
– Я ще не снiдав, – мовив вiн до Стальського. – Про шу, зайдiть зо мною на снiдання!
– Дякую, я вже по снiданню.
– Ну, то вип'єте келiшок коньяку. Прошу, не робiть церемонiï.
Сидячи при круглiм мармуровiм столику i попиваючи гарячу каву, д-р Рафалович придивлявся Стальському, що не переставав балакати i оповiдав йому притишеним голо сом рiзнi мiськi новинки. На лицi Стальського видно ще було бiлi плямки з пудру, яким обсипав його фризiєр; зреш тою на ньому малювалося щире вдоволення. Не знати, чи з того вдоволення, чи, може, пiсля випитих двох келiшкiв коньяку, кiнець його носа трохи зачервонiвся i в очах гра ли огники. Меценас дивився на нього тепер далеко ласка вiшими очима, нiж учора, може, пiд впливом доброï новини, яку принiс йому Стальський, а може, й для того, що сей оповiдав сьогоднi веселiшi речi, нiж учора. Сьогоднi в мiстi мали вiдбутися збори робiтникiв, що хочуть домагатися за гального голосування, але пан староста заборонив, га, га... Доки я тут старостою, – сказав комiтетовим, – доти нiя кого вiча анi збору в моïм повiтi не буде. Вчора до старости привезли величезного сома, зловленого в сусiднiй рiцi, i ста роста дав за нього рибакам два ринськi. Жид, у котрого ме ценас має винаймити помешкання, се перший мiський багач i лихвар; вiн будує тепер три новi доми; от би пан меценас добре зробив, якби вiдкупив вiд нього ту каменицю, в котрiй тепер має оселитися!..
Зi слiв Стальського вiяла сьогоднi щирiсть; не чути було тоï злобноï ноти, яка так немило доторкала Євгенiя вчора. Кинувши оком на ранiшнi газети, меценас заплатив, i вони оба вийшли з кав'ярнi. Ринок i вулиця, що вела до церкви, були повнi святочно поприбираних мiщан i передмiщан. Дзвони гули i грали в повiтрi. Сонце сипало золотим, ще не дуже палким промiнням iз безхмарного неба. Вiд рiки, що широким луком обгинала мiсто з двох бокiв, тягло вогким холодом. Було чудово гарно, весело, привiтно довкола, i меценас iшов звiльна, роздивляючися приязно на всi боки, немов знайомлячися з цiлим окруженням. Се перший раз сьогоднi вiн чув себе в сьому мiстi, як дома.
Нараз щось немов шпигнуло його; вiн стрепенувся, мовби несподiвано дiткнувся проводу електричноï батареï. Озирнувся направо, не зупиняючись на ходу. Напротив нього йшла висока, струнка жiноча постать у скромнiй чор нiй сукнi, в чорнiм капелюшику з простеньким бiлим пе ром, з лицем, заслоненим чорним, досить густим вельоном. Здалека вiн не мiг розпiзнати ïï лиця; те, що так торкнуло його, було якесь неясне загальне вражiння, вражiння ïï постави, росту, рухiв, ходу – рiвного, повiльного i плав ного. В тiм усiм було щось таке, що вiдразу порушило в його душi якiсь давнi спомини i прошибло його наскрiзь. Вона йшла напроти нього, i його очi силкувалися пiзнати ïï лице пiд вельоном. Але, не доходячи яких десять крокiв, вона звернула направо, вмiшалася в густу купу мiщан, що суну ли до костелу, i щезла. Євгенiй був би радо пiшов за нею, але не мiг сього зробити, маючи обiк себе Стальського i на правившися з ним разом оглядати помешкання. Стальський, занятий оповiданням якоïсь новини, а потiм хвилевою шеп таною розмовою з якимось стрiчним мiщанином, не бачив чорноï дами.
У Євгенiя сильно забилося серце, в головi затуманилося, i вiн зупинився та оглянувся за Стальським.
Що се таке? – думалось йому. – Вона чи не вона? Лед во, щоб вона! Вiдки б вона взялася тут? Але постава ïï, хiд ïï , той хiд, котрий я, здається, пiзнав би мiж тисячами! Та нi, не може бути, се не вона! Тихо ти там! Тихо!
I вiн долонею натиснув на груди в тiм мiсцi, де сильно билося його серце.
Стальський, переговоривши з мiщанином, надбiг. Ба чачи, що Євгенiй держиться за груди, вiн зирнув на нього уважно.
– Ов, а се що? Пану меценасовi щось недобре?
– Менi? Борони Боже! Або що?
– Що пан меценас держаться за груди. I зблiдли пан меценас!
– Се нiчого! – мовив Євгенiй, пускаючись iти далi. – Се у мене часом буває... такi маленькi атаки. Давнiше то було гiрше, але тепер, Богу дякувати, вже рiдко.
– Але то може бути небезпечне. Може, яка серцева хиба?
– Щось там таке, але, властиво, нема про що й гово рити.
– Але все-таки треба би зарадитися лiкаря.
– О, я вже лiчився. I власне лiкарi вспокоïли мене. Ходiмо, пане! Далеко ще до того помешкання?
– Нi, вже близенько. У нас тут загалом нема великих вiддалень. Передмiстя, як ковбаси, попростягалися кожде на пiвмилi i ще дальше, а середмiстя все прикупi, мов на тарелi. Се має своï вигоди, але має й невигоди. Занадто акустичне мiсто.
– Акустичне.
– Так! У однiм кiнцi чихнеш, у другiм чути. Нi з чим найменшим не сховаєшся перед цiкавими очима. А що цiкавi очi побачать, те цiкавi язики розмолотять, роздують, роз бовтають удвоє, вдесятеро. Се вже у нас так. Усi вiд того терплять, бо кождому можна пришпилити латку, але при тiм усi занiмаються тим же ремеслом. Усякий думає: При шпилюють менi латки, давай буду й я пришпилювати iншим! I так живемо. Не один зразу лютиться, обурюється, почувши дещо на себе, а потiм перестане, втягнеться, а головно: переконається, що кождий у такiй самiй квашi, як i вiн. Ну, та ось ми дiйшли. Прошу сюди, у хвiртку. Та дай Боже щасливо!
V
Д-р Рафалович швидко мав нагоду переконатися, що Стальський не пересолив, говорячи, що мiсто збудоване дуже акустично. Вiдповiдно до принятого звичаю йому при йшлося зробити вiзити у всiх гонорацiорiв мiста. Вiн був у президента суду, потiм у старости, потiм у бурмiстра; далi пiшов до вiце-президента суду, до податкового iнспектора i до директора гiмназiï; потiм прийшлось обiйти всiх судових совiтникiв по старшинi, бути у латинського i руського па роха, у комiсара вiд староства, у декого з лiкарiв i декого з гiмназiальних учителiв, а вкiнцi у колегiв-адвокатiв, у нотаря i у виднiших мiських купцiв та багачiв. I вiн мiг завважити, що, наскiльки жiноча часть товариства дуже зацiкавлена ним i приймає його надзвичайно чемно як кава лера i дуже добру партiю, остiльки урядовi шпички (так перекладав Стальський нiмецький термiн Spitzen der Beh o rden 12be7cc7e4b10528__ftnref8 title=>1 ) виявляли супроти нього певну добродушну протек цiйнiсть, а деякi в чотири очi давали йому дружнi поради i науки. Староста мовив:
– Тiшуся дуже, що наш повiт дiстав такого здiбного адвоката, але... Пан меценас не вiзьмуть менi то за зле, коли скажу по щиростi. Я старий чоловiк i хотiв би мати в повiтi спокiй i n politicis 12be7cc7e4b10528__ftnref9 title=>2 . Жадних там вiч, зборiв, читалень, агi тацiй, товариств. Я чув, що пан меценас мають троха дема гогiчнi амбiцiï. Прошу не гнiватися, говорю, що думаю. Я просив би дуже i дуже, щоб менi не теє... Я мусив би висту пити против того якнайострiше, а в такiм разi не сумнiваю ся, що й канцелярiя пана меценаса мусила б потерпiти. А користi з того i так не буде нiякоï. А я, обiймаючи власть у повiтi, присяг собi, що, доки жию, то пiддержу авторитет властi без ущербу, i от c е, Богу дякувати, двадцять лiт стою, як той журавель на своïй сторожi. Прошу, пане меценас, до побачення, i нехай се буде мiж нами, але пам'ятайте, не ро бiть менi неприємностей!
Пан президент суду мовив:
– Дуже менi приємно... Щиро рад... Справдi, по вашiй першiй розправi я сказав до прокуратора: Ну, з таким за щитником то приємно провадити розправу, нiколи не дасть заснути. Ïй-богу! Тiлько... даруйте, пане меценас... ви тут у мiстi чужi, не обзнайомленi з вiдносинами, а те, що ви на няли помешкання в домi Вагмана... Прошу дарувати! Не хочу, щоб ви пiдозрiвали мене в бажаннi образити вас, але по щиростi мовлю вам, се може дати причину до рiзних по голосок. Не перечу, помешкання для вас догiдне, але той Вагман – ви, може, сього не знаєте, – то найтяжча п'явка в нашiм повiтi, лихвар, чоловiк, що не цурається найбруд нiшого Ґешефту. Особливо вiн любить закидати сiтi на уряд никiв i адвокатiв. Уже три многонадiйнi ад'юнкти пропали через нього; один залiз у довги i повiсився, два другi посу нулися до дефравдацiй i фальшування документiв i були прогнанi з суду. Прошу вас, остерiгайтеся того чоловiка!
Податковий iнспектор, старий кавалер, чоловiк жовч ний i злий на язик, по перших привiтаннях i байдужих фра зах вiдразу скочив на сю саму тему:
– Ха, ха! Чув я, чув, що пан презус остерiгав вас перед Вагманом. Не хочу боронити Вагмана – зрештою, думаю, що пiзнаєте його ближче, в усякiм разi варто, цiка вий чоловiк, хоч i лихвар. Але пан презус має рацiю, що остерiгає перед ним, бо тi всi три многонадiйнi ад'юнкти – правда, вiн так називав ïх? – то його кузини! Ну, ад'юнк том не був з них жаден, се вже евфемiзм пана презуса. Тiлько один скiнчив з бiдою права i був на судовiй практи цi, i той повiсився, але не через Вагмана, а бiльше з вини самого пана презуса, що не хотiв поплатити його фальшо ваних векслiв; а два iншi – то простi голодранцi, писарчу ки, нероби та злодюги, не вартi тоï гiлляки, на котрiй би слiд ïх повiшати. Вони й тепер пiд протекторатом пана пре зуса Ґрасують по повiтi й займаються покутнiм писарством. Надiюсь, що в своïй практицi швидко наткнетеся на тих пташкiв. Було би дуже добре, якби ви як-небудь повкру чували ïм голови, бо то небезпечнi iндивiдуа, правдивi опришки!
Я ищу
в возрасте от до
знакомства
Директор гiмназiï, котрого дiм, як правдивий квiтник, красувався чотирма дорослими паннами, захвалював Ра фаловичу приємностi сiмейного життя i запрошував його приходити щонедiлi вечором на чайок. Зате руський парох, у котрого також були три панни, остерiгав його перед ди ректорським чайком. Директор – се генеральний шпiцель у мiстi, на всiх пише доноси до намiсництва, своïх учителiв переслiдує як своïх найтяжчих ворогiв, особливо жонатих i тих, що не хочуть бувати у нього. Його доньки, хоч русин ки по батьковi, завзятi польськi шовiнiстки, зрештою дiв чата без освiти, кокетки i вже ославленi в мiстi численними романсовими пригодами. Прошу вас, – говорив о. парох з обуренням, – се вже крайнiй скандал, як вони деморалiзу ють гiмназiальну молодiж. Жаден старший i пристойний гiмназiаст не уйде ïх кокетерiï, а торiк один здiбний хлопець i порядних батькiв син утопився, занедбавшися через одну з них у науках i не здавши матури.
А латинський пробощ оказався ще лiпше поiнформова ним. Вiн мовив:
– Прошу не гнiватися, пане меценас, – ви давно знайо мi з паном Стальським?
Меценас витрiщив очi.
– Прошу не дивуватися! Ви з ним часто сходитеся, вiн буває у вас, хвалиться вашою знайомiстю. Не знаю, чи ви знаєте докладно сього пана, а навiть навпаки, хочу припус кати, що вiн пiдлизується вам, хоче втертися у вашу при язнь, щоб визискати вас для якоïсь своєï цiлi. Отже, вва жаю потрiбним остерегти вас перед ним. Се небезпечний чо ловiк. Се поперед усього глибоко неморальний чоловiк. Поминаю вже те, що не ходить до костелу, що вiд десятьох лiт не сповiдався, – се може болiти мене як тутешнього ду ховного пастиря, але може в ваших очах не мати доказовоï сили. Але прошу вас, пане меценас, те, як вiн поводиться зi своєю жiнкою, то таке дике, таке нелюдське, що я не розу мiю, як чесний чоловiк може подати йому руку.
Д-р Рафалович ще дужче витрiщив очi.
– Я розумiю, вам дивно, що я зачав говорити про такi рiчi, – поспiшив поправитися ксьондз-пробощ. – I справдi, на першiй вiзитi слiд би було говорити про щось приємнiше. Ну, але то вже така моя натура: що на думцi, те й на язицi. А доля тоï бiдноï Стальськоï дуже лежить менi на серцi.
– Але ж, отче канонiку, – промовив д-р Рафалович, – я отсе тiлько перед кiлькома днями припадком довiдався, що Стальський жонатий, а як виглядає його жiнка i як вiн жиє з нею – ïй-богу, не маю найменшого поняття!
– Вiрю, вiрю, – мовив ксьондз-пробощ, – i для того не хочу розмазувати сеï неприємноï теми. Може, ще коли буде нагода побалакати про се. А тепер – як собi знаєте. Я осте рiг вас, сповнив обов'язок свойого сумлiння, а ви вже мiр куйте собi, як знаєте.
От такi остереження в найрiзнiших точках збирав Євге нiй на кождiй вiзитi, а обiйшовши всiх мiських гонорацiо рiв, вiн мав таке чуття, немовби вiдбув мандрiвку по якiйсь cloaka maxima 12be7cc7e4b10528__ftnref10 title=>1 .
Така невеличка купка тих матадорiв, – думав вiн со бi, – а стiлько у них на душi i на сумлiннi поганi, стiлько злостi i взаïмних ураз! I вони живуть якось у тiй затроєнiй атмосферi i не дурiють, не топляться! Та що найiнтереснiше, що кождий бризкає жовчю на свого ближнього з великоï любовi, обкидає його болотом iз найчистiшоï прихильностi, пiдрiзує його добру славу зi щироï гуманностi i наповнює твоï ушi поганню з найчемнiшими перепросинами. I се все при першiй вiзитi! Що ж то буде далi, коли обживемося i десь-колись наступимо один одному на нагнiтки?
Йому робилося страшно при думцi, що й його, може, жде та сама доля: бовтнутися з головою в отсе каламутне озеро i потонути в ньому з душею i тiлом. Та у нього були своï плани роботи, що давали йому вiдваги. Вiн постановив собi якнайменше стикатися з сим товариством i витворити довко ла себе iнший свiт, iнше товариство, хоч би се мали бути простi передмiщани та селяни. Вiн мав намiр розпочати просвiтню роботу, а далi й полiтичну органiзацiю в повiтi, стягати сюди помалу добiрнi iнтелiгентнi сили, витворити хоч невеличкий, та енергiчний центр нацiонального жит тя, – i се додавало йому духу серед важкоï канцелярiйноï працi i серед того струпiшiлого та заплiснiлого товариства.
VI
Тiлько одна вiзита була неподiбна до iнших – вiзита у бурмiстра. Бурмiстр був лiкар, жид, але гарячий польський патрiот, один iз виднiших дiячiв так званого асимiляцiйного напряму. Вiн був одним iз немногих галицьких жидiв, що брали участь у польськiм повстаннi 1863 року, i то не з метою – зробити Ґешефт на повстаннi. Се здобуло йому велику повагу серед полякiв. Як звiсно, в 60-их i 70-их роках настала в Галичинi така пора, коли факт участi в повстаннi був для чоловiка найбiльшою рекомендацiєю для всяких автономiчних урядiв, для дохiдних посад i гонорiв; бувшi повстанцi скрiзь поробилися послами, директорами банкiв i кас народових, маршалками, а бодай секретарями рад повiтових, бурмiстрами i головами найрiзнiших патрiотичних органiзацiй. Для них були отворенi всi доми, доступ нi всi iнстанцiï, щедрi всi фiнансовi iнституцiï, ласкавi всi уряди, ïх слово було святе, ïх дiяльнiсть безконтрольна, ïх iм'я, мов сталевим щитом, окружене було з усiх бокiв сло вом рос zciw у 12be7cc7e4b10528__ftnref11 title=>1 . Скiльки лиха i деморалiзацiï внесли тi пат рiоти в наше публiчне життя, се колись вияснить iсторiя; треба було довгих десяткiв лiт, щоб назрiли овочi ïх дiяль ностi, щоб виявилися очам довго туманеноï суспiльностi i довели до того, що авреол ïх героïзму звiльна на наших очах починає гаснути.
Пан Рессельберг також був кiлька лiт послом з титулу своєï боротьби за вiтчину, належав у соймi до бюджетовоï комiсiï i хоч не полишив по собi слiдiв у iсторiï нашоï авто номiï, то проте, вернувши до домашнiх пенатiв, тiшився ве ликою повагою. Хоч лiкар iз нього був неособливий, то про те вiн мав розум, оженившися багато, i, як один iз перших багачiв мiста, ввiйшов до мiськоï ради, а швидко потiм був вибраний бурмiстром. Звiльна, зручно вiн заiнавгурував у мiстi ту жидiвську господарку, що з часом зробилася типовою для бiльших галицьких мiст, ту господарку, що витво рює в мiстi клiки всемогучих жидiв – пропiнаторiв, лiве рантiв i iнших п'явок, прикрашує мiсто блиском зверхньоï культури, запроваджує тротуари, газ, омнiбуси, закладає парки i прогульки, але в замiну за тi добродiйства немило сердно висисає мiську люднiсть, випорожнює каси, вимiтає грошовi засоби, пустошить лiси i розпродує комунальнi зем лi. Такi патрiоти, як Рессельберг, – то найлiпша покришка для господарки таких клiк, особливо тодi, коли вони осо бисто незаплямленi, а надто мають i вмiють пiддержувати добрi зносини з усiми впливовими християнами в мiстi i в околицi. Рессельберг справдi тiшився у всiх необмеженим довiр'ям; як урядники, так i дiдичi вважали його чоловiком незвичайно розумним, здiбним, заслуженим i безумовно чесним. Правда, вiн не жалував кошту, щоб пiддержати свою репутацiю, любив приймати i добре приймати у себе гонорацiорiв, не щадив ïди, а його пивниця славилася най лiпшими винами. Рессельберг хоч жид, але порядний чолов iк, – говорили про нього позаочi, а деякi додавали побож но: О, дай нам Боже таких жидiв якнайбiльше!
Рафалович не мав великоï охоти робити вiзиту сьому жи довi-патрiотовi, але з усiх бокiв йому говорено, що випадає пiти – i вiн пiшов. Рессельберг приняв його дуже радо, представив його своïм дочкам, паннам 20 i 25 лiт, убраним досить попросту, але зараженим великопанськими манера ми, i швидко в салонi, обвiшанiм дзеркалами i обставленiм цвiтами, почалася досить оживлена розмова. Рафалович закинув якось при нагодi, що всi вулицi в мiстi поназиванi iменами польських королiв, гетьманiв та патрiотiв, котрi тут нiколи не бували i нiчим iз сею мiсцевiстю не зв'язанi, а анi однiсiнька назва, анi один напис не нагадує, що се мiсто лежить на Русi i має якусь руську минувшину. Рессельберг пiдняв голову, мов кiнь, котрого заторгано вуди лами.
– Пане меценас, я чую себе поляком i працюю для польськоï iдеï.
Рафалович завважив, що вiн шанує всяке щире чуття, а ле, по його думцi, се чуття не повинно заслонювати очей пана бурмiстра на iснування i управнення також другоï народностi.
– Я не знаю жадноï Русi! – твердо вiдповiв Рессель берг. – Не знаю i не хочу знати. Я чував, що є якiсь русь кi патрiоти, але де тi повстання, якi вони робили за свою нацiональнiсть? Де та кров, яку вони пролили за свiй пра пор? Де ïх мученики? Де ïх пророки? Де ïх воєводи?
– Ну, на нашi повстання, пане бурмiстр, не дуже ла комтеся, бо хто знає, чи вони смакували би вам i ще декому. А щодо наших мученикiв – мiй Боже! Рiзнi бувають муче ники. Однi розкривають груди перед карабiнами, iншi весь вiк двигають ярмо недолi i тихо терплять за свiй iдеал.
– Виджу, що ви адвокат, – мовив усмiхаючись Рессель берг, – але, мiй пане, мусите знати, що я в тiм пунктi твер дiший, нiж вам здається. Знаєте, я жид, вихований у жидiв ськiй традицiï. Багато треба було труду, i працi, i муки, по ки зi свого жидiвства я виламався i набив себе на польське копито. Перебивати себе тепер ще раз на iнше, на руське копито, – даруйте, пане меценас, – на се вже у мене нема анi сили, анi часу, анi охоти.
Ïх розмову перервало прибуття нового гостя, пана маршалка повiтового Брикальського, що, буваючи в мiстi, май же нiколи не пропускав нагоди, щоб загостити до пана бур мiстра. Почувши вiд бурмiстра, який гiсть є у нього в сало нi, пан маршалок влетiв туди, як бомба, i кинувся до Рафа ловича.
– А, дуже менi приємно, дуже приємно, – мовив вiн, сильно стискаючи адвокатову руку, коли бурмiстр предста вив ïх одного одному. – Я мав уже те щастя пiзнати пана меценаса.
– Дарують пан маршалок, але якось... – з деяким заклопотанням вiдповiв Євгенiй, чуючи, як у його головi снується якось назва Брикальського, але не можучи пригадати собi, чи i де вiн бачився з ним.
– О так, маєте рацiю, – мовив з виразом великоï сер дечностi пан маршалок, – ми не бачилися, але я мав ту приємнiсть вiдчути вас на своïй шкурi.
В головi д-ра Рафаловича мигнула блискавка i вияс нила все.
– Ах, то пан маршалок – властитель Буркотина? А, розумiю. Що ж, дуже менi прикро, що перший мiй крок у сьому повiтi довiв мене до конфлiкту з паном мар шалком...
Євгенiй пригадав собi, що дiдич, против котрого вiн виграв перший у сьому повiтi свiй процес, називався Бри кальський, i се вияснило йому вiдразу незвичайне привi тання пана маршалка.
– О, не маєте чого звинятися, прошу дуже! – незви чайно добродушно мовив маршалок. – Адвокат i лiкар не вибирає собi клiєнтiв, але йде там, де його кличуть, i по казує, що вмiє. А я щасливий, що, хоч на власну шкоду, пiзнав такого знаменитого адвоката. О, будьте певнi, я да лекий вiд того, щоб мати вам за зле ваше пледоає, хоч ви там i пiдмалювали мене трошки... теє... теє... Ну, та що там! Дасть Бог, при iншiй нагодi iнакше буде. Одно тiлько можу сказати: вашi клiєнти не вартi були вашоï обо рони.
– Як пан маршалок се розумiють?
– Зовсiм попросту. Я знаю, ви молодий чоловiк, iдеа лiст, русин, народолюбець i хлопоман. У вас хлоп – то святий, а шляхтич – то тиран, плантатор, кровопiйця. Ну, ну, ну... Наперед тiшуся, що будете мати нагоду пiз нати ближче тих своïх iдеальних хлопiв. Пiзнаєте ïх, па ночку, пiзнаєте! А тодi, дасть Бог, зiйдемося ще i погово римо.
Євгенiй думав було перечитися, але пан маршалок не дав йому прийти до слова.
– Але, але, пане меценас, – мовив вiн, беручи його за плече i вiдводячи до вiкна. – Жарт набiк! Але коли у мене буде яка така справа – знаєте, я шаную всякi пере конання, навiть i хлопоманськi, – отже, коли у мене буде яка така справа, що не буде нарушувати ваших хлопоман ських поглядiв, то можна з нею зголоситися до вас?
– Прошу, – мовив кланяючись Рафалович.
– Приймете мене в число своïх клiєнтiв?
– Сам пан маршалок сказали перед хвилею, що адво кат i лiкар не вибирають собi клiєнтiв. Правда, не все i не всюди се справджується, бо я справи против хлопiв нiякоï не прийму, але у всяких iнших справах радо служу.
Пан маршалок ще раз горячо стиснув його руку, а по тiм обернувся до господаря дому i почав iз ним розмову про якiсь повiтовi справи. Рафалович пробував ще пару хвиль розмовляти з паннами, а потiм устав, попрощався i вийшов.
VII
Стальський якось довго не показувався до нього, допомiгши йому розташуватися в новiм помешканнi. Д-р Ра фалович не дуже банував за ним. Та ось раз, виходячи до сить пiзно з суду, вiн здибав Стальського на вулицi. Сей iще перед двома годинами вийшов був iз своєï регiстратури i власне виходив iз шинку, де встиг таки добре пiдохоти тися. Вiн зирнув на Рафаловича якимось непевним погля дом, зупинився на тротуарi, широко розставивши ноги i перекрививши лице, i почав промовляти iронiчно:
– А, меценаси! Моральнi люди! Починають оминати безбожника! Що ж, треба послухати ксьондза-пробоща! Та й як не послухати, коли промовить до сумлiння! Ав жеж!
Рафалович голосно розреготався.
– Ну, справдi акустичне мiсто! Вже знаєте, що гово рив менi кс[ьондз]-пробощ!
– Богу дякувати, живемо не в пивницi i вуха нам не позакладало, то й чуємо, що нам скажуть добрi люди, – з перекором мовив Стальський.
– Ну, ну, але се вже вам набрехали тi добрi люди, бу цiмто я оминаю вас.
– Сього менi нiхто не говорив. Се я сам собi мiркую.
– I без причини. От i тепер, бачите, я й не думав оми нати вас. I коли ласка, то навiть прошу з собою.
– Куди?
– Та до мене. Тут на вулицi нiяково балакати.
Рафалович бачив, що Стальський трохи нетверезий i пiдносить голос, i йому справдi нiяково було балакати з ним на вулицi i звертати на себе увагу прохожих. Але Сталь ський оперся, як буйвол.
– Нi, се менi не до шмиги! Чого я пiду до вас? Нудота у вас. Не люблю балакати насухо.
– Знайдеться i у мене дещо мокре.
– Так? А то що iнше. Ну, так allons, enfants de la patrie! 12be7cc7e4b10528__ftnref12 title=>1
I вiн без церемонiï вхопив руку д-ра Рафаловича i, зi гнувши ïï так, як згинає кавалер, ведучи даму, сам узяв своєю дужою долонею його рам'я, i так пiшли оба вули цею. Рафалович дуже не рад був тiй стрiчi i тому парадуванню з полуп'яним чоловiком, але не мав способу позбу тися його. Добре, що його помешкання було недалеко i що по дорозi ïх не здибав нiхто з мiських матадорiв. Стальсь кий був дуже веселий i раз у раз балакав.
– Га, га, га, ксьондз-пробощ пишний собi! Чи бач, зна йшов iнстанцiю, перед ким оскаржувати мене! Ну, ска жiть, будьте ласкавi, пане меценас, як вам се видалося?
– Дивно.
– Що? Чи чував хто таке? Чорнити мене перед старим приятелем! Окричувати тираном. Я, я нiбито збиткуюся над своєю жiнкою! Ах, Боже мiй! Та я ïï не то що – паль цем не ткнув нiколи! Я десять лiт, вiдколи ми побралися, навiть слова не сказав до неï. Живемо з собою не то, щоб сказати, як ангели в раю – нi... Знаєте, i мiж святими бу ває рай i пекло. Але ми жиємо ще краще, так, як коли б обiк себе лежали двi колоди. Ну, скажiть, чи то совiсно, знаючи се, балакати про якесь тиранство?
Д-р Рафалович силкувався якмога швидше затягти Стальського до свого покою, бо вiн говорив чимраз голоснiше, немов хотiв умисне звертати на себе загальну увагу. Євгенiй отворив хвiртку, що вела на подвiр'я його помеш кання, i пустив Стальського наперед себе. Та заким здужав увiйти сам i замкнути хвiртку, вже Стальський успiв ви кликати авантюру.
На подвiр'ï щось там робив сторож дому, високий, по нурий i мовчазний чоловiк, з блiдим лицем, з чорною стре пiхатою бородою i дико блискучими очима. Євгенiй видав його щодня, але нiколи досi не чув вiд нього слова. Йому здавалося, що сторож якось ховається вiд людей, але досi вiн не мав часу анi нагоди розвiдати про нього дещо ближ че. Стальський, побачивши його, з резолютнiстю п'яного наблизився до нього i, показуючи на нього пальцем, гово рив голосно з п'яним смiхом:
– Ось хто правдивий тиран! Ха, ха, ха! Ось хто моло дець! Ось хто розумна голова, чистий опришок! Баране! Ну, розповiдж пану меценасовi, як ти втопив свою жiнку. Еге, сей не завагався. Терпiв, терпiв, а далi взяв за коси, зв'язав руки й ноги та й з моста в рiку! Iди ракiв годувати. I що думаєте? Що йому за се було? Адже бачите, не повi сили. Ну, Баране, чого видивився на мене? Розповiдж пану меценасовi, як ти свою бабу топив! А гарна баба була! Ï й-богу, гарна!
Євгенiй задеревiв на мiсцi, дивлячись при тих словах на сторожа. Та й сам Стальський, дарма що п'яний, таки, мабуть, помiркував, що перебрав мiру, бо замовк i посту пив крок узад. Але вже було запiзно. Баранове лице по сатанiло. Затисненi зуби заскреготали, очi до половини виперлися з ямок, iз закушених губ бризнула кров, i вiн з несвiтським, горляним криком як ошалiлий, кинувся на Стальського. Мов свiчку здмухнути, так бiдний офiцiал опинився на землi; нездужав навiть крикнути, коли Бара новi залiзнi руки здавили його горло. Вiн нагнувся над лицем знесиленоï своєï жертви, мабуть, хотячи кусати його зубами, але в тiй хвилi його лице посинiло, очi стали на мiрi, на устах виступила пiна, i вiн, пустивши горло Сталь ського, повалився на землю i страшенно почав бити собою в епiлептичних корчах.
– Так тобi треба, дияволе! – воркотiв Стальський, видобуваючи своï костомахи з-пiд сторожевого одубiлого тiла. – Чи бач, дiдько, як розлютився! Був би мiг вiку зба вити. Ну, але захлиснувся порядно! Хлипай, хлипай, гаспиде, скрегочи зубами, кiлько хочеш!
I вiн, обтрiпуючися вiд пороху, копнув безтямного хо рого кiлька разiв то пiд ребра, то в груди, а потiм обернувся до Євгенiя, що з перестрахом i обридженням дивився на сю сцену:
– Ходiть, нема на що дивитися. Нiчого йому, собацi, не буде. Потреплеться отак, послухає чмелiв i встане, мов нiчого й не бувало. А найкраще те, що, вставши, не буде тямити нiчогiсiнько, що було безпосередньо перед напа дом. Щаслива бестiя! Представте собi, отакий самий напад у вiльнив його вiд шибеницi. То була голосна справа. Його жiнку знайшли в рiцi втоплену, зi знаками душення на шиï, зi зв'язаними руками. Слово по словi, слiд за слiдом – мiй Баран, нарештi, признався, що гарненько спрятав ïï зо свiту. За що? Вiн сюди-не-туди: пуста була, не давала йому жити – ну, там уже плiв, як знав. А гарна молоди ця була, треба вам знати, гаряча, з темпераментом! Ну, прийшло до розправи, все розiбрали чистенько, свiдки позiзнавали, протоколи повiдчитували, прокуратор гримить, домагається найтяжчоï кари; адвокат, визначений з уря ду, промимрив щось там собi пiд нiс, пан президент уструг нув резюме таке, що й на двох прокураторiв могло б ви стати, – присяглi по чвертьгодиннiй нарадi всiми голосами: на перше головне питання – винен. Прокуратор жадає шибеницi, трибунал виходить i за чверть години виносить присуд: смерть через повiшення. I що ж ви скажете: тiль ко що пан президент проголосив тi слова, а мiй Баран отак само, як тепер, як не завищить, як не кинеться наперед, як не гримне на землю, як не зачне трепатися!.. Пополох у судi. Що? Як? Вiдколи? На розправi був якийсь лiкар зi Львова, оглянув його й каже: епiлептик, часами дохо дить до божевiлля. Тодi мiй суд, як непишний, вiдсилає акти до апеляцiï, Барана шлють до шпиталю на обсерва цiю, а по шiстьох мiсяцях його без розправи випускають на волю, бо, мовляв, забив у приступi епiлептичного бо жевiлля.
– I мало що й з вами не повторив сеï операцiï, – мо вив Євгенiй, отямившися пiсля страшноï сцени на подвiр'ï. Вiн виглянув вiкном зi свого покою на подвiр'я i побачив Барана, що хоч не кидався, але лежав насеред подвiр'я без руху, мов неживий.
– Полежить ще з пiвгодини i встане, немов i нiчого не було, – мовив Стальський.
Щоби хоч трохи затерти страшне вражiння, Євгенiй виняв iз шафи бутельку вишняку i два келишки i поставив на стiл.
– Отсе добре! – поцмокуючи, мовив Стальський. – Проклятий Баран як кинувся на мене, так я моментально протверезився. Ну, але буду мати науку на другий раз, щоб не зачiпати тоï бестiï. Адже справдi мiг задушити, i навiть пес би не гавкнув! Бо що, епiлептичне божевiлля, що йому зробиш! Пийте здоровi!
Випили по лампочцi. Стальський сiв на софi, простяг ноги наперед себе, заложивши руки на животi. Євгенiй усе ще почував дрож у нервах.
– А все через жiнок! – мовив Стальський, помалень ку смакуючи другу лампку вишняку. – То так легко ска зати: чоловiк тиранить жiнку, – то так гуманно, так мо дерно добиватися для жiнки Бог зна яких широких прав!.. А коби-то тi пани еманципатори знали, яка безодня глу поти, фальшивостi, тупоï злостi, зрадливостi таïться в тiм жiночiм серцi, таïться пiд тим солодким виразом жiночих очей, сичить до нас iз чарiвного усмiху жiночих уст! Коби- то вони знали, кiлько чоловiк мусить вiд них i через них натерпiтися, то би покинули своï гуманнi фрази, а подумали би радше про способи поборювання жiноцтва, так, як думають про способи поборювання чуми. Адже ж вiзь мiть хоч би сього Барана! Чи йому треба було бути вбiй цею? Чи треба було бути епiлептиком? Адже його батько не мав тоï слабостi, мати не мала, вiн сам парубком був здоровiсiнький, служив у вiйську, в моïй компанiï був, – вiдтодi ще ми знайомi з ним. Аж оженився – i пропав хло писько. Представте собi: закохався, але то так без пам'ятi, що я й не бачив. Попросту млiв коло неï. Може, се й був початок його хороби, але тодi нiхто про се й не думав. По бралися – мiй Баран щасливий, як у раю! Думає, що Бога за ноги зловив. А тим часом жiночка – то собi, знає те, мiське зiллячко, але то найгiршого Ґатунку. Як змiр кувала, що вiн гине за нею, ну, тодi вона давай собi гуля ти. Бувало всякого... Я сам, грiшний чоловiк, хоч жона тий, не раз у Баранихи гостював. Та й чи я один! А вiн усе бачив i нiколи анi слова. Зразу очам своïм не вiрив, потiм мовчав мов остовпiлий, плакав по ночах, пальцi своï гриз, а далi почав дiставати напади тоï слабостi. Крився з тим, бiдолаха, не говорив нiкому, а як чув, що зближається напад, то тiкав вiд людей, ховався десь у кут i там розщибав ся досхочу. Та се було ще гiрше. I ось у його хорiй головi зародилася думка – вбити жiнку. Вiн довго носився з сею думкою, аж раз, заставши ïï вночi п'яною в хатi, та ще й не саму, вхопив ïï на руки, як помело – силач страшен ний! – обвинув коцом, щоб не змерзла, винiс за мiсто, там соннiй зв'язав руки, здушив горло, а потiм кинув у воду. А сам з коцом вернув додому, накрився тим самим коцом i заснув.
VIII
Євгенiй знов почув нервову дрож при тiм опо вiданнi. Якось мимоволi вiн зирнув у вiкно – Барана вже не було на подвiр'ï.
– Ну, скажiть, хiба не через жiнку? Хiба не фаталiзм? I яка тут можлива рада? Як запобiгти таким випадкам? Адже ж i зо мною не лiпше, i моє життя знищене, затроєне! Ви колись-то здивувалися, коли я обiдав з вами, а ви дi зналися, що у мене є жiнка. Та хiба ж мене щось тягне до неï? Хiба менi йде ложка страви у горло, коли я дивлюся на неï i в кождiй хвилi мушу думати: се мiй ворог, мiй най тяжчий, смертельний ворог! Се людина, котра про одно тiлько думає, одного тiлько просить у Бога, щоб я вмер, якнайшвидше, хоч би зараз, ось тут на мiсцi! Людина, для котроï моя смерть була би найбiльшою радiстю, найбiльшим щастям! Жити з сею людиною пiд одним дахом, сидiти при однiм столi – се ж пекло, найтяжче, яке тiлько дасться думкою здумати. I що ж може тягти чоловiка до такого пекла? Та вже краще до шинку, до рова, до тюрми, нiж до такоï сiмейноï пристанi!
Євгенiй, сидячи при столi, у нiмiм зачудуваннi дивився на Стальського, майже з таким самим виразом, як недавно дивився на скаженого сторожа, що кидався на сього само го Стальського. Сей вибух дикоï ненавистi до жiнок – вiн чув се добре – був радше випливом власноï жорстокостi сього чоловiка, нiж яких-небудь сумних досвiдiв його з жiнками. У Євгенiя мороз пробiгав поза плечима при са мiй думцi про долю нещасноï жiнки, що дiсталася в руки такого чоловiка. А Стальський, наливши собi третю лапм ку вишняку i смакуючи з великим апетитом, що дивно конт растував з його патетичною, пристрасною розмовою, то рочив дальше:
– Вона жалується, що тираню ïï, що знiвечив ïï жит тя! А я, коли погадаю, що з нею зав'язав собi свiт i був зму шений довiку закуватися в отсю канцелярiйну тачку, – коли погадаю, що життя з нею не дало менi анi хвилини вдоволення, анi дня радостi, нiчого, що робить цiнним на ше життя, – коли погадаю те все i гляну на ïï пiсну мiну, на ïï скривленi вуста, на ïï холоднi гадючi очi, то, здається, рвав би ïï на кавалки, микав би за коси, волочив би по зем лi, топтав би ногами! Нiякоï муки не ощадив би ïй, нiякоï ганьби, нiякого пониження, нiякого упiдлення! Я не знаю, як я ще досi не одурiв, наповняючись день у день вiд де сятьох лiт такою ненавистю i таким огiрченням!
– А є у вас дiти? – запитав Євгенiй, ледве переводя чи дух.
– Ну, ще чого не стало! Адже ж мати дiти для неï бу ло би найбiльшим добродiйством, найбiльшим щастям. Ну, а я хоч християнин, але вже так далеко не можу посуну тися, щоб ущасливлювати свого найтяжчого ворога. Зреш тою, коли ïй так дуже хочеться дiтей, я ïй не бороню...
– Даруйте, – перебив його Євгенiй, – одного я не ро зумiю в вашiм оповiданнi. Говорите, що не зазнали з нею анi хвилини вдоволення, що вiд самого, так сказати, шлюбу побачили в нiй ворога. Як се могло статися? I пощо ви бра ли ïï? Чи ви числили на маєток, на протекцiю, чи женилися з любовi i ошукалися на нiй? Як узагалi се могло вийти мiж вами, що ви вiдразу по шлюбi стали отак на ножi?
– Гай, гай, молодий чоловiче, – мовив Стальський, хитаючи головою i впираючи в Євгенiя своï посоловiлi очi. – Прошу, коли ласка, долийте що ось тут! Так! Дякую. Не люблю оповiдати насухо. А се справа така, що треба ïï опо вiсти докладно, бо iнакше ваш адвокатський розум готов мене зрозумiти фальшиво.
Вiн хотiв випити трохи вишняку, але, мабуть, iз при вички перехилив чарку так, що випорожнив ïï вiдразу. Обтерши хусткою вуси i розсiвшися вигiдно на софi, вiн говорив далi:
– Позвольте поперед усього дати вам одну раду, раду грубо досвiдного чоловiка. Коли будете женитися, бо рони вас Боже брати блондинку! Се найнебезпечнiший, най фальшивiший i найбiльше егоïстичний Ґатунок жiночого звiра. Блондинка в душi холодна, без темпераменту, без огню, сама не грiє, але хоче, щоб ïï грiти, склонна до ме ланхолiï, котра в домашнiм життi смакує так само, як скис ле молоко. Вона любить бавитися, але тiлько бавитися, а властиво, щоб ви бавили ïï. Сама ж пасивна, iнертна, i коли думає про що, то тiлько про те, як би допекти вам, зробити вам прикрiсть, а нiколи про те, як би зробити приємнiсть вам i собi. Вона склонна бiльше до слiз, нiж до смiху, не тямить добра, яке ви зробили ïй, але чудово тямить усе зло i навiть плекає його в своïй душi, як огород ник ярину: з маленького, як зерно, факту в неï виростає здоровий гарбуз, величезний буряк, i вона нiколи не вто миться кидати вам ним на голову. Вона чекає тiлько наго ди, коли ви в добрiм настрою, щоб затроïти вам його; вона, як той ворог у засiдцi, вибирає для атаки хвилю, коли ви найменше того надiєтеся. Коли ви, голоднi i втомленi, сiдаєте до обiду, вона своïми докорами вiдбере вам апетит; коли ви збираєтесь до якогось важного дiла, до працi, що вимагає скуплення духу, вона накинеться на вас за най пустiшу дрiбницю, своïми словами отуманить вашу голо ву, своïми сльозами переверне вашу душу i зробить вас на три днi нездiбним до працi. I не забувайте нiколи: у неï тiль ко шкура тонка, м'яка i прозiрчаста, але нерви грубi i ту пi. Вона тут плаче i, мовляв, розривається, а там пiде до кухнi i преспокiйно балакає з кухаркою про мiськi нови ни, тим часом коли ви обезсиленi i розстроєнi на цiлий день i спомин того дня будете носити в душi довгi роки.
Д-р Рафалович, слухаючи сеï тиради, не мiг здержати себе i розреготався.
– Ну, пане Стальський! З вас прокуратор! I, здається, не даром! Мусила якась блондинка добре допекти вам!
– У мене жiнка блондинка, – вiдповiв сей коротко.
– А з брюнетками ви не зробили подiбних досвiдiв?
– Ет, що там балакати! Брюнетка зовсiм iнший Ґату нок людей. Найгiрша брюнетка все лiпша вiд найлiпшоï блондинки.
– Ага, на чужiй нивi все лiпша пшениця.
– Ну, не менi се говорiть! Уже я напробувався в своïм життi сяких i таких.
– Як же ж се сталося, що ви, маючи такi багатi iндук тивнi вiдомостi, та оженилися з блондинкою?
– Фаталiзм! Судженоï конем не об'ïдеш. Сказати вам по правдi, менi навiть зовсiм не треба було женитися. Знаєте, свою сентиментальну добу я перебув iще в гiмназiï i, коли з шестоï класи мене взяли до вiйська, я мав уже дуже ба гатий засiб досвiдiв у любовних i полових справах. Вiйсь ковий мундур, як звiсно, дуже сприяє до збагачення сього засобу. А може, вам се незвiсно, так знайте, що вiйськовий мундур має на жiночi серця дивний, магнетичний вплив. Попросту витолкувати собi того не можу. Та сама жiнка – все одно, замужня чи незамужня, – котра не погляне на вас, коли ви йдете попри неï в цивiльному, напевно всмiх неться або бодай зробить солодкi очi, коли ви йдете в мун дурi i з достаточною безсоромнiстю глянете ïй у очi. Супро ти серйозноï атаки з вашого боку майже нi одна не встоïть. Зрозумiєте, що я не з тих був, щоб не використати тi чари вiйськового мундуру до границь можливостi. Десять раз я мiг оженитися; багатi i впливовi жiнки, панни i вдови, попросту вiшалися менi на шиï, були би щасливi, якби я був узяв ïх. А чоловiк дурний був! Усе думав: пiдожду, тра фиться ще щось лiпше. Одним словом – фаталiзм.
Вiн похитав головою, помовчав хвилю, а потiм говорив далi:
– Нараз показалося, що того вiйська менi забагато. Я подякував за службу, дiстав мiсце манiпулянта при су дi, скинув мундур i тодi тiлько побачив, що моя чарiвна сила супроти жiноцтва мов i не була нiколи. Я затягнувся, так сказати, в своïй канцелярiйнiй упряжi, уладив своє життя тiсненько, регулярно, мов у годиннику, i, махнув ши рукою на всякi матримонiальнi плани, рiшився жити кавалерським життям. У мене була кухарочка – гарна бестiйка, брюнетка, очi, мов два вуглика, сама як вивiроч ка, весела, спiвуча, вертка, огниста. Я жив з нею – не скажу, як брат iз сестрою, але взагалi дуже гарно. Прав да, по якiмось часi вона покинула мене, але замiсть неï я знайшов другу, – вiдмiна навiть побiльшила моє вдово лення, розвернула передо мною широку перспективу дальших, будущих одмiн. Ну, скажiть, яка менi неволя була в'язатися? А от же прийшло до того! Фаталiзм, та й годi.
– Ну, але вже ж таки мусив сей фаталiзм мати якiсь конкретнi форми? – запитав Рафалович, коли Стальський знов зупинився на хвилю i звiсив голову, мов лагодячись пiрнути в холодну купiль.
– Авжеж, що мав! Ви думаєте, що лихе коли-небудь у клопотi за формою? Коли хоче обпутати вас, то прийме таку форму, що ви й не надiєтеся. Явиться вам у формi знай дених на дорозi грошей, впливового приятеля або служ бового авансу, – так, як ось менi, грiшному. Прослужив ши десять лiт, я авансував на офiцiала, i се був початок мойого нещастя. Вручаючи менi номiнацiйний декрет, пан президент суду – се було не тут, а у Львовi – сказав ме нi чутливу промову про моï новi обов'язки, про важнiсть мойого уряду i так далi, а нарештi випалив:
Iще одно, пане Стальський: ви мусите змiнити свiй спо сiб життя. Тут були на вас скарги за неморальне життя. Я не звертав на се уваги, але тепер то неможливо. Я би ра див вам, в iнтересах служби, для вашого власного добра, оженитися.
Ну, що я мав йому сказати? Замалював менi рота тими скаргами так, що я тiлько поклонився та й пiшов. А мiй безпосереднiй зверхник, пан радця, видячи мене посоло вiлого, смiється та й каже:
Ов, пане Стальський, видно, вам пан президент роз тряс сумлiння, коли ви так попiснiли?
Я розповiв йому все по правдi.
Мусите оженитися, – мовив радця, похитавши голо вою. – Знаєте пана президента: не послухаєте його в най дрiбнiшiй рiчi, то вже нагнiвається, немовби ви вбили йому рiдну тещу. I не то що нагнiвається, а будьте певнi, що в квалiфiкацiï втелющить вам таке unzuverl a ssig 12be7cc7e4b10528__ftnref13 title=>1 , що аж закуриться.
Я знав се. I всi в судi знали пана президента з того боку. Про нього оповiдали багато анекдот, за якi рiчi вiн писав своïм пiдвладним unzuverl a ssig у квалiфiкацiйнiм листi. Коли вiн iще був у Станiславовi, то бувало таке. Бере хтось iз судовикiв урльоп на день до Львова, до своякiв; пан президент дає урльоп i додає: А прошу пана, не за будьте там купити менi пачку тютюну s ресiа lit e . Той поïде, вертає, а про тютюн забув. Ого, вже президент пiвроку не говорить до нього, а потiм у квалiфiкацiйнiм листi ви пише йому всi добрi прикмети: добрий правник, у службi точний, пильний i так далi, – але при кiнцi таки додасть: unzuverl a ssig . Ну, то ще ад'юнктовi чи суддi се багато не завадить, а для бiдного манiпули така нота – то засуд смертi, запечатання всеï службовоï кар'єри.
Що ж менi робити? – говорю я до свойого совiтника. – Женитися з якою-небудь служницею?
Боже вас борони! Се добило би вас цiлковито.
Ну, то й сам не знаю. У мене нема знайомостей у ви щих сферах.
Дурниця! – мовив совiтник. – Нинi нема, завтра мо жуть бути. Досi ви не були нiчим, а вiднинi ви пан офiцiал, то вже нiякi дверi не запруться перед вами. Коли хочете, я введу вас у дiм моєï своячки, там щосуботи буває неве личке товариство, бувають панночки, – ану ж вам котра сподобається.
О, пан совiтник дуже ласкавi! Буду безконечно вдяч ний.
Совiтникова своячка – то була одна львiвська мiщан ка, каменична панi. В судi знали ïï дуже добре i не звали iнакше, як тiлько цьоця Зюзя. Говорили, що колись се була осiбка досить легкого Ґатунку, поки один багатий мiщанин не взяв ïï з вулицi i не оженився з нею. Вона вiд дячилася йому звичаєм таких осiб: своïм поводженням довела його до божевiлля, що з часом змiнилося в тихий iдi отизм. Як нешкiдливого i невлiчимого хорого, його вiддали в ïï руки, i вона помiстила його в офiцинi його власноï ка меницi, у вузенькiй холоднiй комiрчинi на пiддашшi, дер жала його там не лiпше худобини i доглядала так, що вiн по кiлькох лiтах умер у страшнiм запущеннi, мало що не з голоду. Тепер се була статечна панi, показноï тушi, гостинна i добродушна, i мала непереможну пасiю сватати молодих паничiв i панночок. У ïï салонах бували i пан пре зидент, i мiй совiтник, i мало що не всi урядники-кавалери з суду, з дирекцiï скарбу, з пошти, кандидати адвокатури i т. д. Цьоця Зюзя потребувала тiлько раз зирнути на ка валера, i в тiй хвилi вiдгадувала його смак i вмiла пiдшу кати йому партiю. Вона раз у раз держала при собi по кiлька панночок, якихсь сестрiниць, братаниць, кузинок, що ïх стягала з рiзних закуткiв провiнцiï, звичайно сирiт, не заможних i беззахисних, i покладала свою амбiцiю в тiм, щоб видавати ïх замуж. Говорили навiть, що сама справ ляла для них шлюбнi виправи, а що найважнiше – ïх буду щим мужам вироблювала своïми впливами рiзнi невеличкi посади, допомагала до авансу, рятувала в клопотах, у дис циплiнарках i т. д.
От тут-то, в салонi цьоцi Зюзi, я й пiзнав свою будущу жiнку. Я танцював з нею мазура, панночка подобалася менi, ми балакали про байдужнi речi i розiйшлися. В часi другоï вiзити ми розговорилися троха докладнiше. Вона була сирота, мала по матерi маленький капiталець, скiн чила видiлову школу i думала йти ще до вчительськоï се мiнарiï. Ще того самого вечора я говорив з цьоцею, виявив ïй, що бажав би старатися о руку панночки. Цьоця заяви ла, що панночка має посагу пiвтори тисячi i що вона не ма ла би против мене нiчого, але мусить побалакати з паном президентом. Третя вiзита – то були рiвночасно моï за ручини, а мiсяць по тiм я йшов уже до шлюбу, одержавши того самого дня номiнацiю на посаду в отсьому мiстi. По шлюбi була маленька забава з танцями у цьоцi, а о одинад цятiй вночi ми обоє сидiли вже в вагонi другоï класи – бiлети вiльноï ïзди вручила нам цьоця по шлюбi – i гна ли силою пари на своє нове життя.

– Ну, се все, здається, досить звичайна iсто рiя, – промовив Євгенiй, коли Стальський на хвилю пе рервав своє оповiдання. – Я й перше чув про такi салони i про таких цьоць, i сам мало що не вдостоïвся бути гос тем у одноï з них. Та тiлько се все ще не виясняє вашоï... як би то сказати... антипатiï до вашоï жiнки. Адже самi кажете, що вона сподобалася вам. Хiба потому сталося щось таке...
– Авжеж, що сталося! Зараз першого дня нашого спiль ного життя я пiзнав, що кепсько трафив. I то не тому, що моя жiнка не любила мене. Знаєте, я нiколи не був у пре тензiях i не дурив себе тим, що якась жiнка може справдi щиро полюбити мене. Менi байдуже було до того. Навiть навпаки. Велика любов – то так, як високе шляхетство: noblesse oblige 12be7cc7e4b10528__ftnref14 title=>1 . А я все волiв бути свобiдний вiд усяких зобов'язань. Я знав з досвiду, що, не збуджуючи зовсiм любовi, можна з женщиною дуже добре бавитися, i весе литися, i навiть жити. Правда, так жити, щоб забавляти ïï, бути ïï слугою, паяцом, невольником i банкiром – се не був мiй смак. Усякi балакання про альтруïзми, про абнегацiï i такi iншi дурницi я все вважав дурницями. При знаюсь вам, я хвилю дурив себе, мiркуючи: Беру бiдну, беззахисну, то чей же вона, бачачи, що я вдержую ïï своєю працею, даю ïй становище i повагу в свiтi, схоче бути менi вдячною, буде йти менi пiд лад. I ось вiд першоï хвилi на шого супружого життя я переконався, що моя жiнка на вiть поняття не має про се. Не то поняття – навiть фiзич ноï здiбностi. У неï нема темпераменту. Вона холодна, як риба, понура, все задумана, а нiколи нiчого не видумає, без iнiцiативи, а при тiм уперта i завзята там, де можна менi зробити якусь прикрiсть. Одним словом, усi тi хиби, якi я досi бачив урозбрiд у рiзних блондинок, у неï я зна йшов при купi в найвищiй мiрi. Наш сiмейний вiз зачав скрипiти вiд першоï хвилi. Кiлька день я ще пробував дiйти з нею до ладу, але стрiчав холод i апатiю з ïï боку. По кiль кох днях прийшла катастрофа, певно, що неприємна, але не для неï самоï.
Стальський устав i пройшовся по комнатi. Було вже досить темно, то Рафалович засвiтив лампу i поставив на столi.
– У мене була служниця. Чудова молодичка, весела, палка, така, яких я любив. Вечором, коли повечеряємо, жiнка мовчить, дивиться в вiкно i зiтхає; я сиджу при сто лi, читаю газету, пробую заговорити до неï, вона мов i не чує. Ну, я попробую раз i другий, а далi подумаю собi: Ма ра тебе бери! Та й iду до кухнi. Тут моя Орися пряче по суду, чистить чоботи i спiває собi тихенько. Прийду, сяду, балакаємо, жартуємо... Жiнка постоïть при вiкнi, поту манiє та й iде спати, а менi й байдуже. Менi весело з Орисею. Так було раз, другий раз. Далi чую, моя жiнка вночi встане з лiжка i тихесенько крадеться до дверей, що ведуть до кухнi. Ага, – думаю собi, – заздрiсна! Пiдглядає. Ну, ну, може, хоч заздрiсть розiгрiє ïï риб'ячу кров. I жартую собi далi з Орисею, щипаю ïï... знаєте... Жiнка послухала, послухала з пiвгодини, а потiм чап-чап-чап, на своє лiж ко. Я десь так по пiвночi iду також на своє лiжко, чую: вона хлипає. Овва, небого, – думаю собi, – тим менi не заiмпонуєш, я на таке оружжя твердий. Удаю, що не чую, лягаю на лiжко i сплю собi спокiйно. На другий день вона дується, не говорить. А менi байдуже. Не говориш – як собi хочеш. При обiдi насуплена, при вечерi мовчить. То я, скоро по вечерi, – до кухнi i знов з Орисею пробараш кував до пiвночi. Iду спати – вона знов хлипає. Менi бай дуже. Так було кiлька день. Вона, певно, думала, що пе реможе мене своïм хлипанням i своïм сумуванням, а мене се ще дужче дразнило, ще гiрше затверджувало против неï. Вперта ти, небого, але я ще впертiший!
Вiн оповiдав се байдужно, майже жартливо, навiть не почуваючи, яке огидливе вражiння викликав тим у сво його слухача. Євгенiй сидiв при столi, пiдперши голову долонею i зажмуривши очi; нiзащо в свiтi вiн не був би гля нув тепер у лице Стальському.
– Вкiнцi моя панi таки заговорила i, розумiється, пiдняла рiч з такого боку, що, замiсть поправити, погiршила справу. Коли одного разу я прийшов iз канцелярiï i тiлько що сiв до обiду, вона випалила:
Слухай, Валерiане, се не може так далi бути.
Що таке?
Ти знаєш що. Або я твоя жiнка, або нi.
Ну, i що ж з того?
Мусиш вiдправити Орисю.
Мушу?
Так, мусиш.
Не бачу того мусу.
Я не можу з нею жити в однiм помешканнi.
Та й не жиєш. Ти жиєш у покою, а вона в кухнi.
Я не можу стерпiти, щоб вона довше була в кухнi.
Зле варить?
Не жартуй, Валерiане! Ти дуже добре розумiєш, про що я говорю.
А коли знаєш, що розумiю, то знов я не розумiю, по що ти се говориш. Орися добра служниця, менi вона подо бається, i я не бачу причини вiдправляти ïï.
Значить, хочеш, щоб я забралася вiд тебе?
Також не бачу до сього нiякоï причини. Недогода то бi?
Валерiане! Невже ти можеш так питати?
Бачиш, що можу, коли питаю. Та нi, не буду питати, а скажу тобi попросту, що не бачу причини, чого тобi злос титися. Ти заздрiсна на Орисю?
Заздрiсна? На Орисю? – скрикнула вона, вмiщуючи в тих словах стiлько погорди, кiлько лише у неï знайшлося на складi.
А коли не заздрiсна, то чого тобi треба?
Того, щоб ти вважав за жiнку мене, а не ïï.
Се вiд тебе залежить. Якби я при тобi знаходив бiль ше приємностi, то я б не шукав ïï в товариствi Орисi.
Вона замовкла. Я думав, що, виговорившись, вона вспо коïться. Але де там! Я пiшов до канцелярiï, а вона покли кала публiчного послугача i велiла йому забрати Орисин куферок, а самiй Орисi заплатила за мiсяць i вiдправила ïï геть. Орися зо слiзьми прибiгла до мене до канцелярiï i розповiла менi, що сталося.
Ов, подумав я собi, – моя молода панi зачинає по казувати характер. Се грiзний знак. Коли я уступлю ïй тепер, на першiм кроцi, то вона швидко поб'є мене на дру гiм, на третiм зробить зовсiм своïм невольником. Е, нi, моя панi, се у нас так не йде! Я не на те взяв тебе, щоб пiдлягати твоïм капризам.
Моя панi, – сказав я ïй вечором, вернувши з канце лярiï. – Позвольте спитати вас, яким правом ви позволи ли собi вiддалити Орисю зi служби?
Бо так менi хотiлося.
Се дуже важна причина, – мовив я солоденько. – Але позвольте спитати вас, чи моя воля має тут у домi яке зна чiння?
Кухня i служниця – то моя рiч.
Але якби я просив вас, щоб ви приняли Орисю назад?
Хочеш ïï приймати, то собi приймай, але я в сiй хвилi забираюся геть.
А якби я просив вас дуже, щоб ви приняли Орисю i не робили скандалу?
Ха, ха, ха! Що за дика претензiя!
Нi, моя панi, нема чого смiятися. Я сю справу беру зовсiм поважно, дуже поважно i ще раз прошу вас подумати про се.
Думай ти сам. Я стою на своïм. Або я тут, або вона.
Моя ласкава панi! Звертаю вашу увагу на те, що ро бите менi сим велику прикрiсть.
А ти то менi робиш велику приємнiсть.
Зробите ви менi малу приємнiсть, я вам зроблю бiль шу, а зробите ви менi велику прикрiсть, я вам зроблю ще бiльшу.
Вона луснула дверми i замкнулася в своïй спальнi. Другого дня рано не показалася. Я пiшов з дому без снi дання i мусив снiдати в каварнi. Обiд зварила сама – i, розумiється, погано, а вечором знайшла собi служни цю, якусь погану, стару бабу. Я ще раз пробував усовiс тити ïï.
Слухай, жiнко, – мовив я вже без iронiï, – поговорiмо поважно. Пощо ти упираєшся против мене? Тобi з того не було нiякоï шкоди, що я розмовляв та жартував з Орисею, а вiдправивши ïï, ти зробила менi велику при крiсть. Пощо тобi задля примхи затроювати наше спiльне життя? Ти говориш, що покинеш мене, коли я назад прийму ïï. Пощо говорити дитинства? Адже знаєш, що се не можливо. Покинеш мене, – ну, i куди дiнешся? Знаєш добре, що тiтка не прийме тебе, бо ж вона тiлько на те держала тебе, щоб випхати замуж, а тепер не схоче бачи ти тебе на очi. Знаєш добре, що, коли би ти покинула мене, се був би скандал i для мене, се пошкодило би менi в опiнiï моïх зверхникiв, i я вжив би всiх правних способiв, щоб привести тебе назад додому, а надто був би змуше ний розголосити, що ти покинула мене на те, щоб вiддатися неморальному життю, – i тобi була б загороджена дорога до всякого заняття, тебе не приняли би в жаден чесний дiм. Подумай про се все! Адже ти, серденько, в моïх руках, тим бiльше, що й посаг твiй тiтка вiддала в моï руки, i я як твiй муж заразом також i твiй опiкун, щонайменше доти, доки ти неповнолiтня.
Вона розплакалася страшенно, сидiла мов зламана, але не говорила анi слова.
Бачиш, – мовив я далi до неï, – се вже вiдразу видно нам обом, що ми не дiбралися, що щасливого подружжя з нас не буде, що ти не можеш задовольнити мене анi я тебе. Але хто знає, може, як привикнемо, то воно якось i пiде. Я чоловiк старший, мене ти не переробиш, але ти молода, повинна пiдладитися до мене. Повинна робити все, що можна, щоб мене привернути до себе, щоб мене тягло додому, а не вiдпихало вiд нього. Наразi таким маг несом була б Орися, з часом могла б бути ти.
Вона зiрвалася, мов опарена, – бачите, не привикла до того, щоби з нею говорено по правдi i по щиростi.
Нi, нi, нi! Не хочу! Одноï хвилi не стерплю, щоб обiк мене жила в домi наложниця мойого мужа!
Ну, ну! Наложниця! Пощо зараз таке погане слово? Хiба вона наложниця? Служниця, та й годi. Кому яке дi ло до того, яку службу сповняє вона?
Не хочу! Не хочу! Краще з моста в воду, – повторяла вона.
Ну, не хочеш, то не хочеш, – мовив я. – Я також не хочу, щоб ти тiкала вiд мене або топилася. Уступлю тобi сей раз, а властиво, зажду, аж поки схочеш.
Нiколи, нiколи!
Ну, не зарiкайся. Ти ще не знаєш мене. Можеш кая тися того, що змусила мене уступити.
Вона видивилася на мене, широко витрiщивши очi. У неï очi великi i зразу подобалися менi, але тодi, коли в них малювався якийсь дикий страх, менi видалися телячими.
Що ж ти... бити мене будеш, чи що?
Ха, ха, ха! – засмiявся я. – Бити! Нi, рибонько. Паль цем тебе не ткну. Але проте остерiгаю тебе! Дорого окупиш мою уступку i, може, сама будеш просити мене, щоб я рад ше побив тебе. Подумай про се.
Вона ще дужче витрiщила очi, поблiдла вся, а потiм нараз затряслася, мов у лихорадцi, i заридала:
Матiнько моя, рiдна моя! Рятуй мене! Якому звiру, людоïдовi я попалася в руки!
I побiгла, i замкнулася в своïй спальнi.
Се була остатня наша розмова.
Х
Євгенiй сидiв мов у туманi. Йому здавалося, що заглядає в пивницю, повну гнилi i поганого хробацтва. Його думка жахалася дальшоï перспективи подружнього життя, що могло розпочатися такими сценами. Остатнi сло ва Стальського диркнули в його душi, як диркає вiз, нат кнувшися серед бiгу на великий камiнь серед шляху.
– Як то остатня? – спитав вiн. – Вона покинула вас?
– Нi.
– Вмерла?
– Нi.
Євгенiй глядiв на нього очима, повними здивування i нервовоï тривоги.
– Нiчого не сталося, – говорив байдужно Стальський, – тiлько я вiд того вечора перестав говорити з нею. Перестав знати ïï, бачити ïï, дбати про неï. Живу з нею так, немовби вона не iснувала в свiтi.
Євгенiй усмiхнувся тим силуваним смiхом, у якiм проблискує несмiлий скептицизм.
– Не вiрите? Думаєте, що се неможливо. Потроха маєте рацiю . Я удаю повну байдужнiсть, удаю при нiй, що не бачу ïï, але на дiлi я не тiлько бачу, але навiть пильно обсервую ïï. Я систематик. Знаєте, як мовляв той чех: Ne boj se , Ma r i s ka , ja t e budu pomalenku riz a l 12be7cc7e4b10528__ftnref15 title=>1 . Я роблю своє дiло помалу, спокiйно, холодно, але ïй вiд сього не легше.
Євгенiй не видержав. Вiн сплюнув i зiрвався з мiсця.
– Пане! – мовив вiн. – Не знаю вашоï жiнки, але хоч би вона була собакою, нi, гiєною, – то ще грiх би було так поводитися з нею.
Стальський анi на хвилю не змiшався вiд сих слiв. На його устах показався цинiчний усмiх.
– Ага, вам iще iдеалiстичне молоко таки не обiсхло на губах. От би ви пожили з нею, то й побачили б, чи можна iнакше.
– Ну, ну, говорiть, як ви живете з нею?
– А як живемо? Спокiйнiсiнько. Я до неï нiчого, i вона до мене нiчого. На першого я ïй передаю стiлько грошей, скiлько треба на життя на мiсяць – анi цента бiльше; до решти моєï пенсiï вона не має права. За хату, дрова, услугу плачу я сам. Зате одежу собi вона справляє сама iз процентiв свойого посагу. Що ж тут за тиранство? Що ïй за кривда?
– Ну, а як проводите день?
– Звичайно, по-Божому. Спимо окремо. Я замикаюся на нiч у своïй спальнi, а вона в своïй. Виходячи рано до канцелярiï, я звичайно не бачу ïï. Обiдаємо разом, але не говоримо нiчого. Коли хочу що сказати, то обертаюся до служницi. Давнiше у мене була сучка Фiдолька, чудово розумна звiрина, то я розмовляв з нею. Скажу було:
Фiдолька, якби ти знала, яка у нас сьогоднi в судi цiкава розправа розпочалася!
А Фiдолька, мов справдi цiкава знати, скаче менi на колiна, лиже руки, дивиться в очi, i я зачинаю оповiдати. Або iншим разом:
Фiдолька, до нашого мiста приïхав театр. Сьогоднi дуже смiшну комедiю виставлять. А що, i ти хотiла би побачити? Е, нi, я пiду сам, а завтра розповiм тобi.
Знакомства. Новые.
Коли що було не так зварене, як я люблю, звертаюся з докорами до Фiдольки; коли жiнка вийде з зав'язаною головою, я у Фiдольки розпитую, що бракує ïï панi. Жiнка заговорить, – я мов i не чую, тiлько розмовляю з Фiдолькою. Вкiнцi – подумайте собi! – жiнка десь запроторила мою Фiдольку, певно, отруïла ïï або втопила, i вiдтодi я не маю з ким розмовляти.
– А чим же весь день займається ваша жiнка?
– А що мене се обходить? Нехай робить що хоче! Я тiлько одного пильную, щоб не заводила романсiв з якими мужчинами. До сього не допущу. Задля сього я справив собi другий ключ до ïï покою i можу ввiйти там, коли менi сподобається. А поза те я лишаю ïй повну свободу.
– I що ж вона, зносить усе те спокiйно?
– Тепер привикла. Зразу цiлими ночами плакала в своïй спальнi. Пiд ïï хлипання я засипляв так любо i спокiйно, як восени пiд монотонне грання дощу в бляшаних ринвах. Кiлька разiв навiть приходила пiд моï дверi, плакала, просила прощення, товкла головою до одвiрка, але мене такою комедiєю не проймеш! Я вдавав, що не чую, а вона, поплакавши, вертала назад до свойого покою, а другого дня являлася знов з тою пiсною мiною, з тим виразом мальованоï Ма ter dolorosa 12be7cc7e4b10528__ftnref16 title=>1 , що противний менi до глибини душi.
– I невже вам не жаль ïï?
– Нi. Знаєте, буває двоякий вираз терпiння у людей i у звiрiв; один такий, що будить спiвчуття, а другий такий, що будить ще дужчу злiсть, ще жорстокiше завзяття. Ïï терпiння – коли тiлько вона терпить – є того другого роду. Зрештою вона тепер ударилася в побожнiсть. Якийсь час унадилася була до одного молодого єзуïта сповiдатися, але я старий лис, знаю, чим то пахне, зробив єзуïту сцену; вiн вiдiслав ïï до старого пробоща, а сьому не хочеться сповiдати ïï день у день; тiлько вряди-годи вiн навiдується до нас додому, та й то вона не смiє приймати його в моïй неприсутностi.
– I довго ж ви жиєте з нею в отаких вiдносинах?
– Богу дякувати, вже незабаром буде десять лiт.
– Ну, пане Стальський, то я скажу вам одверто, що ви найлютiший звiр iз усiх, яких знає зоологiя. Бо нiякий звiр не потрафить так довго i так завзято мучити свою жертву.
– Ха, ха, ха! – зареготався Стальський. – Однако ж вам слiд би побачити ту жертву. Незважаючи на десятилiтню муку, вона виглядає ще досить апетитно. Ще поки жила моя Фiдолька, я не раз говорив ïй:
Слухай, Фiдолька, десь iнших жiнок викрадають... Як се так, що досi не знайшовся такий лицар, що б викрав у мене твою паню? З неï був би досить гарний мебель i в кращих салонах, нiж нашi.
А Фiдолька при тих словах оберталася до неï та: дзяв-дзяв-дзяв! Не любила ïï, мабуть, прочуваючи в нiй ворога.
У Євгенiя крутилося в головi. Вiн здержував себе, щоб не плюнути в очi сьому безсоромному i жорстокому чоловiковi, щоб не вхопити його за горло i не задушити або не викинути через вiкно. Його лице горiло стидом.
– Боже мiй! I отак жиють люди! – ледве промовив вiн.
– З жiнками треба круто держатися, – навчав його Стальський. – Треба проявляти характер, треба брати ïх пiд ноги, а то вони вiзьмуть вас. Не обурюйтеся так дуже, пане меценас. Видно, ви мало знаєте секретiв подружого життя. Є такi, що живуть ще гiрше. А головно, живуть брутально, б'ються, гризуться день у день. А ми що? Раз сказавши собi, що з нас не пара, живемо собi нiби разом про людське око, а на дiлi зовсiм окремо одно вiд другого.
– Пане, не брешiть! – роздразненим голосом буркнув Євгенiй. – Ви живете собi по своïй волi, се так, але ïï держите в повнiй неволi пiд доглядом.
– Бо жiнку треба держати пiд доглядом. У неï курячий мозок, ïй аби що-небудь, i готова наробити таких дурниць, що десять розумних чоловiкiв не висьорбають того скандалу.
Євгенiй махнув рукою на сю логiку.
– Ну, та пора нам на спочинок. Нiч коротка, а у мене завтра робота.
Стальський глянув на годинник, а потiм, не встаючи з софи, промовив:
– Позвольте, пане меценас, що я положуся ось тут i передрiмаюся у вас. Менi додому досить далеко, а тепер у нас по вулицях не дуже й безпечно. Я вам не заваджу, постелi менi не треба.
– Що ж, ночуйте. Подушка i ковдра у мене знайдеться.
– Але ж дякую, дякую! Я й так можу.
Євгенiй принiс йому подушку й ковдру.
– О, спасибi! – мовив Стальський. – I знаєте, зро бите християнське дiло. Моє власне балакання сьогоднi i пригода з тим божевiльним Бараном троха роздразнили мене. Якби я тепер прийшов додому, то прийшов би дуже злий. А в таких випадках я буваю зовсiм ungem u tlich 12be7cc7e4b10528__ftnref17 title=>1 . Знаєте, коли отак пiзно прийду додому, а маю троха в го ловi або злий чого, то не можу опертися покусi, щоб не скинути черевикiв i в самих панчохах не пiти тихесенько до ïï спальнi. Тихенько вiдiмкну дверi, ввiйду досередини, огляну, чи нема де в шафi або пiд лiжком якого страху – з жiнками треба все бути обережним! А коли вона досi не збудилася – часом спить твердо, то наближуся до лiжка, вхоплю за ковдру i одним енергiчним рухом стягну ïï з лiж ка на землю. Вона схопиться зi сну, мов укинена нагло в воду, зривається на ноги, в першiй хвилi не знає, що ста лося, потiм побачить мене, як стою край лiжка зо свiчкою в руцi, i на ïï лицi виступає вираз дикого страху, зеленого переляку. Вона стоïть, мов задеревiла, мабуть, боïться, що я колись отак зарiжу або задушу ïï. I стоïть отак, жде мойого руху i збирає дух у груди, щоб крикнути. А я по стою, постою, полюбуюся ïï жахом, а потiм вiдвертаюся i йду спати. А коли, буває, застану ïï дверi защепленi зсередини, то стукаю, поки не збудиться i не вiдчинить; тодi ввiйду, огляну все в покою, мов у тюремнiй казнi, i вийду, не мовивши анi слова. I знаєте, отсi моï вiдвiдини, мабуть, дуже немилi ïй; на них вона найдужче жалувалася ксьонд зовi-пробощевi, а сей почав доказувати менi, що се не хрис тиянське поступування. Ну, йому про се лiпше знати, нiж менi. Я не раз доказував йому, що воно не пiдпадає пiд юри дичнi параграфи. Але вiн тiлько очi пiдносив до неба, охав та все своє товк:
Пане Стальський! Пане Стальський! У вас нема хрис тиянськоï душi.
От тим-то я й кажу, що, даючи менi сьогоднi нiчлiг, ви захороните мене вiд одного такого нехристиянського вчин ку, бо я сьогоднi в такiм настрою, що мав би до нього скаже ну охоту.
Євгенiй, не дослухавши сього оповiдання, вийшов до сво єï спальнi i замкнувся в нiй, немов боявся, щоби сей нелюд не хотiв i супроти нього вночi сповнити свойого нехристиян ського вчинку. Вiн не мiг заснути сеï ночi анi на волос.
XI
Минуло кiлька мiсяцiв. Канцелярiя д-ра Рафаловича розвивалася ненастанно. Слава його як одного з найлiпших адвокатiв швидко облетiла всi повiти. Селяни гор нулися до нього зi своïми кривдами i жалями, дуже часто зi справами, вже давно програними чи то через недбальство, чи через злу волю давнiших адвокатiв, i часто бувало так, що вiн, вирозумiвши рiч, мусив вiдправляти таких людей нi з чим, хоч i як добре розумiв i живо вiдчував ïх кривду. Вiн поклав собi головним правилом говорити кождому щи ру правду, не дурити нiкого марними надiями, i се зразу не сподобалося многим селянам, що звичайними, особливо жидiвськими адвокатами були привченi до того, що спочатку ïм у всякiм разi обiцювано скоре i легке виграння справи, потiм видоєно ïх добре, а вкiнцi доводжено до руïни або в найлiпшiм разi вiдправлювано з канцелярiï нi з чим. Д-р Рафалович, очевидячки, не рвався до надто швидкоï i деше воï популярностi, але спокiйно i витривало тяг свою лiнiю, заступав тiльки реальнi справи, де бачив можнiсть вигран ня; мiськi головачi, що вже вiд першоï хвилi зложили були про нього формулу: се буде демагог – швидко були змушенi взяти ïï назад.
Але в iншiй справi д-р Рафалович виступив вiдразу но ватором, консеквентним i впертим: вiн вiдразу зробив свою канцелярiю руською i поклав собi правило, що нi один кавалок iз неï не смiє вийти на iншiй мовi, як тiльки на русь кiй. Се була правдива революцiя. Хоча вповнi законне, та ке поступування стягло на нього тисячi неприємностей, квасiв, нарiкань, приятельських докорiв з боку рiзних уряд никiв, що, мовляв, на старiсть були примушенi вчитися русь коï мови i руського письма. Кiлька разiв йому вiдкидувано подання, але вiн достоював свойого права, не подавався нi на якi пiдмови анi жалi, але, навпаки, своïм звичайним спо собом зводив ïх на жарти, обезсилював смiхом, добродушнiс тю, за котрою, мов оружнi полки, стояли непереможнi юри дичнi аргументи. I його впертiсть по якiмсь часi почала одержувати побiду. Провченi раз i другий, судовi, скарбовi i автономiчнi урядники почали без перепон i навiть без вор котання приймати руськi письма, мусили закинути звичай ний бюрократичний метод ховання немилих ïм кавалкiв пiд сукно i квашення ïх аж до жидiвського пущання. Самi селяни, що зразу не раз просили його, щоб писав ïм подання по-польськи, бо з руськими мають клопiт в урядах, почали впевнятися в своïм правi i на тiй формальностi почали дома гатися пошанування для своєï народностi i для своєï особи, чуючи, що в разi покривдження мають запевнену помiч здiбного i невтомимого адвоката. А серед мiських голова чiв, котрих гнилий супокiй був збентежений сими новатор ствами, зараз знайшлася друга готова формула на означен ня властивого характеру д-ра Рафаловича: се москаль ! Iншоï можливостi не могли зрозумiти ïх тупi мiзки. Русин, що не клониться пiд польське ярмо, не лижеться до польськоï єрархiï, – се або демагог i соцiалiст, або москаль. Tertium non datur 12be7cc7e4b10528__ftnref18 title=>1 . Щонайбiльше хiба одно й друге разом.
Євгенiй не дбав про се i спокiйно тяг свою лiнiю. Вже по мiсяцi вiн побачив, що сам не здолає всеï роботи, яка на пливала до нього, i приняв собi конципiєнта i двох писарiв. Без реклами, без вербування клiєнтiв, без факторiв, силою своєï працi i знання вiн завойовував собi Ґрунт у мiстi, в повiтi, в цiлiм окрузi вищого суду. I рiвночасно при веден нi судових, адвокатських справ вiн знайомився з людьми, ïх вiдносинами й iнтересами. Вiн пiзнавав, котрi села в повiтi заможнi, котрi бiднiшi, де дiдичi поряднi, а де лайдаки, пiзнавав повiтових павукiв по ïх сiтях i повiтових сатрапiв по тих слiдах ïх пазурiв, якi стрiчав на своïх клiєнтах. Ще не говоривши нi з ким анi слова про полiтику, вiн помалень ку, в тишi своєï спальнi, упоравшися з канцелярiйною ро ботою, складав у одну цiлiсть своï спостереження над людь ми i обставинами, мiряв i важив суспiльнi сили i суспiльнi противенства, збирав данi для оцiнки характерiв поодино ких селян, священикiв, мiщан, учителiв у повiтi й обмiрко вував, чи i яку роботу можна би розпочати з ними. Але, видаючися з людьми, особливо зi священиками при гостинах i рiзних празничних нагодах, вiн не любив говорити про полiтику, до якоï вони були аж надто дуже охочi, звертав звичайно таку розмову на жарти, а тiльки декому з тих, котрих був певнiший, десь-колись закидав: Побачимо, Се занадто важна справа, щоб про неï говорити при чарцi, Прийде час, то поговоримо.
Зате вiн усiм i при всякiй нагодi не переставав товкти про конечнiсть мiсцевоï працi над економiчним пiднесенням народу. Наш селянин – жебрак, слуга панський, жидiв ський, чий хочете. Що тут балакати про полiтику? Яку по лiтику ви можете зробити з жебраками? Якi вибори ви пере ведете з людьми, для котрих шматок ковбаси або миска дриглiв, – лакома рiч i при тiм бiльше зрозумiла вiд усiх ваших соймiв i державних рад? Пробуйте органiзувати його до економiчноï боротьби, закладайте по громадах каси по зичковi, зсипи збiжжя, крамницi, привчайте людей адмi нiструвати, купчити, дбати про завтра; потiм розширимо сю органiзацiю на цiлi повiти, поведемо систематичну бо ротьбу з лихварями, з шинкарями, з жидiвськими банками. Будете видiти, що в мiру того, як буде рости наша економiчна сила, ми будемо здобувати собi й нацiональнi права, i по вагу для своєï народностi.
Охочi до дебат панотцi й iнтелiгенти, у яких патрiотизм звичайно й кiнчиться на дебатах, то приплiскували його словам, то пiдносили против них свiй голос, остерiгаючи пе ред надмiрним переоцiнюванням економiчного матерiалiз му та жолудкових iдей. Але Євгенiй з такими людьми нiколи не сперечався i лишав ïм дешеву побiду, та зате нi коли потiм не заходив з ними в поважну розмову. Вiн шукав людей, у яких слова йшли в парi з дiлами; тiльки з та кими вiн говорив iнтимнiше, iз них робив невеличкий, але тривкий зав'язок своєï громади.
Хоча все се дiялося помалу, незамiтно, без шуму i без полiтичноï закраски, то все-таки в повiтi, досi глухiм i за бутiм, почулося якесь життя. Попи на соборчиках, хоч не закидали своïх улюблених карт, усе-таки заговорювали чимраз частiше про справи з-поза обсягу звичайноï хлопiс тики, про те, як би то допомогти селянам виорендувати у пана сiножать, перевести вибiр чесноï ради громадськоï, заснувати читальню. Селяни почали пильнiше придивлятися господарцi громадських рад; до староства i до видiлу повi тового поплили скарги на надужиття i касовi непорядки; кiлька разiв селянськi депутацiï ïздили до видiлу крайово го, а два чи три випадки скiнчилися в кримiнальнiм судi i завели дуже porz a dnych 12be7cc7e4b10528__ftnref19 title=>1 вiйтiв та писарiв до Iвановоï ха ти 12be7cc7e4b10528__ftnref20 title=>* . Все те виглядало ще зовсiм невинно, немов дiялося само собою, все те не мало нiякiсiнькоï полiтичноï бар ви, але всюди видно було одну руку, одну роботу.
– Пане меценасе! – мовив раз староста, здибавшися з д-ром Рафаловичем у якiмсь товариствi i жартливо грозя чи йому пальцем. – Здається, що будемо битися.
– Тiлько в такiм разi, коли пан староста виповiдять менi вiйну, – також жартливо вiдповiв Євгенiй.
– Але ж ви робите потаємнi пiдкопи пiд моï позицiï!
– Борони Боже! – з жартливим обуренням мовив Єв генiй. – Нiяких потаємних пiдкопiв не роблю. А щодо лих варiв i п'явок людських, то з тими у мене явна i безпощадна вiйна. Се так. Але ж не смiю думати, щоб се були позицiï пана старости.
– Ach , junger Mann , junger Mann ! – мовив староста, звичаєм старих бюрократiв закидаючи по-нiмецьки i плещу чи Євгенiя по плечi. – Sie verstehen nicht von Politik 12be7cc7e4b10528__ftnref21 title=>1 . А коли ваша вiйна звернена проти лихварiв, то чому не бе ретеся до Вагмана? Се ж найгiрший, найнебезпечнiший лих вар у нашiм повiтi. Чому не воюєте з ним, а навiть навпаки, пiдпираєте його?
– Я? Його?
– А так! Бачите, як я зловив вас! Пiдпираєте лихваря, найгiршу п'явку! Пiдпираєте тим, що жиєте в його домi.
– Жию, бо менi там вигiдно, i жив би, якби сей дiм на лежав до пана старости i пан староста винаймали його. А з лихварськими справками Вагмана я досi не стрiчався.
– Не стрiчалися? Але ж вiн розкинув своï сiтi по всiх селах.
– Не знаю про се. Як наскочу на який слiд, то можуть пан староста бути певнi, що без найменшого огляду на те, що вiн мiй господар, а я його локатор, цупну його так, як тiлько зможу.
