Разместить здесь рекламу

Царiвна

Категории

  1.   1 Ольга Кобилянська

Оригинал

повiсть
Своïй матерi Марiï з
Вернерiв Кобилянськiй
посвячує
авторка
I
Я родилася 29-го падолиста...
Старi люди i сонники кажуть, що цей день — день недолi. Може. Однак менi не хочеться в те вiрити. Я рада би приглянутися кождiй речi до дна, я бажала би про все ясно думати, на все ясно дивитися, — адже кожда проява має своï причини й наслiдки, все пiдлягає строгим законам, лише ми не дуже на це зважаємо. Ми не дуже доходимо причини деяких прояв, що далися би не раз змiнити на добре... Нi! Ми кажемо, що все має своє призначення i так мусить бути!..
Але чого я властиво тут доторкнулася! Моï погляди менi звiснi, а хто iнший не буде дуже цiкавий знати фiлософiчнi висновки молодоï дiвочоï душi; довкола мене глухота i нудьга, а самiй власнi думки безнастанно пережовувати, — це i томить i не доводить нi до чого.
Не маю нiкого, кого би моï думки й чуття в який-небудь спосiб могли заняти хоч крихiтку, на одну хвилинку. Чи воно злишнє? Чи жiноче духове життя менше цiкаве, як ïï органiзм?.. Справдi нiчим не цiкаве? — Та ба! Чого захотiлось!
Хто би мав мною займатися? Батька й матiр утратила я в такiм молодiм вiцi, що й згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я дванадцягь рокiв. Вуйко Iванович, гiмназiйний професор, i тiтка (вона спольщена нiмкеня), при котрих тепер живу, то...та нi! Лучче не згадувати. Очi мимохiть зайдуть слiзьми, коло серця заболить, стисне i годi буде дальше писати...
Всi вони менi не радi. Вiдчула й пiзнала я це з тоï хвилини, в котрiй лише зачала думати. Моє довге рудаве волосся давало кузинам та кузинкам причину до прикрих глумливих жартiв та смiху. Лице моє ïм закрейдяне, а очi? Боже! наче я тому винна, що вони для них завеликi?
— Чого це ти глядиш так перед себе, начеби перший раз свiт побачила? — загомонить бувало на мене тiтка гостро, сердито. А я прокинувся мов та сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце заб'ється скорiше... Я боялася на тiтку або на кого-небудь з домашнiх глянути смiло, ба навiть порядно очима повести. З часом привикла я не дивитись на нiкого з людей, хiба лише на свiт ясний, широкий...
— Наталка ходить так, якби в неï було нечисте сумлiння! — глумився часто найстарший кузин Муньо. — Нечисте сумлiння не глядить нiколи правим людям в очi!
Чи не має це мене болiти?
Я плакала по тихих ночах, що бог дав менi такi великi очi... а одного разу, коли з дому порозходилися всi i я лише сама одна лишилася, забiгла нишком до салону, де висiло велике дзеркало, i глипнула в його... Двоє великих синяво-сiрих... нi, зелених очей вп'ялилося сполохано в мене... i аж тепер я пересвiдчилася, що вони всi що до одного говорили правду. I я вiд тоï пори не дивилася майже нiколи в дзеркало; а коли й кинула часом в його оком, то чинила це лише тодi, як було конче потрiбно. Але чому моя дорога бабуня любила тi очi й цiлувала, ой, як часто цiлувала! — Солодка моя малесенька русалонька, — шептала при тiм, i великi тяжкi сльози затемнювали ïï вид. — Бог тебе не опустить, — говорила потiшаючим голосом. — Вiн милосердний, добрий, а ти прецiнь сирота!.. Нi, ти про те все будеш ще щасливою, не будеш вiчно ïсти ласкавого хлiба! Так, Наталочко, рибонько моя, так... — А опiсля дивилася нерухомо перед себе, думаючи бог зна над чим, i втирала сльози з очей.
— Бабуню! — питала я раз. — Чому ви якось-то казали, що вам на мiй вид накидується насилу думка, буцiмто я до терпiння вродилася, i що коли я родилася, жебраки та якiсь убогi у дiм, наче кликанi, заходили i просили то молока, то хлiба, то грошей; це, казали ви, злий знак на будуче, не буду щастя мати... Бабуню! Терпiти — значить то, як когось щось дуже болить? Так, напр., коли тебе руки i ноги болять в мокре i холодне верем'я? Так, бабуню?.. Бабусенько моя золота!
Але бабуня замiсть вiдповiдi цiлувала мене в очi та в чоло.
— Не зважай на моï слова, дитинко, — вiдповiла, усмiхаючись якось сумно. — Я стара, та й... бачиш, у мене нема вже нi пам'ятi доброï, нi думок ясних, говорю от так, щоби не мовчати, не думаючи нiчого!
— Я буду дуже, дуже щаслива, бабусенько! — запевняла я ïï, притискаючи ïï руку то до уст, то до себе... А вона почала молитися...
Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши i спираючись лiктями на ïï колiнах, числила морщинки, що повкладалися над ïï очима, й дивилася нерухомо на ïï долiшню губу, як вона пiд час шептання судорожне тремтiла...


Десь недалеко ударив грiм i луна гудiла, котилася горами глухо, грiзно, довго. Аж лячно ставало.
А опiсля пiднявся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезнi бiлявi маси мряк димляться з глибоких ярiв угору i мчаться в скаженiм поспiху в ту сторону, куди ïх вiтер гонить, а все понад шпилi тих величезних, лiсами вкритих гiр, щоби в кiнцi пiднятися високо пiд небо i заслонити його або вiдлетiти кудись в безвiсть... Коли слiджу за ïх летом, здається менi, що мушу створити рамена широко, щоб i мене понесли з собою в якусь незнану щасливу далечину...
На горi вiтер колише стрункi сосни; а вони так гнуться i клоняться! Аж до мене в свiтлицю долiтає ïх стогiн i шум. Але то дзвенить для мене — як пiсня, завсiгди мила пiсня. Я ïï любила ще малою. Не раз пролежувала годинами пiд старезними смереками i ïх лагiдне шепотiння впливало успокоююче на так зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорогоï бабунi така осамочена й не маю нiкого, хто мене розумiв би, ба лиш розумiти хотiв, стали лiси й гори якимсь одиноким моïм свiтом i притулком...
Вiд нас до лiсу недалеко, i я забiгаю туди часто й тайком. Тiтка сердиться, коли я на лiс лише вiкном споглядаю; зве мене лiнюхуючою химерницею.
Що то значить: химерувати?
Коли. я он там, на вершку гори, або в глибинi лiсу спинюся нерухомо, то менi здається, що не маю пощо додому вертати. Там розходиться грудь широко, легко, в серцi немов щось ясне, сильне прокинеться i оживає. Там я i спiваю, не раз навiть з полохливими пташками навперейми, любуючись власним голосом, як вiн далеко лiсом лунає — i нiби дзвенить. Це так прегарно й весело, це так свобiдно!
Зiйшовши вниз, я не розказую нiчого.
Нi одно словечко не перехоплюється через уста моï, що я там бачила, що пережила, яку мiць принесла звiдти в серцi. Як, пробуючи своï сили, потрясала молодими смереками, як, ухопившись галуззя старих дерев, висiла, немов метелик, як гойдалася, як, спинаючись без вiдпочинку на гору, спочивала опiсля в м'якiм моху, глядiла в небеса, а там хмари, прозоро-бiлi, ледве замiтнi, улiтали попiд нiжну синяву далеко... далеко...
— Ти знов принесла з собою земляного воздуха в хату, мовби у гробi лежала! — крикне бувало тiтка терпко й змiрить мене проникливе своïми зимними очима. А я через те вже й розбита. Слова тi немов мене б'ють. Мовчу. Що ж ïй i вiдповiдати? Воно й так не здалося би на нiчо. Яка ж я чудна, злишня iстота, на котру цiлий свiт сердиться, особливо вiдколи моя дорога бабуня розпрощалася зi мною навiки!


Домашнi роботи сповняю спiльно з сестрами, однак менi нiколи не можна вивести тiтку з критичного настрою супроти мене, вдоволити ïï хоч чим-тим. I це зле, i того не вдала, i сього не зрозумiла... Менi лише страх жаль стане, i я знов мовчу. Нi, менi вже годi боронитися!
— Чи в тобi кров замерзла, а уста занiмiли, що ти нiколи анi всмiхнешся i ходиш, мов та ледова краля? — загомонить тiтка насмiшливо на мене. А гуляю я, розвеселюся з молодшими, рознесеться подекуди й смiх мiй городом, так i почую зараз: Не знати, до чого тi смiхи, до чого тi безвстиднi авантюри, чи, може, тому, що на свiтi так тяжко жити?
— То, мамочко, лиш тим можна дурiти, в котрих нема нi совiстi, нi чуття, — пояснює Лена, моя ровесниця. А тiтка всмiхнеться й потакне головою.
— Справдi, — чула я раз, як говорила тiтка до вуйка (а того я й до смертi не забуду), — доля з нами поступила дуже несправедливо... Окрiм турботи о будучнiсть власних дiтей, маємо ще клопiт з Наталкою. Чудний це обов'язок, Мiлечку! I звiдки, питаюся, приходимо ми до нього? Як ти до того приходиш? Про себе я вже й не споминаю, я не журюся нею, Мiлечку, не журюся анi цятеньки. Для мене останеться це дiвча раз назавсiгди лише накиненою чуженицею, хоч у моïй грудi б'ється тепле серце. Але ти? З того, що вона дитина твоєï сестри, не виходить, щоби ти кривдив своï дiти, бо то, що я видаю на неï, могла би лучче видати на своï дiти. Врем'я, нехай би вже там до лиха i виростала собi, коби мала який грiш, а то — нiчого! Що ж бо значить тi чотири сотки i тих кiлька срiбних ложечок та тих прочих лахiв, що осталися ïй по твоïй матерi i ïï родичах? Окрiм того, Мiлечку, вона не симпатична. О! я передвиджую, передвиджую доленьку моïх синiв! Я знаю вже вiдтепер, що вона накинеться одному з них на карк, а як нi, то вчепиться одноï з дiвчат; а вони, звiсно, добрi, то й будуть ïï терпiти. Ти гадаєш, що нi?
— Я гадаю, Павлинко, що нi. Я не журюсь нею. Вона вiддасться. Ти не вважаєш, Павлинко, вона гарна...
— Гарна?! Ха-ха-ха! Приглянься лише, будь ласкав, ближче тiй красi, тим довгим рудавим косам, котрих нiяк по-модному не укладеш на головi, тому чисто крейдяному лицю з тими зеленими нелюдськими очима, i скажи тодi, чи вона гарна! Ти не дивись, що в неï уста такi червонi — це хороблива червонiсть; зате в неï в лицi нi цятеньки кровi. Пригадай лиш собi, яка я була в ïï вiцi. Ти забув уже, Мiлечку, що мене молодiж не звала iнакше, як Марiя Тереза? Я була гарна, я визначалася межи всiма, але вона?! Окрiм того, вона страшно зарозумiла. Ти не бачиш? Вона й головою не поверне в ту сторону, де находяться молодi люди, очей не пiдведе. Одним словом, незносне сотворiння! Iритує11 й дразнить мене на кождiм кроцi. Придивись, напр., скiльки вона по вечiрках гуляє, i чи який молодий хлопець сяде бiля неï балакати? Все лиш якiсь старшi вештаються коло неï.
— Це правда, — вiдповiв вуйко сумовито. — Вона подобається бiльше старшим. Менi вже кiлька разiв прийшлося вiд старших почути: У вас дуже iнтересна сестрiнниця!
— Видиш? В нiй єсть щось, що вiдпихає молодiж. Дивись, як наша Леночка розмовляє з молодiжжю, як ïï хлопцi роєм обступають; а дивись на неï. Ах, мене не раз аж розпука обгортає, що вона зветься моєю своячкою. Оногди22 я говорила ïй, щоби була супроти мужчин приязнiшою, привiтнiшою, не поводилась, як та статуя, мовчаливо та iз спущеними вiями. Вiдстрашуєш (кажу ïй) i найглупiшого дансера33 вiд себе! А вона, Мiлечку, — матiнко божа! — витрiщила тотi своï очиська на мене, кров бухнула ïй в лице... з лютостi, розумiється... устами лише так по-своєму згiрдливо рушила й не вiдповiла анi одним словечком! У вiкно на вулицю то вмiє й годинами дивитися або романи й iншi безбожнi дурницi читати. Недавно знов найшла я книжку пiд ïï подушкою в постелi. Ну! почула вона вже своє! Тобi, Мiлечку, я все прощу, але що ти позволив ïй книжки читати, того не прощу тобi нiколи. Ти, мабуть, бабою останешся вовiк-вiки!
— Годi, душко, годi, чого iритуватися? — втихомирював вуйко спокiйно, як це було в нього в звичаю. — Я ïй в день ангела не хотiв нiчого вiдмовити, так як i своïм дiтям; а вона й не просила бiльше, як лише того, щоби в вiльних хвилях i по домашнiй працi могла читати.
— Коли має вiльну хвилю, то най гаптує або шиє. Але вона хоч яка велика й здорова, то й до того не здатна. Правда, до читання то лиш сядь собi вигiдно, дивися перед себе i вважай, щоби замiсть одноï картки не обернути нараз двох. Боже мiй, боже, з тоï дiвчини не вийде нiколи щось порядне, хоч би я й не знати скiльки неустанноï працi й науки завдавала собi з нею!
— Ну, ну, нехай уже... не велике дiло! Вона сирота i, бачиш, одна з тих iстот, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя. Я... видиш... я ïï... люблю, Павлинко. Менi здається, що вона добра дитина. Впрочiм... все ж таки вона донька моєï однiськоï сестри. Лише, щоправда, коби то хлопець, а то дiвча...
— Аякже, дiвча, — гомонiла тiтка, — а то камiнь дома. Коби хоч що то, кажу, були ïй родичi лишили, а то нiчого, хоч буком гони. Я не знаю, мабуть, кождий крейцар, що заробили, проïдали!
— Та де проïдали, Павлинко! Парохiя44 була худа. А по тому вiн... обертав кожний феник на книжки, на то дрантя, що осталось ïй опiсля. Бог його знає, що задумував вiн з ними мiж мужиками на селi! Щось то вiн був менi раз споминав, що мусить дещо для своєï Наталки скласти. Та не вмiв, бiдака, нiчого скласти. Смерть так i захопила обох i на тiм скiнчилося. Замовкли.
— Павлинко!
— Що, Мiлечку?
— Не буде там уже далi кава готова? Я щось наче голод чую. Легумiни55 не ситять мене нiколи!..
— Я досить чула.
На лицi менi наче мороз уклався, i я його в долонi втиснула. В горлi корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо менi виривався зойк з уст...
I мимоволi попленталася я опiсля в он той лiс.
Пощо писати, що в моïм серцi дiялося?
— Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! — кликала я там в розпуцi раз по раз... — Бабуню, бабуню... я камiнь! Бабусенько моя дорога, я одна з тих, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя!.. — I ридаючи диким плачем, товкла я головою об дерева, обнiмаючи ïх, нiби бабуню...
Округ мене шелестiли, шамрали смереки... тихо, тихо, одностайно; а я все плакала. — З мене не вийде нiколи щось порядне! О бабусенько моя золота, чом ти мене покинула!..
Опiсля глядiла я на мале мiстечко. Ох, як глибоко зненавидiла я ту брудну долину, ту долину, в котру .мусила про те все назад вертати! — Я непотрiбна, я камiнь, з мене нiколи щось порядне не вийде! — виривалось з розпукою з моïх уст раз по раз, i гарячi, тяжкi сльози котились по лицю... — Бабусенько моя золота!..
Але то все минулося, i я стала спокiйна. Не плачу бiльше при таких нагодах. Не лютую i не змагаюся з нiким, лише тiсно менi тут. Тiсно й глухо, i якийсь тайний, пожираючий жар палить менi душу. Щоби його задавити, щоб не завмерти, читаю в кождiй вiльнiй хвилинi, читаю ночами... Мiж ними i мною росте пропасть. Вони всi завдають менi болю, свiдомо й несвiдомо, замучують мене безоглядно. Кожде слiвце, що тiтка промовить до мене, звучить болючо в моïй душi. А вуйко... о, вiн добрий, але чому вiн криється iз своєю любов'ю до мене. Чи мене не вiльно любити?


Завтра кiнчу двадцятий рiк.
Як скоро минули лiта, не лишаючи по собi нiякого слiду! Справдi, безслiдно, одностайно, як i всi днi та години, прожитi в пильнiм бездiллi. В мене лише виробилася сильна свiдомiсть, що я тягар, над котрим добрi люди мусять i без любовi мати милосердя! Без любовi! Це те грiзне слово, що лишило майже кривавi слiди в моïм серцi. Нi, нi, окрiм моєï дорогоï бабунi, не любив мене нiхто на свiтi!
Понура, ненаситна туга володiє мною, i дух мiй утомлений, хоч не сотворив нiчого. Вiн лише мучився i побивався об якийсь мур, котрим мiй свiт обведений. Я хотiла би чогось... не знаю ясно, чого..., що мене вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!.. Я поринула би у щось цiлою душею, так як тепер потопаю в кождiй дрiбнiй роботi цiлою душею... Ах! Я хотiла би чогось!
Та ба!
Чотири стiни, проймаючий гамiр дитячий, глумливi безсердечнi слова моєï рiднi, бездушна одностайнiсть, що пригнiтає душу, вузькогляднiсть, самолюбство — оце свiт, в котрiм я засуджена жити!
Але смертi я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би це життя! Що це таке?
Боже мiй! Чому не змилосердиться щось або хтось надi мною? В чiм лежить моя провина, що моïм думкам i чуттю поставлено щось, немов межу? Що я немов вiддана комусь на наругу i не належу собi! Я чую в собi проблиск якоïсь сили, та що з того! Ïï зацитькає та груба сила, що панує довкола мене всевладно...


Колись-то вечором вiдбувалася в нас нарада. Оба кузини радилися з родичами, який завiд66 вибрати собi на цiле життя.
— Я буду професором77, як батько! — казав молодший. — Вiзьму навiть тi самi предмети: географiю й iсторiю. Чоловiк має собi добрий дохiд, незалежний вiд нiкого; недiля, свято вiльнi, до того вакацiï, а перша88, — смiявся хитро, — має також своï добрi сторони, коли який багатий татуньо хоче ïï бачити в свiдоцтвi свого синка.
— Ти можеш собi, про мене, бути й професором. Учися хоч би й по-хiнськи99! — обiзвався Муньо, старший. — А я рiшився пiти на медицину, i на тiм кiнець!
— На медицину? Нi, Мунечку! — запротестував вуйко флегматичне. — Медицина задорога наука. Ти маєш ще сестри, Лена вже доросла, а Катуня потребує ще довго батькiвського старання. Я тебе не можу на медицину посилати.
— А Наталка, татку? I Наталка ще є! — вмiшалася нараз мала семилiтня Катя, що сидiла десь в кутику й прислухувалась з поважною мiною розмовi.
Менi уступила вся кров з лиця. Оцi дитячi уста завдали несвiдомо несказаннi муки мойому серцю, котрим годi було уйти. Я склонила голову глибше над шитвом i шила пильно.
— Наталка? — обiзвався Муньо. — Для неï не потребує нiхто капiталiв складати. Вона має своïх двадцять рокiв i нехай оглядається за яким мужем. Не правда, Наталко? Воно, правду сказавши, вже таки би й час. Ми, молодi, розумiємо це неабияк!
Вiн розсмiявся голосно й, засунувши зухвалим рухом руки в кишенi, поглянув визиваюче на мене.
Я видержала той погляд спокiйно.
— Авжеж, Муньо, для сирiт не складає нiхто капiталiв. Я належу до тих, над котрими добрi люди мусять мати милосердя й без любовi, — вiдповiла я.
— Добре вiдповiла, Наталко! — замiтив вiн злосливо. — Я знав, що моï слова дадуть добрий вiдгомiн. Впрочiм, обходить мене в цiй хвилi моя доля найбiльше. Ти, отже, вiддашся, Лену вiзьму до себе, коли буду доктором, а з Катею дасте собi, отче, i самi раду; з неï вийде колись неабияка красуня!
— Який ти мудрий для себе! — обiзвалася Лена люто. — Я вийшла би вже найлiпше, спустившись на твою ласку. Нi! Дякую дуже за неï! Нехай батько забезпечить нас сам, а ти вибери собi iнший фах. З тебе був би такий доктор, як з мене... ну, лучче най не кажу! Я знаю твою любов до ближнiх!
Поддержите развитие сайта
рублей Яндекс.Деньгами
на счет 4100171532325 (КГБ: Киевская городская библиотека)
Ваш вклад будет значительным для библиотеки
— Лена правду каже, ти не можеш iти на медицину, — обiзвався знов вуйко. — Я би тобi радо помагав, ти в мене найперший син, але дiвчата моï дiти. Не правда, Павлинко?
— Чому не правда, Мiлечку? — вiдповiдала жiнка своïм звичайним коротким, енергiйним тоном. — Розумiється, що дiвчата також нашi дiти. Але в мене є одна думка... Мiлечку, я думаю вже давно над тим, щоби вiн пiшов на медицину, хоч, розумiється, не нашим коштом.
— Ну так i що ж за думка в тебе, Павлинко?
— В мене така думка, Мiлечку...
— Го-го! Я знаю, мамочко, що ви хочете казати! — перебив ïï, смiючись, Муньо. — В вас є та думка, щоби я з якою багачкою заручився. Не так?
— Так, мiй сину! — вiдповiла тiтка. — Я справдi об тiм i думаю. Лиш тим чином мiг би ти пiти на медицину. Чи це, може, зле?
— Зле настiльки, мамочко, що я хочу бути свобiдним. А заручившися, обтяжив би себе зараз якимись романтичними обов'язками. Я в романтику й iдеали не бавлюся. Я хочу дiпняти лише одну цiль, а цiль та — багатство. Все проче для мене рiч побiчна.
— Навiть i ми, твоï сестри, Муньо? — вмiшалася знову Лена, промовивши голосом, що аж тремтiв з якоïсь внутрiшньоï лютостi.
— Не впадай в трагедiю! — вiдповiв вiн згiрдливо. — Я мушу пiти на медицину. А коли батько не зможе мене сам удержувати, то я заручуся з якоюсь багачкою. Мiж нами сказавши, мав би я вже одну, гм... гм... — Вiн усмiхнувся многозначно i глипнув скоса на матiр. I вона всмiхнулася. Вiн був ïï любимцем i згоджувався з нею пiд кождим зглядом знамените.
— Вгадайте, мамочко!
— Не маю часу на здогади, мiй сину.
— Ну, то я сам скажу! Щоб ви сказали би, напр., про Ольгу С.? — Вiн закинув одну ногу на другу i глипнув на матiр, ïï лице осталося при тих словах все однакове, кам'яне, зимне.
— Ольга С.? Ну, — казала, мовби роздумуючи, — вибiр не злий. Вправдi, вона делiкатноï будови й дуже розпещена, звичайно, як всi одиначки, при тiм трохи й зарозумiла, але коли вона тобi, сину, до вподоби, то й менi також.
— Вона за тебе не пiде, Муню! На те спустись! — кликнула насмiшливо Лена.
— За мене не пiде?
— За тебе не пiде! Ти з усiх хлопцiв найменше ïï обходиш; вона романтична натура, не забувай цього. Окрiм того, вона буде вибирати, вона й може вибирати, бо дiйсно маєтна дiвчина.
— Не думай лише так, — обiзвався вiн так само глумливо. — Я дiйсно не знаю, кого би могла бажати собi за мужа, як не лiкаря. Ти, бачу, не береш таких справ досить реально. Чи думала ти коли-небудь над тим, що властиво мужчина, а що жiнка? Мужчина — то все, а жiнка — то нiчо. Ви, дiвчата, вiд нас залежнi, як тi рослини вiд сонця, вiд воздуха. Чуєш? Ти!! Ми надаєм вам смислу, поваги, значення, одним словом, все. А коли вона хоче вибирати, то нехай собi з богом вибирає. Менi не тяжко й деiнде обглянутися. Вигiдних партiй в свiтi ще найдеся. Дiвчата пiдростають раз у раз, як тi гриби; i всi вони хотять замiж вийти, всi що до одноï! Може, ти хочеш остатись старою панною?
Вуйко й тiтка розсмiялися, а й Лена скривила уста до усмiху. Менi вдарило в лице немов полум'я.
Нiчим є жiнка?
I такий бездушний, ограничений хлопець осмiлився говорити в такий спосiб о жiнках? Що давало йому до того право? Природа? Однак вiн говорив правду. Ми дiйсно вiд мужчин залежнi, мов тi рослини вiд сонця, вiд воздуха. Але ж з якоï причини? Чи та причина — то незглибима, вiчна загадка, до котроï i приступити годi?
Я зложила шитво й вийшла нечутно до побiчноï кiмнати. Тут було темно й тихо. Втомлена, сiла я в незамiтний кут, заслонивши лице руками.
Поодинокi слова долiтали до мене, я чула терпкий смiх тiтки, однак, не прислухаючись дальшiй розмовi, я й не розумiла нiчого.
Одне лише я знала й вiдчувала.
Я була лише людиною з якоюсь силою, з якимось духом, а проте... та що й казати? Правда? Справедливiсть? Ïх нема! Нема для того, що приневолений приймати ïх з другоï руки...


Щось важке, мов олово, тяжить менi на душi, а кругом мене глухо й пусто, якась порожнеча аж до божевiлля.
Чи нема нiякого виходу? Нiякого спасiння? Коли це iншi зносять, так нехай! Я не можу! Я пробувала клонити голову терпеливо, бути такою, як тi другi, i не змогла. Благала свiвчуття, любовi й не виблагала. Часто пориває мене гiркий жаль, дика вражда супроти моïх померших родичiв, що мене в життя трутили, i я тепер безцiльно блукаю! Пориває ненависть i бiль супроти цiлого свiту...
В тихих безголосних ночах, коли сон утiкає вiд моïх утомлених очей, я плачу. Та що воно поможе? Одна слiзонька бiльше або менше в життi важить так мало! Впрочiм, хто ïх числить?


Оногди говорив вуйко про якогось податкового урядника, котрий рiзнився вiд своïх товаришiв величезним ростом, вдоволеним усмiхом i грубим срiбним перстенем з синiм камiнцем на пальцi. Цей урядник хвалився — так оповiдав вуйко — що його жiнка, за якою саме тепер обглядається, мусить бути не лиш гарна, багата й освiчена, але й музикальна, бо вiн не пожертвується кому-небудь!
Уявляючи собi його, як вiн iз своïми неповоротними рухами, iз своïм по найбiльшiй частi розiгрiтим лицем, трохи зизими1010 очима, шукає музикальноï жiнки, я розсмiялась мимоволi вголос.
Вуйко й тiтка скинули на мене оком.
— I чому ти властиво смiєшся, моя кохана? — спитав вуйко в заостренiм тонi (дивна рiч), а тим часом тiтка звузила уста так сильно, що стали якоюсь ниткою.
— Я так, вуйку; бо вiн такий смiшний в своïй претензiональностi! Самi знаєте, що вiн всiх розумiв не поïв, а проте такий вимагаючий! Але я властиво не повинна смiятися, воно бiльше сумно, як смiшно! — I з тими словами промайнув мiй погляд по тiтцi.
— Що це знову за поетична заява? — спитала вона з зимним, iнквiзиторським поглядом. — Тепер дiвчинi годi вибирати, ждати на самих докторiв i професорiв. Нехай богу дякує, коли навинеться й хто-небудь та подасть кусник хлiба.
Це тикалось мене. Спецiально мене. Мов поборена, опустила я через хвилю покiрно голову, а несказанно гiрке почуття проникло мою душу.
— Це тобi, мабуть, не до смаку, що я тепер кажу, не правда? — говорила тiтка з притиском дальше. — Ти за його не пiшла би. Ну, на щастя, в такiм випадку мали би ми рiшуче слово сказати, а не ти. Ти ждала би, може, на якого зачарованого князя, — шкода тiльки, що ïх уже нема. Врештi, я й справдi не знаю, що тобi дає причину грати роль якоïсь гордоï. Ти, мабуть, щоденноï боротьби о кусник хлiба не бачиш, не розумiєш, думаєш, що все, що є, так само собою приходить?
— Я, тiтко? Я?! — вирвалось менi майже окликом з уст.
— Ти, ти! Ми не будемо вiчно жити, i ти не будеш мати все охорону й родинну стрiху. Наступить ще й така хвилина, коли з вдячнiстю будеш сягати за рукою такого дурака!
— Нiколи, нiколи! — вiдповiдала я зворушено.
— Ха-ха-ха! Нiколи! I для чого нiколи, коли вiльно спитати? Мабуть, тобi його становисько запiдле?
— Становисько нi, але вiн сам, як чоловiк, не має для мене нiчого симпатичного. Вiн не має анi крихiтки, напр., тонкостi в собi. Чи ви нiколи не гадали, як страшно мусить житися при чоловiцi, котрому не можна вiддати нi серця, нi поважання? Тiточко! Я не могла би так жити! Моя натура, цiла моя вдача такi жаднi якоïсь — як би то сказати? — тонкоï коректностi, якогось нiжного чувства... любовi... — Тут i урвала я.
Це зiзнання, котре я, мов тайну, берегла в серцi, вихопилося менi проти волi з уст, i я того дуже жалувала. Я вiдвернулася вiд тiтки, щоби не стрiнутися з ïï холодними насмiшливими поглядами i щоби не помiтила, що я спаленiла...
— I ти не соромишся такi слова говорити? Менi в лице i при вуйку? Двадцятилiтня дiвчина! А це що знов нового?! Та правда: хто годується таким трiйлом1111, як романи, тому годi iнакше говорити. Я не розумiю, що таке любов. Я вийшла замiж, не хоруючи анiтрохи на ту поетичну недугу. Я вела порядно своє господарство, виховувала як слiд при божiй помочi дiти, доглядала мужа, але о любовi щось маячити, зiтхати за любов'ю? Менi видиться, що я мусила б тепер того й соромитися. Це чиста фантазiя. Коли б я не була вийшла за твого вуйка, то була б вийшла за другого. Вiн був порядний, спокiйний, соромливий молодець, а я така сама панна. Тому нас i бог злучив. В твоïм вiку я виховувала вже Мунечка, провадила вже сама господарство, а ти... говориш про любов! Та що, як собi хто постелить, так i виспиться. Ти вже доволi доросла, аби порозумiти, що добре, а що зле.
— Воно так, тiточко... — вiдповiла я, усмiхаючись сумно. А бiльше i не сказала я нiчого.
Якби я й цiлу нiч говорила, то все було би дурно. Не зрозумiли би. Лише до Лени полетiв мiй погляд, що сидiла недалеко тiтки. В цiй хвилi були в неï очi спущенi, а щоки горiли сильним рум'янцем. Я знала. Перший раз в життi вона не згоджувалася зi своєю матiр'ю.