– Ну, коли се ваша серйозна воля, то я думаю, що на нагоду недовго будете ждати.
XII
Д-ру Рафаловичу справдi недовго прийшлося жда ти на нагоду. Одного вечора, коли вiн уже був сам i мав замикати канцелярiю, в дверях явився високий жид у дов гiм жупанi, худий, з чорною бородою i довгими пейсами i, поклонившися, зупинився мовчки коло дверей.
– Чим можу вам служити? – промовив Євгенiй, пiд ходячи до нього ближче.
– Я Вагман, – промовив жид, роблячи крок наперед.
– Властитель сього дому?
– Так.
– Дуже менi приємно.
Євгенiй подав йому руку. Вiн досi не бачив його нiколи, бо тодi, коли наймав помешкання, його не було дома, i вiн умовився i платив пiврiчний чинш його жiнцi, що завiдувала всiми домами, жидiвським звичаєм записаними на ïï iм'я.
Поддержите развитие сайта
рублей Яндекс.Деньгами
на счет 4100171532325 (КГБ: Киевская городская библиотека)
Ваш вклад будет значительным для библиотеки
– Ще не знати, чи буде вам приємно, – мовив Вагман, злегка всмiхаючись.
– Або що? Приносите менi якусь неприємну новину? Хочете виповiсти менi помешкання?
– Е, нi! Але я знаю, що вам там рiзнi пани натуркали вуха, що я лихвар, п'явка, небезпечний чоловiк.
– Ну, то подвiйно приємно буде менi, коли дiзнаюся вiд вас, що се неправда.
– А як дiзнаєтеся, що правда?
– Ну, – мовив Євгенiй, смiючись, – то ви були би пер ший лихвар, що признається до сього одверто, а в такiм разi все-таки цiкаво пiзнати такого бiлого крука. Але по перед усього – перепрошаю, що так говорю з вами коло дверей. Маєте, може, до мене яке канцелярiйне дiло?
– Нi. Я думав, що пан меценас мають нинi троха вiль ного часу. Давно збирався... хотiв поговорити де про що...
– Дуже радо служу, хоч надто багато вiльного часу й не маю. Але в такiм разi позвольте, що замкну канцелярiю i попрошу вас до себе нагору.
Коли були в Євгенiєвiм помешканнi, сей попросив Ваг мана сiдати i потрактував його цигаром, але Вагман не взяв, звиняючися тим, що не курить.
– Мушу вам сказати, пане меценас, – говорив вiн, якось скоса позираючи на Євгенiя, – що я, заким прийшов до вас, добре вивiдувався про вас: iз якого ви роду, де вчи лися, де практикували. Се у нас звичайно робиться, коли хто хоче мати з ким дiло.
– Ов! Значить, ви хочете мати зо мною якесь дiло?
– Так. Не бiйтеся, зовсiм не лихварське i не таке, про яке вам говорили тi панове, що вас остерiгали передо мною.
– Дуже цiкавий дiзнатися!
– Ну, та поки почнемо говорити про се дiло, я мушу сказати вам дещо про себе. Бо не досить того, що я знаю вас; треба, щоб ви знали мене i не йшли наслiпо.
– Дуже добре.
– Так, отже, я скажу вам, що я справдi лихвар. По що таïтися з правдою? То значить, пану старостi анi пану президентовi я в сьому не признаюся, але вам мушу. Ска жу ще бiльше: моï товаришi-лихварi уважають мене най гiршим, найнебезпечнiшим лихварем, тому що я знаю за кони i тисячнi крючки, знаю людей i людську вдачу i вмiю так зручно обмотати ïх, що вони тiлько зiпають у моïх сiт ках, але нiколи не можуть видобутися з них.
– О, то ви небезпечний чоловiк, – смiявся Євгенiй, усе ще вважаючи тi Вагмановi признання якимсь жар том.
– Се вже вам iншi сказали, то я не потребую повторяти, – спокiйно i поважно мовив Вагман. – Тiлько ба чите, пане, мiж мною i iншими лихварями є одна рiзниця. Знаєте, мiж лихварями бувають спецiалiсти: однi зичать грошi, iншi ведуть лихву збiжжям, худобою, поживою для селян; однi обмежаються на селян, iншi на офiцерiв, однi дають пiд застав, iншi на векслi. Я випробував усякi спо соби i зробився... як би то вам сказати – добродiєм добро дiïв.
Євгенiй голосно засмiявся.
– Не жартую, – мовив поважно Вагман. – Адже знає те, що лихварiв називають добродiями людськостi. Ну, а я добродiй тiлько одноï частини.
– Якоï ж то частини?
Вагман похилив набiк голову, мовби надумувався, як би то висловити свою думку.
– То так є. Я дiлю людей на двi частi: однi такi, що працюють, порпаються в землi, гиблюють дошки, рiжуть, шиють, будують. То простi люди. А є iншi, що тим простим людям роблять добро, i бiльше нiчого. Пан дiдич – ну, що вiн робить? Глядить, щоб наймити та робiтники не гая ли часу, щоб робили порядно, служили вiрно. Чи сам вiн потрафив би зробити порядно яку-небудь роботу, чи зумiв би служити вiрно, – про се нiхто не питає. Вiн жиє тiлько на те, щоб для нього iншi робили добре, щоб йому служи ли вiрно. Вiн приучує iнших працьовитостi, точностi, вiрностi, – одним словом, вiн робить ïм добро – i з того жиє. Розумiєте тепер, чому я називаю його добродiєм.
– Розумiю, розумiю...
– Ну, або у нас у мiстi пан староста, пан президент, пан iнспектор, панове суддi – що вони роблять? Добро iншим, i бiльше нiчого. Вони пiддержують порядок, хоронять справедливiсть, приучують людей любити вiтчину i поважати закони. Чого ж вам треба бiльше?
– Та хiба я жалуюся?
– Я довго придивлявся тим порядкам, i, знаєте, пане меценас, – мене обрушила велика нерiвнiсть. Тому бруд ному хлоповi, тому ремiсниковi, тому бiдному згiнниковi, гандляревi кождий робить добро, кождий дбає за нього, за його тiло й душу, кождий з усеï сили приучує його до працьовитостi, до точностi, до справедливостi, до любовi вiтчини, а моï товаришi-лихварi приучують ïх навiть жи ти без поля, без хати i без хлiба. А тим добродiям, учите лям, нiхто не квапиться робити добра, ïх нiхто нiчого не вчить. Вони, мовляв, усього навчилися по школах. Ну, пане, я вiдчув ïх кривду, кинувся робити ïм добро, опiкуватися ними, проходити з ними свою школу i скажу вам, що можу похвалитися значними успiхами.
Зацiкавлення, з яким Євгенiй зразу слухав Вагмано вих слiв, звiльна перемiнялося на обридження. Те, що вiн зразу вважав жартом, почало виглядати на цинiзм.
– Не розумiю, пане Вагман, пощо властиво...
– Перепрошаю, – перебив його Вагман зовсiм поваж но, i його очi почали набирати якогось дивного блиску. – Я прийшов представитися вам i хочу представитися не лiп шим i не гiршим, як я є. Я сказав вам: я лихвар. Тепер ска жу вам бiльше: я розкинув сiтi по всiм повiтi. Не знайдете тут дiдича, не знайдете посесора, не знайдете урядника, що не сидiв би бiльше або менше в моïй кишенi. А треба вам знати, що хто раз попадеться в моï руки, той хiба чу дом Божим може виплутатися з них. У мене є способи, є тихi спiльники, i дорадники, i помiчники... Я веду своï Ґе шефти порядно! I не думайте, пане, що хочу сторгувати вас, щоб ви були моïм оборонцем, щоб заступали моï iнтереси по судах. Слава Богу, я знаю закони настiлько, скiль ко менi треба. I хоч як нашi панове стискають на мене ку лаки i закусують зуби, але законами нiчого менi не вдiють. Ха, ха, ха! Вони знають один закон, а я знаю десять спо собiв, щоб обiйти той закон. Вони знають переграф – ну, що таке той переграф? Але я знаю далеко бiльше! Я знаю ïх слабi сторони, ïх привички, ïх непрактичнiсть, непоряд нiсть, негосподарнiсть, лiнивство, i все те – моï помiч ники. Нi, пане меценас, я досi не мав у судi анi одноï спра ви i надiюся, що й не швидко буду мати. То ви не потребує те боятися, що я схочу компрометувати вас своєю клiєн телею. О так, тi нашi панове дуже були би радi, коли б я се зробив. Вони мали би оружжя против вас.
– Нащо ïм оружжя против мене? – здивувався Єв генiй.
– Нащо? Пане, як ви можете так питати? Адже вони бачать у вас ворога, бояться вас, радi би сяк або так ском прометувати вас.
– Не знаю, пощо б ïм се придалося.
– Ви не з ïх круга. Ви русин, хлопський адвокат. Бояться, щоб ви не збунтували хлопiв, не повикривали ïх брудiв та поганi – дiдько знає, чого ще вони бояться. Знаєте, у кого смалець на головi, той боïться сонця.
– Але все-таки я не розумiю, чим я можу служити вам... або ви менi, – мовив Євгенiй.
– Ви менi нiчим. А властиво дечим таки можете, але про се потiм. Але може би я вам чим помiг? Знаєте, я тут у цiлiм повiтi знаю, як хто сидить i як стоïть.
– До чого менi се знати?
– Ну, коли ви хочете тут вести свою полiтику, мати свiй вплив, то се вам може придатися. Я знаю, ви хочете дещо робити мiж хлопами. Ну, то тут зараз против вас пi дiймуться всi – побачите. Прошу пам'ятати, що тих ва ших противникiв я маю в кишенi i готов допомогти вам.
Євгенiй мовчки стиснув Вагманову руку.
– Та се ще колись буде, – мовив Вагман далi. – А те пер я хотiв вам сказати одну рiч. Наш пан маршалок по вiтовий, той, що недавно мав бунт у своïм селi i запакував був двадцять селян до кримiналу, – знаєте, що ви боронили ïх... Чую, що ви процесуєте його за пасовисько?
– Так.
– Даруйте, що смiю дати вам одну раду. А властиво се би була рада для селян iз того села. Пасовисько, що ви за нього процесуєтесь, має всього двадцять моргiв. Що во но варто? П'ятсот ринських. А процес за нього коштує, певно, досi до 500, а пiд час бунту i вiйськовоï екзекуцiï понесли селяни страти з на других 500, а що в арештах на сидiлися, а кiлько було поранених... Ну, скажiть, чи то Ґешефт?
– Що ж дiяти, коли вони чують себе в правi, а пан, очевидно, шукає собi зачiпки?
– Шукає зачiпки, бо мусить. Бо бiда тисне. Знаєте, пане, треба мене спитати, як тому пановi зiтхається. I що ви вiд нього випроцесуєте? Тiкай, голий, бо тебе обiдру! Пан задовжений, маєток задовжений, а плечi має в судi. Виграти з ним нелегко, а виграєте, то користi нiякоï. Я порадив би лiпше: нехай хлопи пiдуть до нього, але з ва ми! I загодiться. Але то не так треба годитися, як досi хло пи пробували. Вiн i говорити з вами не схоче. Але я вам дам його векслi i тратки, ви собi зробiть маленький витяг iз його табулi i притиснiть його до стiни: або пана зараз злiцитуємо, або згодiться продати нам увесь маєток.
Євгенiй широко витрiщив очi.
– Я не зовсiм розумiю вас, пане Вагман.
– Ну, ви не привикли мати дiло з такими лихварями, як я, – злегка всмiхаючись, мовив Вагман. – Але я хочу помалу повикурювати тих панкiв iз сiл. Для того я так за скакую коло них. А з хлопами сам я не хочу мати дiла, – то менi не кляпує. То я прошу вашоï помочi. Бачите, тут у повiтi скрiзь пiшла слава, що ви маючий чоловiк, дуже маючий. Вiдки взялася та слава? Хто знає! Може, я й сам розпустив ïï, а може, й нi. Досить, що менi вона на руку. Я хочу вiрити вам, дам вам до рук тi векслi i довжнi листи пана Брикальського, якi в мене є, – а ïх гарна купка, май же половина вартостi його маєтку. Друга половина втоп лена в банках. Значить, ви, маючи тi папери в руцi, може те вiдразу того панка пустити з торбами. Вiн зразу буде фукатися, потiм зм'якне, потiм пришле жiнку, щоб пла кала перед вами, але ви знайте, що то все комедiя, бо та жiнка – то головна причина його руïни.
– Але що ж менi з того, що вiн пiде з торбами? Маєток треба купити.
– Нехай хлопи купують.
– Хлопи, певно, купили би, але у них купила нема.
– Якого там купила треба? Те, що в банку назичено, лишиться на гiпотецi, а те що у мене, – ну, з тим якось по годимося.
Євгенiй усе ще не мiг зорiєнтуватися. Йому попросту не хотiлося вiрити, тим менше, що вся Вагманова подоба велiла догадуватися в ньому всього iншого, тiльки не хло полюба. Але Вагман замiсть дальшоï розмови видобув пачку векслiв i довжних записiв, розложив ïх, просив Євгенiя, щоб оглянув кождий i переконався про його правосиль нiсть, а потiм узявся оповiдати iсторiю кождого з тих па перiв, що, взятi разом, значили повну руïну одного шля хетського дому. Весь панський маєток оцiнено на 120 000. На се у нього є 50 000 гiпотечних довгiв, а в руках у Ваг мана векслiв i записiв на 55 000. Господарство запущене, а потреби величезнi, бо у панства двi панни вже вивiнова нi, а одна ще на вiдданнi, та й сама панi (мачуха панночок) дуже любить забави. Панство видають рiчно десять ти сяч, а маєток несе ледве п'ять, а як добрий рiк, то шiсть.
Євгенiй, розглянувши тi папери i вислухавши всю iс торiю, похитав головою.
– Сумнiваюся, щоб селяни могли купити сей маєток. То завелика рiч на ïх сили. Де ïм узяти такого капiталу, щоб покрити хоч вашi векслi?
– Е, пане, – мовив Вагман, нахиляючись до нього i знижуючи голос. – Треба вам знати, що то моєï фабрики векслi. То не значить, щоб були фальшованi, бо рони Боже! Пан Брикальський не вiдопреться анi одного з них, анi не може за жаден заскаржити мене за лихву. Ба чите, що тут майже кождий вексель виставлений на iншо го акцептанта. То все моï грошi, але рiзнi жиди зичили ïх пановi, i вiн досi певний, що жаден iз тих вiрителiв не знає про iншого. I ще одно. Ось бачте, отсей вексель на 8 тисяч. Як ви думаєте, кiлько було властиво позичено на нього? Всього три тисячi, але з умовою, що по трьох мiсяцях пан вiддасть з процентом по 12 вiд ста. А як не вiддасть, то за кождий дальший мiсяць платить по 20 вiд ста. Розумiєть ся, що не вiддав, а за рiк уже старий вексель пiшов у огонь, а той сам довг фiгурував на новiм векслi в сумi 4 000. Ще рiк минув, пан допозичив двiстi ринських i переписав вексель на 5 тисяч, а тепер, по п'ятьох лiтах, се вже п'ятий вексель i довг нарiс до 8 тисяч. I так майже з усiма. О, ми вмiємо таких панкiв лоскотати. Але як прийде до того, що хлопи захочуть купити маєток, то я ïм дарую всi тi проценти – розумiєте, пане? Звернуть менi тiлько капiтал, та й то не конче вiдразу. З 50 тисяч зробиться, може, 18 або 20 тисяч.
Євгенiй не мiг вийти з диву, чуючи сю мову.
– Чимраз менше розумiю вас, пане Вагман, – мовив вiн. – Прошу, заберiть своï папери!
– Ну, що, не хочете робити, як вам раджу? – мовив Вагман, складаючи векслi.
– Попробую. Не смiю вiдкинути вашоï ради, бо се не мiй iнтерес, а моïх клiєнтiв. Тiлько не розумiю, який iн терес ви маєте в тiм.
– Iнтерес? Чи я мушу мати iнтерес?
– Ну, купець... як ви кажете, лихвар...
– Я вже сказав вам, для кого я лихвар.
– А хлопам хотiли б помагати?
– Хотiв би? Мм... Що я вам буду говорити так або нi? Маєте право не вiрити менi. А от ви при нагодi спитайте про мене отця Зварича – знаєте отця Зварича, тут, iз Ба бинцiв.
– Знаю.
– Ну, так спитайте його про Вагмана, а я бiльше не скажу нiчого.
– Добре. А тим часом я завiзву селян iз маєтку пана Брикальського i пораджу ïм братися до купування села.
– Але про мене не згадуйте нiчого, прошу вас! Ска жiть, що можете ïм допомогти, як пристануть.
– А як не пристануть?
– То я радив би вам самим купити той маєток.
– Менi? На якi грошi? I пощо?
– Пане, – мовив Вагман, прихиляючи уста до його уха, – скажу вам секрет: у тiм маєтку є триста моргiв мi шаного лiсу зi старими гарними дубами. Один знайомий пише менi з Гамбурга, що там швидко будуть потребувати 500 000 дубiв на кораблi. Агенти поïдуть по всiх краях, будуть добре платити. Розумiєте ви, що се значить? Купите сьогоднi, переждете рiк i продаєте самi дуби, – а я знаю тi дуби! Поïдьте колись нiби ненароком, огляньте й самi, зайдiть до лiсничого, спитайте, кiлько там тих дубiв. Я пев ний, що буде з 10 тисяч таких, що придадуться на кораблi. I нехай вам за дуба l осо 12be7cc7e4b10528__ftnref22 title=>1 дадуть лиш 10 ринських, то маєте чистих 100 тисяч. Се значить, що весь маєток дiстався вам за 20 тисяч, а коли хочете, то можете все поле, фiльварки, стирти, сiнокоси подарувати хлопам i нiчого не стратите.
– Ну, пане Вагман, се все фантазiï.
– Нi, не фантазiï, можете вiрити менi. Зрештою нi, не вiрте, а вперед переконайтеся, чи я брешу.
– Але чому ж ви не беретеся до сього Ґешефту?
– То не мiй Ґешефт. I пощо менi? Я дiтей не маю, – при тiм вiн важко зiтхнув, – нас двоє з жiнкою, а при тiм маємо в руках стiлько iнших Ґешефтiв. Нащо нам того? Я би дуже хотiв, щоб ви, пане меценас, узяли сю справу в руки. Я знаю вас, вiрю вам, що ви се зробите добре i на ко ристь тих людей. А коли ви не схочете, ну, то я знайду со бi жида, такого, що ще й у руки мене поцiлує. Але не знаю, чи на тiм скористають вашi люди.
Євгенiй обiцяв занятися сею справою i попрощався з Вагманом. Потiм вiн довго, майже до пiвночi, ходив по по кою i обмiрковував слова сього незвичайного лихваря. Не все в них було йому ясне, i вiн постановив собi при най ближчiй нагодi розвiдати про нього iнших людей.
XIII
Д-р Рафалович майже зовсiм забув про свою хвилеву стрiчу з чорною дамою в ту недiлю, коли зi Стальським iшов наймати помешкання. Вiд тоï недiлi минуло вже пару мiсяцiв, i вiн нiколи бiльше не стрiчав ïï. Зрештою канцелярiйна праця, вiчнi термiни i тисячi ненастанних турбот, що переходили через його голову, не давали йому часу думати анi про ту появу, анi про ту драму, якоï спо мини вона викликала була в його серцi. Та ось другого дня по вiзитi Вагмана одна маленька пригода знов торкнула в його душi ту, здавалось, порвану струну.
Того дня вiн виïмково не мав рано термiну в судi i для того мiг трохи вiдпочити. Вставши о восьмiй, вiн поснiдав дома, потiм понаписував деякi листи до знайомих у Льво вi, а також до Буркотина, до тих селян, що звичайно бували у нього в справi процесу з паном i видавались йому iнте лiгентнiшими та впливовiшими вiд iнших, а вiднiсши лис ти до канцелярiï з порученням вислати ïх на пошту i давши деякi диспозицiï конципiєнтовi, пiшов знов нагору до сво його покою, щоб прочитати дещо з новоповидаваних кни жок, якi одержав зi Львова. В ту пору нова руська книж ка була рiдким гостем на провiнцiï, i Євгенiй пильно слiдив не тiльки за полiтичними i економiчними справами, але також за красною лiтературою, i то не лише руською. Вiн належав до того поколiння, що виховалося вже пiд впливом європеïзму, якому в Галицькiй Русi виборов горожанство Драгоманов 12be7cc7e4b10528__ftnref23 title=>* , i цiкавився багато дечим таким, чим не цiка вилися зовсiм його польськi та жидiвськi товаришi, адво кати та судовики.
Прочитавши кiлькадесят сторiнок книжки, Євгенiй вiд ложив ïï набiк i встав. Книжка зворушила його, вiн чув потребу руху i встав, щоби проходитися по комнатi i роз думати, розiбрати прочитане. Перейшовши кiлька разiв здовж покою, вiн зупинився при вiкнi, що виходило до мiського парку, i вiдразу мов прикипiв до мiсця. Його очi звернулися на одно мiсце i не могли вiдiрватися вiд нього.
Просто його вiкна, на вiддаленнi яких двадцятьох мет рiв, за живоплотом, що ним був обведений парк, iшла ши рока стежка, а, зробивши тут закрут, пiднiмалася трохи вгору i щезала в гущавинi високих смерек. В тiм мiсцi, де стежка тонула в тiнi, спускаючися вдолину з горбка, стояла пiд смерекою лавочка, здалека майже незамiтна i заслонена для дальших частей парку, але добре видна з вiкон. На тiй лавочцi в тiй хвилi сидiла дама в чорному, сим разом не завельонована, з лицем, оберненим просто до Євгенiєвого вiкна. Зирнувши туди припадково, Євгенiй не мiг вiдiр ватися вiд того лиця. Йому вiдразу пригадалося знайоме обличчя. Правда, i сим разом вiн не видiв його виразно, бо сонячне промiння, скiсно падучи з-поза смереки, добре освiтлювало стежку, що виглядала мов величезна карта бiлого паперу, простерта серед темноï зеленi, освiчувало лавку, але панi, що сидiла на нiй, потопала в тiнi, так що тiльки ïï подовгасте лице яснiло матовим блиском, ледве обрисовуючи своï тонкi контури. Але Євгенiй почув при видi того лиця той давно звiсний йому товчок у грудi, яко го не почував на вид жадного iншого лиця.
– Невже се вона? – питав вiн сам себе i напружав свiй зiр, щоб якнайлiпше побачити, пiзнати ïï. Вiн стояв при вiкнi, що було замкнене, i боявся вiдчинити його, бояв ся навiть ворухнутися, щоб не сполошити привида, стояв до половини захований за фрамугою вiкна так, щоб вона не мусила його побачити, коли справдi, як йому здавалося, пасе очима його вiкно.
Зажду, аж устане, – думав вiн далi. – По ходi пiзнаю ïï зараз.
Але дама не вставала. Не вiдвертаючи лиця, вона сидiла недвижно, мов кам'яна фiгура. В однiй руцi держала па расольку, другу поклала свобiдно на поруччя лавочки, немов вiдпочивала пiсля надто довгого проходу.
Євгенiй стояв також, не смiючи ворухнутись. У його д ушi з кождою хвилею змагався неспокiй. Його мучила непевнiсть.
Вона чи не вона? – мiркував вiн. Силкувався вiд кинути думку, щоб се була вона. Що робила б вона тут? Чого ïй глядiти в моє вiкно? Але непереможний внутрiшнiй голос рiвночасно шептав йому щось таке чарiвне, солодке, вiдкопував у його душi такi клейноти щирого, глибокого почуття, що його серце билося чимраз живiше, перед очима зачали бiгати темнi, рожевi i золотi точки, по тiлi проходила дрож, прилив чуття почав затоплювати розум, почав на вертати думки на свiй лад. Вiн хопив капелюх i побiг униз.
Забiжу з-поза угла, ввiйду до парку i пройдуся поуз неï, то й переконаюся вiдразу, чи се вона, чи нi.
Думка, що се може бути вона, що вiн отсе зараз, за хви лину, побачить те дороге лице, якого не бачив уже десять лiт, та яке, проте, анi на хвилю не загасло в його душi, свi тилося в нiй, як сонце, i болiло, як незгоєна рана, – ся думка, радiсна i страшна, захоплювала йому дух, робила його п'яним, безтямним. Вiн бiг, не бачачи нiкого, але, пройшовши крiзь турнiкет до парку i опинившися на стеж цi, що вела до звiсноï лавки, вiн мусив зупинитися. Вiн по чував, що виглядає смiшно, що на його лицi видно змiшан ня, тривогу та непритомнiсть, i для того хотiв трохи при йти до себе, надати собi вид чоловiка, що свобiдно проход жується i зовсiм несподiвано стрiчає знайому. Аж коли з тяжкою бiдою йому вдалося надати собi такий вид, вiн пiшов стежкою до закруту. Iшов звiльна, озираючися на всi боки та махаючи лiскою в руцi. Попробував навiть ти хенько свистати якусь арiю, але його уста тремтiли i були сухi i зо свистання не вийшло нiчого.
Ось вiн доходить до закруту. Колiна трясуться пiд ним, рука перестає махати лiскою, очi тривожно бiжать по стеж цi до лавки – лавка порожня. Його немов обiлляв хто зимною водою, але рiвночасно вiн чує, що на душi у нього легше, свобiднiше. Вiн приспiшує кроку. Коли вона пiшла, то можна ще догнати ïï. За пару секунд вiн був на горбку, збiг униз, минув густий смерековий кломб, зирнув сюди й туди по парку – нiякоï чорноï дами не видно. Побiг далi, пару разiв оббiг увесь парк, зазирнув у кождий закуток – чорноï дами анi слiду.
Євгенiй вернув до свойого покою якийсь прибитий, сам не свiй. Йому було соромно, що вид якоïсь, правдоподiбно, зовсiм незнайомоï дами так вiдразу вивiв його з духовоï рiвноваги; соромно й того, що спомини про ту, котру на гадав йому сей вид, досi ще мають таку силу над його душею. Кiлька сот разiв вiн зарiкався забути ïï, не думати про неï, вирвати ïï з серця, як хопту, покрити забуттям, як прикидають сухими гiлляками мiсце, де закопано са мовбiйцю! I вiд кiлькох лiт йому здавалося, що осягнув сю мету. Вiд кiлькох лiт вiн не почував анi тоï дрожi, анi того любовного одуру, анi тоï тривоги, яку вперед викликав у його душi ïï образ, сам спомин про неï. А тепер на тобi! Якась Бог зна яка собi чорна дама отсе вже другий раз, мов заєць, перебiгає йому дорогу! Соромно! Соромно пiддава тися таким вражiнням!
I вiн засiв знов коло бюрка i взяв до рук книжку. Вiн силкувався сконцентрувати свою волю, зiбрати докупи своï думки, щоб слiдити за тим, що написано в книжцi. Але дарма. Мов розбурхане море довго ще гойдається i хвилює навiть тодi, коли вже давно втишилася буря, так i його ду ша не зараз прийшла до рiвноваги. Очi бiгали по лiтерах, минали коми i точки, але душа не приймала в себе нiчого з тих лiтер. Мов той скупар, що любить розкладати перед собою своï скарби i любуватися ними, так i вона шугнула в гущавину мрiй, розвернула перед собою образ тоï драми, яку пережив Євгенiй перед десятьма роками.
XIV
Драма була дуже проста, одна з тих, про якi безсмертне слово сказав Гейне 12be7cc7e4b10528__ftnref24 title=>* :
Es ist eine alte Geschichte,
Doch bleibt sie ewig neu,
Und wem sie just passieret,
Dem bricht das Herz entzwei 12be7cc7e4b10528__ftnref25 title=>1 .
Хто бачив д-ра Рафаловича, все спокiйного, легко всмiх неного, трохи скептичного, але наскрiзь практичного i, бачилось, досить-таки егоïстичного чоловiка, хто чув його балакання, розумне, i холодне, i далеке вiд усякого сентименталiзму, той був би нiколи не подумав, що той чоловiк носить у своïх грудях глибоку, ледве загоєну лю бовну рану, що по його серцi пройшла не скажена буря, а тиха, вбiйча змора, пройшла така дитиняча, глупа iсторiя, я ка у iншоï, менше глибокоï натури минула би, мов легкий весняний дощик, не лишивши по собi нiякого слiду або на вiть освiживши душу до нового розмаху чуття.
Бувши на третiм роцi прав у Львовi, Рафалович на однiм академiчнiм балу побачив панночку, що вiдразу впала йому в око. Вiн танцював з нею кiлька турiв, обмiнявся кiлько ма банальними фразами, не придаючи свойому першому вражiнню надто великого значiння. Вiн навiть не запитав ïï , хто вона, не запитав про се нiкого з товаришiв комiте тових, i так вони розiйшлися. Кiлька день минуло. Євгенiй згадував не раз панночку, але без особливого зворушення. Вiн був занятий лекцiями i не хотiв думати про любощi, то й силкувався поборювати своï любовнi примхи, як вiн називав подiбнi епiзоди, що трафлялися йому вже не раз. Вiн вмовляв себе, що, властиво, панночка не представляла з себе нiчого особливого, що у неï нiс задовгий, уста завеликi, овал лиця не зовсiм правильний, одним словом – вона зов сiм не красавиця i навiть не в його Ґустi. Та ось одного дня, спiшачи до унiверситету, вiн здибав ïï на вулицi. Вона була одягнена по-буденному, в довгiм плащi, мала на го ловi скромний капелюх з простим бiлим пером, у руцi де шевеньку чорну баранкову муфту, другу руку держала свобiдно, а пiд пахвою несла якусь книжку. Вiн зараз пiзнав ïï i зараз зробив увагу, що пiзнає ïï по ходi, ïï хiд мав у собi щось незвичайне, щось таке, чого вiн досi не завва жив у жадноï женщини, щось таке плавне, свобiдне, гар монiйне, що вiн вiдразу сказав сам до себе:
– Отсей хiд я пiзнав би мiж тисячами!
Вiн з якимось не то подивом, не то переляком глянув у ïï лице, i йому вiдразу зробилося так, немовби хто ледо вою шпилькою прошпигнув його серце. Вiн затремтiв, уклонився ïй, вона з ледве замiтним усмiхом кивнула йому головою, i вiн, весь тремтячи, в якiйсь нетямi, не озираючись побiг наперед, немовби крив не знати який дорогий скарб. Тiльки по кiлькох мiнутах вiн догадався, що варто б оглянутися, куди вона пiшла. Вiн озирнувся i, розумiється, не побачив ïï. Побiг назад на те мiсце, де зустрiвся був з нею, – розумiється, ïï там не було. Побiг вулицею туди, куди вона могла пiти, блукав очима серед юрби прохожих – ïï не було. Яких сто крокiв далi перехрещувались двi ву лицi. Вiн зупинився мов одурiлий. Куди вона могла пiти? Прохожi сунули сюди й туди, у нього в головi мiшалося, поки вкiнцi вiн не надумався, що тепер даремно шукати ïï. З важким серцем, сам не свiй, вiн пустився назад у своïм первiснiм напрямi, на унiверситет.
Здиблю ïï другим разом i вже хоч би що, а мушу при стежити, де вона живе, – з такою постановою вiн увiйшов у браму унiверситету.
Але даремно вiн, бiгаючи на лекцiï з одного кiнця мiста на другий, роздивляв по вулицях усiх прохожих панно чок, даремно всi хвилi, вiльнi вiд працi, те тiльки й робив, що снував по вулицях, шукаючи другоï голови, як смiя лися з нього товаришi, – панночка бiльше не стрiчалася йому. Цiкаве було й те, що з товаришiв, якi були на пам'ят нiм балу i яких вiн з дрожжю в серцi почав розпитувати про незнайому панночку, жаден не знав ïï, не пригадував собi ïï; кождий, звичайно, був занятий своєю i близькими до себе; вона, бачилось, нiкому не впала в очi, нiкого не зацiкавила, нi з ким не була знайома.
З нетерплячкою ждав Рафалович найближчого балу. М'ясницi того року були довгi, балiв заповiдалося багато, i вiн потiшав себе надiєю, що коли не на однiм, то на другiм таки здибле ïï, а тодi вже не залишить зiбрати всi потрiбнi iнформацiï. Але доля зажартувала собi з нього: оскiльки вiн, з ущербом для свойого скупого бюджету, зробився не минучим учасником усiх балiв, вечеркiв, маскарадiв та редут, якi були в тiм сезонi, остiльки панночка, мов завзялася, не показалася нi на однiм. У Євгенiя горiло серце, щось займалося в душi, мов невгасний огонь; панночка все стояла у нього перед очима то в рожевiй баловiй сукнi, то в простiм плащику i з легесенькою усмiшкою, як iшла своïм маєстатичним ходом по вулицi. Не бачачи ïï, вiн не то що не забував, але, навпаки, закрiплював у своïй пам'я тi кождий ïï рух, кожде слово, кождий вiдтiнок ïï голосу, кожду рисочку ïï лиця. Вiн уже перестав критикувати пра вильнiсть тих рис, вiн чув, що вона перестає бути для нього предметом естетичного вподобання, а починає робитися чимсь таким необхiдним до життя, як сонце, як тепло, як повiтря. Вiн не згадував про неï нiкому в розмовi з товари шами, заховував ïï образ у найскритiшiй глибинi своєï ду шi, боячись, щоб анi хтось iнший, анi вiн сам не доторк нувся ïï не то цинiчним жартом, грубою фразою, але на вiть жадним нечистим помислом. I вiн дивувався сам собi: д авнiше, коли трафилася часом любовна халепа, вiн бен тежився, тратив охоту до працi, зiтхав i ходив блудом; те пер сього не було нiчого; вiн, щоправда, бажав конче зди бати ïï, але, проходивши по вулицях, вертав додому i з подвоєною енергiєю брався до роботи. В ньому виросла i з кождим днем крiпшала надiя, що колись-таки вiн зу стрiнеться з нею, i, ще не знаючи, хто вона i яка, вiн по чав у своïй головi укладати можнiсть оженитися з нею. Вiн почував, що з такою жiнкою вiн мiг би бути щасливим; що така любов, як та, що зароджувалася в його душi, коли б знайшла собi взаïмнiсть, могла б бути пiдвалиною до щас ливого подружжя.
XV
Євгенiй був оптимiст, невлiчимий оптимiст, як називали його товаришi. Все, що трафлялося йому в життi, вiн витолковував собi на добро. Його опiкуновi при смертi вкрадено всi грошi, що мали в спадку лишитися Євгенiю. Що ж, – потiшав себе парубок, що був тодi на дру гiм роцi прав i нараз опинився без нiякого удержання, – видно, що доля хоче мене загартувати, хоче виробити моï духовi сили. Значить, я ïй, мабуть, на щось добре придав ся. Умерла панночка, котру вiн якийсь час любив. Жаль, жаль, – мовив Євгенiй, – але видно, не була менi суджена, а може, ми були б нещасливi обоє. I як у всьому вмiв Єв генiй вiднайти добру сторону, так i сим разом, стративши слiд незвiсноï панночки, що запалила його серце, вiн по малу вспокоïвся, перестав шукати ïï по вулицях i здався на долю, що сама – вiн вiрив сьому – наведе його на най лiпшу стежку.
Так минув лiтнiй семестр. Вiн виïхав зi Львова на село, також на лекцiю, а восени вернув. Вiн наняв собi маленьке кавалерське помешкання, дешеве, з вiкном на подвiр'я, на другiм поверсi, невигiдне ще й тим, що на першiм по версi була школа гри на фортеп'янi; значить, удень мiг там витримати тiльки чоловiк з дуже грубими нервами або глухий. Євгенiю було байдуже; вiн удень дуже рiдко бував у себе в хатi; унiверситет i лекцiï заповнювали його день, а тiльки нiччю вiн працював для себе, вчився до ек заменiв, а нiччю на першiм поверсi було тихо.
Так вiн прожив спокiйно з мiсяць. Аж одного дня вiн якось лишився дома – чи нездужав, чи свято якесь було. Страшенне брязкання на чотирьох фортеп'янах розбило його нерви так, що вiн не мiг витримати i вибiг iз свого по кою о дванадцятiй у полудне, думаючи йти на обiд. Пере ходячи першим поверхом, вiн побачив, що дверi школи вiдчинилися i зсередини вийшли чотири панночки з но тами пiд пахами: се були ученицi, що по скiнченнi лекцiï йшли до домiв. Євгенiй вiдразу зупинився як вритий: одна з тих учениць була та сама панночка, що торiк на балу i на вулицi зробила на нього таке сильне вражiння. Тепер вражiння було ще сильнiше. Панночка була вся в чорному i, вийшовши з комнати, заслонила своє лице дов гим, чорним, густим вельоном, – очевидно, носила по кi мось жалобу. Євгенiй тiльки на хвилю заздрiв незакри те ïï лице, i йому здалося, мовби блиснуло сонце i освi тило його. Вiн стояв мов остовпiлий, забувши, де вiн i що з ним дiється. Панночки пройшли поуз нього на Ґа нок, а Ґанком на сходи, щоб вийти на вулицю; Євгенiй не зiбрався духом навiть настiльки, щоб поклонитися панночцi в жалобi, коли проходила попри нього. Здава лось, що й вона не глядiла на нього, не пiзнала його; йшла рiвно, плавно, поважно. Євгенiй слiдив за нею очима, далi щось немов пхнуло його. Вiн пустився бiгти вниз сходами у офiцинi, перебiг подвiр'я, але так, щоб iз чiльних сiней не було його видно. Вiн боявся чогось, стидався чогось; йому здавалося, що коли б панночка в жалобi запримiтила, що вiн слiдить за нею, то вiн вiд одного ïï погляду впав би, згорiв би на мiсцi. Коли ввiй шов у сiни, в сiнях не було нiкого; вибiг на вулицю – на вулицi не було видно жадноï панночки з нотами. Але не далеко була невеличка площа, вiдки розходилися вули цi на п'ять бокiв. Певно, котроюсь iз п'ятьох вуличок пiшла панночка в жалобi. Але котрою? Євгенiя знов не наче клiщами за серце стисло. Але вiн швидко отямився. Тепер вiн мав одну сказiвку. Вона ходить на лекцiï фортеп'яна до тоï панi, що живе понижче нього. Вiн трохи познайомився вже з сею панею, тепер познайомиться ще лiпше i розвiдає все, що йому треба. I, вспокоïвшися на тiм, вiн пiшов на обiд.
I справдi, зараз по обiдi вiн узяв на себе чорний ан глез i пiшов униз до вчительки гри. Панi була сама, уче ницi ще не приходили. Панi приняла Євгенiя дуже чемно i здивувалася дуже, коли вiн заявив ïй, що хотiв би взя ти у неï кiлькадесят лекцiй гри на фортеп'янi.
– Я вже початки знаю, – мовив вiн, – i хоча не чую в собi нiякого особливого таланту, але охота є. Ну, а хто знає, що коли чоловiковi може придатися в життi.
– О так, – мовила панi, – то дуже красно. Адже ж добре старi люди говорили: чого замолоду навчишся, те потiм як знайдеш. Тiлько не знаю, пане Євгенiю, як би ми се уладили. У мене тепер чотири панночки беруть лекцiï щодень вiд осьмоï до дванадцятоï i вiд третьоï до п'ятоï.
– О, я не мiг би посвятити так багато часу. Щонайбiль ше годину денно.
– Так. А коли ж маєте вiльний час?
– Коли панi не мають нiчого против того, то менi було би найдогiднiше вiд одинадцятоï до дванадцятоï.
– Та я не мала би нiчого против того. I так iще один фортеп'ян у мене вiльний. Якби тiлько моï ученицi не були противнi.
– Я спокiйний чоловiк i не буду перешкоджати ïм, – з усмiхом мовив Євгенiй.
– Ну, щодо того, я певна, – мовила панi, – тим бiль ше, що ви вчились би в окремiм покою. Та проте... ну, зреш тою побачимо. Ось вони зараз поприходять. Найлiпше буде спитати ïх самих.
Євгенiю не дуже по нутру було те, що сказала панi про вчення в окремiм покоï. Вiн, правду мовлячи, не почував нiякоï охоти вчитися гри на фортеп'янi i навiть не потре бував сього, бо й без того вмiв грати, i то навiть зовсiм не погано. Ну, та що там, – думав вiн, – байдуже, як воно буде, а все-таки се найпростiша дорога познайомитися з панночкою. От тим-то вiн пристав на всi умови вчительки, згодився з нею за цiну i ждав тiльки, аж поприходять уче ницi, щоб почути вiд них, чи схочуть мати його товаришем науки. На ратушi вдарила третя, i ученицi почали сходи тися. Насамперед прийшли двi сестри, пiдлiтки, гарненькi брюнетки, потiм прийшла третя, старша панна, худа i не гарна, що, мабуть, училася на те, щоб самiй зробитися вчи телькою десь на провiнцiï. Панi дому представила ïм Євгенiя, сповiстила ïх про його намiр брати лекцiï i запитала, чи не будуть мати що против того. Молоденькi брюнетки обiллялися густим рум'янцем, старша блондинка кивнула головою. Нi, вони не мали нiчого против того, тим бiльше, коли панi заявила вiдразу, що пан Євгенiй буде вправля тися тiльки годину денно, i то окремо вiд них.
– Але де ж панна Регiна? – запитала вчителька у обох брюнеток.
– Ми не заходили до неï, але вона, певно, зараз прийде.
I справдi, за хвилю отворилися дверi, i ввiйшла та, котру панi назвала Регiною. У Євгенiя серце забилося стра шенно, свiт йому закрутився, очi застелило якимсь тума ном, i вiн сам навiть не тямив, як i коли встав з мiсця, по клонився панночцi i вислухав, як панi представляла ïх одно одному: Пан Євгенiй РафаловичПанна Регiна Твардовська. Вiн не тямив, як сiв потому, як панi вияс няла Регiнi його намiр. Вiн не мав вiдваги анi разу зирнути на неï, боявся ïï, мов злодiй, прилапаний у чужiй коморi, тремтiв i сидiв, мов на шпильках, чуючи тiльки одно – що вона тут, близько нього, що вiд неï виходить якась таєм на непереможна сила i проймає, пронизує, обезсилює його. Вона промовила – вiн майже не розумiв, що вона ска зала, але сам тон ïï голосу був для нього такою музикою, якоï вiн, бачилось, не чув iще нiколи. Обi брюнетки заго ворили щось до неï, почали смiятися, – i вона засмiялася, i той смiх дихнув на нього такою розкiшшю, про яку йому досi i в снi не снилося. Тiльки тепер вiн почув, як сильно вiн полюбив сю дiвчину, яка магiчна сила в'яже його з нею. Вчителька вивела його з того моментального остов пiння.
– Ну, так, значить, добре, – мовила вона, встаючи i подаючи йому руку. – Моï панночки не мають нiчого про тив того. I коли ви стоïте при своïм похвальнiм намiрi, то прошу сказати, коли вас надiятися на першу лекцiю.
– Завтра, – машинально промовив Євгенiй. – Завтра о одинадцятiй.
I, вклонившися панночкам, вiн вийшов. Уже за дверима вiн почув за собою голосний вибух смiху. Смiялися, оче видно, обi брюнетки. Регiниного смiху вiн не мiг дочути ся.
XVI
Доле моя, доле! Чом ти не такая, як доля чужая? – бринiло в ухах Євгенiя, поки його тямка пере бирала тi спомини. Важка тiнь пiзнiших подiй упала на тi безмежно щасливi хвилини, якi переживав вiн вiдтепер отам, у тiм пустiм покоïку при розбитiм фортеп'янi, але в тiй певностi, що тiльки одна стiна дiлить його вiд неï, щ о вона тут близько, що з-пiд ïï рожевих пальцiв пливуть отi нестрiйнi гами, мiшаючися зi срiбними тонами ïï голосу , з рiдкими вибухами ïï смiху.
Зрештою його лекцiï вийшли не зовсiм такi, як надiя лася вчителька. Вона почала вчити його початкiв, але швид ко показалося, що вiн умiє трохи чи не бiльше вiд неï са моï. Правда, якийсь час вiн силувався при нiй грати погано, клапати механiчно тi самi обридливi та монотоннi етюди, якi для вправи пальцiв цiлими годинами мучили панночки. Але коли вчителька, повислухувавши за чер гою гру всiх, поробивши ïм своï уваги i позадававши ïм дальшi завдання, виходила поратись собi в кухнi, тодi Єв генiй кидав набiк прокляту школу i починав з пам'ятi вигравати те, що знав найкращого. Вiн любив музику ве селу i знав напам'ять багато танцiв i народних пiсень. Чим тяжче було йому на серцi, чим сильнiше клекотiло в ньому чуття, якого вiн не смiв виявити, тим вправнiше бiгали його пальцi по клавiшах i тим краще виходили у нього вивченi колись майже вiднехочу кавалки. Любов робила його артистом, виливалася в кождiм тонi, в кождiм акордi, який вiн умiв видобути з сього старого розiграного фортеп'яна.
Почувши його гру, панночки в сусiднiх покоях вiдразу, мов на команду, вмовкали. Такоï гри вони не чували в сих стiнах. Тi нервово прискоренi польки, коломийки та ко зачки були для них мов остроги для коней. Особливо обi брюнетки не могли всидiти. Се були живi, веселi дiвчата, правдивi школярки; ïх гарнi головки, здається, повнi були жартiв, веселощiв i смiху. Вони, спинаючись на пальчи ках, пiдкрадалися до дверей покою, в котрiм грав Євгенiй, слухали його музику, а коли вiн переставав грати, били йому браво i втiкали на своï мiсця. Се приводило його знов до себе; щоб не випадати зi своєï ролi, вiн починав знов клепати гами та етюди.
Одного разу, коли вiн отак переграв якогось скучного вальса i урвав, до його дверей застукали.
– Прошу! – озвався вiн, а його серце млiло з непев ностi: ану ж се вона? Але се була старша панна, а з-за ïï плечей визирали, запаленiвшися, обi брюнетки.
– Вiльно ввiйти?
– Прошу.
Старша панна глянула на нього з якимось докором.
– Але ж ви, пане, граєте дуже добре. Чого вам ще тре ба вчитися?
– Дякую за комплiмент, – з усмiхом мовив Євгенiй. – Але те, що я граю, то самi танцi. А я, прошу панi, хотiв би навчитися поважноï музики.
– А, так!
– О, прошу, прошу, – вирвалися нараз обi брюнетки, – заграйте нам iще от того вальчика, що ви грали тiлько що. Ми потанцюємо в салонi.
– I, овшiм, рад служити паням, – мовив Євгенiй i обернувся до фортеп'яна. Старша панна сiла недалеко нього iз за вистю дивилася на його пальцi, що, мов божевiльнi, бiгали по клавiшах. Боже, якби вона вмiла так грати, вона анi хвилi не сидiла би в тiм поганiм Львовi, в тiй остогидлiй школi! А молодi панночки тим часом вертiлися по салонi, обнявшися, мов два чмелi, рiвночасно пущенi в рух.
– Регiнко! Регiнко! – озвалась одна з них. – Та покинь брязкати! Ходи сюди!
Але Регiна не йшла, бренькала далi завзято, немов бо ронилася тим бреньканням вiд якоïсь ворожоï сили. Коли ж панночки не переставали кликати, то й вона прий шла.
– Ходи потанцюємо обi! – мовила одна брюнетка, ско чила до неï i, пестячись, як кiточка, повисла на ïï шиï.
– Не можу, Манюсю, – бачиш, я ще в жалобi.
– Ах, так. Бiдна Регiнко, – мовила панночка, – ти стратила маму! – I, вхопивши сестру, пустилася знов у танець. Регiна стояла в дверях свойого покою i дивилася на ïх пiдскоки якось тужливо-добродушно. Рафалович не зводив iз неï ока.
Коли скiнчив грати, вона пiдiйшла до нього.
– Але ви гарно граєте, – мовила спокiйно.
– Дуже слабенько... механiчно, – вiдповiв вiн.
– I ви думаєте, що тут навчитеся лiпше?
При сих словах вона вдивилася своïми великими ясни ми очима в його лице. I вiн осмiлився пiднести очi на неï. Ï х погляди зустрiлися. Одну хвилину Євгенiй напружив усю свою волю, всю душу, щоб тим поглядом сказати ïй усе, чого не могли вимовити уста. I йому здавалося, що в ïï очах прочитав якийсь дивний рух. Зразу свiтилася в них якась тиха задума, спокiйна цiкавiсть. Потiм глибока кри ниця тих очей немов закаламутилася, немов на днi во рухнулося щось, якесь дивне, несподiване зрозумiння. I в тiй хвилi ïï очi прислонилися довгими вiями, на лицi по казався легенький рум'янець, i, не дожидаючи його вiд повiдi, вона вiдвернулася i пiшла до свого покою, вiдки щ е негармонiйнiше, нiж звичайно, почувся брязк якихось гам.
У Євгенiєвiй душi сей один момент викликав правдиву революцiю. Вiн почував якусь невiдому досi розкiш, спо лучену з переляком, як чоловiк, що заглянув у безодню, де на днi було щось невимовно принадне, невимовно гарне i чудове. Сей розкiшний перестрах знесилив його, спаралi зував усi думки, всю волю, всi бажання. Вiн сидiв, не ба чачи, не чуючи, не хотячи нiчого. Перед ним не було анi часу, анi простору; фiзичнi вражiння не доходили до його свiдомостi. Рука механiчно бiгала по клавiшах, але вiн не чув дотику, не чув брязкоту, не знав, чи i що грає. Старша панна встала i пiшла, – вiн не бачив ïï. Здається, вклонився ïй, здається, сказав щось, але зовсiм автоматично. Вкiн цi з безмежноï темряви в його душi мигнуло щось раз, удру ге. Се думка: Геть вiдси! Геть, на вiльне повiтря, в само ту – далеко вiд людей!
I вiн, усе ще машинально, зiрвався з крiсла, вхопив капелюх i, не прощавшися нi з ким, вибiг iз покою. Того дня вiн пропустив усi лекцiï, не доторкнувся анi до книжки, анi до страви, але ходив, ходив, ходив вулицями, то звiльна, то майже пiдбiгцем, немов шукав чогось. I справ дi, вiн шукав свого бiдного я, що готово було втонути в ясних безоднях сих чарiвних очей.
Кiлька день по тiм вiн не бачив Регiни. Формально уни кав ïï, боявся глянути на неï, немовби обiкрав ïï. Вiн чув за стiною ïï брязкання, i його серце млiло. Приходячи на лекцiю, вiн не видав ïï, – вона звичайно сидiла вже в своïм покоï i не виходила вiтатися з ним, i вiн був рад. Тiльки обi брюнетки вибiгали, сильно термосили його руки на привiтання, так, як школярi-товаришi, смiялися i пiдморгували йому, а коли стара пiшла собi до кухнi, прибiгали до нього i просили грати ïм до танцю. Вiн грав, але нi за що в свiтi не був би глянув на тi дверi, що з салону вели до покою, де грала Регiна. Вiн боявся, щоб вона знов не показалася в дверях. Вона не показувалася. I лiпше так. Дуже добре! – говорив у його нутрi якийсь голос.
Дуже добре! Але чому властиво дуже добре?. Для чого вона не покажеться нiколи? Певне, вона в жалобi, танцювати не буде. Ну, але так, подивитися, послухати? Овва, нема що так багато й слухати. Невеликий маестро! А поглянути на нього? Нi, Євгенiй боявся сам собi признатися, що ïй може бути цiкаво поглянути на нього. Його дi воче-стидливе чуття боялося навiть допускати у неï якесь чуття, подiбне до його власного.
Та все-таки по кiлькох днях вiн завважив, що не тiльки вiн уникає ïï, але й вона його. Йому зробилося дуже прикро. Вiдразу, без нiякого мотивування настрiй його змiнився: з рожево-пiвсонного вiн упав у чорно-меланхолiйний. Усе на свiтi видалось йому пустим, глупим, безцiльним, усе стратило свою принаду, само життя не варто зламаного гроша. Йому остогидла наука, вiн проклинав працю, уни кав товаришiв i студентських розривок, а найменший натяк на любов обурював його, мов кровава зневага. Вiн готов уже був покинути остогидлi лекцiï фортеп'яновоï гри, не добувши мiсяця, але постановив собi пiти ще кiлька разiв. У нього не було при тiм нiякого плану, нiякоï надiï, але вiн знав, що iнакше не мiг би постановити, що в його нутрi тягне його туди щось сильнiше вiд усiх аргументiв, вiд усiх постанов.
I ось одного разу випало так, що до вчительки прийшли якiсь несподiванi гостi, i, перепросивши своïх учениць, вона пустила ïх додому о дванадцятiй замiсть о першiй. Вийшли всi разом з Євгенiєм, i тут вiн побачив знов Регiну. Була спокiйна, як звичайно, тiльки Євгенiю видалось, що трохи блiдша. Подала йому руку; ïï рука була га ряча.
Вийшли разом на вулицю. Євгенiй, мов причарований, iшов обiк Регiни. Старша панна зараз попрощалася i пiшла налiво; обi брюнетки, як кiзочки, побiгли наперед. Євгенiй з Регiною iшли звiльна.
– Позвольте, панi, що вас проведу троха? – мовив Євгенiй, добуваючи всiх сил своєï душi, щоб пiддержати розмову.
– Прошу, – промовила вона ледве чутно.
Хвилева мовчанка.
– Панi, гнiваєтеся на мене? – тремтячим голосом за питав Євгенiй.
– Я? На вас? По чiм судите?
– Може, помиляюся, але менi здається, що панi весь час уникає мене. Разом учимося, а отсе вже кiлько день ми не бачилися.
– Вам хiба цiкаво бачити мене? – з легким усмiхом мовила Регiна.
Євгенiй чув, що блiдне, що уста його тремтять.
– Як... панi... можуть так... питати?
Мовчанка. Євгенiй робить страшеннi зусилля, щоб опа нувати своє зворушення. Вiн чує, що сей момент мусить рiшити його будущину, що, що тепер утратить, того не спiймає до смертi.
– Я чуюся винуватим супроти панi.
– Ви проти мене?
– Так, панi. Я тiлько задля вас записався на тi лек цiï, щоб могти бачити вас, чути ваш голос, говорити з ва ми, пiзнати вас троха ближче.
– Не розумiю, пощо вам се може придатися, – мовила Регiна.
– Я й сам не розумiю, – вiдповiв трохи смiлiше Євгенiй. – Та я й не застановляюся над тим. Що менi буду ще? Що менi минуле? Я знаю тiлько теперiшнє, знаю тiль ко, що бачу вас, чую ваш голос.
– Я не спiвачка, – з насмiхом вiдповiла Регiна, – нема над чим так дуже уноситися.
– Ах, панi! Всi спiвачки свiту для мене не вартi того, що одно слово з ваших уст.
– Ви, як бачу, поет?
– Нi, панi, я юрист.
– То, може, не випадає юристовi говорити так поетич но?
– Але й юрист має серце, а серце в певних хвилинах не дбає про параграфи i знаходить свою властиву мову.
В часi тоï розмови Євгенiй iшов, похиливши лице i вдивляючися в тротуар. На лице дiвчини, що йшла обiк нього, не був би глянув нi за якi скарби в свiтi. Вiн не знав, яке вражiння зробили на неï його слова, i боявся навiть думати про се. Вiн дивувався своïй смiлостi, що мiг так говорити з нею, i прокинувся тiльки тодi, коли вона, по даючи йому руку, промовила:
– Дякую за супровiд i прошу не йти зо мною далi. Отут за скрутом вулицi моє помешкання. До побачення.
Вiн зупинився. Вона щезла, а вiн звiльна пiшов у противний бiк, довго блудив по рiзних площах i заулках, поки вийшов на ринок, i потiм нiяк не мiг пригадати собi, де се було, де вона покинула його i де ïï помешкання. Але йому лишилося одно, ïï слова: До побачення. Вiн тулив у своïй душi тi слова, мов найдорожчий скарб, i вони справдi в одну мить перемiнили весь його дотеперiшнiй настрiй. Вони додали блискiв сонцю, блакитi небу, обiлляли золотом сiрi мiськi мури, перлами вимостили вибоïсту вулицю, пахощами освiжили затхле мiське повiтря, роз'яснили радощами людськi лиця, наповнили весь свiт розкiшшю, лю бов'ю i нечуваною силою. У Євгенiя широко дихали груди, блищали очi, в головi фуркотiли дикi, смiлi та енергiчнi думки; вiн мав те чуття, що вiднiс якусь велику побiду, здобув щось безмiрно цiнне, був хвилину в раю i винiс вiд там такий скарб, якого йому вистане на озолочення цiлого, хоч би й як нещасливого життя.
XVII
Тепер пiшли один за одним такi чудовi золотi днi, що Євгенiй i досi згадує ïх як одиноку щасливу хвилю свойого життя, одиноку свою весну з усiми весняними ча рами i пахощами. Тепер, на вiддаленнi десятьох лiт, вiдгородженi безоднею муки i безнадiйностi, тi днi видаються йому одною хвилиною, блискучим островом, що пишається над самим гирлом водопаду. I йому здається, що вiн плив побiля того острова з шаленою бистротою, хоч i в ту пору мав iлюзiю, що стоïть на мiсцi; вiн так сильно, всею душею, всiми змислами був затоплений у своïй любовi, що час i мiсце не iснували для нього, i вiн прокинувся тiльки тодi, коли було по всьому i щасливий острiв пропав для нього навiки.
I чим властиво вiн був такий щасливий у ту пору? Вiн i досi чує подих того щастя, але як воно прийшло, в чiм проявляло себе, вiн не мiг би сказати. Вiн не говорив ïй любовних признань, не чув вiд неï анi найменшого натяку на любов, не цiлував ïï уст, не доторкався ïï пахучого во лосся, ледве що при кождiм баченнi i розставаннi стискав легенько ïï руку. Але вiн чув, що стiна вiдчуження не iс нувала мiж ними, силою своєï любовi чув, здавалось йому, кождий рух ïï душi, чув тиху гармонiю тоï душi, любував ся кождим поривом ïï волi. Коли приходив на лекцiю, за ставав ïï в салонi; вiн знав, що завсiди перед його приходом вона встане вiд фортеп'яна i вийде йому назустрiч до сало ну – часом з котрою з панночок, а часом сама. Вона тихо, лагiдно всмiхалася, подавала йому руку, часом промовляла кiлька слiв, повних тихоï щиростi, але далеких вiд усякого сентименталiзму або iронiï, привiтно, спокiйно, натураль но, як коли б говорила до любого брата. I ся гармонiйнiсть розливалася довкола неï, мов промiння довкола лампи, i пiд ïï впливом вiн робився також спокiйним, чистим i щирим. Дикi пристрастi щезали з душi, а натомiсть розл ивалася в нiй така певнiсть i яснiсть, немов отсей щасли вий стан був вiчний, незмiнний, одиноко нормальний для людського духу. Вiн сiдав до фортеп'яна i починав грати зразу обов'язковi вправи, потiм своï улюбленi народнi пiс нi в композицiï Лисенка. Вiн знав, що першi згуки тих чудових акордiв вiдразу змiнять фiзiономiю школи i при ваблять до його покою всiх його товаришок. Регiна приходила остатня. Вона сiдала оподалiк, але так, що могла бачити Євгенiєве лице. Євгенiй, граючи напам'ять, не зво див iз неï очей. Стрiчаючися з нею поглядом, вiн уже не бентежився, не мiшався; так само й вона спокiйно видер жувала його погляд. Вiн почував, що вона знає про його любов, i не стидався свойого чуття, а в ïï поглядi читав, що й вона почуває до нього щось бiльше простоï цiкавостi. А попрощавшися з нею на вулицi, вiн виносив iз того ко роткого товаришування з любою дiвчиною стiльки енергiï, душевноï твердостi i чистого пiдйому чуття, що цiлоденна праця була йому легкою. З подвоєною силою вiн учився до екзаменiв, не дбаючи нi про що бiльше. Вiн не укладав собi планiв будущого, бо пощо? Адже вона, його найкраща будущина, тут, близько нього. Адже завтра вiн буде мiг знов заглянути в ïï очi, стиснути ïï руку, дихати тим самим повiтрям, що й вона. Тiльки одна постанова й була у нього: зробивши докторат, вiн поговорить з нею про ïх спiльну будущину. До того часу вже недалеко, – значить, нiчого забiгати наперед. Так минали йому днi за днями, тижнi за тижнями. Надiйшли Рiздвянi свята. В фортеп'яновiй шко лi зроблено ферiï – аж до посту. По остатнiй лекцiï Єв генiй iшов iз Регiною вулицею в напрямi ïï помешкання.
– В лютiм сiдаю до ригорозiв, – мовив Євгенiй.
– Думаю, що вже тепер можна гратулювати вам, – мовила Регiна.
– Ну, се ще не таке певне. Кождий екзамен – то сво його роду лотерiя: або виграю, або програю.
– Ну, але я певна, що ви виграєте, – мовила вона всмiхаючись.
– Ваша певнiсть – се комплiмент для мене. Я рад би заслужити на нього.
– Завiдомiть мене про результат вашого екзамену. Менi цiкаво буде знати се.
I вона з кишенi свойого пальта виняла маленьку вiзи тову карточку, де пiд друкованою назвою була рукою до писана ïï адреса, i подала йому.
– Ну, а пiд час карнавалу побачимося? – питав Євгенiй.
– Можливо. Я надiюсь бути на балу академiкiв.
Iшли ще хвилину, розмовляючи свобiдно, навiть не прочуваючи, що се ïх остатня розмова. Нараз Регiна за тремтiла i поблiдла.
– Що панi таке? Панi так поблiдли! – мовив Євгенiй, переляканий до глибини душi.
– Нiчого, нiчого! – мовила вона, ледве переводячи дух. Потiм подала йому руку.
– Бувайте здоровi! До побачення!
– Нi, я панi не покину так! Панi щось нездоровi. По звольте вашу руку. Я проведу вас. А може, взяти фiакра?
– Нi, нi, нi! Прошу вас, iдiть. Менi нiчого. Я не можу...
– Але, панi... Ви тремтите, ви нездоровi...
– Нi, пане! Се тiлько так... хвилина. Прошу вас... па не Євгенiй, лишiть мене! Я вам потiм колись скажу.
– Нi, панi! Я не вiдступлю вас, поки не вспокоïте ме не, що ви направду не хорi.
– Але ж нi, нi! Я здоровiсiнька.
– Ну, а чого ж ви так поблiдли?
– Ах нiчого... Бачите, отсе моя цьоця в фiакрi поïха ла i бачила мене з вами. Ну, але се нiчого. Прощавайте!
Вони розсталися. Євгенiй перший раз почув про ту цьоцю, i його щось мов шпигнуло в серце. Що се за цьоця, що сам вид ïï так змiшав, стурбував, перелякав сю, здава лось, так спокiйну i певну себе дiвчину? Чи Регiна боïть ся ïï? Залежна вiд неï? А коли залежна, то чи справдi ïй грозить вiд тоï цьоцi яке лихо? Все те були для нього за гадки, i вiн постановив собi, скоро побачиться з Регiною, поговорити з нею про все, про все. А тим часом вiн бiг, спi шив до своєï квартири: адже ж у нього в кишенi була до рога пам'ятка вiд неï, ïï бiлет! Вiн не мiг дiждатися тоï хви лини, коли опиниться на другiм поверсi, вiдiмкне свiй по коïк, переведе дух. А потiм вiн виняв той бiлет, довго, горячо цiлував його i тiльки тодi прочитав, що було на нiм написано: Регiна Твардовська, вулиця Зелена, число 8, перший поверх, у панi Армашевськоï.
А потiм були Рiздвянi свята, якi Євгенiй провiв над книжками. А потiм був бал академiкiв, на котрiм був Єв генiй, але не було Регiни. А потiм вiн зробив докторський екзамен summa cum laude 12be7cc7e4b10528__ftnref26 title=>1 i того самого дня тремтячою зi зворушення рукою написав на своïм вiзитовiм бiлетi в кiлькох словах завiдомлення про сей факт i, заклеïвши бiлет у маленьку коверту, вислав його експресом Регiнi на вказану адресу. I ще того самого дня той сам експрес принiс йому до його помешкання i вкинув у листову скринь ку iнший вiзитовий бiлет, на якiм було написано:
Ви трошечка спiзнилися. Моя сестрiниця Регiна Твар довська власне вчора вийшла замуж i сеï ночi виïхала зi своïм мужем на постiйний побут на провiнцiю, то й не могла особисто вiдiбрати вашого писання. При нагодi я перешлю ïй його. З поважанням Анеля Армашев ська.
Євгенiй тяжко вiдхорував сю маленьку вiзитову кар точку i тiльки помалу, по довгих мiсяцях, прийшов до себе. I хоча тiло вернуло до давнього здоров'я, душа не переста вала болiти. Спомини про Регiну не покидали його, вiн рвався до неï думками, мрiями, шукав ïï в кождiм новiм мiсточку, в кождiм селi, куди кидала його доля, але все надармо. З часом острий бiль уступив iз душi, вiн зжився з думкою, що вона пропала для нього, втягнувся в щоден ну життєву боротьбу, вiдзискав свою певнiсть i духову рiвновагу, але все-таки вряди-годи в душi воскресали дав нi спомини, давнi болi щемiли i мучили, як давно загоєна рана, з якоï сплило багато кровi. Вид якого-будь жiночого лиця, подiбного до ïï лиця, мiг викликати тi спомини i захитати його супокоєм, як ось тепер вид якоïсь чорноï дами. Та диво, одинока пам'ятка, яку вiн мав iз рук Регiни, ïï вiзитова карточка, що вiн хоронив як найбiльшi святощi, вона в таких хвилях бувала йому лiком, успокоювала його душу. Вiн виймав ïï зi шкатулки, цiлував i довго вдивлявся в почерк ïï письма, i перед ним звiльна воскресала ïï люба рука, ïï фiгура, ïï лице, i йому бачилося, що знов дивиться в ïï очi, i п'є з них дивну гармонiю, i наповняєть ся почуттям надлюдського супокою i щастя, того щастя, що для своєï повноти не потребує нiякого фiзичного дотику, нiякоï близькостi, бо само воно – найтiснiше сполучення, збратання душi, волi i всiх помислiв.
– Не судилось менi подiляти з тобою прозу життя, – промовляв вiн до фiгури, що жила в його уявi, – та, може, се й лiпше. Нiякий шлюб, нiяка розлука не заборонить, щоб ти була поезiєю мойого життя. – I, вспокоïвшися сею оптимiстичною думкою, Євгенiй, мов пiсля остроï, але цiлющоï купелi, вертав до своєï щоденноï працi.
XVIII
Два чи три днi пiзнiше прийшли до нього за мовленi листом селяни з Буркотина в справi процесу з па ном маршалком. Се була недiля, i вони вибрали собi той день, щоб не тратити робучоï днини. Було ïх три – кре мезнi, плечистi постатi, в довгих гунях, переперезаних широкими чересами, з кошелями через плечi, з костурами в руках. Вони мусили з пiвгодини ждати в передпокоï, поки Євгенiй упорався з iншими клiєнтами i попросив ïх до своєï канцелярiï.
– Слухайте, панове господарi, – мовив вiн, – я по просив вас, щоби ви потрудилися до мене в справi вашого процесу.
– Та спасибi вам, паночку, – мовив один iз селян. – Та ми от прийшли. Певно, термiн буде?
– Нi, про термiн ще не чути нiчого. Я хтiв про щось iнше поговорити з вами. Прошу, сiдайте!
Люди посiдали на плетену канапу, аж сей сухоребрий мебель затрiщав пiд ïх тягарем. Тодi один iз них устав, недовiрливо зирнув на те мiсце, де сидiв, i пересiвся на крiсло.
– Те пасовисько, що ви за нього процесуєтеся, вино сить двадцять моргiв, правда?
– Так, паночку.
– А кiлько так воно варто, якби купити?
– Та що, як для кого. Для кого чужого, може, й нi чого не варта, а нам воно дороге.
– Наше, прадiдiвське! – пiдтвердив другий господар.
– Ну, але якби так у пана хотiти вiдкупити?
– Що? – скрикнули всi три нараз. – Своє власне ми мали би вiдкупувати вiд него? Радше головами наложимо, всi на жебри пiдемо, а своєï дiдiвщини у дармоïда купувати не будемо.
– Я не кажу про вас! Борони Боже! Ви ж знаєте, що я вам признав, що ваша правда, що процес мусите ви грати.
– Дай Боже пану здоровля, – мовив знов перший се лянин. – Але пощо ж тепер пан адукат закидають у iньчий бiк?
– Я не закидаю в жаден бiк, а тiлько питаю вас по-просту. Адже й для процесу треба знати, кiлько ви собi цiнуєте те пасовисько?
– Та для нас воно варто мiлiони. Нам без него жити не можна. Бачите – пiд самим носом. Нi курки де випус тити, нi гуску, нi теля вигнати. А пан спер, польових по силає, грабить, заганяє, хоч iз села тiкай.
– Розумiю, розумiю. Про те анi слова, що воно вам дуже потрiбне. Але я гадаю: двадцять моргiв пасовиська – то ще не такi великi скарби. Почому у вас морг вiрнoго поля?
– Е, що там вiрнe поле! Вiрнoго поля доброго у нас морг купить за сто, за сто двадцять ринських.
– Ну, а морг городу?
– За морг городу, мiж хатами, треба дати триста, шти риста ринських.
– Ну, то пасовисько, певно, стiлько не буде кошту вати, як вiрн e поле. Але вiзьмiм навiть так. То що ж, двад цять моргiв по сто ринських, то були би двi тисячi.
– Е, пан хотiв Шльомковi продати його за тисячу, але як ми на Шльомка похрупостiли, то вiн вiдступив.
– Що то за Шльомко?
– Та жид, орендар.
– Ну, бачите, то сам пан цiнить се пасовисько лиш по п'ятдесят ринських за морг. А кiлько вас досi коштує процес?
Селянам, очевидно, немила була ся розмова. Вони пiд зорливо дивилися то на адвоката, то один на одного, далi той, що досi головно промовляв, вiдповiв нерадо:
– Та що пан будуть нас допитувати, кiлько нас кош тує процес? Коштує, що коштує, але ми мусимо дiйти свого.
– Я вважав своïм обов'язком iз самого початку звер нути вашу увагу на те, що справа буде ще коштувати не мало гроша i клопотiв. Та хто знає, чи оплатиться вам сею дорогою доходити до свого.
Селяни мов на команду встали зi своïх мiсць.
– Та коли пан адукат, – мовив ïх бесiдник, кланяю чись, – коли пан адукат чогось на нас загнiвалися, – знов поклiн, – i не хочуть далi провадити нашоï справи, – гре мiальний поклiн усiх трьох, – то ми просимо вiддати нам нашi папери, а ми пiдемо шукати собi iньчого адуката.
– Але ж, люди, – мовив Євгенiй, пiдходячи до них i насилу усаджуючи знов там, де сидiли, – що вам такого? Хто вам сказав, що я на вас гнiваюся? I за що би я мав гнi ватися на вас? Хочете вiдiбрати вiд мене свою справу – я вам не бороню, а не вiдберете, то буду провадити ïï далi; в тiм ваша воля. Я хотiв поговорити з вами про iншу справу.
– Про яку?
– Ваше село досить велике, правда?
– Та досить.
– Кiлько нумерiв?
– Та буде бiльше як двiстi.
– Ну, i нарiд не такий дуже бiдний.
– Ой, говорiть, не бiдний! Та вже не багатий.
– А все-таки, Ґрунту маєте досить, худiбка є, хлiб ро диться.
– Е, що з того! От маємо стiлько, щоб iз голоду не пух нути.
– Ну, а пан добре стоïть?
– А Бог його святий знає.
– Має грошi? Чи, може, в довгах?
– А хто його знає? Ми там у його касу не заглядали.
– Отже, кажете, що хотiв пасовисько продати жидовi.
– Та то нам на збитки.
– Ага. Ну, але я чув, що вiн би й цiлi своï добра готов продати.
– Та що нам iз того? Вiн продасть, iньчий пан купить, а ми як були хлопами, так будемо.
– Ну, а якби ви самi купили?
– Що таке? Пасовисько?
– Нi, всi панськi Ґрунти з двором i з лiсами.
– I з лiсами? Гм, гм... Пан жартують собi з нас. Хiба хлопам вiльно купувати панськi добра?
– А чому ж би не вiльно? Як вiльно жидам, то вiльно й хлопам.
– Жиди мають грошi, а хлопи вiдки вiзьмуть?
– Жиди потрафлять i без грошей купити, то чому ж би й хлопи не могли?
– Не нашоï голови на се треба, – мовили селяни, хи таючи головами.
– Ну, але прецi варто би над сим подумати, – мовив Євгенiй, присуваючися ближче до стола. – Слухайте, лю ди. Я би вам повiв щось, але мусите менi дати слово, що нiкому про се не скажете.
– О, та кому би ми мали говорити?
– Дайте руку, що будете мовчати!
Селяни зацукалися. Жаден не протягнув руки.
– Та можуть пан говорити, ми не скажемо нiкому.
Євгенiй змiркував, що вони наструнченi против нього, i постановив собi не вiдкривати перед ними всiх карт.
– Як собi знаєте. Се ж не моя рiч, тiлько ваша. Отже, знайте, що пан маршалок готов би був продати свiй маєток.
–Та що нам з того?
– Те вам з того, що можете дiстати на пана якого жи да або ще гiршого пана.
– Ой, гiршого вже не дiстанемо. А жида волимо, нiж сего.
– А не лiпше би то було не дiстати нiкого?
– Ба, чи не ще!
– I закупити самим той маєток?
Селяни пошкробалися в головi.
– Нi, пан нас щось дурять. Де то хто таке видав, аби хлопи купували панськi маєтки?
– Ну, купiть ви, то й iншi побачать.
– Та бiйтеся Бога, паночку, де ми тiлькi грошi вiзь мемо?
– А якi ж, по-вашому, грошi на се потрiбнi?
– А хiба ми знаємо? Та там, певно, з мiлiон треба буде.
– Смiйтеся, люди! Маєток оцiнений усього на сто двад цять тисяч, а на те сiмдесят тисяч позичено в банку.
– Ну, то нас банк злiцитує.
– Вас? За що? Ви ще й не вислухали, що вам хочу ска зати, а вже боïтеся, що вас банк злiцитує. Фе, не будьте дiтьми. Адже видите, що пана не лiцитує, хоч вiн позичив i не вiддає. Ви переймете банковий довг на себе.
– Не хочемо! – в один голос скрикнули селяни. – Що з того, що банк пана не лiцитує, а нас, певно, по роцi пустить з торбами.
– Але ж не бiйтеся! Чекайте! Я вам ще не доповiв усьо го. Я ж вам не кажу брати банку на себе зараз, а тiлько тодi, якби-сте купували маєток.
– Нi, не хочемо. То не наш антерес! Ми люди простi, нас леда-хто обдурить. Що нам залазити в таке велике дiло? Нам аби на своïм вижити...
– Ей, люди! Будете колись плакати на свiй нерозум, ви i вашi дiти. То на дурний кавалок пасовиська вам не жаль викидати тисячi, а коли я раю вам такий iнтерес, що може вам i вашим потомкам дати хлiб у руки, то ви навiть вислухати мене не хочете.
– Та пан нам рають то, що пану випадає, але ми на те не пристаємо.
– Чому?
– Бо то не наш антерес
– Але я готов вам допомогти, перепровадити справу.
– Бiг заплать пану, але ми на те не пристаємо.
– Волите бути жебраками i попихачами, нiж панами в своïм селi, – гiрко промовив Євгенiй.
Селяни вклонилися.
– Т-та! Пан своє знають, а ми своє.
– Яке ж тут моє? Чи гадаєте, що пан пiдкупив мене, щоб я помагав зсадити його з маєтку? Чи думаєте, що хочу обдурити вас? Маєток на вас зробити? Я тiлько бажав би, щоб вам добре було.
– Най пан будуть вибачнi, – мовив з лукавою поко рою один селянин, – але ми люди простi, ми на тих анте ресах не розумiємося i не можемо в те вдаватися.
Вони встали i взяли шапки в руки.
– Га, як собi знаєте. Спiмнете колись моє слово, що я радив вам на добре, але тодi буде запiзно.
Селяни поклонилися i стояли, мнучи шапки в руках.
– Та ми би просили, аби пан були ласкавi таки вiддати нам нашi папери.
Євгенiю мовби води холодноï бухнув у лице. Не гово рячи нiчого, вiн зiбрав, якi мав, папери, що вiдносилися до ïх процесу, i вiддав ïм.
– В ласцi Божiй! Бувайте здоровi, паночку! – мови ли селяни, виходячи.
– Дай Боже здоров'я! – мовив Євгенiй, силуючися говорити спокiйно i свобiдно. – А як вас який жидок виссе з грошей або як знов зiрветеся до бiйки з панськими гай дуками i вас кiльканадцять засадять до кримiналу, то про шу знов до мене!
Селяни вийшли, але ще в дверях почали голосно гово рити мiж собою.
– А що, куме, не правду Шльомко казав?
– Ба я! Та то видно. Пан усе за паном.
– А кождий аби лише з хлопа здерти! А викришило би вас до ноги!
XIX
Ся розмова попсувала Євгенiю всю недiлю. Хоч при людях вiн завсiди видавався спокiйним, певним себе, веселим i жартовливим, та бували i у нього часи сумнiвiв i зневiри. В такi часи вiн, коли не мав пильноï роботи, за микався в своïм покоï, читав, думав або писав дещо, щоб розбити чорну хмару на душi.
Таке було й сьогоднi. Недiля. Гарний осiннiй день. У всiх церквах дзвони грають, аж повiтря гуде i тремтить. Вулицями товпляться люди, коло церкви i костелу цiлi базари, коло шиночкiв мов пчiл у гарячу днину, смiхи, шум, гуркiт фiакрiв.
Усе мiшається, заповнює душу якоюсь повiнню життя.
Євгенiй замкнув канцелярiю i думав пiти до мiста. Але зараз йому вiдхотiлося. Куди пiду? До кого? Пощо? Вiн не мав у мiстi нiякого щирого приятеля. Зрештою, тепер обiдня пора близька; поприходять iз церкви або з проходу та й за стiл – не пора на вiдвiдини. I вiн завернув до свого покою, замкнув дверi i пробував занятися чим, щоб розi гнати неприємне чуття. Але нерви його були розстроєнi. Нiчого свiжого до читання не було, на писання не було сили, i вiн почав ходити по покою, перемiняючи своє не приємне почуття на слова i силогiзми.
– Що ж, вiд селян годi й надiятися чогось iншого. Так довго всi дурили та туманили ïх, що вони й розумiти не можуть сурдутовця такого, котрий би не хотiв дурити ïх. Жида розумiють, бо жид вiдразу каже: дай. I знають, що зiдре ïх, i йдуть до нього, бо його поступування простi ше, вiдповiдне до ïх способу думання.
Йому пригадалися звичайнi ради, якi дають на се на шi iнтелiгенти. Освiта. Вiн усмiхнувся гiрко. Що таке освiта? Чи вмiлiсть читати i писати – се освiта? Чи, про читавши всi книжечки Просвiти 12be7cc7e4b10528__ftnref27 title=>* i Общества Качковсь кого 12be7cc7e4b10528__ftnref28 title=>** , чоловiк зробиться освiченим? Щобiльше, чи, скiн чивши унiверситет i одержавши диплом, чоловiк робиться освiченим? Так освiченим, щоб у кождiй життєвiй пригодi мiг собi дати раду? Щоб не робив дурниць у найближчих йому, найпрактичнiших справах? Адже ж Вагман закидає своï лихварськi сiтi на панiв, посесорiв, урядникiв, зна чить, на саму сметанку iнтелiгенцiï в повiтi. I що ж? Усi вони треплються в його сiтях, а вимотатися не можуть. Я певний, що вiн не одному Брикальському може в сiй хви лi приложити нiж до горла. I що ж поможе тим панам ïх освiта? Нащо вона ïм, коли не в силi видерти ïх iз рук такого простого халатника?
Вiн ходив по покою i перевертав думи, мов важке камiння. Чого ж тут потрiбно? Який вихiд? Йому пригадала лася приповiдка: Тим чорт ляхiв бере, що одинцем ходять. I зараз же вiн пригадав собi Вагмановi слова про пана Бри кальського, що сей пан зичить грошi у рiзних жидiв i по тiшає себе тою думкою, буцiмто вони, кождий для себе, держать се в секретi, i навiть не пiдозрiває, що всi тi по зички йдуть iз одних рук. I, певна рiч, пан сам держить своï позички в секретi, доки може, тобто доки його чорт не вiзь ме. I се має бути освiчений чоловiк? Нi, книжкова освiта ще не дає життєвоï освiти. Неписьменний торговець може бути в життєвих справах освiченiшим чоловiком вiд док тора фiлософiï. Життєва освiта, ось в чiм рiч! Щоб чоловiк привикав жити з людьми, порозумiватися з ними, солiдаризуватися. Почуття солiдарностi мiж людьми – се мета тоï школи. Адже нашi селяни жиють досi на становищi диких у пралiсах: що поза межами мойого вiгваму, те все вороже менi, чигає на мене, бажає мене знiвечити. Вiдси ворожнеча мiж сусiдами за дрiбницi, загальне недовiр'я, облесливiсть i брехливiсть. Адже я певний, що вони, ви йшовши вiд мене, просто пiдуть до свого Шльомка i розпо вiдять йому, що я радив ïм купити панськi добра. Ще й при брешуть дещо, бо слухали нерадо i вiдiйшли, не вирозу мiвши добре, чого я хочу.
Вiн почав ходити живiше. Прикре почуття в його душi дiйшло до вершка i перебуло кризис. Йому вiдкрилися веселiшi горизонти.
– А коли знаю се, коли розумiю причини сього, то нi чого й гризтися. Треба провести ïх через школу життєвоï освiти, збудити в них громадського духа, а там побачимо. При першiй нагодi поïду до Буркотина, роздивлюся все на мiсцi, побалакаю ще з iншими людьми. Побачимо, може воно не так лихо буде, як здається.
Вiн зупинився коло вiкна i зирнув на мiський сад. Його очi все падали на те мiсце, де колись-то бачив чорну даму, але ïï не було там. Стежкою сунула рiзнобарвна хвиля па нiв, панночок, дiтей, а коло лавки, де сидiла колись чорна дама, стояв недвижно прецляр iз кошем прецлiв та медя никiв на руцi.
Євгенiïв зiр перебiг на тiсне подвiр'я його дому. З сього боку подвiр'я було вузеньке, затiснене мурованим парка ном, майже темне i вогке. Попiд парканом iшов сторож Баран. Євгенiй зразу не звернув на нього уваги; бачачи, як вiн iде здовж муру, вiн подумав, що йде до комiрки по коновки або по мiтлу. Але по хвилi, зирнувши удруге, вiн побачив, що Баран тою самою стежинкою попiд мур, у най густiшiй тiнi, йде назад, голiруч, рiвним, вимiреним кро ком. Дiйшовши до мiсця, де подвiр'я розширюється i з- поза вугла дому вихапується ясна смуга сонячного свiтла, Баран вертає назад у тiнь i знов iде попiд мур своєю дав ньою стежкою. Се зацiкавило Євгенiя. Вiн почав придив лятися Барановi, але не мiг вiдкрити нiчого. Сторож хо див, мов вартовий на чатi. Пiднявши голову вгору, у вiйсь ковiй поставi, не змигаючи оком нi в сей бiк, нi в той, вiн ходив, ходив i ходив. Євгенiєвi здавалося, що бачить якiсь рухи його уст, немов Баран говорив щось до себе, але го лосу не було чути. Се тяглося досить довго. Аж ось на ратушi вдарила перша година. Баран мов прокинувся зо сну, зупинився, зiтхнув, оглянувся довкола, зняв капелюх, обтер собi рукавом пiт iз чола i втомленим кроком пiшов, сим разом уже не бокуючи вiд свiтла. Євгенiй слiдив за ним очима: вiн пiшов до свого покою в сутеренi – певно, ляже спати.
Мабуть, його епiлептичнi напади повторяються в iн шiй формi, – подумав собi Євгенiй. Платячи за квартиру, вiн недавно згадував Вагмановiй про хоробливий стан сто рожа.
– Що ж робити? – вiдповiла жидiвка. – Вiн своï обо в'язки сповняє добре. А що хорий, то вже викидати його? Вiн не шкiдливий нiкому, доки його не роздразнять. Зреш тою я не стою за ним, але Вагман хоче його мати у себе.