По домашнiх роботах було нам, дiвчатам, вiльно займатись, чим котра хотiла. Лена плела якусь величезну скатерть для себе, а я читала. Вона й тiтка мали дивний спосiб дивитися на мене, коли я бралася за книжку. Тiтка прибирала тодi напiвмилосердну, напiвнасмiшливу мiну, щоби опiсля з притиском вимовити слiвце знов? i мiй — сказати б — сумлiнний супокiй замутити. Лена скривляла не до наслiдування верхню губу, розсмiявшись коротко вголос, i плела з такою ревнiстю, з таким запалом дальше, мовби спасiння ïï душi залежало вiд того.
Найбiльше займало мене питання жiноче. Нiхто не вiдчував так глибоко зависимого, нужденного положення жiнки, як я. Нiхто, здавалося менi, не думав стiльки над рiшенням його, як я. Менi снувалися прорiзнi думки в головi. Я бачила питання жiноче майже при кождiй нагодi, коли приходилося жiнцi терпiти. Тямлю, що, перечитавши Стюарта Мiлля, я плакала. З тоï пори я читала з подвiйною пильнiстю. Свiдомiсть моєï низькоï освiти давила й корила мене сильно. Я постановила собi будь-що осягнути вищу освiту. Я була завзята, горда, честолюбива i не хотiла нi за що в свiтi бути тим нiчим, о котрiм говорив Муньо з такою погордою. Я не хотiла, щоби менi аж мужчина надав смисл i значення. Рiвночасно рiшилася я в будучностi вiддати ту здобуту освiту в користь загалу. В найглибшiй глибинi мого серця говорив якийсь голос вiддати жiнкам.


Свiте широкий! Який ти для мене, молодоï, недоступний, яким муром обведений!..
Та що це я знов? В головi думки стрiлою мчаться. Що менi з ними самiй дiяти? Сама загадала, сама забула, сама, сама, сама...
Щось з того, що вичитала або роздумала, оповiсти i кому другому? Адже ж я химерниця, i висмiяли би мене. А хочеться оповiсти, пояснити, як все в думцi складається, до чого дiйшла, чого би рада; як в душi не раз мов сонце зiйде... нi, як в нiй мов мелодiя укладається... В серцi так i заворушиться щось сильне, смiле. I я забуду все довкола себе. Гадки летять вперед, провадженi буйною уявою, аж слово якесь нараз вимкнеться впiвголос з уст. Тодi я з переляком пригадую собi, хто я й мiж ким я...


Був тихий вечiр у вереснi.
З дому вийшли всi на прогульку, i я лиш сама осталася. Хутко настала в хатi тишина. Користаючи iз супокою, як звичайно, я взялася писати. Вже давно почала я писати статейку про положення жiнок найнижчоï й середньоï верстви, а цього вечора хотiлося бiльше нiж iншим разом списати придуманого. Скоро укладалися речення, здоганяла думка думку. Пишучи завзято, я почула себе немов iншою. Чулася i щасливою. Боже великий! — подумала. — Може, я до чого й здiбна, може, ти дарував хоч крихiтку якого талану, може, моя маленька, малесенька праця порушить хоч в однiй душi одну струну! Чей не буде так, як казала тiтка, що з мене не вийде нiколи щось порядне! О, я не дамся, я буду пильно працювати над собою, щоби злетiти високо-високо! Так високо, щоби ïх голоси не доходили до моєï висоти, а руки ïх щоб не дотикали мене.
По двох годинах вернулися з прогульки. Лена, розстроєна чогось, лягла ранше спочивати. Уклавши руки пiд голову, лежала недвижно в постелi. Я вийняла знов зошит i пробувала перший раз в життi писати при нiй, хоч ïï присутнiсть впливала на мене завсiгди лише пригноблююче. Менi хотiлося нинi конче докiнчити першу частину. Почавши писати, я забула небавом зовсiм, що, крiм мене, находиться ще хтось другий в кiмнатi. Хвилина за хвилиною минали.
— Що ти пишеш? — спитала вона мене нараз рiзко. Я пiдвела з переляком голову i глянула на неï.
— Ну? Що ж?
— Ет! Щось там, — вiдповiла я потрохи змiшана. Менi стало так, якби мене хто на якiм лихiм учинку зловив.
— Ти не переписуєшся прецiнь з нiким?
— Нi.
— Ну, так що ж ти пишеш? Може, ти поетизуєш?
Пауза...
— Чуєш? Ти!
— Чи я маю перед тобою оправдуватися?
— Що за дурна вiдповiдь! Ти не бачиш, що вже пiзно i що я хочу спати? Я втомилася.
— Обернись до стiни та й спи!
Вона скоро пiднялася й сiла прямо в лiжку.
— Ти! Я скажу мамi, що через тебе не можу спати. Неспання шкодить красi, а я не маю охоти ходити з таким крейдяним лицем, як твоє. Але я тепер вже знаю. Ти, певно, мажеш якийсь стих. Любовний?.. Ха-ха-ха! Тебе на цiлiм божiм свiтi нiхто не бажає; ти не гарна!..
Я не вiдзивалася.
— Бiдолаха з шiстьома срiбними старосвiтськими ложечками!
Я задрижала вiд обиди.
Як глибоко ненавидiла я ïï! Однак, не вiдзиваючись, я силкувалась остатися спокiйною. На хвилинку сховала я лице в долонi i стала пригадувати, що думала перше. Думки вiд ïï голосу, мов наляканi, розпорошилися.
Вона смiялася роздразнюючим смiхом, а я чула, як менi пiдступала кров до лиця.
— Вiд бабунi лишилася ще й цукерничка. Вправдi не срiбна, але зате дротована. Правдива старофранцузька порцеляна!..
Я все ще не вiдзивалася...
— Чуєш? Я хочу, щоби ти згасила свiтло i лягла спати. Ти!
Мене покинула нараз вся терпеливiсть, а пiрвала шалена пристрасть, З окриком дикоï злостi вхопила я за зошит i шпурнула ним до землi. Серце товклося в менi до розпуки, i, згорнувши руки на грудях, глянула я на неï.
— Чого тобi ще треба? — спитала голосом, що змiнився вiд зворушення.
— Нiчого вiд тебе не хочу. Але скажи лучче, до чого та театральна поза? — Вона говорила в зухвалiм тонi, опiсля мов пригадала собi щось i додала: — Чому у тебе розплетене волосся?
Я ищу
в возрасте от до
знакомства
Я вiдвернулася вiд неï, не вiдповiдаючи нiчого.
— Я хотiла би знати, для чого в тебе розплетене волосся, — домагалася вона знов.
— Для чого? Бо розплетене не важить так тяжко, так менi здається... Може, й це не дає тобi спати i шкодить твоïй красi?
Ïï очi заiскрилися.
— Так ти гадаєш, що ти красна? Пожди, я знаю добре твоï думки. Ти огидна, причаєна кокетка! Ти хочеш удавати якусь русалку, вправляєшся в якусь видуману безсоромну роль, може, Гейневу Лореляй? Ти його раз у раз читаєш, хоч мама вже кiлька разiв казала, що Гейне не є для молодих дiвчат. — Нараз розсмiялася. — Справдi, це рудаво-золотисте волосся, зеленявi морськi очi... Знаєш що? Спродай цукерничку, купи собi арфу i гребiнь i йди мiж нiмцi.
Не знаю, як я в тiй хвилi виглядала i яким поглядом подивилася на неï. Уст створити не була я годна i на одно слово — нi! Але коли я пiдняла руку, щоби притиснути ïï до розпаленоï голови, Лена з переляком сховалася пiд ковдрою...
По хвилi згасила я свiтло i кинулася сама в постiль...
Глухий бiль, неописане огiрчення обняли мене, i тихi стони виривалися з моєï грудi. Пощо кинула мене доля в життя, помiж тi пiдлi, тупi душi — нi! помiж гiєни, що не мають нi чувства, нi розумiння для шляхетнiших зворушень серця!..
Однозвучне цокання годинника переривало тишину малоï кiмнати, а свiтло мiсяця лилося вiкном, устелюючись срiбними, матовими пасмами на помостi й стiнi.
Трохи згодом бачила я, як Лена вилiзла нишком з постелi й забрала роздертий зошит до себе. Очi моï стулилися. Я аж надранком заснула. Менi приснилася надрейнська русалка Лореляй. Вона нiби сидiла десь на скелi над водою, перебираючи золотi струни своєï арфи. Спадаюче на груди й плечi волосся здавалося на сонцi червоним плавним золотом. Ïï погляд напiвсумовитий, напiвбайдужий був звернений у безнадiйнiм очiкуваннi в синяву далечину. Я стояла в лодцi, що колисалася на хвилях, i разом з шумом моря виспiвувала далеко лунаючим голосом Гейневу пiсню про Лореляй:
Iсh weib night, was soll es bedeuten,
Dab ich so traurig bin
Ein Marchen aus alten Zeiten,
Das kommt mir nicht aus dem Sinn1212.
Вона схилилася.
Через хвилину дивилася на мене довгим смутним поглядом, а опiсля впустила вiльним рухом арфу в воду.
Легко, мов стрiла, понеслась тая вперед, колисалася, полискувалася в водi, мов та золота рибка.
Я поплила за нею.
Бистро несли хвилi мою лодку. Вони тиснулися жадiбно круг неï, росли, змагалися, сягали за мною, аж я лякалася. За мною хвилi. Цiлий безконечний простiр — одно i те саме, куди не гляну, самi хвилi. Вони шумлять, борюкаються, гомонять, смiються. Смiються потайним, роздражнюючим, майже знайомим смiхом.
В мене тисяча думок. Цiлий рiй дум. Що гонить за мною? Де спинюсь я, куди жену я?
Десь далеко передо мною полудневий край. Я ще дитиною чула щось раз про його красу. Вiн ясний, золотавий, мов те сонце; манить зеленими пальмами, блакитним склепiнням...
Я би злетiла туди!..
— Почерез море, — гомонять хвилi i колишуть, заливаються попереднiм чудним смiхом.
— Почерез море, — долетiв через воздух, немов сонний бренькiт, голос арфи... — Почерез море...


З тоï пори я не можу писати.
Життя моє затроюється з кождим днем систематичнiше. Лиш читати ще можу, того вже не можуть менi заборонити, бо вуйко обстає за мною. I так я читаю, буду читати. Я не дамся добровiльно кинути в пiтьму. Не дамся, пiзнавши раз свiтло правди, затоптати грубiй, тупiй, бездушнiй силi.
Цих кiлька словець пишу крадькома. Я би того не чинила, та менi бачиться, що удавилася б своïм горем i своïми власними чувствами, не висказавши чи властиво не виллявши ïх хоч у мертвий зошит. Спрятавши обережно зошит в скриню (колись бабунину), менi неначе полегшає на серцi. Смуток щезає на якийсь час. Я повеселiшаю. Не боюся нi морозячих, проникаючих поглядiв тiтки, нi злосливих докорiв решти рiднi. Переконання, що я не роблю нiчого злого, що сторонюся вiд всякого бруду, що через моï уста не переходить нiколи, нiколи лож, — додає менi сили дивитися на своïх гнобителiв не поглядом ненавистi, але поглядом повним, довгим i майже спокiйним...


Я часом мрiю об тiм, як би я була раз на великiм прегарнiм балу, де все блистiло би, красувалось рiзними барвами, якоюсь чародiйною красою, де товариство було би саме пишне, вибране, якiсь прегарнi женщини й мужчини в рiзних строях1313.
Прекрасно вбрана, в строю, властивiм лише моïй iстотi, красна, мов сонце. Я не бажала би слiпити своєю красою — о, нi! — я хотiла би лише бути красою: прояснитись нею. Краса жiнки не повинна бути лише на те, щоби викликувати любов... а коли була би вже лише на те, так нехай би в менi залюбився якийсь такий, що не любив ще перед тим нiякоï женщини. Я не хотiла би, щоби за мною сягнуло нараз сто рук, зрозумiлись на менi всi. Нi, лише один нехай би вiдгадав мене, мов ту загадку.
Це смiшна мрiя!
В моïй душi повно мрiй, багато образiв, барв... Коли би я вмiла музику, котрою впоююся, то укладала би все те в мелодiï. Декотрi з них було би дуже, дуже трудно вiдограти...


На заходi, на гранчастiм верху зеленоï гори стоïть столiтнiй одинокий дуб-великан. Височенний, сильний собi, гордий такий! Коли сонце зайде за гори, а небо ще мов огнем палає, вирiзується вiн виразно на нiм.
Дивлячись туди, здається менi, що вiн рушається, що прикликує мене незамiтно до себе, й мене тягне до його дивна, дивна туга. Вiн там стоïть сам, а я тут.


Як страшно самотньо жити! Нi, лучче сказати, як страшно жити вслiд за другими!
Лена з родичами вiд'ïхала. Забралися всi до Л., до якоïсь своячки на весiлля. Я лише з маленькою Катею осталася дома.
Воздух весняний провiває, а мене обгортає туга за людьми, за життям! Мене опускає вся терпеливiсть. Я чогось не можу нi читати, нi писати. Я хiба гралася би звуками, але мене музики не вчили. Все мене болить, все дразнить. Хвилями опановує мене глуха лють. Я чуюся скованою, коли я жити бажаю. Жити якимось iншим, повним, яснiшим життям! Iсусе Христе, чи ця вбiйча одностайнiсть безконечна?! Так лучче вже як-небудь, аби лиш iнакше жити, нiж так гнило, без цiлi старiтися, без душi, без смислу. Це просто ростинне вегетування, хвилями перерване тихим зойком борби за iснування!..
II
Недавно Лена вернулась з родичами додому, а вчора принесла вже й новину, котрою заiнтересувався цiлий дiм. Вiд трьох рокiв мешкає бiля нас багатий надлiсничий з донькою. Познайомившися з нами, живе з вуйком у великiй приязнi, а донька його Зоня, гарна, енергiчна, бистроумна дiвчина, єсть найлiпшою товаришкою Лени. Спершу видiла лише мене. Зi мною говорила, менi звiрювалася, мене до себе запрошувала, щохвилi прибiгала. Лени наче й не замiчала. Разiв зо три лучилося Ленi вiдвiдувати ïï без мене. З того часу Зоня наче не та сама супроти мене. Похолоднiла, стала горнутися бiльше до Лени, усмiхалася iронiчно, коли я виявляла деякi зi своïх поглядiв, а остаточно дiйшло до того, що ми одна другiй осталися лише якимись добрими знайомими.
Знать, не умiю собi зискувати людей, як тiтка каже. Не так, як Лена. Вона вмiє i приговорити, присiсти, попросити, i засмiється в потребi, i заплаче, а яка вже ввiчлива! Не раз мало пiд ноги не пiдстелиться.
Я — нi.
При чужих стаю чогось неспокiйна, наче боюся ïх доторкнути й словом, щоб не завдала якого болю, або щоб вони мене не дiткнули чим. Зворушуся нi з цього, нi з того, особливо коли почну щось оповiдати... Така вже якась неспосiбна...
— Коли говориш, — критикують мене, — то, замiсть другому в очi дивитися, дивишся бог знає куди йому понад голову або голову вiдвернеш, а очi твоï лише так по свiту блукають!
Нi! Я неспосiбна.
Бiльше уже з панною Марiєю згоджуюся, з старою гувернанткою Зониною. (В Зонi мати умерла). Вона така лагiдна, нiжна. Голос у неï наче оксамитний, а сама дрiбна, фiлiгранова. Лише нервова до крайностi й вразлива. Подивляю не раз ïï терпеливiсть, бо Зоня деколи така жорстока, або ïï батько такий скупий!..
I принесла Лена новину вiд Маєвських, що повернувся ïх молодий свояк з Морави, де пробував два роки в якогось фабриканта за домашнього вчителя.
— Цiлий дiм у воєнному настроï, — оповiдала. — Надлiсничий захмарений, Зоня гостра, мов бритва, а пан братанич хоч i привiтнi, але такi вже неприступнi, що крий боже! Не знати, що це в них стрiлило; однак видко, що молодий тому причина. Та з часом я таки довiдаюся, о що ïм пiшло. Коби лише скорше той вечiрок. Ми пiдемо, мамочко, правда?
— Пiдемо. А ти подивилась би завчасу на свою рожеву сукню, Леночко; може, треба дещо вiдсвiжити або й докупити чого...
— Подивлюся, мамочко. А Наталка що вбере?
— Наталка? Ïй би вбрати ту темно-понсову1414 сукню, що переробила з моєï. Вона лежить на нiй складно i єсть ïй до лиця. Тепер нема за що купувати другоï. Вона це сама знає.
— Знаю, тiточко, й вберу, котру скажете. Менi байдуже, яка вона собi там, чи ясна, чи темна. Менi на думцi панна Марiя. Чи й вона в воєнному настроï? Раз якось давно сказала менi, що любить того братанича (вiн зветься Василь Орядин), наче рiдного сина.