Євгенiй, сказавши по правдi, також не мав причини жалуватися на Барана; вiн дбав про порядок у домi, дер жав чистоту, був усе на мiсцi, коли його треба було пiсла ти за чим, i, що найважнiше, був мовчазливий. Дуже рiдко з його уст чути було яке слово. Ходив мов у глибокiй за думi. I всi довкола, знаючи його хоробливий стан, не зай мали його i старалися говорити з ним лагiдно – i якнай менше. На його дивацтва, такi, як отсе ходження на вартi, не звертали уваги. Всi знали, що на нього нападає часом, але знали також, що про се найлiпше не згадувати йому. Тепер, видно, на нього напав привид, що вiн мусить вiд бувати варту. Що ж, нешкiдливий привид, – подумав собi Євгенiй. Йому прийшли на гадку слова Вагмановоï, що вона радо вiдправила би Барана, але Вагман уперся при тiм, щоб держати його. Що воно значиться? Чи вiн має в тiм якийсь свiй рахунок, чи держить його з доброго сер ця? Адже справдi, неабияке положення Баранове! Хорий чоловiк, що на нього нападає, значить, хорий на таку слабiсть, якоï всi бояться, а на яку лiку нема, до того вi домий як убiйця своєï жiнки, – ну, коли б тепер Вагман вiдправив його, то що його жде? Нiхто його не прийме, нiкуди йому дiватися, хiба перевiсити торбу через плечi та йти на випроси. Нi, видно, Вагман не такий злий чоло вiк, бо й вирахунку з Бараном не має, мабуть, нiякого. Держить його, дає хату, ще й платить дещо, а що Баран заробить вiд партiй, то окремо – i жиє бiдний чоловiк.
Iдучи на обiд, Євгенiй побачив Барана на подвiр'ï, як порався щось коло криницi. Вiн поздоровив його. Баран уклонився йому, не мовлячи нiчого, але Євгенiй замiтив, що перший раз вiд часу ïх знайомства Баран впер у нього своï блискучi очi, дивився на нього довго i вперто, не змигаючи. В тих очах, так здавалося Євгенiю, було щось мов важкий сум, змiшаний з якоюсь болючою цiкавiстю. Зда валось, що вiн хотiв щось промовити, запитати про щось у Євгенiя, i молодий адвокат, мов прикований тим погля дом, зупинився, ждав. Але Баран по хвилi спустив очi i занявся своïм дiлом, не мовлячи нiчого, – i Євгенiй пiшов своєю дорогою.
XX
Вечором тоï самоï недiлi Євгенiй сидiв у своïм покоï, занятий вироблюванням якогось рекурсу, коли на раз застукано до дверей, i ввiйшов Стальський. Пiсля тоï пам'ятноï стрiчi, коли Стальський ночував у нього, Євге нiй рiдко здибався з ним, не заходив у розмову i оказував ся супроти нього холодним i байдужним. Вiн почув, що його стара антипатiя до сього чоловiка збiльшилася, i не завда вав собi працi скривати се. Але Стальський, мов i не зав важував нiчого, кланявся Євгенiю низенько, стрiчав i про щав його облесливим усмiхом i навiть – що всiм було див но – позаочi вiдзивався про нього з великими похвалами. А се була майже нечувана рiч, аби Стальський похвалив кого позаочi.
– Добрий вечiр пану меценасовi! – мовив вiн, вти каючи насамперед свою голову до покою. – Можна ввiйти?
– Прошу! Добрий вечiр! – мовив Євгенiй не дуже-то приязно, не встаючи з мiсця.
– Дуже перепрошаю, що перериваю пану меценасовi роботу. Надiюсь, вона не дуже приємна?
Євгенiй усмiхнувся.
– Е, якби-то ми лиш приємноï роботи шукали, то рiз нi меценаси i офiцiали могли б i з голоду померти.
– Га, га, га! Правда, правда! Значить, не потребую робити собi закидiв, що перерву на хвильку.
– Е, се iнша рiч, – мовив Євгенiй. – Робота досить пильна, треба зробити ïï.
– Надiюсь, що не конче сьогоднi.
– Ну, я з таких, що завсiгди волiю сьогоднi, нiж завт ра. Але прошу сiдати. Що вас приводить до мене в таку пiз ню годину, пане Стальський?
– Пiзню? – аж скрикнув Стальський. – Що пан ме ценас мовлять! Ще ледво осьма. А я до пана меценаса справ дi з одною маленькою просьбою.
– Прошу, чим можу служити?
– Не знаю, як i казати. Може, се буде занадто велика претензiя з мого боку...
– Ну, пане Стальський, без iнтродукцiй! Знаєте, ви були такi ласкавi помогти менi при iнсталяцiï.
– Ах, пане меценас! Прошу не згадувати про се! Я ро бив для власноï приємностi i не хотiв би, щоб ви за те почувалися до якогось обов'язку супроти мене.
– Ну, та говорiть-бо вже, чого вам треба, а то ми ще на самих церемонiях посваримося, – жартуючи, мовив Єв генiй.
– Бачите, пане меценас, – мовив Стальський, опи раючись головою на долонi, а лiктем на розi Євгенiєвого бюрка, – тодi, коли я ночував у вас... ви були такi добрi i втрактували мене тою чудовою наливкою...
– I вона не дає вам спати, домагається компанiï, – смiючись, мовив Євгенiй.
– Нi, не те! Зовсiм не те! – мовив Стальський. – Бачите, тодi я наговорив вам про свою жiнку всякоï всячини. Пригадуєте собi?
У Євгенiя подерло морозом поза плечi.
– Так от i вийшло. Вiдтодi я передумав дещо, приди вився дечому i дiйшов до того, що я також недобре роблю.
У очах Стальського, на кiнцях його уст, у цiлiм виразi лиця було щось мов насмiх над тими словами; щиростi, яка б давала ïм властиву цiну, не було в його голосi анi слiду.
– Що ж, се похвально пiзнати свою похибку, – мовив Євгенiй, не знаючи, що йому сказати i пощо Стальський виволiкає перед ним своï домашнi справи.
– Пiзнати! Не в тiм рiч. Знаєте, я такий чоловiк: або пан, або пропав. Як робити щось, то робити до шпунту, а як нi, то й не зачинати. Як пiзнав свою похибку, то зараз направити ïï.
– Значить, жиєте тепер зi своєю жiнкою як слiд?
– От в тiм-то й рiч! – мовив Стальський. – Знаєте, десять лiт жили ми з собою, як чужi, як вороги, робили одно одному рiзнi пакостi i прикростi, – то так якось по вернути оглоблi в противний бiк... як би вам сказати, не a propos 12be7cc7e4b10528__ftnref29 title=>1 . Рука не пiдiймається. Слово не вимовляється. Так от я задумав зробити се якось принаднiше. Солiднiше. Коли будемо самi обоє в хатi, то воно не вийде, – погань вийде, знаю наперед. Скiнчиться новими докорами, новим гнiвом. Дай, – думаю, – справлю перепросини, як Бог при казав. Запрошу чужого чоловiка, любого менi, перед яким не маю секрету i не потребую нi з чим ховатися, – вас. Щоб ви, так сказати, були за свiдка.
– Але ж, пане любий... – мовив Євгенiй, та Стальсь кий не дав йому докiнчити.
– Прошу, пане, меценас, не вiдмовте менi сього. Дуже вас прошу. Знаєте, вiд сього залежить спокiй i щастя двоïх людей. А при тiм позволю собi пригадати вам, що ви таки виннi ще менi вiзиту. Прошу не сперечатися, не вступлюся вiдси, поки не пристанете.
– Га, коли така ваша воля, то нехай i так, хоча, при знаюся, як кавалер я не чую себе покликаним до iнтервенцiï в таких делiкатних подружнiх дiлах.
– Але ж то не буде нiяка iнтервенцiя. Звичайна вiзи та. Ви вдаєте, що не знаєте нiчогiсiнько, а ми обоє бала каємо собi, забавляємо гостя, – i при тiй нагодi нашi диференцiï вирiвнюються. Тихо, мирно, незамiтно.
– Дай Боже! Ну, а коли ж би ви думали се зробити?
– Сьогодня. Зараз. Усе вже готове. Що треба – на куплено, фiакер чекає на вулицi. Прошу перебратися – i ïдемо!
– Га, коли так, то служу.
Євгенiй перебрався в вiзитовий стрiй, вони оба зi Стальським сiли на фiакра i поïхали. Ïхали досить довго, бо Сталь ський жив на однiй iз найдовших вулиць, досить далеко на передмiстi. Коли доïхали, Стальський задзвонив у хвiртцi. Вийшла служниця. Вiн велiв ïй забрати з фiакра па кунки, а сам з Євгенiєм пiшов на Ґанок. У покоï, що виходив до Ґанку, крiзь склянi дверi видно було свiтло. Се був салон. Так само свiтилося в однiм боковiм покоï направо. Стальський видобув ключ, вiдiмкнув дверi, i вони ввiйшли. Стук ïх крокiв i гомiн розмови залунав у тихiм домi.
По хвилi вiтворилися боковi дверi, i в них появилася висока постать у чорнiй сукнi.
– Се моя жiнка. Пан доктор Євгенiй Рафалович.
Євгенiй зирнув i остовпiв. Се була Регiна.
XXI
Крiзь спущену стору невеличкоï спальнi про дирається вже червоняве поранкове свiтло, а Євгенiй спить iще. Його лице тоне в пiвсумерку. Десь-колись вiн пору шиться, мов вiдганяючи вiд себе докучливу муху, потiм перевернеться на другий бiк, проговорить щось крiзь сон швидко i уривчасто, а там вирветься з його грудей важке стогнання. Видко, що його мучать неспокiйнi сни, тi сни, що налягають на стурбовану душу найрадше ранком i в ярких фантастичних картинах, алегоричним стилем малю ють ïй ïï власну турботу.
Йому сниться широчезна площа – не то пасовисько, не то колюча стерня. Свiжоï зеленi, цвiтiв, дерев анi слiду. Довкола сiро, буро, непривiтно, безлюдно. Вiн iде й iде якоюсь безконечною стежкою, перескакує через якiсь рiвча ки, спотикається на якiсь груди, стрягне в якихось мокравинах i йде, йде Бог зна куди i за чим. Вiн утомлений, зне силений, пригноблений сею величезною пустинею, але проте , не перестаючи, йде, йде, йде чимраз далi. Глухо. Нi голосу пташини, нi шуму вiтру, нi цвiркоту сверщка, навiть стук його крокiв проковтує глуха пустиня. В без шелеснiй тишi вiн суне наперед як дух, тiльки втома i невимовна вагота пригадує йому, що вiн чоловiк з тiла i костi.
Та ось поперек його дороги простягається чорна стрiч ка, закривлена по обох краях обрiю, мов велике, плазом покладене S . Ся стрiчка грубшає в мiру того, як вiн наближається до неï, з одного краю набирає срiблястого блиску, мигоче i грається проти сонця, робиться в однiм мiсцi шир шою, в другiм вужчою. Рiвночасно до Євгенiєвого слуху долiтає якийсь глухий шум, його лице обдає якийсь вог кий холодний подих. Вiн пiзнає: се велика рiка перерiзала йому дорогу. Здалека вiн видить тiльки ïï супротилежний берiг – стрiмкий, високий, мов викроєний у чорнiй ска лi; тiльки де-де внизу просвiчує до сонця водяне плесо.
Та ось вiн стоïть над рiкою. Широка просторiнь кала мутноï води обрамована в формi великоï елiпси чорними стрiмкими скалами. Думав би – се озеро, але трiски, жмут ки пiни або стеблинки, що пливуть швидко по тiм водянiм дзеркалi, показують, що се справдi рiка, показують, вiд ки вона випливає i куди пливе. Он там, на заходi, з-за ви сокого кам'яного щовба випливає вона, а там, на сходi, щезає за таким же щовбом, що заслонює перед очима даль шi закрути величезноï водяноï змiюки.
Євгенiй стоïть над рiкою i вдивляється в ïï каламутну воду. Та ось далеко на заходi заторохтiв бубон, загудiв бас, затягла тонесенько скрипка. Євгенiй зирнув у той бiк i по бачив, як iз-за чорного кам'яного щовба виринула велика дараба. На сiро-сталевiм тлi рiки вона вiдразу визначи лася мов ярка зелена пляма, – так рясно була обмаєна сме рiчками, по краях обвита хвоïновими вiнцями, встелена пахучим листям, шуваром та сiтником. А коли надплила ближче, Євгенiй мiг розпiзнати те товариство, яке плило на дарабi. При переднiй кермi працював, зiгнувшись у дугу, старший гуцул у лисячiй клапанi на головi i з люлькою в зубах; його лиця Євгенiй не мiг розпiзнати. За ним на лавочцi сидiли чотири музиканти, а далi на таких же лавочках, уставлених простокутником, сидiло досить чис ленне товариство. Паничi й панночки в балових строях порозсаджуванi парами. У панночок у руках пишнi бу кети, на ïх сукнях фуркочуть широкi барвистi стяжки; паничi держать у руках кришталевi чарки, iншi вiдкор ковують бутельки з вином, чути окрики, срiбнi смiхи, цо кання чарок. Посерединi чотирикутника стоïть найвища лавочка, коротка, лиш на двi особи. На нiй сидить молода пара, що творить осередок сього пишного поïзда. До них обертаються веселi промови, сердечнi бажання, го лоснi вiвати. А ззаду, при другiй кермi, стоïть молодий керманич, уродливий гуцул з чорним довгим волоссям, у бiлiй, рясно вишитiй сорочцi, стоïть i не ворухнеться. В руцi спокiйно i твердо держить керму, на лицi його тиха радiсть; своï чорнi очi впер вiн у Євгенiя, немовби хотiв щось пригадати йому.
Хто ся молода пара? Хто ся пара? – запитує сам себе Євгенiй. Напружає зiр, як тiльки може, i вдивляється в пана молодого. Щось таке знайоме йому, а при тiм якесь чуже. Хто се такий? Де i коли я знав його? Довго мучить ся його уява, аж нараз йому мигнуло несподiвано: Адже ж се я сам! У тiм самiм фраку, в якiм сiдав до докторського екзамену, в тiй самiй краватцi, з тою самою шпилькою. I як же я мiг не пiзнати себе самого? Правда, вiдтодi десять лiт минуло. Невже я за той час так вiдмiнився? По старiв, обносився?.
Але гов? Хто ж се панна молода? Хто та, що сидить обiк нього на лавочцi, i похитує головою, i з сонячним усмiхом приймає гратуляцiï? Євгенiй, той, що сидить на березi, якось не вiдразу звернув на неï увагу. Все немов хтось за ступав ïï перед його очима. А тим часом дараба пливе, пли ве тихо, але швидко, швидше, чимраз швидше. Ось iще видно бiлу руку молодоï, як пiдняла вгору чарку. Хто во на? Яке ïï лице? Нi, дармо натужує очi Євгенiй. Дараба вже минула, вiддаляється, немов зiсковзується по гладкiй площi десь у бездонну глибiнь. Музика тихне. Тiльки зад нiй керманич стоïть спокiйний, величний, уродливий, мов мальований, стоïть i не змигаючи дивиться на Євгенiя. Єв генiю здається тепер, що в очах керманича видно якийсь тихий докiр. Вiн своïм зором чiпляється ще того кермани ча, немов хоче випитати його про щось, та ось в тiй хвилi дараба щезає за чорною скелею, за закрутом. Євгенiй стоïть хвилину мов остовпiлий. Хоче крикнути, але його горло здавлене i не видобуде нiяк голосу. Хоче бiгти наздогiн дарабi, але його ноги мов прикованi до землi. Вiн стоïть на мiсцi i знов дивиться в каламутну воду, що пливе, котиться i раз у раз приносить трiски, клубки пiни i стебла соломи.
Але ось серед каламутних хвиль мигнуло щось бiле, мов колода дерева, свiжообдерта з кори. Пливе, набли жається. Євгенiй забув уже про дарабу i вдивляється в новий предмет. Ось вiн уже недалеко берега... Се не дерев'я на колода, се бiле тiло жiноче. Випручалися мармуровi груди з рожево-вишневими пуп'янками. Розкиданi по во дi руки, виринає, то знов тоне в водi голова з лицем, пiд нятим до неба. Хвиля гойдає те тiло, розчiсує золотисте волосся. Ось лице до половини пiднялося води. Очi вiдчиненi, i на них примерз навiки вираз невимовного страху, нестерпноï муки. Уста напiвотво ренi, лице блiде, тiльки на чолi царює надземний су покiй.
I Євгенiю здається, що вiн пiзнав сю втоплену неща сливу жiнку. Вiн скрикнув страшенно i, не надумуючись, кинувся в воду. Вiн почував у своïй соннiй свiдомостi пев нiсть, що вона вже нежива, що ïï нiякою жертвою не верне до життя, але проте вiн чув, що мусить кинутися в воду i витягти се тiло з тоï водяноï могили. Зашумiла хвиля, заклекотiла безодня, вода обхопила його зо всiх бокiв – i вiн прокинувся.
Вiн справдi був мокрий – вiд поту. Його груди дихали важко; затуманена голова довго не могла прийти до повноï свiдомостi. Та й навiть тодi, коли отряс iз себе ва готу сонноï змори, коли розтулив очi i принявся пiзнавати докладно, де вiн i що з ним, – навiть тодi важке пригноблення з його душi не уступало. Бо воно не було наслiдком сну, але, навпаки, було джерелом, iз якого виплила кала мутна рiка його сонного привиду. Що бiльше, чим яснi шою робилася його свiдомiсть, чим виразнiше почали ви ринати в душi спомини про те, що було вчора, тим тяжча вагота налягала на душу, тим прикрiший бiль вiн почу вав десь – здавалося, на самiм днi серця, там, де криється найделiкатнiший нерв, осередок усякоï чутливостi. Вiн сiв на лiжку, його лице поблiдло, уста розкрилися мов до тривожного окрику, а очi, витрiщенi широко, вп'яли лися в найтемнiший кут його спальнi.
ХХII
I йому почали пригадуватися всi дрiбницi вчо рашнього вечора, одна за одною, виразно, невмолимо, так, як хвиля за хвилею вбивалися в його душу, мов заржавiлi цвяхи. Ось вiн стоïть мов остовпiлий, пiзнавши в тiй жiн цi, котроï бездонну недолю знав iз оповiдань ïï мужа, – ïï, свiй iдеал, свою Регiну, своє вимрiяне щастя, що на хвильку всмiхнулось йому i зараз загасло. Вiн стоïть i дивиться на неï з виразом дикого перестраху. Дивиться i не бачить нiчого, не тямить нiчого, тiльки в мiзку чує якусь ваготу, мов вiд наглого удару обухом. Чи вона пiзнала його в першiй хвилi? Чи на ïï лицi виявилося що-небудь? Вiн не мiг пригадати нiчого. В його ухах, мов ножем по ск лi, рiже, лунає солодко-огидливий голос Стальського:
– Регiнко, то пан меценас Рафалович. То моя жiнка.
Вона склонила голову, не мовлячи анi слова, ïï очi звiль на пiднеслися на лице Євгенiя, постояли на ньому хвилин ку i з таким самим виразом тихого здивування перейшли на лице Стальського.
– Прошу, пане меценас, розгостiться! – говорив Стальський, не завважуючи його остовпiння i беручись знiмати з нього пальто. Тим привiв його до отямлення. Єв генiй роздягся i знов упер очi в високу жiночу постать у простiй чорнiй сукнi без нiяких оздоб, що все ще недвижно стояла перед ним.
– Слухай, Регiнко, – мовив Стальський зовсiм на туральним голосом, мовби продовжав перервану перед хвилею щиру розмову, – а я й забув тобi сказати... А, влас тиво, не забув, а навмисно не хотiв, щоб зробити тобi не сподiванку, ха, ха, ха! У нас нинi сiмейне свято. Забула, яке? Але ж, серденько, подумай! Десятi роковини нашого першого зближення. Пам'ятаєш? Ну, ну! От я й подумав: дай вiдсвяткуємо сей пам'ятний вечiр! Роковини такого важного звороту в нашiм життi. Прошу, жiночко, не хмур ся! Я про все подумав. Будь ласкава, пiди до кухнi, там знайдеш усе, чого потрiбно для нашого нинiшнього малень кого празника.
Регiна все ще стояла недвижно на мiсцi. Євгенiй на стiльки отямився, що мiг спокiйно придивитися ïй. Чи постарiла? Чи змiнилася за тi десять лiт страшноï моральноï тортури, якi прожила в пазурах отсього нелюда? Євге нiй був трохи розчарований. Жiнка, що переживала таке, повинна була б виглядати бiльше нещасливою, бiльше при гнобленою. Регiна не дуже постарiла, навiть поповнiла трохи, щоки цвiли невеличкими рум'янцями, уста були досить свiжi, на лицi, на чолi анi морщиночки, анi слiду борозни, проведеноï внутрiшнiм горем. Виглядала, як ба гато iнших жiнок, а ïï спокiй надавав ïй навiть вираз якоïсь тупостi i байдужностi. Се страшенно болюче вразило Єв генiя; се було так, немовби хтось iз вiвтаря, виставленого в його душi, здирав найкращi окраси.
Так се вона? Вона, моя Регiна, мiй iдеал, моє божество? – повторяв вiн у своïй душi сотнi разiв. – Ну, вона, видно, не дуже нервова, не дуже чутлива. Живе собi сяк чи так. Недармо кажуть: жiнка, як верба, де ïï посади, там прийметься. Над чистою водою – то над водою, а на по ганiм смiтнику – то на смiтнику. Вона тут i там буде собi рости, найде собi якесь уподобання.
Тим часом Стальський крутився по покою, приставив до стола пару крiсел, добув iз комоди гарний обрус i за стелив стiл, а потому, обертаючися до Регiни, говорив да лi тим самим свобiдним, солоденьким тоном, ще солодшим, нiж уперед:
– Моя люба жiночка дивується, що я на таке сiмейне свято запросив постороннього гостя. Адже так? Ну, пан меценас Рафалович для мене зовсiм не постороннiй чоло вiк. Адже я розповiдав тобi, Регiнко, що се мiй елев ще з гiмназiальних часiв. О, стара знайомiсть, стара приязнь... Правда, пане меценас? – Вiн горячо стиснув своïми до лонями i потермосив Євгенiєву руку. – О, прошу, прошу сiдати! Надiюсь, Регiночко, що коли пiзнаєш ближче па на меценаса, то й сама признаєш менi рацiю, що любiшого гостя я не мiг привести на сьогоднiшнiй празник.
Вона все ще стояла на мiсцi i не зводила з нього напiв зачудуваного, напiвтупого погляду. Стальський пiдiйшов до неï, лагiдно всмiхаючись, i шепнув ïй до уха:
– Не дурiй, ти, комедiантко! Не вдавай iдiотку! Iди до кухнi i припильнуй, щоб Онуфрова приладила нам вечерю. Повечеряєм усi троє. А не роби менi комедiï, розу мiєш? Не доводи мене до того, щоб я при чужiм чоловiцi наробив тобi скандалу.
I вiн легесенько взяв ïï за плечi i, вдаючи, немов про водить ïï до дверей, формально випхав ïï з покою. Євгенiй, у котрого слух був надзвичайно сильно розвинений, чув серед тишi кожде слово, яке Стальський прошептав жiнцi. Вiн аж здивувався сам собi, коли, чуючи тi брутальнi слова, дiзнав у душi якоïсь пiльги. Вони, мов жбух холодноï води, вернули його назад до дiйсностi, показали йому в вiдповiднiм свiтлi ту огидливу комедiю, яку грав перед ним Стальський. А вона? Певна рiч, йому було жаль ïï, але на днi душi вставало якесь погане, егоïстичне, вороже чуття, немов говорило до неï: Бачиш, бачиш, ось яке ти вибрала! Не мала настiлько сили волi, щоб пiти за голосом серця, щоб опертися тiтцi, так ось яке запопала!
Тепер, коли згадує сю вчорашню сцену i своï вчорашнi почуття, Євгенiй дивується, як йому серце не трiсло при такiм пониженнi i потоптаннi улюбленоï жiнки. Ще вчора рано вiн не був би припустив, що мiг бути свiдком такого зневаження свого iдеалу. Вiн був би розiрвав, зубами за гриз чоловiка, що посмiв би навiть думкою зневажити його iдеальну Регiну. А вечором вiн чув той огидний шепiт Стальського – i не рушився з мiсця, i рука його не затиснулася в п'ястук i не розтовкла йому фiзiономiï, не здушила гор ла! Як се могло статися? Чи йому загородив дорогу шлюб, що лучив тих обоє людей докупи на нерозривну долю, на нерозривну муку? Здається, нi. Щось iнше спиняло його, паралiзувало його волю. Ся Регiна – то не була його Ре гiна. То була якась виблiдла, невдатна копiя його iдеалу. У неï не було того чарiвного блиску, що колись так рапт ово, безвiдпорно заполонив його душу. Вiд неï – Євге нiй чув се – не виходила та магiчна сила, що тягла його i вiддавала ïй на власнiсть тодi, в щасливi днi ïх спiльних вiдвiдин у школi гри на фортеп'янi. Йому здавалося ча сом, що оте довголiтнє життя в такiй поневiрцi скалiчило, обезсилило ïï душу, а iншим разом вiн з почуттям глибокоï гiркостi уявляв собi, що се його власне терпiння по розлуцi з нею, його власна туга, i скорбота, i жалоба по нiй стає муром мiж ним i мiж нею, мов обтернений плiт, через котрий не можна перебратися, не зранившися дiтк ливо.
А Стальський тим часом сiв насупроти нього i спокiй нiсiнько, мов нiчого й не бувало, почав забавляти його роз мовою. Полились потоки звичайних поговорiв. Чи чули пан меценас? Найстарша дочка пана директора втекла з якимсь пенсiонованим пiдпоручником? А суддю Страхоць кого, того iдiота, назначено на повiтового суддю в Гумнись ках у нашiм окрузi вищого суду. А панове Шварц i Шна дельський – тямлять пан меценас? – тi многонадiйнi па ничi, що ïх за крадiжки прогнано з судовоï служби, ïздять по селах, нiбито мають агенцiю кракiвськоï асекурацiï, а на дiлi займаються – Господи милостивий, ти один знаєш, чим вони займаються! Пан прокуратор колись-то аж во лосся на собi микав, читаючи рапорти жандармiв про ïх справки. Та що, пан Шнадельський – кузен пана прези дента суду, а пан Шварц був колись канцелiстом у пана президента, а при тiм вiн протеже панi судiïхи Могульсь коï – знають пан меценас, тоï ординарноï мазурки? Вона б очi видерла кождому, хто би смiв на ïï улюбленого Швар ца сказати лихе слово, не то що. I подумайте собi, тi пани чi можуть гуляти собi безкарно по повiтi, анi волос не спа де ïм iз голови. Чую, що й коло пана маршалка заскакують, панi маршалковiй комплiменти правлять, на домашнiх ба лах паннiв вiдтанцьовують i все жалуються на те, що ïм у судi заподiяно страшенну кривду, кинено на них калюм нiю, не дано ïм змоги очиститися.
– Але, але! – перебив сам себе Стальський. – Я тут балакаю, та й забувся. А моя панi якось не приходить. Перепрошаю пана меценаса. Я за хвилиночку верну.
I, не ждучи на Євгенiєву вiдповiдь, Стальський схо пився з мiсця i вибiг до кухнi. Вернув по хвилi, а за ним служниця на тацi несла тарiлки, накраяну платочками шинку, булку, пару бутельок вина, бутельку коньяку i кiлька чарок. Вона поставила се на стiл i принялася роз ставляти.
– Йди, йди, припильнуй самовара, – мовив до неï Стальський, – ми вже тут дамо собi раду.
Служниця вийшла.
– Моя панi зараз прийде. Не надiялася гостей. Пiшла перебратися.
– Але ж, пане, – мовив до нього Євгенiй, – менi зда ється, що ви замiсть дiйсного празника наробите собi i своïй панi сьогоднi бiльше гризоти i клопоту.
– Не бiйтеся! – весело мовив Стальський, вiдкорко вуючи бутельку з коньяком. – Ось випиймо лише! Зараз воно iнакше буде!
– Ну, але без панi... без властивоï соленiзантки... – з якимось болючим заклопотанням мовив Євгенiй.
– Га, га, га! Се ви гарно сказали! – брутально ре гочучися, мовив Стальський. – Властива соленiзантка! Га, га! Ну, але так, unter uns gesagt 12be7cc7e4b10528__ftnref30 title=>1 , як вона вам подобається? Дуже подiбна до бiдноï жертви домашньоï тиранiï?
У Євгенiя серце стислося i рука засвербiла, але в тiй хвилi ввiйшла Регiна, i увага обох мужчин звернулася на неï.
XXIII
Боже! що вона зробила з себе! Чи збожеволiла, чи на якусь дивовижу, чи на жарт вдяглася в свою зле жану, пом'яту шлюбну сукню? Бiла шовкова спiдниця, такий же, штучними перлами спереду вишитий i бiлою коронкою на грудях облямований станик, волосся роз пущене, на руках тiлистоï барви рукавички аж по лiктi, на ногах бiлi атласовi черевички – отак увiйшла Регiна до салону. Iшла звiльна, мов напiвсонна, зi спущеними вниз очима, мов справдi панна молода до шлюбу. Тiльки ïï незаслонене лице супроти сього бiлого одягу виглядало пожовкле, на шиï пiд ухами видно було зморшки, пiд очи ма залягли синюватi тiнi. Зрештою лице ïï було поважне, задумане.
– Бiйся Бога, Регiнко! Що ти з себе зробила? – скрик нув Стальський, побачивши ïï в такiм костюмi.
– Сьогоднi мiй юбiлей, – промовила Регiна. – Де сятилiтнiй юбiлей мого замужнього життя. Отся сукня, – мовила вона, звертаючися лицем до Євгенiя, – була сим волом мого найбiльшого нещастя. Ïï перед десятьма роками вдягла на мене цьоця, що була вiдмалку моïм злим де моном. В неï, в отсю сукню, вона закляла всiх злих де монiв, що мали мучити мене. Вони зробили своє. Десять рокiв минуло (вона при сих словах обернулася знов до му жа), – моï злi демони або покинули сю сукню, покинули мене, i в такiм разi нинiшнiй день буде новим зворотом у моïм життi i варт того, щоб зустрiти його празнично. Або вони все ще чигають на мене, i в такiм разi, надягаючи от сю сукню, я визвала ïх. Що ж, коли вони тут, коли чигають, так нехай пiднiмаються, нехай мучать мене до решти! Я перебула стiлько, що крихта бiльше чи крихта менше не чинить для мене рiзницi.
– Але ж, Регiнко, – мовив Стальський, мiняючись на лицi, – що се ти говориш? Не компрометуй мене i себе пе ред гостем, перед чужим чоловiком!
– Пан Євгенiй не чужий чоловiк анi для тебе, анi для мене, – спокiйно вiдповiла вона.
– Як то, ти хiба знаєш пана Євгенiя?
– Так.
– Ще з давнiших, передшлюбних часiв?
– Ми познайомились були на спiльних лекцiях музики, – поспiшив пояснити Євгенiй.
– I ти вiд того часу не забула пана Євгенiя? – допи тував ïï Стальський, не звертаючи уваги на Євгенiєвi слова.
– Нi, не забула.
– А, то ти, певно, крихiточку любила його? У вас, жi нок, така знайомiсть, то звичайно рiвнозначуча з роман сиком.
– Крихiточку... нi, – з притиском вiдповiла Регiна.
– Ах, браво! – радiсно скрикнув Стальський. – Не крихiточку, значить – дуже! От гарно! Пане меценас! До рогий мiй! Позвольте повiтати вас яко iдеала моєï жiнки! От несподiванка! От правдивий празник для мене!
I вiн кинувся обнiмати Євгенiя, що стояв мов оглуше ний сею несподiваною сценою.
– А я, iдiот, i не знав, що я розлучив колись два за коханi серця! Ну, привiтайтеся хоч тепер як слiд! Регiнко! Прошу не женуватися! Пане меценасе! Я чоловiк лiберальний. Борони мене Господи, щоб я хотiв стояти вам на завадi. Але ж прошу!.. – I вiн узяв Євгенiя за руку, щоб повести його до своєï жiнки. У Євгенiя заклекотiло щось у серцi.
– Пане, – прохрипiв вiн, – не маєте права брати мене на глум! Випрашаю собi дуже таке поводження! Доб ранiч!
I, вiдiпхнувши вiд себе Стальського так, що сей поко тився на софу, вiн хопив свiй капелюх i пальто, вибiг на Ґанок, вiдтак на вулицю. Тут усе ще стояв фiакер, якому Стальський забув заплатити i який справедливо розмiркував собi, що другий пан, котрого вiн вiз сюди, швидше чи пiзнiше вийде i, певно, заплатить йому. Євгенiй сiв на фiакра i вернув додому. Довго потiм вiн ходив по своïм покою, безтямний, мов одурiлий вiд того, що бачив i чув того вечора. Потiм машинально роздягся i потонув у якесь важке забуття. А тепер, коли нерви його потрохи вспокоï лися, вiн силкувався дiйти до ладу з тими споминами.
Так от де ти, Регiно моя! – думалось йому. – Ось яка твоя доля! Як то ти зносиш ïï? Де твоï чари, де гармонiя твоєï душi, якою ти колись так вiдразу заполонила мою ду шу? Чому я вчора не почував ïï анi крихiтки? Чому твоє лице видалося менi тупим, а твiй концепт з тим шлюбним убранням видався менi глупим, уразив мене, мов погана комедiя? I чому в твоïх словах бринiло щось нещире, вив чене, не своє, комедiантське? Регiно, Регiно! Чи ржа ве ликого страждання сточила тебе, чи тiлько каламутна хви ля буденного життя сполоскала з тебе ту чарiвну краску, яка колись менi видавалася огнем твоєï душi? Вiддай менi мiй iдеал, що ще вчора до вечера яснiв у моïм серцi, окружений авреолом непорочноï чистоти, святостi i вiчноï юнос тi! Вiддай менi мою любов, предмет моєï туги! Вiддай менi найкращу частину мойого я, згублену там, у тiм проклятiм покою!
Вiн схопився з лiжка i почав одягатися. Якась триво га обхопила його. Повiтря сеï комнати давило його, вiн потребував свiжого повiтря, широкого простору, щоб не задушитися. Але, одягшися, вiн почув себе таким безсиль ним, таким нещасним, що мусив сiсти на крiсло коло сто лика. I нараз у його головi забулькотiли новi думи, по неслася ïх течiя зовсiм у противнiм напрямi, нiж досi.
Варвар я! Погань! Нелюд! Адже вона божеволiє з тер пiння, сама не знає, що з нею дiється! Адже, побачивши мене, вона мов остовпiла, нездiбна була слова промовити. Адже вiн знущається над нею, кождим словом шпигає, кож дим позирком ранить, кождим рухом топче ïï. А я дивлюсь, як вона треплеться i мечеться з болю, i смiю критикувати ïï рухи! Я, проклятий естетик, роздебендюю: сей рух смiш ний, сей вираз тупий, сi слова недоладнi! Боже! Та невже ж у мене нема анi крихiтки серця? Невже разом з любов'ю я стратив здiбнiсть до простого людського спiвчуття?
Дрож пройшла по його тiлi. Пропасниця забiгала по нервах. Зуби зцiпилися, i вiн, ухопивши в обi долонi роз палене чоло, похилився над столом. Довго вiн сидiв отак i сам не чув того, коли з його очей полилися пекучi сльози. Йому зробилося легше вiд них, i в мiру, як легшало на душi, сльози лилися, капали на стiл, розливалися калюж ками, текли рiчкою, поки не дотекли до краю стола. Тут вони сперлися якийсь час на острiм кантi. Але з очей на бiгали все новi i новi краплi i доливали рiчечку, i ось вона перемогла кант i рясним градом крапель бризнула на пiд логу. Євгенiй не чув того. У нього в серцi робилося якось холодно, тихо, мов там залягала велика порожнеча. Дум ки зупинилися, течiя образiв у фантазiï зупинилася, воля лежала зомлiла.
Голосне стукання до дверей салону розбуркало його з того душевного зомлiння, примусило встати з мiсця i отя митися. Машинально вiн обтер очi рушником, вийшов iз спальнi, замкнув ïï за собою i, промовивши Прошу ввiй ти, наблизився до дверей салону i вiдiмкнув ïх. Дверi ши роко отворилися, i в отворi стояв пан маршалок Брикаль ський, вистроєний, пахучий, блискучий, усмiхнений, щас ливий.
– Чи можу ввiйти? – запитав, кланяючись.
– Але ж прошу, прошу, – вiдповiв Євгенiй i також легенько вклонився.
XXIV
Пан маршалок стояв хвилину в дверях. Його лице яснiло якимсь незвичайним блиском, очi горiли, на устах тремтiв щасливий усмiх, готовий, бачилось, в однiй секундi зiрватися бурею i вибухнути веселим, сердечним реготом. Потiм вiн широко простер руки i кинувся на Єв генiя.
– Ха, ха, ха! Коханий меценасе! Позволь, нехай обiйму тебе! Ха, ха, ха! Почтива душе! Ну, дай же поцiлувати себе!
I вiн стискав, майже душив Євгенiя в своïх обiймах, незважаючи, що сей з зачудуванням зробив крок узад, хо ронячись перед вибухом його щиростi, що вiдкрив уста для протесту i навiть руками силкувався легенько вiдсто ронити пана маршалка, вiд якого зовсiм не надiявся такоï iнтимностi.
– Але ж нi, нi, не пручайся! Не можу здержатися! Таку радiсть, таку приємнiсть, таку розкiш, яку ти спра вив менi – золота душе! – я мушу, мушу!..
I вiн ще раз обняв, ще раз притиснув Євгенiя до своєï грудi, ще раз прихилив йому до лиця свою напомадовану рiденьку чуприну.
Євгенiй пересилував себе i почав усмiхатися.
– Пан маршалок, як бачу, приходять до мене в подвiйно проступнiм намiрi.
– В подвiйно проступнiм? Ха, ха, ха! Зараз видно юриста! Прошу, прошу! В подвiйно проступнiм? Як се маю розумiти?
– Проста рiч. Пан маршалок кидаються на мене дiйст вом – се один проступок, а в додатку хочуть вмовити ме не, що я сам тому причина, що я, так сказати, моральний справець того проступка.
– Чудово! Чудово! Ха, ха, ха! Ну, але жарт набiк. Добрий день, пане меценас! Вашу руку! Так. Здоровi, ду жi, веселi, енергiчнi – надiюсь, надiюсь... Свiт перевер таєте, суспiльнiсть реформуєте – так i слiд, так i слiд. У вас сила – Р latz f u r die Jungen ! 12be7cc7e4b10528__ftnref31 title=>1 Нас, що пережили своє, – набiк! Пiд ноги старе порохно! Нехай не за ваджає!..
– Поки що – прошу сiдати, – промовив Євгенiй, яко му пан Брикальський не давав прийти до слова.
– Дякую, дякую. Отже, так! Се ваша робiтня, – мовив вiн, переводячи дух i роззираючись довкола. – Даруйте, що вас тут нападаю, та й ще в такiй вчаснiй годинi. Був у вашiй канцелярiï – там замкнено. Сторож сказав менi, що ви ще нагорi. Дай, – думаю собi, – вiдвiдаю того льва в його леговищi.
– Дуже вдячний за честь.
– Але ж навпаки, навпаки! Я дуже рад. Здавна бажав вiдвiдати вас у вашiм sanctissimum 12be7cc7e4b10528__ftnref32 title=>2 , в тiй кузнi, де власти во виковуються тi плани...
– Пан маршалок iронiзують. Я собi простий адвока тина. Куди менi до якихсь планiв? Як бачите, жию попрос ту, заробляю на хлiб, удержуюся сяк-так при теперiшнiм порядку i зовсiм не почуваю в собi анi сили, анi охоти на суспiльного реформатора.
– Га, га, га! Говорiть, паночку, говорiть се кому iн шому, не менi! Я також дещо троха знаю. Го, го, i очi маю, i вмiю ними бачити! А у нас, що стоïмо на вищому щаблi, дуже тонке чуття на кождий найменший рух, який про являється внизу.
– Чи тiлько часом вашоï власноï дрожi не приймаєте за якийсь страшний i ворожий вам рух? – промовив трохи терпко Євгенiй.
– Ого, пан меценас починають пiдпускати шпильки! Ну, нi, мене тим не вколете! Я чоловiк загартований. Але скажiть, зробiть ласку, що властиво за цiль має той ваш дотепний – мушу се признати, що дуже дотепний, – жарт з тими хлопами?
– Жарт з хлопами? Не розумiю, про що пан маршалок говорять.
– Ха, ха, ха! – знов розреготався пан маршалок. – От c е правдивий гуморист. Пустить вiца, а сам анi не морг не, ще й удає, буцiмто нiчого й не знає.
– Пан маршалок ставлять мене в клопiтливе положен ня. Я признаюся, що дуже люблю вiци i рад би також посмiятися, але, ïй-богу, не знаю, про що йде мова.
– Але ж, коханий пане меценасе! – кричав маршалок, знов простираючи до Євгенiя своï обiйми. – Перед вами властитель Буркотина i говорить вам про дотеп, який ви зробили з його хлопами, а ви ще удаєте, що не розу мiєте!
– А, так! Се про ваших хлопiв!
– Так, так! Ха, ха, ха! Знаєте, ми з жiнкою вчора ре готалися так!.. Треба вам було чути, з яким обуренням опо вiдали нам тi люди... знаєте, вони у нас iздавен-давна при викли – скоро що-небудь, з усiм iти до двора. I з тим... Як тiлько вернули з мiста, зараз до мене. Просимо ласки панськоï, ми би хотiли спитатися, що то за адукат такий. Ми йому вiддали свою справу за ту толоку, а вiн нам ка же: Ви дурнi. – Так нам казав, ïй-богу! – Ви дурнi! Що вам, – каже, – правуватися з паном за якусь толоку? Що тота толока варта? Тьфу! Я вам не те скажу. Дайте менi тисячу ринських, а я вам виправую весь панський маєток, з будинками, фiльварками i лiсами. Ха, ха, ха!
Пан маршалок дуже добре наслiдував голос, i вимову, i жести селян, але при остатнiм словi таки не видержав i розреготався.
Євгенiєве лице потемнiло. Вiдблиск усмiху щез iз нього, але очi сильно i остро вперлися в лице маршалка.
– Пане маршалку, – промовив вiн спокiйним, але твердим тоном.
– Але ж чекайте, чекайте, коханий меценасе! – пе рервав йому Брикальський, клеплючи його по колiнi. – Не потребуєте хмуритися! Адже я дуже добре знаю, куди стежка в горох. Але я хочу скiнчити вам ïх розмову, – се чудова штука! Ха, ха, ха! Ая, прошу ласки панськоï, так нам казав той адукат. Але ми йому сказали: пане адукате, ми бiднi люди, але на чуже не лакомi. Нам панськi добра непотрiбнi, ми свого пана маршалка любимо i шануємо, а панськi добра – то панськi, а не нашi. А ми з паном мар шалком не хочемо правуватися, i ми з ним погодимося, i просимо вас, аби ви нас не бунтували против нашого пана маршалка. I аби ви нам вiддали нашi папери i те, що ми ви дали вам на штемпелi i на писанину, бо ми не хочемо вда ватися в процеси, бо ми люди спокiйнi, а наш пан марша лок добрий пан, дай йому Боже здоровля i многа лiта! А що, правда, що добре вирецитували? Так, як ви навчили ïх, правда?
– Пане маршалку, – мовив поважно Євгенiй, – ду же перепрошаю, але менi здається, що з сим остатнiм пи танням пан маршалок удалися на невластиву адресу.
– Як то? Як то?
– Прошу приняти до вiдомостi, що я не вчив нiкого i нiколи брехати, а про се, що менi тут вирецитували пан маршалок, нiчогiсiнько не знаю.
– Як то? Не знаєте? Так се не ви навчили ïх сього?
– Надiюсь, що пан маршалок не мають намiру обра жати мене такими...
– Але ж, коханий меценасе! Ображати! Вас! Кленусь вам, ми вчора обоє з жiнкою, почувши сю вiсть вiд хлопiв, зразу реготалися, а далi задумалися. А що, чи не лiпше би справдi зробити так, як нам пiддає меценас? (Ми не сум нiвалися, що хлопи говорять з вашоï iнструкцiï.) Замiсть правуватися за те дурне пасовисько – вiддати ïм його задармо?
Пан маршалок говорив тi слова так собi, нiби знехотя, з виразом щиростi в голосi, але його очi впилися при тiм у Євгенiєве лице i слiдили кождий найменший рух, кожду ледве замiтну змiну виразу.
– Мене ся справа не обходить зовсiм, – холодно мовив Євгенiй, – бо буркотинцi вiд учора перестали бути моïми клiєнтами. Можу запевнити пана маршалка ще раз словом честi, що таких слiв, як тут менi передавали пан марша лок, анi подiбних слiв у такiм сенсi я селянам не говорив. Наша розмова йшла зовсiм на iншу тему.
– А вiльно спитати, на яку? – пiдхопив пан маршалок.
– Дарують пан маршалок, сього я не можу сказати. Коли селяни схочуть, то можуть сказати, я ïх до секрету не зобов'язував, але я сам не можу сього сказати. Але коли б менi вiльно було порадити пану маршалковi так, по щиростi...
– Прошу, прошу!
– То я також порадив би вiдступити сю толоку селя нам.
– Так?
– Справа спорна, нема сумнiву, але накiлько я ïï знаю, селяни можуть виграти.
– Чи справдi?
– Се моє переконання, якого я набрав, простудiював ши докладно акти.
– I ви радите менi уступити добровiльно.
– Се моя рада. Розумiється, коли...
– Коли що?
– Коли се для пана маршалка можливо, – вiдповiв спокiйно Євгенiй.
– А то як ви розумiєте? Чому би мало бути неможливо?
– На се питання пан маршалок борше могли би менi вiдповiсти, нiж я пану. Рiзнi бувають причини.
Пан маршалок устав. Розмова зачинала йому не подо батись. Вiн iшов сюди зовсiм з iншим намiром. Вiн бажав вiдразу розбити, здемаскувати Євгенiя, любуватися його заклопотанням, коли побачить, що його бунтiвницька агi тацiя серед селян вiдкрита, зраджена тими, кому мала вийти на користь. Для бiльшого ефекту вiн навiть прибрехав добру пайку в справдi наïвнiм та лукаво-пiдхлiбнiм опо вiданнi селян. А тим часом вiн побачив, що Євгенiя не так легко збити з пантелику, побачив надто, що його власна брехня вiдiбрала йому значну часть тоï певностi i смiлостi, яка була би потрiбна для повалення такого зручного противника. Вiн чув якусь оскомину в душi i для того встав, попрощався якнайчемнiше з Євгенiєм i пiшов. Євгенiй про вiв його на сходи i вернувся до свого покою.
XXV
Євгенiй ходив по покою i думав.
Го, го, пане маршалку! Так легко ви не заведете мене в горох. Я знаю вас лiпше, нiж ви мене. Я знаю дуже доб ре, що вам учора не до смiху було, коли вам селяни пере давали мою раду. I сьогоднi ви силувалися на гумор, але не додержали до кiнця. О, знаю, вам хотiлося вшпигнути мене в саме серце, показати менi, що тi мужики, котрих добра я бажаю, самi першi зраджують моє довiр'я, готовi видати мене кримiналовi. Так, се була би для вас найбiльша радiсть; ся думка блискотiла у ваших очах, коли ви вхо­ дили до сього покою!
Вiн живiше почав ходити по покою.
Дивне те людське серце! Найбiльше своє щастя, най бiльшу розкiш бачить у тiм, щоб задати другому болючий удар, зробити його нещасливим, вiдiбрати йому вiру в лю дей i надiю на лiпше! Адже тiлько се побожне бажання надавало пану маршалковi при входi сюди такий щасливий трiумфуючий вид. Вiн кинувся навiть цiлувати мене! Вид но, що цiлованiє Юдино – се якась типова склоннiсть таких серць. Певного роду чоловiколюб'я – подати дру гому прицукровану отруту, серед танцю ввiпхнути йому штилет у серце.
Вiн не переставав ходити по покою, i його думки не пере ставали розвиватися в песимiстичнiм напрямi, немов роз мотували клубок чорних ниток.
А моï селяни! Чи бач, якi полiтики? Дай, мовляв, пiдчорнимо адуката, оплюємо його i тим купимо собi панську ласку! Чудова перспектива для дальшоï працi! Варто для них мучитись i терпiти! Приємно вести ïх до бою з тою тем ною силою, що тiлько й чигає на те, щоб нас поодинцi схрупати! I то вже в початку таке, при дрiбницi, де в мене нема нiякiсiнького власного iнтересу. Що ж подумати про такi випадки, де вiд заховання секрету могла б залежати моя доля, моє життя! Адже ж вони, не надумуючися, з ус мiхом i без докору совiстi пожертвують мене, ще й кепку ватимуть. Що, мовляв, за такий адукат, що звiрюється нам з такими рiчами! Дурневi дурна дорога!
У нього кипiло в нутрi. Вiн шпурнув геть вiд себе книж ку законiв, яку держав у руцi. Груди дихали важко вiд зворушення i болю, дух захапувало, i вiн зупинився бiля вiкна. Зразу не бачив нiчого: розбурхане чуття заслоню вало все перед ним. Але потiм його зiр прояснiв, i вiн побачив, що просто перед ним, у пустiм мiськiм саду на звiс нiй затiненiй лавочцi сидiла чорна дама з лицем, зверне ним до його вiкна.
Регiна? Вiн у першiй хвилi здивувався, побачивши ïï. Чого вона? Пощо? Свiжий удар, нанесений йому маршал ком, хоч, бачилось, у першiй хвилi не болiв, показався глибшим, бiльше болючим, нiж вiн думав зразу. Сей удар зранив не його особисте почуття, не ту переболiлу i потро хи загоєну рану, з якою вiн носився цiлих десять лiт, але молоде, свiже i сильне деревце його громадськоï дiяльностi, його святу вiру в народ, в непропащу моральну силу рiд ноï нацiï, в ïï кращу будущину. Тiльки помалу, ходячи по покою, вiн починав вiдчувати всю жорстокiсть i болю чiсть сього удару, i в його головi почали клубитися поганi думки, почали вириватися з уст прокляття. Побачивши в тiй хвилi чорну даму на лавочцi в саду, вiн зразу дивився на неï з якимсь зачудуванням, мов на щось незнайоме, що завадою стає йому в дорозi. Недавня хвиля, коли вiн над долею сеï жiнки пролив невисохлу ще рiчку слiз – як же ж далека була вона тепер вiд нього! Що вона йому? Примха, слабiсть волi, сентиментальний порив, соромний серед тих обставин, у яких вiн жиє тепер! I чим вона була для нього в життi? Нiчим, дрiбненьким епiзодом, що за важить хiба за пилину супроти тоï широкоï поважноï пра цi, якiй вiн хоче – повинен – мусить вiддати своє жит тя. Тепер якоюсь примхою долi ïх стежки ще раз зустрi лися – i що ж з того? Стрiчаються перехреснi стежки на широкiм степу та й знов розбiгаються! Таке буде й наше. Що вона менi тепер, i що я ïй? Нiчогiсiнько. Перелетнi тi нi, що мигнуть понад долиною i не лишать по собi нiчого- нiчогiсiнько...
I вiн вiдвернувся.
Та в тiй хвилi почув, як його серце стислося, заболiло страшенно, неначе рвалося в його грудi. Наглим рухом голови вiн iще раз зирнув на чорну даму, i йому пригада лася вона у вчорашнiм пом'ятiм i злежанiм шлюбнiм строï, i ïï напiвбожевiльнi слова, i признання, що любила його, i ïï розпущене волосся, цинiчнi слова ïï мужа – i, не тям лячи сам себе, не застановляючись, що i пощо, вiн хопив капелюх, замкнув за собою покiй i вибiг надвiр.
XXVI
Вiн бiг звiсною дорогою, навiть в думцi собi не покладаючи, щоб вона й сим разом могла щезнути, як ко лись-то. I справдi, вона сидiла на лавочцi, все вдивлена в його вiкно, немов ждала його. Коли наблизився, вона не здивувалася i не збентежилась, немов ждала його. Коли тремтячим голосом поздоровив ïï, вона мовчки подала йому руку, обтягнену чорною нитяною рукавичкою. Вiн стис нув сю руку – не мав вiдваги пiднести ïï до уст. Потiм станув перед нею i мовчки дивився на неï.
– Прошу, сядьте коло мене, – промовила вона.
Вiн сiв.
– Так от як ми зустрiчаємось! – промовив ледве чут но.
– Як вам поводилося?
– Хорий був.
– Що ж вам було?
– Вас не мiг забути.
Вона зупинилася на ньому довгим поглядом.
– Невже се так дуже болiло вас?
Усе наболiле прорвалося в його душi.
– Панi, я тисячу разiв на день проклинав i благословив вас. Я блукав мов безумний, шукаючи вас. Я переси лював себе, а проте не мiг вирвати вас iз своєï душi. Я до ходив до того, що починав вiрити в чари, в уроки, якi ви мусили кинути на мене. Я осуджував вас у душi як зло чинницю, що зруйнувала моє життя, змарнувала найкра щий скарб мойого чуття, – а рiвночасно кланявся вам як найвищiй святощi мойого життя.
– Вашi благословенства лишилися при вас, – мовила сумовито Регiна, – а вашi прокляття досягли мене.
У Євгенiя похололо на серцi при тих словах.
– Моï благословенства! Панi, звiстку про ваше за мужжя я тяжко вiдхорував. Та й потiм – кiлько разiв я нарiкав на долю, що дала менi видужати з тоï хороби! Кiль ко разiв моя рука простягалася до револьвера, щоб одним вистрiлом зробити кiнець усьому тому. Я опинився мов моряк серед моря без компаса. У мене не стало мети жит тя, не стало тоï остроги, що додає енергiï.
– А таки ви знайшли собi мету, викресали в душi енер гiю, – перебила вона йому спокiйно, але рiшучо.
– Життя бере своє. Чоловiк втягнеться в ту роботу, а потреба, мов погонич з батогом, пiдгонює. Се так. Але ж се невольницьке, пiд'яремне життя! Се не людське життя! Чи таке-то було б наше життя, якби ми були разом! Якби кожда труднiсть подвоювала нашi сили, кожда супротивна хвиля зближувала нас, якби менi пiд час працi не капала кров iз серця!
– А проте тягнете. I скажiть по правдi, чи сама та праця чимдалi не робилась вам дорожчою, не набирала iдеальнiшоï подоби, не робилася вам метою життя, вищою, святiшою, нiж усе те, що ви могли би були знайти зо мною?
– Панi, звiдки таке порiвняння? Як я можу порiвнюв ати щось з тим, чого не знаю?
– Ну, то киньте набiк порiвняння, а скажiть просто! Адже ж у своïй працi ви знайшли собi мету життя. Я чула дещо про вашу роботу, а дечого догадуюся. Ви русин, а русини впертi на свойому. Ви чоловiк з чуттям, значить – iдеалiст. Я певна, що ви маєте вищi цiлi перед собою, сил куєтесь iти вгору i вести iнших за собою. Адже так, прав да?
– Так.
– Значить, я не помилялась у свойому чуттю. Значить, моï молитви i сльози не пропали марно.
– Вашi молитви i сльози?
– Так. Моï молитви i сльози. Слухайте, Геню! По звольте, що буду говорити до вас так, як говорю щодня i щовечора в своïх самотнiх думах отсе вже десять лiт. Те пер... пiсля вчорашнього... я чуюся свобiдною супроти в ас. Ви бачили моє життя – i я можу сказати вам усе. Тя мите нашу остатню розмову там, у Львовi, на вулицi? То дi, коли ви перелякалися, чи я не хора. Знаєте, менi тодi пройшло по душi дiйсне прочуття моєï будущоï долi. Коли я побачила, як цьоця змiрила вас своïм згiрдним погля дом – нi, не згiрдним, а було в тiм поглядi щось таке по гане i ненависне – тямите, я вся похолола i мало не впала. Се все вiд того погляду. I тодi уперве по моïм серцi прой шло щось таке, що я зрозумiла євангельськi слова про меч, який мав пройти серце Матерi Божоï. Я вирвалася вiд вас майже силою, а коли покинула вас, то аж тодi почула, як горячо, як невимовно я люблю вас. Бачите, говорю се спо кiйно. Адже ж я небiжка для вас... нас дiлить могила, а могила – то спокiй.
– Панi! – скрикнув Євгенiй, у котрого серце рвалося при тих словах. Та вона рухом руки заставила його мов чати i говорила далi:
– I тодi ж я зрозумiла, що не побачу вас бiльше, так що сцена, яку зробила менi потiм цьоця, не була для мене несподiванкою. Може бути, що я занадто скоро пiддалася цьоциному наказовi, – ну, та за се терплю тепер. Се своєю дорогою, та що се вас обходить! Але вночi, замкнувшися в своïм покоïку, я кинулася на долiвку перед образом П речистоï – можете менi вiрити, Геню, не маю нiякого iнтересу грати перед вами комедiю... небiжчики загалом кепськi комедiанти!.. Я кинулася на долiвку i довго молилася, плачучи гарячими слiзьми. Мати Божа, – моли лася я, – дай, щоб я була для нього найвищим, найкра щим, чим тiлько може бути жiнка для мужа! Щоб я йому була помiччю в пригодi, потiхою в горю, заохотою до всього доброго! Щоб я вела його до всього, що високе i чесне. I коли я сама нездала на се, занадто низька, занадто буден на, занадто нездiбна, то знiвеч мене, вiдкинь як нездалий знаряд, а вложи йому в серце мiй образ i надай йому силу, i блиск, i чари, i нехай вiн веде його i пiдносить туди, куди я сама не сягну. Бачите, Геню, i Пречиста вислухала мене. З ваших слiв переконуюся, що я недармо молилась i плакала. Ви жалуєтесь, що не могли забути мене. А я певна, що се власне була та провiдна звiзда, що не давала вам за снути спокiйно, не давала заблукатися в темрявi егоïзму, вела вас усе вище та вище.
У Євгенiя бризнули сльози з очей. Вiн ухопив ïï за ру ку.
– Панi, досить того! Ви рвете моє серце. Кожде ваше слово наново показує менi, як багато я стратив, тратячи вас.
– Ну, що там про се говорити! – мовила Регiна, всмi хаючись сумовито. – Бачите, я стара баба, а перед вами ще свiт широкий. Вам життя всмiхається.
– О, чудово всмiхається! – гiрко скрикнув вiн. – Нi, панi, позвольте й менi сказати вам правду... сказати те, з чим я прийшов сюди, побачивши вас.
Вона уважно поглянула на його лице.
– Догадуюся, що ви хочете сказати, – мовила, блiд нучи на лицi.
– Ви блiднете, панi?
– Ну, говорiть, – мовила вона ледве чутно.
– Про ваше життя знав я не вiд учора. То значить, про життя панi Стальськоï. Бо се менi анi в снi не ввижа лося, щоб панi Стальська – то були ви. Але про те, як жиється панi Стальськiй з мужем, знав я давно з уст са мого пана Стальського. I коли вчора побачив, що панi Сталь ська – се моï святощi, найдорожчий скарб моєï душi, моя Регiна, се ви, панi, – коли я переконався, що пан Сталь ський не переборщив у своïм цинiчнiм оповiданнi, – коли сьогоднi отямився троха вiд того страшного удару i коли при тiм добрi люди поквапилися зараз же посолити мою свiжу рану... Панi, ви вiдвертаєтеся?
– Говорiть, говорiть, – мов у снi прошептала Регiна.
– Слухайте, панi... Слухай, Регiно! Хто се сказав тобi, що ти небiжка для мене? Хто сказав тобi, що нас дi лить могила? Нас дiлить фiкцiя, а не могила. Лише кри хiтка доброï волi, крихiтка зусилля – i тоï фiкцiï нема мiж нами. Лiта минули – що ж, минули однаково для тебе, як i для мене. Обоє ми постарiлися. Але проте ми не старi. А любов творить чуда. Вона вiдмолодить нас. Вона загоïть нашi довголiтнi рани, покриє муравою забуття могилки наших молодих бажань, окрасить ïх новим, хоч пiзнiм, але запахущим цвiтом. Слухай, Регiно! Нiщо ще не страчене для нас! Любиш мене? Вiриш в мене?
Вiн держав обi ïï руки, стискав ïх у своïх гарячих до лонях. Вона сидiла блiда, сумна i не глядiла на нього.
– Регiно, серце моє! Незабутня моя! Невже горе зламало тебе так, що ти перестала вiрити сама в себе? Невже всяке бажання i всяка надiя щастя замерли в твоïй душi? Озовися! Скажи слово! Зiрви тi огидливi пута, якими ско вано тебе. Адже ж я не вiрю, щоб ти вважала святим i шановним те, що було для тебе десятилiтньою нелюдською тортурою! Подай менi руку! Я все вiддам тобi. Покинемо сей город, сей край. Свiт широкий. Подамося геть, хоч би за море. Я здоров, сильний, повний вiри, а при тобi моя сила i вiра зросте вдесятеро. Не згинемо. Заробимо собi на життя. Виборемо у нього все можливе. Видремо у нього, що тiлько дасться, з того скарбу людського щастя, який був призначений для нас.
При остатнiх словах Регiна затремтiла i пiдвела лице, мов нараз прокинулася зо сну.
– Призначений для нас! Ти читав у книзi призначення? Ти знаєш, чи справдi було для нас призначено щось iнше, нiж те, що маємо?
– Регiно, се не вiдповiдь на моє питання! – скрикнув вiн уражений.
– Слухай, Геню, – оповiдж менi про своï процеси. Я чула, як тебе хвалять, що ти один iз найлiпших адвокатiв у краю. А дехто жалує: що за шкода, такий добрий адвокат, а пустився на хлопського защитника! Знаєш, коли чую такi похвали i такi нарiкання, то в менi аж серце росте.
– Регiно! До чого се все веде? Остогидло менi адвокат ство! Остогидли менi i хлопи, i пани, i суди! Скажи слово, Регiно, – одно слово, i ще сьогоднi покинемо се прокляте гнiздо, будемо вiльнi, будемо щасливi.
– Краденим щастям, так?
– Що там! Слово, пусте слово!
– Геню, Геню! Не говори того! Адже ж тут подвiйна крадiж. Ти вкрав би мене вiд мужа, а я тебе вiд твойого дiла, вiд тих нещасних, вiками кривджених людей, що потребують тебе, що – нехай i так – не вмiють оцiнити те бе, але мають право до твоєï працi i помочi. Не бiйся, вони пiзнають тебе, i пiдуть за тобою, i вiддячаться тобi. А я – що я? Тепер, у хвилi розворушення, ти бачиш у менi не те, що дiйсно сидить перед тобою, а свiй iдеал, той образ, який ти вилелiяв у своïй душi. А за день, за два прийде розча рування, запал остигне, око заостриться на моï хиби, i на ше крадене щастя перемiниться на нову тюрму, новi кай дани.
– Регiно! Не говори так! – скрикнув Євгенiй. – Я вже не дiтвак. Давно вiдвик вiддаватися iлюзiям i йти за хвилевими поривами. Те, що говорю – виплив моєï не зламноï постанови, мого щирого чуття. Скажи слово, одно слово! Адже я знаю, що ти любиш мене. Твоï очi говорять менi, що бажання щастя i любовi не вигасло в твоïй душi. Так чого ж отягатися? Що нас в'яже до сього гнiзда? Люд? Хiба ж i за морем я не знайду люду, свойого люду, для яко го зможу працювати i який так само потребує моєï пiдмоги? Голубочко моя! Бiдна мученице! Не муч i себе й мене! Ад же ж я й так це зможу жити тут, знаючи, що ти близько мене i в такiм положенню, з таким чоловiком! Що кождий день твого життя – то мука, то терпiння, пониження, зне вага! Адже ж я або втечу вiдси сам, або вдурiю, або допу щуся якогось злочину! Регiно, Регiно! Змилуйся надо мною i над собою!
Лице Регiни при тих словах поблiдло ще дужче, було блiде, мов полотно. В губах не було анi кровинки, i вони тремтiли, мов два блiдi рожевi листки вiд вiтру, ïï груди дихали важко. Нараз вона встала з лавки, наморщила чо ло i, обертаючися до Євгенiя, промовила:
– Пане, я шлюбна жiнка... чесна жiнка. Менi не випадає слухати таких промов. Бувайте здоровi!
I, не подавши йому руки, вона пiшла геть, не озираю чись.
XXVII
– Завтра маємо аж три термiни в гумниськiм судi, – мовив до Євгенiя конципiєнт, подаючи йому до перегляду цiлу пачку рiзних актiв.
– Якi термiни?
– Два досить важнi, в Ґрунтових справах. Третiй – крадiж, але може мати певне значiння, бо справа потроха на полiтичнiм пiдкладi. Одна партiя в селi хоче позбутися немилого ïй члена громадськоï ради i заденунцiювала його за якусь крадiж. Найгiрше те, що судить Страхоцький.
Євгенiй кивнув головою, переглядаючи акти.
– Надто треба би там побрати деякi iнформацiï, виписи з книг Ґрунтових i з регiстратури. Як пан меценат думають, чи маю ïхати сьогоднi i пiдночувати у о. Звари ча, чи аж завтра досвiта?
– Я сам поïду, – промовив Євгенiй.
– Пан меценас поïдуть? – не без зачудування запи тав конципiєнт, що привик був досi сам ïздити на такi дрiб нi термiни.
– Поïду. Менi треба поговорити з о. Зваричем, а з поворотом заïду до Буркотина.
Вiн задзвонив. За хвилю ввiйшов Баран i мовчки став коло дверей канцелярiï.
– Слухайте, пане Баране, будьте ласкавi замовити менi фiакра. Там на п'яту годину вечора щоб був готовий. Скажiть, що поïдемо до Гумниськ. Ночувати будемо в Ба бинцях. Розумiєте?
Баран кивнув головою, всмiхнувся i стояв на мiсцi.
– Ну, що? Маєте ще що сказати?
– Пан меценас самi ïдуть?
– Сам.
– То, може, треба чотири конi?
– Чотири конi? А вам що такого? Пощо чотири конi?
– Ну, я думав...
– Прошу вас, не думайте нiчого, але йдiть.
Баран похитав головою, мов щось не хотiло помiсти тися йому в головi.
– То вистарчать два?
– Вистарчать, вистарчать.
– Але конче мусять бути чорнi, правда?
Євгенiй зiрвався з мiсця i наблизився до Барана – не з гнiву, але з зачудування, бажаючи заглянути йому в очi. Конципiєнт голосно зареготався.
– Що вам, пане Баране? Для чого вам здається, що мусять бути чорнi?
– Ну, я так думав.
– Але вiдки приходите до такоï думки?
– Ну, чую, що пан меценас самi ïдуть...
– Так що з того?
Баран вибалушив на нього своï очi з виразом тупого нерозумiння. Євгенiй лагiдно поплескав його по плечi.
– Нi, нi, пане Баране, менi про те байдуже, чи конi чорнi, чи бiлi, аби тiлько добре бiгли i аби бричка була добра. Прошу вас, iдiть i замовте, i зробiть усе, як треба.
Баран вийшов, усе ще похитуючи головою, мов сам собi не вiрячи.
– Що се з ним? – питав Євгенiй конципiєнта.
– Не розумiю.
– Видно, в його головi щось засiло. Вiн натякає на щось, а не хоче сказати.
– Я заходив до нього пару разiв до його хати, – все клячить перед образом i молиться. I очi в нього мов запла канi.
– Чи не ходить вiн на ту єзуïтську мiсiю? – запитав Євгенiй.
– Розумiється, що ходить. Здається, минувшоï суботи сповiдався перед єзуïтом. А пiд час одного казання дiстав нападу епiлепсiï – на фiакрi його привезли.
– Доведуть хлопа до божевiлля, от що! I так доводять баби до iстерiï, до галюцинацiй, до того, що ïдять землю та моряться голодом. А сьому бiдоласi небагато треба, щоб зовсiм збити його з пантелику. Припускаю, що єзуïт наговорив йому всякоï всячини i ще й покуту завдав за те, що служить у жида.
На тiм розмова урвалася. Євгенiй засiв до своєï робо ти. Вiн вибирався на кiлька день iз дому; треба було дещо зреферувати, дати диспозицiï конципiєнтовi i писарям.
О п'ятiй на подвiр'я заïхав фiакер. Євгенiй був у своïм покоï i кiнчив пакуватися. Застукано в дверi, i ввiйшов Баран.
– Прошу пана меценаса, фiакер заïхав.
– Хто ïде?
– Берко... рудий Берко, той, що з паном конципiєн том усе ïздить.
– Добре, добре. Ну, а конi чорнi?
Євгенiй, усмiхаючись, зирнув на нього, але Баран ди вився на нього поважно, якось суворо i мовчав.
– Слухайте, пане Баране, – мовив Євгенiй. – Ну, скажiть по щиростi, пощо ви питали мене про чвiрку i про чорних коней?
Баран уперто вдивлявся в його лице, немовби хотiв там вичитати щось таємне, а потiм, озирнувшися поза себе, промовив майже пошепки, зо страхом:
– То ще не настав час?
– Який час?
– Що ви маєте ïздити по краю чвiркою чорних ко ней.
– Я? Що ж я, магнат який?
– Е, що там магнат! – згiрдно мовив Баран. – Чвiр кою чорних коней... ïздити по краю i збирати народ... I накладати свою печать на тих, хто увiрить у вас...
Вiн говорив тi слова звiльна, з притиском, немов по вторяв вивчене напам'ять.
– Що се ви говорите? – дивувався Євгенiй.
– Пан лiпше знають, що я говорю, – мовив Баран, не зводячи з нього очей.
– Та пощо би я мав те все робити?
– Пан лiпше знають.
– Але за кого ж ви вважаєте мене, Баране?
– За того, ким пан є направду.
– А хто ж я такий?
Баран перехрестився i, видимо, збираючися з усею си лою свого духу, сказав твердо:
– Антихрист.
У Євгенiя похололо в серцi – не вiд сього слова, а вiд того виразу божевiльноï певностi, який було видно в Ба рановiм лицi.
– Але ж, Баране, бiйтеся Бога, що вам приснилося! – мовив вiн лагiдно. – Я хрещений чоловiк, такий, як i ви. Вiдки менi до антихриста?
– I антихрист має бути хрещений, тiлько фальчивим хрестом.
– Але вiдки ж ви се знаєте, що се власне я?
– Знаю, вiдки знаю.
– Нi, не може бути, щоб ви се самi виссали з пальця.
– Певно, що нi.
– Значить, вам наговорив хтось.
– Наговорив чи не наговорив... А сказав такий, що мусить се знати.
– Ну, хто такий? Скажiть, не бiйтеся. Я не скажу нi кому.
– Не скажете? Ану, заклянiться Божим iм'ям.
– Ïй-богу, не скажу.
– Ну, так знайте... Отець мiсiан менi сказав, – про шептав Баран iз виразом великого страху на лицi.
Євгенiю досить було не до смiху, але, почувши сей Ба ранiв секрет, вiн не мiг зупинити себе, щоб не зарего татися.
XXVIII
Вечором того самого дня Баран стояв близько д верей Вагмановоï спальнi, держачи капелюх у руках. Вагман сидiв на простiм дерев'янiм крiслi край старого бюрка, купленого десь на лiцитацiï i посковуваного залiз ними штабами. Кождий сторож його камениць був обов'я заний щонайменше раз на тиждень здавати йому реляцiю з усього, що дiялося в домi, що чув i бачив. Се була його полiцiя.
– То, кажете, з Буркотина хлопи? – допитував Ваг ман у Барана. – Напевно з Буркотина?
– Та напевно. Я говорив з ними, як вийшли вiд ад воката.
– Ну, i що ж казали?
– Кляли нашого адвоката. Казали: видно, пан пiд купив його, бо хоче запропастити ïх справу. Казали, що вiдобрали свою справу вiд него.
– Овва! Овва! – цмокнув Вагман. – Ну, i що далi?
– А нинi рано сам маршалок був.
– Що?
– Сам маршалок. Чвiркою заïхав. До адвоката ходив нагору.
– Овва! – скрикнув Вагман, чудуючись.
– Балакали щось, але не дуже довго.
– Ну, ну!
– Маршалок вийшов, а по якiмсь часi адвокат вибiг щодуху i довго балакав щось у мiськiм саду з якоюсь па нею. Я дивився крiзь шпару в парканi, але розмови не мiг чути.
– Що то за панi?
– Якось не мiг пiзнати. Так щось на Стальського жiн ку подiбна.
– Стальського жiнка? Плакала перед ним?
– Нi, не видно було. Говорили живо, далi вона вста ла, нiби загнiвана, i пiшла, не прощаючися з ним.
– Гм! Гм! Ну, i вiн поïхав?
– Поïхав о п'ятiй на термiн до Гумниськ. У канцеля рiï казав, що буде ночувати у отця Зварича, а з поворотом буде в Буркотинi.
– Ага! Ну, ну. А що ще чувати?
– Та нiчого.
– Не був нiхто у вас?
– Був пан Щварц.
– Хто? Пан...
– Пан Шварц. Той, що з суду нагнали.
– А вiн чого хотiв?
– Питав за вами.
– За мною?
– Так. Питав, чи буваєте часом у нашого адвоката.
– А ви що сказали?
– Я сказав, що нi.
– А пощо йому треба се знати?
– Не знаю.
– А про адвоката не питав нiчого?
– Та питав. Чи багато людей до него приходить? Чи вiн ночує дома, чи пiзно приходить уночi? Чи бувають у него якi дiвчата? Чи приймає гостей?
– Треба пильнуватися того панича. Як буде вас ще що розпитувати, на все кажiть: не знаю, не бачив, не чув!
– Вiн казав, що розвiдає се все не для себе, а для пана старости.
– Що? – аж скрикнув Вагман, схопився з крiсла i почав ходити по тiснiм покою. Потiм, зупиняючись перед бюрком, мовив немов сам до себе:
– То байки. Найлiпше не боятися ïх.
I, обертаючися до Барана, вiн дав йому кiльканадцять центiв i мовив:
– Не бiйтеся нiчого. Вiн тiлько страшить вас. Анi ста роста, анi Шварц не зробить вам нiчого. Кажiть: не знаю, не моя рiч – та й по всьому.
З тим i вийшов Баран вiд Вагмана. Вiн так привик го ворити свойому господаревi всю правду, що тепер почував правдиву гризоту сумлiння, затаïвши перед ним найваж нiшу подiю минулого тижня, свою сповiдь у отця мiсiонаря i одержану вiд нього звiстку, що адвокат, який жиє пiд одним дахом iз ним, – се антихрист у власнiй особi, що вiн незабаром почне збирати народ i печатати всiх своєю печаткою i всi попечатанi пропадуть навiки. Ся звiстка страшенно мучила його. Вiн майже щоночi в часi молитви дiставав нападiв епiлепсiï, а в полудне вiд дванадцятоï до першоï мусив вiдбути варту перед адвокатовими вiкнами. В його хорiй головi чимраз бiльше утверджувалася дум ка, що вiн мусить пильнувати сього ворога Христовоï вi ри, мусить впору остерегти перед ним людей. Але про все те говорити Вагмановi вiн не важився – адже Вагман не вiрний жид, готов висмiяти, а може, навiть нагнати його зi служби. Нинiшнє поводження адвоката, коли вiн виявив йому своє пiдозрiння, не розвiяло його певностi, а смiх адвоката при згадцi про отця мiсiана видався Барановi якимсь страшним, пекельним смiхом i проняв його морозом.
Так i є! Се несамовитий чоловiк! Недаром мене при нiм так щось за серце стискає. I запах якийсь вiд него йде – зовсiм як сiрка. I очi у него... Треба пильнувати його! Бар ане, не дайся!
I, чуючи в кишенi кiльканадцять центiв, вiн зайшов до шинку, щоб випити на вiдвагу. Горiлка прогонює поганi думки.
В шинку було кiлька гостей – мiщан i мiщанок, що сидiли за столом, п'ючи пиво з гальб i голосно розмовляючи. Баран пiдiйшов до шинквасу i велiв дати собi чарку горiл ки. Поки вiн пив ïï, з сусiдньоï комнати виглянув Стальський.
– А, Баране! – гукнув вiн. – Добрий вечiр!
– Дай Боже здоровля пану! – вiдповiв Баран, обтираючи вуси вiд горiлки.
– Ходи-но сюди, щось маю тобi сказати!
– Е, що там казати. Найлiпше, якби пан казали от шинкаревi дати ще одну шнапатирку.
– Ну, а ти що думаєш, не скажу? Ходи сюди!
Баран увiйшов до сусiднього тiсного закамарка, де був тiльки один стiл i два лiжка. Стальський сидiв тут сам один, п'ючи пиво.
– Сiдай. Що будеш пити? Пиво чи горiлку?
– Е, або то я пан, аби пив пиво? По чiм менi пити пиво? Я простий чоловiк, вип'ю горiвки.
– Пане Елькуно, прошу дати кватирку, але доброï, чистоï житньоï, з анижем.
Баран сидiв, понуривши голову.
– Чого зажурився? – питав його Стальський.
– Ет, пане, кождий має свойого черв'яка, що його гризе.
– Залий бестiального! – мовив Стальський, ставлячи перед ним горiлку i наливаючи чарку.
Баран випив.
– Ось солений рожок, закуси.
Баран розламав рожок i почав звiльна хрупати його.
– Ти гнiваєшся на мене, Баране?
– Я на пана? А за що?
– Ну, то добре, що не гнiваєшся. А що ваш пан адвокат?
– Виïхав сьогоднi. До Гумниськ на термiни.
– Так? А то що таке? Досi не ïздив, а тепер нараз...
– I мене се здивувало. Знають пан... Пан говорили, що знають його змалку. Як пан думають, самовитий вiн чоловiк, чи нi?
– А то як ти думаєш?
– Та я ходив до сповiдi до ксьондза єзуïта. А ксьондз єзуïт питають мене, де я служу. А я кажу, що у Вагмана за сторожа. А ксьондз далi: а хто там живе в тiм домi? А я повiдаю: тi й тi. От же як ксьондз єзуïт не всяде на мене! То не досить, що служу у такого жида, що гiрший вiд Юди Скарiотського, ще й услугую такому адвокатовi, що є прав дивий антихрист, що хоче перевернути весь порядок на свiтi. То я подумав собi: спитаю пана офiцiала, може, пан знають.
– Що ж, небоже Баране, ксьондз єзуïт, певно, на тiм лiпше знається, нiж я. Се так. Ще перед кiлькома днями я, може, був би смiявся з того. Але тепер...
– Що, ви також переконалися? – спiшно, пошепки спитав Баран.
– Переконався – не переконався, але хотiв би пере конатися i потребую твоєï помочi.
– Ну, що, що?
– Бачиш, запросив я його вчора вечором, на свою бi ду, до себе додому. I що ж ти скажеш, прийшов i вiдразу збаламутив менi жiнку.
– Як то збаламутив?
– Та так, що я сам не розумiю. I слова до неï не мовив, тiлько подивився i жiнка здурiла. Всю нiч не спала, а все ходить по покою i говорить, нiби сама до себе, нiби до нього. Тiльки й чути: Слухай, Геню та Слухай, Ге ню. Що вже я уговорював, щоб iшла спати – де там! Ходить, як одурiла.
– Господи! – з переляком крикнув Баран. – Адже ж, очевидно, нечиста сила.
– Та боюся, чи не очарував вiн ïï так, як то, знаєш, буває, що жiнка втiкає вiд чоловiка, бiжить за ним, забуває сором i все.
– Очарував! Очарував! – шептав Баран, киваючи го ловою.
– Кажеш: очарував? Хiба ти знаєш щось?
– Авжеж, знаю. Адже сьогодня перед полуднем роз мовляли обоє отут у саду.
– В саду? Прилюдно?
– Ну, в саду було майже пусто. Я дивився крiзь шпару в парканi. Поговорили i розiйшлися.
– А вона до нього до покою не ходила?
– Нi.
– Слухай, Баране! Ось тобi вiд мене маленький зав даток, – i Стальський втиснув йому в долоню срiбного ринського, – допоможи менi в тiй справi. Як ще раз зi йдуться – чи вдень, чи вночi, у себе чи де – дай менi зна ти. Я тобi вiддячуся.
– Та добре, – мовив Баран, ховаючи грошi.
– Але нiкому не кажи, що я просив тебе!
– Розумiю, розумiю.
– А як що до чого, то скоч до мене до канцелярiï, а як мене там нема, то додому, по дорозi заглянь сюди. Я кон че бажав би ïх захопити разом.
– О, захопите, захопите! Вже як вiн старший над чор тами, то над жiнками тим бiльшу має мiць. Адже жiнка – чортiвське насiння, то й сама липне до такого. О, будьте певнi, я вам допоможу зазнати того смаку, якого я й сам зазнав. Ваше здоровля, пане!
XXIX
Ходить осiнь по долинi i снує своï сiтi. Обсну вала димами гори, заповнила мрякою яри, потяглася сi рою курявою за течiєю рiк i потокiв, вiшається по гiлля ках дерев, суне туманами по шляхах, облягає цiлими таборами села, досягає бовдурами до неба. Пiд ïï дотиком тихнуть голоси, спiви та викрики, жовкне листя, стулюються чашки немногих запiзнених квiток i серце корчить ся з болю i жалю за минулим. Вона закриває перспекти ви, вiдбирає яснiсть, оживлює сумнiви та знеохоту.
Євгенiю здається, що ïï головне джерело в його серцi. Так добре вiдповiдає весь сей сiрий, мокрий, тiсний та хо лодний кругозiр настроєвi його душi.
Звiльна котиться бричка по ослизлiй дорозi. Мiрно ки вається рудий Берко на козлi. Вiн не дуже-то поганяє своïх коненят, бо вже недалеко до Бабинець, а в Бабинцях нiчлiг. Звiльна похитується в бричцi Євгенiй, накинувши на себе дорожню бунду з капузою. Перед ним i довкола нього все застелено мрякою, тiльки де-де просунуться поуз нього придорожнi верби, що в мряцi i в вечiрнiй сутiнi вигля дають, як великi стоги сiна; листя ще не пообпадало з них, але висить недвижно i мов облiплене густою мрякою. А далi поза вербами нiчого не видно. Поле пусте, далекi лiси щезли. Думка не хоче летiти в далечiнь i вертається, наче втомлена пташка до гнiзда.
А в тiм гнiздi пусто, холодно! Вилетiла з нього золота пташка, вилетiла i не верне нiколи.
Тiльки тепер, серед безлюдного поля, серед сього су мовитого краєвиду, Євгенiй почуває, що повна свiдомiсть i застанова вертається йому. Тiльки тепер вiн пiзнає, що все те, що вiн робив перед вiд'ïздом, робив механiчно, майже безтямно. Вiн ходив i обiдав, розмовляв, писав, смiявся мов сам не свiй, половиною своєï душi, коли тим часом друга лежала мов оглушена важким ударом. Тiльки тепер вона починає прокидатися. I Євгенiй починає розумiти, що вiн отсе сьогоднi перебув якийсь важний, рiшучий момент, перейшов кризис важкоï хороби, в якiй по довгих болях наступив пароксизм, потiм глухе знесилення, а потiм – не знати, чи пiде виздоровлення, чи смерть.
Але Євгенiй чує себе поки що досить далеким вiд смертi, i в мiру, як надвечiр небо насувається чимраз тяжчими хмарами i вся краïна чимраз бiльше затемнюється, в його душi робиться чимраз яснiше, думка чимраз свобiднiше розви ває крила.
Який широкий круг чуття перебув вiн сьогоднi i з якою шаленою скорiстю! Адже ж тепер вiн чув себе так само да леким вiд тоï хвилi, коли проливав сльози над долею Ре гiни, як i вiд тоï, коли пiд впливом розмови з маршал ком, зневiрений у своє дiло i в свiй народ, готов був кинути все, вiддати все для неï. Тепер йому майже не хочеться вi рити, щоб се все було правда, щоб досить було одного ïï слова – i вiн у сiй хвилi був би, може, лагодився в далеку дорогу, кудись на край свiту. Йому робиться страшно, як чоловiковi, що в снi ходив по Ґзимсi височенноï вежi, а по тiм наявi з жахом глядить на той Ґзимс i при самiм його видi з безпечного низу почуває заворот голови.