Нинi бачила я Зониного свояка перший раз, хоч вiн, як чую, переходить дуже часто попри наш дiм. Вiн високий, стрункий i, як менi видиться, смаглявий. Його рухи повiльнi, Лена каже: симпатичнi.


(По вечiрку).
Була справдi в темно-понсовiй сукнi. Нещаснi рудавi довгi коси, котрих нiяк не можна по-модному на головi укласти, спадали свобiдно на плечi. Не знаю, чи моє крейдяне лице, що того ж вечора, як тiтка казала, вiдбивалося мов безкрове вiд темного тла оксамитного Меdiсis-ковнiра — довело Лену до розпуки i злого гумору, чи, може, моя довга сукня, що без шелесту волiклася за мною? Вона усмiхалася з нервовою злобою, коли нашi погляди стрiчалися.
— Ти навiть i сукнi не вмiєш в руцi держати так, як треба, — казала вона. — Волочиться за тобою, мов яка гадина, i денервує.
— Нехай волочиться! Менi невигiдно держати ïï раз у раз в руцi.
— Так? Але ти певно над тим не думала, що сукня через те руйнується!
— Руйнується так само, як i твоя.
— З моєï не будуть вже бiльше нiчого робити, а з твоєï має ще бути ковдра. Врештi, можеш ïï нiвечити, з неï має бути ковдра для тебе, а не для мене!
— Менi не треба з неï нiчого, — вiдповiла я. — Менi бабуня оставила двi широчезнi шовковi сукнi з виразним наказом, щоби я собi з них дала колись зробити ковдри.
— Гадаєш? — кликнула вона насмiшливо, пiдносячи високо брови вгору. — З тих шовкових суконь дасть мама менi поробити ковдри! Мама каже, що тобi лишилися по бабунi срiбнi ложечки, i що я мушу також мати якусь пам'ятку по бабунi, як ти, бо я так само ïï внучка!
Я усмiхнулася.
Скiльки разiв приходилося менi чути, що та проста баба з мiщанськими манерами не була жодною бабунею i що ïï лише соромилися! А нараз така змiна в поглядах!
— Ти справдi накривалась би ковдрами з суконь бабуниних? — спитала я iронiчно. — А що важнiше, ти забирала би ïх вiд мене? I ти i тiтка, ба навiть i наша стара кухарка знає, що бабуня оставила ïх менi!
— Справдi, тобi? — накинулася вона на мене. — А похорон за що справилося бабунi! Ти гадаєш: даром? Спитай лише в мами: вона тобi зробить докладний рахунок. Врештi, я би тобi радила навiть о тих сукнях мамi й не згадувати. По-перше, що це й так на нiчо не здалось би, бо ïх уже нема дома — бачиш, серце, ще вiд часу, як ти ночувала через тиждень у панни Марiï, коли вона пробувала сама дома — а по-друге, ти знаєш, що мама не зносить опозицiï, а вже найменше вiд тебе!
В менi кипiло.
Вже й як я знала грубостi й самолюбство тiтки та ïï дiтей, однак цього не надiялася нiколи. Не надiялася, що вона порахує видатки за похорон своєï тещi, моєï дорогоï бабунi, котра була без рiзницi для всiх добра й щира, котра подарувала тiтцi ще за життя стiльки речей, знаючи ïï захланнiсть, щоби вже тим успособити ïï добре для мене! Та ба! Бабуня помилилась i цим разом щодо неï. Вона вiдтягала видатки, котрi поносив сам один вуйко, з мого мiзерного майна, котрим я дорожила лише тому, що воно походило вiд осiб, таких менi дорогих.
Я була обурена до крайностi, однак вiдвернулася вiд неï з погордою й не сказала нiчого. О бабусенько! — подумала лише гiрко. — Коли б ти знала, що тут дiється, ти в гробi обернулася би!
Бабуня лишила дiтям окремо пам'ятки. Хлопцям рiзнi речi по дiдовi, котрий був капiтаном, а Ленi й Катi по перстеню. Вони висмiяли все це, зрозумiвши раз, що ïх мати погорджує тими речами, котрi, щоправда, не були самi собою надто вартiснi, але цiннi тим, що ïх дарувало щире серце доброï старушки.
Чому ж ïм тепер захотiлося пам'ятки? I то якраз суконь погорджуваноï простоï баби з мiщанськими манерами? Та я це зрозумiла. Тiтка не була дурно нiмкенею; а нiмкенi не без причини вважаються славними Ґаздинями, такими, що числяться в потребi i з атомами! Сукнi, полишенi менi бабунею, були з тяжкого, коштовного атласу, який тепер дiстав би лише за грубi грошi. Ковдри з такого атласу — це чистий капiтал. Так i чому не придбати його своïй доньцi? Яким же правом i яким способом? Це вже рiч маловажна. Як практична жiнка i як нiмкеня любувалася вона лише у фактах.
— Ти нинi, очевидно, в дуже святочнiм настроï, — почала Лена знов по короткiй хвилинi, пiд час котроï я перемагала в собi гнiв i обурення, а перейшовши попри неï, не глянула навiть в ту сторону, де стояла. — Ти ступаєш так гордо, мовби ти справдi була яка Медiчi або Стюарт. Ха-ха-ха! Але вони мали, певно, бiльше кровi в лицi й не мали рудого волосся... Воно тобi все не поможе! — просичала врештi явно. — Один кадриль дасться тобi взнаки, а може, не будеш його й зовсiм гуляти1515. Ми ж прецiнь знаємо, що за тобою молодi хлопцi не дуже рвуться. А ти так зараз впадаєш в очi, коли не гуляєш... Ти така велика — i ми мусимо за тебе встилатися!
Менi ударила кров в лице.
— На чиє бажання йду я? — спитала я.
— Розумiється, що на бажання тiтки й вуйка! Вони мають з тобою добрi замiри: та лише ти, бач, якась така нещасна!
Я усмiхнулася гiрким смiхом.
Угадала!..
Вступаючи в залу, спостерегла я мимоволi вiдразу Зониного свояка, чи як його там звуть, Орядина. Вiн стояв при дверях салону з кiлькома панами й розмовляв. Переходячи попри його, я почула його погляд на собi. Опiсля ми глядiли посполу на себе. Його погляд вражав мене, а, як менi здається, мiй його. Ми мовби боялися себе. Вiн гуляв дуже мало й майже лише з Зонею та Леною. Вони обi були нерозлучимi. Його лице смагляве, пригадує тип полудневий. Раз здавалося менi, що мушу доконче обернутися; обернувшись, стрiтилася з його поглядом. Перелякана тим, вiдвернула я очi в противну сторону зали, зворушена чудним чуттям.
Помимо музики й танцiв, помимо бесiди з рiзними знайомими, давила мене якась нудьга, якийсь сум. В глибинi серця немов болiло мене, що вiн не зблизився до мене анi одним кроком.
— Якi ви нинi гарнi! — сказала менi раз тихесенько панна Марiя. — Наче та надрейнська золотоволоса русалка Лореляй, лише чому ви такi втомленi й сумнi? Коли б я не знала обставин, серед яких живете, то подумала би, що тужите за кимсь.
Вона всмiхнулася любо, а я здвигнула байдуже плечима.
— Менi всi байдужi, а щодо втоми, то я вийшла вже з дому прибита.
— А з ним гуляли ви? — спитала нараз живо, мов пригадувала собi щось.
— З ким?
— З Орядином.
— Нi.
— Ах! Так пождiть, я познайомлю вас з ним зараз. — Вона й встала, щоби пiдiйти до його. Вiн саме в цiй хвилi стояв нахилений до Зонi i слухав уважно, що вона йому говорила.
— Панно Марiє, нi! — кликнула я стиха. Вона подивилася зчудована на мене.
— Оставте, прошу! — просила я ïï з притиском. Вона дивилася через хвилину мовчки на мене.
— Якi ви гордi! — вiдповiла опiсля. — Ви хотiли би, щоби вiн сам прийшов?
— Сам.
— Але ж бо ви не знаєте, який вiн не раз несмiливий.
— Я не знаю, але дайте спокiй!
I вона дала спокiй, вiн не прийшов, а мене обгорнуло якесь сумне вдоволення...


Я дивлюся кождим разом за ним, коли переходить попри наш дiм. А йде вiн звичайно мiж п'ятою й шостою вечором. Недавно казала тiтка вiдчинити одно фронтове вiкно; я вiдчиняю, а вiн наче з землi вирiс — надiйшов! Як же я сполохалася! Я не тямлю добре, як воно склалося, але вiн поздоровив мене. Менi здалося, що, здоровлячи, спаленiв. Впрочiм, справдi не знаю. Менi самiй зробилося гаряче, мов полум'ям обдало лице, i я сама змiшалась. Тепер вiдступаю вже вiд вiкна, коли бачу, що вiн iде. Вiн не смiє мене видiти. Не смiє!
Оногди, вже по тiм поздоровленню, замiтила я, як вiн, переходячи попри наш дiм, повернув ледве-ледве замiтно голову легесенько саме до того вiкна, де я тодi стояла.
Пощо вiн мене здоровив? Адже ми собi незнайомi, а то й зовсiм незнайомi...


Одна наша знайома, вдовиця по якiмсь суддi, оповiдала тiтцi, що Орядин дитя любовi якоïсь своячки надлiсничого, доньки украïнського православного священика, й якогось музиканта.
— Але не думайте, дорога панi професорова, — оповiдала вона, — що вiн був з тих славних угорських циганiв-музикантiв, межи котрими стрiчається не раз справжнiх князiв щодо багатства! О, нi! Вiн був украïнський циган i походив з Глиницi. Це сiльце на Буковинi вам звiсне, там бiльше циганiв, як мужикiв. Украïнських циганiв, панi професорова, на те кладiть увагу! Граючи, видобувся вiн на капельмейстра глиницькоï банди1616, а що був добрим украïнцем, то ïï батько, священик, приймав його з патрiотизму частiше в себе i з часом, дорога панi, з часом... — Тут вона урвала, закiнчивши оповiдання злобним, придавленим смiхом...
Не знаю, з якоï причини прокинулося в моïм серцi чувство ненавистi супроти оповiдаючоï вдовицi, ïï вважали всi знайомi доброю жiнкою. Вона, може, й була справдi доброю, та я почула нараз ненависть до неï. ïï спосiб оповiдання викликав в мене жаль до неï, чого я ïй нiколи не забуду.
— В циганi! Помiркуйте лише собi, дорога панi професорова, в простiм якiмсь музикантi! Таже я би... Матiнко божа!.. I то, бачите, — говорила вона дальше, — донька чесних людей, донька священика! О неï мав старатися1717 якийсь заможний купець, але вона про його й чути не хотiла. Вкiнцi був вiн ще настiльки зухвалий, що ставився перед панотця й просив о руку доньки. Тодi мала збутися страшна сцена. Однi оповiдали, що проступника вигнали таки зараз кудись, другi, що мати вступалася дуже за донькою i що вiн з нею одружився, лише що вона скоро померла, давши дитинi життя. Iншi кажуть, що вона його сама просила покинути ïï, а потiм i отруïлася сiрниками. Ат! хто ïх там знає, де правда? Вона була ще дуже молода. Мала ледве дев'ятнадцять рокiв. Боже, боже! — додала згодом згiрдливо. — Таке молоде, а вже таке зiпсоване! Хто знає, що з неï було би ще зробилося, якби була жила; а так смерть зробила одним замахом всьому кiнець.
— А чиє ж вiн iм'я має? — спитала тiтка цiкаво.
— Таже бачите: iм'я батечка свого гiдного.
— Отже, мусили-таки побратися?
— А бог ïх там знає! Щодо мене, то я гадаю, що справдi побралися й що вона його опiсля просила покинути ïï, а сама взяла та й отруïлася сiрниками. Це, бачите, я тому так думаю, що вiн зараз по ïï смертi кудись забрався. Без причини був би не забирався.
— Та куди забрався? — спитала тiтка.
— Таже бачите: до Молдави. Хтось-то говорив, що вiн зiбрав собi нову банду та й чкурнув туди з людьми, що йшли в Молдаву на роботу.
— I не вернувся вже?
— Не вернувся до нинiшньоï днини.
— А дитина?
— Дитина росла коло дiда та баби; коли ж панотець помер, а дитину треба було вже доконче посилати до школи, скликала стара раду. Якийсь первий брат музиканта, бездiтний мужик-Ґазда, наперся взяти дитину за свою. А надлiсничий, свояк небiжки, i собi намiгся взяти хлопця. Воно, — казав, — менi ближче, як тобi. Врештi ти кажеш, що не зробиш з нього пана, лише Ґазду; ну, а менi, може, бог допоможе вивести його на щось лiпше, як на простого Ґазду. Той собi, а цей собi! Брат музиканта, розказують, був тодi дуже лютий. Тобi, — каже, — сиротинського гроша забагається, що йому панотець оставив, а не дитини. Тебе цiлий повiт знає, який ти захланний! Ти виховаєш його так, що вiн буде своєï родини соромитися, що буде так само кров з мужикiв ссати, як ти i тобi подiбнi. А я не так хотiв його повести. Та нехай дiється божа воля! Час покаже, хто мав лiпшi намiри, чи я, простий селянин, чи ти. Розлютився та й вiд'ïхав. А надлiсничий взяв справдi хлопця до себе, виховував, посилав до школи...
— А той що?
— Мужик той? Бог його знає, що. I не приïздив бiльше й не питав. От дурний мужик, хотiв щось перед свiтом показати. Стара попадя теж не хотiла йому дитини дати, тому що вiдразу сказав, що не випровадить хлопця в пани. Казала, що не дасть дитини своєï доньки на пастуха. От таке-то, люба панi професорова. Цiла комедiя!
— Ну, це вже правда, — обiзвалася тiтка, — що це дуже поетична легенда.
— Але видите! — почала знов по хвилi вдовиця. — Менi все здається, що вони, нiби надлiсничий i Орядин, не дуже-то любляться. Через цiлий час, як Орядин пробував на Моравi, не приïздив анi раз його вiдвiдати. Впрочiм, це знаєте й самi, бо живете з ними в сусiдствi i як одна родина.
— Та нi, не приïздив! Це вже може бути, що не любляться. Надлiсничий i Зоня майже нiколи про його й не згадували. Лише стара гувернантка розпадається над ним, — розповiдала якось ще давнiше Зоня. Я цiлу тоту панну Марiю, правду сказавши, не дуже-то зношу, ласкава панi. З тими ïï нервами... ïй-богу! не раз мене чорт бере! Бувши на мiсцi Маєвського, я була би ïй вже давно за всю тоту ïï науку подякувала!
— А ви нiби як думаєте, люба панi професорова, що надлiсничий як, буде ïï вiчно в себе держати? — вiдповiла вдовиця. — Вiн мав навiть десь казати, що скоро лише доньку замiж вiддасть, то зараз жениться вдруге. Пощо ж йому тодi старого толуба дома держати та пусто й дурно годувати? Нинi на свiтi гiрко жити, а вона й так не займається дома нiякою роботою. От залежить той цвiкер1818 на нiс, прижмурить очi та й зiгнеться то над одним столом, то над другим, а там часом нiби й до пекарнi загляне. Справжнiм господарством займається Зоня сама.
— Ну, так до чого ж йому гувернантка? — спитала тiтка.
— Та це лиш так, бачите, от для форми, щоби нiби якась старша женщина дома була. Уже чого вiн для Зонi не зробить, не стерпить, — так ïï любить, що боже! Але-бо й є за що! Вона жвава й розумна дiвчина; мабуть, скоро навинеться ïй жених.
— Авжеж! — Тут тiтка зiтхнула.
— Тодi нехай панна Марiя йде до свого любимця, — докинула вдовиця.
— Та так! Бо й куди ж ïй подiтися? Хто вiзьме на службу стару гувернантку? А вiн, як чую, й так хоче вийти на великого пана. Чую: хоче бути адвокатом. Чи ви не замiтили, панi, як вiн гордо голову носить?
— О, гордо, гордо! Вiн знає, що є гладкий хлопець.
— Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не довиджуєте добре, панi!
— Ну, щодо того, то, може, й справдi старi очi не довиджують добре. Але я чую, що надлiсничий хоче, аби вiн покинув студiï юридичнi та й вступив на теологiю. Воно й не було би зле, — фiлософувала стара. — Нехай вступить в стан божий i молиться за грiхи своïх родичiв. Йому, правду сказавши, i нема iншоï будучностi; по нiм видно на перший погляд, що вiн мiшаноï раси. Боженьку, боженьку! — зiтхнула. — Якi ж то не раз люди на свiтi бувають! I при порядних родичах виросте, i вивчиться, а навинеться яке-таке, а воно й розум утратить! — Тут i урвала вдовиця, зiтхнувши протяжно, глибоко. Опiсля поправила окуляри на носi, уста знизились в кутиках, i вона почала так скоро плести панчоху, що дроти лише мигтiли.
Знакомства. Новые.
Тiтка пiдвела голову, погляд ïï спинився чомусь проникливо на менi.
I до сьогоднiшньоï днини не можу я догадатися, що той погляд мав менi сказати.
Пам'ятаю лише, що моï уста мимоволi затремтiли згiрдливо й що я вийшла з кiмнати. Переступаючи через порiг, повернула я ще раз голову за доброю вдовицею. ïï погляд стрiтився з моïм. Глибокий, чигаючий погляд. В тiй же таки самiй хвилi опустила вона руки з панчохою на колiна, присунулася ближче до тiтки — i я чула iнстинктивно, що тепер почнеться обмова моєï особи...


Я його вже два днi не бачила. А нинi так хотiла його побачити!
Надворi прегарна, ясна, зориста нiч, що своïм чарiвним спокоєм викликає дивну тугу з усiх закуткiв серця; i саме перед моïм вiкном завис мiсяць над горами, тими темними, мовчазними великанами, низько-низенько, що видиться: рукою би його досягнув.
Орядина не дуже люблять дома.
Менi здається, що я мала би йому багато що оповiдати.
Мене обняла нетерпеливiсть, туга; я смiюся сльозами, а плачу радiстю... перенятим плачем!
Чому це так? Боже мiй, чому!
Але я не чуюся нещасливою, як перше, о нi! Я щаслива!
Я знаю, як вiн зветься. Вiн зветься — Василь.
Василь! — це гарне iм'я.


Ми ходили вчора з Леною за орудками1919 для тiтки в мiсто, i нам лучилося бачити його. Чим ближче вiн до нас надходив, тим менше могла я говорити. Думки розлiталися менi в головi, мiшалися чомусь; а коли надiйшов уже зовсiм близько, то я замовкла цiлком. Певна, що поздоровить нас, я пiдвела очi, i вiн справдi нас поздоровив. Його погляд спинився на менi так... сама не знаю, як! Я вiдчула його так, як не вiдчула ще нiякого погляду досi.
Вiн минав по моïй сторонi, а менi навинулась думка, що вiн змiнився в тiй самiй хвилi. Який же вiн гарний!