Вiн у отсiй хвилi почуває вдячнiсть для Регiни, що не використала сю хвилю його слабостi, як була б зробила всяка iнша на ïï мiсцi. Для чого вона се зробила? Якi ло гiчнi чи чуттєвi причини довели ïï до такого наглого, рiзкого розриву з ним, сього вiн не береться вияснювати, се якось навiть не пiдпадає пiд його увагу. Перед ним тiльки мелькає ïï блiде лице, ïï досить негарно отворенi уста, з яких вилiтають остатнi слова, ïï гордий рух, що не дуже-то припадає до ïï зламаноï постатi. I все те хоч не перестає болiти Євгенiя, але болить не тим острим болем, що в пер шiй хвилi, а якось тихо, одностайно, як затулена рана, щ о починає гоïтися. Євгенiй пильно вдивляється в придорожну березу, покриту жовтим, а декуди пурпурово- червоним листям, що, обтяжене краплинами мряки, об лiтає звiльна, ненастанно. Коли ся береза почуває який бiль при обпаданнi сього листя, то се, мабуть, буде бiль, подiбний до того, який вiн почуває тепер. I в його душi в'яне щось, обпадає, вiдривається i гине щось таке, що було красою, i пишнотою, i радощами, але тепер пережило своï днi. Се в'яне його молодiсть з ïï iлюзiями, i поривами, i безумним коханням. Те, що прийде тепер, не буде вже нi таке блискуче, нi таке нiжне, нi таке радiсне. Що воно буде – не знати, але в усякiм разi буде щось iнше.
Перед його очима потяглися села, бiднi, сiрi, з головатими вербами при дорозi, з обламаними садками, болотя ними вигонами, обскубаними сiрими стрiхами, пообвалю ваними тут i там плотами. З давен-давна вiн привик, що його серце стискається при в'ïздi в руське село, навiть у пору, коли воно пишається у веснянiм цвiтi вишневих та яблуневих садкiв або лежить тихо, вигрiваючись у лiтньому сонцi. Так, немов якась важка меланхолiя сидить при во ротах кождого села сiрою жебрачкою i незримо чiпляється за його полу. А тепер, у осiннiй сльотавий вечiр, ся мелан холiя ще важче налягає на його душу. Пусто i глухо по селах. Де-де зi стодоли чути ритмiчний клекiт цiпiв; де-де скрипить надкирничний журавель, тягнеться, бродячи в густiм болотi, космата худiбка до водопою, ïде парубчак на маленьких кониках охляп i лiниво поганяє худобу, з подвiр'я чути запiзнене троскотання терлицi. Навiть обо роги високi, повнi сiна i снопiв, не розвеселяють душi. Ось посеред села мурована коршма з широкою заïздовою брамою, о твореною нарозстiж, мов темна, вiчно голодна пащека, готова проковтнути всi тi здобудки важкоï цiлорiчноï пра цi. З ïï вiкна визирає бородате здорове лице орендаря, i Євгенiю пригадується завтрiшнiй термiн, де орендар стає за свiдка проти одного з найчеснiших селян, помовленого за крадiж, – один iз тисячних епiзодiв вiковоï боротьби мiж отсею темною пащекою i селом. А ось i двiр на горбi, окружений вiнком високих ясенiв, що ледве мрiють, огор ненi мрякою, мов велетнi в сiрих широких плащах. Але двiр бiлiється крiзь мряку, мов бiлi зуби якогось величез ного звiра, все готовi гризти, калiчити i смоктати кров. А он пiд брамою купка селян – ще обпалених сонцем вiд лiта, але вже скулених, обдертих, присiлих порохом, виголоднiлих. Стоять з шапками в руках, видно, ждуть пана жонци, чи прийме завтра на роботу до молочення або до горальнi, – хоч по п'ятнадцять крейцарiв денно. Коли Єв генiй переïздив попри них, вони всi мов на команду ни зенько поклонилися йому, хоч, певно, нiхто з них не знав його. Пан, – а вони з вiку-правiку привикли низько кла нятися всякому пановi; се одинока наука, одинока ци вiлiзацiя, яку передав ïм двiр. Євгенiю пригадався вiршик Боровиковського Цар природи 12be7cc7e4b10528__ftnref33
title=>* , i в його головi, мов чмiль, почали ненастанно бринiти його кiнцевi строфи:
Грицю, мой, ти цар природи!
Де лиш оком глянеш – все:
Поле, паша, лiс, худоба,
Звiр i риба – все твоє
.
Шапку зняв. Мабуть, комiсар.
Бiдний скулений стоïть
Чоловiк, краса всiх творiв,
Цар землi, природи цвiт.
Ах, так! Видно, що ся жебрачка-меланхолiя при в'ïздi в ворота руського села чатує не лише на нього одного, чiп ляється за поли i за серце багатьом людям, усякого, в кого є серце! Вона не кричить, i не стогне, i не просить, а тiльки помаленьку рiже душу важкими контрастами ненастан ноï працi й убожества, боротьби i безплодностi, змагань до свiтла – i темноти та безрадностi. Контрасти тим важ чi, що видаються вiчними, неминучими, незмiнними, мов закони природи. А всяке змагання до ïх змiни, злагодження ïх рiзкостi вважається чимсь диким, фантастичним, стрi чає насмiхи, недовiрство, ворожнечу, i то не лише з боку тих, кому добре при тих контрастах, але не раз i з боку тих, що нидiють у вiчнiй тiнi.
Євгенiй нiколи не зажмурював очей на тi непринаднi боки сiльського життя, нiколи не iдеалiзував собi народу, а сьогоднi, пiд впливом остатнiх подiй, усього менше мав охоту i здiбнiсть чинити се. Навпаки, бачилось, що тепер його зiр заострився власне на темнi i непринаднi боки сiль ського життя, збiльшився його скептицизм щодо селян ського характеру. Але сам вид тих бiдних сiл, через якi вела його дорога, тих куп хворосту i соломи, тих подертих ла хiв, брудних полотнянок, сiрих i бурих лиць, косматих корiв, скрипучих журавлiв, роззявлених коршом i гордих, ненажерливих дворiв будив у душi рiвночасно якесь супро тилежне чуття. Показувалося, проблискувало щось мов зеренце щирого золота в купi сiрого пiску, i те щось помалу кристалiзувалося i виявляло себе в однiм коротенькiм не то реченнi, не то зiтханнi:
– Ах, як багато працi потрiбно!
Се не була нiяка програма, не було нiчого ясного i кон кретного. Се був немов механiчний вiдрух чуття, несвiдома реакцiя характеру, привиклого до дiяльностi. В приложен нi до того села i до того народу се була, коли хочете, пуста або майже пуста фраза. Євгенiй у тiй хвилi не знав i, певно, не був би зумiв сказати докладно, якоï саме працi треба, щоб усунути всi тi злигоднi. Але його хора душа чiплялася сеï фрази, мов потопаючий стебелинки, а його енергiчна уява почала з тоï стебелинки будувати мiцну кладку, а з кладки тривкий мiст. Як багато працi потрiб но! Досить було сього одного загального поклику, щоби збудити в його душi цiлi ряди думок, давно передуманих, планiв, по сто разiв строєних i перестроюваних, вiдкиданих i знов пiдiйманих з молодечим запалом, цiлi роï мрiй, ба жань i поривань, звернених у один бiк. Тут були й конкретнi випадки правноï та лiкарськоï пiдмоги селянам, i плани органiзацiï читалень, кас та спiлок, i фантастичнi мрiï про викуп панських дiбр, про нове, нацiональне i разом з тим практично просвiтнє виховання молодих поколiнь, було величезне, необмежене поле дiяльностi не тiльки для нього одного, але для тисячiв, для всеï iнтелiгенцiï. Тут потрiбнi i правники, i лiкарi, i вчителi, i газетярi, i писателi, i дек ламатори, i актори, i купцi, i промисловцi. Все тут потрiб не, що належить до культурного життя i витворюється ним. I не треба чекати, аж хтось дасть почин, аж усе те буде готове, мов машина, яку аж в повнiй зброï можна пус тити в рух. Кожда хвиля, кожде мiсце добре для почину; кождий нехай починає сам вiд себе, в своïм крузi, в межах своєï здiбностi i компетенцiï. Коли б тiльки думка була одна, бажання однолите, бажання служити народовi, а цiлiсть, певно, зложиться сама собою.
I в тiй хвилi Євгенiй почув у душi глибокий сором. Йому пригадалася недавня розмова з Регiною i його безумний намiр – покинути все те, вимрiяне, вилелiяне, пiдготоване зусиллями його душi i бажаннями його серця, покинути i занехати задля жiночих очей, задля блiдих, болящо стис нених уст! Боже, невже се був вiн? Невже в його душi на одну хвилину могла постати i випрямитися така постанова? Невже нерви могли здобути таку перевагу над розумом i над лiпшою, чистiшою частиною його чуття? Так, вiн чув, що та частина його чуття, що тягне його до працi для рiдного народу, до тоï важкоï, ненастанноï працi, повноï прик ростей, абнегацiï, розчарувань, терпiнь i – хто знає, мо же, десь там колись пiзнiх цвiтiв i плодiв, – що та частина його чуття – краща, чистiша частина. Адже се його пер ший, безпосереднiй, святий обов'язок. Вихований, виго дуваний хлiбом, працею i потом сього народу, вiн повинен своєю працею, своєю iнтелiгенцiєю вiдплатитися йому. Се перший заповiт, такий, вiд якого нiщо й нiяким способом не може увiльнити його. Все, що говориться про права iндивiдуальностi, про права чуття, про право на вживання життя i його радощiв, – се софiзми, брехня, облудна мас ка самолюбства й безхарактерностi. Яке ти маєш право бути вiльним, коли твiй народ у неволi? Яке ти маєш пра во вдоволяти своï примхи i любовнi бажання, коли мiльйо ни твойого народу не мають чим вдоволити найконечнiших потреб життя? А коли у тебе нема сили волi настiльки, щоб зректися всiх своïх приємностей i розкошей, зробитися аскетом i слугою тих бiдних та нещасних, коли ти на кож дiм кроцi робиш концесiï свойому дорогому я, то бодай не бреши i не декламуй про якiсь вiковiчнi права того я! Будь щирий i скажи виразно: Во грiсiх роди мя мати моя, жию в свинствi i роблю щохвиля концесiï пiдлотi. Се буде щиро i правдиво, i коли те болото не затопило ще в тобi живоï душi, то вона таки колись озоветься, стрепенеться, збунтується против того всевладного свинства. А декла мацiями про права свого я, про бажання вижитися i на житися ти дiйдеш тiльки до санкцiонування того свинства як твого нормального стану, до затоплення i повного за трачення всього того, що могло би дати твоïй душi хоч крихiтку людськоï подоби.
В таких думках, що вiд аналiзу власного чуття звiльна перейшли до злобних нападiв на якогось незримого про тивника, Євгенiй смерком уже заïхав до Бабинець, де у о. Зварича надiявся знайти нiчлiг.
XXX
Вiн здибав о. Зварича ще за селом. Священик, низенький худенький чоловiчок лiт коло сорока, окруже ний купою селян i селянок, чалапав болотистим гостинцем, iдучи до села; ряд свiжих могилок на кладовищi, що тем ним чотирикутником розстелилося оподалiк вiд села i ма нячiло своïми дерев'яними хрестами та капличкою на се рединi, показував, що о. Зварич власне вертав вiд похо рону. Порiвнявшися з купою людей, Євгенiй привiтався, велiв жидовi ïхати наперед i заïздити на попiвство, а сам злiз iз брички i пiшов пiшки разом з панотцем i селянами.
– Що у вас, похорон був? – запитав вiн.
– О так, похорон, – якось мов нерадо буркнув о. Зва рич.
– Та й не один, – додав хтось iз селян.
– Мруть хiба в селi?
– Ну, та... померли.
– Слабiсть яка? Пошесть?
– Ще гiрше.
– Як то?
– Пошесть ц[iсарсько]-к[оролiвська], патентована.
– Що се ви, отче? Загадками говорите.
– Ба нi, що правда. Адже отсе вертаємо з такого по хорону, якого ви ще, певно, не бачили. Семеро дiтей нараз.
– Дифтерiя? – не без легкого страху промовив Єв генiй.
– Нi. Здоровiсiнькi були.
– Ну, через що ж померли?
– А, бачите, ведлуг пшипiсу 12be7cc7e4b10528__ftnref34 title=>1 . Фiзик приïхав вiспу щепити i защепив усi дiти зопсованою коров'янкою. За мiсть вiспи прищепив гангрену – i отсе сьогоднi семеро ми ïх поховали. А п'ятеро ще мучиться.
– Боже! – скрикнув Євгенiй.
Селянки, що йшли позаду, всi голосно захлипали i пiднесли фартухи до очей. Чоловiки йшли понуренi, мовчки.
– Слухайте, пане, – промовив згодом один селянин. – Адже я старий чоловiк. Сей хлопчик був мiй одинак... три роки мав... як чiчка, пане, як золото, хлопчик...
Перервав. Сльози душили його. Жiнки позаду зари дали наголос.
– Адже я не ручу за себе. Ану ж менi туск прийде до голови i я ще сеï ночi вiзьму сокиру за пояс, i пiду до мiс та, i зайду до пана фiзика, i вгороджу ïï по сам обух йому в голову. Як гадаєте, пане, ви адукат – як мiркуєте, що менi за се буде?
– Андрiю, гей, Андрiю! – з притиском, нервово обi звався священик. – Що ви говорите? Грiх таке говорити. Молiться Богу, щоб вiдвернув вiд вас лихi думки!
– Єгомость! – з болючим докором скрикнув селянин. – Адже знаєте мене не вiднинi. Скажiть самi, чи я забiяка, лиходiй, душогуб? Чи я завинив що пану фiзиковi? Чи я йому в погану годину дорогу перейшов? За що ж вiн мене всиротив? За що вiн менi душу скалiчив?
– Хiба ж вiн того хотiв?
– Хотiв чи не хотiв, а чому не подбав, щоби чисту матерiю щепити? – вмiшався Євгенiй. – Се ж очевидна його провина.
– Е, для хлопських дiтей усе добре! – гiрко говорили селяни. – Трута замiсть матерiï – овва! Чи то ïх шкода? Умре ïх з десятеро, то й що з того? Бiльше мiсця буде для паничiв та жидикiв.
– Слухайте, люди, – мовив Євгенiй, – коли се ста лося?
– Якраз нинi тиждень тому.
– I ви давали про се знати кому?
– Зразу не знали, що сталося, – мовив о. Зварич. – Дiти пищать з болю, рани на рученятах почервонiли, по чали гнити. Тiлько тодi один чоловiк кинувся до мiста по лiкаря. Лiкар приïхав i тiлько в долонi сплеснув. Отсих семеро вже були при смертi. Тамтим iншим щось там робив, записував, але й на них слаба надiя.
– То вже вiн сказав, що донесе про се, де треба, – до дав один селянин.
– Ну, поки там вiн се зробить, ми зробимо вiд себе донесення до суду, – мовив Євгенiй. – Адже се нечувана рiч!
– Ой, пане, – мовив знов один селянин. – Чи раз то вже таке трафлялося, що дiти вiд щеплення вмирали. Адже нашi баби бояться пана фiзика гiрше зарази.
– Звичайно п'яний щепить, – лаконiчно додав о. Зва рич.
– Ну, i так йому се уходить? Нiхто про се не знає?
– Знають, чому би нi. I в радi повiтовiй знають, i в староствi знають, та що з того?
– Хто йому що зробить! – додавали селяни. – У него плечi.
– Ну, люди добрi, то так не може бути, – мовив Єв генiй. – Сього не повиннi пустити плазом! Такий чоловiк анi одного дня бiльше не повинен бути фiзиком.
– Iншому би певно не дарували, – мовив о. Зварич, – але пану Пшепюрському, жонатому з бувшою гувернант кою пана маршалка, ну, сьому не легко можна що зробити.
– Попробуємо, – мовив спокiйно Євгенiй з тою рiшу чiстю, що виявляла цiле обурення, яким тремтiла в тiй хвилi його душа. I, обертаючися до людей, вiн додав:
– Ходiть зараз на пробоство. Зробимо донесення, а завтра я сам подам прокураторовi.
Селяни сумно хитали голови.
– Т-та, робiть, що знаєте, але ми одно знаємо. Йому за се нiчого не буде. А втiм, хоч би його й повiсили, то на ших дiточок се не оживить.
Жiнки, ридаючи, розходилися по хатах, а чоловiки ра зом з Євгенiєм i о. Зваричем пiшли на пробоство.
XXXI
По вечерi Євгенiй з о. Зваричем сидiв iще якийсь час, розмовляючи про всякi справи. Правда, о. Зварич був не дуже великий майстер у веденнi розмови. В гiмназiï вiн був звiсний як тупа голова; ледве перелiзши через матуру, вiн записався на теологiю i скiнчив ïï якось так, що нiхто нiколи не чув його голосу. Вiн у полiтику нiяку нiколи не мiшався, нi з чим наперед не виривався, в студiях був остатнiй i перелазив з року на рiк з тяжкою бiдою, та все-таки якось перелiз. У нього не було нi приятелiв, нi ворогiв; вiн не втискався нiкому в знайомiсть; про його домашнi, сiмейнi вiдносини нiхто не знав нiчого понад те, що стояло в його nationale : що вiн син убогого дрогобицького передмiщанина, зрештою вiд малоï дитини сирота. Скiнчивши теологiю, вiн оженився, висвятився, дiстав якесь сотрудництво в горах i зараз першого року повдовiв. I знов потяглося одиноке життя. Його переносили з со трудництва на сотрудництво, поки вкiнцi, по десятьох лi тах, йому не дали маленькоï парафiï в Бабинцях.
Опинившися на селi яко священик, – зразу сотрудник, а потiм парох, – о. Зварич виявив деякi новi боки своєï вдачi. Повiльний, тупий до книжки, тяжкий на думання, вiн мав велику охоту до рiзних механiчних праць, до то карства, стельмаства, до пасiчництва i садiвництва i всiм сим умiв ставати в пригодi селянам. Вдовець, одинокий, змалку привиклий до простого життя, вiн не потребував дерти селян за нiякi треби, жив майже нарiвнi з ними, чи тав не много бiльше, як освiченiшi його парафiяни, пере ймався ïх справами, помагав де i як мiг. Сам про те не знаю чи i не думаючи, витичуючи собi дорогу вiд заспокоєння одноï селянськоï потреби до заспокоєння другоï, вiн робив своïм тихим способом i в своïм невеликiм крузi велике дiло двигання народного життя на вищий ступiнь. У крузi за взятих полiтикiв та балакучих теоретикiв-панотцiв о. Зва рич не любив показуватися, а коли мусив там бути, примiром, на якiмось празнику або соборчику, то сидiв, зви чайно, пикаючи люльку, мовчав, як на турецькiм казаннi, i вiд'ïжджав, не раз не обмiнявшися нi з ким анi одним сло вом, крiм звичайного повiтання.
Євгенiй пiзнав о. Зварича також при якiйсь такiй оказiï i зразу не звернув на нього нiякоï уваги. Поки йшли шумнi диспути про етимологiю i фонетику 12be7cc7e4b10528__ftnref35 title=>* , про Кулiша 12be7cc7e4b10528__ftnref36 title=>** i Драгоманова, росiйську мобiлiзацiю i шанси вiйни мiж Росiєю i Англiєю в Iндiï 12be7cc7e4b10528__ftnref37 title=>*** , о. Зварич мовчав, пикаючи люль ку i немов дрiмаючи в кутi староï софи. Далi перейшла розмова на ближчi справи, на вибори до сойму, на конеч нiсть якогось порозумiння; о. Зварич i тут мовчав так само, як мовчки прислухувався й Євгенiй. Далi Євгенiй закинув про найближче: про стан селянства по селах, про читальнi, каси позичковi. Тут бiльша часть попереднiх голосних бесiдникiв значно притихла; пробували викру чуватися загальними фразами про недозрiлiсть народу до автономного життя, про глупоту i невдячнiсть хлопа. I тут перший раз о. Зварич промовив. Винявши люльку з рота, вiн вижидав хвилину загальноï тишi i пробовкнув мов вiднехотя:
– А по правдi скажiть: за що нам той хлоп має бути вдячний? Що ми для нього зробили?
– Як то? Як то? – загукали з усiх бокiв голоси i пi шли вичислювати тисячнi випадки та справи, де руська iнтелiгенцiя стояла за хлопом. Євгенiй пробував знов затамувати сей потiк i пiднiс думку взятися всiм до економiчноï санацiï селянства в повiтi. Вiн звернув увагу на те, що багато селян позатягало позички в рустикальнiм банку, платять лихварськi проценти або занедбують сплату i попадають на лiцитацiю. Чи не можна би як сьому за радити? Оратори позвiшували голови. Що ми на се порадимо? Найпростiша рада була би: виняти з власноï кишенi грошi i поплатити хлопськi довги. Але ми не крезуси. А вдодатку непоряднiсть, глупота i негосподарнiсть наших хлопiв швидко вичерпала би й Ротшiльдову касу 12be7cc7e4b10528__ftnref38 title=>* . Євге нiй зачав доказувати можнiсть рятунку, радив подумати про конверсiю селянських довгiв на нижче опроцентованi, притягнути до акцiï громадськi каси, повiтову раду, – але все се були тодi такi новi та нечуванi речi, що палкi полi тики попросту закричали його. Се неможливо! Де нам до того братися? Хто позичив у банку, той мусить заплатити i т. д.
Євгенiй пробував звернути увагу бесiдникiв на те, що при ближчiм оглядi деталiв справа може показатися не такою неможливою... Ну, вiзьмiм ваше село – кiлько у вас довжникiв банку? Показалося, що нiхто з завзятих полiтикiв сього не знав.
– Ну, се вже сором! – мовив Євгенiй.
– Хлопи криються з тим, – пробував викручуватися один, але всi чули в душi, що сей викрут нещасливий. Усiм було нiяково. Євгенiй пропонував усiм присутнiм порозвiдувати, кождий у своïм селi, хто, де, i на кiлько, i на якi проценти задовжений. Будемо мати такий виказ, то по пробуємо подумати про способи санацiï. Оратори радi були такому виходовi, що переносив справу в будуще, шум но обiцяли зробити все i роз'ïхались. Розумiється, що про виконання нiхто й не подумав. Тiльки один о. Зварич по кiлькох тижнях зголосився до Євгенiя з детальним вика зом усiх довжникiв у своïм селi. Показалося, що там у рус тикальнiм банку задовжених було мало, але найбiльше сидiло по кишенях приватних лихварiв-жидiв, а то й своïх братiв, багатших селян. Почали радитись оба над спосо бами рятунку. Євгенiй мав перевести переписку з банком крилошанським у Львовi, чи сей не захотiв би взяти на себе конверсiï сих довгiв; о. Зварич мав шукати деяких мiсцевих способiв. Через тиждень вiн знов явився в Єв генiєвiй канцелярiï i сказав йому, що знайшов спосiб кон версiï i переписка з банком крилошанським уже непотрiбна. Євгенiй був того дня дуже занятий i не мав часу розпитати його, який се спосiб, а о. Зварич, очевидячки, не мав охо ти розводитися широко, що се за спосiб, i так вони розста лися. Се було досить швидко по оселеннi Євгенiя в мiстi. Аж пiзнiше, по розмовi з Вагманом, Євгенiй почав дога дуватися, що се Вагман став йому тут у пригодi. Вiн бажав сьогоднi розвiдатись про се докладнiше.
– Слухайте, отче, – мовив вiн, закурюючи цигаро, – я, властиво, так i не довiдався вiд вас, як ви зробили з тими вашими довжниками?
– Так, як ви радили, – мовив о. Зварич, пикаючи свою невiдступну люльку.
– Як то?
– Конверсiю.
– Яким способом?
– На п'ять процент.
– В якiм банку?
– В жаднiм.
– Ну, а як же? Вiдки взяли грошей? Адже тих ваших довжникiв було бiльше як на шiсть тисяч?
– Пiвсеми тисячi.
– Се ж великi грошi.
– Ми позичили десять тисяч на п'ять процент, i се нам менш докучає, як тi пiвсеми на лихварськi проценти. Знає те, там деякi платили по крейцару вiд ринського що тижня!
– Хто ж вам дав десять тисяч? На яку гiпотеку?
О. Зварич бухав клубами синявого диму i всмiхався.
– На яку гiпотеку? На мою бороду.
– Але ж у вас i бороди нема!
– А бачите. А проте грошi дiстав. I без нiяких фор мальностей.
– Але вiд кого ж?
– Od dobroczyncy, nie pragnacego wymienienia jego nazwiska 12be7cc7e4b10528__ftnref39 title=>1 .
– Ха, ха, ха! – засмiявся Євгенiй. – Od dobroczy n cy ! Значить, вiд Вагмана.
Лице о. Зварича протяглося.
– Ви вiдки знаєте?
– Значить, угадав! – смiявся далi Євгенiй. – Знаєте, вiн був раз у мене i зарекомендувався менi яко добродiй добродiïв. Ви сказали dobroczy n cy , i менi зараз пригада лися його слова.
– Вiн вам говорив про мою позичку?
– Нi, але згадував про вас.
– А чого вiн у вас хотiв?
– Е, там... iнтерес... Зрештою поговоримо й про се... Але скажiть менi, як се сталося, що вiн дав вам такi вели кi грошi?
– Вiн просив мене не говорити про се нiкому.
– А мене вiдiслав до вас, щоб ви дали менi поняття, що вiн за чоловiк.
– Гм... то диво! Та зрештою... Ну, певно, вiн боïться, щоб iншi жиди-лихварi не дiзналися, що вiн помагає ви ривати хлопiв iз ïх пазурiв. А то би з'ïли його!
– А я думаю, що вони знаються з собою, як лисi конi. Не бiйтеся, жиди не зроблять йому нiчого.
– А з тими грiшми то аж менi самому дивно було. Знає те, я знав Вагмана ще здавна. То була хлопська п'явка – не дай Господи! Кiлько людей той чоловiк з торбами пус тив!.. А вiд кiлькох лiт якось щез, хлопам не зичить, вiд продує обiйстя, закупленi на лiцитацiях, назад хлопам. Кажуть, що тепер на панiв кинувся.
– Що за причина такоï змiни?
– А хто його знає. То страх мудра бестiя. Може, за нюхав там лiпший зиск. А на наших повiтових панiв вiн лихий за сина.
– Хiба вiн мав сина?
– Мав. Парубчак був так собi, гусяче повiтря. Але староста за щось хотiв допекти Вагмановi i постарався, щоб його сина взяли до вiйська. Ну, розщибався Вагман, платив на всi боки, мало до кримiналу не дiстався, ïздив до Львова, – нiщо не помогло. Ще гiрше розлютив наших матадорiв, бо там десь повиволiкав рiзнi ïх справки, шах райства та пiдкупства. Ну, i помстилися на нiм: син як пi шов до вiйська, то вже бiльше не вернув.
– Як то?
– Нездара була, слабовите. Ну, а там – знаєте... Жид, нездара, ще, може, мали на нього око, ну, та й замучили. Не минули три мiсяцi, а Вагманового сина випустили з касарнi – але на окописько. То вiдтодi Вагман зробився, як кажете, добродiєм добродiïв.
– Се вiн сам так говорив вам?
– Нi. Се я догадуюся.
– Але пощо ж би в такiм разi вiн брався воювати з лихварями-жидами i помагати хлопам?
– Або я знаю.
– Що йому за iнтерес зичити грошi на непевне, от, наприклад, вам? Адже ж я певний, що у вас маєтку нема настiлько, щоб мiг на вас пошукати десять тисяч.
– За мене цiлого нiхто й пiвтисячi не дасть, – мовив о. Зварич, махнувши рукою.
– Ну, то на яке ж вiн дав вам грошi?
– А на яке? Я йому розповiв, яка справа. Добре, – каже, – рятуйтеся. Я вас, отче, знаю, ви чесний чоловiк. Дайте менi скрипт, зобов'яжiться самi вести сю справу i сплачувати менi довг з процентами, то я вам грошi дам. А з хлопами я не хочу мати нiякого дiла. I щоб нiхто не знав про се, анi в селi, анi в сусiдствi, прошу вас. Нiкому не кажiть! Та й по всiй парадi. Я зараз пiдписав скрипт i – грошi в руку. I до тижня всi хлопськi довги в цiлiм селi сплаченi, викуплено сто моргiв, а я зробився громад ським банкiром, i касiєром, i екзекутором.
– I сплачують довжники?
– Точнiсiнько. Правда, треба лазити, пильнувати, ра дити, упоминати, – ну, але у мене власного дiла небагато, то й лажу по селi.
– Ну, а якби так, не дай Боже, вас не стало? Що тодi?
– Я се говорив Вагмановi. А вiн смiється. Що то вас обходить? Я ризикую, а не ви.
– Дивно! Дивно!
– Стрiлило щось до голови жидовi. Ну, а нам чому не користати? Ех, якби-то нашi кондеканальнi хотiли троха менш полiтикувати, а бiльше попрацювати! Адже Вагман мiг би зробити таку вигоду не менi одному. Знаєте, його числять на пiвмiлiона оборотових грошей. Се менi iншi жиди говорили. Адже тими грiшми можна би при добрiм порядку за десять лiт цiлий наш повiт вирвати з лихвар ських рук.
Довго ще вночi розмовляли Євгенiй i о. Зварич, пере бираючи сiльськi болячки та можливi й неможливi спо соби рятунку. Правда, о. Зварич, занявшися справою ви купна селян iз довгiв, мало звертав уваги на iншi справи. Про заснування читальнi в селi не думав, а такi випадки, як затроєння дiтей при щепленнi вiспи, як вибори до ра ди повiтовоï i громадськоï, заставали його зовсiм не при готованим. Вiн знав тiльки своïх довжникiв у селi, але навiть не пробував витворити з них якусь свою партiю i навiть стояв на тiм, що всяка така партiйна робота – не потрiбна i шкiдлива. Євгенiй надармо силкувався пере конати його, що се помилка. О. Зварич, як i всi чеснi люди з обмеженим кругозором i тiсною головою, вперто стояв на своïм, i вони пiшли спати, не договорившися до нiчого путнього.
XXXII
Термiн у Гумниськах був назначений на дев'я ту рано, тож Євгенiю треба було виïхати з Бабинець дуже вчасно, щоб поспiти на сю годину. I справдi, вiн виïхав, не бачившися рано з о. Зваричем, i велiв Берковi поганяти не гаючись. Але насеред села мусив зупинитися. Коло кри ницi ждала на нього купка селян. Вони здалека поклони лись йому i, держачи шапки в руках, наблизилися до брич ки.
– Здоровi були! – привiтав ïх Євгенiй. – А що, па нове?
– Та ми хотiли би з паном побалакати, – мовив один iз селян.
– Коли ж бо у мене часу мало. Спiшуся на термiн до Гумниськ.
– Ще пан стануть на час. А ми би дуже просили...
Євгенiй велiв Берковi зупинити коней. Селяни обсту пили бричку.
– Поперед усього прошу шапки на голови!
– Та вже най пан вибачають, – мовили селяни, бе ручи шапки пiд пахи. – Ми й так постоïмо.
– Нi, так я з вами й говорити не хочу.
Вони нерадо понадiвали шапки.
– Ну, що ж там у вас?
– Та ми би хотiли порадитись...
– Перепрошаю... Ви, бачиться, були вчора у о. Зва рича разом з тими, – мовив Євгенiй до одного з селян, пi знавши його. Iншi всi були незвiснi йому.
– А так, – мовив той.
– Чому ж ви вчора не говорили те, про що хочете го ворити тепер?
– Та... при єгомостевi нiяково. Єгомость не люблять... гнiваються, коли хто говорить не до рiчi.
– Ну, що ж таке не до рiчi ви хочете сказати менi?
– Та ми би хотiли питати... Пан, певно, читають ка зети... Чи то правда, що навесну має бути велика вiйна?
– Вiйна? А вiдки ж менi се знати? Може, буде, а може, й нi.
– Ага, чуєте, куме, – моргали селяни один на одного, – може, й буде... Чуєте, що пан кажуть?
– Але чим же се таке цiкаве для вас?
– Як-то? Для нас? Адже для нас цiкавiше, нiж для кого. Коли вiйна, то кого женуть найбiльше на вiйну? Хлопських дiтей.
– Ну, то правда, – мовив Євгенiй. – Але се ще не та ке певне, чи буде вiйна. Певнiше те, що не буде.
– Е, пан так тiлько кажуть, аби нас не лякати, – не довiрливо мовив один селянин.
Євгенiй усмiхнувся.
– Виджу, що вже без мене хтось порядно налякав вас.
– То пан кажуть, що в казетах iще нема певностi про вiйну?
– Але ж то у газетах зовсiм нiчого нi про яку вiйну не говорять.
– А може, пан не читали тих найстарших казетiв... тих цiсарських... що вiд самого цiсаря до всiх губернато рiв i до всiх старостiв iдуть? – закинув один селянин.
Євгенiй чимраз ширше витрiщував очi.
– Що вам, люди? Про якi се газети ви говорите? Та ких газет зовсiм нема. Вiд цiсаря до старостiв жаднi газе ти не йдуть.
– Е, пан жартують. Нам казали, що йдуть i що в них написано виразно, що навесну буде велика вiйна мiж на шим цiсарем i москалем. Але мiж нарiд сеï вiдомостi не пускають, щоби нарiд не полошився.
– Не слухайте сього, люди! Хто се вам наговорив?
– Та вже хто наговорив, то наговорив. Ми тiлько хо тiли знати...
– Як же ж ви будете знати, коли не вiрите! – мовив Євгенiй з досадою в голосi.
– Ей, пане! – гiрко промовив селянин. – Вам то дурницi, а нам... Нашим дiтям... Адже то вiйна, то не жарти.
– Але ж нi про яку вiйну нiчого не вiдомо.
– Не вiдомо, кажете. А отже бранка буде.
– Бранка? Ну, певно, бранка буде, як кождого року. Та хiба се така страшна рiч?
– Як кождого року? Е, нi, пане. То не така бранка. То перед вiйною бранка, така, що лише кривого та слiпого пустять.
– Та хто се наговорив вам? Люди, хрестiться!
– Та ми власне про се хотiли пана спитати.
– Про що?
– Та про тоту бранку.
– Кажу вам: бранка буде така, як кождого року.
– А рекрутiв зараз поженуть до огню?
– До якого огню?
– Ну, пане. Видно, що ви тоï рiчi не знаєте, – мовив один селянин.
– А я виджу, що з вами нема що говорити, – мовив Євгенiй. – Гонiть, Берку!
Але поки Берко рушив з мiсця, один селянин скочив у бричку.
– Вибачайте, пане, – мовив вiн. – Ïдьте, Берку! Я по тому за селом злiзу.
Бричка рушила. Селянин сiв обiк Євгенiя.
– Ну, скажiть менi, будьте ласкавi, – обернувся до нього Євгенiй, – що се за дурницi натуркав вам хтось у голову?
– Та я би пану сказав, але бачите, – i вiн моргнув на Берка, що, обернений до них плечима, поганяв конi.
– Та говорiть, говорiть! Бричка туркоче, то вiн не зрозумiє.
Селянин, присунувшися до нього ближче, почав опо вiдати.
– Та от так. Знають пан пана Шнадельського?
– З лиця не знаю, а так дещо чував.
– То правда, що то великий пан?
– Не знаю, чи великий на зрiст.
– Нi, я не про зрiст. Але так, учений пан, великий адукат?
– Здається, що не дуже.
– Не дуже? Ой, дуже. Кажуть, що був у судi, а як пiзнав там усi порядки, то поïхав до Вiдня до самого цiсаря i сказав так: Найяснiший монархо! В Галiцiï суди дуже несправедливi, простому народовi велика кривда дiєся. То найяснiший монарха позволив йому виступити з суду, i зробитися адукатом, i боронити простий нарiд.
– Хто вам се сказав? – з зачудуванням спитав Євгенiй.
– Та так скрiзь по селах говорять.
– Бо я iнакше чув, – мовив Євгенiй. – Я чув, що пан Шнадельський був у судi, покрав там щось, i його нагнали. А адвокатом вiн не є i не має права бути.
Селянин похитав головою при тiй мовi, – очевидно, не вiрив ïй.
– Е, то, може, пан не про сего Шнадельського чули. Бо сей – то дуже великий пан i вчений адукант.
– Я чув тiлько про одного Шнадельського, – мовив Євгенiй. – Ну, але коли конче хочете, щоб то був не той, то нехай вам буде й не той. Ну, i що ж вiн?
– Та був у нас у селi, в громадськiй канцелярiï, i ого лосив: навеснi буде велика вiйна, а взимi незадовго буде велика бранка. Будуть брати всiх, хiба кривих та слiпих нi, а кого вiзьмуть, то зараз у мундур, до обрихтунку, а потiм зараз до огню. А хто би хотiв реклiмуватися або й так увiльнитися, то нехай удасться до него. Вiн один може то зробити. Правда, що то буде троха коштувати, але iншоï ради нема.
– А питали ви його, кiлько би то коштувало?
– Казав, що найменше п'ять соток.
– Видно, на багачiв полює. Ну, i що ж, зголосилися деякi до нього?
– Та в нашiм селi нас вiсiм. У мене син одинак, влас не має йти до першоï класи, а у кума Степана старший син жонатий на боцi, вийшов iз клас, а молодший при батьковi на господарствi, а у Демка п'ятеро дiтей дрiбних, тiлько старший здатний до працi. I так у кождого коли не се, то те. То вже гадаємо собi: лiпше менi пiвгосподарства стра тити, нiж свою дитину на явну загибель пускати. Адже господарство – рiч набутна, а своєï кровi жаль.
– Ну, i подавали ви йому деякi завдатки?
– Та певно. Без того й говорити з нами не хотiв. Ниж че десятки й не дивився. Не думайте, – говорив, – що то легка рiч! Я дав п'ятнадцять ринських, а деякi й по двацять подавали.
– I кажете, що в урядi громадськiм се голосив?
– А так.
– I багато людей се чуло?
– Та щось нас п'ять чи шiсть.
– Вiйт чув?
– Нi, вiйт вийшов. А нас вiн просив не розголошувати сего. Бо, – каже, – наказ вийшов iз Вiдня робити все в тихостi, аби нарiд не перепудився.
– I як гадаєте, чи тiлько в вашiм селi вiн був у тiй справi?
– Ей, де! Був i по iнших. Декуди люди не хочуть при знатися, а деякi говорять. Та вiн i iншi адукацькi справи провадить. Береся Ґрунти виходжувати, лiвентарi вироб ляти.
– I за все каже собi так платити?
– Ну, та певно. Без того не можна.
А по хвилевiй мовчанцi селянин запитав:
– Ну, i що ж нам пан радять робити? Виходжувати тото увiльнення чи нi?
– Що ж я вам буду радити? – мовив Євгенiй, у якого в серцi бралася розпука при тiм оповiданнi. – Знаєте, гос подарю. Аби я вам i найлiпше порадив, то знаю наперед, що мене не послухаєте i зробите так, як вам скаже той прой дисвiт. А в такiм разi шкода моïх слiв.
– Та най пан не гнiваються! – мовив селянин, трохи ображений Євгенiєвими словами. – Ми пану дурно не схо чемо.
Євгенiй скипiв.
– Стiйте, Берку! – скрикнув вiн.
Бричка зупинилася.
– Прошу вас, пане господарю, злiзайте i не доведiть мене до злостi!
Селянин злiз. Вiн, очевидно, не надiявся сього. Опи нившися на землi, вiн ще раз обернувся до Євгенiя.
– I нiчого нам пан не порадять?
Євгенiй ужив усiх сил своєï душi, щоб перемогти своє зворушення i свiй бiль над темнотою та поганими привич ками тих людей.
– Слухайте, чоловiче. Говорю вам по щиростi i нi чого вiд вас не хочу за сю раду. Не дайте себе обдурювати! Нiякоï вiйни анi великоï бранки не буде. Нiякий пан анi адукат не має права увiльнити ваших дiтей вiд вiйська, окрiм тих, що мають право до рекламацiï. Хто вам iнакше говорить, той дурить i туманить вас. Розумiєте?
– Т-та розумiю, – якось нерадо мовив селянин.
– Тi грошi, що ви йому дали, то так як би в болото ви кинули. Коли маєте свiдкiв, то скаржте його до суду за видурення, розумiєте? То його замкнуть до кримiналу, i побачите, що вiн за адукат. А не маєте свiдкiв, то плюньте в те мiсце, де були грошi. А бiльше йому не давайте i iн ших остерiгайте. Зрозумiли?
– Та зрозумiв.
– I вiрите менi?
Селянин почухався в потилицю.
– Ну, то йдiть i робiть, як знаєте. Гонiть, Берку!
ХХХIII
Гумниська – мале, брудне жидiвське мiсточ ко. Вулицi повнi вибоïв, тiльки в головнiм осередку ви мощенi рiчними кругляками, по яких селянськi вози диркочуть, мов кепський грач по клавiшах розстроєного фор теп'яна. Передмiстя мають характер села; осередок вигля дає мов збiрка мурованих коршом. Тiльки коло так зва ного ринку стоïть кiльканадцять одноповерхових кам'я ниць. У однiй iз таких кам'яниць, розумiється, жидiвсь кiй, мiститься ц[iсарсько]-к[оролiвський] повiтовий суд – мiстився в ту пору, в якiй iде наше оповiдання. Суд у тiм мiсточку заведено недавно, то й дому власного для нього ще не було.
Ринок, при якiм мiстився суд, – се була широка квад ратова площа, з калюжею на серединi, з купами смiття тут i там, з теребовельськими тротуарами з двох бокiв, а з кругляковими хiдниками з двох iнших. З усiх бокiв до ринку виходили жидiвськi склепи, в сiнях домiв сидiли при своïх столах там булочницi, там крамарки з стяжками, iглами, шилами, каменями до острення кiс, ременями i шапками, там шевцi з угнiвськими чобiтьми або олiяр ницi з олiєм, що ширив на сто крокiв довкола душний не приємний сопух. Бруд, занедбання – отсе було головне, що кидалося в очi i у всi змисли в тiм мiсточку i в тiм ринку. Щось спирало груди, очi втомлялися, блукаючи по са мих непринадних предметах, думки робилися понурi. В торговi днi на тiм ринку й на тiсних вуличках та торгови цях iшла пекельна гармонiя: квичали поросята, ревли во ли, скрипiли немазанi колеса, кричали, гейкали та свари лися селяни, шваркотали жиди, викрикували своï товари перекупнi, протискаючися помiж вози, а на возах то пла кали, то проразливо свистали дiти, взятi до мiста на те тiльки, аби було кого лишити при конях, поки старi поору дують на пiдсiннях, по склепах та по шиночках, що ïм тре ба й не треба. Вереск i гармидер, п'янi спiви i завзятi торги рвали слух; щоб тут мiг хтось весело, щиро смiятися, чути себе свобiдним i вдоволеним, – се видавалося чимсь диким i невiдповiдним до сього мiсця, не до лиця його загальнiй фiзiономiï.
I гумниський суд своïм виглядом достроювався до тоï фiзiономiï. Камениця не стара ще, але обдряпана, оббита дощами i сполоскана згори додолу потоками дощiвки, що текла з дiрявих ринов. Сiни широкi вели на вузьке, темне i брудне подвiр'я, завалене якимись старими бочками та поламаними возами. З сiней направо й налiво йшли сходи на перший поверх, де находилися канцелярiï i зала роз прав; i сходи, i стiни, i коридор на першiм поверсi, i зала – все було брудне, запорошене, заболочене, занедбане. Де рев'яна пiдлога на коридорi була попротирана ногами так, що в многих мiсцях крiзь дошки видно було голу цеглу; поруччя на сходах було слизьке вiд бруду; повiтря всюди було сперте, затхле i нездорове, хоч у одинокiм вiкнi, що з коридора визирало на якийсь поганий заулок, були ви битi двi чи три шиби.
Євгенiй прибув до суду пiв до дев'ятоï i застав кори дор, повний селян, мiщан, жидiв, жiнок i мужчин. Деякi сидiли на сходах, iншi стояли на коридорi, держачи капе люхи в руках; жиди шваркотали щось, жiнки зiтхали важ ко, хрестилися та шептали молитви. Всiх очi вiд часу до часу позирали на дверi зали розправ, вiдки мав появитися пан секретар, щоб викликати справи, якi сьогоднi на деннiм порядку.
Євгенiïв клiєнт, громадський радний iз одного з поблизьких сiл, гарний, чорновусий мужчина яких 35 лiт, поба чивши свойого адвоката, протовпився до нього, привiтався з ним i, вiдводячи його трохи набiк, шепнув:
– Усе добре, прошу пана адуката.
– Що добре?
– Та з моєю справою.
– А що, вiдступив жид вiд оскарження?
– Е, нi!
– Свiдкiв маєте?
– Свiдкiв? Яких свiдкiв? Жид має свiдкiв.
– Але ж ви мали мати своïх.
– Нащо?
– Ну, щоб посвiдчили вашу невиннiсть.
– Мою невиннiсть? Але ж я не потребую ïï посвiдчу вати. Я таки набив жида.
– I признаєтеся?
– А певно.
– Ну, то що ж доброго вам трафилося?
– Най лише пан адукат питають жидових свiдкiв, за що я його набив.
– Ну, розумiється, що буду питати. Сам суддя буде питати.
– Нi, прошу пана, судiя не буде питати.
– А ви вiдки знаєте, що не буде?
– Побачать пан.
– Ну, ну не бiйтеся, я своє зроблю.
В тiй хвилi дверi вiд зали отворилися, в них появився возний, прочищуючи дорогу, а за ним молодий панич, про токолянт пана суддi Страхоцького, з аркушем паперу в руках. Увесь народ лавою повалив до нього. Протоколянт серед загального гуркоту i шуму почав вiдчитувати лiсту розправ.
– Абiхт Хаскель – нема. Анштелер Фроïм – нема. Бабiй Митро – нема.
– Є, є, прошу пана! – запищав малий чоловiчок iз юрби.
– Добре, добре. Бабiй Митро є.
I, зачеркнувши оловцем назву присутнього, читав да лi. Хто не вiдiзвався в тiй хвилi, не був моментально при сутнiй, не дочув своєï назви серед шуму, того справа спа дала з порядку денного.
– Але я тут! Ось де я, Абiхт Хаскель! – кричав пей сатий жид, вбiгаючи задиханий iз сходiв.
– Пропало. Було обiзватися тодi, коли вас читано. Дiстанете другий термiн.
Се фiлiзовання тяглося з пiвгодини. Поминенi зго лошувалися, просили, сперечалися, деякi починали лая тись; протоколянт грозив, що велить арештувати непокiр них. Роззяви-селяни, що не обiзвалися в першiй хвилинi, чухалися в потилицю i зiтхали важко, але не вiдходили, мнучи в руках форлядунки i ждучи таки ще якоïсь ласки Б ожоï. Iз ста п'ятдесятьох справ, покладених на порядку деннiм, скинено таким робом цiлих вiсiмдесят. Коли вибила дев'ята, викликування скiнчилося, протоколянт вернув до зали, возний станув при дверях, i почалися так зва нi писковi розправи.
Євгенiй зараз при початку викликування ввiйшов до зали, де вже сидiли суддя Страхоцький i заступник про куратора, ще молодий урядник, що з дуже неособливим успiхом силкувався надати свойому дитяче-наïвному i смiшкуватому лицю вираз урядовоï поваги i строгостi. Суддя Страхоцький – то був маленький худенький чоло вiк з надзвичайно малою головою i рiденькою бородою. Хоча мав уже близько шiстдесят лiт, то проте виглядав щ ось мов недозрiле, неустатковане. Його голос був писк ливий, вираз лиця заляканий, очi вогкi, мов ось-ось йому збирається на плач; рухи нерiвнi, нерiшучi, немов вiн нiколи не знав, що робити. В судi його знали всi як зовсiм невжиточного суддю. Надзвичайно тупий у науках, вiн переходив у гiмназiï з класи до класи то просьбами, то протекцiями, а одиноке, чого добре навчився пiд час унiверситетських студiй, се була гра в бiльярд. Зате коли прийшло до державних екзаменiв, вiн був змушений пер ший раз у своïм життi напружити свiй мозок. З тяжкою бiдою вiн зробив судейський екзамен, але заплатив за нього дорого, бо по екзаменi зiйшов з ума. Його вилiчили, але його духовi здiбностi вiд того часу зробилися, коли можна, ще меншi, нiж були. Проте вiн вступив до суду, вiдбув приписану практику, авансував, замикав i судив людей, не тямлячи анi законiв, анi суджених справ i маючи собi тiльки одно дуже просте правило: робити вiдповiдно до сказiвок прокуратора. Але раз трафилася йому неприємна пригода: чи то прокуратор хотiв зажартувати собi з нього, чи, яко запалений мисливець, справдi був розлю чений на селянина, що нiччю застрiлив у своïй бараболi дика i не вiддав його пану, але сам iззiв, – досить, коли прийшлося судити селянина за лiсову крадiж, прокуратор приватно сказав Страхоцькому: Я би такого злодiя за судив на смерть, нехай би його повiсили! I Страхоцький нi сiло нi впало засуджує хлописька на смерть i зараз пише до ката в Голомуцi, щоб приïжджав вiшати. Справа на робила скандалу, i Страхоцького взяли знов до шпиталю. Але там сконстатували у нього органiчну хибу i випустили його по кiлькох тижнях. У нього були широкi сiмейнi зв'яз ки, i йому виєднано те, що його знов узяли до суду, навiть авансували на радника, але не давали йому нiякоï справи вести самостiйно. Вiн укупi ще з кiлькома подiбними iн валiдами належав до постiйних меблiв при всяких розпра вах; се були так званi неперемiннi вотанти. Страхоцький звичайно дрiмав пiд час розправи або, обернувшися пле чима до публiки, писав пальцем по склi, писав усе одно однiсiньке слово dobrze 12be7cc7e4b10528__ftnref40 title=>1 , а коли прийшлося голосувати, то завсiди вiддавав голос в дусi внескiв прокуратора. Се, по його думцi, була найлiпша мiра для вимiру справедли востi. Так вiн прослужив довгi лiта, i йому лишалося вже небагато до вислуження повноï пенсiï. Але в судiвництвi п овiяло трохи iншим духом, вiд совiтникiв зажадали справж ньоï роботи, а не самого кивання головою на прокуратор ськi внески, i хоча iнституцiя неперемiнних вотантiв не перевелася зовсiм, то проте старших повисилано на пен сiю, а Страхоцькому вiддано управу повiтового суду в Гум ниськах. Бiдний чоловiк мало не плакав, одержавши такий несподiваний аванс, але президент потiшив його. Дам пану совiтниковi наразi дуже iнтелiгентного практиканта, то вiн буде пану допомагати, а пан совiтник будуть ласкавi держатися у всьому його вказiвок. Сей практикант – ду же здiбний правник i не схоче робити собi жартiв з пана совiтника, то вже на нього можна спуститися.
От так пiдготовлений, пан суддя Страхоцький рушив до Гумниськ i взявся робити справедливiсть у повiтi. Прак тикант справдi показався дуже здiбним, так що люднiсть анi в тонi ведення розправ, анi в ïх скоростi, анi в самих вироках не бачила нiякоï змiни. Суддя був острий, се так, але такий самий був i його попередник, i так, мабуть, i Бог приказав, щоб усi суддi були острi, щоб лаяли обвинуваченого, велiли приставляти жандармами, грозили тюр мою i шибеницею. Якi були ïх вироки, наскiльки вiдповiдали законовi, про се селяни здавен-давна не знали й не думали: вони знали одно, що судового вироку нiколи не можна змiркувати наперед так, як тяжко вгадати нумери, якi вийдуть на лотерiю.
XXXIV
Євгенiй знав Страхоцького ще з часiв, як сей був неперемiнним вотантом, але, знаючи, що у пана суддi пам'ять коротка, представився йому i заявив, що засту пає справу Iлька Марусяка.
– А, пан меценас, пан меценас, – засуєтився суддя. – Прошу, прошу! Ось ваше мiсце. Аякже, аякже, Iлька Ма русяка. Будемо його судити нинi. Добре, добре!
Євгенiй представився заступниковi прокуратора i за няв своє мiсце. Суддя тим часом приступив до вiкна i по чав своïм звичаєм писати пальцем по спiтнiлiй шибi. Та ось увiйшов практикант, що поводився тут зовсiм як гос подар дому. Вiн уклонився Євгенiю, наблизився до нього i спитав:
– Пан меценас заступають Iлька Марусяка?
– Так.
– Будемо старатися, щоб якнайшвидше прийшов на чергу. Прошу пана совiтника!
Пан Страхоцький, почувши сей голос, покинув свою калiграфiю i подрiботiв на своє мiсце.
– Ага-га, зачинаємо, зачинаємо! – пищав вiн, сiдаючи.
– Возний, закличте – хто там перший? Ага, Митро Бабiй i Олекса Чапля, – мовив практикант.
Возний отворив дверi зали i крикнув до сiней:
– Митро Бабiй i Олекса Чапля!
В сiнях залопотiли важкi чоботи, i по хвилi ввiйшли два селяни в латаних кожухах, поклонилися низько i ста нули при дверях. При ïх видi лице суддi Страхоцького з добродушно-заляканого зробилося якимсь тупо-жорсто ким.
– Ближче сюди! – запищав вiн.
Селяни зробили два кроки i знов зупинилися.
– Ближче сюди! – знов запищав суддя i почервонiв на лицi.
Селяни знов рушили несмiло наперед, аж возний узяв ïх за плечi i, попихаючи, поставив перед судейським сто лом.
– Чого вам треба? – запищав до них Страхоцький.
Селяни поклонилися.
– Та проше ласки найяснiшого трибуналу, нiчого!
– Як то нiчого? Адже маєте нинi термiн!
– Так, так.
– За образу честi, – докинув практикант.
– Ага, за образу честi, – мовив суддя.
– Та то проше найяснiшого трибуналу – яка то образа була? Вiн мене назвав злодiєм, я його назвав зло дiєм, – ну, то вирiвнялося. Вiн менi, вибачайте, матiр спаплюжив, я йому спаплюжив матiр, ну, то жаднiй кривд и нема!
– А за що ж ти його заскаржив?
– Та бо, прошу пана, вiн мене назвав соцiялiстом, а я того не мiг стерпiти.
– То така тяжка образа?
– А так. Скавзував мене на цiле село.
– А що ж тото значить?
– Та то нiби, що я десь церков обiкрав.
– Та не брешiть-бо, куме! – перервав йому другий селянин. – То лиш вам так наговорили! То зовсiм так не значить.
– А що ж то значить? – запитав суддя.
– Та то, прошу пана, значить, як хто в великий пiст скоромне ïсть.
Прокуратор, Євгенiй i практикант засмiялися. Суддя Страхоцький дуже не любив смiху. Йому все здавалося, що то з нього смiються, тож, зирнувши гнiвно по присут нiх, пiднесеним голосом запищав до селян:
– I ви, драби, задля такоï дурницi смiєте трудити суд?
– Та ми вже перепросилися, прошу пана судiï.
– Перепросилися? Коли?
– А от тепер, у сiнях.
– Тепер? А не могли ви перепроситися вчора i не тра тити дня на термiн? Ну, коли вже тут прийшли, то мушу вам дати пам'ятку. Посидите оба по добi в арештi, щоб зна ли на другий раз, як докучати судовi.
Євгенiй аж ахнув при такiм несподiванiм оборотi спра ви, тим бiльше, що оречення суддi не було нiяким вироком, бо ж справа була залагоджена перед судом. Практикант i прокуратор ззирнулися i всмiхнулись. Практикант так само всмiхнувся й до Євгенiя; видно було, що вони при викли до таких концептiв пана суддi.
– Возний! – крикнув пан Страхоцький. – Поклич ординанса, нехай вiзьме отсих двох i заведе до арешту!
Селяни стояли як остовпiлi, далi почали проситися.
– Возний, виведiть ïх! – мовив практикант i значущо моргнув возному. Сей приступив до селян, шепнув ïм щось, i вони зараз успокоïлися i пiшли – розумiється, не до арешту, а на вулицю.
Викликано другу справу – двох жидiв-конкурентiв. Рум'янець гнiву вiдразу уступив з лиця суддi. Жидiвськi справи були звичайно замотанi, i вiн полишав ведення роз прави прокураторовi i практикантовi, що любили розмов ляти з жидами жаргоном, для нього майже зовсiм не зро зумiлим. Бiдний суддя нудився, i нараз, коли практикант випитував жидiв про справу, Страхоцький з плачливим видом обернувся до нього:
– Пане, але ж я не урядую!
Практикант перервав iндагацiю i глянув на суддю.
– Дайте ж менi хоч який акт, який папiр, щоб я знав, щ о урядую.
Практикант схопився з мiсця, виняв iз шафи перший- лiпший плiк актiв i тицьнув його пiд нiс суддi, що зараз углибився в читання якихсь зовсiм не зрозумiлих для нього зiзнань, рекурсiв i реплiк i був зовсiм заспокоєний. Про ходячи попри Євгенiя, практикант сказав йому пiвголосом: коли має ще залагодити якi справи, то може йти, бо перед Iльком Марусяком на порядку ще десять iнших справ, а в тiм числi три жидiвськi, а се потриває в усякiм разi зо двi години. Євгенiй пригадав собi, що справдi має поро бити деякi виписки в регiстратурi, i вийшов, наказавши Марусяковi, щоб пильнував черги i не вiдходив нiкуди. Через пiвтори години, поробивши виписки i поснiдавши в поблизькiм заïздi, вiн вернув. Марусяк сидiв на коридорi пiд стiною.
– Ну, що? – запитав його Євгенiй. – Ще вас не кли кали?
– Нi. Ще там якiсь жиди шваркочуть.
Марусякiв противник, високий сивобородий жид, хо див по коридорi i спiдлоба позирав то на Марусяка, то на адвоката. Присутнiсть адвоката, видимо, непокоïла його.
– От Юда! – гнiвно шептав Марусяк до Євгенiя, за тискаючи кулаки. – Глядiть, як нас пасе очима. З'ïв би, якби мiг. Адже пiдплатив судiю, щоб мене конче засудив, щоби я не мiг бути вибраний до ради громадськоï.
– Як то пiдплатив? Хiба суддя бере?
– Не судiя, а судiïха. Адже його Рухля ще вчора голосила: Ну, ну, пiде Марусяк завтра на термiн, а верне за мiсяць. Скажiть йому, щоб набрав досить футрашу, бо буде годувати не тiлько себе, але й арештантськi вошi. А в радi громадськiй тодi буде, як на моïй долонi волосся виросте.
Марусяк ще щось хотiв говорити, коли жид пiдiйшов до Євгенiя i, торкнувши його за плече, мовив, пiдiймаючи ярмурку на головi.
– Bitte Sie, Herr, auf ein Wort ! 12be7cc7e4b10528__ftnref41 title=>1
– Чого вам треба? – запитав його Євгенiй.
– Я би хотiв просити... Я би мав пану щось сказати.
– Говорiть.
– Але я би хотiв у чотири очi.
– Говорiть i в шiсть. Я з вами нiяких секретiв не маю .
– То пан адукат? I пан хочуть боронити отсего-о?
– Так.
– А пан знають, що то за чоловiк?
– Знаю.
– Та-а-ак? – протягнув жид. – Ну, ну!
I вiн вiдвернувся, силкуючися надати свойому лицю згiрдний i байдужний вигляд. Євгенiй знав сей жидiв ський маневр. Вiн знав, що жид не має нiчого особливого сказати йому, але рад би своïм секретним говоренням з адвокатом наполохати селянина, посiяти в його душi не довiр'я до адвоката, а се в усякiм разi можна буде потiм використати. Сього власне не хотiлось Євгенiю, i для того вiн нiколи не пiддавався на такi маневри.
Та ось, нарештi, викликано справу Лейби Хамай деса против Iлька Марусяка. Євгенiй, а за ним обi сторони ввiйшли до зали. В нiй було вже душно, чути було запах цибулi, хлопських кожухiв i людського поту. Страхоцький сидiв на своïм крiслi блiдий, змучений i майже сонний. Прокуратор сидiв також задуманий; у нього була молода i гарна жiнка, яку вiн дуже любив, але не менше пiдозрi вав, що ошукує його з капiтаном вiд уланiв. Була власне одинадцята – пора, коли його Мiля одягається i коли – говорено йому – капiтан заходив до неï кiлька разiв. Про куратор кляв у душi отсей проклятий уряд i всi тi справи, що заставляють його сидiти тут i не позволяють хоч на хвилину скочити додому, поглянути, що там робиться. I ще той дiдьчий адвокат! Якби не вiн, можна б було спо кiйно тепер зробити перерву хоч на пiвгодини; а так Стра хоцький уперся конче перевести ще сю розправу i позбу тися Євгенiя i аж тодi зробити перерву. А тодi для нього бiгання додому може бути зовсiм безпредметове. Тiльки один практикант держався бадьоро i свобiдно i був, бачи лось, душею сеï зали. Вiн випитав обi сторони quo ad generalia 12be7cc7e4b10528__ftnref42 title=>2 i, ткнувши Страхоцькому якийсь папiр у руки, взявся за перо, щоб протоколювати розправу.
– Ну, ти, Iлько – як там тебе? – Марусяк, призна єш себе винним? – запитав суддя.
– Нi, – вiдповiв Iлько.
– Нi? Як то нi? Адже ж ти бив Лейбу.
– Та бив.
– А знаєш, що бити не вiльно?
– Та знаю.
– I як же ти смiв його бити?
– Бо мусив.
– Як то мусив?
– Бо вiн би був мене набив.
– Був би тебе набив? А ти як знаєш, що був би тебе набив?
– Бо кинувся на мене з колом.
– То най би був бив, а ти б його був заскаржив.
– Нi, дякую красненько. Волить вiн мене скаржити.
– Ну, то тепер будеш сидiти за бiйку. Пане Лейбо, правда то, що ви хотiли його бити?
– Неправда, прошу високого трибуналу, – мовив Лей ба, пiднiмаючи ярмурку на головi. – Вiдки вiн знає, що я хотiв?
– А видиш! – мовив Страхоцький до Iлька. – Лейба каже, що то неправда. То вiн перший кинувся на вас? – обернувся вiн знов до Лейби.
– Вiн перший ударив мене.
– А ви його вдарили?
– Нi, анi разу! То ще не все, прошу високого трибу налу. Вiн обiкрав мене.
– Брешеш, жиде! – крикнув Iлько.
– Я маю свiдки. Вiн обiкрав мене, а коли я упiмнувся за своє, вiн ще й набив мене. Я три недiлi лежав хорий.
– Ти мiг лежати й три роки, бо й так нiчого не робиш, тiлько кров ссеш iз людей, – буркнув Iлько.
– Мовчи, хлопе! – завищав суддя. – Ах ти, поганине ! Чи бач його, обiкрав, ще й набив, i ще й лається перед су дом! Кличте свiдкiв!
– Перепрошаю пана совiтника, – вiдiзвався Євгенiй, – я хотiв би запитати дещо у пана Лейби Хамайдеса.
– А, прошу, прошу! – поквапився суддя.
– Пане Лейбо, – мовив Євгенiй, обертаючись до Лейб и, – ви ще досi не сказали нам, де то була та бiйка?
– Де була? Де була, то була, а бити не вiльно.
– Ну, се вже побачимо, а я просив би вiдповiсти менi на моє питання.
– Що я буду пану вiдповiдати! – буркнув жид i вiд вернувся лицем до суддi.
– Прошу занотувати в протоколi, що пан Лейба не хоче вiдповiсти на моє питання. Ну, то, може, ви, Iльку, скажете нам, де се було?
– В моïй хатi.
– А що ж робив пан Лейба в вашiй хатi?
– Видумав собi якусь крадiж i прийшов робити ревiз iю.
– Ну, то, певно, прийшов з вiйтом?
– Нi.
– З присяжним?
– Нi.
– З польовим або з ким-небудь iз громади?
– Нi.
– Як то, сам?
– Нi, не сам. Узяв собi до помочi двох жидiв i ще трьох пiякiв, таких, що у него днюють i ночують. Влетiли напа дом до моєï хати, перестрашили жiнку i дiтей, а коли я запитав ïх, яким правом нападають мене, Лейба казав мене в'язати, а потiм кинувся на мене з буком. Ну, я мусив бо ронитися.
– Правда се, пане Лейбо? – запитав Євгенiй.
– Неправда!
– Ага, прецi маємо вiдповiдь.
– Нехай свiдки скажуть, – мовив Iлько.
– Прошу високого трибуналу, я противлюся його свiд кам.
– Але ж се вашi власнi свiдки, тi, яких ви привели, – мовив протоколянт.
Жид не знав, що на се сказати. Покликали першого свiдка, Лейбового зятя Гершка.
– Скажiть нам, Гершку, що ви знаєте про сю справу? – запитав суддя.
– Я те знаю про сю справу, – забалакав Гершко швид ко, мов говорив вивчене напам'ять, – що отсей Iлько вкрав у мойого тестя вночi...
– Перепрошаю пана совiтника, – перервав його бе сiду Євгенiй, – я би просив заприсягти сього свiдка.
– Що? Заприсягти? – скрикнув Гершко i зирнув на адвоката ненависним оком.
– Ага, ага, заприсягти, – похопився суддя i нараз зупинився. – Але-бо... А пан прокуратор мають який вне сок?
– Згоджуюся з внеском пана оборонця.
– Ну, Гершку! Будеш присягати, – обернувся суддя до свiдка.
– Я? Присягати? На таку дурницю?
– То не дурниця. Ви зачали говорити про крадiж, – замiтив Євгенiй.
– Про крадiж? Що то за крадiж? Дiлетка кукурудзи – хi ба то крадiж? – змагався жид.
– Принесiть тору 12be7cc7e4b10528__ftnref43 title=>* ! – мовив суддя до возного.
Жид поблiд, затремтiв.
– Прошу високого трибуналу, я не буду присягати.
– Мусиш, лайдаку! – озвiрився на нього суддя.
– Я не можу. Я не знаю сеï справи докладно. Я нiчого не бачив. Я бачив, але не все. Я... я... Я Лейбин свояк. Я зрiкаюся свiдоцтва.
– Прошу записати заяву свiдка до протоколу, – спо кiйно мовив Євгенiй.
Гершка пустили. Вiн сiв на боцi i почав хусткою обтирати пiт iз чола; був увесь мокрий, мов iз лазнi вихопився. Все тiло на нiм дрожало.
Другий жид таки мусив присягати, але був так змiша ний, що з його зiзнань нiхто не мiг бути мудрий. Про кра дiж вiн чув вiд Лейби, бiйку бачив – се було в Iльковiй хатi, але чого вiн там зайшов i як прийшло до бiйки, сього вiн не мiг собi пригадати. Покликано хлопiв. Тi присяга ли байдужно, але з ïх зiзнань стверджено зовсiм не те, чого хотiлося Лейбi. Виходило, що про крадiж кукурудзи Лей ба почав говорити аж того дня, коли зчинилася пригода, що того дня мали бути вибори до ради громадськоï, що Лей ба перед тим радився з деким iз громадян, як би не допус тити Iлька до ради, i ухвалено кинути на Iлька пiдозрiння за крадiж, наробити йому сорому ревiзiєю в його хатi i так знеславити його в громадi. Лейба казав вiйтовi йти на ре вiзiю, але вiйт не хотiв, то Лейба пiшов сам, i так зчинилася бiйка.
– Чи у вас Лейба така велика власть у селi, що може розказувати вiйтовi? – запитав Євгенiй.
– О так, у нас що Лейба скаже в селi, то мусить бути.
Переслухи скiнчилися. Встав прокуратор.
– Справа про крадiж досi невияснена, i щодо неï ве деться слiдство; в усякiм разi на оскарженiм тяжить пi дозрiння. А справа побиття Лейби очевидна, оскаржений сам признався. Всi зiзнання свiдкiв у тiм фактi нiчого не можуть змiнити, бо про конечну оборону тут не може бути мови. От тим-то я пiддержую оскарження i прошу засудити оскарженого.
Євгенiй почав вияснювати справу, але бачив, що суддя немов дрiмає i майже не слухає його промови. Вiн говорив коротко, зводячи докупи зiзнання свiдкiв i виказуючи не стiйкiсть обвинувачення. Суддя, очевидно, почав нетер пеливитися. Протоколянт пильно писав щось на карточцi.
– Розправа скiнчена. Слухайте вироку! – пискнув суддя.
Всi повставали.
– В iменi його величества цiсаря, – зачав вiн, дивля чись на вiкно, та потiм нараз глипнув на Iлька, i його хопила за серце злiсть на сього мужика, що так багато часу мусив з ним згаяти, i вiн, хапаючися жменею за живiт i корчачись, пищав далi: – Ти, злодiю, розбишако, суд при знає тебе винуватим i засуджує на чотири тижнi арешту.
Вiн зупинився, щоб перевести дух. В тiй хвилi протоколянт всунув йому в руки записану картку паперу. Суддя перебiг ïï очима, i на його лицi виступив плачливий вираз.
– Але пан прокуратор пiддержує оскарження! – мо вив вiн майже крiзь сльози, мов дитина, невинно висiчена, нахиляючися до протоколянта.
Сей устав i щось живо почав толкувати йому. На лицi суддi, мов на лицi дитини, малювалися за чергою зачуду вання, перестрах i тупа резигнацiя. Протоколянт сiв на своє мiсце, а суддя взяв картку до рук i почав читати:
– Однако ж з огляду, що крадiж не доказана i що бiйка була наслiдком безправного нападу Лейби на дiм Iлька i в тiм разi зовсiм оправданим супротивленням, то суд увiльнює оскарженого Iлька Марусяка вiд вини i кари.
– Ай вай! 12be7cc7e4b10528__ftnref44 title=>1 – зойкнув Лейба.
Прокуратор поклонився i сiв, переглядаючи дальшу справу. Євгенiй i Марусяк, поклонившися судовi, вийшли з зали.
– Я знав, що так буде, – радiсно мовив Марусяк, пе рериваючи важкi Євгенiєвi думи при виходi з сього захисту справедливостi.
– Ви знали? А то вiдки?
– О, пан практикант у нас добрий панич. I недорогий. Тут давнiше пан ад'юнкт був, о, то до того з чим-будь не можна було показатися!..
XXXV
Вiдбувши ще два термiни i залагодивши все, щ о мав залагодити в Гумниськах, та пообiдавши в жидiв ськiм заïздi, Євгенiй таки того самого дня рушив з поворо том, але iншою дорогою, на Буркотин. Хоча ся дорога була д альша, то проте Євгенiй не хотiв ночувати в Гумниськах, надiючися таки бути коло пiвночi дома. Загорнувшися добре в подорожну бунду, вiн велiв Берковi поганяти ко ней i, опершися плечима о зад каритки, вiддався своïм не веселим думкам. Вiн був загалом невисокоï думки про наше судiвництво, але те, що бачив у Гумниськах, могло б було менше загартовану душу довести до розпуки. Той мертвий шаблон, та ремiсницька буденнiсть вимiрювання справедливостi, повна зневага до провiдних iдей законо давства i панування мертвоï букви, та ще в сполученнi з повною безцеремоннiстю людей, отупiлих або й зовсiм хо рих духом, – тут доведенi були до справжньоï карикату ри на всяке судiвництво. До якоï байдужностi на закон i на людську кривду треба було дiйти, щоб не тiльки ви давати подiбнi вироки, як ïх видає Страхоцький, але то лерувати ïх! Ну, та Страхоцький – напiвiдiот, йому й не диво. Але що ж тi, що, знаючи його, вислали його сюди на вислугу? Навiть хоч би прокуратор i практикант па ралiзували його iдiотичнi присуди, то й тодi ще його спосiб ведення розправ мусить пiдкопувати повагу того найви щого царського атрибуту, тоï порфiри, вложеноï на блаз ня. Та чи паралiзують же вони все? Практикант, як бачи мо, бере, Страхоцький, хоч iдiот, а також свою користь нюхом чує, а прокуратор, молодий чоловiк, обтяжений сiм'єю, дбає про аванс i, певно, не схоче для якоïсь там хлопськоï кривди заводити iсторiй i робити скандалу, зна чить, псувати собi кондуïту в вищих сферах. Певна рiч, Страхоцький – виïмок, але, на нещастя, образ малого суду, який бачив Євгенiй у Гумниськах, – не виïмок, а тип. На се складається багато причин: i само збюрократи зування судiвництва, що заставляє людей з найменшою дрiбницею волочитися по судах, i величезне число справ, якi мусить залагоджувати один суддя i якi навiть най здiбнiшого й найсумлiннiшого чоловiка з часом доводять до байдужностi i отупiння; i саме життя в малих мiсточках, далеких вiд усякого духового i товариського життя, де урядниковi поза кругом своєï сiм'ï лишається тiльки шинок i карти; i дуже невелика пенсiя, що у людей, обтя жених сiм'єю, просто вiдчиняє дверi перекупству, а особ ливо влазливому, цинiчному жидiвському перекупству; i вкiнцi сама тiсна та невисока освiта наших суддiв, про кураторiв та адвокатiв, оте нещасне В rotstudium 12be7cc7e4b10528__ftnref45 title=>1 , що не д ає такому функцiонеровi нiчогiсiнько, крiм знання пара графiв, не торкаючи анi психологiï, анi суспiльних вiдно син, анi iсторiï, анi етики, присипляючи ще в унiверситетi його душу i серце i випускаючи його в свiт машиною, яка й працює так, як ïï наведуть переможнi обставини.
Якою ж iронiєю супроти сього бринiли в Євгенiєвих ухах пишнi фрази про незалежнiсть судiвництва, про не пiдкупнiсть суддiв, про строгу легальнiсть ïх поступуван ня i про високе почуття справедливостi рiзних пресвiтлих трибуналiв, до якого так часто в своïх промовах люблять вiдкликатися адвокати. Адже ж оте iнстинктове у Стра хоцького пильнування, що скаже прокуратор, – се не одинцевий феномен, воно має свою довгу i мiцну традицiю! Ад же важнiшi слiдства робляться скрiзь по Галичинi по вказiвках прокуратора, а через нього звичайно по вказiвках полiтичноï властi. Адже ж кождий трибунал у Галичинi має суддiв, – вони не раз становлять бiльшiсть, – що, так само, як Страхоцький, ховають сумлiння у жменю, а зате наострюють ухо якнайпильнiше на те, що говорить прокуратор. Роздiл мiж судiвництвом i адмiнiстрацiєю – пер ша основа справдi независлого судiвництва – у нас iснує тiльки на паперi, а на дiлi се iдеал, до якого нам дуже да леко.
А коли Євгенiєва думка вiд тих вищих сфер перейшла вниз, до народноï маси, до селянства, йому зробилося страш но. Адже ж те, що вiн бачив сьогоднi – i чи тiльки сьогод нi! – тi погляди селян на суди i судiвництво, тi ïх чуття, з якими вони входять до судового будинку, се ж усе око-в- око те саме, що було перед 1848 роком 12be7cc7e4b10528__ftnref46 title=>* . Змiнилися форми, але дух, суть патримонiального судiвництва живе й досi. Той сам, хто гнав хлопа на панщину, брав у рекрути, стя гав з нього податки, виганяв його з хати за лiнивство i при кождiй з тих нагод мiг тисячними способами крив дити його, той сам був i його суддею, мав судити про його кривди. Закони, патенти та iнтимати були надрукованi в великих книгах, мовою чужою i незрозумiлою для народу; але й суддям вони були здалi тiльки на те, щоб ïх парагра фами прикривати свою самоволю, городити собi з них плiт, щ о забезпечував би ïм безкарнiсть кривдження i визиску вання народу. Завдати когось до суду, – се в народному поняттi була страшна погроза, бiльша, як коли би хто по хвалявся: Ось я розiб'ю тобi каменем голову. Хорони мене, Боже, вiд панськоï карностi i людськоï ненавистi – ввiйшло в народну поговiрку. Хто йшов до суду, хоч би правда сто раз була по його боцi, тремтiв i вважав себе нещ асливим, бо панського суду нiхто не певен. Виграти справу в судi значило таке саме щастя, як трафити на ло терiю: чи справедливо, чи несправедливо виграна справа, про се питати нiкому i в голову не приходило. I чи ж тi селяни, якi нинi суддю Страхоцького вважають острим, а його практиканта добрим за те, що дешево бере, чи тi селяни не стоять вповнi на становищi патримонiального суду? I так роблять не тiльки зовсiм темнi, загуканi селяни, але й такi, як отсей Iлько Марусяк, що в своïм селi ведуть боротьбу з рiзними темними елементами i стоять на чолi поступовiшого молодого поколiння. Роблять так, бо мусять. Тi самi непереможнi обставини, що накручують суддiв на лад патримонiальноï машини, пруть i ïх, селян, мов без опiрну солому, в гирло тоï машини.
Євгенiю зробилося страшно i душно в пудлi брички. Вiн велiв вiдслонити ïï i визирнув на свiт. Дорога йшла простою, як струна, лiнiєю по м'якiм пiску. Довкола рiв ними темно-зеленими стiнами тягся сосновий молодник, засаджений перед кiлькома роками коштом почасти краю i правительства, почасти кiлькох околичних дiдичiв при дармiй працi селян. Давнiше тут стояв великий сосновий лiс, але тi пани вирубали його так чисто i рацiонально, що зруб висох i з-пiд здертого дерна виступив рiдкий пi сок. Цiлiй околицi грозило занесення родючих пiль пiском, i ось почалися заходи для виєднання субвенцiй на залiсення сеï пустелi. Пiсковi поля спершу засiвали якимсь коренастим та твердим зiллям, що росло на пiску, а по кiлькох роках утворило на пiску густу дернину, де можна було садити молодi сосни. Рiвночасно уряд забо ронив панам тоï околицi на кiлька лiт вирубувати решти великого старого лiсу – i сiй заборонi завдячила своє вря тування також гарна дiброва в Буркотинi, яку зрештою пан маршалок устиг тим часом гарно обтяжити гiпотеч ними позичками.
Євгенiй оглядав молодий лiсок. Темно-зеленi сосонки стояли густими рiвними лавами по оба боки дороги. Вони були посадженi рядами, так що, ïдучи дорогою, око раз за разом вбiгало поперек головноï лави i продиралося знач ний шмат у глиб лiсу, але за хвилю вiз рушав далi, око зiсковзувалось iз одноï лiнiï, вбiгало на другу, щоб iз неï знов зiсковзнутись за хвилину. Євгенiй зирнув наперед себе: сосни, сосни, сосни рiвним рядом потяглися аж геть-геть далеко, де обi ïх лiнiï по обох боках дороги немов зливалися з собою. Глипнув позад себе – те саме. Кiнця лiсу нiде не видно; одинока каритка котилася тихо, мов загуб лена серед того темно-зеленого шпилькового моря. I скрiзь воно рiвне, мов пристрижене якоюсь величезною машиною; нiде анi вищого дерева, анi лiсничiвки, анi яру, анi закруту дороги. Тiльки тут i там край шляху бовванiють бiло- синi басаманистi мильовi стовпи з понаписуваними на них числами.
Євгенiй знов зирнув наперед себе. Його зiр зупинився на однiм стовпi, що стояв, як йому здавалося, не в такiм мiсцi, де його, судячи по вiддаленню, слiд було надiятися. В сiрiй мряцi, що злегка налягала на лiс i закривала не бо, сей стовп видавався зовсiм чорним. Зрештою й його форма була якась не зовсiм звичайна; скорше подобав на старий обгорiлий пень, нiж на правильно обтесаний i в краєвi фарби помальований стовп.
– Слухайте, Берку, – запитав нарештi Євгенiй, – що се там стоïть коло дороги? То якийсь стовп, не правда?
– Нi, прошу пана, то хлоп.
Наближалися потрохи; Євгенiй побачив, що мнимий стовп справдi рухається i поступає супроти них. А коли над'ïхали ще ближче, Євгенiй пiзнав, що се був дiйсно селянин високого росту, старий, сивоусий дiд у чорнiй, дов гiй, понижче колiн, суконнiй гунi i в чорнiм повстянiм ка пелюсi. Вiн здалека кланявся ïм, а коли порiвнялися з ним, простягнув обi руки i крикнув:
– Прошу пана!
Євгенiй думав, що старий просить милостинi, але Бер ко, видно, лiпше зрозумiв сей поклик, бо зупинив коней. Євгенiй пильно оглядав чоловiка, що, кланяючися, набли жався до нього.
– Прошу ласки панськоï, – мовив старий, – i пере прошаю за питання: вiдки пан ïдуть?
– Iз Гумниськ.
– А куди пан ïдуть?
– До Буркотина.
– А, Господи, тобi слава! – мовив чоловiк i перехре стився. – Так се ось туди до Буркотина?
– Так, – мовив Берко. – А нащо вам того треба?
– Й ой, таже говорiть мою бiду! – мовив старий. – Адiть, отсе вже вiд самiсiнького рана блуджу в тiм лiсi. Десь нам ялiвчина втекла в лiс ще вчора, то шукали хлоп цi цiлу нiч, а я вийшов рано та й заблудив у поганий час. А то такий проклятий хащ, що нi стежки, нi прикмети жад ноï. Ходжу й ходжу, всюди однаково, а кiнця нема. Вже й нiг собi не чую, Ледво-не-ледво виплентався на гостинець, а тут знов та сама бiда. Сюди гляну – рiвно i кiнця не видно; туди гляну – знов рiвно i кiнця не видно. Куди йти? Пробував навгад iти отсюди, – i вiн показав у про тивний бiк вiд Буркотина, – йшов, iшов, усе одно, а кiнця нема. I почало менi до голови таке йти, що се я не в той бiк iду. Сiв, спочиваю, та бо холодно. А тут як на те анi душi живоï. Вже чоловiк не знав, що з собою робити, та ось, Богу дякувати, що ви над'ïхали.
– А ви ж вiдки?
– Та з Буркотина.
– Ну, то сiдайте коло мене, пiдвеземо вас, – мовив Євгенiй.
Щира радiсть малювалася на лицi старого.
– А Бог би вам, паночку, радiсть дав, що ви мене, ста рого, не лишаєте в тiм лiсi! Бiгме, я вже так ослаб, що не знаю, чи здужав би до вечора доволiктись додому. Ну, чи не прислiв'я – тiлький час блудити? Та й ще кому, менi, старому, що тут замолоду знав кождий корчик, кожде де рево?
Старий, балакаючи, звiльна влiз у каритку i сiв на ни зенькiм сидженнi напротив Євгенiя. Сей просив його сi дати поруч себе, але старий не захотiв.
– Нi, нi, буде з мене й тут! I за се вам велике спасибi! – мовив вiн, ставлячи свою палицю мiж колiна, опираючи своï жиластi, спрацьованi долонi на ïï костур, а бороду на долонях. Його сiрi розумнi очi почали пильно вдивля тися в Євгенiя. Берко рушив.
Євгенiй наразi мовчав. У його в головi шибнуло дивне порiвняння. Отсей старий, що заблудив у близькiм сусiд ствi рiдного села, що стоïть насеред гладкого, рiвного шляху i не знає, в який бiк йому додому, – чи ж се не символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, вiн блу кає, не можучи втрапити на свiй шлях, i стоïть, мов отсей заблуканий селянин, серед шляху мiж минулим i будущим, мiж широким, свобiдним розвоєм i нещасним нидiнням, i не знає, куди йому йти, не має сили анi надiï дiйти до цi лi. Хто то вкаже тобi дорогу, хто пiдведе тебе, мiй бiдний народе? – зiтхнув Євгенiй.
XXXVI
Лице старого селянина прояснилося.
– А я пана знаю, – мовив вiн.
– Яким чином?
– Адже ви нас боронили там у судi. Ви пан адукат Ра фалович, правда?
Євгенiй придивився ближче старому i пiзнав свойого бувшого клiєнта.
– А ви Демко Горiшний.
– Бодай пан здоровi були! Як пан собi затямили! А куди пан ïдуть?
– Був у Гумниськах на термiнi, а тепер, вертаючи, поïхав на Буркотин, хотiв побачити ваше село.
– Ой, є що бачити! – сумовито вiдповiв Демко. – Бi да нас присiдує, паночку, чимраз дужче та й дужче.
– А ви знаєте, нащо Пан Бiг бiду сотворив? – запитав Євгенiй.
– Та нащо?
– Аби люди билися з нею.
– Та то воно так. Але як той казав: bijmy si e, ch l opie , moja szabla , a tw o j kij 12be7cc7e4b10528__ftnref47 title=>1 .