Ми познайомилися. Воно склалося так: вiд кiлькох днiв пробував у нас один товариш вуйкiв, професор з Р., на iм'я Лорден. Бажаючи його з своïми тутешнiми товаришами познайомити, велiв вуйко нам всiм надвечiр зiбратися й пiти в мiський город2020. Туди сходились всi знайомi. Вечiр був прегарний, воздух свiжий; в городi грала добра музика i, увiйшовши туди, застали ми вже велику громаду гостей.
Я була нинi — як Лена казала (вона була в незвичайно ласкавiм настроï) — неприступна. Якась томляча туга загнiздилася менi в серцi.
Зi входом в город опанувало мене легке, на лихорадку подобаюче зворушення. Цiкаво обвiв мiй погляд групи людей: першi, другi; стрiв знайомих; звичайнi лиця, а нинi начеб нуднiшi, як звичайно.
Пiшли далi, — я все роздивляюся. Нараз стиснула мене Лена за руку.
— Ходiм туди! — кликнула втiшно. — Он туди, близько альтани! — I, звернувшись живо до тiтки, шепнула ïй кiлька слiв до вуха. Менi причулося iм'я Зонi, i я глянула на вказане мiсце. Пiд величезною, добре менi знайомою липою сидiв надлiсничий зi своïми жiнками, а бiля них один молодий судовий практикант, Ленина i Зонина тайна. Тiтка звернулася туди, а ми обi за нею.
Дуже живо й дуже галасливо вiдбулися привiтання. Не побалакавши ще як слiд, найшли десь уже й причину до найсердечнiшого смiху. Роздiлились коло двох столiв i посiдали. Лена немов знов зрослася з Зонею, а молодий урядник i собi сiв бiля ïх, веселий i ласкавий до Зонi, хоч Лена горнеться бiльше до його.
Побачивши мене, що стою ще нерiшена, до кого прилучитися, Зоня обзирнулася довкола себе.
— Де Василь дiвся? — спитала бистро. — Василю! — кликнула нетерпеливо, а трохи згодом вiддалилася вiд нас, розглядаючися на всi сторони живо.
Вiдчувши, о що рiч iде, менi стало нiяково, i я була готова пiдiйти до панни Марiï, але тут схопила мене Лена за руку.
— Пожди, — мовила, — не бачиш? Зоня хоче тебе познайомити з Орядином. З ним лучче забавишся, як з панною Марiєю, вiн i так казав менi колись-то, що рад би тебе пiзнати. Панна Марiя розбесiдувалася так живо з професором Лорденом, що було би нечемно переривати ïм бесiду!
— А я таки пiду до неï, — вiдповiла я холодно. Я вже зрозумiла, чому й вона бажала мене позбутися, бажала знайомства мого з Орядином. Вона не любила мене коло себе, коли який мужчина зближався до неï. Зонi вона не боялася, бо була гарнiша вiд неï. Тепер вона держала так сильно мою руку, мов клiщами.
— Яка ти! — смiялася насилу. — Мабуть, нинiшнiй комплiмент Лордена, що подобаєш з твоïм волоссям на Лореляй, сподобався тобi так, що ти хотiла би його ще раз почути? А от дивись, там вже iде Зоня. — I справдi почувся десь Зонин голос бiля нас.
— Я би лише рада знати, — гомонiла вона, — чому ти нас покинув!
— Невже ти за моïм товариством скучала? — чути було вiдповiдь трохи iронiчну.
— Ет! що ти плетеш! Я хочу тебе познайомити з панною Наталiєю Верковичiвною. От що! З нами ти й так нудишся.
I в тiй-таки хвилi станула з ним передо мною й познайомила нас. За хвильку й заки ми ще вспiли промовити до себе хоч слово, зникли всi троє так скоро, якби в землю запалися.
Ми осталися самi.
Я була змiшана й не знала, що промовити. До того здавалося менi, що тiтка, котра недалеко сидiла, пiдслухує кожде моє слiвце, слiдить за кождим моïм рухом i загомонить кождоï хвилi по-свому на мене. Та цим разом я, мабуть, помилилася. Саме в цiй хвилi розлягся вимушений смiх ïï, а з ним злилося i вуйкове добродушне, широке ге-ге-ге!. Забава лилася там, очевидно, веселою струєю, й менi не було чого боятися.
— Не погуляти б i нам трохи по саду? — спитав вiн, запинаючи своï рукавички надто скоро.
— Добре! Ходiм!
I ми пiшли вiльною ходою вперед, бiльше розглядаючись, як бесiдуючи. Переходячи попри наших, задержався вiн на хвильку, бо панна Марiя хотiла йому щось сказати.
— Вiдшукайте, Василечку, Зоню, бо я ïï нiде не бачу. Як забралися всi троє, так i пропали. Я боюся, щоби не перестудилася в своïй легкiй одежi.
— Лишiть ïх, панно Марiє! — перебила тiтка скоро. — Лишiть ïх! Не знаєте? Молодiж чується свобiднiшою, коли не бачить надзорцiв над собою. Нехай бавляться! Лишiть ïх, пане Орядин!
Орядин склонився мовчки, а я закусила уста, на котрi закрався насилу усмiх. Менi говорила тiтка неустанно, що оставатися дiвчатам без старших в товариствi молодих мужчин — то найгрубше переступство супроти доброго смаку, а тут...
— Еге! пане studious2121! — почувся десь за моïми плечима немилий голос професора Лордена. — Це справдi ви, Орядин?
— А я, я! — вiдповiв цей, обзираючись з немалим зчудуванням i мов немило вражений.
— Гм, з Морави? Гм, та чому не подасте ïй (вiн кивнув головою на мене), тiй Лореляй, рам'я2222?
— Якi вже в вас дивнi вигади, пане професоре! — вмiшалась тiтка. — Вже цiлком перехрестили нашу Наталочку... ха-ха-ха.
— Еге, гм, еге! — воркотiв вiн пiд носом, пiдкручуючи своï сивiючi вуса i не зводячи з мене анi на хвилину своïх блискучих малих очей.
Вiдопхана тiтчиним смiхом i тим його поглядом, вiдвернулась я вiд цiлого товариства i пiшла звiльна вперед. За кiлька хвилин опинився й Орядин бiля мене.
— Iй-богу! — говорив, ступаючи скоро поруч мене. — I не надiявся нiколи побачити тут оцеï мумiï з Р. Що вiн тут робить?
— Вiн у нас. Приïхав на кiлька днiв до вуйка. А ви знали його теж давнiше?
— Чи я знав! Вiн був моïм професором. Ми ненавидiлися — страх! Я його за те, що пiк за греку2323, а вiн мене, як говорив, за мою зухвалiсть. Як же вiн вам подобається? — I при цих своïх послiднiх словах розсмiявся сам.
— Несимпатичний. Робить враження причаєного; впрочiм, не люблю оставатися з ним сама.
Вiн усмiхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе.
— Причаєного, кажете. Це було би ще о нiм лагiдно сказано. Вiн чоловiк без серця, без душi, мстивий, а до того консерватист до смiшностi. Не знаєте, чи живе ще його жiнка?
— Живе. Але вiн жалiвся, що дуже хора i що пробуває вже довший час з дитиною у своïх родичiв.
— Бiдна! Вона була така гарна й така лагiдна. Вiн коли тiльки прийшов зi школи в злiм настроï, то все починав з нею сварку. Ми, хлопцi, всi о тiм знали. Вже замучив ïï, мабуть, зовсiм; ïй i так не було багато потрiбно, вона була нiжна, мов та паутинка...
— Вона має бути далеко молодша вiд його, споминав вуйко.
— Молодша. Вiн оженився трохи пiзно. Чи ви розмовляли з ним довше?
— Нi, а потiм...менi не хочеться того слухати, що вiн менi говорить!
— Вiн зве вас Лореляй, — закинув Орядин.
— I не мав що лiпшого придумати! — вiдповiла я, мимоволi сердито. — От... нiмець!
Вiн усмiхнувся.
— Не говорити б нам лiпше о чiм iншiм? — спитала я.
— I я так думаю. Не люблю про його згадувати. Може би, ми де-небудь сiли? Город малий, приходиться лиш другим з дороги уступатися, а тим лише втомитеся.
Саме проти нас, пiд кущами турецького бозу, стояла лавка, з свiтлом поруч. Там ми усiли, — замовкли.
Довкола нас гамiр, музика, розмови, смiхи, а ми наче понiмiли. Вiн зняв мовчки капелюх з голови i вiдгортав волосся з чола. Трохи згодом почула я його погляд на собi.
— От що тепер сказав би я до хвилини... — обiзвався вiн.
— Що? — я глянула на його спокiйно, вижидаючи.
— Сказав би: тривай ще, ти така гарна!
— Чим гарна?
— Тим, що переживаю ïï з вами. Я не вiдзивалася, а вiн, потрохи зворушений, говорив далi:
— Другий просив би вас в тiй хвилi о прощення, а я, користаючи з кождоï хвилини...
— Чому о прощення? — перебила я йому, здивована.
— Ну, за моє здоровлення колись-то, коли я вас не пiзнав перше по законах етикетальних, а так лише.
— З чутки? — Це слово вимовила я мимоволi гiрко. Завдяки любовi моєï тiтки, я не тiшилася найлiпшою славою мiж знайомими. .
Мов переляканий, пiдвiв вiн голову й видивився на мене.
— Ви мене не зрозумiли, — сказав опiсля лагiдно. — Менi, правда, лучилося чути дещо про вас, але що я всяким поголоскам не довiряю, то не повiрив i тим про вас i не виробляв собi нiякого суду про вас, т. є.2424 аж до цiï хвилини, коли я мiг оце прочитати. За це також вибачте менi.
З тими словами виняв хутко з грудноï кишенi свого пальта малий зошит, котрий я з першого погляду пiзнала, i менi з лиця зникла потiм вся кров. У його находився той Леною захований зошит, котрий я роздерла...
— Це вам Зоня передала? — були одинокi моï слова.
— Зоня. Але вам це прикро?
— Прикро!
— Не гнiвайтеся! — просив вiн. — Праця ваша не находиться в негiдних руках.
— Але йшла через негiднi руки!
— Забудьте це!
— Хiба можна?
— Можна. — I вiн усмiхнувся. — Я аж опiсля, значить, по прочитанню розвiдки, довiдався, яким способом вона дiсталася в Зонинi руки. Менi впала вона припадкове в руки, але не жалуйте того. Побачивши вас того вечора, як вашi очi говорили об чiмсь, чого посеред бездушноï товпи не було, я знав, що кожде мною почуте слiвце було неправдою, i я зрозумiв вас. Я знаю, що ваша праця була писана кров'ю вашого серця, i я вiдчув, що мушу вас пiзнати; але тодi я не мiг до вас пiдiйти, мусив вiдложити це на другий раз. Лише одного (додав по хвилi, коли я мовчала) не розумiю: чому це ви, мабуть замiсть mottо2525, поклали стишок над працею:
Еs кlingt mir oft im Herzen
Wie ein verlorener Klang,
Der sich vergebens sehnet
Zu tonen im Gesang
Ich kann das Lied nicht finden
Zu dem er taugen mag,
Er wird wohl still verklingen
Im letzten Herzenschlag...2626
Слiв не знайду я, щоб вилить
Душу палкую свою.
Мабуть, ця пiсня зi мною
Ляже в могилу мою.
— Вiн, правда, перечеркнений цiлком, однак ви хотiли його покласти?
— Я хотiла, — вiдповiла я, — я мусила хотiти, хоч вiн i не має нiчого спiльного з темою розвiдки. У мене бувають не раз дивнi, дивнi чуття; не чуття, — поправилась я мимовiльно, — лише поодинокi почуття, справдi, немов якi згубленi, заблуканi в людськiм серцi тони, котрi не знають, до котроï мелодiï приналежнi, де ïм пристати. Вони настроюють мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсiгди задоволенi? — звернулась я живо до його. — Завсiгди? Чи вас не мучить часами туга статись ще iншим? Мене мучить! Тодi звуки томлять мене. А вiдтак здається менi, що я одна з тих натур, цебто одна з тих неудачникiв, котрi нiби до всього мають хист, а проте не доводять до нiчого! Це пересвiдчення обнiмає мою душу якоюсь лиховiсною намiткою. Хто менi докаже, що я не одна з тих безталанних?
— Ваша праця! — вiдповiв вiн, вдивившись в мене якимсь довгим, допитливим поглядом.
— Яка праця? — спитала я iронiчно. Вiн зчудувався.
— Ну, я маю на увазi писання.
— Справдi? Не що iнше?
— Нi.
— Так я мусила би цiлком потонути в тiй працi, щоби здобути собi такий доказ; цiлою душею, не розриваючись!
— То потонiть!
— Я би хотiла.
— Зробiть це якимсь обов'язком для себе.
— О, цього не треба, в мене є досить волi i я люблю писання так само, як напр., i музику, лише що...
— Що?
— О нiчо, нiчо! — i тут я урвала.
— Що? — домагався вiн цiкаво.
— Я зроблю це якимсь обов'язком, — вiдповiла я з притиском, але я думала щось iнше. Iменно думала я, що менi годi тонути в уподобаннях, що дома слiдять за мною, мов за злочинницею. Що тiтка майже брутальним способом заборонила менi культ примх i романтики. А коли ще Лена розповiла ïй раз, що якийсь там пан кепкував собi з моïх iдей, розкричалася, що я вiдстрашую женихiв вiд ïï дому. Що люди готовi подумати, буцiмто вона впоïла в мене тi легенди, i що ïï донька теж така...
Щоб ти не посмiла поводитись пiсля свого розуму, коли тобi добре! — казала. Того не могла я йому говорити. Я встидалася за темноту й брусоватiсть2727 своєï рiднi i за те, що я жила в таких зависимих, майже негiдних обставинах. Негiдних тим, що я переживала рiзнi степенi упокорення.
— Я буду про те все добиватися свого, — сказала я, — доки не доб'юся.
— Не пiддавайтеся нiяким впливам, — обiзвався вiн, мов вiдчитав, що в моïй душi дiялося, — i крiпiть вашу душу, значить, — не будьте надто вразливi на щоденщину!
— Чи так можна? — спитала я його вдруге з нетаєним зчудуванням.
— Можна.
— А тепер... тепер прошу вас, звернiть менi мiй зошит! — просила я. — Вiн дiстався без мого вiдома в Зонинi руки...
— Оставте менi його, вiн не має тепер для вас вартостi!
— Для вас може вiн ïï ще менше мати.
— Противно2828. Менi дає вiн знов доказ, що iснує рiд iнтелiгенцiï, котра виробляється дiйсно сама з себе й котра викликає поступ.
Живо й скоро полилася вже наша дальша розмова. Менi здавалося, що я вже з ним давно знайома i лиш говорити з ним не мала нагоди.
З його бесiди дiзналася я, що вiн був соцiал-демократом i загорiлим2929 поклонником Маркса. Що ожидав спасiння вiд соцiалiстiв; що признавав лише одну справу, а то справу соцiалiстiв. — Все iнше, — говорив, — тоне в тiй однiй великiй могучiй iдеï, є злучене з нею тисячними невидимими й нерозривними зв'язками. — Вкiнцi спитав мене, що я про те думаю.
Я не думала нiчого певного, не мала досi жодного ясного виробленого суду; але я боялася якогось хаосу в будучностi, котрий немов вiдчувала, боялася царювання ще грубшоï безогляднiшоï сили, як досi.
— В вас говорить лише ваше тонке вразливе сумлiння, — вiдповiв вiн нетерпеливо на моï слова, — але перше всього питаю вас: чи ви вiрите в силу людськоï iнтелiгенцiï?
— Вiрю; але вiрю так само i в силу пристрастi, що потягає iнтелiгенцiю в свiй вир, вiрю в силу самолюбства, вiрю в нетривкiсть людськоï натури.
— Щоби бути досконалим, — вiдповiв вiн, — треба бути фiлософом. Але об тiм ви не думали, що чоловiк не винуватий тому, яким став? Не думали, що вiн завдячує свою iстоту тому грунтовi й тiй землi, на котрiй виростає, тому сонцю й теплу, що його вигрiває; тим обставинам, що його окружають, опановують. Об тiм, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука зроджує в людськiй душi скорше злi, як добрi прикмети, що борба за iснування деморалiзує? Я вiрю в те й для того вiрю, що з царством соцiалiстичних догм зросте правдивий поступ, що свiтло знання й краси поллється широкою струєю скрiзь, i що аж тодi виб'є для всiх досi гнетених, невислуханих i слабих година дiйсно людяного щастя, розвинеться цвiт правдивоï любовi! Дорога до такого життя проста. Оскiлько буде меншати визискування одиницi одиницею, оскiлько буде меншати визискування народу народом, остiлько будуть марнiти й ослабати зароди зла, буде змiнюватися, перетворюватися людська натура, а головне нашi теперешнi iдеали, цебто: багатство, високi становиська i т. д. Ви, може, вiрите так само, як ще й багато iнших, мильно3030 в якийсь подiл власностi, тому боïтеся хаосу в будучностi? — спитав Орядин. — Або вiрите, може, в цiлковите знесення приватноï власностi? Тодi помиляєтеся. Характеристичним у соцiалiстiв є не змагання до знесення власностi взагалi, а змагання до знесення форм власностi буржуазноï. Цебто спосiб присвоювання, котрий дозволяє бiдному лише тому жити, щоби працювати на других, i то лише до того часу, доки це владолюбнiй верствi потрiбне. Годi менi розводитись тут о цiй квестiï3131 бог зна як, але хто вiрить в iдею поступу, той мусить пiзнати й переконатися, що вона становить основу всякого руху й працi, i що всiх причин суспiльного перевороту або змiн не шукати нам в людських головах, в ïх зростаючiм пiзнаннi вiчноï правди або неправди i справедливостi, але попросту в змiнах продукування й замiни; не в релiгiï й фiлософiï, лише в економiï дотичноï3232 епохи, — i що соцiалiзм не є нiякою хоробою й нiяким з'явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним.
Вiн замовк i дивився на свою сигару, що тлiла мiж пальцями, а чоло його уклалося в морщинки. Зворушився бесiдою.
Задумана й уражена палкiстю його переконання, дивилася я ще безмовно на нього. Вiн, мабуть, вiдчув мiй погляд. Звернувся живо до мене i, всмiхаючись якось iронiчно, сказав:
— Я, може, не повинен був об тiм говорити?
— Чому? — спитала я спокiйно.
— А тому, що... але нi, — поправився зараз, — з вами можу я об тiм говорити, ви звертаєтесь самi на цей шлях, що я про нього говорив. Це посвiдчила менi провiдна думка вашоï розвiдки i лише ви ще того не свiдомi. З часом переконає вас власне положення у всiм. — Трохи згодом сказав: — Родичiв у вас нема, це знаю; але не маєте кого, хто би вам по душi був близький?
— Не маю.
— I не мали нiколи?
— Дитиною мала я бабуню...
Вiн засмiявся тихо, однак так, що менi стало жалко, так жалко! Опiсля глянув менi в очi, що мимовiльно зайшли слiзьми, i я бачила, що його ще перед хвилиною спокiйне лице змiнилося.
— Ми ступаємо одною дорогою, — сказав змiненим голосом i встав, мовби хотiв над якимсь наглим зворушенням запанувати. До нас пiдiйшла панна Марiя з тiткою, i вiн, стиснувши крiпко мою руку, вiддалився...
Високо на небi миготiли, блищали зорi, свiтив мiсяць. Звуки гарноï угорськоï музики розливались — далеко...
Я сидiла вже бiля моєï тiтки, що голосно бесiдувала, сидiла в чуднiм настроï. Чим дужчий гамiр зростав довкола мене, тим бiльша тишина змагалася в менi...
Пiвгодини пiзнiше виходили ми з городу. Саме тодi навинувся й вiн, немов вирiс iз землi коло мене.
— Хотiв ще з вами попрощатися, — сказав i подав удруге руку.


— Ти говорила що з Орядином? — питала мене тiтка пiд час повороту додому.
— Говорила.
— I що вiн за чоловiк?
Менi не конче хотiлося розповiсти, що я про нього думаю, i я сказала лише, що вiн поступовець3333.
— Гай, гай! — загомонiла тiтка. — Поступовець! Бiда лише, що зраджує своïми зубами своє поетичне походження.
— I я мав честь говорити з ним, — обiзвався вуйко з колючою iронiєю. — Але зробив на мене страшно лихе враження. Чванився своïм розумом чи властиво тим, що бачив i читав много, а з того виходило, що ми тут нiби й не чуємо i не знаємо, що дiється справдi деiнде! Це не злий iнтерес! Це зовсiм так, мовби такий молодик поступив вiд нас, в котрих стiльки практики на спинi, в культурi дальше! Не так, товаришу?
— Ха-ха! — смiявся стиха професор Лорден. — Я знаю цього пташка. Ще з гiмназiï знаю його. Замiсть при толкуваннi3434 держати перед очима Гомера або Вергiлiя, читав собi росiйськi або французькi новелки. Ну, та за те й дiставав вiн вiд мене своï добре заслуженi ноти3535. Як крейда бiлий ставав в таких хвилях, дурiв, лютився, як скажений! Ха-ха! Я переконаний, що остануся для нього якимось irritamentum3636 на цiле життя. Не бракувало багато, а був би перепав при матурi, але що був сильним математиком, то професор того предмета, саме той, що придбав йому мiсце в Моравi, вступився за ним, а всi прочi панове мов показилися i перепустили.
— Чую, що вiн соцiалiст! — замiтив вуйко голосним шепотом, а тiтка в тiй же хвилi оглянулася.
— Мене це зовсiм не дивує, — вiдказав професор. — Пролетарi такi, як вiн, множаться в страшенний спосiб, а вiн, напр., то саме вiдповiдне medium3737 до соцiалiстичних експериментiв. I ви, Лореляй, мовите, що вiн поступовець? — звернувся до мене, вдивляючись в мене своïми немилими очима.
— Кажу, пане професор.
Вiн засмiявся знов, а тiтка закашляла.
— Знаєш, Наталочко, — обiзвався вуйко, — що я об таких поступовцях-соцiалiстах думаю?
— Що, вуйку?
— Я думаю, що то авантюрники. В них нема вiри, нема характеру. Вони не спосiбнi вiддатися якому-небудь сталому заводовi, видержати в тiм, як цього вимагає закон. Вони — духовнi потвори, зродженi нездоровою лектурою. Занехавши всяку чесну працю, перебирають на себе роль реформаторiв i спускаються на чуже добро. Смертi вони не бояться, бо в них нема бога. Так я об них думаю!
— А що найприкрiше в цiлiй справi, — докинув професор, — це те, що ïх поступовання заразливе, мов чума!
— Справдi, заразливе! — кликнула тiтка гiрким тоном i поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючи досi поруч неï, остався цiлком позаду.
Опрiч мене, мабуть, i вiн вiдчув, що тiтчин окрик справдi заразливе тичився мене, бо, догонивши ïï, сказав голосно:
— Щодо мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати, замiсть соцiалiстичних книжок, Чoковi Stunden der Andacht3838. Оце пристоïть жiнкам лiпше, пiдносить духа, я сказав би навiть — чистить душу.
— Амiнь! — шепнула менi Лена в ухо, смiючись стиха.
— Коли собi бажаєте, — звернувся до мене, — то я можу вам цими творами служити. Маю ïх у своïй бiблiотецi. Моя жiнка мусила ïх також читати.
— Дякую, — вiдповiла я, — але я тепер читаю Шекспiра.
— То я буду просити о тi книжки, пане професор! — кликнула тiтка. Вона була з незвiсних ще менi причин розсерджена на мене до крайностi.
— Нехай би менi виïхав котрий з моïх синiв з новомодними iдеями, я би ïм дав! Побачили б! Я ïм забороню й найменших зносин iз тим паничем. Не дурно i його дядько незадоволений з його, але вiн чесний собi чоловiк, отже, мовчить, а може, й боïться! — замiтив вуйко.
— Певна рiч, що лише боïться, — пiдтвердила тiтка. — Адже нiгiлiстичнi замахи звiснi всiм. Менi саме в тiй хвилi приходить на думку, що Зоня оповiдала: коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирає з собою ключ вiд своєï кiмнати, так що вони не можуть туди нiяким чином дiстатися, а його куфер3939 подорожнiй запертий завсiгди обережно!
— Ну, вже вiн впадає кожному в очi, — додав вуйко. — Для мене вже доволi цього, що кепкує собi з нашоï балаканки й полiтики. Це мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критикiв, а особливо таких, що не мають ще жодного становища i живуть з ласки других. Побачимо, де вiн опиниться за двадцять рокiв! Чи не буде i для нього рiч важна дбати передусiм про себе, а опiсля про народ. Я рад би то побачити. Вiн каже, що в нас iнтелiгенцiя замало працює для народу, що деiнде бачив вiн iншу силу, що яка праця, така й будучнiсть, що все лиш вiд нас залежить! Ну-ну! Побачимо, по-ба-чи-мо!
— Але ж, тату! — запротестувала нараз Лена, що досi заховувалася цiлком пасивно. — Чому вже цiлком зле про нього думати? Чи це не може бути, щоб вiн мав в дечiм слушнiсть? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обоє аж надто часто, але вона сама признає, що вiн здiбний i не такий вузькоглядний, як нашi тутешнi люди! Врештi, що це має нас обходити або гнiвати, як хто думає, або як мильно поступає? Ми цього не робимо — i на тiм справа скiнчена! А що рiч певна i чого не можна заперечити, це те, що вiн елегантний хлопець i за ним можна пропадати. Вiн подобається менi, тату!
— Лено! — скрикнула тiтка.
Але Лена вже й так мовчала.
Я також замовкла.
В моïм умi товпились чуднi думки, змагалися рiзнi голоси, а промiж них виринав вiн раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловiка то, чим вiн є.
Я би вiрила йому; ах, я би вiрила йому!..