– Певно, що то нерiвно, але то ще не рацiя, щоби i кий iз рук кидати i йти голiруч. Ну, а як же ваша справа з па ном за пасовисько?
– Та не знаю. Щось нашi прелiпотенти на пана вiд казують.
– Нiбито на мене?
– А так. Кажуть – вибачайте, паночку, – що ви не хочете вести нашоï справи, що ви радили ïм вiдкупити у пана дiдича те пасовисько.
– То неправда! Ну, та як собi хочуть. Не вiрять менi, то я ïм папери вiддав. Нехай собi шукають iншого адвоката.
– Та вже знайшли, – пошепки, нахиляючися до Євгенiя, мовив Демко.
– А кого?
– Та пана Шнадельського.
– Що?
– Пан Шнадельський – пан, певно, знають його, – вiн сам до нас зголосився, каже, що я вам усе зроблю, не давайтеся на пiдмову тамтому пану в мiстi, бо вiн пiдкуп лений i запропастить вашу справу.
– I давно то було?
– О, вже пару тижнiв тому. Пан Шнадельський часто буває у нас у селi – вiн ïздить по селах i геть бере хлоп ськi справи. Нашi люди дуже до него горнуться, кажуть, що вiн дуже великий адукат i має доступ до самого цiсаря.
– Бiйтеся Бога, люди! – скрикнув Євгенiй. – Але ж се ошуканець! Се не жаден адвокат! Вiн не має права нi яких справ провадити.
– Що пан говорять! – з переляком скрикнув Демко.
– Можете менi вiрити. Говорю вам як чесний чоловiк, а не для того, що вiн риє пiдо мною.
– Ой Господи! А нашi люди до него, як до Бога, молять ся! Та бо вiн умiє говорити з людьми! Так умiє придобри тися, що думав би чоловiк: отсе святий iз неба зiйшов.
– Я вам говорю по правдi. Зрештою можете пiти чи до старости, чи до кого хочете i запитати його, чи пан Шна дельський – адвокат, чи нi?
– Та то правда.
– А тепер скажiть менi, ви знаєте, у вашого пана десь є дубовий лiс?
– А є.
– I красний?
– О, чудо, а не лiс. Там дуби отакi грубi, а рiвнi, як свiчки.
– I багато ïх?
– О, то великий шмат лiсу, буде зо двiстi моргiв.
– А будемо ми ïхати попри нього?
– Нi, з сего боку села нi. Аж як переïдете за село та потiм пiд гору, то там будете ïхати через дiброву. А нащо пан про се питають?
– Та так. Менi цiкаво, чи пан не думає ïï рубати.
– Е, вже би давно був вирубав, але заказали з на мiсництва. А iншi кажуть, що банк не позволяє рубати. Бо наш пан задовжений у банках, а на той лiс, то взяв бiль ше як десять тисяч. I без банку не смiє рушити.
Тим часом бричка минула лiс i заïхала в село, що ле жало в долинi над рiкою. Посеред села мiж високими ли пами i ясенями стояв двiр пана маршалка Брикальського.
– У пана маршалка сьогоднi польовання, – мовив Демко, показуючи очима на двiр. – У дiбровi дики стада ми ходять, шкоду страшенну роблять по полю. На самiй бульбi люди тисячнi шкоди понесли. А пановi було бай дуже. Аж як йому самому дики цiлий копець з бульбою розбили, то спросив польовання. Чуєте, як там трублять та гукають?
I справдi, з широких сугорбiв, покритих високим ду бовим лiсом, що тепер пiд пожовклим листям виглядав мов лан велетенського спiлого збiжжя, чути було гомiн стрiлецьких труб, крики та верески нагiнки i де-де цюкання рушниць.
В'ïхали в село. Проïхавши крутою вуличкою мiж го родами, вибралися на широкий майдан, що розкинувся перед коршмою. Велика мурована коршма з заïздом своï ми обдряпаними стiнами i своïм нехарним виглядом добре достроювалася до болотистого майдану. Перед коршмою стояла досить велика купа селян; ще бiльше число ïх тис лося до сiней, а з шинку чути було глухий гамiр i видно було крiзь повiдчинюванi вiкна густий стиск голов.
– Ов, а се що за ярмарок? – мовив здивований Дем ко. – Може, пан тут стануть троха спочити?
– Треба буде коней попасти, – обiзвався з козла Бер ко. – Вiдси аж до мiста не буде вже заïзду.
– Добре. Попасемо i поглянемо, що таке.
Бричка звернула до коршми. Селяни проступилися в двi лави, а побачивши якогось пана в бричцi, познiмали капелюхи. З гуркотом бричка вкотилася в коршомнi дильо ванi сiни.
XXXVII
В коршмi було цiле вiче. За столом сидiв панок яких тридцяти лiт, високий, статний, зi здоровими вусами i гладко виголеним, трохи запитим лицем, а довкола нього з усiх бокiв сидiли i стояли, тиснучись докупи головами, селяни. Перед паном стояла гальба пива; мiж селянами кружили двi квартовi фляшки горiлки; чарки i фляшки йшли з рук до рук. У коршмi стояла духота, запах горiл ки, мокрих кожухiв, людського поту i мiцного тютюну мiшалися докупи. Пан за столом, внуривши очi в гальбу пива, говорив голосно:
– Остерiгаю вас, браття хлопи, не вiрте нiкому! Не вiрте панам, не вiрте попам, не вiрте урядникам, не вiрте адвокатам, не вiрте професорам, бо всi брешуть. Усi до одного. Всi тiльки на те дибають, аби хлопським добром поживитися, з хлопа сiм шкiр здерти, а потiм смiятися з нього як iз дурня.
– Ой, правда, правда! – зiтхали селяни. – П'ють нашу кров, ще й смiються з нас.
– Нi на кого не надiйтеся! – говорив далi пан. – Анi у пана, анi у попа, анi у старости, анi в судi нема вашоï правди. Там усюди купована правда, усюди фальшивство, всюди кривда. Тiлько один цiсар наш тато, вiд нього од ного можна надiятися справедливостi. Тiлько вiн один дбає за нас, бо ми всi його дiти.
– Так, так! – потвердили тi, що сидiли за столом.
– Шукайте собi чоловiка, щоби був щира хлопська душа, хлопська кiстка, i такого чоловiка шлiть до цiсаря, щоб вiн переказав йому всю вашу бiду i всю вашу кривду. Тiлько вiн один може вам допомогти, може вкоротити руки i панам, i попам, i жидам.
– Ой то, то! Аби жидам укоротив. Жиди свiт зуймили, жиди нам жити не дають! – зiтхали селяни.
– Не вiрте жидам, не вiрте нiкому, бо всi вас дурять! Кождий аби лише своє горло залляти, аби свого мацька наповнити, а як хлоп бiдує та Ґарує, про те йому бай дуже.
– Ой, бiдує! Ой, Ґарує, що й свiта божого не бачить! – залунав у один голос стогiн по всiй коршмi.
– А такий адукат що? Сидить собi в мiстi в препишних палацах, вигiдно, ясно, тепло i чисто, пошкрябає в кан целярiï пером, помеле в судi язиком, а ти, хлопе, плати йому, солоно плати!
– Та й коби-то хоч помiг! – обiзвався хтось iз купи. – А то я три роки правувався за свою дiдизнину, та й що з того? Пропало моє поле, ще й кошти мусив платити.
– А видите. I то не одному таке дiється! Адже в кож дiй справi, яка є в судi, все бодай один мусить програти. А хто програє звичайно? Хто слабший, хто не вмiє боро нитися, хто не має чим мастити. Ну, а хто ж у нас найслаб ший, найбiднiший? Хлоп. Тому хлоп усе мусить програти. I тому кажу: не вiрте панам, не вiрте попам, не вiрте аду катам – нiкому не вiрте.
– А особливо не вiрте отсьому пану, що видає себе за вашого приятеля, а дбає тiлько про те, щоб обдурити, об дерти i викпити вас, – залунав рiзкий, смiлий голос вiд дверей коршми.
Пан за столом пiдняв голову i встав iз мiсця при тих словах.
– Що там за дурень рило рознiмає? – крикнув вiн.
– Люди, – говорив Євгенiй, виступаючи на середину коршми, де йому зроблено мiсце, – знаєте мене, хоч не всi. Я адвокат Рафалович, той, що боронив вас у судi. Остерi гаю вас, що сей пан Шнадельський не є жаден адвокат, анi жаден оборонець, не має права провадити нiяких справ, а хто йому повiрить яке дiло, може бути певний, що про паде його дiло i тi грошi, якi дасть йому. Мушу вам ще ска зати, що пан Шнадельський служив у судi, i вiдтам його прогнали за крадiжки i фальшивi векслi.
– Брешеш, драбе! – ревнув Шнадельський, пiдско чивши за столом.
– I мушу вам iще додати, – говорив Євгенiй, не звер таючи уваги на Шнадельського, – що сей пан повинен би ще нинi дiстатися до кримiналу за тi ошуканства, яких допустився на людях i якi, надiюсь, не уйдуть йому сухо.
– Безличнику! Падлюко! – казився Шнадельський, але Євгенiй стояв обернений до нього плечима i говорив далi:
– Остерiгаю вас, люди, не давайте йому жадних справ, анi жадних грошей, бо будете жалкувати, як буде запiзно.
– Бийте його! Бийте на мою вiдповiдь! – репетував Шнадельський i, вхопивши гальбу, кинув нею щосили на Євгенiя. Але замiсть Євгенiя гальба вдарила в голову ста рого Демка, що стояв обiк адвоката.
– Пане! Що робиш? За що б'єш? – крикнув Демко, випростовуючись i пiдносячи свою окровавлену голову.
– Гов! Стiйте! Що тут таке! – гукали однi, чуючи брязк скла.
– Бийте його! Бийте п'явку людську! – ревiв Шнадельський. – Я вiдповiм за все!
– Коби мiг за себе вiдповiсти, ошуканче! – крикнув Євгенiй.
– Як смiєш битися? – ревiв Демко i сунувся до стола. Зчинився страшенний гармидер i заколот. Однi стояли за Шнадельським, другi за Євгенiєм. Але закровавлена Демкова голова пуджала прихильникiв Шнадельського, а його нагла команда бийте також зробила зовсiм не таке вражiння, якого вiн бажав собi. В коршмi знявся крик. Однi тислися до стола, другi вiд стола, Євгенiя попихали в стиску сюди i туди, поки вкiнцi якась сильна рука не взяла його за плечi i не випхала до сiней.
– Пане, бiйтеся Бога, ïдьте геть! – шепнув йому Дем ко. – Тут готово бути нещастя, ïдьте, поки час. Спасибi вам, що остерегли нас. Се протверезить людей, але не за раз, ïдьте, ïдьте!
Євгенiй сiв на бричку i поïхав. А в коршмi довго ще йшов гармидер i серед нього розлягався п'яний вереск Шнадельського.
XXXVIII
Євгенiй вернув зi своєï поïздки до Гумниськ в несподiвано бадьорiм i войовничiм настроï. Вiн належав до тих натур, якi не легко виходять iз спокiйного, зрiвноваженого настрою, та зате, виведенi з нього, не попадають у сентименталiзм, не тонуть у розливi почуття, але набирають натури бойового коня, закусують вудила i йдуть назустрiч небезпецi.
Зразу вiн бiг утертою адвокатською дорогою. Подав карне донесення против повiтового лiкаря за недбале щеп лення дiтей, а в справi Шнадельського пiшов насамперед розмовитися з прокуратором.
– Подайте донесення, – сказав прокуратор, коли Єв генiй оповiв йому про шахрайства сього пана. Євгенiй по слухав його ради i був би, може, вспокоïвся, якби його донесення не були мали зовсiм несподiваний для нього, хоч досить натуральний серед наших вiдносин, наслiдок. Донесення против лiкаря звернено йому з тим, що власть, розслiдивши поданий ним факт, дисциплiнарним способом полагодила справу, але для карного переслiдування не найшла нiякоï пiдстави. А донесення против Шнадель ського повело за собою правдивий скандал: прокураторiя занялася справою, вступне слiдство поручено перевести Страхоцькому, а сей, iдучи за прокураторськими вказiв ками, почав вiд того, що пiд ескортою жандармiв велiв спроваджувати до Гумниськ одного за другим iз тих селян, якi були пойменованi в донесеннi; жандарми для бiльшого ефекту заковували селян, самих найбагатших i найповаж нiших господарiв, у кайдани i гнали ïх до суду як злочин цiв, Страхоцький iндагував ïх своïм способом, i в пересла них вищому судовi протоколах ïх переслухань стояло чор не на бiлiм, у всiх згiдно, що вони нi про що не знають, нiяких грошей Шнадельському не давали, нi про яку бран ку вiд нього не чули i навiть якби чули, то не думали б увiльняти незаконними способами своïх дiтей вiд обов'яз ку цiсарськоï служби. На основi сих протоколiв Євгенiю п ереслано з суду резолюцiю, що його донесення було основане на фальшивих iнформацiях i пустих хлопських по говiрках i, як таке, не заслугує на поважне трактування.
– Он як! – аж скрикнув Євгенiй, прочитавши сей незвичайний документ. – Е, нi, панове, ся штука не пiде так гладко.
I вiн рушив знов до Гумниськ i, розвiдавши докладно, як велося вступне доходження, описав усе i подав до пре зидiï крайового суду у Львовi. Переждав кiлька тижнiв, а не можучи дождатися нiяких наслiдкiв, описав усе в фор мi кореспонденцiï i вислав до редакцiï одноï з львiвських часописей. Редакцiя надрукувала кореспонденцiю, але прокураторiя сконфiскувала ïï вiд першого рядка до ос татнього за ширення ноторично неправдивих фактiв i по буджування до ненавистi против судейського стану. Єв генiй не задовольнився сим. Вiн переробив свою допись i вислав ïï в один опозицiйний дневник у Вiднi, де тодi про Галичину панували ще неподiльно такi погляди, якi подобалось пiддержувати всемогучiй у краю шляхетсько- польськiй компанiï. Допись була вiденською прокурато рiєю пропущена i зробила в Галичинi сенсацiю. Вся польська преса запалала патрiотичним обуренням на нужден ного пасквiлянта, що, мовляв, плюгавить рiдне гнiздо. Урядово спростовано наведенi в дописi факти – на основi протоколiв Страхоцького, але проте вiд мiнiстерства спра ведливостi прийшло телеграфне вiзвання до президiï львiв ського суду – здати справоздання про все порушене в до писi i починити вiдповiднi зарядження, щоб подiбнi справи не виринали на прилюдний вид i не утруднювали стано вища правительства.
Почалися переслухи. Президент окружного суду по ïхав до Львова, давши перед тим Шнадельському до пiз нання, щоб присiв фалди; в цiлiм повiтовiм судiвництвi кiлька мiсяцiв було повно клекоту i таємних шептiв. Скiн чилося перенесенням у iншi повiти – жандармiв, що буцiмто самовiльно, не порозумiвши свою iнструкцiю, за ковували в кайдани селян, визваних до суду в характерi свiдкiв.
– Значить, нема винуватих! – аж скрикнув Євгенiй, д овiдавшися про се, i пiд таким титулом: Нема винува тих – написав другу допись до вiденськоï газети. Подав ши вислiдок доходження в справi Шнадельського i зазна чивши, що сього пана за весь час навiть не кликано до суду для переслуху, вiн з поля судiвництва перейшов на iншi поля публiчного життя в Галичинi, всюди показуючи прояви гнилизни i занепаду. Та сим разом ефект був зовсiм не такий, якого надiявся автор дописi. Навiть вiденським опозицiонiстам краски видались занадто чорними, i редакцiя надрукувала допись з увагою, що не має причини не вiрити фактам, наведеним у дописi, але загальнi висновки автора щодо стану публiчного життя в Галичинi видаються ïй за надто песимiстичними. Галицькi мамелюки пiдняли прав дивий вереск радостi з приводу сеï уваги. Отсе вже навiть вiденськi тевтони починають вiдрiкатися галицького паск вiлянта, що, пересолюючи сам своï клевети, сам себе звiв ad absurdum 12be7cc7e4b10528__ftnref48 title=>1 . Розумнi люди в Галичинi вiд першоï хви лини аж надто добре знали вартiсть тих безсовiсних кле вет. Тепер чей уже й слiпi будуть бачити, наскiлько можна няти вiри подiбним фальшивим оборонцям невинностi. Найменше вдячнi будуть йому, певно, селяни, в яких обо ронi буцiмто виступає сей пан. Вони своïм здоровим хлопсь ким розумом дуже добре знають, хто ïх правдивий прия тель, умiють оцiнити по заслузi свойого непрошеного опiкуна, котрого вигадкам з повною свiдомiстю i рiшучiстю завдали брехню перед лицем суду.
Се цинiчне потоптання правди обурювало Євгенiя до дна душi.
– Чекайте лишень! Ось вони заговорять своïм язиком, тi селяни, i тодi почуєте, що вони думають про вас! – мовив вiн сам до себе. Думка про конечнiсть розбуджування се лян до полiтичного життя, органiзування ïх для полiтичноï боротьби за своï права виступила в його душi не як дале кий теоретичний постулат, а як справа невiдхильно потрiб на, без якоï навiть найбiльшому народолюбцевi не можна й кроку зробити наперед. Зараз по новiм роцi вiн скликав тих священикiв i селян iз повiту, до яких мав найбiльше довiр'я, i, порадившися, вони рiшили скликати в перший тиждень великого посту перше в сьому повiтi i загалом у Галичинi народне вiче в своïм мiстi. До того часу були в Галичинi тiльки два народнi вiча – оба у Львовi. Вони були голоснi в цiлiм краю, будили всюди щирий запал, але на провiнцiï нiхто ще не думав скликати подiбнi народнi збори. Євгенiю прийшлось довго толкувати навiть своïм довiреним про потребу вiча, навiть про можливiсть його c кликання, бо закон про збори, невважаючи на своє бiльше як десятилiтнє iснування, був досi для загалу галицьких русинiв terra incognita 12be7cc7e4b10528__ftnref49 title=>1 так само, як i iншi полiтичнi за кони, крiм одного хiба § 19 основних законiв, що давав русинам язикову рiвноправнiсть – на паперi. Кiнець кiн цiв зiбранi приватно в Євгенiєвiм домi повiтовi патрiоти згодилися на те, що треба скликати вiче. Євгенiй обняв реферат про стан повiту i потребу полiтичноï органiзацiï, один священик мав говорити про справи просвiтнi, а о. Зва рич про справи економiчнi. Всi мали вiдтепер розвинути по селах агiтацiю за вiчем, освоювати селян з думкою про потребу полiтичноï роботи i дбати про якнайчисленнiшу участь на вiчi. Всi три референти уконститувалися як вi чевий комiтет i мали зi своïми пiдписами внести до староства подання про скликання вiча в законнiм термiнi. Євгенiй мав таке почуття, що пiдсаджує своï плечi пiд високу i важку кам'яну гору з намiром – зрушити ïï з мiсця. Вiн знав, що се праця страшенна, довга i важка, але сказав собi в душi:
– Все одно! Мушу двигнути!
XXXIX
Пан маршалок Брикальський ходив дуже за клопотаний. Його вiрителi тисли, тисли його за довги i проценти та й перестали тиснути. Вiн знав, що се не була добродушнiсть з ïх боку, що ся мовчанка гiрша погрози. Деякi жиди виразно заповiли йому, що вiдпродадуть своï претензiï в третi руки, а пану маршалковi сього дуже не хотiлося – не задля фальшивоï амбiцiï, щоб третi особи не знали про його грошовi клопоти, але тому, бо вiд тих третiх осiб вiн не мiг надiятися нiякоï терпеливостi, нiякого милосердя так, як вiд околичних жидiв, що всi бiль ше або менше стояли о його ласку. Вiн просився у своïх мучителiв, заклинався, що по жнивах посплачує все, але жиди знали добре, що далекi тi жнива, по яких пан мар шалок зможе платити, бо поки що у нього збiжжя продане ще на пнi, за став оренда побрана на два четверолiття на перед, лiсу дрiбного ще не можна рубати, а на дубовий нема купця. I справдi, настала осiнь, а пан маршалок як був не при грошах, так i лишився, а вiрителям приходилося сотий раз почути вiд нього звiсне панське почекай, при цукроване для вiдмiни такими словами, як коханий Мош ку, любий пане Готтесман i т. д. I вдодатку новий ре ченець: Коло нового року напевно заплачу, але то напевно, шляхетське слово гонору.
Не можна сказати, щоб пан маршалок говорив се на вiтер, щоб кидав шляхетським словом гонору, мов половою. Нi, вiн мав уложений дуже гарний, генiальний план, як пiдрятувати своï злиднi. В повiтi, бачите, були двi каси: кредитове земське товариство, що давало грошi на гiпотеку, щонайменше по 500 ринських; се була так звана панська каса, утворена перед двадцятьма роками з деся титисячного капiталу, записаного одним дiдичем-патрiо том на заснування шпиталю в мiстi, а до пори здiйснення сеï цiлi (коли-то вона здiйсниться) ужитого на кредитовi цiлi. Сей основний капiтал збiльшено ще кiлькаразовою дотацiєю з повiтових грошей i рiзними iншими зривками, так що каса тепер обертала номiнально мало не 50-тисяч ним фондом. Обiк неï була повiтова каса задаткова, про звана також хлопською касою задля того, бо перед десятьма роками ïï утворено з громадських кас позичкових, стягнених iз сiл i взятих видiлом повiтовим у свiй заряд. Ся каса виносила 80 тисяч i удiлювала дрiбнi позички вiд 10 ринських на короткий реченець i за порукою вiдповiдноï громадськоï властi. Розумiється, панська каса була зав сiди порожня; головним ïï довжником був пан маршалок; вiн те й знав, що, коли приходилось платити рати, велiв дописувати ïх далi, при чiм анi процентiв проволоки, анi складноï провiзiï йому не числено. Зате в господарцi хлоп ською касою видiл повiтовий держався системи якнайбiльшоï оглядностi в удiлюваннi i якнайбiльшоï безоглядностi в стяганнi позичок, так що селяни чимраз менше мали охоти шукати в нiй рятунку в своïх грошових клопотах. Грошi в касi дармували, опроцентовувалися дуже низько, i се причиняло немало гризоти батькiвському серцю пана мар шалка. Вiн дивувався, як се селяни в своïй глупотi йдуть за позичками до жидiв-лихварiв або до iнших банкiв, а оминають свою власну касу. I в його головi дозрiла генiаль на думка: лiквiдувати обi повiтовi каси, зiлляти ïх у одну, а на дiлi повернути готовi грошi хлопськоï каси на латання дiр вiчно голодноï великоï власностi, в першiй лiнiï своєï власноï. На се треба було ухвали повноï ради повiтовоï. Се був би для пана маршалка найменший клопiт. Селян i селянських заступникiв, що пiднесли б голос против сього грабiвницького замаху, в радi повiтовiй не було. Правда, сидiло там кiлька вiйтiв i два чи три священики, але се були люди смирнi, що дбали про ласку пана маршалка i до ведення опозицiï в такiй кардинальнiй справi були зовсiм не здiбнi.
Але несподiвано для пана маршалка опозицiя вийшла з такого боку, вiдки ïï всього менше слiд було надiятися. В радi повiтовiй засiдав також близький сусiд пана маршалка i його давнiй супiрник граф Кшивотульський, звiс ний у цiлiм повiтi зi свого саркастичного гумору i своєï безоглядноï правдомовностi. Отже, коли на радi повiтовiй одна з креатур пана маршалка виступила з внеском рефор ми кас повiтових i зiлляння ïх у одну, граф Кшивотуль ський виступив против сеï думки, яка, по його словам, у по вiтi може наробити багато квасу. Се буде значити, що ми з хлопiв обдерли ходаки, щоб полатати панськi черевики, – гумористично висловився пан граф, знаючи дуже добре, що своєю опозицiєю против сього проекту затягає петлю на шиï пана маршалка.
Виступ графа Кшивотульського додав духу й репре зентантам селянства в радi повiтовiй, а декому з них по просту отворив очi на значiння сеï реформи. Отже й вони про сам сором мусили виступити против проекту, але своïм звичаєм пересолили справу, домагаючися вiдкинення про екту а limine 12be7cc7e4b10528__ftnref50 title=>1 . Сей внесок упав, i справу передано окремiй, для сього вибранiй комiсiï, яка мала роздивити предло жений план лiквiдацiï i нарис нового статуту i пiддати своï внески на увагу радi.
Отже ж тепер пан маршалок крутився i агiтував мiж членами ради повiтовоï, щоб приспати, так сказати, в ко лисцi опозицiю против своєï пожаданоï реформи. Вiн розвинув незвичайний запас добродушностi i людяностi в роз мовах з вiйтами, висловлював незвичайно лiберальнi погляди на руську справу в розмовах зi священиками, пiднi мався на високiсть далекоглядного патрiота, толкуючи про добродiйнi наслiдки реформи, заïздив навiть на засi дання рад громадських у селах, заражених, по його думцi, духом опозицiï, i вдавався в розмови з селянами, але, на свою превелику радiсть, почував вiд них замiсть опози цiйних аргументiв тiльки звичайне: Так, так, так, Та розумiється, Та ми всi за паном маршалком i вже на перед готовився трiумфувати над опозицiєю. Тiльки один Кшивотульський наповняв його острахом. До сього вовка в кармазинi вiн не важився приступати зi своïм звичайним пiдлещуванням. Вiн довго турбувався, як його уговкати, i не знаходив способу. Виручив його з сього клопоту Шнадельський.
XL
Невесело заповiдалася зима для Шнадель ського. Не то, щоб вiн робив собi що-небудь iз напучувань пана президента i з його ради присiсти фалди. Але стрiча його з Євгенiєм мала iншi неприємнi для нього наслiдки. Зерно сумнiву, кинене Євгенiєм у селянськi душi, почало, хоч помалу, сходити. Селяни, яких понатягав Шнадель ський, хоч не зневiрилися вiдразу в його адвокатськi здiб ностi, зробилися однако ж значно скупiшi на грошi, по чали зразу чемно, а дедалi чимраз острiше допоминатися залагодження своïх справ. Шнадельський мусив брехати, викручуватися, але тi брехнi робили чимраз менше вра жiння. Дiйшло до того, що деякi селяни почали лазити по судах, допитуючися, що зробив пан адукат Шнадель ський з ïх справами, i тут довiдувалися, що нiякого аду ката Шнадельського в судi не знають i що, коли вони пану Шнадельському подавали якi грошi за ведення своïх справ, то се пропащi грошi i треба ïм домагатися вiд нього ïх зво роту або позивати його до суду. I справдi, на Шнадель ського посипалися багательки вiд оциганених ним селян, але вiн смiявся з них. Тiкай, голий, бо тебе обiдру! – се був змiст тоï фiлософiï, якоï вiн держався в таких спра вах. Але дiло почало дедалi робитися ще не приємнiшим. Особливо тi селяни, що подавали йому значнiшi суми гро шей на увiльнення своïх синiв вiд великоï бранки i потiм за се потерпiли судове слiдство, почали присiкуватися до нього. Се були переважно люди маючi, впливовi по селах; вони тепер були певнi, що Шнадельський мав ïх за дурнiв i що ïх грошi пропали. До суду жалуватися вони не йшли, але з рiзних сiл почали до Шнадельського доходити погро зи, щоб не важився показувати ока в тiм а тiм селi. Шна дельський ще смiявся, поки в однiм селi його не спiткала немила пригода. Вiн сидiв у коршмi за столом i власне велiв своïм звичаєм дати другу кварту горiлки для купи селян, що, обступивши його, пили, гомонiли i слухали його балакання. Шнадельський говорив про хлопську кiстку, про конечнiсть не вiрити нiкому, крiм цiсаря, про здирства панiв, попiв i адвокатiв, коли нараз до нього наблизився якийсь здоровенний i, очевидячки, сильно п'яний парубiка i промовив з п'яним усмiхом:
– А потрактував би-с, пане, i мене порцiйкою, Бог би тобi здоровля дав!
– I овшiм, побратиме, i овшiм! – мовив Шнадель ський i, взявши фляшку, налив чарку i подав ïï парубковi.
– Ваше здоровля! – мовив сей, вихилив чарку одним духом i наставив iще раз. Шнадельський налив, пригово рюючи:
– Люблю таких лицарiв. Схоче чого, то не ховається поза пiч, як вiдданиця вiд парубка, але скаже просто в очi.
– Га, га, га! – зареготався парубок, випивши другу чарку. – Ваша правда, пане! Я такий. Що на серцi, те й на язицi.
– Так i роби! –заохочував його Шнадельський.
– I роблю так. Ось i з вами. За те, що ви добрий пан i не пожалували для мене – га, га, га – двох порцiйок, ве лике вам спасибi! А за те, що ви у мойого стрика видурили тридцять срiбла за тоту бранку – а вiн корову продав вiд малих дiтей, а вам грошi дав, а ви з него насмiялися i ще потiм його, як злодiя, у ланцюгах до мiста водили, по судах тягали, за те, паночку, ось вам раз! А ось i два! I ще раз!
I парубок, замахнувшися, вцiлив своєю долонищею Шнадельського в лице раз, i другий, i третiй. Шнадель ського обiлляла кров, вiн, мов снiп, повалився пiд шинко вий стiл, i парубок з п'яним криком кинувся на нього. Ледво-не-ледво iншi присутнi здужали оборонити Шнадель ського i вiддати в руки шинкаревi, що, протверезивши його, сховав у своïм ванькирi, а нiччю своєю фiрою вiдвiз до Гумниськ.
Ся пригода i погрози селян значно остудили запал Шна дельського до хлопськоï кiстки. Вiн мусив залишити своï грабiвницькi поïздки по селах i почував з жахом, що його чекає непочесна будущина покутного писаря, того, що то по шиночках за кварту горiлки, три гальби пива, пачку тютюну або за кiлька шiсток грiшми пише людям скарги, рекурси, подання та суплiки, зносить пияцькi пестощi i наруги i залежить вiд ласки кождого суддi i кождого ад'юн кта, що може вiдкидати всi його вироби або навiть пока рати його за покутнє писарство. Вiн був молодий iще, амбiтний, бажав життя i його радощiв, але давно вiдвик добиватися ïх простою, чесною дорогою. Тепер почало йому робитися тiсно на свiтi, як рибi, зловленiй у сiть, i вiн чимраз частiше роздумував над способами, як вийти з сього прикрого положення.
Здавна, ще коли його прогнали з суду, вiн носився з думкою виïхати до Америки, i ся думка не покидала його й досi. Але як виïхати? Без шеляга при душi не рушиш i з мiсця, а ïхати на те, щоб, ставши на мiсцi, опинитись без шеляга при душi, се ж значило ïхати ще на гiршу бiду, на важку працю, якоï Шнадельському страшенно не хо тiлося. Нi, вже як ïхати, то з добре наладованою мошон кою, щоб там, у краю доларiв, було о що руки зачепити. Вiдки i як узяти грошi для сеï цiлi, се йому було байдуже. Зразу вiн думав, що йому удасться натуманити потрiбну суму в селян, але ся надiя ошукала його. Що ж тепер?
Був час, коли вiн думав запомогтися повiтовими грiшми i в тiй цiлi заскакував коло пана маршалка, маючи на дiю через нього одержати мiсце касiєра при котрiй-будь повiтовiй касi. Але президент суду остерiг маршалка, щоб не допускав до скандалу, i Шнадельському дали зрозу мiти, що наразi всi посади при касах повiтових обсадженi, а маршалок додав вiд себе, що про якесь мiсце для нього можна буде подумати аж по доконанiй реформi кас. Таким робом i Шнадельський був заiнтересований у тiм, щоб ре форма доконалася якнайшвидше i щоб опозицiя против неï затихла. Через те граф Кшивотульський, що так собi, для концепту, взявся вести опозицiю, був для Шнадельського ворогом, i вiн пильно мишкував у його маєтностi, поки не винайшов полiно, яке можна би було в саму пору кинути графовi пiд ноги.
XLI
Справа була ось яка. Граф Кшивотульський, хоч любив опозицiю i промовляв популярно, причисляв себе до консерватистiв i негативно дивився на всякi рефор ми, починаючи вiд знесення панщини. Вiн усе ще стояв на тiм, що знесення панщини зруйнувало панiв матерiально, а хлопа морально, що хлоп без панськоï опiки мусить зги нути, що пан – одинока натуральна для хлопа iнстанцiя i в господарських, i в громадських, i в судових справах. Граф Кшивотульський не признавав анi нових судiв, анi новоï процедури, анi нового карного порядку. Одинокий параграф, пригiдний для хлопа – бук, – говорив вiн, доказуючи, що анi арешт, анi грошовi кари не вiдповiднi для селянина. Вiн жив i досi в традицiях давнього патри монiального порядку i дуже любив, коли з села люди при ходили до нього, просячи розсудити ïх справи; такi вiрнi пiдданi були у нього добре записанi i мали ласку в дворi: чи зайву купу дров iз лiсу, чи шматок облога пiд пасо висько, чи яку-небудь iншу полегшу вони дiставали першi. Та виходило й навпаки: граф любив вiдразу виконувати своï присуди, а присуд на винуватого звичайно випадав: кан чуки. Отже, трафилося, що покараний почував себе покривдженим i йшов до суду жалуватися не тiльки на свого супiрника, але й на графа-суддю. Правда, в судi звичайно приймали такi скарги смiхом, з уданим спочуванням випитували селянина, чи дуже болiли його графськi канчуки, чи граф бив власною рукою, чи вiн не зголошував рекурсу против засуду i вимiру кари i чи добровiльно йшов до гра фа судитися. На тiм справа й кiнчалася i для графа не мала нiяких неприємних наслiдкiв.
Та ось сталася справа трохи iнакша. Два селяни в гра фовiм селi посварилися. Один, покривджений, пiшов до графа на скаргу i попровадив свiдкiв. Граф вислухав спра ву i пiслав по противника, та сей заявив, що графського суду не признає i до двора не пiде. Се страшенно обурило графа. Вiн в супроводi своïх гайдукiв сам пiшов до оскар женого i, заставши його на подвiр'ï, велiв простягти його i власноручно влiпив йому двадцять i п'ять канчукiв. Може, й се було б увiйшло графовi насухо, бо селяни в його селi були загуканi i знеохоченi до судовоï правди, та тра филося так, що в ту саму пору нагодився в селi Шнадельсь кий. Сей вiдразу зрозумiв, що з тоï справи можна щось зробити, написав iменем побитого донесення до прокура торiï за публiчне насильство, зневагу i тяжке ушкодження тiла, велiв селяниновi засвiдчити через лiкаря одержанi побоï i долучити те свiдоцтво до подання, а сам скочив iз сею новиною до пана маршалка. I маршалок зрозумiв важ нiсть факту i, не гаючись довго, поïхав до мiста i подався просто до президента суду. Президент знав уже про справу графа Кшивотульського i, коли маршалок в часi розмови натякнув злегка на неï, вiн не скрив свойого невдово лення.
– Дуже прикра справа! Дуже прикра справа! – повторяв вiн, морщачи чоло.
– Тим прикрiша, що не можна ïï затушувати, – до кинув маршалок.
– Не можна? – живо кинувся президент.
– Не можна, пане президенте. Народ дуже обурений, усюди нi про що не говорять, як тiлько про самоволю гра фа. А вдодатку маємо в повiтi лiтерата: готов пiдхопити сю справу i знов осмарувати нас у Вiднi.
– Ах, так! – мовив президент i задумався. Се було якраз по другiй Євгенiєвiй кореспонденцiï, i пан президент мав iще в свiжiй пам'ятi всi тi клопоти, яких наро била йому перша. Та, з другого боку, думка – тягати до суду i кримiнально карати пана графа Кшивотульського видалася йому чимсь таким диким та нечуваним, що вiн по хвилi з зачудуванням i острахом видивився на пана мар шалка.
– Але чого ж хочете? Чи маю карати пана графа як простого злочинця?
Маршалка забавляло заклопотання пана президента.
– Ну, думаю, пан президент лiпше вiд мене будуть знати, що з ним зробити. Я думав би тiлько одно: перевести слiдство i нагнати пану графовi троха страху. А там – буде вже дiло практичного розуму i свiтлоï прокураторiï, як повернути справу. Але затушовувати справу перед слiд ством я вважав би дуже непорядним.
Президент згодився на се. Почалося слiдство, i вель можний граф Кшивотульський мусив раз, i другий, i тре тiй ïздити до мiста i ставитися для переслухiв у слiдчого суддi, вислухувати довгенькi виклади про приписи обов'яз кового тепер закону, що були для нього чимсь нечувано новим i незрозумiлим, i вкiнцi зупинитися перед загрозою: засiсти публiчно на лавi оскаржених i вiдпокутувати за своï патрiархальнi погляди кiлькома мiсяцями в'язницi. Все се була для нього страшно неприємна справа, тим не приємнiша, що, дякуючи заходам маршалка i Шнадель ського, вона у всiх дрiбницях була голосною в повiтi i всюди збуджувала живi розмови, спочування з одного, насмiхи, радiсть i кпини з другого боку.
Коли таким робом каша була заварена i маршалковi здавалося, що його противник скрушiв достаточно, вiн при ступив до виконання свойого плану. Одного дня граф Кши вотульський, що вiд часу нещасного слiдства нiкуди не виïжджав i нiкого чужого не бачив у себе, був дуже за чудований, бачачи, як на його подвiр'я заïжджає звiсна йому чвiрка пана маршалка, а з карити висiдає вдягнений у шубу сам пан маршалок. Граф повiтав свойого против ника чемно, але холодно, а маршалок, не гаючись довго, виявив цiль свойого приïзду.
– Я вважав конечним заявити коханому графовi свою пошану i симпатiю, – мовив вiн солоденько. – Безглуздi язики силкуються розгородити нас тернами всяких пого ворiв, але ми оба стоïмо занадто високо, щоб та пiна могла досягти нас. А щоб вiдразу прийти до цiлi моєï вiзити, – дарує коханий граф, що я тiлько на хвилиночку, страшенно занятий! – так ось вона. Буде коханий граф ласкав вiд вiдати мене 4 грудня в моïм домi. Святоï Варвари iменини моєï панi... надiюсь невеличкого, але дiбраного товариства... Правда, можу числити на коханого графа?
– Але ж, пане маршалку...
– Нiяких але, коханий сусiдо! Нiяких але! Ся просьба не стiлько вiд мене, скiлько вiд моєï магнiфiки, а ïй коханий граф чей же не вiдмовить.
– Та, коли так... – нерадо згодився граф.
– Так, так, коханий графе. Прошу, дуже прошу. I вiд себе. Обоïм нам дуже залежить на твоïй присутностi.
Га, лис! – мiркував собi граф по вiд'ïздi пана мар шалка. – Який iнтерес може вiн мати в тiм, щоб так лащитися коло мене? I то власне тепер? I видумав мене загачити своєю Варварою! Досi в таких нагодах завiдомлював бi летиком, а тепер бух! Чвiркою парадує. Обоïм нам дуже залежить... Гм, чую в тiм якусь спекуляцiю, але яка вона, не можу змiркувати. Ну, та вже сяк чи так, дав слово, то мушу додержати.
XLII
Iменини панi маршалковоï мали бути сiмейним празником незвичайноï важностi. Щоб гiдно вiдсвяткувати його, пан маршалок зважився зробити невеличку фiнан сову операцiю: позичити у одного з Готтесманiв пару тисяч, обiгнати ними кошти празника, а з решти, яка би лишила ся, викупити кiлька дрiбних паршивих векселiв i спла тити проценти залягаючих довгiв, бодай тi, яких задавнен ня грозило найбiльшими прикростями. Першу часть сього плану вiн виконав без великоï трудностi: по кiлькаденнiм намислi жид грошi дав. Але коли прийшлося сплачувати векселi i проценти та виробляти деякi пролонгати, пока залося, що, крiм двох чи трьох зовсiм дрiбних векселiв, усi iншi були вже перепроданi. Пан маршалок аж задере вiв, але лаяти жидiв, докоряти ïм, грозити – не придалось нi на що: кождий жид заслонювався тяжкими часами, браком гроша, неможливiстю довше чекати... Кому продано вексель – навiть сього не мiг довiдатися пан маршалок. Сей продав у конторi, другий якомусь агентовi, iнший яко мусь незвiсному пану. Се вiдкриття було для пана маршал ка мало чим приємнiше вiд чуття делiквента, якому закладають петлю на шию. Вiн догадувався, що жиди брешуть, що знають добре, в чиïх руках находяться його векселi i довжнi записи, але видушити вiд них назву сього таємного свойого ворога не мiг.
Небезпека задля своєï таємничостi видавалась йому ще грiзнiшою, нiж була на дiлi, i його кидало то в жар, то в холод при самiй думцi, що першого-лiпшого гарного дня, от хоч би в сам день празничних iменин його магнiфiки, до його двора може заïхати секвестратор i опечатати та взяти пiд свiй заряд усi його добра i достатки. Вiн не го ворив нiкому про тi своï побоювання, але того дня не ва жився видати анi цента на вина , матерiï i ласощi, потрiбнi для сiмейного празника. Позиченi у жида грошi пекли його, видавались неначе коротенькою проволокою, якою про довжено реченець виконання смертного присуду. З грiшми в портфелi вiн вернув додому, сам мов отроєний, i, не гово рячи нiчого, вiддав грошi жiнцi, нехай сама робить iз ними, що знає.
Панi маршалкова не дуже допитувалася про психiчний стан свойого мужа: се була дама практична, не заражена нiяким чутливим романтизмом. Одержавши грошi, вона енергiчно занялася приготуваннями до своïх iменин i ли шила пана маршалка жертвою його гризоти та три воги.
Бувши в мiстi на засiданнi ради повiтовоï, вiн здибав Шварца, що, знаючи про приготування до фамiлiйного праз ника, предложив вельможному панству своï услуги при всяких покупках i iнших справах. Пан маршалок приняв його предложення з байдужним, сквашеним видом, немов сей празник був для нього гiрким, як хрiн.
– Пан маршалок мають якусь гризоту? – закинув на лазливий бувший канцелiст.
– Навiть велику, – зiтхнув пан маршалок i звiрився Ш варцовi зi своïм клопотом.
– О, коли лиш стiлько, – скрикнув сей, – то можу зараз служити пану маршалковi своєю iнформацiєю. Пан ськi векслi находяться в руках Вагмана.
– Вагмана! Тоï п'явки! – скрикнув маршалок. – А вiдки ж ви се знаєте?
– О, я вiддавна маю його на оцi. Сей чоловiк – при чина мойого нещастя, а я не привик дарувати своєï кривди. З одним львiвським жидом вiн трактував про перепродан ня всього панського довгу, а сей знов обернувся до мене за деякими iнформацiями. Вiдти я й довiдався про те, що той вовк наострив своï зуби на пана маршалка. О, вiд нього можна надiятися всього найгiршого.
Пан маршалок знав се й сам i без Шварцового впевню вання, але не знав найважнiшого: як захоронити себе вiд зубiв сього вовка. Тож, вiдiславши Шварца з його услу гами до панi маршалковоï, якiй просив не говорити нiчого про сi прикрi довговi справи, сам вiн, ходячи по гарнiй маршалкiвськiй залi в будинку ради повiтовоï, почав мiр кувати, що йому робити далi. Та нараз зупинився, на його лицi заяснiв усмiх, i вiн навiть ударив себе долонею по чолi. Гай, гай! Що за дивне сотворiння чоловiк! Найближчi, найнатуральнiшi думки приходять йому в голову найпiзнiше! До найближчоï мети мусить доходити крутими, далекими манiвцями! Адже ж що може бути простiше, як конверсiя всiх отсих векселевих довгiв на одну позичку в будущiй зреформованiй повiтовiй касi? Йому, маршалковi, позич ки, хоч i як високоï, каса не посмiє вiдмовити. Значить, коби тiльки якнайшвидше доконати реформи! А й ся справа була майже запевнена, опозицiя Кшивотульського вже тепер дуже слаба, а по iменинах панi маршалковоï, надiя тися, й зовсiм перестане iснувати. Лiквiдацiя обох iснуючих кас – проста формальнiсть, i перед Великоднем, у великiм постi, можна буде позбутися отсього упиря, що морив його душу. Треба тiльки ще одного: випросити у Вагмана проволоку до того часу. I, роздумавши се, пан маршалок переждав, доки почало смеркати, i, одягши свою легку загортку, пiшки, крадучись вулицями i пильнуючи йти так, щоб його нiхто не пiзнавав, поспiшив до Вагмано вого помешкання.
Вагман приняв пана маршалка покiрно, просив його сiдати, а сам, стоячи перед ним, запитав, чим може служи ти? Пан маршалок усмiхнувся на кутнi зуби.
– Чую, що у вас моï векселi.
– Дещо є.
– Ви завдали собi працi скупити ïх.
– Продавали, то я купував.
– Яку цiль мали ви, скуповуючи моï довги?
– Iнтерес, прошу вельможного пана маршалка. Пан маршалок добра фiрма, то чому ж не маю купити?
– I що ж думаєте робити з ними?
– Що маю робити? Надiюся, що пан маршалок спла тять. Адже папери добрi.
– Не бiйтеся, пане Вагман, свого пiдпису я нiколи не заперечу.
– Може, вельможний пан маршалок хочуть зараз спла тити дещо?
– Бачите, пане Вагман, дещо я мiг би, але думаю, що лiпше буде все вiдразу. У вас там багато тих папiрцiв?
– Буде на п'ятдесят тисяч, а може й троха бiльше.
– Отже, бачите, у мене накльована фiнансова опера цiя, що позволить менi сплатити все те вiдразу.
– Але коли?
– До Великодня найдалi. Можете до того часу пере ждати?
– Що ж, пан маршалок знають, in Geldsachen h o rt die Gem u ltlichkeit auf 12be7cc7e4b10528__ftnref51 title=>1 . Я пана маршалка не хочу руйнувати, бо то для мене не є нiякий iнтерес. Але все-таки лiпше бу ло би сплатити все якнайшвидше. Знають пан маршалок, грошi грошi родять, проценти ростуть.
– Се вже моя страта. Що маю робити! Прийде час, то заплачу все. Тiлько прошу пiдождати, найдалi до В еликодня.
– Що ж, пан маршалок знають, такi папери – то пе релетнi птахи. Сьогоднi вони в моïх руках, завтра трафить ся купець, i я продам ïх, а тодi не можу ручити нi за що.
– Розумiється, пане Вагман, розумiється. Я проти того нiчого не говорю. Але двi чемностi можете менi зро бити.
– Якi?
– Одну ту: доки папери в ваших руках, не робiть нiяких крокi в до В еликодня. До того часу надiюсь усе сплатити.
– Се можна. А друге?
– Друге те: як продасте кому моï папери, дайте менi знати, кому.
– Гм. Часом такий купець не бажає собi того.
Пан маршалок глянув пiдзорливо на Вагмана.
– Маєте нап'ятого такого купця?
– Та... наразi не маю. Але, може, трафиться.
– Га, робiть, як знаєте, – кинув недбало маршалок. – Але се перше обiцюєте менi?
– Нехай буде й так.
– I се прецi можете обiцяти менi, що дасте знати, коли продаватимете моï папери.
– Нехай i так буде.
– Слово честi!
– На хайрем.
Пан маршалок подав Вагмановi ласкаво руку i вийшов геть.
XLIII
Iменини панi маршалковоï вiдбулися гучно- бучно i гiдно пiддержували традицiю старопольськоï гос тинностi дому Брикальських. З'ïхалася мало що не вся шляхта з повiту, розумiється, з виïмками шляхтичiв moj z eszowego wyznania 12be7cc7e4b10528__ftnref52 title=>2 , до яких панi маршалкова почувала сердечну антипатiю. Приïхав пан президент окружного суду, також спецiально доконче запрошений паном мар шалком. Вже над вечором прибув граф Кшивотульський бричкою, запряженою парою огнистих шпакiв; хоч граф, вiн iз опозицiï iншим неутитулованим шляхтичам у повiтi нiколи не ïздив чвiркою.
Швидко по його приïздi розпочався обiд. Господар i господиня заскакували коло нього, даючи йому до пiзнан ня, що властиво на його приïзд ждали всi. До обiду по кликано при ударi шостоï. Графа Кшивотульського посад жено на чiльнiм мiсцi, праворуч панi соленiзантки. Лiво руч неï сiв пан президент, а праворуч графа засiв госпо дар дому. Далi позасiдала решта товариства – розумiється, самi своï, гербовi, nati et possessionati 12be7cc7e4b10528__ftnref53 title=>1 . Другий стiл, для панських офiцiалiстiв i менше видних гостей, був застав лений у офiцинах, а третiй, для вiзникiв i двiрнi – в челяднiй. Панi маршалкова строго перестерiгала звичаю i етикети. Перший стiл мав, по старому звичаю, мати два надцять дань, другий шiсть, а третiй три.
Граф Кшивотульський i загалом сими часами був не в добрiм гуморi, а побачивши президента мiж гiстьми, сквас нiв до решти. Вiн сидiв мiж господинею й господарем як сам не свiй, пiддержував розмову слабо, ïв i пив мало, а на сердечне припрошування панi маршалковоï вiдповiдав чемно, але без того дотепу, який робив його звичайно ду шею товариства. Вiн почував, що його зваблено в лапку i що йому, мабуть, не втекти з неï.
Тим часом розмова при столi йшла оживлена, розу мiється, зовсiм не полiтична, про пси, конi i мисливськi пригоди. Мiж п'ятим i шостим данням пан маршалок з найневиннiшим у свiтi лицем запитав Кшивотульського, чи вiн перечитав уже нарис статуту новоï, реформованоï каси, розiсланий усiм членам ради повiтовоï?
– Одержав i я сей елаборат, але подумав собi: шкода часу i атласу, – вiдповiв граф.
– Однако я просив би конче коханого графа прочитати його, – чемненько мовив пан маршалок. – I надiюсь, що прочитання розсiє тi упередження, якi пан граф має до сеï реформи.
– Як то? Хiба сей новий статут лишає рiч по-старому?
– Нi, навпаки, вiн поступовий, можна сказати, ре волюцiйний, – з усмiхом мовив маршалок.
– Знаєш, коханий маршалку, що я ворог усякоï рево люцiï.
– А таки надiюся, що тебе, коханий графе, наверну на сю, спецiально на сю революцiю.
– Мусила б бути якась незвичайна.
– I є. Подумай собi, ми реформуємо властиво нашу, панську касу. То значить, переводимо будущу, спiльну касу на статут теперiшньоï хлопськоï. Робимо ïï спiльною для всiх у повiтi, хто потребує кредиту.
– Хто найбiльше потребує, той найбiльше вiзьме, – байдужно втрутив граф.
– Розумiється, – потвердив маршалок, удаючи, що не зрозумiв особистоï алюзiï. – А спецiальними параграфами означено maxima 12be7cc7e4b10528__ftnref54 title=>1 , до яких може доходити кредит для ве ликоï, а для яких для дрiбноï посiлостi.
– Нова кiсть незгоди, – знов байдужно втрутив граф, делiкатно оббираючи удо печеноï качки.
– Зовсiм нi. Вони обчисленi на основi дотеперiшнiх балансiв. Зрештою при спецiальнiй дискусiï можна цифри змiнити. Ходить тiлько о принцип. Адже двi повiтовi каси – се подвiйна адмiнiстрацiя, подвiйний кошт.
– Се так.
– В усякiм разi дуже прошу любого графа...
– Але ж розумiється! – перервав живо граф. – Се ж мiй обов'язок переглянути статут.
– Ми не зрiкаємось твоєï цiнноï опозицiï, – з солодким усмiхом мовив маршалок. – Навпаки, вона нам дуже по жадана, але почуваємо, що в основному питаннi по нашiм боцi правда.
– Ну, маршалку, – мовив трохи уражений граф, – за кого ж ти мене маєш, думаючи, що я можу бути в опозицiï проти справедливого проекту?
– А в такiм разi ми погодимося! – радiсно мовив мар шалок i протягнув графовi обi руки. Сей обтер пальцi правоï руки серветою i подав ïï маршалковi.
Обiд помалу доходив до кiнця. Коли подали iндика, гос тям поналивано шампана, i граф Кшивотульський пiднiс тост на здоров'я соленiзантки, оздоби польського жiноцтва, господинi повiту, панi маршалковоï. Тост принято з енту зiазмом, граф поцiлував руку господинi, а за його прикла дом робили се по черзi всi iншi гостi. Потiм пiшло морожене, цукри i фрукти, i тут маршалок у довгiй цвiтастiй промовi подякував усiм гостям за честь, а обертаючися спецiально до графа, горячо славив згоду i єднiсть усiх найблагороднiших i найповажнiших людей у повiтi, остерiгав перед розладдям у ïх рядах перед лицем ворога, що встає знизу i пiднiмає до бою проти сього острова ладу, традицiï i ци вiлiзацiï всi темнi сили. I сей тост принято з великим оду шевленням, а маршалок i граф кинулись собi в обiйми.
Вже геть по дев'ятiй гостi повставали з-за стола. Дами разом з панею маршалковою пiшли до ïï покоïв, а мужчини перейшли до кабiнету пана маршалка на чорну каву i ци гара. Пан маршалок iшов передом попiд руку з гра фом.
– А що, коханий графе, твоя справа в судi? – запитав мов знехотя.
– А, – всмiхнувся йовiально граф, – ось мiй нинiш нiй вiзавi, – i вiн, обернувшися лицем, говорив так, щоб чув його й президент, що йшов зараз за ними, – ось пан президент ласкавий хоче конче мене на старi лiта впаку вати до кримiналу.
– Вiльнi жарти, пане графе, вiльнi жарти, – трохи заклопотаний, мовив президент.
– Ну, але скажiть, так, по щиростi: се б була вели ка сатисфакцiя для вас, судовикiв, посадити мене так з на мiсячок, на два, а?
Президент переборов своє заклопотання i приняв по­ важний вид.
– Пане графе, – мовив вiн, – тiлько Бог знає, скiлько клопоту наробила менi досi ся справа. Задля неï досi, – ска жу се sub rosa 12be7cc7e4b10528__ftnref55 title=>1 , хоч се урядова тайна, – я був два рази у президента крайового суду i раз у намiсника.
– Ов, а я й не знав, що Гриць Галабурда, – так нази вався побитий графом селянин, – така велика фiгура, що його вiдворотною стороною цiкавляться аж такi великi достойники. Чи не жадали фотографiï?
– Отак пан граф завсiди! – сумно хитаючи головою, промовив президент. – Кiлько разiв можна було вбити сю нещасну справу, якби пан граф були лише хотiли на серйо!
– Я? Хiба я зачинав ïï?
– Ну, до певноï мiри так, – несмiло мовив президент.
– Ра rdon , коханий президенте. Хлоп приходить до мене зi скаргою, я вислухую його i бачу, що справа ясна, як сонце...
– Дарують шановний граф, – перервав президент. – Справа зовсiм не така ясна, а головно, пан граф не мали нiякого права судити ïï.
– Е, що там менi вашi писанi права! – офукнувся граф i пустив величезний клуб диму просто в лице прези дентовi.
– Перепрошаю, панове, – вмiшався пан маршалок, – але менi здається, що дискусiя зiйшла на невластиву до рогу. Шановний пан президент сказав перед хвилею, що справа могла б бути залагоджена. Даруйте, що я вмiшуюся в се дiло, але менi, як i загалом усьому обивательству, безмiрно залежить на тiм, аби ся справа була залагоджена без скандалу. Се конче потрiбне для поваги нашого стану, цiлого повiту.
– I я нiчого бiльше не бажаю, – додав президент.
– Так вiльно спитати, як пан президент представляють собi ïï залагодження?
– Схотiть, панове, зрозумiти, – мовив, немов звиняю чися, президент, – що я не можу попросту взяти i кинути справу пiд сукно. Вона занадто голосна, а вдодатку маємо тут у повiтi кореспондента...
– Ïдовиту гадюку! – додав маршалок.
– При тiм справа не в моïх руках. Слiдство скiнчене, акти має в руках прокуратор...
– Ну, хто хоче в горох, той уже знайде стежку, – бурк нув граф.
Президент закусив губи i замовк.
– Коханий президенте, – задобрював його маршалок, бачачи, що графова увага болючо дiткнула його, – прошу не переривати собi. Ми цiкавi знати, який можливий вихiд iз сеï справи. Я не сумнiваюся, що наш любий граф зробить усе що зможе, щоб задовольнити вимоги права.
– Вихiд тут дуже простий, – мовив успокоєний пре зидент. – Панове, знаєте старий правний аксiом: Wo kein Kl a ger , da kein Richter 12be7cc7e4b10528__ftnref56 title=>1 . Хоча в сьому випадку скаргу веде прокураторiя, але я не сумнiваюся i готов зi свого боку зробити все, що зможу в тiм напрямi, щоб вона вiдступила вiд оскарження, коли тiлько первiсний покривджений за жадає того.
– Грицько Галабурда! – скрикнув граф.– А що, чи не казав я, що вiн тут головна особа.
– Беру на себе Грицька Галабурду, – мовив маршалок, – i надiюся ще завтра доставити його з такою заявою до прокураторiï.
Граф Кшивотульський витрiщив очi.
– Добре би було, – мовив далi президент, – якби iз громади покривдженого явилася депутацiя у прокуратора i в мене i зложила свiдоцтво...
– I се беру на себе! – поспiшно мовив маршалок.
– Ну, а нам нiчого бiльше й не треба. Але якусь опору, якесь покриття мусимо мати.
– Коли лиш сього вам треба! Се ж при тiй популяр ностi, яку має наш коханий граф, найлегша рiч у свiтi. Що, любий графе, не маєш нiчого против того, щоб я взяв сю справу в своï руки?
Граф мовчки подав руку йому, а потiм президентовi. Всi три панове поєднались. Се поєднання запечатало спра ву реформи повiтових кас i справу Гриця Галабурди. Хлоп ських 80 000 з[олотих] р[инських] мали без опозицiï пiти на латання дiр у кишенях пана маршалка, Гриць Галабур да мав замiсть покарання свого кривдника задовольнитися кiльканадцятьма ринськими басарунку, а в повiтi мала вiдтепер панувати примiрна єднiсть мiж найблагороднi шими i найповажнiшими людьми, репрезентантами блис кучоï традицiï i цивiлiзацiï.

XLIV
Баран сидiв у своïй комiрцi i грiвся. Комiрка, перероблена з колишньоï дривiтнi на помешкання сторожа, була маленька, збита з дощок i облiплена глиною, з одним вiконцем на подвiр'я. Невеличка залiзна пiч давала бiльше диму i чаду, нiж тепла, а надворi був здоровий мороз. Вi конце було цiле покрите ледом i iнеєм, що не хотiв таяти навiть тодi, коли в печi горiв огонь i вона внизу була майже червона. Баран мерз по ночах, спав накритий усiма лаха ми, якi тiльки були у нього в хатi, i нагрiвався тiльки на дворi при роботi. В його хатчинi, бачилось, мороз звив собi тривке гнiздо, кидався йому на шию при самiм входi i, чим далi в нiч, тим тiснiше тулився до нього, проймав його до костi. Навiть поблизу розпаленоï печi сей упертий мороз вiдчiплявся вiд нього лише з одного боку, не перестаючи грозити другому. Нiколи ще зима так не докучала Барановi. Вiн крав дрова, трiски, а навiть стару дерев'яну по суду вiд усiх партiй, весь день тiльки за тим i нипав, щоб роздобути дрiвець, i топив у своïй ненаситнiй печi, топив до пiзньоï ночi i грiвся, проганяв упертий холод, що своïм дотиком будив у його тiлi непереможну дрож.
I сьогоднi вiн сидить i грiється. В печi догоряють якiсь опилки, лати з сусiдського паркана i скалки з якоïсь роз битоï коновки – худа страва для ненаситноï залiзноï поч вари, що, розпечена внизу, нагорi ледве тепла i грозить швидко вистигнути та лишити його над раном на поталу трiскучому морозовi. Пiзно вже, на мiськiм ратушi вибила десята. Та проте на вулицях iще рух i гамiр. Сьогоднi свя тий Сильвестер, кiнець року, а мiська люднiсть, особливо середнiй стан, обходить сей день празнично. Не так день, як вечiр. Стрiчають новий рiк. У кого сiм'я, той в крузi сiм'ï; дехто у знайомих. А в кого сiм'ï нема, той шукає ка валерського товариства i стрiчає новий рiк у пиварнi, в каварнi або в iнших веселих мiсцях. А що в урядничiм свiтi таких бурлак багато, а не один i жонатий волить за бавитися в кавалерськiй компанiï, нiж при домашнiх ла рах i пенатах, то й не диво, що по мiських вулицях сеï ночi людно i шумно, тут i там проходять купки панiв у футрах та теплих загортках, голосно розмовляючи, ще голоснiше регочучись, деколи навiть затягаючи пiсень, що по кiлькох нотах уриваються, та скриплячи чобiтьми по твердiм за мороженiм снiгу, що за дня встиг покрити землю досить грубою пуховою периною.
Баран тулиться як може найближче до печi i ловить вухом тi уриванi гуки, якi доходять iз вулицi в його ко мiрку. Тi хвилi далекого, чужого i майже незрозумiлого йому життя не цiкавлять його. Вiн вiдмахується вiд них, мов вiд налазливих мух, занятий своïми власними турботами.
– О нi, мене не здуриш! – говорить вiн з дивним усмi хом манiака, обертаючись не то до печi, не то до якогось незримого розмовника. – Нi, я вже що бачу, то бачу. Хоч ти притаïвся, удаєш дуже зайнятого, чинишся святим та божим, але я бачу все, бачу i розумiю. Кожде твоє слово розумiю. Ти думаєш, що я не знаю, про що ти розмовляєш iз тими хлопами, з тими попами i жидами, замкнувшися там, у своïм покою! О, паничу, замикайся хоч на сто ко лодок, – мене не здуриш. Навпаки, небоже, навпаки! Се якраз свiдчить против тебе. Се ти сам себе зраджуєш. Я чую, час твого панування надходить, i ти готуєшся висту пити. Смiйся, смiйся! А сам твiй смiх зраджує тебе. Сам твiй смiх говорить менi виразнiше, нiж би могло сказати сто язикiв.
Вiн озирнувся, замовк i пильно прислухувався до ве селих викрикiв, п'яних пiсень i голосних крокiв там, на вулицi. Його чоло зморщилося, на ньому нависла хмара.
– У-га! Скрип-скрип! Скрип-скрип! – Передражнював вiн якось злобно i гiрко. – I ночi ïм нема. Чи завтра весiл ля, чи Страшний суд, вони байдуже собi. П'ють, регочуться, спiвають. У канцелярiях сидять, судяться, грошi зичать, балi справляють. Мов i нiде нiчого. Мов i не догадуються, що конець надходить, що за день, за два всьо перемiниться. Всьо, всьо! Сонце зiйде з заходу, води потечуть догори, порядок свiту захитається. А вiн на огнянiм возi виïде на високу гору... А його голос залунає, мов грiм. А його слуги розбiжаться на всi кiнцi свiту приводити всiх до присяги. Всiх до присяги йому, вороговi, антихристовi. А перед присягою кождий мусить зламати хрест, потоптати причастя, виречися Бога... А по присязi кождому випалять на чолi знак антихристiв. А хто не захоче присягти, того на муки... на катування... на смерть...
Баран говорив швидко, вперши очi в темний кут. Ма ленька лойова свiчка, що стояла край постелi на баняку, оберненiм догори дном, i була прилiплена до нього власним лоєм, коптiла, нагорiвши; ïï свiтло тремтiло, i Баранова тiнь на супротилежнiй стiнi також тремтiла. А Баран гля дiв у кут i говорив голосно, задихаючись, i сам почував чим раз бiльший страх вiд своïх слiв. Його очi робилися не движнi, в них загорялися iскри якогось непевного, дикого огню, а руки, простягненi довкола печi, стискалися в ку лаки, то знов випручувалися, мов силкуючись ухопити щось невловиме. Вiн дико зареготався.
– Га, га, га! Що ïм то значить! Хiба вони й без того не служать йому? Хiба вони всi не є з чортом у змовi? Ïм не страшно приходу антихриста. Вони, певно, не спротив ляться його покликовi, пiдуть за ним, аби лише кивнув, поцiлують його, i приймуть його печать, i будуть служити йому, як служили досi. Тим-то вони тепер такi веселi. Ба чать знаки на небi й на землi, а веселi. П'ють, регочуться, спiвають. А деякi, може, й знакiв не бачать. Послiпли, родились i живуть iз зажмуреними очима. Здається, що дивляться, ходять, грошi лiчать, читають, а того, що най важнiше, що найстрашнiше, того не бачать. Вiд чого ду ша тремтить, i кров у жилах стигне, i волосся вгору встає. Страшних Божих знакiв не бачать. А може й бачать, але так, як теля новi ворота: витрiщаться, вибалушать очi, по стоять та й пiдуть далi, не зрозумiвши, що воно й до чого.
Баран опустив голову i засумувався. Його id e e fixe 12be7cc7e4b10528__ftnref57 title=>1 , недалекий прихiд антихриста, бушувала в його душi, прий маючи найрiзнiшi форми i напрями. Зразу вiн щодня в по лудне ходив як вартовий попiд Євгенiєвi вiкна. Потiм по кинув се – без намислу, але так якось забувши, i взявся щоночi оббiгати всi стежки i корчi мiського саду, шукаючи там похованих помiчникiв та прислужникiв антихристо вих. I се заняття вiн покинув по двох-трьох тижнях, а зате знайшов собi iнше – бiгати щоранку на рогачку i визи рати з високого берега за мостом, чи не надходять анти христовi полки, якi, здавалось йому, якраз сим шляхом по виннi надiйти одного ранку i завоювати мiсто. Вiн бiгав так досить довго; анi сльота, анi першi морози не спиняли його. Розумiється, що вiд часу тих пошукувань за антихри стом i його помiчниками вiн щораз бiльше занедбував обо в'язки своєï служби, але се йому було байдуже. Страшнi oбрази антихриста i близькоï катастрофи анi на хвилю не по кидали його, а кожда стрiча з Євгенiєм наповняла його переляком, кидала в дрож. Вiн робився весь жовтий, ку лився i мовчав уперто; та загалом силкувався якнайрiдше стрiчати Євгенiя, тiльки потаємно, здалека слiдив нена станно за кождим його кроком.
Але тепер, отсе вже вiд кiлькох тижнiв, вiн покинув бiгати за рогачку. Недалека катастрофа в його уявi при няла iншi форми i в iншiм напрямi попихала його хору волю. Йому здавалося, що конче треба остерегти тих не видющих, безтурботних людей, що, може, й не радi би йти на службу антихриста, але не готуються до боротьби з ним тiльки з вродженоï слiпоти або з недогадливостi та не дбальства. В його головi чимраз сильнiше вкорiнялася думка – отворити очi тим людям, розбуркати ïх iз ïх безжур ностi, вказати грiзну небезпеку. Як се зробити – вiн про те не думав, але сама думка щоночi вертала до його голови, стукала в нiй, мов хробак у стiнi, i набирала неперепертоï сили.
– Нi, не можна се так лишити. Щоб пекельний цар так i хапнув ïх усiх, мов сонних? Нi, нi, грiх менi буде, коли допущу до сего. Розбуджу ïх! Натуркаю ïм до уха! Нехай знають, нехай готуються! Нехай продруть очi, не хай бачать, яка страшна пропасть перед ïх ногами. Я знаю, йому се буде не в лад, але що менi до того? Велить мене вхо пити, мучити, дерти зi шкiри, палити на терновiм огнi... Ну, i що ж? I нехай! Я готов! Але не позволю йому таємно вскочити в мiсто, як вовковi в кошару. Гай же! Гай же! До дiла! Крайня пора! Не знаємо дня нi часу, коли прийде злодiй, тож годi отягатися!
I, весь тремтячи з внутрiшнього зворушення, Баран устав, надяг на себе, що мав найтеплiшого, i вийшов зi своєï комiрки, загасивши недогарок свiчки. Надворi було ясно, мiсячно; снiг на подвiр'ï iскрився синявим фосфоричним блиском. Баран почав сквапно шукати чогось очима. В ку тi коло його комiрки була шопка, прибудована до стiни тоï самоï комiрки. В тiй шопцi стояла велика балiя, обiк неï лежали два праники. Баран узяв iз бантини свiй гру бий шнур, яким носив дерево з пивницi для партiй, поче пив балiю за вуха i зав'язав собi на плечi, так що ïï дно стирчало перед ним, мов великий круглий тарабан, а взяв ши праники в обi руки, вийшов хвiрткою на вулицю.
На годиннику вибила одинадцята. Найближчi вулицi, облитi мiсячним свiтлом, були пустi. Де-де на розi вулицi блимала жовтавим свiтлом лампа. Де-де в шинках свiти лися вiкна, i вiдтам лунали крики та спiви; далеко по пе редмiстях переливалися голоси померзлих колядникiв, що попiд вiкнами за цента витягали звiсну щедрiвку:
Nowy rok nastaje,
Ochoty dodaje – hej nam, hej!
Koleda, koleda, koleda! 12be7cc7e4b10528__ftnref58 title=>1
I разом з останнiм ударом годинника понад сонним мiс том залунав дивний туркiт – глухий та зичний, мовби по нерiвнiй каменистiй дорозi ïхав важкий вiз, а на ньому була величезна порожня скриня. Туркiт iшов зразу повiльний, мiряний, два удари i пауза, два удари i пауза, мов важка ïзда по груддi. Але ось Баран вийшов на ринок, виметений вiд снiгу, гладко утоптаний, i пiшов скорiше, а рiвночасно його руки швидше замахали праниками, гус тiше заторохтiли удари, мов величезнi градовi зерна по новiм дасi. Тра-та-та-та! Тра-та-та-та! Чимраз дужче, голоснiше. Гуркiт котився по гладкiй ледовiй площi, хви лював у чистiм морознiм повiтрi, бив до замерзлих вiкон, аж шиби дзеленькотiли, вбiгав до домiв, будив зо сну сон них, наповняв тривогою серця веселих, що в товариствах дожидали нового року. Наглий гуркiт грому не був би дужче перелякав ïх. Що се таке? Що сталося? – вири валося з усiх уст. Дами блiдли, мужчини тислися до вiкон, вибiгали на балкони, хапали загортки i виходили на ву лицю. Цiле мiсто стрепенулося, затривожилося. Навiть п'янi спiви i крики по шинках та каварнях замовкли. На передмiстях тут i там пси обiзвалися глухим виттям, вiд кликаючися на дивний туркiт, що лунав чимраз частiше, дужче, страшнiше серед ясноï, розiскреноï ночi.
– Що се таке? Горить десь? Напад якийсь? – чути було з рiзних бокiв голоснi поклики. По вулицях зчинився рух. Однi бiгли туди, другi сюди, бо одним здавалося, що се тарабанять там, а iншi шукали джерела сього гуркоту в iншiм боцi.
Два полiцiянти з мiськоï полiцiйноï стражницi першi побачили Барана з балiєю i праниками i скочили до нього.
– Ти що робиш? Стiй! – закричали вони на нього зда лека.
Баран не оглядався. Iшов i тарабанив щосили. В його головi засiла думка, що мусить, отак тарабанячи, обiйти три рази довкола ринок, потiм обiйти костел, пройти здовж головну вулицю, а потiм боковою вулицею вернути додому. Чому якраз так треба було зробити, сього вiн не знав, але власне се мав собi за обов'язок.
– Стiй! Хто ти? – кричали, доганяючи його, полi цiянти.
Баран не втiкав, але й не ставав. Тiльки руки його за бiгали швидше, удари по днi балiï заторохтiли з бiльшою силою.
– Се Баран! – мовив один полiцiянт, догонивши його i заглянувши йому в очi.
– Ти що робиш, Баране? – крикнув другий полiцiянт.
– Буджу, буджу, – глухо мовив Баран.
– Кого будиш?
– Усiх, у кого є уха, у кого душа жива.
– Та пощо?
– Щоб не спали. Щоб стереглись.
– Чого ïм стерегтися?
– Ворог близько. Ворог надходить.
– Який ворог?
– Ворог на огнистiм возi. Буде ходити в повiтрi, його голос, як грiм. Його слуги будуть печатати його печаттю всiх прихильних йому. Його...
Дальшi слова заглушило громове торохтiння праникiв.
– Чи ти вдурiв, Баране? – кричав полiцiянт. – Дай спокiй! Пана старосту будиш.
– Ви самi послiпли i поглухли! – ревiв у вiдповiдь Баран, не перестаючи тарабанити. – А я свою службу роб лю. Буджу всiх. Уставайте, не спiть, бо ворог близько!
– Але ми арештуємо тебе.
– Не смiєте! Руки вiднiме тому, хто доторкнеться мене. Мене Бог послав. Я з Божого розказу, а ви що? Кому слу жите? Антихристовi!
Полiцiянти, простi собi передмiщани, при тих словах почули острах i почали хреститися. Гуркiт Баранових пра никiв видався ïм тепер чимсь грiзним, вiщим, i вони стали мов стовпи, не смiючи анi арештувати, анi спиняти Бара на. Сей, бубнячи щосили, пiшов далi.
На полiцiянтiв наскочила купа нiчних бурлак, що з шумом i голосними розмовами йшли на погоню за тарабан щиком.
– Що се? Хто се бубнить? – загомонiли вони.
– Баран, сторож Баран, – вiдповiли полiцiянти.
– Та що вiн, здурiв?
– Здурiв.
– Та чому його не замкнете, не арештуєте?
– Та за що?
– Але ж вiн цiле мiсто зо сну збудить.
– Ну, та що з того?
Але мiж компанiєю знайшовся комiсар вiд староства, i сей зараз пiднiс голос:
– Зараз його арештуйте! Що ви тут балакаєте дурницi!
Полiцiянти, пiзнавши його, салютували.
– Прошу пана комiсара, вiн, очевидно, має напад своєï слабостi.
– Зв'язати його! Нехай не робить галабурди по мiстi.
А iншi з компанiï вже пустились наздогiн за Бараном, кричачи:
– Лапай! Тримай!
Сi окрики пiдняли ще бiльшу тривогу. З рiзних кутiв, з шинкiв, вулиць i балконiв залунали окрики: Лапай! Тримай! Злодiï! З рiзних сторiн чутно було голоснi кроки по замерзлiм снiгу, лускiт дверей, скрип хвiрток, гавкання i виття псiв – пiднявся такий гармидер, що майже глу шив собою невгавне торохтiння Баранового тарабана. До того ще небо, перед хвилею ясне, почало насуплюватися хмарами, а одна з них, сiра, величезна, моментально за крила мiсяць. Не минуло кiлька хвиль, а цiле мiсто пото нуло в пiтьмi, тiнi пожерли контури вулиць i домiв, тiльки снiг пiд ногами блищав синюватим фосфоричним блиском. Здавалось, немов розбурхане, розполохане мiсто нараз прикрито чорною плахтою. А пiд тим чорним покривалом ще дивогляднiше лунали то п'янi, то тривожнi крики, стук крокiв, виття псiв i голоснiше над усе – сухе та часте то рохтiння праникiв по балiï.
– Лапай! Тримай! – гомонiли голоси з усiх бо кiв ринку. Та Баран раптом змiнив свiй план i скрутив з ринку в одну з тих тiсних бокових вуличок, якi густо мо талися помiж бруднi та без плану будованi жидiвськi ка меницi. Крики на ринку, мабуть, перелякали й його, бо вiн, сам не знаючи чого й пощо, пустився бiгти, не перестаю чи, проте, тарабанити. Лиш часом, коли духу у нього не ставало, а руки млiли, вiн зупинявся десь у темнiм кутi, спочивав на кiлька хвиль, а потiм бiг далi.
– Тут вiн! Тут вiн! Ось тут було чути! Нi, он там на розi! Нi, тут десь! – лунали за ним голоси погонi, i цiла купа сторожiв, жидiв, панiв, полiцiянтiв увалилася в тiсний заулок, стукаючи, кричачи, спотикаючись, кленучи, а тiльки вiд часу до часу видаючи дружнi окрики:
– Лапай! Тримай!
Баран, увесь тремтячи, скочив за якийсь паркан i схо вався за невеличким прибудiвком. Уся купа бiгцем, мов стадо волiв, провалила поуз нього. Коли вже були досить далеко, Баран вискочив iз своєï криïвки i пустився бiгти iншою вуличкою в iншiм напрямi, а пробiгши зо сто крокiв, раптом задроботiв на своïм тарабанi, аж в ухах заля щало.
– Лапай! Тримай! Онде вiн! А що, не казав я! – чути було здалека крики погонi, а за кiлька мiнут застогнала земля пiд ногами шаленоï купи, що з гомоном, реготом, оханням та прокляттями гнала тепер уже щодуху вслiд за Бараном. Пощо властиво вони бiгли, чого хотiли вiд Барана, вони й самi не знали. Се був якийсь iнстинктовий рух, у якому тонула iндивiдуальна свiдомiсть кождого. Можливо, що коли б вони були тепер догонили Барана, одна якась гумористична увага була б довела ïх до вибуху смiху, але не менше можливе й те, що в такiм разi хтось один був би пiдняв руку на Барана, а за його прикладом усi були б кинулись на нього, мов звiрi, i вбили б його на мiсцi швидше, нiж би в ïх головах засвiтала застанова, що вони роблять, i пощо, i за що.
А Баран тим часом бiг не спочиваючи. Тепер вiн не та рабанив раз у раз, мовчки пробiгав тiсними вуличками, де- де перескакував через плоти i пробiгав огородами з одноï вулицi в другу i тiльки на роздорiжжях, у глухих i темних заулках, де було зовсiм пусто, вiн зупинявся i розсипав голосний туркiт свойого iмпровiзованого тарабана. Сей туркiт був немов знаком алярму для юрби його нагiнцiв. З поблизьких вуличок i з дальших площ лунали ïх окрики, трiщали плоти, чалапали важкi кроки i з скаженим завзят тям розлягалися крики:
– Тримай! Лапай!
Ся дика, безтямна погоня тривала вже майже годину. Баран з десять разiв змилював слiди, вiдскакував набiк, пропускав своïх нагiнцiв поуз себе, змiняв напрям своєï втеки. Вiн бiгав по вулицях без плану, тiльки кермуючись криками та стуками, що лунали то поза ним, то з лiвоï руки, то з правоï. Вiн оббiг уже значну часть мiста, всюди сiючи забобонний переполох, тривогу та неспокiй. Увесь спотi лий, задиханий i перетомлений, вiн ледве дихав, у його висках кров стукала мов молотами, перед очима крутилися кровавi колеса, за горло душило щось, i якась страшенна тривога здавлювала серце. Вiн тiкав тепер щосили, немов, сповнивши якийсь страшенний злочин, бажав сховатися десь, бажав бути дома. Та ось перед ним скiнчилася вузька вуличка i з ïï гирла вiн вискочив на широку площу. Якраз в тiй хвилi виглянув мiсяць iз хмари i показав його очам контури високого будинку з кiнчастими вежами i золотими хрестами. Се був костел. I в Барановiй душi мигнула дум ка, що вiн мусить, мусить оббiгти сей костел, барабанячи щосили, мусить се зробити, хоч би мала земля пiд ним за пастися. I вiн ухопив праники в руки i задрiботiв ними по балiï з остатнiм напруженням усiх своïх сил.
– Лапай! Тримай! – ревла погоня, кiлькома вулич ками надбiгаючи до площi, серед якоï стояв костел, окружений невеличким сквером. Але Баран уже не слухав тих крикiв, вiн бiг, тарабанячи, довкола костелу в напрямi великих входових дверей.
– Ось вiн! Онде вiн! Онде! – кричали нагiнцi з рiзних бокiв, побачивши його. Площа заповнилася задиханими людьми, обсипаними снiгом, уоруженими хто в елегантнi лiски, хто в кiлля, виломане з плота. Чути було ïх важке сапання; дехто хрипiв, дехто душився кашлем; многi при держували в бiгу капелюхи на головах.
Нараз гуркiт Баранового тарабана затих. Його темна фiгура, що була так добре видна для всiх, щезла, мов у землю провалилася. Погоня замовкла, заперла дух у собi, тiльки стук соток крокiв потрясав землею. Добiгли.
– Де вiн? Що з ним? – гомонiли заднi, напираючи на переднiх, що зупинилися мов остовпiлi. Перед ними на снiгу лежав Баран, вiдкинувши набiк праники i балiю, кидаючись i б'ючися по снiгу в епiлептичних корчах. Мi сяць обливав блiдим свiтлом його посинiле лице. Його горло харчало глухо, уста точили пiну, змiшану з кров'ю.
Нагiнцi стояли довгу хвилю нiмо. Дехто хрестився, iншi вiдвертали очi, не можучи знести страшного виду. Вкiнцi комiсар велiв кiльком сторожам узяти його i зане сти до поблизького шинку, щоб не замерз на снiгу, поки очуняє, а юрба, так несподiвано старабанена докупи, звiль на, в якiмсь пригнобленнi i засоромленнi почала розходитися.
XLV
Майже останнi з тоï купи вiдiйшли Шварц i Шна дельський.
Вони проводили сю нiч у Стальського. Здибавшися з ним ще десь коло восьмоï, вони пару годин просидiли в шиночку, п'ючи пиво i балакаючи. Стальський мав уже трохи в головi i коло десятоï встав i мовив до обох това ришiв:
– Що нам тут сидiти? Ходiть до мене. Стрiтимо новий рiк у родиннiм кружку.
Шнадельський почав вимовлятися.
– Може, вже пiзно. Може, вашiй панi наробимо кло поту?
– Е, що там моя панi! Не турбуйтесь про неï. Ходiть! Можемо зовсiм не займати ïï.
I Стальський, набравши в склепику рiзних вiктуалiв та напиткiв, гукнув на фiакра, i всi три поïхали до його дому. В гостиннiй було темно, але в Регiнинiй спальнi ще свiтилося. Стальський почав стукати. Прийшлось чекати досить довго, поки з кухнi не вийшла служниця зо свiчкою i не вiдчинила. Регiна хоч не спала, але, як звичайно, так i тепер, не виходила зi своєï спальнi.
– Панi, певно, спить уже, – мовив пошепки Шна дельський, роздягаючися зi свойого плаща.
– Нi, не спить, – голосно смiючись, мовив Сталь ський. – Прошу, панове, зовсiм без церемонiï. Будьте як у себе дома.
I вiн почав наказувати служницi, щоб якнайшвидше наставила самовар i принесла, якоï треба було посуди. За кiлька мiнут усi три товаришi сидiли при столi, торкалися склянками, пили i закусували. Розмова, зразу ведена не смiлими, притишеними голосами, робилася щораз голоснi шою. Шнадельський оповiдав маснi анекдоти, що збуджували гучний регiт, а Шварц пробував навiть затягати пiсень.
В тiй хвилi нечутно отворилися дверi вiд покою лiво руч i в них стала Регiна, вся в чорному, блiда, мов iз воску вилiплена. Голосом, ледве чутним зi зворушення, вона промовила:
– Перепрошаю панiв, але я сьогоднi нездорова. Мо же б, панове були ласкавi забавлятися трохи тихiше.
Шварц i Шнадельський машинально обернулися на крiс лах у той бiк, вiдки почули голос, i тiльки в слiдуючiй хви лi догадалися встати. Але Стальський, очевидно, чекав уже на щось подiбного з боку своєï жiнки, бо, не кажучи анi слова, схопився з мiсця, пiдбiг до неï i, обнявши ïï за стан, енергiчним рухом втягнув ïï до гостиноï.
– Але ж, Регiнко, – мовив солоденько та з притиском, – хто ж вигадав бути такою нечемною супроти гостей! Ходи сюди! Позволь представити ïх тобi. Пан Шнадельський. Пан Шварц. Сердечнi хлоп'ята. Готовi до всякоï услуги, – правда, панове?..
– О, з цiлого серця! З дорогоï душi! – хором сказали Шварц i Шнадельський, кланяючись.
– Просимо, не пускай нам тут комедiï про якусь сла бiсть! – говорив далi Стальський. – Я знаю, у тебе трошка головка болить – з невиспання, так, так, а трошка, може, зо злостi... тобто, вiд жовчi, вiд жовчi. Ось ми тобi зараз заординуємо лiк. На отсього солоденького, випий – як рукою вiднiме.
Вiн притяг Регiну до стола, незважаючи на ïï опiр, по садив ïï на крiслi i, наливши чарку лiкеру, пiднiс ïй. Вона легенько вiдтрутила його руку. Та в тiй хвилi та рука дрог нула непропорцiонально сильно i так штучно, що весь лiкер вихлюпнувся Регiнi в лице i на сукню.