На заходi, саме над Чорним яром i над великанською горою, подобаючою на пiрамiду й зарослою лiсом, палало небо червонявим золотом. А там далi, де Зубчаста Лиса злучалася з бiлявою скалою, там стелилися по небi прозорi, зеленяво-синi пасма хмарок...
Воздух напоєний пахучою свiжiстю, а земля ще дише вогкiстю, викликаною коротким наглим дощем...
В моïм серцi немов весна прокинулася; сама дивуюся своïй веселостi, любуюся сама веселим смiхом своïм.
Я знов його бачила. Чула голос його знов. Обмiнялася знов думками з ним... Ах, я тому така весела!
Але чому вiн при Зонi так здержується, а Лену чому майже iгнорує? Зо мною вiн знов iнший. Весело-зворушений, слiдить за кождим рухом i словом моïм. Часом мiшається. Тодi й менi стає нiяково i я паленiю...


Iнтелiгенцiя нашого мiстечка давала на добродiйну цiль концерт (у користь убогих дiтей), i на бажання вуйка ми мусили всi на нiм явитися.
— Концерти снуються людям в головi, — нарiкала тiтка сердито, — i то не скорше або пiзнiше, лише саме в той вечiр, коли я мала собi ладити бiлля до прання! Що менi до того? Якого лиха менi там iти?
Це тикалося вуйка, що стояв перед дзеркалом, силуючись зав'язати святочну краватку по-людськи. Я сидiла неспостережена в тiй самiй кiмнатi й пришивала щось до сукнi.
— Скажи сам, Мiлечку, що має мiй дiм при тiй аферi шукати? Чи я маю тут у школах дiти, чи що? Впрочiм, концертовий комiтет забув, що й Лена грає на фортеп'янi та спiває. Ти, правда, не завважав того, тобi взагалi було i є байдуже, що свiт гадає про талант i прикмети твоïх дiтей. Коли подумаю, що такий зарозумiлець, як он той (вона повела згiрдливо головою в сторону, де мешкав надлiсничий), нинi виступає, а про моïх дiтей, зовсiм не таких, як вiн, з цiлком iншою генеалогiєю, забули, — коли подумаю це, то мене зараз корчi беруть!
I мовби тi корчi справдi брали ïï, притисла руку пiд серце, а уста викривила болiсно.
— Годi ж бо, годi, Павлинко! — успокоював вуйко, котрого серце було вже зворушене. — Чого iритуватися без потреби? Нехай вiн виступає собi i сто разiв по концертах, все ж таки вiн останеться тим, ким є, сином простого музиканта, все ж таки вiн не рiвня нашим дiтям. Мене лише гнiває, що на нього звернули зараз увагу, i що тим чином скрiпили його зарозумiлiсть. Я був би його не запросив до участi в концертi. Нехай би грав i так, як сам Паганiнi! Я би його тим покарав за зарозумiлiсть. Але нашi людиська добрi, вважали вже на старого Маєвського та й, певно, тому запросили.
— I мене лише тото одно помиряє з ними, — вiдповiла тiтка вже спокiйнiше i, приступивши до вуйка, зав'язала святочну краватку сама, як звичайно.
— По концертi будуть i танцi, мамочко! — кликнула Лена з побiчноï кiмнати. — Правду сказавши, мене то обiйшло зовсiм мало, що я не буду брати в концертi участi. Могла би ще дiстати трему4040, помилитися в грi — нащо менi сорому?
— Чуєш, Мiлечку, що за скромна дитина?
— Добра i учтива дитина, — вiдповiв вуйко голосним шепотом.
Тiтка зiтхнула, пiднявши журливо чоло вгору.
— Вона мусить десь конче виïхати, Мiлечку.
— А то чого? — спитав вуйко з нетаєним зчудуванням. Тiтка усмiхнулась гiрко.
— Чого? Хiба ти й сам не здогадуєшся, чому? Хто ïï тут побачить?
Вуйко зрозумiв ïï вмить.
— Як гадаєш, Павлинко, зовсiм так, як ти гадаєш! — вiдповiв скоро. — Обi мусять виïхати, показатися свiтовi!
— Обi? I чого ти так кричиш, Мiлечку? Ти, мабуть, забув зовсiм, що в мене суть нерви! — З тими словами глянула на вуйка довгим, зимним, многозначущим поглядом, — вона замiтила, що я чула ïх розмову.
— Наталко, щоб ти менi не посмiла з Орядином розмовляти! — гукнула до мене гострим тоном i поглядом.
В менi забилося серце з наглого переляку, i я видивилася на неï великими очима.
— Чого видивилася на мене? Я говорила прецiнь виразно. Впрочiм, можу своï слова i повторити. Щоб ти менi не посмiла з ним говорити! Лена менi оповiдала, що вiн ïï iгнорує, i тому я не позволю, щоб з мого дому заприязнювався хто з ним!
— Тiточко! Я не знаю... я не можу вам цього напевно приректи4141, — вiдповiла я, мiшаючись.
— Що?
— Не можу приректи напевно. Вiн для мене завсiгди такий привiтний i ласкавий, що це було би нечемнiстю вiдповiдати йому грубiстю. Вiн... вiн нiколи мене не образив анi словом, анi поведенням...
— Ха-ха-ха! — розсмiялася вона своïм звичайним смiхом; а того смiху було доволi, щоби мене вивести з рiвноваги.
— I ти справдi така наïвна, може, гадаєш, що вiн любиться в тобi, тому що з тобою балакає, i що вiн може тому з тобою й ожениться?
— Тiтко! — вирвалися з жахом слова з моïх уст, i гаряча полумiнь обiлляла мене. — Тiточко, я цього нiколи, нiколи не гадала!
— Ага? Не гадала? Хто би тобi повiрив! Чому ж ти почервонiла, як буряк, коли не гадала? Скажи: чому?
Я чула, як спаленiла ще бiльше i як слова оборони застрягли менi в горлi.
Видиш? — глумилась вона. — Я знала, що говорила!
Тiточко, ви не маєте нiколи надi мною милосердя!
— Що? — скричала. — Ти говориш менi такi слова? Менi, що власне я змилосердилася над тобою i стала тобi другою матiр'ю? Що було би нинi з тебе, якби не я? Невдячна ти! В тебе нема серця, ти навiть не знаєш, що ти говориш!
— Чому би не знала, тiточко? Знаю!
Вона засмiялася так, як перше, а вуйко обiзвався журливо:
— Ти все лiпше знаєш вiд тiточки, Наталко, все що до крихiтки. Тому завдаєш ïй неустанно жалю твоïм премудрим поведенням. Не знаю, звiдки набралося в тебе стiльки того розуму. Iди! Iди й поглянь в дзеркало, щоби ти знала, як злiсть i впертiсть окрашають дiвоче лице. Ти гадаєш, що то добре, що ти слухаєш тiльки свого власного розуму, що робиш тiтцi все наперекiр? Ти повинна йти наслiпо за ïï приказами, не повинна й писнути! Все, що вона робить, робить з планом; а тепер iди й принеси менi з кишенi моєï буденноï камiзельки оленеву шкiрку до окуляр. Але нi, погоди!.. Чи ти знаєш, хто Орядин є? Знаєш, напр., що то таке соцiалiзм? Доки вiн нiчого певного в руках не має, доти вiн нуль, i доти не повинен анi женитися, анi дiвчинi про любов говорити. Це теж якiсь передчаснi зворушення, котрi я зовсiм не похваляю. Як буде вже мати свiй кусень хлiба, тодi най приходить; а тепер — iди!
Я пiшла.
— Ти бачив ïï очi, Мiлечку? — чула я ще. — Бачив, як побiлiла? Iмпертинентне4242, завзяте сотворiння!
Орядин брав дiйсно участь в концертi. Грав на скрипцi якусь чудову угорську фантазiю в супроводi фортеп'яна.
На мене має музика ще з дитинства сильний вплив, i я була би найщасливiшою людиною в свiтi, коли би мене були музики вчили. Та ба!
Але я любуюся i грою других. П'ю-упоююсь нею, мов любощами живоï iстоти. Плачу з незглибимого смутку i крiпшаю. Справдi, я крiпшаю, почувши голос музики. Вiдчуваю, як з нею враз пiднiмаються якiсь голоси в моïй душi i, злившись з нею в одно, дзвенять одною пiснею. Тодi здається менi, що це пiсня моєï iстоти... Я не могла пiд час його гри вiдiрвати вiд нього погляду.
Як же прегарно грав вiн, а й сам який був гарний!
Моє серце рвалося до нього, обнiмало його! Чи його? Чи ним викликану прекрасну гармонiю? Цього я вже не знала виразно. Знала лише те, що серце моє було переповнене чимсь сильним i що тому вiн був винен! А вiн, мабуть, вiдчув мiй погляд, вiдгадав. Раз мусив через хвилину в грi станути. Пiд час того звернув голову саме в ту сторону, де я сидiла, i його погляд спинився на менi — так гарно! Менi станула вся душа, всi думки в очах, а вiн усмiхнувся очима. Поздоровляв мене так. Опiсля здавалося менi, що вираз його лиця змiняється, так мовби вiдкрив що в моïм лицi.
З моєï пам'ятi виринули нараз тiтчинi й вуйковi болiснi слова, i мiй вид затемнився сльозами. Я опустила повiки, а вiн потягнув рiзко смиком по струнах...
Коли скiнчив грати, посипалися грiмкi оплески. Вiн склонився потрохи змiшаний i, вiдгорнувши волосся з чола, зiйшов, утомлений, в залу.
По концертi почалися танцi. Цим разом обходили вони мене мало. Я шукала його. Моя цiла iстота розумiла тепер лиш його одного, линула до нього в дивнiй сумiшi горя i втiхи. Вiн стояв з другими молодими людьми посеред зали й дивився на тих, що танцювали.
I я танцювала, ведена зручною рукою, легко, ледве дотикаючись помосту. Панок мiй шептав менi раз по раз до вуха, що гуляю знамените i що я прегарний мотиль!
Я смiялася. Я смiюся завсiгди, коли менi приходиться таке слухати. Лена каже, що це негарно — смiятися панам в лице, але ж я не можу ïх за те подивляти! Насмiюся з них добре, насмiюся й поверну спокiйна додому.
Минаючи в танцi Орядина, я уникала його погляду. Боялася з ним стрiнутись, хоч хотiла того. Ах! я не розумiла вже себе добре. Я мов потонула всею душею в якусь весну! Мов перебралася в якийсь цiлком новий препишний стрiй!
Пiд час малоï паузи в танцях надiйшов i вiн до мене. — До вас годi добитися, — говорив, усмiхаючись. — Я жду вже пiвгодини й дивлюся, коли лишать вас в супокою, та ледве дiждався.
З тим подав менi рам'я й ми пiшли, як багато iнших пар, проходжуватися по залi. Вiн говорив менi щось про танцi i що не танцює, а я завважала з зачудуванням, що на нас звернулися всi погляди й слiдили цiкаво. I чому ж дивилися так всi на нас? Чим рiзнилися ми вiд других пар? Може, я справдi така велика, як Лена не раз мовила, i впадала при нiм в очi? Але нi! Я лише трошки вища i тонша вiд Лени — так це не могла бути та причина; а вiн був гарний i елегантний, ростом трохи вищий за мене — i я не могла так страшно при нiм виглядати!
Чи вiн не спостерiг, як за нами зверталися голови поважних матрон i мужчин? Я не сказала би, що зверталися зi злим виразом! Нi! Але все ж таки зверталися!
Вiн не бачив нiчого.
Ступав собi так свобiдно, майже гордо, мов провадив бог зна кого! А я, певна, що вiн бiля мене, була й собi не менше гарно настроєна. Раз стрiнули ми й Лену з якимсь панком, i вона усмiхнулася до мене значущим усмiхом.
В тiй самiй хвилi глянув менi Орядин допитливо в очi.
— Я й забув спитатися в вас, — казав вiн, — як вам подобалася концертова музика?
— Добре, — вiдповiла я, але я вiдчула, що вiн хотiв щось iнше почути, напр., чому на моïх очах були хоч i як слабi ознаки плачу?
— Я люблю музику, — говорила я далi, не звертаючи уваги на його допитливий погляд, — i жалую досi лише того одного, що не вчилася ïï.
— А в iншiм ви щасливi? — спитав вiн жартома.
— На такi питання треба багато вiдповiдати. Передусiм треба мати й дар бути щасливим.
— А в вас того дару нема?
— О, противно! — вiдповiла я живо. — Я би навiть важилася сказати, що в мене є дуже великий дар до того. В деяких хвилях вiдчуваю так виразно, що я властиво натура страшно жадiбна життя! Берусь за все надто гарячкове, так мовби менi не мало стати досить часу, щоби всього зазнати. Добра i зла життєвого! Що це таке?
— Це вже вдача така, — вiдповiв вiн, i його очi промайнули палко по менi. — Я не можу цього об собi сказати. Менi чогось зовсiм не спiшно знати, що дарує менi доля, хiба дещо рад би я знати. — Нараз спитав живо, вп'яливши в мене своï великi чорнi очi (ми вже сидiли) : — Ви знаєте, хто був мiй батько?
— Знаю!
Мовчанка.
— Моя мати вмерла цiлком молодою, я навiть i не пам'ятаю ïï...
— I я свою ледве пам'ятаю, — замiтила я пiвголосом.
— Так? Бо мою забрали боги етикету; отже, вiд тих нема менi чого доброго надiятись. Скiльки то зароду зла в менi, — iронiзував, — а скiльки легкодушностi! Ви би не повiрили!
— Ви самi в то не вiрите, ви, певно, лиш огiрченi!
— О; в цiй хвилi зовсiм нi! — вiдповiв майже весело. — Тi, що пересвiдчували мене об тiм, то люди практичнi, розважнi — i може, й не помиляються. Врештi я й сам вiрю, що можна унаслiдити, напр., характер i т. п. Чому би це не мало бути правдою? Одно виявилося вже. Я палкий, непостiйний, навiть пристрасний, а деколи то нi з цього, нi з того не додержу вiри, мов та собака! — i засмiявся тихо.
— О! Чому ви так говорите?
— То не говорити вам того?
— Нi!
— Коли менi хочеться вам це сказати!
— То ви справдi такi?
— Справдi.
— Я не вiрю. Не вiрю, що ви вiроломнi супроти себе!
Вiн поглянув на мене зчудованим поглядом. — Супроти себе? Нi, над тим я не думав. Я думав об вiроломностi супроти других, а це знов щось iнше.
— Ну, це щось майже звичайне, — сказала я. — Чому лише одну картину любити в своïм життi, коли ïх так багато?
— Тепер ви iронiзуєте...
— О, зовсiм нi. В мене суть своï погляди на вiрнiсть.