– Але ж, Регiнко! Як же ж можна бути такою необе режною! – з незмiненими солодощами в голосi мовив Сталь ський. – Чи бач, усе розiллялося!
I в тiй хвилi вiн вiдвернувся вiд неï i з найбайдужнiшим видом почав зi Шнадельським розмову про якiсь зовсiм далекi речi. Регiна встала i пустилась iти геть.
– Але ж просимо тебе, посидь коло нас! – мовив Сталь ський, перериваючи свою розмову зi Шнадельським.
Однак Регiна, затуливши хусткою лице, облите лiке ром i гарячими слiзьми, вийшла.
– Ви образили паню, – мовив Шнадельський.
– Се з педагогiï, – реготався Стальський.
– Як то так?
– А так. Вона у мене дуже амбiтна. То я хочу троха зiгнути, надламати ïï амбiцiю.
– Але, може, панi справдi нездоровi? – закинув Шварц.
– Не вiрте ïй! Анi слова не вiрте! Всi жiнки комедiант ки. Нездорова! Не бiйтеся, щоб зробити чоловiковi якусь пакiсть, якусь прикрiсть, на се у неï завсiди знайдеться i сила, i постанова, i концепт. Але зробити щось приємно го – ох, нi, вона нездорова.
– Ну, здається, ви з супружного життя винесли до сить нерожеву фiлософiю, – завважав Шнадельський.
– Пане! – мовив Стальський, розвалюючися на крiс лi i закурюючи цигаро. – Маю того життя i тоï фiлософiï от поти! I якби хто нинi увiльнив мене вiд сеï-от окраси родинного огнища, – вiн кивнув головою в бiк тих дверей, якими вийшла Регiна, – то я вважав би його найбiльшим своïм добродiєм.
– Ну, жартуйте здоровi! – мовив Шварц.
– Пане, менi не до жартiв! – мовив поважно Сталь ський. – Попробували б ви пожити з нею десять лiт так, як я, тодi могли б говорити в тiй справi. Знаєте, я вже на дiявся, що нарештi доля увiльнить мене...
В тiй хвилi його промову перервав дивний шум i гар мидер, що доходив знадвору. Вже вiд доброï чвертi годи ни здалека доносився глухий гуркiт, мов торохтiння да лекого грому, але присутнi, занятi тим, що дiялось у покоï, не звертали на нього уваги. Та ось гуркiт залунав десь по близу, затрiщав, немов валився якийсь дерев'яний буди нок або сипалось камiння з горища, i рiвночасно залупо тiли кроки по вулицi, почулися рiзкi крики:
– Тримай! Лапай!
Усi схопилися з мiсць,
– Що се? Що там дiється? Валиться щось? Бiжать за кимсь. Чи злодiй? Чи розбiй який?
Гармидер зближався чимраз ближче. Торохтiння замовкло, а за хвилю рiзким гуркотом обiзвалося ось тут десь недалеко, мов за стiною. Шварц i Шнадельський ско чили до своïх загорток.
– Пробi, що се таке? Чи не горить де?
– Тримай! Лапай! – залунали скаженi крики на вулицi, i, мов буря, пролопотiла попiд вiкнами масова по гоня. Шварц i Шнадельський уже були одягненi i, попро щавшися iз Стальським, вискочили за браму i щезли в пiтьмi. Гармидер вiддалився так само швидко, як набiг. Стальський добру хвилю наслухував iще край вiкна, потiм вернув до стола, налив собi чарку горiлки i випив, налив другу i випив, думав щось, усмiхався сам до себе, а потiм налив iще одну чарку i випив.
XLVI
А Шварц i Шнадельський тим часом поспiшали за чорною купою людей, що бiгла наздогiн дивовижного тарабанщика. Вони не бiгли i для того лишилися ззаду. Цiкавi були дiзнатися, що сталося властиво, але нiхто з тих, кого стрiчали на вулицi, не вмiв ïм сказати нiчого певного. Се були такi, що, втомленi бiганиною, ставали, щоб перевести дух, або вертали додому, переконавшися, що небезпеки нiякоï нема. Однi говорили, що се якийсь боже вiльний вiдкись вирвався, другi, що то гонять якогось убiйцю; один п'яний сторож, що серед бiгу повалився в снiг i не мiг порядно встати на ноги, говорив охаючи, що то злий дух страшить по мiстi i заповiдає кiнець свiту. Тiль ки на кiнцi погонi, коли Шварц i Шнадельський дiйшли пiд костел i там застали всю купу, зiбрану довкола Барана, вони довiдалися всього докладно вiд полiцiянтiв. Коли Барана понесли геть, вони позакурювали цигара i, обтулюючися загортками, рушили й собi ж. Площа ще де-де лунала вiд крокiв людей, що спiшили хто додому, а хто знов до шинку кiнчити забаву, перервану несподiваною пригодою. Шварц i Шнадельський iшли звiльна, простуючи до ринку.
– Дивний собi той Стальський, – мовив Шнадель ський, спльовуючи. – Не розумiю, чого вiн хоче, представ ляючи нам такi сцени.
– Ха, ха, ха! – зареготався Шварц. – Вони, здається, обоє в змовi.
– Як то в змовi? Як ти думаєш?
– Ну, проста рiч! Нiбито мiж ними незгода, нiбито вiн бажає, щоб хто-небудь присусiдився до його жiнки, а там скубли б його обоє. Я вже знаю таких.
– Ну, але ж ми оба не з тих золотих птахiв, щоб ïх можна скубти. Ми хiба з тих, що й самi готовi скубнути, де би вдалося.
– Ну, може, ми маємо служити тiлько для роблення реклами?
– Се можливо, – мовив, подумавши, Шнадельський. – Ну, та хоч би й так. Сю прислугу можемо зробити ïм. А за се, може би, можна скористати дещо.
– Вiд нього ледве, – закинув Шварц.
– Дурний ти! Хiба я про нього?..
Вони замовкли, мабуть, кождий укладаючи собi в го ловi план дальшоï акцiï. Iшли якийсь час мовчки, поки iнший предмет не звернув на себе ïх уваги. Власне пере ходили попри каменицю, де жив Вагман. Камениця була з двома фронтами: один, одноповерховий, виходив на ринок, а другий, партеровий, неначе флiгель, виходив на бокову вулицю, якою йшли вони. Сей флiгель був вiддiлений вiд вулицi вузеньким огородцем i парканом з хвiрткою. В вiкнах, де жив Вагман, крiзь замкненi дощанi вiконницi видно ще було свiтло.
– Тут Вагман живе? – буркнув недбало Шнадельсь кий.
– Тут, – вiдповiв Шварц, свердлуючи очима вiкон ницi.
– Видно, не спить iще, бестiя.
– Лiчить грошi.
– Думаєш?
– Напевно знаю. Баран говорив, що щовечора застає його над грiшми i векслями.
– От би нам тепер заглянути до нього!
– Ми б йому допомогли в його роботi.
Оба джентльмени замовкли i якийсь час стояли на вулицi против Вагманових вiкон i вдивлялися пильно в свiтлянi пасма, що вибiгали з нутра крiзь шпари вiкон ниць. Потiм пiшли далi. I знов розмова не клеïлася. У кож дого працювала фантазiя над впливом нового iмпульсу, риючи темнi ходи i прокопи в будущинi.
– Слухай, Шнадельський, – мовив нарештi Шварц, – ти ще думаєш деколи про свiй давнiй план?
– Який?
– Махнути до Америки.
– Та як його махнеш, коли нема з чим?
– А якби було з чим?
– Ну, якби було, то, може, лiпше б було лишитися таки тут.
– А певно, якби так виграти на лотерiю або викопати золоту кобилу в Михалкiвцях. Але я думаю iнакше: коли є воля i охота махнути до Америки, значить, повинна бути воля i охота розстарати на се засоби. А коли розстарати, то хоч би й таким способом, який би робив неможливим дальше вегетування тут на мiсцi.
– Думав я й про таке, – сумно мовив Шнадельський, – та що з того. Нема щастя.
Вiн важко зiтхнув, i його щоки засвербiли вiд надто живого спомину неприємноï стрiчi з п'яним парубком у коршмi.
– Нема щастя! – з фiлософiчним спокоєм торочив Шварц. – Що се значить? Значить, що ти шукав щастя не на тiй дорозi, не на тiм мiсцi, де воно є, де воно, може, че кає на тебе. От що воно значить. Ну, скажи, будь ласкав, що се за спекуляцiя: видавати себе за хлопського адвока та? Багато на тiм заробиш? I надовго того вистар чить?
– Се не така зла спекуляцiя, як тобi здається, – роз судливо мовив Шнадельський. – Треба тiлько пiдхопити i пiддати ïм вiдповiдну справу. От що! Я з моєю великою бранкою мiг би був порости в пiр'я, якби не сей проклятий адвокат перешкодив.
– Мiг би був порости в пiр'я! – з презирством мовив Шварц. – Ну, скажи, кiлько б ти мiг був заробити?
– До нового року я був би мав зо двi тисячi.
– Двi тисячi! Ну, хiба се грошi? I з такою нiкчемною сумою був би ти мусив дралювати за море на те тiлько, щоб за мiсяць, за два там стати яким-небудь кельнером або паст ухом чужого стада. Нi, спасибi за ласку! Я би на таке не п iшов.
– Думав я й про iнше, та також якось не витанцьо вується. Думав через маршалка дiстати мiсце при повiтовiй касi, а там як-небудь добратися до неï...
– Ха, ха, ха! – зареготався на все горло Шварц. – Ну, брате, таким наïвним я не був би вважав тебе.
– Наïвним! Як то?
– Через маршалка до каси! Та хiба ти не знаєш, що якби в касi було що-небудь, то сам маршалок перший за грiб би з неï все до шеляга!
– Маршалок?
– Ну, розумiється, вiн легально, на векслi, на довжнi скрипти, на застав своïх дiбр. Але пiди ти попасися в касi, коли в нiй замiсть грошей такi папери накопиченi!
– Хiба маршалок такий задовжений?
– По самi вуха. Отсього б ти запитав! – I Шварц по казав кивком голови в напрямi Вагманових вiкон.
– Вагмана? Хiба вiн зичить маршалковi грошi?
– Е, ще гiрше. Має його векслi.
– Як то має?
– Поскупував у всiх жидiв.
– Пощо?
– Видно, що хоче мати його в руках. Мовляв: захочу, то помилую, а захочу, то сьогоднi голову скручу. О, кру титься пан маршалок у його пазурах. Ледве випросив мо раторiю до Великодня. Адже й цiлу справу з реформою кас повiтових на те тiлько заварив, щоб грiшми з хлопськоï каси викупити у Вагмана своï векслi.
– Он як! А я й не догадувався! Чи бач, як хитро! – скрикував раз по раз Шнадельський. – Ну, так, зна чить, менi нема що на се й зуби острити.
– Розумiється, що нi! – потвердив Шварц.
– Шкода й часу заходитися коло пана маршалка, – додав Шнадельський.
– Ну, се не конче. Я думаю, се не страчений час, – зав важив Шварц.
– Чому так думаєш?
– Знаєш, у мене є невеличкий план. Якби ти згодився на нього... I пан маршалок мiг би з нього скористати бiль ше, нiж зi своєï касовоï реформи.
– Ну, ну, ну! Сип сюди!
– Адже нам коли де можна попастися, то тiлько у сього каштана, – мовив шепотом Шварц, нахиляючися ближче до Шнадельського.
– Думаєш про Вагмана?
– Так.
– А маршалок...
– Адже якби нинi хтось викрав у Вагмана всi його векслi i вручив йому або вкинув у огонь, то скажи сам, що би се значило для пана маршалка?
– Нове народження на свiт, – поважно мовив Шнадельський, а по хвилi додав: – Бодай на п'ять лiт, поки б не залiз у новi довги.
– Ха, ха, ха! Вiрна увага. Ну, та се нам байдуже. Але я певний, що коли би хтось – ну, вiзьмiм, ти сам – леге сенько пiддав йому таку думку, то вiн ухопився б за неï руками й ногами.
– Не розумiю тебе, – мовив Шнадельський. – Що ж вiн, пiшов би красти до Вагмана, чи що?
– Ну, що ти? Не про те рiч. Сього не потрiбно. Адже ж вiн може дотичним людцям допомогти й iншими спосо бами.
– Якими?
– Дивний ти чоловiк, Шнадельський. Ще й питаєш. Так, як би нiколи не був у судi i не знав, як в таких разах робляться слiдства. Адже ж розумiєш тепер! Жид прецi не буде мовчати, наробить крику, порушить небо й землю. Ну, слiдство, полiцiя, жандармерiя, телеграми на всi бо ки... Якби се все у нас трактовано насерйо, то нам навiть з грiшми в жменi тяжко б було чкурнути за море. Але коли маршалок тут i там конфiденцiально шепне слово – зов сiм загально, не компрометуючи себе – quia judaeus 12be7cc7e4b10528__ftnref59 title=>1 , знаєш, – то все може робитися так, що нам i волос з голо ви не злетить.
Шнадельський слухав уважно, але всi тi комбiнацiï не дуже розiгрiли його.
– Виджу, що ти уложив собi план, – мовив вiн до Шварца.
– Так. Я присвятив йому немало часу i заходiв.
– Тут треба числитися з рiзними можливостями. Чи думаєш, що вхiд до Вагманового дому вночi такий легкий?!
– Не дуже, се певно. Але я маю надiю видибати вiдп овiдну хвилю при помочi отсього божевiльного Барана. Знаєш, у нього така голова, що як натиснути на нього, то скаже все, що знає, i зробить усе, що йому велиш.
– Непевна дорога.
– Нiщо нас не гонить. Будемо ждати доброï нагоди.
– Ну, нехай i так. А друга рiч. У сього вовка в гнiздi, певно, не все є готовi грошi. Ну, що, як ми прийдемо i застанемо, може, купу векслiв та довжних записiв? Що нам iз сього за пожиток?
– Не бiйся. Готiвка у нього є тепер завсiди. Не знаю, як велика, але є. Зрештою можна ще понюшкувати мiж жидiвськими факторами.
– Гм. I ти думаєш, що з сеï муки може бути хлiб? – задумчиво питав Шнадельський.
– Я сам уже хотiв пуститися на сю експедицiю, але потiм розмiркував, що вдвiйку лiпше. Коли ти готов зо мною до спiлки, то думаю, що справа може повестися.
– Що ж, зробити не зробити, а подумати, пiдготовити Ґрунт не завадить. Ану ж трафиться справдi добра наго да...
– Лiпшоï можливостi я й не можу добачити. I при тiм, знаєш, сама думка – зробити пакiсть сьому собацi – на повняє мене радiстю i охотою.
– Се само собою. Се й у мене розпалює огонь у нутрi. Добре, брате! Будемо оба пасти очима сього вовка, а в вiд повiднiй хвилi талап на нього!
– Тiлько ти на всякий випадок не забудь натякнути пану маршалковi.
– Думаю, що й се дасться зробити.
I з тим оба джентльмени ввiйшли до шинку, в якiм iще свiтилося, вгонячи перед собою крiзь отворенi дверi величезний клуб морозного повiтря до душноï, нагрiтоï ком нати, повноï ще веселих гостей, що тут стрiчали новий рiк.
XLVII
Баранова прогулька по мiсту в опiвнiч нового року наробила великого розруху. У всiх кругах мiськоï людностi на новий рiк нi про що не говорили, як тiльки про сю незвичайну пригоду. Пан староста гнiвався на по лiцiю, що допустила до такого скандалу. Полiцiйний ко мiсар лаяв полiцiянтiв, що не арештували Барана. Лi карi сперечались про те, як назвати рiд його хороби i чи не слiд би заперти його в домi божевiльних. А з простолюд дя однi ворожили з сього пожежу, що буцiмто грозить мiсту, iншi благали Бога, щоб вiдвернув холеру або iншу якусь грiзну пошесть, а бабусi та служницi коло криниць хрестилися та оповiдали собi шептом про страшнi привиди i про близький прихiд антихриста. Навiть ксьондз-пробощ узяв сю нiчну подiю темою для своєï проповiдi i видушив iз грудей своïх слухачiв багато глибоких зiтхань малюн ками мiського зопсуття та важких кар, якi ждуть зопсу тих. Вiн витолкував Баранове тарабанення як поклик хо рого, безтямного, але Божим пальцем дiткненого чоловiка, поклик до всiх, щоб прокинулися з грiховного сну i пиль нували своïх душ, що готовi впастися в кiгтi пекольного ворога.
Найгiрше на тiй iсторiï вийшов Вагман. Пан комiсар, дiставши носа вiд старости, покликав його до себе i, ски нувши на нього всю одвiчальнiсть за вчинок його сторожа, наганьбив його i вдодатку наложив на нього 50 ринських кари. З отсею новиною Вагман i прийшов до Євгенiя, про сячи у нього поради, що робити?
– Перша рiч – не платiть! – мовив Євгенiй.
– Комiсар грозив екзекуцiєю.
– Зробимо рекурс. Се засуд нiчим не оправданий. Вiн знає се i не посмiє екзеквувати вас.
– Вай мiр! Вай мiр! – нарiкав Вагман. – Се менi за те, що я приняв бiдного чоловiка вашоï вiри. Без мене вiн був би згиб iз голоду, бо нiхто не хотiв приняти його. А тепер плати ще за нього кару.
– Не бiйтеся, пане Вагман! – усмiхаючись, мовив Єв генiй. – Маю надiю, що не будете платити нiчого. Ну, а з Бараном що зробите?
– Що маю робити? Можу його ще нинi вiдступити пану комiсаровi або пану старостi. Я його не потребую. Овва, яка менi з нього робота! Не варт тоï комiрки, що в нiй жиє.
– Ну, ну, не говорiть, пане Вагман! Все-таки вiн хоч дещо робить. Хоч браму замкне i вiдiмкне.
Розмова йшла в Євгенiєвiм кабiнетi на поверсi, бо кан целярiя задля свята була пополуднi замкнена. Обговорив ши справу рекурсу вiд комiсарського присуду, Вагман значуще моргнув на Євгенiя i почав з iншоï бочки.
– Ну, чую, що пан меценас були в Буркотинi?
– Був.
– I оглянули пан той лiс, що я згадував?
– Та так... бачив його, проïздячи.
– Ну, i як пан меценас цiнують його?
– Що ж, дуби гарнi. Але я так мало розумiюся на тiм.
– Ах, пане меценасе! А я пану говорю, прошу менi вi рити, сам той лiс варт сто, пiвтораста тисяч.
– Може бути, хоч я сумнiваюсь.
– Не вiрять пан?
– Кажу вам, пане Вагман, що не розумiюся на тiм iн тересi.
– Ну, а говорили пан з хлопами?
– Хлопи анi слухати не хочуть про купiвлю.
– Ну, розумiється. Я то так i догадувався. Де ïм до того! Ïм страшно навiть подумати про такi грошi, хоч самi по дрiбцi ще бiльше тратять. Вони лиш тодi будуть цмо кати та бiдкати, коли хтось iнший ïм з-перед носа загребе грошi лопатою. Ну, а пан меценас сам?
– Щоб я купував Буркотин?
– А що ж! Чому ж би нi? Я пану меценасовi улегшу.
– Нi, пане Вагман. Я роздумав сю справу. Не можу братися до сього iнтересу.
– Чому?
– Тодi б я мусив покинути адвокатство i вiддатися господарству. Я мусив би обчищувати маєток з довгiв, зро битися невольником i покинути ту роботу, для якоï спо собився.
– Пощо покинути? Можна бути дiдичем i адвокатом.
– Не можна, пане Вагман. А може, й можна, та я до того нездалий. Той маєток став би як мур мiж мною i се лянами. Як я мiг би заступати ïх iнтереси, коли я чувся би паном? То значить – ïх противником?
– Дарують пан, але я пана не розумiю, – мовив Ваг ман. – Чому пан, маючи маєток, мусили б уважати себе паном, чимсь iншим вiд хлопiв? Отже, я маю маєток, а до мене прийде бiдний жид, капцан, а я знаю, що вiн бiдний, а проте я чую себе таким самим жидом, як i вiн. А коли вiн потребує помочi або поради, то не питає, що я багатий, а вiн бiдний, але йде до мене i до другого такого, як я.
– Не можу вам сказати, пане Вагман, чому воно у нас так, а у вас сяк. I не знаю, наскiлько у вас саме так, як ви кажете. А у нас чи то вже натура така, чи такий здавна звичай, досить, що хто розбагатiє, той вiдвертає лице i сер це вiд того люду, з якого вiн вийшов.
– I ви боïтеся, щоб i ви не зробили так само? – з усмiхом мовив Вагман.
– Що ж, чоловiк нi за кого не може ручити, хiба за вовка з лiсу. Та головне те: хочу бути вiльним чоловiком, паном своєï волi. А, набуваючи маєток, навiть на найко риснiших умовах, я мусив би зробитися невольником тих умов. Нi, не хочу сього.
– Але ж ви на тiй спекуляцiï з лiсом зробили би за пару лiт добрий маєток.
– Се ще не таке певне, як вам здається, пане Вагман. А за тих пару лiт багато дечого може статися.
– Га, як собi знаєте. Але я би щиро радив.
– Дуже вам вдячний, – мовив Євгенiй, – але не можу скористати з вашоï ради. З буркотинськими селянами ще буду говорити.
– Але спiшiться, бо у мене накльовується добрий ку пець на тi папери.
– Ой, пiдождiть троха з продажею.
– Не можу довго ждати. Знаєте, менi хотiлося захо вати в секретi те, що тi папери у мене. А тим часом пан маршалок вiдкись про се довiдався. Се менi дуже неприєм но.
– Можете бути певнi, що вiд мене не довiдався, – га ряче кинувся Євгенiй.
– О, я й не думав на пана меценаса. Я добре знаю пана меценаса. Я вже догадуюся... Тут троха моєï власноï вини. Я трактував з одним львiвським банкiром про купно тих паперiв, а сей мусив пустити се далi. Досить того, що тепер менi хотiлось би якнайшвидше позбутися тих паперiв iз дому. Знають пан меценас, пан маршалок сам особисто за ходив до мене в тiй справi. Просив не продавати його паперiв i не робити йому екзекуцiï до пущання, а в великiм постi вiн усе заплатить.
– А вiдки грошi вiзьме?
– Ха, ха, ха! – засмiявся Вагман. – Я зразу також заходив у голову, але потому довiдався. Знають пан меце нас, тут при видiлi повiтовiм є каса...
– Двi каси, – поправив Євгенiй.
– Ну, що там двi! Одна вiчно порожня, на те й зоветься панська. А друга хлопська. Отсю касу пан маршалок хоче взяти зовсiм у своï руки, перемiнити на панську, взяти з неï всi грошi i сплатити моï папери.
Євгенiй чув досi про реформу хлопськоï каси, але не так докладно, як тепер. Вiн чув, що справа приготовується в радi повiтовiй, а видiлом повiтовим уже майже ухвалена. Аж тепер йому стало ясно, що се за реформа, i вiн поста новив собi, не тратячи часу, перегородити премудрий план пана маршалка. Вiн устав, даючи Вагмановi знак, що ïх розмова скiнчена. Вагман устав також.
– То пан меценас стоять при своïм? Не хочуть купу вати Буркотина?
– Не можу, пане Вагман. Я бiдний чоловiк.
– То байка.
– Нi, не байка. I хочу помагати бiдним.
– Маючи маєток, зможете лiпше помагати ïм.
– Не вся сила в маєтку.
– I в фундаментi не вся сила дому, а проте без фунда менту дiм не буде стояти. Пане меценасе, вiрте менi! Поки ви, русини, не маєте своïх дiдичiв i мiлiонерiв, поти ви не є жаден народ, а тiлько купа жебракiв та невольникiв.
– Ну, а ви, жиди, – вiдповiв Євгенiй. – У вас i мi лiонерiв, i дiдичiв, Богу дякувати, досить, а скажiть, що ви в Галичинi, народ чи не народ?
Вагман прикусив губи i махнув рукою.
– Ет, що то про се говорити! Значить, не хочете роби ти iнтересу зо мною?
– Нi, пане Вагман. Для себе нi.
– В такiм разi кланяюсь. А якби я чим мiг вам слу жити...
– Розумiється, розумiється! Знайду дорогу до вас так само, як ви знайшли до мене.
XLVIII
В найближчий торговий день Євгенiй, вiдбув ши в судi кiлька термiнiв, поспiшав коло дванадцятоï до своєï канцелярiï. Вiн мав намiр зараз же пiти на мiсто, заглянути до заïздiв, де ставали околичнi священики, при ïздячи до мiста на торг, i пошукати о. Зварича та о. Се меновича, що разом iз ним мали бути референтами на вiчi, а поки що були членами вiчового комiтету. Входячи до кан целярiï, вiн, на велику свою радiсть, застав у нiй обох сих панотцiв.
– А, вiтайте, гостi! – мовив вiн радiсно, стискаючи ïх руки. – Я власне хотiв бiгти до мiста шукати за вами. Чудово, що так стрiчаємося! Прошу зо мною, прошу нагору, зробимо кратчайший глагол.
– Та ми також з таким самим намiром прибули до па на меценаса, – мовив о. Зварич з якимось заклопотанням у голосi. Але Євгенiй не зважав на сей невеселий вiдтiнок у його тонi i, давши наборзi деякi вказiвки свойому конципiєнтовi, що толкував про щось з цiлою купою селян, вибiг за панотцями до сiней i попровадив ïх на поверх до свойого приватного помешкання.
– Прошу сiдати! Може, цигарко, отче добродiю? Прошу ! Ну, що ж там чувати з приготуванням до нашого вiча?
– Та що ж би? Заповiдається не зле. Селяни всюди приймають вiсть про вiче з великою радiстю. Можна на дiятися численноï участi, – мовив о. Семенович.
– Прийдуть, прийдуть! – додав журливо о. Зварич.
– Чудово! Чудово! Се найголовнiше.
– Не знаю, чи найголовнiше, – ще сумнiше мовив о. Зварич.
– Хiба вам здається, що нi? – живо запитав Євгенiй.
– Я думаю: легше стягнути купи народу, а труднiше ïм сказати щось мудрого, повчити ïх...
– Даруйте, отче добродiю, але се потроха, здається менi, ваша помилка. Власне я боюся, що дехто з нас, iнте лiгентiв, буде мати претензiю i охоту занадто багато по вчати, моралiзувати зiбраних. Чисте непорозумiння. Вiче – то не школа. А коли вже справдi комусь на нiм треба вчи тися, то не тiй зiбранiй масi, але нам, iнтелiгентам, рефе рентам.
– Так! – трохи ображено скрикнули оба панотцi. – Ну, в такiм разi я не розумiю, пощо нам задавати собi пра цi з рефератами, – додав о. Семенович.
– Прошу, отче добродiю, прошу не гнiватися, а зро зумiти мiй погляд. Вiче повинно справдi бути школою взаïм ного обучування для народу i для iнтелiгенцiï, але в якiм розумiннi? Се треба собi добре уяснити, щоб не робити по милок. Ми, iнтелiгенти, повиннi вказати народовi законнi форми, розв'язати йому язик i старатися пiзнати його по треби, його кривди i болячки, його спосiб думання.
– Але ми се все знаємо, дуже добре знаємо! – скрик нули знов хором оба панотцi. – Се може бути цiкаве для вас, мiщухiв, але не для нас.
Євгенiй усмiхнувся. Вiн мав у пам'ятi немало доказiв на те, як нашi сiльськi проводирi вмiли не бачити i не ро­ зумiти маси фактiв селянського життя, що дiялися перед ïх очима. Але проте вiн мовив лагiдно:
– А хоч би тiлько й для нас – нехай i так! Та я пев ний, що вже перше вiче виявить i вам не одну несподiван ку. А може, й нi – ну, та не в тiм рiч. Але ж не думайте, щоб ви на такiм вiчi могли вдiяти щось поученнями та про повiдями. Народ жде вiд вiча i має право ждати чогось зов сiм iншого. Для народу се має бути школа полiтики, по лiтичного життя.
– Ага, все-таки школа! – радiсно пiдхопив о. Семе нович.
– А школа полiтичного життя – то так як школа пла вання. Стоячи на березi i слухаючи теоретичних викладiв i упiмнень, ще нiхто на свiтi плавати не навчився. Тут перша рiч – власна проба, власна дiяльнiсть, власне вмiння i власна вiдвага. От чого ми мусимо на вiчах учити наших селян. Нехай самi говорять, нехай учаться самi вислов лювати своï потреби i кривди, стояти за своïми жаданнями i супроти панiв, i супроти властей.
– Ми се знаємо, – буркнув о. Зварич. – Вони поперед усього стануть супроти нас, священикiв.
– Дуже сумно, коли ви сього надiєтесь, – мовив Єв генiй. – Менi здається, що се не мусить бути. Вiд розуму, такту i патрiотизму священикiв повинно б залежати, щоби селяни не станули проти них. А зрештою навiть якби таке лихо мало скластися, то як думаєте, отцi добродiï: чи лiп ше пiднiмати нарiд до полiтичноï самодiяльностi, будити в ньому полiтичну свiдомiсть i знання його справ, чи лiпше лишити його нетямущою дитиною, яку можуть водити по своïй волi всякi полiтичнi шарлатани?
– То фрази, пане меценасе, – мовив о. Семенович. – Треба насамперед просвiтити нарiд, а тiлько тодi допус кати до полiтики.
– Жаль в такiм разi, що наша конституцiя допускає анальфабетiв до голосування, значить, в останнiй iнстан цiï вiддає в ïх руки керму полiтики.
Ся перспектива трохи зацукала обох панотцiв, та о. Се менович по хвилi додав:
– Таки жаль. Я був би за цензом грамотностi при го лосуваннi.
– Добре, – смiючись, мовив Євгенiй, – будемо змi нювати конституцiю в вашiм напрямi! Та все-таки щоб i до сього довести, мусимо потягнути в тiм напрямi загал виборцiв, мусимо розширити, спопуляризувати сю думку на вiчах. Хочете, реферуйте ïï!
– Вiльно вам жартувати, пане меценасе, – присти даний трохи, мовив о. Семенович, – але ми з о. Зваричем власне з чим iншим iшли до вас.
– А з чим таким?
– З тим, щоб ви звiльнили нас iз обов'язку референ тiв на вiчi.
– Як то, не хочете реферувати?
– Не не хочемо, а не можемо. Що ми за бесiдники? Я отсе вже цiлий тиждень мучився, i анi руш винайти тему, про яку б мiг говорити.
– Бiйтеся Бога, отче! Теми? Але ж самi говорите, що життя i потреби народу в повiтi звiснi вам дуже добре. Говорiть про них! Розпочнiть тiлько! Будете видiти, що зараз за вами встануть селяни один за одним i посиплються про мови.
– Ну, пане, не знаєте ви наших селян! Се тумани! Анi один iз них не вмiє при людях рота отворити. Вони мали би виступити з промовами? Не буде сього! Скандал буде, та й годi!
– Не бiйтеся! За се я вам ручу. Аби тiлько ви сказали свою промову добре i цiкаво.
– Нi, пане, я не скажу нiчого. Я загалом не можу взя ти участi в тiм вiчi i прошу звiльнити мене з обов'язкiв ко мiтетового.
– I мене, – мовив о. Зварич.
– I вас? – зачудувався Євгенiй. – Але ж, отцi добро дiï, я вас не вибирав на комiтетових, то й не можу вас звiль няти. Всi три ми вибранi з'ïздом. Усi три зв'язанi своєю честю. Як же ж се?
– Пане меценасе, а d impossibile nemo tenetur 12be7cc7e4b10528__ftnref60 title=>1 , – мо вив о. Семенович. – Знаєте, я досi на капеланiï. Стараюся одержати парафiю. А я певний, що коли виступлю на вiчi, то зараз мене окричать як небезпечного агiтатора, i моï за ходи пропали.
– Чому ж ви се не сказали зараз на з'ïздi?
– Чому не сказав? Представте собi, отець декан, що також тодi був на з'ïздi ось тут у вас, по кiлькох днях зди бає мене, бере набiк i каже: Се все дуже гарно, що ви хо чете промовляти на вiчi, але з огляду на ваше подання я би вам не радив! Ну, а не послухати його – ви знаєте, що се значить для мене.
– Розумiю, розумiю, – мовив Євгенiй, якого при тих словах щось стисло за горло. – Ну, а ви, отче Зварич, – чи й вам дехто вiдрадив?
– Нi, але я сам роздумав. Я не бесiдник, не потрафлю сказати нiчого.
– Адже ж проповiдi говорите?
– Читаю з Добрянського 12be7cc7e4b10528__ftnref61 title=>* .
– Ну, як собi знаєте, – мовив знеохочений Євгенiй. – А я власне хотiв сьогоднi шукати вас, щоб поговорити з вами про приспiшення реченця, коли би скликати вiче.
– Приспiшення? А то чому?
Євгенiй короткими словами розповiв ïм про маршал кiвський проект реформи кас. Оба отцi чули про се дещо, але не знали докладно, до чого йде ся справа. Тепер, коли Євгенiй вияснив ïм ïï, вони аж руками об поли вдарились.
– Тут нема що тратити часу, – мовив Євгенiй. – Тре ба вдарити в великий дзвiн, пустити сю справу в народ, наробити в повiтi галасу.
– Хiба то що поможе? – в зневiр'ï мовив о. Зварич. – Уже як пани зуби наострили на ту касу, то ïï з'ïдять.
– А може, й не з'ïдять. Може, не посмiють, ïм лише того треба, щоб усе перевести тихо, а ми перебиймо ïм до рогу.
– Буде содома в повiтi. Пiдуть переслiдування, гонен ня, пакостi, – задумчиво мовив о. Семенович.
– Авжеж! Де дрова рубають, там трiски летять.
– Се правда. Тiлько я не хочу бути трiскою, – мовив о. Семенович.
– Анi я, – додав о. Зварич.
– А я вважав би собi грiхом покинути сю справу те пер, – мовив рiшучо Євгенiй, встаючи з крiсла. – Коли ви покидаєте ïï, то я мушу ïï взяти сам на себе.
– Се буде найлiпше! – радiсно мовили оба панотцi. – Ми, що можемо, будемо вам допомагати, але афiшуватися нам – се признаєте самi – яко священикам – i при тiм залежним – не можна.
Євгенiй закусив зуби, щоб не сказати якого прикрого слова. Вiн чув, що вiдтепер йому прийдеться робити ба гато таких прикрих досвiдiв у практичнiй полiтицi i що вмiлiсть закусити зуби в вiдповiднiй хвилi – се в тiй по лiтицi одна з головних запорук успiху.
В тяжкiм душевнiм настроï вернув Євгенiй до своєï кан целярiï, випровадивши обох панотцiв. Ось вони, провiд ники i батьки народу, iнтелiгенти i просвiтителi! Євгенiй знав ïх обох добре, знав ïх щирiсть i прихильнiсть до на родноï справи, та, з другого боку, розумiв також ïх прикре положення. Полiтика – то не балакання на празниках та соборчиках! Вона вимагає не тiльки вправного язика i мiц них грудей, але також вiдважного серця, сильного харак теру i завзяття i того духу незалежностi, якого у нас цi лими вiками вбивали i притлумлювали рiзнi чинники. Не ма його у тих щирих людей, а коли є, то тiльки у рiдких виïмкiв. I що робити далi? Невже знов вiдложити дiло, знов скликати з'ïзд отцiв повiту, радити та дебатувати, вибирати новий комiтет i з ним по кiлькох тижнях опини тися знов на тiм самiм мiсцi? Чи взяти дiло зовсiм на себе самого?
З тими думками Євгенiй ввiйшов до канцелярiï, i тут його зiр вiдразу впав на високу, випростувану фiгуру ста рого Демка з Буркотина.
– А, здоровi були, Демку! – скрикнув вiн i подав йому руку.
– Здоровi, пане! – мовив Демко, обома своïми рука ми злегка стискаючи Євгенiєву руку.
– А що вас приводить до нас? Маєте яку справу в судi?
– Нi, Бог милував. Я ось iз сими людьми, – вiн пока зав ще трьох селян, що мовчки поклонилися йому, – ми до пана адуката прийшли подякувати, що нас пан остерегли перед тим паном Шнадельським – тямлять пан, що так на пана кинувся?
– Ну, що ж, переконалися, що я правду говорив? – запитав Євгенiй селян.
– Ой, переконалися, прошу пана, але так, як той муд рий поляк, що замкнув стайню, як йому конi вкрали, – мовив один селянин.
– А крiм того, – говорив далi Демко, – ми прийшли ще спитати пана за тото вiче.
– За яке вiче?
– А нам сказали нашi єгомосць, що пан адукат хочуть скликати нарiд на вiче сюди до мiста.
– Ну, так. А ви що на се?
– Та ми би хотiли знати, коли то буде?
– Або що?
– Ми вам усi села з нашого кута приведемо. Так нас уже всяка нужда притисла, що годi витримати. Нарiд як почув, що має бути вiче, то аж вiдiтхнув. Кождий хоче свою бiду виявити. Кождий рад би, щоб його кривду весь свiт почув.
У Євгенiя радiсно затрiпалось серце при тих словах. Вiн запросив селян до себе нагору, посадив ïх на тiм са мiм мiсцi, де перед хвилею сидiли панотцi, i, обговоривши з ними справу реченця i дневного порядку вiча, став на тiм, щоб скликати його за тиждень на найближчий торго вий день. Скличе вiн сам, а реферати, крiм нього, обiймуть Демко i ще один селянин. По ïх вiдходi Євгенiй, не гаючись, винаняв на слiдуючий торговий день величезну возiвню в однiм заïзнiм домi, а потiм внiс до староства завiдомлення, що на вiвторок слiдуючого тижня скликає народне вiче до мiста.
XLIX
Пан староста в своïй канцелярiï занятий був якоюсь живою розмовою з графом Кшивотульським, коли комiсар внiс одержане власне з пошти подання i поклав його на столi перед старостою.
– Се що таке? – мовив пан староста, розгортаючи па кет i зупиняючись очима на рубрумi, написанiм руським письмом.
Комiсар усмiхнувся значущо, але мовчав. Пан староста, очевидно, немудрий з рубрума, розгорнув аркуш канце лярiйного паперу, де було написане подання, i знов з ви разом безпомiчностi почав блукати по письмi. Вiн не вмiв читати по-руськи.
– Що се таке? – запитав вiн комiсара. – Я не вмiю розбирати сеï монгольщини.
– Подання вiд адвоката Рафаловича.
– Чого вiн хоче?
– Завiдомляє староство, що слiдуючого тижня в вiв торок скликає вiче до мiста.
– Що, що, що таке?
– Вiче, публiчне зiбрання.
– Сюди? До нашого мiста?
– А так. I з ось яким порядком дневним.
Комiсар, акцентуючи по-польськи руськi слова, вiд читав вiдповiдний уступ iз подання.
– Що се вони, подурiли, чи що? Чого ïм треба? – мо вив староста, впадаючи в гнiв.
– У поданнi не сказано нiчого бiльше, – пояснив ко мiсар.
– Дарують пан староста, що вмiшаюся в урядову розмову, – вiдiзвався граф Кшивотульський. – Але там, здається, на другiм мiсцi поставленi справи повiтовi. До гадуюся потроха, про що там буде мова.
– Про що ж таке?
– Про реформу каси... По повiтi скрiзь про неï гово рять, то й не диво буде, коли нашi домашнi демагоги вiзьмуть сю справу як привiд до своєï агiтацiï. Я остерiгав нашого коханого маршалка, що воно готово наробити квасу.
– Але коли так, то я нiяк не можу позволити на се вiче. Обговорювання сеï справи може викликати ще бiльше роздразнення, довести до непорядкiв.
– Розумiється, пану старостi се лiпше знати, – мовив спокiйно Кшивотульський. – Але я б на мiсцi пана ста рости поступив iнакше.
– А то як?
– Я позволив би на вiче. Нехай люди виговоряться, то ïм буде легше. Можна би й вияснити ïм справу...
– Не поможе вияснювання, – з заклопотанням у голосi мовив староста. – Справа реформи тоï каси дуже не популярна.
– Чи пану старостi так дуже залежить на тiм, щоб ка са була зреформована справдi так, як того хоче пан мар шалок? – закинув з лукавою байдужнiстю граф. Пана старосту вкололи чогось тi слова так, немовби вiн голим тiлом сiв на в'язанку кропиви. Вiн витрiщив заляканi очi на Кшивотульського, боячися з його боку якогось удару. А потiм говорив сквапливо:
– Менi? А Боже мiй, я в тiй справi зовсiм не iнтересо ваний. Менi тiлько ходить о спокiй у повiтi.
– Власне є рацiя позволити на се вiче. Бо коли непопу лярна реформа буде ухвалена, а люди не будуть мати наго ди виговоритися, то може прийти до гiрших непорядкiв. А коли вiче, порушуючи сю справу, викличе в повiтi рух i протести против реформи i спинить ïï переведення, то й се не бiда, бо, по моïй думцi, реформа непотрiбна i для iн тересiв селян шкiдлива.
– Так пан граф думають? – якимсь пiсним голосом мовив староста.
– Так.
– Га, в такiм разi...
Вiн дипломатично не докiнчив речення i перекинув роз мову на iншу тему.
Ще того самого дня в канцелярiï п [ ана ] старости явився й пан маршалок Брикальський. Вiн, як i всi виднiшi шляхтичi в повiтi, мав звичай кождого разу, коли був у мiстi, зайти хоч на пару мiнут до староства, щоб поiнформуватися про стан i напрям внутрiшньоï полiтики, або, як говорилося в товариськiм жаргонi, понюхати, який вiтер вiє. Староста зустрiв маршалка коло дверей канцелярiï i живо простяг нув йому обi руки.
– А, вiтаю коханого маршалка! Що чувати доброго? Все гаразд, не правда? А у мене новина, пiкантна но вина.
– Пiкантний, значить: колючий, – з усмiхом мовив маршалок.
– Ну, як кому i для кого. Нашi коханi демагоги скли кають народне зiбрання до мiста.
– Народне зiбрання? Яке?
– Хлопське.
I пан староста пояснив, хто скликає i з яким порядком дневним.
– Догадуюся! – мовив маршалок. – Догадуюся, що то за повiтовi справи будуть... Ну, а що ж пан староста? Позволили на се вiче?
– Думаю, що нема причини не позволити, – з уданою простотою мовив староста.
Пан маршалок аж пiдскочив у фотелi.
– Нема причини! – скрикнув. – Але ж се бунт, се початок розрухiв! Але ж пiсля того ми не можемо бути пев нi життя анi майна.
– Ну, не думаю, – спокiйно цiдив староста.
Пан маршалок споважнiв.
– Пане старосто, прошу не забувати, що ви вiдповi даєте за спокiй i порядок у повiтi.
– Се так, але я не розумiю, чим тут вони загроженi.
– Ах, пан староста жартують! Не розумiєте!.. Ну, тут не треба великоï генiальностi, щоб зрозумiти. Вже з допи сей того пана, що скликає се вiче, можемо догадатися, яким духом будуть навiянi тi його реферати. Демагогiчнi юд ження, пiдбурювання, чорнення i пiдкопування всякоï поваги i властi – все те, що досi шириться у нас тiлько по краплинi, по закутках, потаємно, тепер вилiзе на три буну, зареве, як дзвiн, одержить, так сказати, санкцiю за конностi. Пане старосто, пане старосто! Я думаю, що ваш обов'язок у першiй лiнiï – рятувати повiт вiд сеï пошестi.
– Смiю звернути увагу пана маршалка, що у нас є також закон про збори, який позволяє скликувати зiбрання з такою програмою, як подана ось тут, i що, крiм уся ких iнших обов'язкiв, я маю також обов'язок респектувати закон.
– Га, га, га, га! – зареготався маршалок. – Се чу дово! Се справдi монументально! Пан староста пригадали собi iснування закону – i то якраз у найменше вiдповiд нiй хвилi. А бодай же ви здоровi були, наш солодкий гос подарю! Закон! Розумiється, i ми чували дещо про закон, але аж надто добре знаємо, що закон – се теорiя, що в книжцi, на паперi виглядає дуже гарно, а практика, жива дiйснiсть має своï спецiальнi закони, далеко не такi гладкi та зокругленi, а зате повнi розгалужень, закарлюк та рiз нородностi. Тому паперовому законовi я не уймаю анi честi, анi поваги – борони Боже! Нехай вiн собi здоров жиє i сидить у ваших кодексах на многа лiта. Я тiлько бажав звернути увагу пана старости на спецiальнi вiдносини нашого повiту, якi, по моïй думцi i по мойому гли бокому переконанню, нiяким свiтом не позволяють нам тепер на такий люксус, як заiнавгурування полiтично-демагогiч ноï геци.
Пан староста слухав уважно сих слiв, присiвшися в фотелi напротив пана маршалка i пiдперши рукою гладко виголене пiдборiддя, згори обрамоване шпаковатими вже фаворитами. Його лице зробилося зовсiм мертве, майже дерев'яне, стративши ту лукаву усмiшку, з якою вiн упе ред трiбував пана маршалка, стараючись витягти його на слово. А коли пан маршалок, задихавшися, перервав свiй виклад, пан староста промовив:
– Непотрiбно пан маршалок переконують мене про те, що я знаю й сам. На вiче я досi не дав дозволу i в уся кiм разi маю ще кiлька день часу. За той час я мушу доповнити всiх законних формальностей, а поки що я хотiв вiд пана маршалка так конфiденцiально почути, як задивляється обивательство повiту на сю справу.
– О, пане старосто, – аж скрикнув пан маршалок, – але ж тут не може бути двох думок! Анi найменшого сумнiву, що все обивательство думає так, як я. За се можу руч ити головою.
– В такiм разi голова пана маршалка була би вже стра чена, – знов з лукавим усмiхом мовив староста.
– Як то страчена?
– А так! Я вже говорив де з ким iз обивателiв i чув думку, що вiче треба конче дозволити.
– Невже се так! – скрикнув маршалок, зриваючися з мiсця, i тiльки тодi похопився, що сей викрик був нетак товний. От тим-то вiн зараз сiв i, кланяючись старостi, мовив:
– Дарують пан староста, се менi нехотя вирвалося. Я далекий вiд того, щоб подавати в сумнiв – мiй Боже, але ж так, так! Я повинен був знати се вiдразу. У нас є один чоловiк, що у всiм i всюди має вiдмiнну думку вiд цiлого загалу обивательства. Не буду називати його, але я певний, що пан староста власне на нього наскочили.
Староста всмiхнувся весело.
– Розумiю дуже добре, що ся нова геца – се вода на млин того пана. Але надiюсь, що пан староста знають влас тиву цiну його опiнiï...
– Впевняю коханого маршалка, що зроблю все, що змо жу, аби спокiй i гармонiя в повiтi не були заколоченi.
Се запевнення заспокоïло пана маршалка, але проте, вертаючи до свого Буркотина i чуючи з рiзних бокiв роз мови селян про близьке вiче, вiн не дуже-то спокiйно ждав найближчого торгового дня.
Та ще бiльше неспокою i турботи мав сими днями пан староста. Се був бюрократ староï школи, вихований в дусi абсолютистичноï системи, коли про волю i бажання народу не питав нiхто, а пiд фiрмою цiсарських патентiв та iнти матiв панувала всевладно i необмежено бюрократiя. I те пер, хоч вiд заведення конституцiï минуло вже звиш двадцять лiт, пан староста жив i поводився в повiтi зовсiм як самостiйний i самовiльний сатрап, без якого волi i дозволу нiщо не повинно було дiятися. Йому лишалося ще дослу жити кiлька лiт до пенсiï, i вiн бажав дослужити ïх у спо коï i вийти на емеритуру з атестатом взiрцевого урядника i з ордером. Сама думка про те, що в його повiтi, пiд його управою, має розпочатися якийсь людовий рух, який – вiн був про се свято переконаний – має в далекiй перспективi революцiйнi цiлi, ворожi теперiшньому державному по рядковi, – сама ся думка була йому неприємна, душила його, мов занадто тiсний ковнiрик. Як радо був би вiн одним- однiсiньким грiмким quos ego ! 12be7cc7e4b10528__ftnref62 title=>1 здушив у зародi, стер з лиця землi всi заходи коло викликання сього руху! Але що ж, навiть те дуже поверхове i недокладне знання нових за конiв, яким розпоряджав вiн, показувало йому, що сього вчинити не можна. Певно, довголiтня бюрократична прак тика навчила його тоï великоï правди, що кождий закон – се брама, i вiд волi i зручностi досвiдного адмiнiстратора залежить, чи i для кого сю браму вiдчинити, а кому й коли ïï замкнути. Та проте сам факт, що Євгенiй, молодий адвокат, невважаючи на батькiвськi остороги, таки поважив ся зробити йому сю прикрiсть i скликати перше в сьому повiтi i загалом поза межами Львова народне вiче, – сам той факт наповняв його серце жалем i пересердям. Пан ста роста довго обдумував, як йому поступити в сьому разi, вкiнцi покликав комiсара i велiв йому на завтра назначити Євгенiю визвання до пана старости.
Коли другого дня Євгенiй явився в назначенiй годинi, пан староста приняв його дуже чемно, просив сiдати, по трактував цигаром, а коли Євгенiй не менше чемно подякував i запитав, чим може служити пану старостi, сей на дягнув на своє лице знов маску стурбованого батька i мовив добродушно-сумовито:
– Пане меценасе! Недобрий з вас чоловiк! Я думав, що будемо жити з собою по-приятельськи, а тим часом – мiй Боже, кiлько клопоту маю раз у раз через вас! Спершу отi iсторiï з тим фiзиком, з тим Шнадельським, отi дописi, отi дисциплiнарки – ну, скажiть, треба вам було того?
– Менi? – здивувався Євгенiй. – Хiба я робив се для власноï користi? I, головно, хiба я зробив щось злого, не справедливого?
– Пане, пане, – мовив ще сумнiше староста. – Збоку на вас дивитися, виглядаєте як розумний чоловiк, а гово рите, як дитина. Знаєте, я по щиростi до вас, як батько, то не берiть менi сього за зле. Але, ïй-богу, менi вас жаль. Самi собi пiдриваєте Ґрунт пiд ногами. Дав вам Бог талант, енергiю, канцелярiю, йде добре – оженились би, звили б собi сiмейне гнiздо, дбали б про сiм'ю... Та нi, вам захочу ється пускатись на такi авантюри...
– Дарують пан староста, – пробував протестувати Єв генiй, але староста не дав йому докiнчити.
– Ну, ну, прошу не ображатися! Я ж се не з злого сер ця. А щироï думки старого бюрократа можете раз вислу хати. Я давно бажав поговорити з вами по щиростi, то вже вибачайте, що скористаю з сеï нагоди. На чiм то я став? Ага, авантюри... Я з намислом ужив сього слова i не вiд ступлю вiд нього. Бо прошу, як же iнакше назвати всi отi вашi заходи в справах, що властиво могли б вас i зовсiм не обходити? Справи, з яких ви не винесете нi користi, нi почестi, нi слави, хiба лайку, компрометацiï, роздратуван ня власних нервiв, обурення та ворожнечу многих i впливових противникiв? Як же се назвати, як не авантюри, донкiхотство? I пощо вам сього, питаю ще раз? Пощо?
– Дарують пан староста, але мiй фах такий, що мушу уйматися за невинними i покривдженими.
– Пане меценасе! – з виразом батькiвськоï поваги в голосi скрикнув пан староста. – Не говорiть до мене як до гiмназiаста, якому iмпонують гарнi фрази! О так, i я колись був у гiмназiï, i з запалом читав Шекспiрового Короля Лiра, i плакав зi зворушення над словами нема в свiтi винуватих. Але пiзнiше я зрозумiв, що Шекспiр не без причини вложив сi слова в уста божевiльного. Так, сi сло ва якраз антиподи правди. З нашого урядового, адмiнi страцiйного становища нема в свiтi невинних, а говорити, що комусь вiд уряду дiється кривда – се або злочин, або божевiлля. Я не жартую, пане, i не бавлюся в парадокси. I для того я щиро жалую вас, що ви отсе сходите на дорогу, по моïй думцi, абсолютно хибну i шкiдливу, на дорогу, де я мушу i буду поборювати вас усею силою, всякими спосо бами, чуєте? – всякими способами!
– Впевняю пана старосту, – мовив усмiхаючись Євгенiй, – я анi на хвилю не надiявся знайти в пану старостi союзника в своïй роботi.
– Ну, ще чого не стало! – буркнув пан староста.
– А щодо поборювання, то що ж, воля пана старости. Я можу тiлько одного бажати, щоб се поборювання велося на строго законнiй дорозi так само, як я держав i буду дер жатися строго приписiв закону.
– I ручите за те, що весь отой рух, який ви хочете iн сценувати, буде держатися законноï дороги i в законних ме жах?
– Щодо себе, ручу вповнi. Щодо iнших – тут багато залежати буде вiд того, чи самi властi незаконними поступками i навмисною провокацiєю не зiпхнуть людей iз закон ноï дороги.
– Пане, прошу не забувати, з ким говорите! – фукнув староста, помалу скидаючи з лиця батькiвську маску.
– Говорю р ro futuro 12be7cc7e4b10528__ftnref63 title=>1 , отже, нiкому докору анi закиду не роблю. А що незаконне поступування i провокацiï з боку властей – ра rdon , з боку поодиноких органiв – ду же можливi, сього, надiюсь, пан староста не схочуть пе речити.
Пан староста мовчав добру хвилю, немов потопаючи в важкiй задумi. А потiм, простягаючи Євгенiю руку, мовив з незвичайною сердечнiстю:
– Пане Рафалович, не будемо говорити про се. Прошу, дайте руку. Будьмо приятелями!
Рафалович глядiв на нього зачудуваними очима, але руки не подавав.
– Прошу вашу руку! – мовив староста. – Зробiть ме нi одну маленьку рiч, про яку буду от c е просити вас. Добре, прирiкаєте?
– Не знаю, чи зможу зробити те, чого хочеться пану старостi?
– Але зможете, зможете! Чому нi? Се ж вiд вас одного залежить.
– Що ж се таке?
– Але обiцяйте наперед!
– Дарують пан староста, я хоч молодий чоловiк, але на гру в пiжмурки таки застарий.
– А то упертий русин! – мовив староста, маскуючи свою злiсть добродушним усмiхом. – Нiяким способом його не пiдiйдеш. Ну, що дiяти, треба говорити просто з моста. Так ось слухайте, пане меценасе, про що я хотiв просити вас. Зробiть се для мене, спецiально для мене: вiдложiть се своє вiче на пiзнiше, ну, так на весну або на пет рiвку.
– Не можу, пане старосто! – рiшучо мовив Євгенiй.
– Чому не можете?
– Важнi справи наспiли тепер у повiтi, треба обгово рити ïх, пояснити народовi.
– Думаєте про реформу каси?
– Мiж iншим i про се.
– А якби я власне задля сього заборонив се вiче?
– Задля сього?
– Так, щоб не викликати в повiтi роздразнення.
– Але ж ся справа вже тепер викликає роздразнення, а коли вiче буде задля сього заборонене, то весь народ го тов сказати, що полiтичнi властi покривають некоректне поступування ради повiтовоï. Чи се причиниться до вспо коєння повiту, пан староста осудять самi найлiпше.
– Прошу мене не вчити! Я знаю, що роблю, i заявляю вам, що ваше вiче не вiдбудеться .
– Чи се формальна заборона? – запитав Євгенiй встаю чи.
Пан староста був невдоволений iз себе, що так вихопив ся i, схилившися над своïм бюрком, почав перебирати якiсь папери, бурчачи щось пiд носом. Вкiнцi перемiг себе.
– Н-нi. Резолюцiю дiстанете на письмi. До побачення.
– Моє поважання!
Євгенiй уклонився i вийшов. А коли пролунали його кроки i за ним замкнулися дверi старостинського передпо кою, пан староста написав кiлька слiв на урядовiй пiвчверт цi паперу, подзвонив на возного i, подаючи йому сей папiр, мовив остро:
– Зараз бiгай до Мотя Парнаса! Се для нього визвання. Нехай зараз прийде сюди!
Мотьо Парнас був властитель заïзду, у якого Євгенiй наняв був шопу, де мало вiдбутися вiче.
L
Другого дня пополуднi до Євгенiя прибiг Мотьо Парнас i, кладучи перед ним на столi п'ятку, мовив якось несмiло:
– Перепрошаю пана меценаса...
– А вам що, пане Парнас?
– Звертаю пану завдаток.
– Завдаток?..
– Ну, адже пан меценас дали менi завдаток на винайм...
– Ну, так що ж з того?
– Звертаю пану завдаток. Не можу пану винаймити.
– А то чому? Чи вам цiна занизька?
– Е, що цiна! Чи я з паном меценасом торгувався за цiну? Що пан дали, то я взяв.
– Ну, так чого ж не стало?
– Знають пан... боюся... знають пан, то деревляна шопа... там буде багато народу... з люльками, цигарами... не дай Боже нещастя...
– Але ж, пане Парнас! З люлькою анi з цигаром нi кого не пустимо.
– А все-таки я боюся. Знають пан, то стара халабуда... Ану ж завалиться...
Євгенiй зареготався.
– Ну, а може, ще земля не витримає та затрясеться, що?
– Бодай пан здоровi жартували! Ну, ну! Але я прошу взяти назад завдаток. Бiгме, не можу винаняти!
– Не можете? Чому?
– Що я пану буду говорити, – мовив жид, моргнувши хитро. – Пан i без того знають.
– Староста заказав?
– Я того не говорю.
– Але не перечите. Ну, а якби ви не послухали заказу?
– Ах, пане меценасе! Як же я можу? Адже я бiдний чоловiк. Пан староста i пан комiсар можуть мене знищити. Дуже менi жаль, що не можу пану меценасовi служити, але, бiгме, не можу – бiгме, не можу!
Євгенiй узяв свiй завдаток i, попрощавшися з Парнасом, пiшов у мiсто шукати iншого локалю на вiдбуття вiча. Вiн мав таке чуття, як чоловiк, що в пiтьмi натрафить на стiну i не знає, де й як ïï перелiзти або обiйти.
Переходячи попри Вагманiв дiм, Євгенiй побачив зда лека, як перед звiсною йому хвiрткою стояла бричка, за пряжена парою шпакiв, а в хвiртцi стояв Вагман, раз у раз кланяючися графовi Кшивотульському, що про щось ласкаво толкував iз ним. Та поки Євгенiй наблизився, граф щиро стиснув руку Вагмана, сiв на свою бричку i за хви лю щез, лишаючи за собою легеньку куряву змерзлого снiгу.
– Здоровi, пане Вагман! – мовив Євгенiй, порiвня вшися з Вагманом. – А я й не знав, що пан граф також ваш кундсман.
– Знають пан, лихвар i ксьондз заглядають найлiпше в людськi душi. Обом люди говорять таке, чого не скажуть нiкому iншому.
– Але графа Кшивотульського всi вважають грошо витим.
– Що ж, вiльно людям уважати його, яким хочуть. Куди пан меценас iдуть?
– Знаєте, пане Вагман, клопiт маю.
– Ну, який клопiт? – зацiкавився Вагман.
Євгенiй розповiв йому свою розмову з Парнасом i зга дав про свiй намiр – шукати iншого локалю на вiче.
– Гм, шкода вашоï працi, пане, – мовив Вагман. – Коли пан староста схоче, то кождий iнший жид зробить вам те саме: завдаток вiзьме, а потiм зверне. Навiть у ос татнiй хвилi зверне.
– Що ж його робити? Хiба йти на передмiстя i замо вити яку стодолу у передмiщанина?
– Трудно буде. Ще стодоли повнi соломи, не пообмо лочували.
– Може, де найду, – мовив Євгенiй, не тратячи надiï, i пустився шукати фiакра, щоб ïхати на передмiстя. Ваг ман iшов обiк нього i мовчав хвилю, очевидно, перебираю чи щось у своïх думках. Нарештi зупинився.
– Нi, пане меценасе! Я вам щось пораджу.
– Ну що таке?
– Лишiть ви менi сю справу. Я вам ще сьогоднi, а най далi завтра подам вiдомiсть. А властиво... ну, та вже по бачимо. А коли би з мойого плану нiчого не вийшло, то ще завтра маєте час шукати шопи на передмiстi.
– Завтра остатнiй день. Адже про новий локаль знов треба завiдомити староство. Ну, а що ж ви думаєте зробити?
– Що се пана обходить? Я маю свiй план. Най пан ме ценас iдуть додому i чекають. Маю надiю, що все буде добре.
Євгенiй не допитувався далi i пiшов додому, а Вагман подався до помешкання пана бурмiстра.
– А, пан Вагман! Рiдкий гiсть! Прошу, сiдайте! – мовив бурмiстр, приймаючи Вагмана в своïм кабiнетi. Во ни були товаришi ще з дитинячих лiт, але пiзнiше ïх доро ги розiйшлися, i хоч жили в однiм мiстi, вони здибалися рiдко, тим бiльше, що належали навiть яко жиди до рiз них таборiв: бурмiстр, цивiлiзований жид, держався пар тiï т[ак] зв[аних] нiмецьких жидiв, мiж якими було декiль ка таких, що так, як i бурмiстр, грали ролю польських патрiотiв, – а Вагман належав до жидiв-старовiрiв, ху ситiв. Та проте бурмiстр занадто добре знав Вагмана, а особливо його грошову силу, щоб мав дивитися на нього ворожо або з презирством, а Вагман зi свого боку був пев ний, що нiмецька одежа i польський патрiотизм не висту дили у бурмiстра жидiвського серця.
– Чим можу вам служити, пане Вагман? – мовив бур мiстр, коли Вагман сiв, а вiн заняв мiсце напротив нього. – Що вас приводить до мене?
– Маленький Ґешефтик.
– Дай Боже, щоб вiн був добрий! – з усмiхом мовив бурмiстр, мимоволi якось впадаючи в тон жидiвськоï роз мови.
– Знають пан бурмiстр: для багача нема злого Ґешеф ту, а для бiдного нема доброго Ґешефту. А я приходжу з дуже бiдним Ґешефтом.
– Ну, жартуйте!
– То би багато говорити. То запутана iсторiя. Так збоку подивитися, то дурниця – тьфу! А придивившись ближче, то вона сягає дуже глибоко. То мозок чоловiковi сохне, коли вдуматися. Чули пан бурмiстр, що там у Росiï роблять? Як там на жидiв кидаються? Ай, ай, страшно по думати!
Се було якраз в часi перших антижидiвських розрухiв на Украïнi 12be7cc7e4b10528__ftnref64 title=>* , розрухiв, якi серед галицьких жидiв зробили були величезне вражiння.
– Ай, ай! – повторяв Вагман, хапаючися за пейси. – Жiнок, дiтей, старцiв, хорих викидають на мороз, майже голих, голодних! А що маєткiв понищено, порабовано!
– Що ж ми на се порадимо, пане Вагман, – холодно мовив бурмiстр. – Знаєте самi: що ми могли, то робили. Складки складали...
– Пане, я не про складки! Що там складки! Вони можуть надгородити хоч почасти понесену шкоду. Але того, що люди терплять i терпiли, того страху, голоду, побоïв i невигiд, того нiякi складки не надгородять.
– Людська рiч терпiти, – мовив бурмiстр i зачинав потрохи дивуватися, куди властиво гне свою розмову Вагман.
– Людська рiч терпiти, – так, так, людська рiч! – повторяв Вагман. – Але розумного чоловiка рiч по змозi уникати терпiння, запобiгати терпiнню, так робити, щоб люди не терпiли. Подумайте, пане бурмiстр, за що терплять тi люди? За те, що вони жиди. Не за що iнше. Кажуть: жи ди п'явки, шахраï. Але ж мiж тими, що потерпiли там, у Росiï, була найбiльша часть бiдних капцанiв, перекупнiв, шевцiв, кравцiв i iнших дрiбних ремiсникiв. За що ж вони потерпiли? Чи ж не лише за те, що вони жиди?
– Найбагатшi жиди, найбiльшi капiталiсти та про мисловцi, тi не потерпiли нiчого, бо тi сидять собi в Києвi, в Варшавi та Петербурзi, як у Бога за дверми, – з демокра тичним пафосом мовив бурмiстр.
– Ой, то-то й є! – мовив Вагман. – А тепер подумай те, коли б так, не дай Боже, i в нас прийшло до чогось по дiбного.
– У нас! – мов ужалений скрикнув бурмiстр. – Вiдки ви приходите до сеï думки? Хiба ж ви що чули? Нагро жувався хто?
– Ах, пане бурмiстру! Хiба ж то така неможлива рiч? Хiба ж нам треба чекати, аж почуємо погрози або, може, вже готовий вереск?
– Ну, у нас iнша рiч, у нас до того нiколи не прийде, – успокоєний в однiй хвилi, мовив бурмiстр. – I там було би не дiйшло, якби сам уряд потихо не позволяв. Що я ка жу: потихо? Деякi урядники таки голосно заохочували гоïв до нападiв та розбоïв! А у нас се неможливе.
– Неможливе! Ой, пане бурмiстру, нiхто з нас не знає, що в Бога можливе, а що неможливе. А вiдносини у нас зов сiм не лiпшi, нiж у Росiï. Нарiд бiдний, темний...
– Хiба ж однi жиди тому виннi?
– Не скажу, що однi жиди, але нарiд нас уважає сво ïми найбiльшими п'явками, а прийде що до чого – най менша iскра, i вибухне огонь, i жиди – ми всi, виннi й невиннi – будуть вiдповiдати за всi тi грiхи, яких не раз анi вони не сповнили, анi ïх батьки, анi дiди. Се менi ви дається дуже можливим, i се мене дуже турбує. Здавна тур бує.
– Але на се в нас нема ради, – мовив бурмiстр.
– Невже нема ради? Неможливо, щоб не було ради! I се ви говорите, чоловiк свiтлий, учений! Ну, я сьому не повiрю. Або ви не почуваєте вже себе жидом, або не про бували нiколи думати про сю справу.
– Чи я почуваю себе жидом? – у задумi мовив бур мiстр. – По щиростi скажу вам, пане Вагман: се не дуже велика приємнiсть почувати себе жидом. Весь вiк я борюся против того почуття, силкуюся заглушити його в собi, при душити, вирвати з коренем i досi не можу. Не говорю про релiгiю – се справа окрема, яка не має нiчого спiльного з тим почуттям спiльностi i солiдарностi з темною та бруд ною жидiвською масою. Своєï релiгiï я держуся...
– Наскiлько вона вам вигiдна, – перебив з докором Вагман. – Даруйте, пане бурмiстру, але вже коли по щи ростi, то по щиростi. Признайте, що ся релiгiя вам i по дiбним до вас сердечно байдужна, що ви зробили собi з неï подушку, на якiй вигiдно може спати ваше сумлiння, за держали з неï самi лише форми, а зовсiм прогнали духа.
– Що се з вами, пане Вагман, – витрiщився на нього бурмiстр. – Ви прийшли до мене поговорити про якийсь маленький Ґешефт, а зачинаєте залазити менi з патинками в душу.
– Дарують пан бурмiстр, – усмiхнувся Вагман. – Я не казав, що мiй Ґешефт маленький. Вiн лише вбогий, себ то такий, що його не можна отаксувати на грошi, що тут тобi зараз зиску не дасть. Але вiн великий, дуже великий, i наша розмова простiсiнько йде до його вияснення. Бачи те: нашi жиди... маса... Ну, що вони? Чим вони себе чують? У них релiгiя заступила все. Вони видять у нiй Боже слово, повторяють те слово в своïх молитвах, деякi заглиблю ються в ньому – i на тiм конець. А де вони жиють, у якiм краю, серед яких людей i порядкiв, се ïх мало обходить. Нi, не так кажу, i се ïх обходить, але лише настiлько, що се все для них нива, з якоï треба збирати, не сiявши. Чи вони чують себе горожанами сього краю? Чи вони дбають про його добро, успiх, славу? Ïм се байдуже. Вони чують себе зовсiм чужими, а про закони, про порядки в краю дбають лише настiлько, наскiлько тi не перешкоджають ïм бути жидами i визискувати решту людностi.
– З ваших уст такi слова, пане Вагман! – чудувався бурмiстр. – Адже се так, як iз моєï душi винято. Адже се й була причина, що я i подiбнi менi вiдлучилися вiд тоï жи дiвськоï маси, почали думати про iсторiю сього краю, мiшатися в його публiчнi iнтереси, працювати на громадсь кiм полi.
– Розумiю, розумiю, – з усмiшкою мовив Вагман. – I я сам колись передумав се все, перейшов вашу школу – то значить, не гiмназiï, але мiшався до полiтики, мало не пiшов до повстання, потiм жив у Вiднi, i носив нiмецьку одежу, i говорив з рiзними розумними людьми про розумнi речi. Я пiзнав добре не одного з тих ваших нових жидiв, що ми ïх називаємо асимiльованими, i, признаюсь, розча рувався в них i знов вiдстав вiд них.
– Розчарувались? Цiкаво знати, чому?
– Зараз вам скажу. Менi видалось – може, то не все правда, але так менi видалось, – що тi новi жиди стару жидiвську душу розiрвали надвоє: одну половину вiдки нули, а другу задержали. А тiлько, на нещастя, задержали гiршу, а вiдкинули лiпшу.
– Он що! – вражений, скрикнув бурмiстр. – То пей си, цицес i ярмурка – то у вас лiпша половина?
– Даруйте, пане бурмiстру, – поважно вiдповiв Ваг ман, – говорю про душу, а не про форми, що мають i в мене дуже мале значiння.
– У мене жадного, – з емфазою мовив бурмiстр.
– I тут даруйте, коли вам скажу, що у вас вони мають далеко бiльше значiння, нiж у мене.
Бурмiстр голосно зареготався i вдарив себе долонею по колiнi.
– Ну, се перший раз менi трафляється в отсьому ка бiнетi така теологiчна розмова! – скрикнув весело. – Але говорiть, говорiть, розмова починає бути цiкава, хоч я, ïй-богу, не знаю, до чого се все може довести.
– Зараз побачите, – мовив спокiйно Вагман. – Отже, повторяю, тi вашi новi жиди, асимiлянти чи асимiлятори, по моïй думцi, розiрвали стару жидiвську душу на двi час тi. Яка то стара жидiвська душа? Бачите, в нiй зшитi були докупи: огонь старих пророкiв, запал, заслiплення – коли хочете – а все-таки громадський змисл тих, що боронили Єрусалима вiд римлян, що пiднiмали повстання з Бар- Кохбою 12be7cc7e4b10528__ftnref65 title=>* , що разом з Єгудою бен Галевi 12be7cc7e4b10528__ftnref66 title=>** йшли з Iспанiï пла кати на руïнах Єрусалима i разом з галицькими хуситами йдуть умирати в долинi Йосафата 12be7cc7e4b10528__ftnref67 title=>*** . Отсе була одна половина тоï душi. А друга половина – то була та, що виховалась у Єгиптi, в тяжкiй неволi, що в пустинi кланялась золо тому телятi, що бунтувалась проти Мойсея, що завойову вала Ханаан 12be7cc7e4b10528__ftnref68 title=>**** , мордуючи ханаанiтiв аж до остатнього на щадка, що потiм не хотiла вертати з Вавiлону до Палести ни, що вела лихварськi i грошовi iнтереси в Нiнiвi 12be7cc7e4b10528__ftnref69 title=>* , в Алек сандрiï 12be7cc7e4b10528__ftnref70 title=>** i в Римi – одним словом, знаєте, що се за половина. Та половина, що бажає панування над свiтом, але не хоче нести одвiчальностi, яку накладає панування. Та половина, що, знехтувавши наказ Письма Святого – вчитися в бджо ли i в мурашки, здавна ходила на науку до павука i давно перевершила його в його хитрощах.
– Зачинаєте бути поетичним, пане Вагман, – сухо i з вiдтiнком погорди в голосi мовив бурмiстр, – а се вам не до лиця.
– Хочете сказати, що менi, лихваревi, п'явцi повiто вiй, не слiд так остро судити iнших, – мовив з холодним усмiхом Вагман. – О, не бiйтеся, я й себе не пощаджу, я знаю добре, чого я варт, i тiлько те знання дає менi вiдвагу сказати свою думку про iнших. Та про мене прийде рiч на кiнцi, а тепер послухайте про себе i про своïх. Ви почали асимiляцiю вiд того, що викинули з серця всяку решту того громадського змислу, яким колись була сильна наша нацiя. Ви не признаєтеся до сього, навiть самим собi не признає теся. Ви говорите, що скинули тiлько з себе жидiвську заскорузлiсть, виреклися пейсiв, халатiв та цицес, а не хочете бачити, що те виречення формальностей для вас самих не формальнiсть, але знак глибокоï перемiни в вашiй душi. Ви перестали любити своє плем'я, його традицiю, перестали вiрити в його будущину. З усього нацiонального добра вам лишилося тiлько своє я, своя сiм'я, мов одна трiска з розбитого корабля. За сю трiску ви вчепилися i пробуєте прикермувати ïï до iншого корабля, найти iншу батькiв щину, купити собi iншу, нерiдну матiр. Чи не дурите ви себе самих, коли вiрите, що та iнша мати полюбить i пригорне вас як своïх рiдних? I чи не дурите ви оту прибрану матiр, упевняючи ïï, що любите ïï лiпше, як рiдну? Не знаю, що вам скаже ваше серце про вашi власнi почуття, але що до тоï вашоï прибраноï матерi, то будьте певнi, що ïï серце анi на хвилину не вiдкривалося, анi не вiдкриється для вас, що для неï ви все чужi, що в глибинi душi вона нена видить вас, а чим бiльше ви будете примилюватися ïй, пiд лещуватися ïй, тим бiльше вона буде погорджувати вами.
Пан бурмiстр поблiд. Вагмановi слова колупнули-таки його серце, але вiн пробував усе ще боротися зi своïм чут тям.
– Остро судите нас, Вагман, остро i несправедливо.
– Може бути. Вповнi справедливий тiлько один Бог, той, що бачить усе, що кождий з нас ховає на днi серця. Але сей, пане бурмiстру, – слухайте, я також маю своï єретицькi думки – сей, по моïй думцi, зовсiм не судить, нiкого нi за що не судить, тiлько любить, i для того вiн так безмiрно вищий вiд нас, для того вiн Бог. Се тiлько ми, дрiб нi, слiпi, нужденнi, судимо та ненавидимо. Ну, але я не такий, може, несправедливий, як вам здається. Я виджу й добрi боки вашого, асимiляторського руху, хоч вони й невеликi.
– Цiкаво знати, якi вони, по вашiй думцi, – мовив бурмiстр.
– В нашiй давнiй вiтчинi, у Азiï, де спека велика, а джерел мало, де погожа вода має iнколи цiну золота, є та кий звичай, що вандрiвець, натрафивши серед пустинi на джерело i угасивши в ньому свою спрагу, вмивши в його хвилях руки i лице, на вiдходi кидає в нього малу золоту монету. Се немов його вiдплата за добродiйство джерела. Отже, ви i всi асимiлянти з давнiх давен видаєтесь менi тою золотою монетою, яку жидiвська нацiя кидає в джерело, вiдки ïй довелось пити та освiжитись. Ви наша данина тим народам i краям, що в тяжку годину дали нам захист i при тулок. Але не жадайте, щоб та данина була занадто велика. Адже нерозумно було б жадати вiд вандрiвця, що пив воду з криницi, щоб у вiдплату за се i сам скочив до криницi i втопився в нiй. Те, що ви робите i що робили не раз подiбнi вам – се з iсторичного боку оправдане i конечне, i на вiть пожиточне для жидiвськоï нацiï, але не може бути ïï програмою, бо се була би не програма, а самовбiйство.
– Але чим же, по вашiй думцi, се пожиточне для жи дiвськоï нацiï? – запитав бурмiстр уже без тiнi насмiху в голосi.
– Чим пожиточне? Се ж ясно. Ви посередники мiж нами i тими нацiями, що приняли нас. Ви мiст понад прiрвою, i за вашими плечима нам можна жити собi вповнi са мостiйним, своïм життям, не збуджуючи надто великих пiдозрiнь, надто великоï ненавистi. Давнiше, в середнiх вiках, коли ми жили серед чужих народiв зовсiм вiдокрем ленi вiд них, коли такого моста не було, нам жилося далеко гiрше. Правда, ви се будете знати лiпше.
– Ну, ну, цiкаво, цiкаво почути вiд вас такi погляди, пане Вагман. Я нiколи не надiявся...
– Перепрошаю, пане бурмiстр, – мовив Вагман. – Ще хвильку терпеливостi. Я ще не скiнчив, не дiйшов до тоï мети, до якоï змiряє моя промова, i до того Ґешефту, який привiв мене сюди. Признаєте тепер, що я зовсiм не такий ворог вашоï асимiляцiï, як звичайнi хусити, що признаю в певнiй мiрi ïï рацiю i навiть пожиточнiсть. Але є одна рiч, що дуже багато уймає ïй вартостi i виявляє ïï нещирiсть. Се та обставина, що жиди звичайно асимiлюються не з ти ми, хто ближче, але з тими, хто дужчий. У Нiмеччинi вони нiмцi, се розумiю; але чому в Чехiï також нiмцi? В Угор щинi вони мадяри, в Галичинi поляки, але чому в Варшавi та в Києвi вони москалi? Чому жиди не асимiлюються з нацiями слабими, пригнобленими, кривдженими та вбо гими? Чому нема жидiв-словакiв, жидiв-русинiв?
Бурмiстр скривився. З сього боку йому нелюбо було ос вiтлювати се питання.
– Може, то така наша натура, – мовив далi Вагман, – що ми навiть там, де ходить о вибiр прибраноï матерi, питаємо не голосу серця, але запитуємо поперед усього: Wus tojgt mir dus ? 12be7cc7e4b10528__ftnref71 title=>1 Та тiлько се кидає деяку тiнь на щирiсть усеï асимiляцiйноï роботи i – що найфатальнiше – знач но обнижує вартiсть тоï асимiляцiï в очах тих, з якими ви асимiлюєтесь. Вони дурнi, дурнi, то правда, але все-таки у них є очi, i коли не тепер, то в четвер вони дещо побачать ними.
– Слухайте, Вагман! Сього, нарештi, забагато. Зачи наєте говорити так, як той адвокат-русин, що докоряв мене моïм польським патрiотизмом.
– Мав рацiю, – мовив Вагман, – бо польський патрiо тизм тут, на руськiй землi, не зовсiм на мiсцi.
– Ну, ще тiлько того не стало, щоб почали навертати мене на руський патрiотизм! – з грубим реготом мовив бурмiстр.
– Борони Боже! По-мойому, жаден жид не може i не повинен бути анi польським, анi руським патрiотом. I не потребує сього. Нехай буде жидом – сього досить. Адже ж можна бути жидом i любити той край, де ми родились, i бути пожиточним, або бодай нешкiдливим для того на роду, що, хоч нерiдний нам, все-таки тiсно зв'язаний з усi ми споминами нашого життя. Менi здається, що якби ми держалися такого погляду, то й уся асимiляцiя була б не потрiбна. Бо подумайте: чи жадає хто вiд нас тоï асимiля цiï? Здається, нi. Але зате кождому пожадане, щоб ми були чесними i пожиточними членами тоï суспiльностi, серед якоï живемо.
– Го, го, пiсля теологiï моралiзацiя! – знов якимсь прикрим голосом мовив бурмiстр.
– До якоï я, лихвар i п'явка повiтова, знов-таки не маю права, – гiрко вiдрiк Вагман. – Та я не хочу нiкого моралiзувати, що менi за дiло. Я тiлько хотiв висловити свiй погляд...
– Якого самi не держитесь! – перервав йому бурмiстр.
– Власне якого сам держуся, бодай вiд кiлькох лiт, вiдколи ся справа почала прояснюватися менi в головi. Бачите, коли вмер мiй син, я почав був дуже сумувати. Ме нi так було, немовби земля розпалася перед моïми ногами. Передо мною не стало дороги, не стало мети. Пощо я жию? Для кого гребу й горну на купу? Терплячи сам, я почав розумiти терпiння iнших, тих, що не мають де голови при хилити, не знають, що будуть ïсти завтра, не мають що в рот вложити нинi, дивляться на муку своïх дiтей. О, я перед тим, яко хлопський лихвар, не мало видaв такоï нуж ди, але вона не зворушувала мене. Все те було чуже для мене, далеке вiд мого серця. Я грiб на свою купу i не дбав нi про що iнше. Тепер, коли син мiй умер, у мене вiдкри лися очi i я почав роздумувати. Знаєте, менi здавалося не р аз, що одурiю. Голова трiщала, я ходив мов пiд обухом. Що вам говорити багато! Я додумався до того, що треба вхопити палку з iншого кiнця. Вперед я дер i висисав хло пiв, тепер я обернув свою опiку на тих, що всиротили ме не, а хлопам почав допомагати в ïх бiдi. Я робив се неза мiтно, зичив декому грошi на закупно Ґрунту на малi про центи, з яких потiм iще бiльшу часть дарував довжниковi, вишукував собi посередникiв – попiв, учителiв, i через них зичив бiльшi суми на закупно панських фiльваркiв або бiльших Ґрунтових посiлостей для селян. Нiхто сього не знав i не знає, але коли Пiдлiски, Горбове, Сокирчани i iншi села в кiлькох околичних повiтах позакуплювали панськi фiльварки, повикуплювали назад Ґрунти, попро данi вперед на лiцитацiях жидам, то все те зробилося при моïй помочi, моïми грiшми. З часом я обдумував сю справу чимраз ширше, i менi видалося, що й така робота може бути корисна для нашоï жидiвськоï нацiï. Бачите, отi розрухи на Украïнi показали менi, що, працюючи над виссанням i зруйнуванням руського народу, ми, жиди, робимо так, як робив той циган, що, сидячи на дубовiй гiлляцi, сам пiд рубував ту гiлляку. Живучи на руськiй землi, ми грома димо над своïми головами пожежу руськоï ненавистi. На вiть пориваючись до асимiляцiï, ми : асимiлюємося тiлько з тими, що душать i висисають отих русинiв, i тим iще збiль шуємо тягар, що пригнiтає ïх. I забуваємо, що на руськiй землi живе нинi бiльша половина всього жидiвського племенi i що громаджена столiттями ненависть може вибухну ти таким полум'ям, приняти такi форми, що нашi протектори, поляки та москалi, не зможуть допомогти нам нiчого. I менi видалося конечним почати i до руського берега вiд нас будувати мiст, почати робити хоч дещо таке, аби тi ру сини могли не самим лихом споминати нас. Я знаю, коли вони рушаться потроха, дiйдуть до деякоï сили, то i з жи дiв чимраз бiльше буде прихилятися до них. Але, по-мо йому, важно допомогти ïм тепер, коли вони ще слабi, коли ще гнуться i не можуть випростуватись.
– То дуже делiкатна спекуляцiя, пане Вагман, i я не знаю, чи багато жидiв ви потягнете на неï.
– О, я й сам знаю, що небагато. I менi не треба багато. Адже ж досi я нiкому не говорив навiть отсих своïх думок. Вам першому я вияснив ïх, бо бачу в вас пiд нiмецьким сурдутом не задушене ще до решти жидiвське серце, не зовсiм iще розполовинену стару жидiвську душу.
– Дякую за комплiмент, – з усмiхом мовив бурмiстр, – а тiлько я й досi не бачу, яку цiль мала та наша роз мова.
– Тепер я можу сказати вам про ту цiль i не потребую лякатися, що ви висмiєте мене i викинете за дверi як шаленого. Бачите, за пару день має тут у мiстi зiбратися народне зiбрання руських хлопiв.
– Чув я про се. Ну, та, мабуть, iз того нiчого не буде, староста не позволить.
– Видите, вiн дуже рад би не позволити, але троха б оïться сього молодого адвоката, що скликає те зiбрання. Для того пан староста шукає боковоï стежки i отсе вже на казав Парнасовi, щоб не дав своєï шопи на зiбрання.
– Мусять наймити шопу в кого iншого.
– I з кождим iншим таке саме буде. Жидовi пан староста пригрозить, а в передмiщанина винайде знов щось iнше i таки заборонить зiбрання. А менi би дуже хотiлося, щоб воно вiдбулося.
– Вам?
– Так. Бачите, тут є й мiй маленький iнтерес. Та хлопс ька нарада буде головно звернена проти реформи повiто воï каси.
– Ах, то се ви на маршалка Брикальського острите зуби! – смiявся бурмiстр.
– Так. Вiн найбiльше причинився до мого осирочен ня, через нього мiй син пiшов землю гризти, i я хотiв би вiдплатитися йому. А тепер, думаю, надiйшла пора.
– Ну, я там не входжу в вашi плани. Але не розумiю, чим би я мiг допомогти вам.
– Ужити свого впливу в пана старости, щоб таки по зволив на се зiбрання.
– Думаю, що се буде трудно. Знаєте самi, коли ста роста на що завiзьметься, то робиться впертий, як бик.
– Ну, на впертого бика є також способи. Можна зайти його хитрощами.
– А то як?
– Або я знаю? Рiзнi можуть бути способи. Я думав, що ви своïм правничим розумом борше щось видумаєте, нiж я. Ну, та менi прийшов до голови один концепт.
I Вагман, нахилившися до бурмiстра, почав щось шеп тати йому до уха. Се була його стара лихварська привич ка, бо ж у кабiнетi не було нiкого, хто мiг би був пiдслу хати його.
В мiру Вагманового шептання бурмiстрове лице про яснювалося, прояснювалося, а накiнцi вiн вибухнув го лосним смiхом.
– Чи ви здурiли, пане Вагман! Також концепт! Га, га, га!
– Ну, я не кажу, щоб се був наймудрiший концепт, – мовив Вагман, також усмiхаючись, – але даю вам те, що маю. Робiть з тим, що знаєте. Тiлько скажiть менi одно: чи згоджуєтеся зробити в тiй справi те, що будете могти?
– Що ж, нехай буде й так. Троха се дивна i незвичайна для мене роля, але що ж, ризикувати при тiм не ризикую нiчого.
– Але ж навпаки, се буде тiлько корисне для вас.
– Ну, про користь менi байдуже. Та вже, що маю ро бити, даю вам слово. Зроблю, що зможу, а ваш проект об думаю ще докладнiше. Ще нинi зайду до Парнаса i пого ворю з ним. Чи тому руському адвокатовi говорити що?
– Не треба. Якби що було потрiбно, то я сам скажу йому.
– Ну, коли так, то добре. Завтра поговорю зо старос тою i про все дам вам знати.
На тiм вони i попрощалися.
LI
Другого дня пан староста сидiв нетерпеливо в своïй канцелярiï i ждав нового подання вiд Євгенiя з до несенням про новий локаль, у якому мало б вiдбутися вiче. Вiн наказав у подавчiм протоколi, щоб, як скоро вiйде те нове подання, зараз передати його йому, i вже наперед обдумував способи, як би звести на нiнащо й се нове подан ня, щоб не допустити до вiдбуття вiча, але так, щоб Єв генiй не мiг закинути йому нiякоï очевидноï противзакон ностi. Але минала година за годиною, а подання не впли вало.
Що ж се, – мiркував собi пан староста, ходячи вели кими кроками по своïй канцелярiï. – Чи мав би Парнас таки полакомитися на грошi i дати шопу, незважаючи на мою раду? Не припускаю сього. Жид боïться i був цiлий мокрий, виходячи вiд мене вчора. Чи, може, той панич, одержавши Парнасову вiдмову, надумався вiдкликати те чортiвське вiче? Се було би дуже розумно з його боку. Але власне для того, що се було би розумно, я думаю, що вiн сього не зробить. Русин упертий, а особливо коли ходить о зроблення якоïсь дурницi, якогось збитку, якоïсь при кростi iншому, то тут нема нiякоï сили, щоб вiдвела його вiд раз повзятого намiру. Але як собi знає. Локалю у Парнаса не буде мати, а коли нинi не донесе про iнший локаль, то сам собi припише вину, коли я велю його вiче розiгнати жандармами.
Серед таких енергiчних мiркувань застав пана старос ту бурмiстр.
– А, добрий день, пане Рессельберг! Що там чувати?
– Дякую пану старостi. Все добре.
– Що вас приводить до мене, пане Рессельберг?
– Маленька просьба. А властиво аж двi.
– Ого! – смiючись, крикнув староста. – Що ж там такого?
– Та одна вiд того бiдного Парнаса.
– Вiд Мотя?
– Так.
– Ну, чого ж йому треба?
– Прибiг учора до мене – знають пан староста – мало не плаче. Пане бурмiстру, – каже, – порятуйте! Трафив ся менi добрий Ґешефт. У моïм заïздi мало вiдбутися зiб рання хлопiв – адвокат Рафалович платив за локаль, а, крiм того, я числив на дохiд. Знають пан староста, на та кiм зiбраннi балакають багато, а вiд балакання горло за сихає – га, га, га! – а засохле горло треба промочувати. А у Мотя є кiлька бочок пива, що воно – признався менi одверто – трошки прикисло. То звичайним гостям годi його давати, але при сiй нагодi то було би пiшло. Ну, от вiн i плаче. Такий гарний Ґешефт, золотий Ґешефт, i пан ста роста не позволяють йому вiдступити локалю.
– I не позволю! Не можу ж я задля Мотевого скислого пива позволити, щоб менi пiд носом бунтували повiт.
– Рацiя! Цiлковита рацiя! Нехай iдуть на передмiстя бунтувати. Що має жид при тiм заробляти?
– На передмiстя?
– Ну, так. Рафалович уже винаймив шопу у якогось передмiщанина. Там, надiюсь, зiбрання буде менше небез печне, а Мотьо може своє пиво вилляти зараз до потоку...
– Я нiчого про жадне зiбрання на передмiстi не знаю i на жадне таке зiбрання не позволю! – мовив староста.
– Дарують пан староста, але я хотiв би висловити про сьбу – не свою, а Мотеву, з якою я прийшов сюди.
– Як то, ще просьбу? Адже ви чули вже...
– Перепрошаю пана старосту. Я нiчого не мiг чути, бо ще й не сказав, чого менi треба. Я просив би – тобто Мотьо Парнас через мене просить, щоб пан староста не за казували того зiбрання.
– Ага, от чого йому треба! – скрикнув староста.
– Прошу не розумiти мене хибно. Я не прошу, щоб пан староста позволили зiбранню вiдбутися, – що менi до того, чи воно вiдбудеться, чи нi. То вже пану старостi лiп ше знати, чи має воно вiдбутися, чи нi. А нам важно тiлько те, щоб воно не було заборонене тепер.
– Як се так? Я не розумiю.
– А то така проста рiч! Пан староста заборонять нинi у Парнаса, вони вiдбудуть його на передмiстi. Там вони винаймуть локаль у такого, що не побоïться розказу пана старости. Пану старостi прийдеться заборонювати тi збо ри, пiдуть рекурси, клопоти. I, головно, той пан Рафалович усе ще знайде досить часу на телеграфування до намiс ництва, до мiнiстерства i готов добитися того, що зiбрання в означений день таки вiдбудеться, тiлько не у Парнаса i против волi пана старости.
– Ну, се ще побачимо! – з завзяттям мовив староста.
– Я не кажу, що так мусить бути, але сього й пан ста роста не заперечать, що так може бути. А чи не лiпше було би зробити iнакше? Коли пан староста не хочуть справдi допустити до вiдбуття зiбрання, то стати собi попросту на формi, на буквi закону. Вiче заповiджене, всi формальностi сповненi – добре. В означений день вiче збирається, на род валить до шопи – таки до Парнасовоï, пощо слати ïх на передмiстя? – аж тут бух, приходять пан староста з мiським будiвничим i заявляють, що шопа грозить зава ленням i вiче тут вiдбутися не може. Против оречення бу дiвничого в тiй хвилi неможливий нiякий рекурс, треба би хiба делегувати спецiальну комiсiю. Отже, пан староста вповнi заслоненi вiд закиду якоïсь самоволi, а зiбранi му сять розiйтися з довгими носами. А заким розiйдуться – се вже Мотьо так мiркує – не буде без того, щоб на потiху не випили i не дали йому заробити дещицю.
– Гм! – буркотiв староста, слухаючи сеï хитроï ради. – Das l a sst sich h o ren , l a sst sich h o ren 12be7cc7e4b10528__ftnref72
title=>1 . Справдi, се може бути лiпше, нiж вдаватися в гризню вiдтепер. Нехай собi пани демагоги до остатньоï хвилi потiшаються надiєю; в остатнiй хвилi як грiм упаде на них розчарування, i вони тим певнiше потратять голови.
– Отже, пан староста згоджується не забороняти того зiбрання тепер?
– Про мене, нехай буде й так. Забороню в остатнiй хвилi.
– Отже, можу сказати Парнасовi, щоб узяв назад зав даток вiд Рафаловича?
– Нехай бере.
– Дякую пану старостi! Сердечно дякую. Се була б одна, Мотева, справа. А друга моя власна.
– Певно, в справi пропiнацiï?
– Нi. На мiй сором, знов полiтична справа.
– Яка?
– Знають пан староста, у нас незадовго мають бути вибори до кагалу. Та мiж жидами настало велике невдо волення, роздразнення... Iнтриги йдуть, однi против одних риють. До школи зiйдуться, то замiсть Богу молитися, кри чать, сваряться, однi одним пейси та бороди вимикують.
– Ов, а я й не чув нiчого про се!
– Нiбито наша хатня справа, а проте до того доходить, що годi дати собi раду. I от мiж жидами повстала думка – скликати й нам собi таке зiбрання, як скликають хлопи.
– Що ви? Зiбрання? Жидiвське! – скрикнув староста, хапаючися за голову. – Чи свiт кiнчиться?
– Нi, пане старосто. Се ми – кiлька нас – думали сюди й туди i придумали, що найлiпше буде дати людям виговоритися. Що хто має против кого чи за ким, нехай скаже.
– Але ж се нечувана рiч – жидiвське зiбрання! – дивувався староста.
– Хлопське також нечувана рiч.
– I де ж би ви хотiли робити те зiбрання? Боюся, щоб у мiстi вам не наробили заколоту.
– О, нехай пан староста не бояться! За спокiй, за по рядок я ручу. А зiбрання скличу до своєï коршми там, геть за мiстом, за рiкою, за мостом, на Вигодi. Там возiвня ве лика, вiд мiста далеко, наради можуть собi бути хоч якi голоснi – нiхто не почує.
– I ви не жартуєте, пане Рессельберг? Ви справдi хо чете скликати жидiвське зiбрання?
– Зовсiм без жарту. Ось прошу, осьде подання о дозвiл.
I бурмiстр подав пану старостi зложений по-урядовому аркуш паперу. Староста розгорнув його i перебiг очима.
– Ха, ха, ха! Зiбрання в справi вибору кагальноï стар шини. Ну, сього ще не бувало!
– Але буде.
– А пощо ж дальшi точки? Полiтична органiзацiя? Економiчний стан повiту?
– Хiба се не обходить жидiв? По всiм свiтi про се го ворять, а ми мали б i не думати?
– Але ж се ви знов робите менi нову коломийку. Тут чоловiк з тими русинами не може дати собi ради, а тут на тобi! I жиди вилазять з якоюсь полiтичною органiза цiєю.
– Нехай пан староста не бояться! – вспокоював його бурмiстр. – Iнша рiч говорити, а iнша зробити. Хочуть люди говорити, то нехай говорять. Але вiд слiв до дiл iще дуже далеко. А нашi люди таку вже мають натуру, що ïм аби виговоритися, то вже й легше.
– Ай, ай, ай! – скрикнув староста, ще раз зазирнув ши в подання. – А се що? Ви хочете й своє зiбрання вiдбу вати в той сам день, що й хлопське?
– Думаю, що се одно одному не перепиняє. А нам се найдогiднiше, бо з повiту з'ïдеться багато жидiв на торг. А вони якраз найгiрше невдоволенi теперiшнiм кагалом.
– Ну, але представляю собi, яке там пахуче буде те зi брання! Треба буде вислати комiсара.
– Ми пану комiсаровi заплатимо за присутнiсть.
Староста зареготався.
– Йому нiчого не належиться.
– Ми то знаємо, що по закону не належиться. Але за кон не говорить також про простуду, духоту i всяку не чисть, якоï можна набратися на такiм зiбраннi. Ми вже будемо знатися на рiчi, нехай пан староста будуть певнi. Отже, можу йти з тим радiсним чуттям, щоб обi моï прось би будуть сповненi?
– З тою умовою, що за се друге зiбрання ви берете на себе всю одвiчальнiсть.
– Розумiється! Розумiється! Адже ж я скликаю його, то й одвiчальнiсть на менi! Кланяюся пану старостi. Рад i з свого боку служити, чим тiлько буду мiг.
I пан бурмiстр вийшов iз старостинськоï канцелярiï дуже втiшений, смiючися в душi з Вагманового дотепу, на який йому вдалося взяти енергiчного батька повiту.
LII
Вiче мало вiдбутися в вiвторок – се був тор говий день у мiстi. День перед тим, у понедiлок, Стальсь кий сидiв iз Регiною при обiдi. Регiна була блiда, аж жовта. Ï ï губи були блiдi, повiки червонi, очi горiли якимсь див ним блиском, а на чолi крутими борознами поворювалися зморшки, а волосся, колись золотисте, поблекло якось, стратило блиск i декуди припорошилося сивиною. Вона сидiла мовчки i, крiм кiлькох ложок розсолу та одноï гiл ки калафiора, не ïла нiчого.
Стальський був у добрiм гуморi, ïв смачно i балакав, не звертаючи уваги на те, чи ïсть Регiна, чи не ïсть.
– Го, твiй кохайонци завтра скликає хлопськi збо ри. Пускається на велику полiтику. Певно, хоче бути пос лом, батьком народу! Га, га, га! На бистрого коня сiдає, але маю надiю, що зломить голову. Понаострювалися вже тут на нього добре, не дадуть йому порости в пiр'я. От i завтрiшнi збори. Вiн думає, що вiн тим когось налякає. А тим часом лiпше би зробив, якби сам стерiгся, щоб костi цiлi були. Недаром сказано: не викликай вовка з лiсу, бо прийде i з'ïсть.
Регiна з переляком витрiщила очi на Стальського, але з ïï уст не вирвалося анi одно слово.
– Що так вибалушилася на мене? – грубо буркнув Стальський. – Провертiти мене хочеш тими очима? Ага, правда, – додав по хвилi, переходячи зо злобного до на смiшливого тону, – твоє чутливе серденько здригається, тремтить за свойого улюбленого. Ну, ну, не бiйся! Мудрий вiн i не так швидко дасть себе вмотати в сiтi. А де би справ дi прийшлося наставити плечi, то там поперед себе висуне тих дурних хлопiв, а сам заховається ззаду. О, знаємо ми таких! Усi вони вродженi на генералiв. Але ба, часом i ге нерала попадає куля. Се вiн повинен затямити собi.
Регiна не зводила з нього заляканих очей. Стальський реготався.
– Чи бач, як перелякалася! Не бiйся, я тобi його не вб'ю. Будеш iще не раз могла натiшитися ним – хоч зда лека. А сама винувата, що не принадила його до нас. Адже ж могла любуватися ним досхочу, якби була зараз при пер шiй вiзитi не наробила глупих сцен. Ну, скажи... потiм плачеш, що я тираню тебе, замикаю, вiдчужую вiд людей, а тим часом сама своïми фохами вiдгониш кождого з хати. Се я мiг би жалуватися, що через тебе вiдбився вiд усякого порядного товариства. Будь у мене жiнка гарна, розумна, людяна, така, яку я надiявся знайти в тобi, то не така була б моя кар'єра. Нас усюди приймали би в товариствi, та й у службi на мене мали б iнакше око. А так що: тлумиться чоловiк у тiй нужденнiй канцелярiï, всi його мають за пса, а прийде додому, то й там пекло. Ходить оте опудало, вiчно надуте, забурене, засумоване, заплакане, слова по-людсь ки не промовить, дивиться на мене, мовби я йому батька й матiр зарiзав, – i жий же в такiм раю! Будь веселий, будь добрий, будь розумний! Тьфу!
I Стальський спересердя кинув на стiл нiж i вилку, якi досi держав у руках.
Регiна похилила лице i сидiла мовчки.
– Ну, чого мовчиш? Чому не озовешся? Скажи, маю я рацiю, чи нi? Адже мусиш сама признати, що маю рацiю. То не штука жалуватися, що я десять лiт жив з тобою так, як би тебе на свiтi не було. Але спитай, свого власного сум лiння спитай, хто тому був винен? Чи не твоя власна впер тiсть, заïлiсть, злоба? Подружжя – се ненастанний ряд обопiльних уступок. Уступиш ти менi, уступлю я тобi; зробиш ти менi одно добро, зроблю я тобi двоє. А упрешся ти проти моєï волi, то я упруся проти тебе. Зробиш ти менi пакiсть, то я тобi й десять. А правда, я тодi толкував тобi, благав тебе: Ей, Регiнко, не роби менi сього, не виганяй Ориськи! Що вона тобi шкодила? Робила своє дiло, не крала, не шахрувала, а менi була до вподоби. А ти нi та й нi. I поставила на своïм – прогнала ïï i з нею разом прогнала й злагоду з нашого дому. Ти бажала зiгнути мене пiд свiй пантофель, а я, небого моя, не з того матерiалу зроблений, щоб гнутися. А тепер бачиш сама, хто на тiм гiрше вийшов.
Регiна ще нижче похилила лице i мовчала. З ïï очей почали капати сльози. Стальський засмiявся ве село.
– Га, га, га! Виджу, що своïми словами торкнув я сан тиментальну струнку в твоïм серцi. Се дуже добрий знак. Сльози розм'якшують затвердiлу натуру. Вони мають у собi щось подiбне, як вино: розв'язують язик. Ану, Регiн ко, розповiдж-но менi раз по щиростi, яка то була у тебе iсторiя з тим Рафаловичем? Як ви пiзналися, як кохалися- милувалися, як розсталися? Чому ти не пiшла за нього? Чи ти його не хотiла, чи вiн тебе? Чи тiтка розлучила, чи, може, се була така тиха любов, про яку спiває нiмецька пiсня:
Kein Feuer, kein Feuer
Brennet so heiss,
Wie die heimliche Liebe,
Von der Niemand Nichts weiss ? 12be7cc7e4b10528__ftnref73 title=>1
Регiнине лице спалахнуло рум'янцем. Вона встала з крiсла i хотiла йти геть, але Стальський ухопив ïï за стан i силою посадив знов на крiслi.
– Ну, ну, не фукайся! Чого тiкати? На мене сьогоднi набiгла весела хвиля, то я й хотiв поговорити з тобою, як з доброю. А ти все своє та й своє. Ну, Регiно! Всмiхнися! Випогодь чоло! Буджу тебе!
I, вхопивши ïï за плечi, вiн струснув ïï сильно. У неï знов бризнули сльози з очей.
– От дурiпа! – скрикнув Стальський i вiдвернувся вiд неï. – Ти з нею по-доброму, а вона анi в той бiк. Слу хай, Регiно, – мовив вiн, знов обертаючися до неï i прий маючи лагiднiший тон, – я справдi не розумiю тебе. Чого тобi треба? Чого тобi нестає? Чи я тебе неволю, замикаю, на свiт не пускаю? Адже бачиш сама, що я бiльшу часть дня не сиджу дома. Чому не знайдеш собi товариство, не забавишся, не розвеселишся? Я розумiю, тобi хочеться не звичайного собi, жiночого товариства. Я знаю, у тебе в серцi не завмерла ще любов до того... твойого... ну, ти знаєш, про кого я. Що ж, з Богом, Парасю! Хiба я тобi бо роню кохатися з ним? Ще бiльше! Признаюсь тобi одверто... Ще не знавши, що ви перед твоïм шлюбом були знайомi, я вмисно запросив його до себе, надiючись, що ти закохаєш ся в нiм, потiшиш своє серце...
– Тьфу на тебе! – скрикнула Регiна, i з ïï очей поси пались iскри обурення.
– Не фукай, не фукай! – ïдко мовив Стальський. – Не чинися святою та божою. Я знаю, що тобi самiй бажа лося того. Адже ж ти другого дня мала з ним рандеву, – ну, признайся! I ви торгувалися про щось, та, видно, вiн занизьку цiну давав, то ти й не пристала. О, правда, що я знаю тебе!
– Тьфу на тебе! – ще раз з притиском скрикнула Регiна i знов устала, щоб iти геть вiд сього огидливого чоло вiка.
– Та сиди-бо! – мовив Стальський, смiючись i ще раз втискаючи ïï в крiсло. – Фукай собi, як кицька, але сиди. Вислухай, що я хочу тобi сказати по-щиростi. Хто знає, чи швидко менi ще раз збереться на таку щирiсть, то ко ристай з нагоди. Отже, про що то я?.. Ага, про твоє ко хання! Голубочко, ïй-богу, не спиняю тебе! Назначуй йому рандеву, iди сама до нього – хоч нинi! Анi слова тобi не скажу. Ще й рад буду, коли, вдоволивши своє серце, стрi тиш мене весела, всмiхнена, рум'яна. А то чи бач, яка стала! Вiд тоï вiчноï самоти та гризнi ти зiв'яла, як сушена пiд пенька. Ну, до чого ти подiбна? I не сором тобi так зана пащати себе! Ну, Регiно, кинь лихом об землю! Я розрi шаю тебе вiд усiх нiби моральних зобов'язань, даю тобi повну свободу, навiть прошу тебе: не в'яжися нiчим, слухай голосу свого серця! Побачиш, обоє на тiм лiпше вий демо.
Регiна поблiдла при сих словах, як смерть. Ïï уста задрожали нервово, руками вхопилася за груди, мов почула там якийсь страшний бiль, i, схопившися, скрикнула:
– Боже! Боже! Не дай менi вдурiти!
I вона вирвалася з рук Стальського, що ще раз силку вався задержати ïï, втекла до свойого покою i замкнулася зсередини.
А Стальський, прослiдивши ïï очима аж до дверей, усмiхнувся i, затираючи руки, проворкотiв пiвголосом:
– Ну, ну! Побачимо, чи вчепиться за сей гачок! А здає ться, клює.
LIII
Вечорiє. Надворi посутенiло, а небо насуну лось важкими хмарами. Тихо паде снiг густими великими платками. Мiський годинник вибив четверту, але в покоï вже потемнiло. Регiна звiльна, рiвним кроком ходить по своïм покою, мiрно – шiсть крокiв там i шiсть назад, не настанно, мов в'язень у своïй казнi. Дверi ïï покою замк ненi знутра так, як ïх замкнула, вирвавшись iз рук мужа. Тiльки голова ïï, що розболiлась страшенно, пов'язана мок рим рушником; лице i уста, коли можна, ще блiдiшi, нiж були пiд час обiду, а великi чорнi очi горять несамовитим огнем. Вона ходить з лицем, спущеним униз, i говорить, раз у раз не то сама до себе, не то до когось незримого, жес тикулюючи при тiм злегка руками; говорить не дуже го лосно, рiвно, так що з-за дверей ïï голос бринить мов тихе журчання лiсового джерела, солодке i меланхолiйне за одним разом.
– Слухай, Геню! Як я була маленькою, то ми жили в дерев'янiм домику пiд лiсом. А напротив наших вiкон була висока лиса гора. Коли сонце сходило, то викочувалося до наших вiкон якраз iз-за вершка тоï гори. А коли захо дило, то на тiм вершку найдовше ярiлося його пурпурово- золоте промiння. Я так любила той вершок, голий, наïжений сiрими каменями i з широкою пiсковою поляною по серединi, що виглядала мов широка бiла плахта, простерта мiж оборогами. Встану було рано i зараз бiжу до вiкна, i зиркаю на той вершок, як вiн купається в сонцi, що ще не доходить до нас у долину. Весь день чи бiгаю куди, чи купаюся в рiчцi, чи бавлюся, а все люблю зирнути на той вершок, а вечором то не раз очей вiд нього не можу вiдвести. Так мене манило щось до нього. Та вiчна гра свiтла й тiней i найрiзнiших красок, що мiнялися на скалах, на пiсковiй полянi, на ярах i темнiм лiсi внизу, – все те чарувало мою дитинячу душу. Я не раз почувала бажання бути на тiм вершку, дихати тим пурпурово-золотим, пишним повiтрям. Менi не раз снилося, що я лечу знизу, ширяю понад яри й долини, як сiрий яструб – просто вгору до того вершка. У мене в серцi робилося так солодко i так страшно, що ме нi у снi дух захоплювало, коли я глядiла з гори в глибо ченне провалля пiдо мною. Я скрикувала з радостi й страху i прокидалась i жалувала, чому я не пташка i не можу ле тiти там угору i спочити на тiм чудовiм вершку.
– Та ось раз, вдивляючися в вершок, коли сонце схи лилося з полудня i обливало його найяркiшим свiтлом, я побачила в самiй серединi пiсковоï поляни щось мов срiбну iскру, мов шматок сонця, що вiдiрвався з неба i впав на вершок гори. Довгий срiбний промiнь стрiлив вiд того мiсця до мойого ока, тремтячи понад темним лiсом, iграючи всiми барвами веселки. Що се таке? – подумала я. Я чула про дiаманти, що грають таким промiнням; чула про гадюк, що носять дiамантовi корони, i в моïй дитячiй душi заще мiло щось тривожно, неспокiйно. Може, там орел убив та ку гадюку, а ïï корона лежить серед пiску i блищить до сонця? I у мене повстала думка – пiти на вершок i добути сю корону. Мене здiймав страх при самiй думцi, що менi треба буде йти через той густий темний лiс, що широким поясом обвивав лису гору, але я поборювала страх. Я дов го надумувалася, кiлька день вдивлялася в дiамантову iскру на вершку, чи не щезне вона, чи не пропаде. Нi, вона все горiла та блищала на тiм самiм мiсцi i манила мене своïм ярким промiнням. Вкiнцi я почала бачити ïï навiть у снi – i не видержала. Одного дня по снiданню, взявши шматок хлiба з маслом у кишеню, я вибралася потаємно з дому i пiшла. Розумiється, я заблудила в лiсi, i тiлько надвечiр знайшли мене вiвчарi i завели додому. Мама витрiпала мене рiзкою, батько насварив, а коли я з плачем почала го ворити про дiамантову корону там, на вершку гори, мене висмiяли i сказали, що се, певно, скляний череп iз бутельки, яку там розтовкли iнженери, роблячи помiри на шпилi. Я замовкла, але в душi не вiрила сьому. Нi, скляний че реп не видасть такого промiння! – думалося менi. I коли другого дня сонце схилилося з полудня i освiтило пiскову поляну, я перш усього звернула очi на звiсне менi мiсце. О горе, дiамантовоï iскри не було! Вона щезла i не пока залась менi бiльше.
– Слухай, Геню! Не смiйся з мене, що я в таку хвилю згадую такi речi. Ся згадка заповнює тепер всю душу, i той дiамантовий промiнь живо, як нiколи, тремтить i мi ниться перед моïми очима, тягнеться чудовою ниткою вiд якогось високого, вiльного сонячного вершка аж на дно мого серця. Менi ясно тепер: се мрiя мойого щастя, мрiя, яка хоч раз у життi прокидається в кождоï людини i тяг не, i манить ïï кудись високо, в яснi простори. Певно, пев но, бiльшина тих, що йдуть шукати чудового дiаманту, або збиваються з дороги в темнiм лiсi, або знаходять склянi черепки. Але се ще не значить, що дiамантiв i зовсiм нема i що знайти ïх зовсiм неможливо.
– Слухай, Геню! Менi тепер ясно – ох, аж болюче ясно, що тим моïм дiамантом був ти, була твоя любов. Те пер, як нiколи, я чую блиск, i силу, i чар ïï промiння. Прос ти менi, Геню! Я й давнiше чула ïï, але у мене не було силь ноï постанови йти за ïï покликом. Я була дурна, загукана, заслiплена своïм вихованням. Менi здавалося, що таких дiамантiв я на дорозi свого життя знайду багато, що досить менi схилитися сюди або туди, щоб такий дiамант попався менi в руку. Моï товаришки всi стiлько балакали про такi дiаманти... ми й не уявляли собi, як багато нам прийдеть ся зустрiчати в життi товченого скла!..
– Аж тепер, Геню, коли моя молодiсть минула, моя краса зiв'яла, коли грижa виссала моï сили, коли горе, мов собака, вхопило мене за шию, i гне додолу, i силкує ться втопити мене в болото, аж тепер я зрозумiла, чого стo ïть хоч би найменший дiамантик щироï любовi! I як годi жити без нього. I якою пустинею, яким звiринцем страш них, ненаïдних бестiй робиться життя без нього. Геню, Геню, чи можеш ти уявити собi, що я пережила в такому звiринцi десять лiт! I скiлько я витерпiла, караючись – за що? За те, що в рiшучiй хвилi збилася з дороги, не зна йшла в душi компаса, не знайшла сильноï волi, щоб пiти за голосом серця! Невже ж се справедлива кара? Не може бути! Кара – нехай i так! Я згрiшила – против себе са моï, против власноï душi, i кладуся за кару. Але вимiр! Нi, против такого нелюдського вимiру кари я рекурсую, рекурсую i протестую всiми силами душi.
– Геню, ти ж адвокат. Ти оборонець покривджених. Невже ти не бачиш, не вiдчуваєш душею моєï кривди, моєï тяжкоï муки? Невже ти не вступишся за мною, не захис тиш мене? О, Геню, рятуй мене! Сили моєï не стає. Розум мiй мутиться, голова трiскає. Адже ж тут день у день рвуть мою душу, топчуть мене в багно, шпигають розпаленими шпильками. Адже ж тут день у день брудними ногами хо дять i топчуть по тiм, що у мене найчистiше, найсвятiше! Адже ти чув сьогоднi – ти чув, куди вiн попихає мене! О, я знаю його, знаю, чого вiн хоче. У нього нема анi зерна щиростi, все в ньому брехня, i брудота, i погань! Вiн не навидить мене за те, що я не подiбна до нього. Вiн чує, що я чиста душею, i рад би мати мене брудною, огидною, щоб т одi з тим бiльшим правом топтати i поневiряти мене! Ге ню, Геню! Ти ж запевнював, що любиш мене. Невже можна любити i спокiйно дивитися, як улюблена людина треплеться i в'ється на тортурi? Чом же ти так зовсiм забув про ме не, вiдвернувся вiд мене, не зазирнеш нiколи, не навiдаєш ся, не поцiкавишся, чи я жива i що дiється зо мною? Пощо ти вiддав мене в цiлковиту власть отсього звiра? Бачив, як затрiснено за мною дверi в'язницi, i навiть не попробу вав потермосити замком?
Вона ходила, заламуючи руки, i ïï притишена розмова змiнилася на важке ридання, на завiд, мов по покiйниковi. З-пiд напухлих червоних повiк звiльна, двома рiчками лилися сльози – частi гостi на ïï лицi, де видно було двi зигзагуватi смуги, мов рiвчачки, виритi тими рiчками. Нараз вона зупинилася i вхопила себе обома руками за голову.
– Горе менi, горе! слiпiй та небачнiй. Що се я говорю! Чого се я надiюсь! Та невже я сама не вiдiпхнула його! Невже вiн не простягав менi руки, не готов був жертвувати менi все своє життя, всю свою будущину? I я вiдiпхнула його, я вiдвернулася вiд нього! Геню, серце моє! Що ти по думав собi про мене в тiй хвилi? Невже ти подумав, що се гордощi говорили з мене? О Боже мiй, я – i гор дощi! Я, жебрачка, що була б щаслива окрушиною, найменшою одробиною того, чим люди живi, – я мала б гордувати тим безмiрним скарбом, який ти клав менi пiд ноги! Геню, Геню, ради Бога живого, не думай сього про мене! Се були тiлько моï трусощi. Я так вiдвикла вiд по дарункiв життя, що рука не простягається приймати ïх. А при тiм мою душу так загукано, знечулено, обгороджено парканами рiзних приписiв... Адже навiть пташка не може злетiти просто вгору в тiснiй огорожi. I щиглик, пробувши довго в клiтцi, не вiдважується вiдразу летiти на волю. Геню, Геню! Якби ти був знав, що тодi дiялося в моïй душi! Як скакало моє серце при твоïх словах! Як трепався кож дий найменший нерв! А коли моï проклятi уста перебили тобi, коли моє лице – против волi – вiдвернулося вiд тебе, ах, то моє серце, облите кров'ю, не тямило себе з бо лю! А моя душа, облита кровавими слiзьми, мов Магда лина, припадала до твоïх нiг 12be7cc7e4b10528__ftnref74 title=>* , i цiлувала ïх, i кричала нечутно: Не вiр устам! Не вiр лицю! Не нiмiй, не стiй так недвижно! Зупини мене силою! Рятуй мене передо мною самою, перед моєю глупотою i трусливiстю, що отсе пере магають мене! Але ти занiмiв i стояв недвижно, i моï вороги, глупота i трусливiсть, перемогли мене, зв'язали мою душу i поволокли ïï, як полонянку, з собою. Вона ридала нечутно i оглядалася за тобою, нiмим зором благала твоєï помочi, але ти не ворухнувся.
– Геню, голубе мiй, – та невже ж ся хвиля минула назавсiди? Невже ж така нагода не вернеться бiльше? Нев же ж менi так i тонути навiки в тiм морi розпуки, що вже тепер пiймає мене по горло? Геню, Геню! Тепер остатня пора, остатня хвиля! Рятуй мене! Не слухай, що будуть говорити моï уста – о, бо вони замороженi, заморенi, трус ливi. Прислухайся до крику мойого серця, до благання моïх очей! Не покинь мене! Не вiдiпхни мене тепер! Я така нещасна, Геню, така бiдна, така зламана. У мене нема нi кого на всiм свiтi, до кого б я хоч думкою могла прихили тися, крiм тебе одного, Геню, серце моє! О, не вiдiпхни мене! Прийми мене хоч за свою наймичку, щоб я тiлько не мусила жити i душитися ось тут, у тих стiнах, що були менi пек лом i тортурою цiлих десять лiт!
– Мав же би ти забути мене? Мав же би ти пiсля нашоï остатньоï стрiчi зовсiм занехати мене, виполоти з серця, мов непотрiбний бур'ян, викорчувати, мов кропиву? Боже! Не допускай до мене такоï думки! Се ж було би страшно! Се ж значило б вiдiбрати потопаючому остатню стебелинку. Се не може бути. Я чую в серцi дiамантовий промiнь твоєï любовi, Геню. Вiн свiтить, iскриться, мiниться i грiє мене по-давньому – нi, яснiше, краще, нiж коли-небудь. Се не iлюзiя! Се чуття, я знаю. Воно досi держало мене на свiтi, додавало менi сили в стражданнi, не допускало до розпу ки, – воно й досi не покинуло мене. Нi, ти любиш мене, Геню! Чую се, вiрю в се i живу сею вiрою. Значить, нiчого надумуватись! Годi довше терпiти знущання i наруги. Мiра переповнилась. Пора на рiшучий крок, i я зроблю його спокiйно. Повороту нема – хiба в могилу... До побачення, Г еню!
I вона стрепенулася, розв'язала рушник з голови i ки нула його в кут, пiдбiгла до комоди, вiдчинила ïï i почала одягатися. Не надумуючись, вона одягла свiй звичайний чорний убiр, причесала волосся i вложила маленькi бриль янтовi ковтки в уха. Потiм iз найдальшого кутка комоди виняла малу дерев'яну шкатулку, вiдiмкнула ïï i добула з неï своï прецiози i кiлька бiлетiв гiпотечного банку – цiле своє вiно. Все те вона вложила до маленького шкiря ного саквояжика, надiла на себе шубу i калошi поверх черевикiв i, замкнувши за собою покiй та взявши ключ до кишенi, вийшла на вулицю.
Була вже зовсiм нiч, ота зимова нiч у мiстi, трохи блiда вiд свiтел, що мигали крiзь вiкна, i вiд ламп, що жовтими плямами тлiли то тут, то там край вулицi, блiда врештi вiд снiгу, що покривав вулицю i дахи i стиха, великими пла тами падав i падав на землю. На ратушi вибила сьома. Ре гiна затремтiла. В ïï пам'ятi зовсiм вiджило те чуття, яке почувала колись дитиною, входячи в темний лiс у своïй вандрiвцi до вершка гори. Якимсь холодним, непривiтним видався ïй той свiт, у який вона пускалася тепер, покинувши – бачилось, назавсiди – пороги свого дому. Випливала на широке незвiсне море, на Бог зна якi пригоди – перший раз на своïм вiцi зовсiм не залежна панi своєï волi. Серце ïï стискалося тривожним почуттям, дух у грудях захапувало, i вона спiшила наперед.
Не обертайся! Не обертайся! – шептало ïй щось до вуха, i вона нараз, немов пхнута якоюсь посторнньою си лою, обернулася i окинула оком своє покинене сiмейне гнiз до. Важке зiтхання вирвалось iз ïï грудей.
– Пропали моï надiï! Чую, що прийдеться вернути назад у сю прокляту нору, – шептала вона, йдучи далi помалу, стрягнучи в сипкiм снiгу та ледве переводячи дух. – Я обернулася, а се значить, що сила того дому взяла верх надо мною, притягне мене назад до себе. Може, вернутися назад?
Вона зупинилася, думала. Але нараз ïй шибнула в голову думка, що Стальський вернув додому, а побачивши, що ïï нема, пустився доганяти ïï. На вулицi чути було чийсь голос, що видався ïй подiбним до голосу Стальського, i се було для неï мов острога для коня. Здибатися зi Стальським, сидiти з ним бiк о бiк, слухати його слiв – нi, нi! Радше смерть!
I вона, добуваючи всiх сил, пустилася йти, майже бiгти в напрямi до ринку.
В боковiй вулицi, саме напротив Вагманового дому, вона зупинилася, вся облита потом, утомлена, задихана. Мусила перевести дух, успокоïтися. В тiй хвилi з хвiртки в штахетах, що вiддiляли Вагманове помешкання вiд ву лицi, вийшов чоловiк у короткiм робiтницькiм убраннi, високий, трохи згорблений, i впер у неï своï блуднi очi. Регiна не звернула на нього уваги; вона так була занята собою, своïми думками, що не була би пiзнала й далеко бiльше знайомого ïй чоловiка, нiж Барана. Але Баран вiд разу пiзнав ïï. В його хорiй головi при ïï видi збудилися якiсь спомини. Хтось пощось велiв йому звертати увагу на сю паню. Хто? Пощо? Вiн наразi не мiг пригадати собi, та проте, коли Регiна рушила далi, вiн здалека, обережно спiшив слiдом за нею. Аж коли вона ввiйшла на подвiр'я його каменицi i вступила на сходи, що вели на перший по верх до Євгенiєвого помешкання, йому стало ясно в головi. Вiн зареготався, вдарив себе долонею по чолi i, не надумую чися, бiгцем побiг до звiсного йому шинку, де мав надiю застати в тiй хвилi Стальського.
LIV
Євгенiй сидiв при своïм бюрку i писав.
Вiн був певний, що його улюблена думка сповниться, що перше народне вiче вiдбудеться завтра. Заборона вiд староства не надiйшла; Парнас зголосився зараз другого дня i попросив знов завдатку, заявляючи, що староста вже не має нiчого против того, щоб у його заïздi вiдбулося зiб рання. Тепер приходилось тiльки уложити резолюцiï, якi мало б ухвалити завтрiшнє вiче, i Євгенiй власне працю вав над ними.
В тiй хвилi хтось несмiло застукав до дверей.
– Прошу! – мовив Євгенiй, дивуючись, хто се в таку пiзню пору заходить до нього.
Дверi вiдчинилися звiльна, i в них показалася висока жiноча стать, уся в чорному, з лицем, заслоненим густим вельоном.
Євгенiй схопився з крiсла i поступив напротив да ми, що мовчки заперла i замкнула на ключ за собою дверi, а потiм, обернувшися до нього лицем, вiдкрила вельон.
– Ах, се панi! – скрикнув Євгенiй, бiльше зачуду ваний, нiж урадуваний видом Регiни в такiм незвичайнiм мiсцi, у таку незвичайну пору.
– Дивує вас мiй прихiд? Правда? – мовила Регiна, злегка всмiхаючись.
– Признаюсь вам, панi, я скорiше надiявся смертi на себе, нiж вашого приходу.
– Вибачайте, пане, – мовила Регiна, стоячи на однiм мiсцi, – не моя сила була упередити вас... Зрештою не знаю, чи се було би на що здалося... Я, може, перервала вам роботу?
– Нi, панi. Я вже майже скiнчив. Ту крихiтку, яка ще лишилася, зроблю й завтра. Прошу ближче. Прошу сi дати, розгоститися.
Регiна сiла на крiслi праворуч бюрка, але не роздяга лася анi з шуби, анi з калошiв. Євгенiй сiв на своïм звичайнiм мiсцi i спокiйно, з вiдтiнком тихоï меланхолiï гля дiв у ïï лице.
– Чим можу служити панi? – запитав вiн по хвилевiй мовчанцi, бачачи, що Регiна сильно вперла своï очi в нього i немов силкується прочитати щось у його очах, лицi i всiй подобi, але сама не говорить нiчого.
– Служити? Менi служити? – повторила вона мов сама не своя. – Що я вам скажу? Тут треба би багато го ворити...
– Але в такiм разi чому ж панi не ласкавi скинути фут ро й калошi? Тут у мене тепло, можуть панi набратися ка тару. Прошу, прошу, я панi допоможу.
Регiна роздяглася з верхньоï одежi при Євгенiєвiй по мочi, а потiм сiла знов на крiслi i мовчки дивилася на нього. Ï ï лице було блiде, тiльки очi горiли дивним огнем, а ïï тон кi губи рушалися, мов говорили щось, але без голосу.
– Прошу... коли пан мають що робити... я не пере шкоджаю... я посиджу ось так хвилину... нехай пан так уважають, як би мене тут зовсiм не було, – мовила вона ледве чутним голосом, уриваним з внутрiшнього зворушення.
– Але ж, панi... Регiно! – скрикнув Євгенiй. – Що се з вами? Ви блiдi... дрожите... вашi руки холоднi...
I вiн узяв ïï руки в своï долонi i глядiв ïй просто в очi.
– Нiчого, нiчого... менi добре, – шептала Регiна, i з ïï очей закапали сльози.
– Ви плачете! З вами щось сталося!.. Ваш прихiд у таку пiзню годину... Боже мiй, мав же би ваш муж...
– Пст! Не згадуйте менi про нього! Пощо? Нiчого над звичайного не сталося!
– Але що ж вас вигнало з дому? Для чого ви...
– Нiщо мене не вигнало. Я сама... я так собi вийшла прогулятися... бачу, що у вас свiтиться...
– Ах, панi! Не говорiть так! Вашi сльози, вся ваша постава говорить щось зовсiм iнше. Я не хочу втискатися в вашi сiмейнi вiдносини, не маю права жадати, щоб ви до вiрилися менi... Та все-таки... коли ви зайшли до мене, певно, шукати поради, помочi, то прошу сказати, чим можу бути вам помiчним? Чей же не сумнiваєтесь, що я готов зробити для вас усе, що тiлько зможу.
Регiна тим часом успокоïлася трохи. Теплота в покоï, Євгенiєва спокiйна бесiда i його тихий, певний погляд ути­ шили потрохи бурю в ïï нутрi.
– Ви вгадали, – мовила вона. – Я прийшла просити у вас поради й помочi.
– Що ж там у вас сталося?
– Не сталося нiщо надзвичайне, але те, що дiється день у день, раз у раз, те вже перейшло мiру мойого терп цю. Я не можу довше жити з ним. Менi лишалося або оду рiти, або самiй собi смерть заподiяти, або...
Вона урвала i знов пильно, тривожно почала вдивля тися в Євгенiєве лице, немов силкувалася там вичитати собi засуд на життя чи на смерть.
– Або розiрвати те ненависне подружжя, – мовив спо кiйно Євгенiй. – Ви повиннi були зробити се давно.
– Я постановила зробити се тепер.
– I прийшли до мене за порадою в тiй справi?
– За порадою? – з зачудуванням перепитала Регiна. – Якоï ж тут iще поради треба?
– Ну, я думаю... законний розвiд – се така справа...
Регiна перервала його слова голосним, гiрким смiхом.
– А, так, то ви думаєте про розвiд! А, правда, ви прав ник, адвокат! Адвокатський iнтерес поперед усього.
– Перепрошаю вас, панi, коли я хибно зрозумiв вашу iнтенцiю, але я справдi так зрозумiв ïï. Коли панi мають який iнший намiр, то прошу сказати його менi.
Регiнине лице поблiдло ще дужче, ïï губи задрожали, i, похиливши голову вниз, вона мовила ледве чутно:
– Нi... я не маю вам нiщо бiльше сказати... я справдi хотiла... тiлько... про розвiд...
I, закривши лице руками, вона почала гiрко ридати.
Євгенiй зрозумiв, що у неï тяжить щось на серцi, чого вона не хоче сказати, i, взявши ïï холоднi руки, почав роз важати ïï.
– Але ж, панi, бiйтеся Бога! Що ви робите? У вас щось тяжить на серцi. Скажiть! Коли тiлько моя змога допо могти вам, я готов усе зробити для вас.
Регiна злегка вiдняла своï руки вiд нього i знов закрила ними лице i плакала. Євгенiй не знав, що робити, i поста новив ждати спокiйно, аж вона втишиться. Та ось нараз вона вiдняла руку вiд лиця, витерла хусткою очi й уперве пiдняла ïх твердо i рiшучо на Євгенiя.
– Даруйте, пане, – мовила. – Я дурна. Се я останок своïх молодих дурощiв утопила в тих сльозах. Сталося, i годi про се. А коли се сталося, то властиво... властиво я не маю вам що бiльше сказати.
– Говорите, панi, загадками, яких я не вмiю вiдгада ти, – мовив Євгенiй. – I робите менi велику прикрiсть тим браком довiр'я.
– Браком довiр'я? Я до вас?.. Ну, коли вже на довiр'я зводите рiч, то нехай! Скажу вам по правдi, що мене при вело до вас. Тепер я знаю, що се була iлюзiя, що, позбу ваючись ïï, я позбуваюсь... ну, та що там! Пропало. Так знайте, я йшла до вас, щоб не вертати бiльше до свойого мужа, щоб вирватися з того пекла, яким було для мене дотеперiшнє життя, щоб вiддатися вам, бути вашою наймич кою, невольницею, чим хочете – тiлько щоб не вертати назад там... до того...
– Панi! – скрикнув Євгенiй, вперши в неï зачудуванi очi.
– Не дивуйтеся i не лякайтеся! Тепер я знаю, що се була дурниця, моя глупа iлюзiя. Вiд першоï хвилi, коли я ввiйшла сюди, коли почула ваш голос, я зрозумiла, що для мене все пропало, що у вашiм серцi згасло те полум'я, при якому я хотiла огрiти своє серце.
– Панi, – хотiв було щось сказати Євгенiй, але вона перебила йому.
– Нi, нi, не говорiть! Не заперечуйте, бо се була би неправда. Менi не хотiлось би, щоб ви в моïх очах накинули на себе тiнь нещиростi. I не звиняйтеся, бо нема за що. Лю бов не залежить вiд нашоï волi, приходить без нашоï за слуги, щезає без нашоï вини. Та й за що вам любити мене? Чим я була для вас досi? Що дала вам, крiм того, що ви самi зробили з мене в своïх мрiях? Нi, не говорiмо про любов. Не говорiмо про мене!
– Нi, панi, – мовив Євгенiй. – I я не буду говорити про любов. I я сам бачу, що пора наших любощiв минула i нiяка сила не верне ïï. Але про вас конче мусимо погово рити. Я дуже добре розумiю, що вам годi жити так дальше.
– Е, що там! – мовила Регiна i махнула рукою.
– Що вам годi навiть вертати до мужового дому. Зреш тою, не знаю, як ви розiйшлися...
– Кажу вам, що мiж нами не було нiчого надзвичай ного. Нема чим вам турбуватися. Нi, пане, про се покиньмо. Я ось що хотiла сказати вам. Чую, що ви скликаєте на завт ра хлопське зiбрання.
– Так, панi. Се має бути перший крок, перший поча ток моєï ширшоï, народноï працi. Хочу доложити всiх сил, щоб довести сей народ хоч троха до освiдомлення, привчи ти його користуватися його правами, боротися з його кривд никами, – з запалом мовив Євгенiй.
– Ось куди тягне ваше серце! – з жалем мовила Регiна, а по хвилi додала: – Що ж, робiть! Як я жалую, що я не мужчина, що не можу допомогти вам своєю працею, своïм знанням, хоч би тiлько своïми кулаками!
– Ви, панi?
– О, пане, якби ви знали, як часто зi свого домашнього пекла я рвалася думками на ширший свiт, там, де йде чес на, явна боротьба, де люди терплять за високi цiлi, але й трiумфують з ïх побiдою! Та що, не судилось менi, не су дилось нiчого! Знаєте, як то в пiснi спiвають:
Як зеленiй конопельцi у болотi гнити,
Ой, так менi, сиротинi, за нелюбом жити.
– Ну, та що там про се! Сталося i мусить дiйти до кiн ця. А ось ваше дiло, воно повинно йти чимраз далi й далi. Бажаю вам найкращих успiхiв i маю надiю, що успiх бу де. А щоб вам дати доказ, що моï бажання – то не пустi фрази, то прошу вас, приймiть отсе немноге, що маю, вiзь мiть се на основний фонд, який повинна мати ваша органiзацiя.
I при сих словах Регiна поклала на Євгенiевiм бюрку свiй саквояжик, що досi держала надiтий за вушко на лiвiй руцi.
– Нi, панi, – мовив Євгенiй, – не робiть сього! Нам нiяких фондiв для нашоï роботи не потрiбно.
– Буде потрiбно, буде! – мовила Регiна i почала сквапливо надягати калошi.
– Та головне ось що: ми не маємо права приймати ïх вiд вас у такiй хвилi. Не знаю, що там є у тiм вашiм сак вояжику, але припускаю, що се всi вашi засоби, якими ви могли розпоряджати в данiй хвилi, якi могли бути для вас основою самостiйного життя. Зрозумiєте, панi, що я не можу прийняти вiд вас того фонду, вiдiбрати вам у най тяжчiй хвилi сеï вашоï пiддержки.
– Е, що там! Моя найтяжча хвиля вже минула! – мо вила Регiна i з поспiхом почала вдягати на себе шубу. – Нiякоï пiддержки менi не потрiбно, а ви повиннi прийняти те, що я даю вам. Тим бiльше, що...
В тiй хвилi на сходах загуркотiли важкi кроки кiлькох людей. Якась рука брязнула клямкою вiд дверей Євгенiє вого покою, а переконавшися, що вони замкненi, застукала сильно до дверей.
Євгенiй схопився i поступив крок наперед, потiм, обер таючися до Регiни, вказав ïй очима боковi дверi, що вели до його спальнi i були до половини вiдхиленi. Вона нечут ними кроками вийшла i замкнула дверi спальнi за собою.
Стук повторився. На коридорику перед дверима чути було гомiн i смiхи.
– Хто там? – запитав Євгенiй.
– Прошу вiдчинити! – озвався якийсь грубий голос.
– Хто просить?
– Прошу вiдчинити! В iменi закону! – мовив той сам голос, i рiвночасно повторилося стукання до дверей з бiльшою силою.
– Овва! В iменi закону! – iронiчно скрикнув Євге нiй i для обезпеки вложив у кишеню набитий револьвер, що лежав у шухлядi його бюрка. – Прошу сказати, хто там добивається, iнакше не вiдчиню.
– Та вiдчинiть-бо, пане, до сто чортiв! Я домагаюся, я, Стальський! – заревiв за дверима п'яний голос, i рiвно часно почалось до дверей скажене стукання кулаками i ногами.
LV
Сього понедiлка вiд самого рана Баран був ду же неспокiйний. Вiд часу новорiчноï авантюри вiн жив, мов у полуснi. Вдень вiн ходив i нипав по подвiр'ю, робив де що, рiзав i колов дрова, носив воду до прачкарнi, що була в сутеренах, або бiгав за справунками, якi давали йому партiï. Вiн робив усе те досить добре, але не говорив май же нiчого, а властиво раз у раз воркотiв собi щось пiд но сом. Уночi, забившися в свою комiрку, вiн говорив сам до себе голосно, говорив зовсiм без зв'язку про тисячнi речi, що, мов рiзнобарвнi черепки в калейдоскопi, пересувалися по його головi, в'яжучися в тисячнi, зовсiм несподiванi фiгури i зв'язки. Зальотна прачка, i краса киця з сусiдст ва, i стара бабуня, що збирала костi по смiтниках, i п'яниця, що кричав у шинку, i антихрист, що мав прийти не сьогоднi, то завтра, i Євгенiй, i мужики, i попи, i все-все переверталося i мiшалося в його головi i було темою його самiтних монологiв. I чим далi в нiч, тим його неспокiй збiльшувався, а о одинадцятiй вiн вибiгав надвiр, чiпляв на себе балiю i виходив на ринок. Правда, намови Вагмана i полiцiянтiв мали на його хору волю настiльки впливу, що вiн не брав праникiв, а тарабанив тiльки кулаками. Один полiцiянт зробив йому ще ласку i дарував йому старi суконнi рукавицi, щоб не вiдморозив рук. Баран сповню вав сумлiнно даний йому наказ i за кождим разом, iдучи на свiй нiчний обхiд, надiвав тi рукавицi на руки, так що гук вiд балiï був ледве чутний. Обiйшовши тричi ринок i раз костел i оббивши собi руки так, що аж пашiли, Баран вертав додому, скидав балiю до шопки, а сам, не роздягаю чись, кидався на свою постелю i спав до рана мов убитий.
Але сьогоднi вiд самого рана вiн був страшенно неспокiйний. Не знати коли: чи зараз по пробудженнi, чи при вставаннi, чи при першiм виходi з хати йому мигнула в го ловi думка, що сьогоднi, саме сьогоднi має появитися в мiс тi антихрист. I ся думка почала вертiтися i бринiти в його головi, мов оса. Все довкола нього, що вiн бачив, чого до торкався, потверджувало ïï. Ледова вода, в якiй вiн мив ся, видалась йому гарячою, як кип'яток, – недаром, се його знак. Коли вiн вийшов на подвiр'я, в отворену бра му з вулицi заглянув якийсь великий, чорний, незвiсний, йому пес – се його пiсланець. Крук закрякав над його головою – се його вiщун. Баба перейшла з коновками, дим вився з комина i стелився по подвiр'ю, огонь пiд кот лом у прачкарнi трiщав i порскав горючим вуглем насеред хати – все те, все були його знаки!
I нараз Барановi мигнула в головi думка, що вiн на дiйде зi своïм вiйськом зi сходу – вiд Вигоди, зупиниться на мостi, а передом пiшле свою авангарду до мiста, щоб на р атушi заткнула його хоругов. Вiн був певний, що се станеться зараз, а може, вже й сталося. I ось, покинувши ко новки з водою перед дверми прачкарнi, вiн у смертельнiй тривозi скочив до своєï комiрки, надiв стару куцу кожу шину, яку недавно дiстав вiд Вагмана, i, балакаючи ненастанно сам до себе та розводячи руками, поспiшив за мiсто, на мiст, на Вигоду.
Надворi потеплiло пiсля довгих морозiв. У мiстi була вiдлига, але за мiстом тяг холодний вiтер i курив дрiбним снiгом. Рiка стояла пiд ледом, i тiльки декуди, на шипо тах та бистринах, вода попролизувала грубу кригу i клекотiла в пролизах, викидаючи тут i там невеличкi потiчки, що розливалися поверх леду i звiльна замерзали, всякаю чи в снiг, яким покритий був лiд. Найбiльший пролиз був якраз пiд мостом з правого боку, де вода, розбиваючись о здоровi дубовi колоди, вкрiпленi там для розбивання леду, творила понижче глибокий вир, що крутився i кле котiв, вiд часу до часу хрускаючи невеличкими кригами, якi надпливали згори i тут мололися на дрiбнi шматочки то об колоди, то об острi береги грубих криг. Се мiсце так i звалося Клекiт. Його навiть при низькiм станi води обм инали i рибаки, i пливаки, а тепер, коли рiка дулася пiд ледом наслiдком теплiшоï хвилi, воно було аж страш не в своïй дикiй красотi. Баран, сам не знаючи, чого i пощо, зупинився на серединi моста i довго вдивлявся в спiнене гирло i слухав хрускоту криги. В його уявi мигнув образ тоï страшноï ночi, коли вiн на руках, мов дитину, принiс сюди свою задушену жiнку i з отсього самого мiсця вкинув у Клекiт. Вiн зазирав тепер у воду без нiякого зворушення, але з якоюсь дитинячою цiкавiстю. Йому здавалося, що зо дна Клекоту, з тих клубiв пiни, що бiгали довкола по верх води, ось-ось вихилиться дрiбна жiноча рука i кивне йому, покаже кудись, дасть якийсь знак. Ся нова думка моментально усунула з його душi тi образи, що досi мучи ли ïï; вiн забув про антихриста i його полки, забув про Ви году i про горб, iз якого мав виглядати, i, всмiхаючися, стояв на мостi та цiкаво заглядав у Клекiт.
– Розумiється, розумiється, – мовив вiн сам до себе, – вона кликала мене. Має щось сказати менi. Дивно, як вона досi витримала тут. Адже мокро й холодно. Ну, то що ж, коли хоче вернути до мене, то я й овшiм. Адже шлюбна жiн ка! Грiх би був не приймити. Тiлько слухай, Зосю, щоб менi вiдтепер анi-нi давнiх фох! Борони тебе Боже! Ти ж знаєш, я не був для тебе злим чоловiком, то пощо ж ти ро била менi се? Я й тепер – борони мене Боже! Нiчого тобi не скажу, не випiмну. Нехай се все йде з тим часом. Але на будуще пам'ятай! Будь добра, будь така, як була зра зу, моя люба, маленька кiточка, моя курочка, моя краса вичка! Добре?
I нараз йому стрiлила до голови нова думка. Коли вона верне сьогоднi, то куди ж вiн поведе ïï? До своєï комiрки? Ну, се хiба смiх людям казати! I вiн щодуху побiг до мiста, а вiдходячи, ще раз обернувся в напрямi Клекоту i мовив:
– Я зараз, Зосуню, я зараз верну! Не бiйся, я буду на час. Мушу пiти вперед прилагодити хату. Адже я без тебе, голубко, не панував. Мене покинули всi, я зробився жидiвським слугою, сторожем, i живу в такiй кучцi, в та кiм барлозi, що ти й песика свойого боялася би заперти там на нiч. Так, моє серденько, перебiдували ми обоє той час. Ну, але тепер усьому конець. Ти вернешся, я заслу жив великi грошi, найму у Вагмана гарне помешкання з трьох покоïв i кухнi – на першiм поверсi, аякже! Накуп лю гарних меблiв, диванiв, дзеркал – усе для моєï бiдноï Зосеньки, щоб вона знала, як я люблю ïï.
I в веселiм настроï, балакаючи ось так i перебираючи подрiбно всi меблi, все урядження будущого помешкання, вiн iшов до мiста, щасливий, як нiколи, не звертаючи ува ги нi на що i нi на кого.
Було вже геть з полудня, коли вiн дiйшов до ринку. Чалапкаючи в глибокiм, м'якiм снiгу, вiн утомився, був увесь мокрий вiд поту i почув сильний голод. Якось не ду маючи про се, вступив до знайомого шинку. Шинкар, якому вiн часто робив рiзнi прислуги: носив воду, рубав дрова, двигав бочки або направляв рiзну посуду, поздоровив його приязно i, не чекаючи замовлення, поставив перед ним добрий келишок горiлки i булку.
Баран пильно, уважно глянув на нього i всмiхнувся.
– Ага, ага, знаю вас. Ви Мошко. Ви добрий чоловiк. Моя Зося также говорила, що ви добрий чоловiк. Вона вас знає. О, будете бачити, вона пiзнає вас вiд першого разу. Добрих людей не годиться забувати.
Мошко знав про Баранiв хоробливий стан, що в остат нiх днях значно погiршився, i, кладучи йому руку на пле че, мовив:
– Вiзьмiть, Баране, випийте й закусiть! Ви голоднi.
– Е, що там голоден! – мовив радiсно Баран. – Се тiлько сьогоднi ще. Остатнiй день. Сьогоднi вона верне, i всiй бiдi конець буде. Адже знаєте, Мошку, – додав вiн пошептом, схиляючи голову до шинкаря, – у мене є вели кi грошi! Зложенi, схованi... Се я навмисно нiкому не го ворив про них. Навмисно чинив себе таким бiдним. А ось побачите вiд завтра. Коли моя Зося верне! Ну, ну, та я на перед не хочу говорити. Ваше здоровля, Мошку!
I вiн випив горiлку, а потiм почав ïсти хлiб, ламаючи по крихiтцi, жвучи його i ковтаючи, очевидно, без нiякого апетиту. А тим часом говорив, говорив ненастанно. Дум ка про схованi грошi опанувала тепер його уяву, i вiн по чав оповiдати якусь нечувану iсторiю про те, як вiн разом з дванадцятьма розбiйниками забив багатого пана, забрав у нього грошi, одурив своïх товаришiв i сам забрав усi грошi та сховав ïх у безпечне мiсце. Тi колишнi товаришi чатують на нього за мiстом, лагодяться вбити його, записали себе антихристовi, щоб тiльки при його помочi дiстати його в своï руки, але вiн не боïться ïх. Доки був сам, то боявся. Але сьогоднi вертає його Зося, а у неï є така сила, що вiдж ене всi ворожi стрiли. Адже вона недарма жила в Кле котi, служила там, бiдувала, щоб навчитися чарiв i обго родити його вiд усякоï бiди.
В шинку було пусто. Рiдко коли який робiтник або мiщанин заходив, випивав настоячки чарку горiлки, пла тив i йшов далi. Баран сидiв у кутi, опертий на лiктi, по хиливши голову, i балакав – тихiше, чимраз тихiше. Пе ред ним лежав пощипаний, недоïджений шматок булки – вiн не бачив його. Мошко давно не слухав його бесiди – вiн не завважував сього i говорив, говорив, поки вкiнцi його голова зовсiм не спочила на столi. Вiн заснув.
Коли прокинувся, була вже сьома година. Вiкно перед його очима було темне, в шинку над шинквасом горiла лам па, а за столом сидiли деякi звичайнi вечiрнi гостi, пили пиво, балакали i смiялися. Баран схопився з мiсця i почув якийсь страх. Що се вiн робить? Адже вiн мав iти до Ваг мана наймати помешкання, купувати меблi! А тут уже нiч. I, не кажучи нiчого, вiн прожогом кинувся з шинку i ви бiг на вулицю.
Надворi падав снiг, тихо, ненастанно. Небо насунулось важкими хмарами, а нафтовi лiхтарнi на вулицях видно було, мов крiзь сито. Барановi недалеко було до Вагмано вого дому. Вiн застукав до дверей, якi звичайно були зам кненi. По хвилi Вагман вийшов сам i вiдiмкнув йому. Вiн не держав слуги, а тiльки послугачку, що тепер, прила годивши вечерю, пiшла собi додому. Вагманова жiнка ви ïхала ще рано до сусiднього мiсточка на весiлля якоïсь своячки. Побачивши Барана, Вагман впустив його до свого покою, що був разом i його спальнею, й канцелярiєю i де обiк лiжка стояла здорова вертгеймова каса. Сiвши на своïм старомоднiм фотелi, оббитiм шкiрою, Вагман обер нувся до Барана, що своïм звичаєм стояв край порога.
– Ну, що там чувати, Баране?
– Добре, прошу пана, – мовив радiсно Баран.
– Що ж там таке добре?
– Вона вертає сьогоднi.
– Що за вона?
– Ну, та моя Зося. Я тiлько недавно довiдався. I про грошi нагадав собi – знають пан, тi моï, схованi. Вiдколи вона покинула мене, то я й про грошi забув – так, як би замануло. А тепер вiдразу все ясно стало перед очима. Там тих грошей буде – здається сорок чи п'ятдесять тисяч ду катiв – саме золото – ну, так, бо папери погнили б. Прав да, будемо мати чим жити обоє до старостi. Ну, хiба ми не заслужили собi? Хiба не перебiдували стiлькi роки? А я то все говорив, що Господь Бог поки шле бiду, то шле, а по тому, як побачить, що чоловiк собi з бiди нiчого не робить, то вiн зачинає слати добро.
Вагман зрозумiв, що Баран хорий, i бажав вiдвести його думку на iншi шляхи.
– Там сьогоднi з прачкарнi допитувалися за вами. Казали, що ви як рано вийшли з дому, то й на обiд не при ходили.
– I не прийду! – мовив весело Баран. – Що то менi за обiд у прачкарнi! У мене вiд завтра не те буде. Слухайте, пане Вагман, я хотiв просити вас, щоб ви винаймили менi яке гарне помешкання. Адже розумiєте, як вона верне, то менi неможливо жити з нею там, де жию тепер. Я гадаю... Адже те помешкання, де живе Рафалович, на поверсi, воно вiд завтра вiльне? Правда?
– Хiба вiн виповiв? – запитав Вагман, не хотячи ви разно заперечувати.
– О, адже вiн вiд завтра буде жити в ратушi. Вiн буде у нас бурмiстром, буде печатати всiх людей, а хто не схоче приняти його печать, того на муки, на смерть!
– Слухайте, Баране, – мовив Вагман, ще раз силкуюч ись звернути Баранову думку на iнший шлях, – я би мав до вас маленьку просьбу. Не могли б ви занести менi отсей лист на пошту? Тепер доходить пiв до осьмоï. Пiдiть зараз, бо за пiвгодини замкнуть. Надасте за рецепiсом. Ось вам грошi. Кiлько тут маєте?
– П'ятнадцять крейцарiв, – мовив Баран, беручи грошi.
– А лист як маєте надати?
– За рецепiсом. Що пан мене питають, так би я був дитина? Чи, може, пан думають, що я одурiв? О, я зараз!
I вiн ухопив лист i грошi i рушив iз покою.
– А зараз вертайте i принесiть рецепiс! – крикнув йому наздогiн Вагман.
– Зараз буду! – вiдгукнув уже знадвору Баран. Але коли вийшов за хвiртку i опинився на вулицi, йому стрi тилась перешкода, яка вiдвернула його кроки i його думки вiдразу в iнший бiк. Вiн зiткнувся майже лицем у лице з Регiною, пiзнав ïï i в тiй же хвилi почав пригадувати собi, що хтось колись велiв йому слiдити за нею. Надармо сил куючись пригадати собi, хто й коли, вiн пiшов за нею на зирцi. Аж коли побачив, як вона ввiйшла в сiни його дому i пiднялась на сходи, що вели до помешкання Рафало вича, вiн пригадав собi наказ Стальського i, зареготавши ся несамовито, побiг щодуху до реставрацiйки, де Стальський звичайно проводив вечiрнi години. Вiн i сим разом застав його тут. При однiм столi в вiдгородженiй нижi сидiли Стальський, Шварц, Шнадельський i ще два якiсь панки за повними гальбами пива. Баран став у дверцях нижi i, ви трiщивши на Стальського своï несамовито блискучi очi та розтягши широко уста до усмiху, покивав пальцем, не кажучи анi слова.
– Се ти, Баране? – мовив Стальський. – А що там? Маєш що сказати менi?
Баран, не кажучи нiчого, засмiявся значущо i кивнув головою в той бiк, де було помешкання Рафаловича.
– Що? – скрикнув Стальський, зараз догадавшися, в чiм дiло. – Те, що я казав тобi?
Баран потакнув головою i знов засмiявся.
– Тепер?
Баран знов потакнув головою i зробив жест обiймання та цiлування.
Стальський зiрвався з мiсця.
– Панове! Прошу вас за свiдкiв. Не розпитуйте нiчого, лиш ходiть. На хвилечку. Пиво нехай лишається. Прошу за мною. Побачите щось цiкавого.
I всi мовчки посунули лавою з реставрацiï i пiд прово дом Стальського подались до Євгенiєвого помешкання. По довгiй стуканинi, коли галас у сiнях наробив розруху в цiлiй каменицi, Євгенiй вiдчинив. Усi панове пiд прово дом Стальського втовпилися в комнату. Крiзь дверi, що лишилися вiдчиненi, валила знадвору до покою студена пара.
– Пане! – крикнув патетично Стальський, спинив шися якраз против Євгенiя, – де моя жiнка?
– Не знаю, пане Стальський, – блiднучи на лицi, але рiвним, спокiйним голосом вiдповiв Євгенiй. – У мене ïï нема.
– Нi, пане, вона у вас! – пiдносячи голос, мовив Сталь ський. – I я прошу вас не скривати ïï, а зараз видати в моï руки.
– Запевняю вас, що ïï тут нема, – змагався Євгенiй.
– Брешете, пане! – ревнув Стальський i, прискочив ши до бюрка, вхопив Регiнин саквояжик, який вона лиши ла. – Бачите, ось доказ! Ïï саквояжик! О, тут на замку ïï пiдпис вигравiруваний. Прошу, панове, подивiться.
– Помиляєтесь, пане Стальський, – мовив Євгенiй, не тратячи супокою. – Вашоï панi тут нема.
– Corpus delicti , панцю! Corpus delicti ! 12be7cc7e4b10528__ftnref75 title=>1 – з трiум фом кричав Стальський, потрясаючи саквояжиком. – Отсе само не прилетiло з мойого дому i не впало на ваше бюрко! Де вона? Покажiть ïï!
– Пане, вспокiйтеся! Я вам виясню все!
– Де моя жiнка, злодiю! – кричав Стальський, на ступаючи до Євгенiя. Сей цофнувся кроком взад.
– Пане Стальський, – мовив вiн остро. – Не забу вайтеся! Ви в моïм домi, вдерлися насильно, з компанiєю, нападом... ображаєте мене... пам'ятайте, що я сього пла зом не пущу.
– Де моя жiнка? – репетував Стальський. – Вiддай менi жiнку, а тодi говори i роби собi, що хочеш.
– Кажу вам ще раз, ïï нема тут. Була перед тим у кан целярiï, не застала мене, ждала i пiшла, забувши отсей саквояжик.
– Неправда! Неправда! Вона перед хвилею була тут i мусить бути тут. Ану, панове! – мовив вiн, обертаючись до свойого товариства. – Перешукаємо се гнiздечко.
– Не смiйте рушитися з мiсця! – крикнув Євгенiй.
– Що, ти менi заборониш? Ти, смаркачу! – крикнув Стальський i рушив до дверей спальнi. В тiй хвилi Євгенiй скочив до нього, одною рукою вхопив його за горло i зду шив так, що Стальський тiльки зiпнув i вибалушив очi, а другою пхнув його в груди так мiцно, що Стальський, мов з пращi, вилетiв за дверi через вузенький коридорчик i з гуркотом покотився долi сходами.
– За ним! – крикнув Євгенiй до iнших, що стояли, не знаючи, що робити. Шнадельський перший сунувся на перед до Євгенiя, але у сього в руцi в тiй хвилi блиснув револьвер, якого дуло опинилося на кiлька цалiв перед очима Шнадельського.
– Прошу гречно: ось туди дорога! – мовив Євгенiй, держачи револьвер у простертiй руцi.
Два панки, що держалися ззаду, першi висмикнулися з комнати, а за ними, цофаючися взадгузь, вийшов i Шна дельський. Євгенiй замкнув за ними дверi. Потiм узяв з бюрка лампу i, застукавши до дверей своєï спальнi, ввiй шов досередини. В спальнi горiла свiчка. Регiни не було анi слiду. Тiльки дверцi, що вели зi спальнi до маленьких сiнець, якi знов дверима виходили на Ґанок, показували, куди вийшла вона. Євгенiй заглянув до тих сiнець, на Ґа нок – Регiни не було нiде.
LVI
Барана не було при тих подiях у Євгенiєвiм по мешканнi. Коли все товариство пiд проводом Стальського вийшло з шинку, Баран iшов також з ними. Та ось на ву лицi його взяв за плече Шварц i заговорив стиха:
– Вiдки, Баране?
– Був у Вагмана.
– Вiн дома?
– Дома.
– Сам?
– Сам.
– Що робить?
– Не знаю. Певно, грошi лiчить. Вислав мене на пошту.
– На пошту?
– Так. З отсим листом. Велiв надати за рецепiсом i зараз вернути.
– Давай сюди лист! – шепнув Шварц.
– Але ж я маю занести його на пошту, – сперечався Баран.
– Я занесу сам. Давай!
– А рецепiс?
– Занесу Вагмановi. Я й так маю поговорити з ним.
– Ну, то про мене. Тут є грошi на рецепiс.
– Не треба. Йди до шинку i кажи дати собi за них пива. Я зараз прийду.
– А ви за своï зарекомендуєте?
– Так. Iди i не турбуйся.
Баран пiшов до шинку. Шварц забiг також за ним i, вскочивши до нижi, де сидiло перед хвилею товариство i де стояли ще ледве надпитi гальби пива, зирнув на лист, що таким дивним способом дiстався йому в руки. Лист був адресований до графа Кшивотульського.
– А се що таке? – шепнув Шварц, i не думаючи довго, роздер коверту. В ковертi була картка паперу i квит. На к артцi було написано по-нiмецьки: Платячи менi грошi за вiдомi папери, ясновельможний граф забули у мене квит. Посилаю його поштою. Вагман. А квит, нотарiально ле галiзований, виявляв, що за проданi довжнi папери, ви ставленi на iм'я пана Брикальського пiд застав його маєт ностi на суму 70 000 гульденiв, граф Кшивотульський за платив ïх властителевi Вагмановi умовлену суму 50 000 гуль д[енiв]. Одержавши сю суму, Вагман передає папери гра фовi i зрiкається всякого дальшого права до них. Дата була нинiшнього дня.
Перебiгши очима лист i квит, Шварц зацмокав, сховав папери в кишеню i, стрiлою вискочивши з шинку, погнав до Євгенiєвого помешкання. Тут вiн зупинився в брамi i, вишукавши собi зовсiм темне мiсце мiж парканом i сягом дров, що стояв на подвiр'ï, заховався i почав ждати.
Зараз у першiй хвилi до його слуху дiйшло скажене стукання i крик iз першого поверху. Потiм зробилося глу хо, потiм попри нього промайнула тихо, мов тiнь, висока жiноча постать, уся в чорному, заслонена вельоном i за тулена в футро. З першого поверху долiтали голоси немов оживленоï сварки. Потiм знов крик, стук тяжкого тiла по сходах, потiм гуркiт крокiв i скажений вереск Стальсь кого:
– Злодiю! Вiддай мою жiнку! Полiцiя! Сюди! На помiч ! Менi вкрадено жiнку.
– Але тихо! Ша! Не робiть скандалу! – втишували Стальського його товаришi, яким досить неприємно було, що встрягли в сю iсторiю, в якiй почали пiдозрiвати просту напасть Стальського.
– Нi, не буду тихо! Не буду! – репетував Стальський, стоячи на подвiр'ï. – Ось тут стоятиму i не вступлюся. I буду кричати цiлу нiч, поки менi не верне жiнки!
Вся камениця була збентежена. На Ґанках, у вiкнах i сiнях стояли люди, шептали, охали i ахали.
– Пане Стальський, – мовив Шварц, наближаючися до нього, – будьте ласкавi, вспокiйтеся. Вашоï панi тут нема.
– А ви як знаєте?
– Бо бачив ïï, як вийшла вiдси.
– Вийшла! Як то може бути?
– Проста рiч. Камениця має два виходи. Ви ввiйшли переднiм, а вона вийшла противним.
– Давно?
– Вже буде зо чверть години.
– I куди пiшла?
– Не знаю.
– Певно, додому, – додав хтось iз товариства. – А ви надармо наробили галасу.
– Надармо? О нi! Я нiчого не роблю надармо. Я сво його не дарую. Панове, прошу зо мною! Може, ще догонимо ïï по дорозi.
– Трудно буде, – мовив Шварц. – Вона, правдопо дiбно, сiла на санки, що проïжджали сюди, i поïхала.
– А я думаю, що вам поперед усього треба вспокоïти ся, – мовив один iз товариства. – Успокоïтися i обдума ти справу докладно.
– Се ж непереливки. З адвокатом справа, – додав дру гий.
– Я раджу: зайдiмо ще на хвилю до шинку, допиймо пиво, а потiм можемо заглянути й до вас додому, чи єсть панi дома.
Стальський не дуже був рад сьому, але товаришi майже силою потягли його з собою. Шнадельський iшов також за ними, але, коли дiйшли до темного мiсця, де вулиця скривлювала, а лампи не було близько, Шварц потаємно шарпнув його за рукав. Вiн озирнувся i зупинився.
– А що там? – запитав.
– Пст! Вiдстаньмо вiд них! Ходи сюди в закуток! – шептав Шварц.
– А що? Маєш що цiкавого? – запитав Шнадельський.
– Авжеж! Iдемо до Вагмана.
– Чого?
– Ну, звiсно. Завтра до Америки.
– Як то? Маєш щось певного?
– Розумiється. Певне те, що у нього є грошi. I вiн сам. I жде Барана, значить, дверi вiдчиненi. А хоч би й нi, то на стук вийде вiдчинити.
– Ну, i що?
– Ходи! По дорозi поговоримо. А цiкавi рiчi!
I, взявшися попiд руки, вони пiшли в противний бiк, у напрямi до Вагманового дому.
Надiя Шварцова, що Вагман, ждучи Баранового по вороту, лишить сiнешнi дверi незамкненими, збулася. На вiть бiльше, вiн забув замкнути дверi з сiней до свойого покою. Сидячи коло стола, заглиблений у якихось рахун ках, вiн так був зайнятий, що не думав про дверi. Коли брязнула клямка, вiн, не обертаючися i не пiдводячи го лови, запитав:
– Се ви, Баране?
– Я, – почувся якийсь не Баранiв голос.
Вагман обернувся. Перед ним стояв Шнадельський. У Вагмана лице поблiдло, серце моментально перестало би тися. Вiн зрозумiв, що справа не добром пахне, i сидiв мов задеревiлий.
– Ви... ви до мене? – почав вiн, ледве видушуючи з горла слова. Але в тiй хвилi з-за плечей Шнадельського висунувся Шварц i скочив до Вагмана. Сей пробував схо питися з крiсла, та Шнадельський одною рукою притиснув його за плече, а другою затулив йому рот. Вагман пробував крикнути, простяг руки, щоб вiдiпхнути Шнадельського, а ле в тiй хвилi Шварц закинув на його шию тонкий, мiц ний шнурок i стиснув щосили. Вагман широко витрiщив очi, голос замер у його горлi.
– Пускай плече! Тягни за шнур! – шептав Шварц. Шнадельський послухав наказу. Коли стиснули мiцно за шнур – Шварц за один кiнець, а Шнадельський за дру гий, то Вагман, сидячи на крiслi, скажено затрепав ногами. Вони не пускали, тиснули щораз дужче. Ще кiлька рухiв то руками, то ногами i – спокiй.
– Неживий! – шепнув Шнадельський, весь тремтячи при видi страшного Вагманового лиця.
– Нi, жиє ще! – шептав Шварц. – Поможи!
– Що хочеш робити?
– Ось тут його! На отсей гак. Неначе сам повi сився.
I оба пiдняли Вагмана, потiм Шварц зав'язав оба шнура за гак, вбитий високо в стiнi – колись там висiв великий образ – i, пiдтягнувши тiло догори, пустили його висiти. Вагман ще трепав хвилю ногами, потiм голова звi силася на груди – було по нiм.
– А тепер живо, за грiшми! Чи дверi замкненi?
– Нi! – шепнув з переляком Шнадельський, бачачи, що вони вiдчиненi нарозстiж.
– Замкни!
Поки Шнадельський замикав дверi, Шварц перешуку вав Вагмановi кишенi, щоб знайти ключi вiд вертгеймiвки. Знайшовши ключi, вiн вiдiмкнув касу. Грошi лежали на купi – банкноти, золотi й срiбнi монети – чистих 50 000, нинi одержаних Вагманом вiд Кшивотульського. Шварц загарбав ïх у невеличкий мiшечок, що лежав тут же в касi i встромив до кишенi.
– Буде з нас! – мовив радiсно.
– А бiльше готiвки нема? – питав Шнадельський, пе реглядаючи ще шухляду бюрка.
– Нема. Векслi, скрипти – чорт бери, се не для нас. Ходiмо!
I оба вийшли. Виходячи, вони замкнули на ключ дверi Вагмановоï комнати, а ключ вкинули назад досередини, вiдхиливши силою долiшню половину не дуже солiдних дверей. Потiм вийшли з сiней на вулицю, де в тiй хвилi не було нiкого. Надворi падав густий снiг; високо над мiстом у верхiв'ях дерев гудiв вiтер. Мiсто дрiмало.
– Куди тепер? – питав Шнадельський, цокочучи зу бами зо страху.
– Ходiмо до шинку, до нашого товариства! – мовив Шварц.
– До них? Нi, не можу. Я ввесь трясуся. На менi, пев но, лиця нема. Зараз пiзнають.
– Тьху! М'якушка з тебе! – мовив Шварц. – Ну, про
мене, то лишися на вулицi! Я зайду сам. Конче треба, щоб нас тепер бачили в шинку. Се вiдверне вiд нас пiдозрiння, бодай на перший час.
I вони пiшли вулицею, бродячи в глибокiм снiгу, яким за сей вечiр покрилася земля. Перед шинком Шна дельський лишився сам надворi, а Шварц увiйшов до середини.
– Пан Стальський тут? – запитав вiн шинкаря.
– Нема. Ось перед хвилею вийшов з панами.
– Ну, та й поквапився. А я за ними шукаю.
– Пiшов додому. Можуть пан iще догонити його.
В тiй хвилi, озирнувшися, Шварц побачив Барана, що куняв за недопитою гальбою пива. Вiн приступив до нього i, потермосивши його за плече, крикнув:
– Гей, Баране! Вставай!
– Га! – крикнув крiзь сон Баран i почав протирати очi.
– Ти тут спиш? Хiба тут тобi мiсце спати? Вставай, д одому!
– А хiба що? – спросоння запитав Баран.
– Пора тарабанити по мiстi. Ти забув? – жартував Шварц.
– Тарабанити? Ага-га! А я й забув. Добре, добре.
I, чухаючися в потилицю, вiн рушив iз шинку. Шварц зареготався.
– Ще справдi готов послухати та тарабанити! – пром овив весело, обертаючись до шинкаря. – А в такiм разi ще пан комiсар мене засудить на кару, що я намовив його.
– Га, га, га, – смiявся шинкар. – А я посвiдчу, що так i справдi було.
Шварц, i собi ж засмiявшися i побажавши шинкаревi доброï ночi, вийшов на вулицю.
Шнадельський стояв на вулицi i голосно дзвонив зу бами.
– Що, тобi ще не лiпше? – шептав до нього Шварц.
– Нi. Все нутро мов кипить. А що, нема ïх?
– Нема. Пiшли всi до Стальського. Ходiм i ми!
– Не можу! Нiзащо не можу.
– Ну, то ходiм де до iншого шинку. Вiзьмемо сепарат ку. Вип'єш, розiгрiєшся. Або ляжеш троха.
– Нi, не ляжу. Страшно менi.
– Ну, не будь дитиною! Що се знов за фохи! Запануй над своïми нервами. Справа пiшла чудесно.
– Ти... ти ошукав мене, – мовив несмiло Шнадельсь кий. – Я думав, що се буде так... заберемо... Ну, закнеб люємо... але сього... сього я не надiявся.
– Дурниця! Що там думати про се! Ходiм! Пере дихаєш, а потiм я би радив конче ще зайти до Стальського.
I, взявши Шнадельського пiд руку, Шварц повiв його якоюсь пiвперечною вуличкою в напрямi до ринку.
LVII
Нiч.
Над мiстом глухо шумить вiтер. Iз навислих хмар сипле снiг, та вiтер рве його, i крутить у скаженiм танцi, i носить, кидає, знов пiдносить, поки вкiнцi, розмелений на дрiбну густу муку, не кине на землю. Та й тут iще не дає спочити йому. Котить вулицями, збиває купи i розбиває знов, пiд нiмає стовпами, туманами, б'є ним до вiкон, натрушує його прохожим у лице, в очi, за ковнiри, затикає ним усi шпари, заповнює рови, засипає слiди i стежки.
Пiд тою курявою мiсто дрiмає, мов скорчившись iз хо лоду. Лише де-де на вулицi одинокий прохожий iде згорб лений, бореться з вiтром i метелицею, що б'є на нього рiвно часно з усiх бокiв, i хоч куди б вiн повернувся, все попа дає йому в очi. Лиш де-де з вiкон блимає свiтло, що ледве мерехтить за снiговим серпанком.
Мерехтить таке свiтло з Регiниноï спальнi. Регiна, одяг нена в свiй чорний стрiй, ходить, як звичайно, по покою, але не говорить нiчого. Вона держить себе руками за го лову, мов боïться, щоб голова ïï не розскочилася, i ходить, вперши очi кудись у неозначений простiр, не бачачи нiчого довкола себе, не думаючи нiчого, ïï шуба лежить на лiжку – так, як скинула ïï, вернувши перед чверть годиною додому; калошiв таки не скидала, i се чинить ïï хiд легким, нечут ним, мов хiд мари, що йде по травi, не погинаючи ïï.
Нараз чути на Ґанку стукання кiлькох пар чобiт, що обтрiпують снiг. Потiм скрипнули дверi, почулися голоси.
– Вона дома. Побачите, що се все якась байка! – мо вить один голос.
– А я думаю, що вона не дома! – голосно говорить Стальський.
– Чуєте, ïï хiд? – мовив знов перший голос.
– А хоч i дома, то проте була у нього, – знов говорить Стальський.
Кроки в покоï. Стальський свiтить. Пересувають крiс ла. Хтось торкнувся до клямки ïï дверей. Тi дверi були не замкненi. Ось вони вiдчинилися. В дверях стоïть Стальсь кий.
– А, добрий вечiр, панi! – мовив вiн. – Може би, панi були ласкавi вийти на хвильку до нас?
Регiна не оглядається на нього, не зупиняється i йде далi, повертаючися до нього плечима.
– Регiно, чуєш? Ходи сюди! – мовив Стальський ла гiдно, але енергiчно.
Вона мовчить, мов не чує. Вiн наближається до неï, бере ïï за плечi i виводить до салону. Присутнi в салонi два панове встають iз крiсел i стоять весь час дальшоï сцени.
– Скажи нам, Регiнко, – мовить солоденько Стальсь кий, вивiвши ïï насеред покою i стаючи напротив неï, – ти виходила з дому кудись тепер вечором?
Регiна дивиться на нього, мов не чуючи або не розумiю чи його питань. Вона блiда, як труп, а жовтавий вiдблиск нафтового свiтла надає ïï лицю в нижнiй частi якийсь зе ленкуватий страшний вiдтiнок.
– Ах, не заперечуєш! – мовив Стальський. – Зна чить, се правда. Ти виходила. Тебе не було дома. А не мож на би знати, гарна масочко, куди се ти виходила сама в та ку пiзню добу i в таку погану погоду? Нам було би дуже цiкаво дiзнатися про се!
Регiна мовчить, вперши в нього своï великi чорнi очi.
– Не говориш? Може, забула? Пам'ять коротка? По зволь, що я пригадаю тобi. Там недалеко ринку, на розi. Одноповерхова камениця, перед нею широке подвiр'я, об ведене парканом... А на поверсi мешкає молодий панок, кавалер, наш знайомий... добрий знайомий. Чи вiн просив тебе на гербатку, чи ти сама з власноï волi рiшилась вiд дати йому вiзит?
Регiна мовчить, не зводячи з нього очей. Його слова, бачиться, не роблять на неï нiякого вражiння. Вона не блiдне, анi червонiє, не плаче, не мiшається, стоïть спо кiйно. Панам, що стоять збоку i дивляться на сю сцену, робиться моторошно. Один iз них обертається до Стальсь кого:
– Пане офiцiале! Ваша панi, мабуть, нездорова. Про шу вас, покиньте тепер сю справу!
– Нездорова! – скрикнув весело Стальський. – Бо рони Боже! О, ми знаємо себе занадто добре! Ми знаємо всi тi фiнти i хитрощi. Нам не заiмпонуєте, гарна масю, анi тими витрiщеними очима, анi тою мовчанкою, анi тим уданим остовпiнням. Ми розумiємо се все дуже добре i має мо надiю таки дiйти з вами до ладу. Отже, ще раз питаю. Скажи: ходила ти сьогоднi вночi до Рафаловича? Чого хо дила? Що там робила? Яко муж, я маю право знати се.
Регiна мовчить. Стальський заломує руки, хитає голо вою.
– Жiнко, жiнко! I не сором тобi! Десять лiт живемо з собою, i тепер робиш менi такий скандал! I скажи, тут, при свiдках, чи я дав тобi найменшу причину до невдово лення? I хто би був подумав: така релiгiйна, побожна жiн ка – i раптом забула про всi Божi закони, потоптала но гами Божу заповiдь, втоптала в болото свою честь, осоро мила мене перед свiтом! Регiно! Бiйся Бога, що ти зробила? Ну, скажи, промов слово! Нехай знаю, що маю думати про тебе?
I, взявши ïï за плечi, вiн потермосив нею. Вона мовча ла.
– Ну, Регiно! – зачав вiн острiше. – Сього вже за багато. Досить комедiï! Говори: була сьогоднi вночi у Ра фаловича чи нi?
Се питання мiг Стальський звернути до одвiрка – вiд повiдь була б така сама. Нараз вiн пригадав собi щось i скочив до своєï бунди.
– А, що я буду питати? Адже ж тут маємо corpus delicti !
I вiн вийняв iз кишенi Регiнин саквояжик, знайдений ним на Євгенiєвiм бюрку.
– Се твоє, правда? Ось твiй пiдпис, вигравiруваний на клямерцi. Се лежало на його бюрку. Ти се там поклала, правда? А тепер поглянемо, що там знаходиться всерединi.
Вiн вiдчинив саквояжик, вийняв iз нього цiннi папери, висипав на стiл бiжутерiï.
– А, ось що! – скрикнув вiн. – Панове, бачите! Ся романтична iсторiя має досить тверду матерiальну пiдва лину. Iдеальна любов – прошу дуже! Людовий трибун i невинна жертва сiмейноï тиранiï – що за чудова пара! А моральний сенс: обiкрасти тирана i драпнути в свiт. Ха, ха, ха!
I вiн реготався, i лице його наливалося кров'ю.
– Ну, скажи тепер: що се все мало значити! Пощо ти несла се до нього? Пощо поклала се на його бюрку? Говори!
Вiн наближався до неï звiльна. В його очах палали ог ники дикоï злостi, тоï самоï жорстокостi, з якою вiн колись три днi мучив кицьку.
– Мовчиш? Злодiйко! Перелюбнице! Так ось тобi за се! Ось тобi! Ось тобi!
I, прискочивши до неï, вiн з усього розмаху вдарив ïï в лице – раз, i другий, i третiй. Вона похилилася, мов верба вiд вихру. З ïï уст i носа закапала кров, але з ïï уст не вирвалося анi одно слово, анi один стогiн. Один iз при сутнiх панiв ухопив Стальського за руку.
– Пане Стальський! Що ви робите? Чи ви при розумi?
– О, аж надто! – кричав Стальський. – Але я мушу показати тiй гадюцi, що не хочу бути терпеливою i покiр ною жертвою ïï амурiв. Хоче на старостi лiт амурiв – альо, на вулицю! Щаслива дорога! Але свойого чесного дому я не дам плямувати. Чуєш се – ти!
I вiн, нахилившися до неï, плюнув ïй у лице.
Панам, що були свiдками сеï огидноï сцени, було сього забагато. Вони вхопили за капелюхи, попрощалися зо Стальським i, не дивлячись на нещасну Регiну, засором ленi чогось до глибини душi, вийшли з покою i щезли в снiговiйницi, що ревла надворi. Стальський запер за ними дверi.
LVIII
Регiна все ще стояла на мiсцi, нiма, недвижна, вперши очi в полум'я лампи.
– Ха, ха, ха, ха! – реготався Стальський, вертаючи вiд дверей i кидаючися на софку коло стола. – А що, Ре гiнко? Добре я вiдiграв ролю морально обуреного? Ролю мужа, ображеного в своïх найсвятiших почуттях? Ха, ха, ха! Се було пишно, як я зачав тобi вичитувати мораль! А що, болить письо? Ну, ну, обiтрися i не гнiвайся. Се було потрiбне – i для тебе, i для мене. Се не з злого серця, ри бонько, а для нашого добра. Вiд любого пана мила й рана – правда, Регiнко? Я знаю, ти у мене добра, ти менi не вiзь меш сього за зле. А нащо була потрiбна вся та iсторiя при свiдках, се ти пiзнаєш, як трошка старша будеш. I як Бог дасть тобi лiпший розум, то, може, й подякуєш менi. А те пер годi вже стояти та глядiти на мене так, як на людоïда! Ну, заспокiйся! Промов слово!
I вiн при тiм пробував усмiхатися до неï, але якось не мiг довше дивитися в ïï лице. Те лице виглядало страшно – з слiдами колишньоï краси, оббрукане кров'ю, блiде i з несамовито блискучими очима, воно виглядало, як лице медузи.
– Е, та що я буду до тебе балакати! Роби, як собi хо чеш! Думай, як собi знаєш! Байдужiсiнько менi. Вiд сьогоднi маю тебе в руках, ось що головне. Вiд сьогоднi му сиш гнутися передо мною, мусиш так скакати, як я за граю. А скоро що не по-мойому – нагоню з хати, викину на вулцю, ще й сам замельдую до полiцiï, велю втягнути тебе на лiсту таких женщин – знаєш? О, моя рибонько, я давно ждав на сю хвилю! Се буде мiй трiумф, моя сатис факцiя за Ориську, тямиш? У мене пам'ять добра, та й ра хунку я знаю настiлько, що хто менi зробив одну при крiсть, я йому зроблю десять та й ще одинадцяту додам причинку. Я казав тобi тодi: пожалуєш сього – ти не слу хала! Тепер маєш!
Вiн устав iз софи, наблизився до неï, але зараз знов вiд ступився, мов щось вiдпихало його.
– Тьфу! – мовив вiдвертаючись. – Кiлько клопоту мусить чоловiк перейти з тим бабським насiнням! Поки з ними договоришся до ладу, то волiв би копу пшеницi змо лотити. Аж у горлi пересохло! Ану, чи є де в шафцi хоч крапля якоï живицi?
I вiн пiшов до креденсу, вийняв iз нього фляшку горiлки i, не шукаючи чарки, пiдiйшов знов до стола.
– Ось приятелька, лiпша вiд он того окатого опудала! Ся нiколи не зрадить. Небагато вона вмiє, але те, що вмiє, удiлює завсiди однаково. Здорове було, опудало!
I, приткнувши шийку фляшки до уст, вiн почав буль котати. Вицiдивши з половину того, що було в нiй, вiн по ставив фляшку на стiл i сiв знов на софку.
– О, се чудесно! Мов огонь пiшов по жилах. Ну, Ре гiно, випий i ти! Na frasunek dobry trunek ! 12be7cc7e4b10528__ftnref76 title=>1 Ану! Покрiпись – побачиш, мов рукою вiднiме! Все забудеш. А потому пай- пай... обоє... як муж i жiнка... га? Як думаєш?
I, регочучись цинiчно, вiн устав i наблизився до неï. Але знов почув, немов якась таємна сила вiдпихала його – i роззлостився.
– Тьфу на тебе! Вiдступися геть, чортяко! Нi п'єш, нi говориш, тiлько менi своïм вiдьомським поглядом Ґуст вiдбираєш! Махай спати!
I вiн пхнув ïï в груди. Вона цофнулася о крок далi i знов стала недвижно. Стальський ще раз узявся за фляшку i поти цiдив, поки не спорожнив ïï всю. А потiм сiв на крiс лi, оперся лiктями на стiл, склонив голову, воркотiв iще щось пару хвиль i заснув.
Регiна стоïть нiма, недвижна. Не думає нiчого. Витрi щеними очима вдивляється в полум'я лампи, але не бачить нiчого довкола себе. В ïï уявi мигають вiдiрванi образи, мов обривки рiзнобарвноï матерiï, киданi шаленим вихром. Блискучий камiнець на сонячнiй вершинi – Євгенiєве ли це, молоде, свiже, як було тодi, коли обоє йшли вулицею зi школи фортеп'яновоï гри... туркiт фiакрiв... лице тiтки... воно бiльшає, наближається, робиться страшенною гнилою машкарою, розхиляє гнилi уста, показує чорнi щер батi зуби i сточений червами язик i бубонить проклятi слова:
– Най вас Бог благословить! Най вас Бог благословить!
А потiм знов блискучий камiнець на сонячнiм вершку... i маленька дiвчинка в лiжечку... i над нею похилене лице староï няньки... i бринить ледве чутно сумна-сумна пiсенька:
Ой, вербо, вербо кучерява,
Ой, а хто ж тебе скучерявив?
Скучерявила темна нiчка,
Пiдмила корiнь бистра рiчка.
А потiм знов блискучий камiнець на сонячнiм верш ку... i маленька дiвчинка, заблукана в лiсi... i лице Орись ки, повновиде, червоне, з повними, м'ясистими губами i з безсоромно всмiхненими очима... i знов тiтка в трунi... i з труни висунена труп'яча рука киває на неï... i знов сум на-сумна пiсня, мов жалiбний бренькiт мушки, замотаноï в павуковiй сiтi:
Чи не будеш, моя мила, жалувати,
Гей, як ся буде сивий голуб трепотати?
А потiм знов блискучий камiнець на сонячнiм вершку... i Євгенiєве лице, зiв'яле, старече, без цвiту молодостi, без чару любовi... i щось безформне, холодне, стоптане, сто лочене i викинене на смiтник, але ще живе, ще не домуче не до решти, i знов бринить жалiбна мелодiя, мов стогiн розпуки:
Ой, буду я, мiй миленький, жалувати:
Гей, а хто ж буде дрiбнi дiти годувати?
I грядка фiалкiв, левкой, астрiв. А то не астри, не левкоï, не фiалки, а якiсь дивнi ростини з дитячими личками... дiвчатка з блакитними очима, хлопчики... чути дитячий смiх, галас... i рев хуртовини знадвору... i легкий стук до вiкна... i вона помалу обернула лице – i ïï очi спинилися на отворенiм креденсi. На поличцi креденсу лежав сiкач, яким вона нинi рано колола цукор, i молоток. Вона зупинилася очима на тих предметах, а в ухах ïï знов забринiла жалiбна-жалiбна мелодiя, мов розпучний писк мушки, за мотаноï в павутину:
Чи не будеш, моя мила, жалувати,
Гей, як ся буде сивий голуб трепотати?
А справдi, чи буде трепотатися? – сказав ïй зично над ухом якийсь чужий брутальний голос. Вона стрепену лася – оглянулась – коло неï не було нiкого. Стальсь кий спав, поклавши голову на зложенi руки, а невеличка лисина на його тiм'ï свiтилася до лампи. Регiнинi очi спочили на тiй лисинi, i ïй здавалося, що з тiм'я Стальського блиснув до ïï ока промiнчик, подiбний до того, який блис котiв колись iз сонячного вершка.
А справдi, чи буде трепотатися? – повторив той сам чужий, страшний голос, i вона знов стрепенулася i озир нулася, але коло неï не було нiкого. Вона напружила слух, напружила застанову i зрозумiла, що сей голос говорив у нутрi ïï душi, на днi серця. Вона перелякалася страшенно, бо чула, що там устає якась нова грiзна сила, незалежна вiд ïï волi, сильнiша вiд неï. Ще хвилю вона мовчки, нiмо боролася з тою силою, але та сила була брутальна, непо борима.
Га, га, га! – реготалась та сила. – Ну, що шкодить попробувати, чи буде трепотатися?
I Регiна, мов знехотя, пiднялася на пальцi – потiм пiднесла одну ногу – зробила крок i станула знов на паль цi. Тихо, не чути кроку. Хуртовина виє надворi, товче снi гом у вiкна – ще крок. Лампа мигоче на столi – хроба чок стукає в стiнi: раз, два, три, чотири – i став. Щось луснуло в ïï спальнi – у неï завмерло серце – тихо-тихо – ще крок. Простягає руку до креденсу, бере в лiву сiкач, у праву молоток – тихо. Буря виє, снiг сипле в вiкна, хро бачок стукає в стiнi: раз, два, три, чотири – i знов замовк. Чому лише чотири стуки? А, бiльше не треба, – мовить у ïï нутрi грубий, брутальний голос. – Чотири вистарчить. Тихо. Вона простується, смiло йде до стола, легенько при кладає вiстря сiкача до тiм'я Стальського – рука ïï не тремтить, пiдносить праву з молотком – i швидко щосили чотири рази б'є по тупiм краю сiкача.
Сiкач, широкий на добру долоню, весь, аж по тупий край, затонув у мiзку.
– Ггг! – гикнув Стальський. Механiчним вiдрухом голова метнулася вгору, за нею все тiло, воно перехили лося взад i разом з крiслом з глухим лускотом горiлиць упало на помiст. Голова вдарилася до помосту, сiкач ви скочив iз рани, за сiкачем потекла кров, змiшана з мiзком. Стальський затрепав ногами, силкувався щось ухопити руками... ще раз... ще раз... легше... легше... годi...
Регiна стоïть i дивиться на нього. В ïï вухах знов бри нить мелодiя:
Ой, вербо, вербо кучерява,
Ой, а хто ж тебе скучерявив?
Надворi реве хуртовина. В ïï спальнi щось немов зiтхну ло важко-важко. Се моя мама, – мигнуло ïй у головi, i ïй зовсiм не було дивно анi страшно. Хробачок застукав у стiнi: раз, два, три, чотири. Так, чотири досить, – ска зав у ïï нутрi якийсь голос – не той попереднiй, бруталь ний, а якийсь iнший, жалiбний-жалiбний, мов остатнє хли пання розбитого серця.
Нараз крiзь рев бурi i шум снiговiйницi почулись ïй якiсь iншi тони – острi, рiзкi. Тра-та-та! Тра-та-та! Тра- та-та! Марш, тарабанений дерев'яними полiнами по дерев'я нiм тарабанi. Кличуть! Кличуть! – мигнуло в ïï головi, i вона скочила з мiсця.
Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! – чути було чимраз ближче.
– Я зараз! Я зараз! – шептала Регiна, скочила до своєï спальнi i почала надягати шубу.
Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! – лунало крiзь рев вихру на вулицi ось-ось пiд ïï вiкнами.
– Iду, йду! – мовила вона, зовсiм успокоєна i, не га сячи свiтла, не замикаючи на ключ дверей, вийшла з по кою. Пiшла за голосом. Снiг сипав, крутився, засипував очi, запирав дух у грудях. Ноги грузли по колiна. Регiна йшла, поспiшала за гуком тарабана. Вкiнцi вона набли зилася до нього настiльки, що побачила на яких десять крокiв перед собою високу згорблену стать тарабанщика, що, б'ючи праниками по балiï, йшов звiльна, борючись з вiтром i бродячи в сипкiм снiгу. Вiн iшов, не озираючись, просто наперед, дихав важко, так, що в хвилях, коли пау зував барабан, навiть крiзь шум хуртовини чути було його важке сапання.
Iдучи за Бараном усе в однаковiм вiддаленнi, Регiна вiдiйшла, може, на сто крокiв вiд свойого дому. Коли б була обернулася тепер, не була б побачила не то дверей – анi Ґанку, анi хвiртки, анi навiть жовтих плям, що падали на вулицю з освiтлених вiкон. Снiгова курява була занад то густа. Але двi мужеськi постатi, що надiйшли з против ного кiнця вулицi, побачили тi жовтi плями.
– Чи я не казав? Стальський не спить iще! Ади, у нього свiтиться. Ввiйдiмо до нього! – мовив Шварц, ведучи поп iд руку Шнадельського, що, загорнувшися в свiй довгий плащ i закотивши ковнiр угору, йшов згорблений, мов опи раючись.
– I чого ти тягнеш мене? – мовив вiн. – Чого нас тут треба так пiзно?
– Треба, треба! Ти вже здайся на мене! – мовив Шварц i вiдчинив хвiртку.
– Але ж я чую себе недобре, тремчу, мене б'є пропас ниця!
– Нiчого! Се ж кождий зрозумiє, що ти змерз, просту дився. А до розмови можеш не мiшатися. Здайся на мене!
– Подивляю тебе! – мовив Шнадельський, цокочучи зубами.
Шварц тим часом ввiйшов на Ґанок, застукав до дверей, а не чуючи нiякого голосу з нутра, взяв за клямку. Дверi вiдчинилися. Вони були незамкненi.
– Ов, а се що таке? – мовив вiн, обертаючися до Шна дельського, вiдчинив дверi i ввiйшов до покою.
– А! – вирвалося з його горла, а потiм вiн став на мiсцi як вритий.
– Що там? – запитав Шнадельський i ввiйшов також до покою, зирнув i, вхопившися руками за одвiрок, за нiмiв. Довгу хвилю стояли оба, не можучи здобутися на слово. Мертве лице Стальського з примерзлим на ньому окриком болю лежало на долiвцi; вишкiренi зуби, виба лушенi очi й зацiпленi кулаки надавали сьому лицю вираз якоïсь страшноï дикостi i жорстокостi.
– Що тут сталося? – перший прошептав Шнадельсь кий, обертаючися до Шварца.
– Укоськали його, – мовив Шварц, поборюючи своє зворушення.
– Але хто?
– Можливо, що вона. А може...
Вiн задумався.
– Може, хто?
– Може, Рафалович.
– Рафалович?
– Так. Щоб помститися за зроблений йому скандал.
– А в такiм разi де ж вона?
– Поглянемо.
I Шварц заглянув до Регiниноï спальнi.
– Нема ïï. Може, втекла i не вернула. Може, в змовi з Рафаловичем...
– Що ж нам робити? Розбудити служницю, сусiд? Наробити Ґвалту?
– А пощо? – запитав Шварц. – Що нас се обходить? Який iнтерес маємо розголошувати се?
– Або я знаю!..
– Я думаю навпаки: чим пiзнiше завтр а викриється се вбiйство, тим лiпше. Лишiмо се служницi. Навiть ще бiльше – погасiмо лампи i замкнiмо покiй вiд вулицi.
– Чи ти вдурiв? А як нас застануть? Ще на нас кинуть пiдозрiння.
– Хто нас застане? Служниця мусить твердо спати, коли не збудилася в часi бiйки. А з вулицi не прийде нiхто. Виходь! Я зараз усе зроблю.
I Шнадельський тихенько вийшов iз покою. Шварц за гасив лампу в Регiнинiй спальнi, а потiм, наблизившися до трупа Стальського, зирнув довкола.
– О, тут i капiтали розсипанi! – шепнув вiн, поба чивши на столi Регiнинi цiннi папери та бiжутерiï. – На дорогу се може здатися!
I вiн швидко зiбрав усе i заховав до кишенi, потiм за гасив лампу i напомацки вийшов iз покою. Ключ був у две рях таки знадвору. Замкнувши покiй, Шварц витягнув ключ i кгнув його геть у глибокий снiг. Потiм, засунувши шапку на очi i закотивши ковнiр на голову, пiшов доганя ти Шнадельського.
Тим часом Регiна йшла за Бараном чимраз далi й далi, ïï приваблювало торохтiння дерев'яного тарабана, що, мов невiдомий, а могутнiй поклик, тягло ïï далi i далi в пiтьму, бурю i снiгову куряву. Вона говорила щось сама до себе, але буря виривала ïй слова з уст i розкидала геть у прос тори. Вона йшла, не озираючись, не дивлячись, куди веде дорога. Мiськi доми скiнчилися давно; довкола вулицi по обох боках тяглися рядами низенькi передмiськi хати, присипанi снiгом, мов великi копицi. Де-де заскрипить журавель, затрiщить пiд напором вiтру безлиста, дуплава липа. Гуркiт Баранового тарабана торохтить ледве чутно серед реву хуртовини, що робиться чимраз сильнiшим. Та ось щезли й тi хатки, пiд ногами не чути вулицi, всюди глибокий снiг, але довкола дороги видно дерев'яне поруччя. Се мiст. Баран iде далi, тарабанячи з подвiйною силою. Ре гiна якось неясно пригадує собi сей мiст, i якiсь образи i зв'язки образiв мигають у ïï головi, i, понуривши голову, вона йде за Бараном, шепчучи ненастанно:
– Iду, йду! Iду, йду!
Та ось Баран зупиняється насеред моста, похиляється на поруччя, силкується заглянути вниз. Там не видно нi чого, тiльки чути крiзь рев вихру голосний булькiт води, що не встигла замерзнути i скажено б'ється о камiнь i о дубовi колоди. Се Клекiт не дрiмає, провадить свою дику музику, достроєну до не менше дикого скиглення вiтру в платвах i балках мостового в'язання.
Регiна наблизилася до Барана i також сперлася на по руччя та почала заглядати вниз. Побачивши ïï, Баран анi крихти не здивувався. Вiн тiльки засмiявся голосно i показав рукою вниз, у Клекiт. Регiна побiгла очима в напря мi, куди показував Баран, але ïï очi не могли добачити нi чого. Тодi вона попробувала перелiзти через поруччя, але не могла, ïï черевики, шуба, спiдниця – все було облiп лене снiгом. Тодi вона схилилася i пролiзла попiд поруччя, майже доторкаючись лицем до снiгу. А ставши за поруччям, на краю моста, вона почала знов пильно вдивлятися в глибину. З пiтьми визирнуло до неï щось страшне, бо вона жахнулася i вхопилася руками за поруччя.
– Ха, ха, ха! – зареготався Баран. – Негарно там?
Регiна випростувалася i глянула на нього.
– Ну, ну, смiло! – мовив вiн. – Ану!
I сильним розмахом вiн зiпхнув ïï з моста. Вона скрик нула, але в тiй же хвилi чути було, як ïï голова стукнулась о камiнь, як тiло плюснуло в воду, а потiм не чути було бiльше нiчого, крiм реву вiтру i глухого плюскоту води в Клекотi.
– Ха, ха, ха! – знов зареготався Баран i, вхопивши своï праники, затарабанив ними по балiï щосили. Вiн кiль ка разiв кивнув головою, мов на прощання, i, тарабанячи, пiшов далi – не до моста, а за мiст, на Вигоду, в поля. До рогу замело снiгом, – йому се було байдуже. Вiн iшов, западаючи де по колiна, а де й по пояс, копався в снiгах, боровся з вiтром, що гуляв по полю зо страшною силою. Праники давно повипадали з його рук, балiю вiн загубив у снiгу, та проте йшов далi й далi, мов наперекiр снiговiй ницi, що майже моментально замiтала його слiди. Вiн балакав сам до себе, усмiхався, махав руками, мов квапився до якоïсь незвiсноï, але недалекоï мети...
LIX
Другого дня над раном вiтер утих i снiг пере став падати. Та проте небо було понуре, насуплене. Роз виднювалося дуже помалу i пiзно. Було щось важке в по вiтрi, якесь пригноблення, якась утома. Торговицi аж десь коло дев'ятоï почали потрохи заповнюватися приïжджи ми на ярмарок селянами. Мужицькi сани, запряженi кос матими коненятами, тяглися до мiста по безмежних снiго вих полях. Коненята стрягли по черева в заметах. Снiг то пився на них i мерз наново, нависав ледяними бурульками, що дзоркали при кождiм живiшiм руху, мов склянi коралi. Вiзники щохвиля мусили злазити з саней, бродити по ко лiна в снiгу, вiдшукуючи дорогу. Тяжка, оплакана се була ïзда сьогоднi.
А проте сани тяглись за саньми з усiх сторiн, з усiх сiл, усiми дорогами i гостинцями. На санях сидiли поважнi господарi в кожухах, подягнених зверха гунями або по лотнянками, i в високих кучмах. Вiзники – молодi па рубки, звiшували з саней ноги в великих чоботях, загрi баючи ними снiг. Хоча вiче мало зачатися о одинадцятiй, та проте вже вiд дев'ятоï коло заïзду Мотя Парнаса почали збиратися зразу невеличкi, а дедалi чимраз бiльшi купи народу. Однi приходили, другi вiдходили; вiталися, ба лакали про своï домашнi справи, оминаючи якось тривож но те, що в данiй хвилi цiкавило найбiльше – справу вiча. Коло десятоï появилися серед селян деякi священики. Се ляни кланялися ïм, деякi цiлували знайомих священикiв у руки. Тепер у купках почалися живiшi розмови – про вiче i про справи, поставленi на дневнiм порядку. Звiльна один за одним витягали з-за пазухи та з чересiв поскладанi вiдозви, якими Рафалович закликав людей на вiче i яких через знайомих розкинув кiлька тисяч по всiх селах повiту. Письменнi почали вiдчитувати вiдозву на голос; iз куп не письменних слухачiв почулися притакування, а далi ок рики. Коли у вiдозвi дiйшло до мiсця: Нашi опiкуни, по забиравши з сiл громадськi каси i зробивши з них нiби хлопську касу повiтову, хочуть тепер наложити руки на тi вашi грошi i повернути ïх на латання своєï дiрявоï ки шенi, – то з усiх бокiв залунали окрики обурення i по грози: О, не дiждуть! То наша кирвавиця! Стане ïм кiсткою в горлi!
Коло пiв до одинадцятоï надiйшов Євгенiй. Вiн вiтався з селянами, з котрих бiльша часть були йому знайомi осо бисто. Довкола нього зiбралася ще на ринку велика купа народу, що тепер разом iз ним густою лавою валила до заïзду. В купi йшов веселий гамiр. На всiх лицях видно було радiсть, надiю i тривожне ожидання. Деякi свяще ники протовплювалися крiзь юрбу до Євгенiя, стискали його руку i шептом запитували, чи справдi староство по зволило на вiче, чи не робило трудностей, чи є надiя, що все вiдбудеться без перешкоди?
– Але ж розумiється! – весело вiдповiдав Євгенiй. – Можете бути зовсiм спокiйнi. Йдемо законною дорогою i не потребуємо критися нi з чим. А в такiм разi й засiдки нiякоï не боïмося.
Мотiв заïзд був отворений. Возiвню, де мало вiдбутися вiче, ще вчора коштом Євгенiя вичистили i випорожнили; Мотьо дав дощок, iз яких зроблено невеличке подiум, на ньому поставлено стiл i кiлька крiсел. Вiчовики мусили стояти; жолоби i драбини заступали мiсце лож i галереï. Дощанi стiни були тут i там дiрявi, – значить, надто ве ликоï задухи не було що боятися. Мотьо ходив у шабасовiм халатi i робив гонори дому; його жiнка стояла за шинква сом i з якимсь понурим видом наливала та ставила на лядi пиво, яким частували себе взаïмно вiчовики.
Возiвня заповнилася майже моментально, а тим часом iз мiста плили раз у раз новi лави. У Євгенiя радувалося серце, коли дивився на тi купи селян, у яких видно було хоч невисоку iнтелiгенцiю, але щире зацiкавлення тим но вим, нечуваним досi явищем, яке вiдтепер мало зробитися важним чинником у ïх життi. Полiтичний рух, само думан ня про ширшi полiтичнi справи, читання полiтичних га зет, а далi полiтична органiзацiя i боротьба – все се були речi, досi чужi селянству, незрозумiлi для нього, адже ж його давнiшi опiкуни малювали йому все те яко речi дале кi, недоступнi для хлопського розуму, а не раз навiть по просту забороненi. А тепер перший раз iнтелiгенти бралися говорити селянам про ту таємну полiтику. Що то буде? Як то воно пiде? Чи справдi уряд позволить на се? Не диво, що всi присутнi, не виключаючи священикiв та й самого Євгенiя, з деякою тривогою ждали, як то воно пiде.
– Вдарило три чвертi на одинадцяту. Що таке, що нема нiкого вiд староства? Правда, на вулицi проти заïзду по явилося аж шiсть жандармiв. Вони парами почали прохо джуватися вулицею, наïживши своï карабiни багнетами. Ходили мовчки, протискаючися крiзь купи селян. Деякi се ляни, заляканi самим ïх видом, кланялись ïм низько, але вони не вiдповiдали на поклони. Тiльки часом, стрiтивши якого знайомого селянина, запитували його, куди йде, а почувши, що на вiче, не говорили нiчого бiльше i йшли да лi. Проходячи поуз заïзд i видячи на вулицi якого iнтелi гента, вони вiдверталися так, мов i зовсiм не хотiли бачити заïзду, мов зiбранi в ньому й довкола нього сотки людей зо всiм не iснували для них.
Аж ось зробився шум i гомiн мiж народом:
– Ст ароста йде! Староста йде!
I справдi, перед заïздом показався пан староста в супро водi будiвничого, ще кiлькох панiв i бурмiстра. Селяни мовчки поклонилися йому i зробили йому дорогу, якою вiн, випростуваний мов свiчка, пройшов аж до подiум. За ним слiдом i прочi пани. На подiумi стояв уже Євгенiй в товариствi кiлькох священикiв i обох референтiв-селян. Пан староста дуже чемно привiтався з Євгенiєм, а вийшов ши на подiум, окинув оком величезну возiвню, заповнену мужицькими головами.
– Ну, численне зiбрання! Численне зiбрання! – мо вив, обертаючись до Євгенiя. – Справдi, можна вам по гратулювати, пане меценасе.
– Бiда вовка з лiсу гонить, пане старосто, а селян на вiче, – з усмiхом мовив Євгенiй.
– Жаль тiлько, що сьогоднi даремний був ïх труд, – з уданим спiвчуттям мовив староста.
– Як то даремний?
– Не з моєï вини, пане меценасе, ïй-богу, не з моєï ви ни! – сквапно додав староста.
– Але ж я не розумiю, що сталося.
– Ось прошу, пан мiський будiвничий, оглянувши ко мiсiонально сей будинок, заявив пiд своєю урядовою при сягою, що вважає його небезпечним для життя i здоров'я так численного зiбрання. I для того... дуже менi прикро, пане меценасе... прошу вiрити... тим прикрiше, що зiбран ня справдi дуже гарне...
– Значить, пан староста?..
– Повторяю: не я. Справоздання пана будiвничого бу ло для мене правдивою несподiванкою.
– Значить, наше нинiшнє вiче не вiдбудеться? – весь по блiдлий, запитав Євгенiй.
– На жаль, нi! Прошу се зараз оголосити зiбраним i зарядити, щоб безпроволочно спорожнили локаль.
Ся розмова велася пiвголосом, так що тiльки тi, хто стояв у безпосереднiй близькостi, могли чути ïï. Тим часом у возiвнi стояв глухий гамiр вiд соток зiбраного народу. Деякi, що ïм зачинало бути горячо в кожухах серед стиску, почали домагатися, щоб розпочинати вiче. Та ось у перших рядах зiбраних, тих, що були найближче коло подiуму, почав уставати якийсь гамiр, якийсь не спокiй.
– Що там? Що там? – летiли швидкi, пiвголоснi за питання з рiзних бокiв. У вiдповiдь на тi питання переки дано якiсь уриванi слова, рухи, окрики. Гамiр рiс з кож дою хвилею.
– Прошу втишитися! – крикнув Євгенiй, виходячи наперед.
– Тихо! Тихо! Мовчiть там! Слухайте! – лунали го лоси в рiзних кутах возiвнi. Треба було з пiвмiнути, поки все втишилося.
– Браття селяни! – мовив Євгенiй. – Дякую вам сердечно, що, незважаючи на непогоду i заметiль, ви прибули так численно на мiй поклик. Тим ви дали доказ, що розу мiєте своє положення i щиро бажаєте подумати про його поправу. Ви доказали, що хочете самi працювати, самi бо ротися з лихом, яке допiкає вам з рiзних бокiв. Ви пока зали, як безсоромно брешуть або навмисно дурять себе тi, котрi вважають вас якимись недорослими дiтьми, якимось стадом баранiв, що ïх пастух мусить пасти i стригти.
– Пане меценасе, – перервав йому староста, – пере прошаю. Таким тоном говорити я не позволю. Прошу зараз...
– Зараз скiнчу, а щодо тону, то най пан староста бу дуть спокiйнi. Я знаю, яким тоном маю промовляти, i го тов вiдповiдати за кожде слово.
– Що там! Що там! Вiльнiсть слова! – гукнув iз юр би один священик.
– Вiльнiсть слова! Вiльнiсть слова! – повторило кiль кадесят селян.
– Дорогi браття! – мовив Євгенiй. – Тота наша вiль нiсть слова нинi ще така буде, як теля на дуже коротенькiм припонi. Власне пан староста завiдомив мене, що наше ни нiшнє вiче не може вiдбутися.
– Га! Як се? Чому се? – заревла цiла юрба величезним окриком.
– Прошу вспокоïтися! – крикнув Євгенiй, а по хви лi говорив далi. – Бачите, отся возiвня – подивiться на неï. Як вам здається? Правда, вона ще не дуже стара, i ми не такi Самсони 12be7cc7e4b10528__ftnref77 title=>* , щоб могли розперти ïï плечима. А тим ча сом тутешнiй пан будiвничий – ось вiн, придивiться йому! – пiд присягою зiзнав, що вона грозить заваленням i вiн не ручить за наше безпеченство.
– Брехня! Безсоромна брехня! Сором будiвничому! Фальшиво присяг! – посипались окрики.
– Дорогi браття! Прошу вас, покажiться вдячними сьому нашому опiкуновi, що так дбає за наше життя i здо ров'я. А тепер – бачите, пан староста жадає, щоб ми розiй шлися.
– Не пiдемо! Не пiдемо! Будемо радити, аж отся хала буда розвалиться! – ревли голоси з юрби.
– Iменем закону розв'язую зiбрання! – закричав ос трим голосом староста. – Прошу розiйтися, бо велю жан дармами випорожнити локаль! А хто буде кричати та про тивитись, того зараз велю арештувати.
Сi слова зробили своє. Глибока тишина залягла в во зiвнi. Всi побачили, що непереливки.
– Дорогi браття! – мовив Євгенiй. – Чуєте самi, як пан староста чемно просить. Було б негарно, якби ми не послухали його просьби. Вiдложимо своє вiче на тиждень. Вiд нинi за тиждень прошу вас зiбратися знов.
– Славно! Славно! – залунало з соток уст. Пригноб лення, викликане словами старости, щезло в однiй хвилi.
Та ось наперед виступив пан бурмiстр i, заким хто-не будь мiг отямитись з диву, випалив ось яку промову – щоправда, по-польськи:
– Шановне зiбрання! Маю честь завiдомити вас, що й я на нинi скликав зiбрання з таким самим дневним поряд ком. Правда, я скликав жидiв, але проте хто з вас ласкавий, прошу на моє зiбрання – на Вигоду за мiстом!
Євгенiй аж мало не пiдскочив. Йому вiдразу стало ясно, що й до чого воно йде.
– Всi йдемо! Всi! – крикнув вiн, обертаючись до зiбраних, i окрик Всi! Всi! залунав стоголосною луною. З тим окриком на устах купи селян почали висипатися з Парнасового заïзду. Бурмiстр попiд руку з Євгенiєм, оба окруженi врадуваними селянами, посунули передом. Староста, будiвничий i тi панки, що прийшли з ними, стояли на подiумi, мов змитi холодною водою, i ждали, аж возiвня випорожниться настiльки, щоб могли вийти свобiдно.
– Ну, пан бурмiстр зробив менi збитка! – мовив ста роста до будiвничого. – Але я надiюсь вiддячитись йому за се.
– I хто би був надiявся! – охав будiвничий. – Такий по рядний чоловiк! Такий патрiот!
– Е, жид усе жидом! – саркастично додав один па нок, i всi вони, похнюпленi, пiшли до староства.
L Х
В своïй канцелярiï пан староста застав маршал ка Брикальського.
– Ну, що ж? Заборонено вiче? – запитав сей зараз по першiм привiтанню.
– Заборонено, але тiлько наполовину.
– Як то наполовину?
– Так, що забралося з одного мiсця, а має вiдбутися в другiм.
– Хiба ж се так може бути?
Староста пояснив маршалковi пiдступ, на який узяв його бурмiстр.
– От диво! – аж скрикнув пан маршалок. – Я би по нiм нiколи не надiявся.
– Хлопсько-жидiвська конспiрацiя, пане маршалку! – мовив напiвжартливо староста.
– I пан староста не мають способу розбити сю конспi рацiю?
– Що ж я зроблю? На бурмiстрове зiбрання поïхав комiсар. Ми думали, що се буде зiбрання з самих жидiв, i для того я не дав йому нiяких спецiальних iнструкцiй.
– Але ж через присутнiсть хлопiв характер зiбрання змiниться. Причина до розв'язання.
– Нi, пане маршалку. Вiче заповiджено як публiчне. Значить, кождий має право прийти.
– Ну, то ужиє собi там пан Рафалович! Ах, ad vocem ! 12be7cc7e4b10528__ftnref78 title=>1 Чули, пан староста, якi галантнi авантюри мав той пан Рафалович сеï ночi?
– Нi, не чув нiчого.
– О, цiкавi iсторiï!
I пан маршалок розповiв з власними прибiльшеннями iсторiю про нiчний напад Стальського на Рафаловичеве помешкання, розумiється, ставлячи справу так, що уве дення Рафаловичем жiнки Стальського являлося безсум нiвним фактом.
– Бiйтеся Бога! – скрикував раз по разу староста пiд час сього оповiдання. – Але вiдки ж пан маршалок знають се?
– Власне оповiв менi один iз свiдкiв сеï авантюри. Зреш тою по мiстi скрiзь говорять про неï голосно.
В тiй хвилi ввiйшов возний i подав старостi якесь пись мо. Сей перебiг його очима i аж пiдскочив з дива.
– Представте собi, пане маршалку: донесення вiд по лiцiï! Стальського найшли нинi рано вбитого в його помеш каннi. Його жiнка щезла безслiдно.
– От i бачите! Се вiн! Се його рука. Коли не сам, то хтось iз його намови.
– Ах! Се показує нам справу в новiм свiтлi! – мовив староста, тручи себе долонею по чолi, мов бажаючи видо бути вiдтам те нове свiтло.
– Я би радив зараз на вiчi, з-посеред хлопiв, арешту вати сього панича. Се раз назавсiди зарiже його в ïх очах, зробить його неможливим, – мовив рiшучо маршалок.
– Розумiється, розумiється! Тiлько на власну руку я не можу сього зробити.
– Суд недалеко, – мовив маршалок. Вiн чув себе в тiй хвилi премудрим стратегом, що видає накази й iнструк цiï, вiд яких залежить закiнчення великоï битви.
Не гаючись, вони вибiгли оба зо старостою i подались просто до президента суду.
А на Вигодi тим часом розпочалося вiче в дуже пiдне сенiм, навiть веселiм настроï. Жидiв зiбралося дуже небагато; се знав бурмiстр дуже добре наперед, що в торго вий день кождому жидовi сто раз важнiше дiло торг, нiж якась там повiтова органiзацiя. Та й тi жиди, що зiйшлися з цiкавостi, уступили набiк i згубилися в юрбi, коли вели чезний заïзд наповнили селяни, що густими лавами над тягли з мiста пiд проводом бурмiстра i Рафаловича. Комiсар вiд староства ждав уже i широко витрiщив очi, поба чивши такий склад жидiвського вiча. Вiн пробував супро тивлятися, але бурмiстр вияснив йому, що не має причини до протесту, що анi характер, анi порядок дневний вiча через се не змiняться. Комiсар, не маючи на сей випадок нiякоï виразноï iнструкцiï вiд старости i не хотячи зади ратися з бурмiстром, успокоïвся i постановив ждати, що буде далi.
Перший промовив до зiбраних бурмiстр. Вiн перепросив шановних зiбраних, що говорить по-польськи, ска зав кiлька слiв про важнiсть таких зiбрань, похвалив се лян, що явилися так численно, – пiдпустив шпильку жи дам i iнтелiгенцiï, що, хоч зiбрання було оповiщене плакатами, ïх явилося тут так мало. На наш сором, навiть референт, що мав говорити про першу точку в справi вибору новоï кагальноï старшини – Вагман – не явився. (В залi смiх i брава.) I для того бесiдник просить зiбраних змiнити денний порядок i покласти теперiшню першу точку на друге мiсце, а взяти наперед другу: справи повiту.
Загальнi оплески i брава покрили кiнець бурмiстровоï промови. На внесок Євгенiя вибрано пана бурмiстра одно голосно головою сього першого в сьому повiтi народного вiча i висловлено йому подяку за несподiвану гостиннiсть. Потiм забрав голос Євгенiй яко референт другоï точки.
Гарячими, рiзкими словами змалював вiн сумний стан людностi в повiтi, бiднiсть, брак опiки, здирства, лихву, темноту. Потiм, оповiвши докладно iсторiю так званоï хлопськоï каси, вияснив думку так званоï реформи на основi нового проекту. Вiн говорив виразно, що тут ходить о загарбання хлопського гроша для рятування панських маєткiв в часi, коли селянськi хати i поля за неуплату не раз кiлькох ринських iдуть на лiцитацiю. Промова вiд перших речень ударила всiх зiбраних по серцях. Майже за кождим реченням локаль лунав грiмкими окриками признання. У зiбраних горiли очi, тремтiли уста; деяким стар­ шим виступали сльози на вiях.
– Браття селяни! – говорив Євгенiй. – Покажiм, що ми не дiти, що не дамо водити себе за нiс. Не даймо загар бати собi своєï кирвавицi. Пiднесiмо грiмкий голос против сього панського замаху на наше добро, такий грiмкий, щоб i глухi почули нас. Станьмо як один муж против нього! Сей новий проект не смiє бути ухвалений в радi повiтовiй. (Окрики: Не смiє! Не смiє!). Зобов'яжiм усiх членiв ради, вибраних iз сiльськоï курiï, щоб були противнi тiй рефор мi. Посилаймо з кождого села подання до ради повiтовоï i до видiлу крайового против неï. А коли би нашi вельмож нi, але незаможнi опiкуни не зважали на се все i таки перевели таку змiну, то ми маємо в руках ще один спосiб: кож да громада зажадає судовою дорогою звороту своïх гро шей, узятих до повiтовоï каси. I вона виграє той процес.
Ся промова вiдразу влила в зiбрання бадьорий, живий настрiй. Один за одним почали виступати на мовницю се ляни. Люди, про яких, судячи з ïх зверхнього вигляду, всякий сказав би, що ледве вмiють дорахувати до п'ятьох, нараз виявляли себе неабиякими бесiдниками. Але ж бо тема – горе i злиднi сiльського життя, визиски лихварiв, надужиття урядникiв та дрiбних повiтових п'явок – ся тема була аж надто вiдома всiм, аж надто наллялася кож дому горлом i вухами. Однi говорили про своє бiдування поважно, сумовито, з тим лаконiзмом, що не раз дужче ха пає за серце, нiж цвiтистi промови. Iншi – i таких було бiльше – малювали свою нужду жартовливо, досадними порiвняннями, прикладами та приповiдками. Ого, пiшли нашi парафiяни глаголити во притчах! – мовив о. Зва рич до Євгенiя, коли зiбрання при таких промовах раз ви бухало голосним, масовим реготом, то знов надгороджу вало бесiдника гучними оплесками та криками одобрення. Навiть бурмiстр, що зразу досить скептично дивився на перших бесiдникiв у кожухах i пасових чоботях, швидко змiнив свiй погляд, реготався до розпуку на своïм пре зидiальнiм крiслi, бив брава i, похиляючися до Євгенiя, з роз'ясненим лицем мовив:
– Ну, пане меценасе, гратулювати вам таких бесiд никiв. Вони могли б зробити ефект на кождiм зiбраннi.
– Але ж бо ïх учителька, галицька нужда, могла би зробити ефект у цiлiй Європi, якби була бiльше звiсна ïй, – вiдповiв Євгенiй.
– Ну, сама нужда всього не зробить. Не кривдiть свiй народ. Треба подивляти вроджений талант тих людей, у яких нужда не приглушила, не заморочила його. I що най цiкавiше для мене, признаюсь вам, – се ïх гумор, що бли скає, мов огники з попелу.
Тема – нужда в повiтi – була невичерпанна. Селя ни, розохотившися, були б говорили Бог зна доки. Євгенiй просив бесiдникiв обмежитися на тiм, що було сказано, i предложив вiчу резолюцiю до ухвали. В тiй резолюцiï протестовано проти намiреноï реформи каси, взивано до агiтування по селах в тiм дусi i до вношення писаних про тестiв до ради повiтовоï i до видiлу крайового. Резолюцiю з радiсними окриками принято.
– Тепер переходимо до дальшоï точки денного поряд ку, – мовив бурмiстр, але в тiй хвилi сталося щось таке, що вiдразу змiнило настрiй вiча. Бурмiстровi слова були заглушенi якимсь гомоном iзнадвору. Вiд входових дверей заïзду чути було гукання: Набiк! Набiк! Розступiться! Пан староста йде! Євгенiй схопився з мiсця, прочуваючи якусь нову пакiсть. Так само зiрвався зi свойого мiсця й пан комiсар i почав пильно заглядати, що там таке дiється. Зiбранi з трудом проступилися, творячи серединою не ду же широку вулицю. Сею вулицею почав протискатися до президiального стола пан староста в супроводi полiцiйного комiсара i одного звичайного полiцiйного капрала, при шаблi i в рогатiвцi на головi. В локалi залягла мертва ти ша. У всiх тьохнуло щось у грудi; всi розумiли, що ся поява не вiщує добра.
– Хто тут президент? – запитав строго-урядовим то ном пан староста, вступивши на подiум i не дивлячися нi на кого.
– Я, пане старосто, – мовив бурмiстр.
– Заявляю вам, що приходимо сюди iменем закону. Пане меценасе Рафалович, – додав вiн, обертаючись до Євгенiя. – Дуже менi прикро, що мушу перервати вам ва шу приємну забаву, але...
– Iменем закону арештую пана! – мовив полiцiйний комiсар, наближаючись i кладучи Євгенiю руку на плече.
Євгенiй стрепенувся, мов вiд дотику гадюки.
– Можу запитати, за що арештуєте мене?
– Ось судовий наказ! – мовив комiсар, подаючи йому пiваркуш паперу.
Євгенiй поблiд. Лiтери скакали у нього перед очима. Серце билося сильно, то знов хвилями немов зовсiм завми рало в грудях. Тiльки по страшенних зусиллях вiн здужав прочитати в наказi фатальнi слова: наслiдком сильного пiдозрiння о сповнення злочину з § 136 зак [ ону] кар ного.
– Що? – промовив вiн ледве чутно, задихавшись зi зворушення. – Злочину з § 136? Себто убiйства? Се що за невчасний жарт!
– Нi, пане, не жарт! – мовив староста. – Сеï ночi сповнено страшний злочин на особi Стальського. Не запе речите, що ви знали його. Не заперечите, що сеï ночi ви ма ли з ним не дуже дружну стрiчу. Не заперечите, що з його жiнкою...
– Пане! – скрикнув Євгенiй, i вся кров збiглася до його серця, i його руки задрожали.
– Ну, та се не моє дiло, – байдужно мовив староста. – В судi будете толкуватися. Полiцiя, вiдвести його!
Всi зiбранi стояли нi живi нi мертвi. Хоча дальшi не чули й не розумiли нiчого, що тут дiялось, але всi чули, що твориться щось погане. Євгенiй тим часом вiдзискав свою притомнiсть духу.
– Дорогi браття! – обернувся вiн до селян. – Мене арештують. Не знаю, яким дивом я попав у пiдозрiння, що нiбито я сеï ночi замордував чоловiка, з яким учора мав сварку. Кленусь Богом i сумлiнням, що я невинний. Але коли суд велить ув'язнити мене, то я не можу спротиви тись. Маю надiю, що моя невиннiсть швидко виясниться. Для того розстаюсь з вами зовсiм спокiйно. Не падайте ду хом! Робiть своє, щоб нашi вороги не тiшилися з нашого занепаду. А тепер бувайте здоровi! Радьте спокiйно далi. Я пiду, куди мене тягнуть. Чисте сумлiння додасть менi сили знести й сю тяжку пробу. Прощавайте!
I в супроводi полiцiянтiв вiн зiйшов iз подiум i вийшов. На вулицi ждали санки, на якi посаджено Євгенiя; полi цiянти сiли по обох боках його; конi рушили, i швидко снi гова курява закрила санки перед очима селян, що цiлою купою виринули з заïзду, проводжаючи очима Євгенiя.
Настрiй вiча по вiдходi Євгенiя був подiбний до настрою в домi, з якого винесено мерця. Пан бурмiстр сидiв на пре зидiальнiм крiслi нi в сих нi в тих, селян багато вийшло за Євгенiєм i не вернуло вже назад, а тих, що лишилися, свердлував пан староста своïми проникливими очима, не мов запитував ïх, що властиво тут роблять i на кого ждуть. Перший очуняв о. Зварич. Вiн попросив голосу i предложив селянам внесок; з огляду на несподiвану сьогоднiшню при году розiйтися i, не забуваючи того, що ухвалено нинi, агi тувати далi за вiчем, яке буде скликане, скоро тiльки об ставини позволять на се. Вiн закiнчив словами заохоти i надiï, що пригода, якоï жертвою зробився Євгенiй, швидко мине i не принесе нiякоï шкоди народнiй справi анi народному руховi в повiтi. Ся промова пiдбадьорила зiбраних. Зваричiв внесок принято, i вiче замкнено, тим бiльше, що жиди, якi буцiмто мали обговорювати ще вибори до кагалу, всi пiшли до мiста зараз по виведеннi Євгенiя. Так скiн чилося те перше повiтове вiче. Живо розмовляючи, йшли селяни купками з Вигоди до мiста. Староста з бурмiстром поïхали передом у фiакрi. Свiжий факт арештування ад воката, та й то ще пiдозреного за вбiйство, усунув набiк усякi iншi теми розмови. Бурмiстр розпитував про дета лi, про обтяжливi моменти, якi вказали конечним ареш тування. Староста чув себе якимсь невдоволеним, мов по трохи винуватим, толкував, вияснював.
– Боюсь, що панове перехопились! – хитаючи голо вою, мовив бурмiстр. – Се ж не дрiбниця. Адвокат не втi кав нiкуди. Можна було пiдождати, вияснити справу лiпше. Адже се арештування наробить гомону в цiлiм краю. I – прошу вiрити, не в самих тiлько руських сферах повстане думка, що се тенденцiйне арештування.
– Тенденцiйне! – мов ужалений скрикнув староста. – I з ваших уст чую се, пане бурмiстру!
– Доказ, як швидко, сама собою, насувається така думка. I коли нема абсолютноï певностi, що Рафалович ви нен, – а я боюсь, що такоï певности нема, – то се готово вийти на нову компрометацiю наших властей.
Староста понурив голову i замовк.
Коли доïжджали до ринку, фiакер спинився у вулицi проти Вагманового помешкання. Вулицю залягла густа купа народу, серед якоï видно було високу стать Шнадель ського, що, блiдий, розхристаний, говорив щось живо i голосно.
– Що се таке? Що тут? – скрикнули рiвночасно оба достойники, на рiзнi боки зiскакуючи з фiакра.
– Жид повiсився, – вiдповiла якась перекупка.
– Що за жид?
– Властитель каменицi.
– Вагман?
Бурмiстр одним скоком був коло Шнадельського! Сей з якимсь гарячковим запалом говорив – швидко, урива ними фразами, обертаючись на рiзнi боки:
– Але ж нема пiвгодини... Притисло мене, конче потрiбно було грошей. Приходжу, сiнешнi дверi отворенi, а вiд покою замкненi... Жiнка десь виïхала i досi не вернула. Служницi також нема... Крiзь дiрку вiд ключа бачу: стоïть насупроти пiд стiною. Кличу, стукаю – не рушається. Полiцiя мусила посилати по слюсаря, бо дверi замкнено знутра, ще й ключ витягнено. Розумiється, що сам!
Староста вже був усерединi, де урядувала полiцiя, i по кiлькох мiнутах, вислухавши реляцiï ревiзора i не при писуючи справi нiякого бiльшого значення, побiг до президента суду, щоб порозумiтися в справi арештованого Рафаловича.
В президентовiм передпокоï вiн застав Шварца. Сей оповiв йому, що прийшов сюди з паном маршалком, який власне є у президента, що пан президент пiслав власне за слiдчим суддею i що вiн, Шварц, може служити щодо сеï справи деякими поясненнями. Потiм староста ввiйшов до президiального бюра.
– А, ось i пан староста! – скрикнув весело пан мар шалок. – Ну, що ж чувати?
– Якийсь феральний день сьогоднi, пане маршалку! – мовив староста. – Власне довiдуюся, що наш любенький Вагман повiсився.
– Що? Вагман?
– Повiсився?
– Так, повiсився. В своïм покою. Коло своєï каси, яку лишив отвореною.
– Але, може, то знов яке вбiйство? – запитав пре зидент.
– Ледво. Анi слiдiв мордування, анi слiдiв рабунку не знати. Зрештою тiло взяли до обдукцiï, а полiцiя веде слiдство на мiсцi. Але, повторяю, убiйство дуже сумнiвне. Дверi покою замкненi були зсередини, i ключ лежав на серед покою.
– Насеред покою? Чому не в дiрцi? – завважив пре зидент.
– А в касi, здається, не бракує нiчого. Зрештою, по бачимо, що скаже полiцiя. Та що там! Невелика птиця Ваг ман. Одною п'явкою менше в повiтi.
– Ну, так. А все-таки се самовбiйство видається менi загадковим, – мовив президент. – Вагман не виглядав на чоловiка, що носиться з самовбiйчими думками.
– Навпаки, – закинув маршалок. – Вiд часу, як умер його син, ходив засумований. Кажуть, що журився дуже, плакав по ночах. Можливо, що се й доконало його.
– Можливо, – в задумi мовив староста.
– Ну, а що ж наш демагог? Дуже пручався перед ареш туванням?
– Нi, – мовив, ще дужче задумуючись, староста. – Був над сподiвання спокiйний.
– Перелякався? Тремтiв?
– Виглядало так, немов вiсть про вбiйство Стальсь кого була для нього несподiванкою. На вiдхiднiм запев няв усiх зiбраних про свою невиннiсть.
– Ну, се справдi був би досить незвичайний феномен, – мовив президент, – щоб убiйця зараз на другий день аран жував публiчне зiбрання наперекiр властям i промовляв аж до самоï хвилi арештування.
– Так зовсiм неможливим се не було би, – мовив ста роста. – Всякi феномени бувають. Але своєю дорогою, – я пильно обсервував його весь час i дiйшов до такого по гляду, що або сей панич незвичайно рафiнований злочин ець, або винен у вбiйствi Стальського стiлько ж, що ви або я.
В тiй хвилi застукано до дверей i ввiйшов слiдчий суд дя, який успiв уже здебiльшого переслухати Рафаловича, заким велiв вiдпровадити його до арешту.
– Ну, що? – запитав його президент.
– Розумiється, перечить, – лаконiчно мовив суддя.
– Всьому перечить?
– Нi. Навпаки. Оповiв менi зовсiм щиро всю iсторiю своєï знайомостi зi Стальським i з панею Стальською.
– А, так i з нею вiн був знайомий?
– Так. Се, так сказати, його Jugenliebe 12be7cc7e4b10528__ftnref79 title=>1 . Вчора ве чором вона надумала покинути мужа, була у нього, давала йому свiй саквояжик на агiтацiйний фонд. Що було в сак вояжику, вiн не знає. Тут надiйшов Стальський зо свiдками – вона усунулась до його спальнi. Вiн вики нув Стальського – все признав так, як говорили свiдки. В спальнi панi Стальськоï вже не застав i не бачив ïï бiльше.
– I се все?
– I се все.
– I ви вiрите йому?
– Признаюсь пановi президентовi, я заявив йому ви разно, що не вiрю, не маю права вiрити. Остатнi його твер дження нiчим не доказанi. Де подiлася Стальська? Куди дiлося те, що було в саквояжику – ось питання, яких роз'яснення могло б вияснити справу вбiйства. А на сi пи тання вiн не знаходить нiякоï вiдповiдi.
– Але ж свiдки стверджують, що вона потiм була дома i що мiж нею i Стальським прийшло до сварки, – закинув президент.
– Се так, – мовив слiдчий, – але се ще не доказ, що Рафалович потiм не виходив iз дому, i не зайшов до Сталь ських, i не вбив Стальського, i не помiг ïй скритися десь- кудись.
– А вважаєте виключеним припущення, що вона сама вбила його?
– Виключеним не виключеним, але мало правдопо дiбним. Удар був страшенно сильний, хоч завданий у снi. Сiкач, не дуже-то й острий, увесь затонув у чашцi.
– Значить, по вашiй думцi, тепер?..
– По моïй думцi, треба вислiдити, де подiлася панi Стальська. Вона зможе найлiпше пояснити нам остатнi фа тальнi хвилi.
– Ах, тут є Шварц, – скрикнув пан маршалок. – Вiн каже, що має деякi деталi до вияснення сеï справи.
Покликали Шварца.
– Я власне написав для пана Шварца вiзвання на зав тра, – мовив слiдчий. – Показується, що пан Шварц на лежав до товариства, що забавлялося зi Стальським у рес таврацiï в хвилi, коли сторож – ага, треба буде вiзвати ще того сторожа! – отже, коли сторож донiс про сходини панi Стальськоï з Рафаловичем. Що пан Шварц має нам сказати?
Шварц оповiв коротко про вчорашнi подiï. Коли Сталь ський зо свiдками пiшов до Рафаловича, вiн лишився в реставрацiï, не хотiв мiшатися в сю неприємну iсторiю. Потiм здибав Шнадельського, що зi зворушення аж розхорувався. Оба пiшли додому. Але сьогоднi рано, о дев'ятiй, вiн бачив паню Стальську на залiзничiм двiрцi. Поïхала, здається, в напрямi до Львова.
Се було дуже важне вiдкриття.
– Зараз телеграфую на всi стацiï i до львiвськоï по лiцiï, – мовив слiдчий. – Вiднайдення сеï панi для слiдст ва першорядна рiч.
– Чи не мiг би я прислужитися чим? – закинув Шварц. – От, примiром, об'ïхати найближчi стацiï i роз вiдати усно, чи не висiла де там? А в крайнiм разi доïхати аж до Львова?..
Президент обернувся до слiдчого.
– Як пан совiтник думають?
– Що ж, се було би не зле. Мати чоловiка, що особисто знає дотичну особу – все лiпше, нiж телеграфiчно поси лати рисопис, який i так не все осягне мету.
– Добре, – згодився й президент. – Розумiється, поï дете як приватний агент. Я дам вам свiй бiлет.
– Коли пану президентовi залежить на поспiху, то добре було б зробити се зараз. О першiй вiдходить поïзд.
– Але де я вам вiзьму грошей на дорогу? Без ухвали радноï палати не можу.
– На перший раз у мене є пару ринських, а там я за телеграфую, куди менi вислати.
– Коли так, то в iм'я Боже! – мовив президент i, на писавши кiлька слiв на своïм бiлетi та вложивши його в коверту, вручив Шварцовi. Сей поклонився всiм панам i побiг iз сього будинка, де пiд впливом виводiв слiдчого, якi вiн пiдслухав пiд дверима, i пiд впливом його запитань йому почало було робитися душно i нелюбо.
Вирвавшися з суду, Шварц пустився бiгти додому, де надiявся застати Шнадельського. Але на ринку йому над сунула назустрiч купа народу, серед якоï Шнадельський, розхристаний, увесь червоний вiд гарячки, що палила його, захриплий i ледве притомний, усе ще викрикував урива ними, беззв'язними реченнями своє оповiдання про те, як то вiн вiдкрив неживого Вагмана. Шварц увесь похолов, зрозумiвши ситуацiю. Вiн знав, що Шнадельський хорий, що його палить гарячка. Вiн усю нiч усе говорив про Ваг мана. Над раном, коли Шварц обложив був його голову снiгом, вiн трохи вспокоïвся i заснув. Шварц також не мав спокою. Його тягло до мiста, на тi мiсця, де вiн господа рював уночi. Вiн перейшов пару разiв попiд Вагмановi вiкна, але, бачачи все в спокоï, лагодився йти до Сталь ського, коли його здибав на вулицi пан маршалок. Сьому вiн розповiв про нiчну пригоду мiж Стальським i Рафа ловичем, не згадуючи про те, що бачив Стальського вби тим.
Коли маршалок iз сею новиною побiг до старости, Шварц, гонений тривогою, побiг до свого помешкання, де жив також Шнадельський. Сей власне прокинувся i збирався вийти, хоч гарячка його поменшала мало. Шварц успокоïв його, поклав знов до лiжка, обложив голову снiгом i просив, щоб не йшов нiкуди, поки вiн не верне. Шнадельський обi цяв, i Шварц пiшов, щоб полювати на яку добру нагоду. Вiн знов здибав маршалка i з ним разом пiшов до прези дента. А Шнадельський тим часом зiбрався i побiг до Вагманового помешкання, де й справдi наробив розруху, вiд кривши Вагманового трупа.
Шварц зрозумiв небезпеку положення. Хорий, напiв непритомний чоловiк, що ще весь стоïть пiд враженням сповненого вчора злочину, а довкола юрба народу, а там слiдчий суддя, що вже так близький до розмотання всiх тайн учорашньоï ночi... полiцiйнi пошукування в Вагма новiм помешканнi... ще, чого доброго, покажеться граф Кшивотульський i виявиться брак готiвки в Вагмановiй касi – все се полум'ям ударило на нього. Вiн незамiтно пiдiйшов до Шнадельського i, взявши його за руку, шепнув йому:
– Ходи додому!
– Га? – також шептом запитав Шнадельський i весь стрепенувся вiд Шварцового дотику. – Се ти? А ти чого хочеш?
– Ходи додому! – знов з притиском шепнув Шварц i потягнув його з собою. Шнадельський iшов, усе щось ба лакаючи про Вагмана, про шнур, про ключ насеред покою i про касу, яка знаходиться в порядку, зовсiм у порядку...
– Бiйся Бога, чоловiче, мовчи! – шепнув йому Шварц, вивiвши його з юрби. – Що ти робиш? Пощо ти йшов iз дому? Сам не тямиш, що з тобою!
Шнадельський витрiщив на нього очi. Бiльш iнстинктом, як розумом, вiн змiркував небезпеку i дав без опору вести себе. За пiвгодини оба були зiбранi. Фiакер завiз ïх на залiзницю. Шварц узяв два бiлети до одноï недалекоï стацiï, де залiзниця роздiлювалася надвоє. Там замiсть до Львова вiн узяв бiлети до Перемишля. В Перемишлi вiн узяв бiлети до Кракова, сим разом бiлети другоï класи; давши гульдена кондукторовi, одержав окреме купе, в яко му замкнувся з хорим Шнадельським. З Кракова вiн узяв бiлети до Берлiна. Коли доïхали до Берлiна, Шнадельський лежав у купе зовсiм непритомний, у страшеннiй га рячцi, кричав, зривався i знов падав, стогнав, то знов ба лакав щось незрозумiле. Шварц рад-не-рад мусив лишити його. За порадою кондуктора, вiн завiз його до якоïсь при ватноï лiчницi, де у нього сконстатовано остре запалення легких, занедбане в перших стадiях. Шварц записав його на фальшиве iм'я, заплатив за лiчення на мiсяць наперед, подав свою – також фальшиву – адресу в Берлiнi i, не, озираючись довше, дмухнув до Бремергафен, а вiдси пiд фальшивою назвою за море.
Слiдчий арешт Євгенiя протягся довше, нiж вiн надiявся зразу. Правда, слiдчий суддя вже по кiлькох днях важ ких i старанних пошукувань дiйшов до внеску, що Євге нiєвi зiзнання абсолютно правдивi i що правдоподiбнiсть його вини чи спiввини в убiйствi Стальського дуже мала. Та проте палата радна, пiд впливом старости i президента, не згоджувалась випустити його на вiльну стопу; тi дигнi тарi боялися закиду тенденцiйного арештування, i слiд чий суддя одержував усе новi поручення – доповнювати слiдство. Обставини наче змовилися против Євгенiя. Два найважнiшi свiдки, що могли були пояснити справу, Ре гiна i Баран, пропали без слiду; а тут в додатку щезли, мов камiнь у воду, ще два важнi свiдки – Шварц i Шнадельсь кий. Правда, зразу здавалося, що нiчого важного вони не м огли зiзнати, але слiдчому чим далi, тим бiльше загадко вою видавалася ïх роля тоï фатальноï ночi.
Та ось у тиждень по арештуваннi Євгенiя приïхав до мiста граф Кшивотульський. Вiн лежав хорий i тiльки не давно довiдався про самовбiйство Вагмана. Прибувши до мiста, вiн пiшов просто до президента суду i запитав його, чи в Вагмановiй касi знайдено 50 000 з[олотих] р[инських], якi вiн день перед тим дав був йому за проданi цiннi папери. Пре зидент витрiщив очi. Се була абсолютна новина. Нiякоï готiвки в касi не знайдено. I хоча лiкарська обдукцiя не знайшла слiдiв убiйства, то тепер справа комплiкувалася правдоподiбнiстю рабунку. Хитра втека Шварца, поводження Шнадельського при вiдкриттi Вагманового трупа – се були моменти, що кидали пiдозрiння в ïх бiк. Слiдчий зробив ревiзiю в Шварцовiм помешканнi i знайшов Ваг манiв квит, виставлений Кшивотульському, i Вагманiв лист. Се вiдразу кидало на справу погане свiтло – i за обо ма джентльменами розiслано гончi листи.
Тим часом справа арештування Євгенiя вдарила голос ною луною в цiлiй крайовiй пресi i вiдгукнулася також у В iднi. Обвинувачення його за такий страшний злочин зра зу замикало уста його прихильникам, усувало набiк пi дозрiння щодо полiтичного характеру сього процесу. Правда, факт, що арештування було доконане на вiчi i при учас тi старости, кидав вiдразу дивне свiтло на цiлу подiю. Та проте преса здержувалася вiд коментарiïв. Натомiсть кiлька адвокатiв-русинiв зголосилося до суду, що хочуть узяти на себе оборону Євгенiя, а вiденська газета, що друкувала Євгенiєвi дописи, прислала свойого кореспондента, щоб на мiсцi розвiдався про справу. Сей кореспондент пiш ов розвiдувати у священикiв, мiщан, урядникiв, мав довг у розмову з бурмiстром, i його кореспонденцiя вдарила, мо в грiм, на штучну будову пiдозрiнь i припущень, якими в першiй хвилi обмотано Євгенiя. Обiк того кореспондент з малював досадно загальний настрiй людностi, ïï безпо мочнiсть супроти надужить, i на тiм тлi показав Євгенiєву роботу як промiнь свiтла в темному царствi. Пан староста лютився, пан президент шкробався по лисинi, а пан мар шалок – е, пан маршалок мав iншi клопоти, що не позволяли йому надто живо займатися Євгенiєвим про цесом.
У повiтi клекотiло. Селяни грозили вiйтам i членам ради повiтовоï калiцтвом в разi ïх згоди на реформу каси. Проект реформи, який пан маршалок бажав перевести в тихостi, з нагоди справоздань iз вiча дiстався до газет i до чекався в руських i деяких польських газетах остроï кри тики та осуду. Пан маршалок мусив махнути на нього рукою, тим бiльше, що вiн тепер був йому непотрiбний. Швидко по вiчi зробив йому вiзит граф Кшивотульський i попросив на розмову в чотири очi. Розмова тривала дов генько, а наслiдком ïï було, що пан маршалок зрезигнував iз усiх своïх дигнiтарств у повiтi, добровiльно продав своï добра графовi i забрався з рештою капiталу до Львова, незабаром дiстав якусь посаду при однiй високiй автоном iчнiй iнституцiï.
Було середопiстя, коли майже безпосередньо один за одним наскочили факти, що вияснили Євгенiєву справу. Почало таяти. Ворони i лиси на полi вiднайшли замерз лого Барана, що досi лежав присипаний снiгом, а рибаки в итягли з Клекоту трупа Регiни. Вкiнцi з Берлiна приве зено Шнадельського, що, видужавши трохи в лiчницi, сказав свою правдиву назву i тим зрадив себе супроти полiцiï. Вiн був безнадiйно хорий: передавнене запалення легких розвило у нього зароди туберкул. Приставлений до суду, вiн оповiв докладно про вбiйство Вагмана i про свiй iз Швар цом вiзит в домi Стальського. Самовбiйство Регiни давало всяку правдоподiбнiсть, що вона сама вбила свого мужа, а оповiдання Шнадельського велiло догадуватись, що не хто, як Шварц, забрав тi цiннi речi, якi були в Регiнинiм саквояжику i якi при свiдках висипав iз нього Стальський. Се змiнило справу вiдразу. Євгенiя випущено з арешту, i слiдства щодо вбiйства Стальського занехано, натомiсть против Шнадельського виточено процес о вбiйство Вагма на. Та вiн, не дожидаючись навiть акту оскарження, по вiсився в своïй келiï.
Вийшовши з тюрми, Євгенiй зараз на другий день зго лосився в бюрi пана старости.
– А, пан меценас! Вiтаю! – з вимушеною чемнiстю вiтав його староста. – Запевняю вас, менi страшенно прикро було... ота фатальна помилка... Але, признають пан ме ценас, обставини зложились були так... Ну, та я рад, дуже рад, що все вияснилося i що будемо знов мати приєм нiсть...
I вiн щиро потрясав Євгенiєву руку.
– Дуже вдячний пану старостi за гуманнi почуття, – спокiйно мовив Євгенiй. – Але у мене до пана старости одна просьба.
– О, прошу, прошу! Чим можу служити?
– Пан староста виннi менi маленьку регабiлiтацiю.
– Я? Пану?
– Так. Пан староста були так ласкавi асистувати при моïм арештуваннi в часi вiча. Думаю, що се не буде з мого боку нiчим несправедливим, коли попрошу пана старосту – перед таким самим вiчем, прилюдно вернути менi честь i заявити урядово...
– Але ж, пане, се не моя рiч! – скрикнув староста.
– Розумiю. Се буде трошка некорект. Але власне лиш остiльки, оскiльки некорект було поступування пана ста рости при моïм арештуваннi. Надiюсь, що гуманнiсть пана старости виявить себе тут вповнi. Iнакше мусив би я вжи ти iнших, правних способiв. Ось тут маю честь вручити па ну старостi донесення про вiче, яке скликаю на слiдуючий торговий день до Вигоди. Надiюсь, що перешкод сим ра зом не буде нiяких.
Євгенiй чемно вклонився i вийшов. А пан староста дов го потiм ходив по своïй канцелярiï, тер рукою чоло, фукав i плював, розкладав руками i воркотав щось сам до себе, вкiнцi з резигнацiєю кинувся на свiй урядовий фотель i зiтхнув важко:
– Чорт його вiзьми! Чи сяк зроблю, чи так, а ордер пропав напевно!

all>
left size=1 width=33%> 12be7cc7e4b10528__ftn1 title=>* Роман уперше надруковано 1900 р. у журналi Лiтературно-науковий вiсник.
12be7cc7e4b10528__ftn2 title=>1 Зберiгати рiвновагу духу (лат.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn3 title=>1 Дiєслова (лат.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn4 title=>2 Орудний незалежний (лат.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn5 title=>* Народiвка – газета Народна часопись, додаток до Газети львiвськоï, урядово-адмiнiстративного видання в Галичинi. Виходила у 1890–1914 рр.
12be7cc7e4b10528__ftn6 title=>* Голомуц – Оломоуц, тепер мiсто в Чехiï.
12be7cc7e4b10528__ftn7 title=>** Кульпаркiв – у ХIХ ст. село поруч зi Львовом, де була психiатрична лiкарня. Тепер – у межах мiста. На Кульпарковi – у психлiкарнi.
12be7cc7e4b10528__ftn8 title=>1 Найвище начальство (нiм.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn9 title=>2 У полiтичних справах (лат.). – Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn10 title=>1 Каналiзацiï (лат. ) . – Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn11 title=>1 Чесний (польськ.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn12 title=>1 Вперед, дiти батькiвщини (франц.). Ред. Першi слова Марсельєзи, нацiонального гiмну Францiï.
12be7cc7e4b10528__ftn13 title=>1 Ненадiйний (нiм.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn14 title=>1 Шляхетство зобов'язує (франц.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn15 title=>1 Не бiйся, Марусю, я тебе помаленьку рiзатиму ( чеськ .). – Ред .
12be7cc7e4b10528__ftn16 title=>1 Скорботноï матерi ( лат .). – Ред .
12be7cc7e4b10528__ftn17 title=>1 Недобродушний, непривiтливий, не в настроï (нiм.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn18 title=>1 Третього не дано (лат.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn19 title=>1 Порядних (польськ.). – Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn20 title=>* До в'язницi.
12be7cc7e4b10528__ftn21 title=>1 Ах, молодий чоловiче, молодий чоловiче! Ви нiчого не тямите в полiтицi ( нiм .). – Ред .
12be7cc7e4b10528__ftn22 title=>1 На мiсцi (лат.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn23 title=>* Драгоманов Михайло Петрович (1841–1895) – украïнський публiцист, учений, громадсько-полiтичний дiяч.
12be7cc7e4b10528__ftn24 title=>* Гейне (Гайне) Генрiх (1797–1856) – нiмецький поет, публiцист, критик.
12be7cc7e4b10528__ftn25 title=>1 Це стара iсторiя, але ж вона вiчно новою залишається, i як власне вона кому трапиться, тому серце надвоє розривається ( нiм .). – Ред .
12be7cc7e4b10528__ftn26 title=>1 З найкращою похвалою (з найкращим успiхом) (лат.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn27 title=>* Просвiта – культурно-освiтнє товариство, засноване у Львовi 1868 р. з метою поширення освiти серед народу (вiдкривало хати-читальнi, видавало популярнi брошури, календарi тощо). Дiяльнiсть Просвiти в Украïнi вiдновлена наприкiнцi 1980-х рр.
12be7cc7e4b10528__ftn28 title=>** Общество Качковського – просвiтницьке москвофiльське товариство, яке виникло у Львовi 1875 р. Назву дiстало вiд прiзвища Михайла Качковського (1802–1872), який передав товариству значнi кошти та будинок, хоча сам москвофiлом не був. Москвофiльство – суспiльно-полiтичний i лiтературний напрям у Галичинi, Буковинi i Закарпатськiй Украïнi в другiй половинi ХIХ – початку ХХ ст. В основi москвофiльства покладена iдея злиття всiх слов'янських рiк в єдиному росiйському морi пiд владою росiйського царя. При цьому украïнцi оголошувалися частиною росiйського племенi, а украïнська мова – дiалектом росiйськоï мови.
12be7cc7e4b10528__ftn29 title=>1 До речi (франц.). – Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn30 title=>1 Сказавши мiж нами (нiм.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn31 title=>1 Мiсця для молодих (нiм.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn32 title=>2 Найсвятiшому мiсцi (лат.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn33 title=>* Йдеться про вiрш Олександра Львовича Боровиковського (1844–1905), юриста й фольклориста, автора поезiй росiйською мовою, надрукований в украïнському перекладi.
12be7cc7e4b10528__ftn34 title=>1 За приписом (польськ.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn35 title=>* Дискусiя, що точилася в 1860-х рр. у середовищi галицькоï iнтелiгенцiï мiж прибiчниками iсторико-етимологiчного i фонетичного правопису.
12be7cc7e4b10528__ftn36 title=>** Кулiш Пантелеймон Олександрович (1819 1897) украïнський письменник, лiтературний критик, фольклорист, мовознавець, iсторик, етнограф, культурно-освiтнiй дiяч, перекладач.
12be7cc7e4b10528__ftn37 title=>*** В останнi роки ХIХ ст. царська Росiя, скориставшись послабленням колонiального становища Англiï в Iндiï, вирiшила розширити свiй вплив у центральнiй Азiï (Iран, Тибет тощо), що призвело до збройних сутичок мiж росiйськими i англiйськими вiйськами.
12be7cc7e4b10528__ftn38 title=>* Ротшiльдова каса – банкiрська фiрма Ротшiльдiв, що мала своï фiлiï у всiх європейських краïнах. Тут iдеться про Вiденське вiддiлення фiрми, яке очолював Альберт Ротшiльд.
12be7cc7e4b10528__ftn39 title=>1 Вiд доброчинця, який не хоче, щоб називали його прiзвище (польськ.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn40 title=>1 Добре (польськ.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn41 title=>1 Прошу вас, пане, на одне слово! (нiм.) . Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn42 title=>2 Щодо родоводу (лат.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn43 title=>* Тора – в юдаïзмi назва перших п'яти книг Бiблiï (П'ятикнижжя).
12be7cc7e4b10528__ftn44 title=>1 Ах, горе! (євр.). – Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn45 title=>1 Наука для хлiба (нiм.). – Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn46 title=>* 1848 рiк – рiк революцiйних подiй у багатьох народiв Австро-Угорщини, так звана весна народiв.
12be7cc7e4b10528__ftn47 title=>1 Биймося, хлопе: моя шабля, а твiй кий (польськ.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn48 title=>1 До безглуздя (лат.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn49 title=>1 Невiдома земля (лат.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn50 title=>1 Вiдразу, зовсiм (лат.). – Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn51 title=>1 У грошових справах всяка добродушнiсть кiнчається (нiм.). Ред .
12be7cc7e4b10528__ftn52 title=>2 Мойсеєвоï вiри (польськ.). – Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn53 title=>1 Вiдповiдно до уродження i маєтку (лат.). – Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn54 title=>1 Найвищi межi (лат.). – Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn55 title=>1 По секрету (лат.). – Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn56 title=>1 Де нема позовника, там немає суддi (нiм.). – Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn57 title=>1 Нав'язлива, невiдступна iдея, думка (...). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn58 title=>1 Новий рiк настає, охоти додає, – гей нам, гей! Коляда, коляда , коляда! (польськ.) . Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn59 title=>1 Тому, що єврей (лат.). – Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn60 title=>1 До неможливих речей нiкого не тягнуть (лат.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn61 title=>* Добрянський Антiн (1810–1877) – священик; видав збiрку проповiдей Науки церковн ыи.
12be7cc7e4b10528__ftn62 title=>1 Ось я вас! (лат.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn63 title=>1 На майбутнє (лат.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn64 title=>* П ершi єврейськi погроми в Украïнi сталися в Єлисаветградi, Києвi, Жмеринцi, Конотопi, Смiлi, Одесi та iнших мiстах у 1881–1882 рр.
12be7cc7e4b10528__ftn65 title=>* Бар-Кохба Симон – ватажок юдейського повстання проти Римськоï iмперiï у 131–135 рр.
12be7cc7e4b10528__ftn66 title=>** Єгуда бен Галевi (бл. 1080–1145) – єврейський поет i фiлософ, жив у Iспанiï.
12be7cc7e4b10528__ftn67 title=>*** Долина Йосафата – одна з околиць Єрусалима, згадувана в Бiблiï. За бiблiйним текстом – мiсце Страшного суду.
12be7cc7e4b10528__ftn68 title=>**** Ханаан – стародавня назва територiï Палестини, Сирiï та Фiнiкiï. З ХIII ст. до н. е. почалося завоювання Ханаану iзраïльськими племенами.
12be7cc7e4b10528__ftn69 title=>* Нiнiвi (Нiневiя) – стародавнє мiсто Ассирiï. Тепер – на територiï Iраку.
12be7cc7e4b10528__ftn70 title=>** Александрiя – мiсто в Єгиптi.
12be7cc7e4b10528__ftn71 title=>1 Яка менi з цього користь? (євр.). – Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn72 title=>1 Це можна слухати, це можна слухати (нiм.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn73 title=>1 Жоден вогонь, жоден вогонь не горить так гаряче, як таємне кохання, про яке нiхто нiчого не знає (нiм.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn74 title=>* Блудниця, яка, каючись у грiхах, припадала Христовi до нiг, слiзьми обмиваючи й волоссям витираючи ïх.
12be7cc7e4b10528__ftn75 title=>1 Речовий доказ (лат.). – Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn76 title=>1 На журбу добра рiч – випити! (польськ.). Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn77 title=>* Самсон – давньоєврейський бiблiйний (старозаповiтний) герой, що мав надзвичайну фiзичну силу, яка крилася в пасмах його волосся. Вчинив багато подвигiв у боротьбi з филистимлянами. Останнiй подвиг – розвалив храм, де зiбралося багато ворогiв. Тодi ж загинув i сам.
12be7cc7e4b10528__ftn78 title=>1 До речi (лат.). – Ред.
12be7cc7e4b10528__ftn79 title=>1 Юнацьке кохання (нiм.). Ред.
Раздел вышеUp
НачалоTop
КонецDown
Запомнить+Marker
ВосстановитьMarker
Забыть-Marker
РекламаAdv
Font

Сказать спасибо Укоротить ссылку Нашли ошибку?

Дочитать позже / поделиться

   

Архив комментариев

См. также


Новости партнеров