— Але деякi картини зостаються нам прецiнь майже на цiле життя в пам'ятi, — промовив потiм зниженим голосом. — Примiром: котрi роблять на нас своєю красою або своïм сюжетом сильне враження. Ви не вiрите? . — Чому нi? Я любила свою бабуню з цiлоï душi, любила надi все, а проте люблю майже так само i свою матiр, хоч ïï майже не знаю. Дивуюся сама, з якоï хвилi остався образ ïï в моïй пам'ятi i чому саме з тоï хвилi! Я мала ледве три чи чотири роки i, захорувавши раз, переплакала тодi цiлу нiч, а вона не спала зi мною також цiлу нiч. Другого дня винесла мене в город. День мусив бути прегарний, бо я надворi переслалася. Проснувшися, менi хотiлося бавитись. Вона встала — ах, ïï мусила болiти голова, бо вона була така втомлена! Довге, довге волосся ïï було цiлком розплетене i вкривало ïï стать золотим плащем майже до землi. Вона пiднялася на пальцi, щоб уломити менi галузочку цвiтучоï акацiï — i так бачу я ïï донинi, так, як спинається на пальцi, з пiднятими вгору руками, в якiйсь яснiй легенькiй одежi... Тоту картину, чи лiпше сказати: тоту хвильку, зберегла я донинi у своïй пам'ятi i задля того образу, виритого в моïй душi, я люблю ïï. Чому вбилося те все в тiй хвилi в мою пам'ять? Чому не в iншiй, напр., в такiй, коли давала менi щось, на що я була дуже ласа? Чи це не цiкаве?.. I до цього образу з тоï хвилини нав'язує моя уява рiзнороднi iншi картини, рiзнороднi подiï, i я так люблю ïï! Той образ мiг на мене лише своєю красою зробити враження на цiле життя — не правда ж?
— Правда, правда! — вiдповiв вiн iз сяючим поглядом. — I ви мусите бути цiлком до неï подiбнi...
— Бабуня казала!
— Лорден зве вас Лореляй. Я би вас також так звав, якби не вiн перший ужив того прiзвиська.
Я усмiхнулася.
— Але вiн менi надто ненависний, — говорив Орядин, — щоби я повторяв те, в чiм вiн любується, i тому я надам вам iнше iм'я.
— Наприклад: яке?
Вiн подивився на мене якось так чудно-чудно, що я, спаленiвши, опустила очi.
— Не знаю, чи ви згодилися би з тою назвою, — спитав зворушений.
Я не питала бiльше. А вiн мов боявся, щоб слово те не вирвалося йому самовiльно з уст, i також замовк. Через хвилину обiзвався:
— Вiн змалював мене не дуже гарно перед вашою рiднею, як я довiдався, а до мого дядька донеслося вже, що я споганюю свою будучнiсть, бавлячись в Лассаля.
— Це й я чула.
— А що ви думаєте?
— Я би хотiла, щоб ви менi самi сказали, що я маю думати!
— Ви — добрi! — сказав вiн з поглядом щироï подяки. — I я недармо повiрив у вас зараз з першого разу. Повiрив у якусь щирiсть у вас, як вiриться в поворот весни! А щодо лассальства, то рiч мається так: якимось наслiдником Лассаля я не є; лише та справа, для котроï працював вiн i для котроï боровся, займає й мене, так як i багато-багато других. Але мiй план життя iнший. Перше хочу осягнути независиме становище i здобути собi способи до борби, а опiсля стану боротися з тим, що менi буде здаватися найтяжчим лихом нашого народу. Нинi не можу означити ясно, на що кинуся вперше. Кождий час має своï рани — i я би кинувся на все лихо, задавив би все вiдразу, якби до того було в однiм чоловiцi досить сили. Але поки зможу свою цеглу доложити до великого будинку, хочу здобути те, що менi до того потрiбне!
Тут промовчав хвилину, стягнувши грiзно брови, i по нiм було видно, що бореться з думками.
— Боже мiй! — промовив опiсля з якогось наглого зворушення здавленим голосом. — Коли подумаю, скiльки в нас працi потрiбно, скiльки сили й науки, який той час короткий, в котрiм можна щось зробити, а яке життя приготовлюють менi моï кормильцi, то приходиться хiба збожеволiти!
З його грудi вирвався мов стогiн, а по менi холодом пробiгло. Вiн затиснув уста, силкуючись успокоïтися, а мiй погляд опинився на його лицi. Вiн був сильно зворушений, але й я не мусила в тiй хвилi спокiйно виглядати, бо коли кинув на мене оком, показався на його устах гiркий усмiх.
— Бачите? — промовив впiвголос. — Я дiйсно пристрасний, але я не винуватий тому, що в моïх жилах не пливе зовсiм бiла кров i що вiд часу до часу пробивається в менi — як дядько каже — квiнтесенцiя мого люду!
Саме в цiй хвилi надiйшов до мене якийсь молодик i попросив до танцю.
Я вiдказала, дякуючи. Вiн видивився зчудовано на нас i вiддалився, звиняючись. Може, уразився? Нехай i так! Менi байдуже!
— Ви наразилися задля мене! — промовив Орядин. — А чи я заслужив на це?
— З пустих поговiрок не роблю собi нiчого! — вiдповiла я зневажливо.
— Але коли б вони не були пустi (вiн дивився на мене дожидаюче, гаряче), — тодi що?
— Тодi терпiла би! — вiдповiла я мимоволi покiрно, покраснiвши вiд його погляду. — Але це не важне, — додала я гордо, — лучче скажiть менi, яке життя приготовлюють вам.
— Моя родина приневолює мене йти на теологiю.
— Отже, це правда?
— Правда, правда! Наука, котру вибрав, вимагає бiльше грошей, а я... знаєте самi! Я розумiю, чому вони бажають одного, а не хотять другого! Я для них чужий, а тепер, коли ще домагаюся свого, т. є. того, що мiй дiд оставив менi на студiï, став я аж недолюдком! Це огiрчує мене до крайностi. Лучче були би зробили, якби були мене вiддали моєму батьковi зараз першоï доби по смертi матерi, як вiн цього добивався. Я би, може, ходив нинi зi скрипкою пiд пахою, проживаючи життям простого селянина, не сумуючи по образованому нi холодом, нi голодом. Або нехай би вiддали братовi батька, як обидва того хотiли. Але тепер посилати мене. до них, коли один не хоче про мене нiчого знати, бо з мене зробився панич, а другий, хто знає, чи й живий?.. Тепер, коли свiтло знання й iншого життя розкрилось передо мною, коли стою так близько до свого полудня, оставити мене на ласку й неласку недолi — це не впору жарт! Впрочiм, я не домагаюся ïх добра, лише свого. Прикро це лише настiльки, що я на те спустився. Якби не це, то я робив би собi мало що з того; жив би так, як досi. З своєï школярськоï працi, а не ïх хлiбом.
— А на стрийка зовсiм не надiєтесь? — спитала я.
— Нi. Це темний чоловiк. Вiн каже або йти на мужика, або як вже в пани, так iти на попа. Iнший стан в нього пiдлий. Каже: висисає мужикiв!
Вiн замовк роздразнений, а я не могла здобутися на якiсь його настроєвi вiдповiднi слова. Менi було його жаль, i я була цiлком перенята його долею. Вона була подiбна до моєï, мов одна крапелька води до другоï, i лучча лиш тим, що вiн яко мужчина мав вартiсть, а я яко женщина нi!
Перед нами уставлялися пари до кадриля й декотрi з них, оглянувшись поза себе i побачивши нас побiч себе, споглядали на нас цiкаво. Вiн замiтив це i звернувся заклопотаний до мене.
— Я поганий самолюб! — сказав. — Оповiдаю вам бог зна що за себе i не бачу, що ось тут твориться. Ви би, може, й гуляли, якби... — Вiн не вспiв докiнчити речення. Перед нами з'явилася, наче вкопана, наче з землi виросла — тiтка.
Один-однiсiнький погляд на ïï ледянi очi, на ïï лице з устами, згiрдливо стисненими — i я спiзнала, що вона у воєннiм настроï. На вершку ïï високоï, модноï фризури4343 дрижали кiнцi стяжок фiолетового чепчика, що стирчали догори, а страусове перо, що по довгiм вiдпочинку на днi ïï найдорожчоï скринi опинилося цього вечора на такiм високiм становиську, дрижало i хиталося сумно з причини надто енергiчних рухiв голови.
— Ти тут сидиш? — спитала холодно.
— Тут, тiточко.
— Ангажована?
— Нi...
— Прошу уважати мене за свого дансера! — вмiшався чемно Орядин, склонившися передо мною. — Я сам в цiй хвилi хотiв просити вас о цього кадриля.
Тiтка мов не добачувала його.
— На тобi Ленину мантильку i вiднеси ïï до побiчного салону або до гардеробу! — розказувала, випрямившись, мов свiчка.
I я ïï надто добре зрозумiла.
Мене не гуляючоï не смiв нiхто бачити, а в товариствi Орядина не хотiла вона мене бачити. Те мусила я зрозумiти, а зрозумiвши, мусила виконати ïï розказ, коли не хотiла викликати своєю впертiстю гiркоï бучi дома.
Краснiючи з упокорення аж пiд волосся, я пiднялася, щоб сповнити ïï приказ, але Орядин заступив менi дорогу.
— Невже ж би ви дiйсно трудилися сама задля цеi дрiбноï справи? — обiзвався, усмiхаючися якось дивно. — Дайте менi! Я передам ïï якомусь слузi, щоб мав нагоду цього вечора сповнити свiй лакейський обов'язок! Ми маємо прецiнь танцювати!
У тiтки заiскрилися очi, i вона пiдняла гордо голову.
— Ти чула, Наталко, що я говорила?
— Чула, тiточко, я йду.
— Пiдете самi? — звернувся Орядин до мене, й я налякалася його погляду. Його очi запалали наглим гнiвом, а його смагляне лице поблiдло.
— Я вернуся зараз, пане Орядин, — замiтила я, вiдповiдаючи йому благаючим поглядом. Нехай би вже мовчав!
— Ну, коли хочете самi вiднести, так я вас проведу. — I, незважаючи на тiтчину смiшну, розказуючо-зарозумiлу поставу, подав менi рам'я й, забравши вiд мене нещасне соrpus delicti4444, пiшов зi мною. Вона осталася, мов скаменiла, на своïм мiсцi. Я не оглядалася за нею. Але менi здавалося, що i всi прочi гостi почули, так як я, слiвце, що вона просичала: Scan-da-los!4545
У великiй притикаючiй кiмнатi було багато гостей. Деякi грали в карти, деякi в шахи, а iншi знов балакали свобiдно при скляночцi.
В однiй частi кiмнати, коло великого, квiтами заставленого вiкна вiдкрив Орядин ще вiльне мiсце, i майже незамiченi пiшли ми обоє туди. Менi пiдсунув вiн фотель, а сам притягнув для себе крiсло.
Я не сiдала. Вiдвернувшись до вiкна, старалася опанувати зворушення, котре заволодiло мною так сильно, що я трохи не плакала. Нiколи не вiдчувала я так глибоко упокорення i зневаги, як цього вечора, i нiколи не болiло воно мене так сильно, як в цiй хвилi!
— Чи ви боронитесь завсiгди так? — спитав вiн, приступаючи ближче до мене i стараючись ухопити мiй погляд.
Я не могла вiдповiсти. Затявши зуби й силуючись здержати сльози, що тиснулися насильно в очi, я поступилася вiд нього за групу густих олеандрiв, що стояли тут, немов жива стiна, та вiдлучали нас вiд прочих гостей, i втерла крадькома сльози.
Але вiн це вже замiтив i зараз спинився бiля мене.
— Ви плачете, — сказав зворушеним голосом. — Бачу, що це я виновником цiлоï пригоди, менi це страшно прикро!
Я заперечила мовчки головою.
— Нi? О, так, я ж це вiдчув! Вже з початку цього вечора вiдчув я. Менi це тим прикрiше, що, стрiнувши вас...
Вiн не докiнчив речення. З невимовного жалю, що обгорнув мене нагло наново, немов могутня, довго здержувана хвиля, закрила я скоро лице руками так, як чинила це вже дитиною, коли мене сильний бiль або смуток обгортав — i тихий, ледве чутний стогiн вирвався крiзь затисненi уста.
— I ви кажете, що нi? — промовив голосом, тремтячим вiд зворушення. — Але я знаю... успокойтеся! Прошу вас, успокойтеся!.. Цей раз, цей однiсiнький раз зробiть це для мене! — I вiн стягнув лагiдно моï руки з лиця i притис ïх щиро до уст. — Я вас прошу! Прошу вас так, як проситься того, кого любиться! Чуєте, кого любиться, любить!
Цього було забагато на одну хвилину. Вiн притягнув мене гарячим рухом до себе, i я мимовiльно склонила лице на його груди.
Чи я плакала?
Я вже не знаю. Жалем, зворушенням i якимсь несказанно гарним, перемагаючим чуттям приголомшена, я майже не пам'яталася. Я знаю лише, що вiн гладив моє довге ненависне волосся лагiдно-лагiдно, мов мати, нiжною, люб'ячою рукою i що говорив тихим здавленим голосом якiсь успокоюючi, добрi, а заразом — боже! — i чудно роздразнюючi слова. Слова, якими говориться до малих, пристрасно люблених дiтей...
Опiсля я почула край чола його уста, почула ïх на руках, на волоссi; почула, як билося сильно його серце, вiдчула його зворушену душу — i я схаменулася. Обгорнена гарячою струєю сорому i переляку, я подалася взад, вiдвертаючи паленiюче лице в тiнь, щоби не бачив!
Але вiн був мов оп'янiлий.
Обвивши мiй стан рукою, впився своïми гарячими очима в мiй вид.
— Пожди ще, русалко! — шептав пристрасно. — Ще хвилину, одну-однiську! Хвилину ще! Я люблю тепер! Досi не любив ще нiколи. Ти також нi? Скажи, пташко, ти також нi?
— I я нi, досi нi!
— Так любiмося! — шептав вiн...
Вiн цiлував нечутно кiнцi пальцiв моïх (лице я ховала), голубив до себе. — Нехай, — казав, — насичуся цею хвилиною за цiлий час, в котрiм мене нiхто не любив... i — на довгий, довгий час! Завтра я вiд'ïжджаю!
— О боже! Це не може бути!
— I я би не хотiв.
— Так останься!
— Остався б, рибко, й обороняв би тебе, але я мушу!
— Тепер, Орядин?
— Тепер, тепер, коли я тебе найшов, русалко прегарна! Коли я тебе не випускав би нiколи з рук, коли тебе любив би й упивався твоєю любов'ю!
Я сидiла в фотелю, байдужна на голосне сусiдство, i слухала з широко створеними гарячими очима уважно його слiв. Вiн також, окрiм мене, не бачив нiкого. Сидiв близько мене i говорив упiвголос, що не бачив нiколи такоï людини, як я. Що полюбив мене з першоï хвилi, коли побачив мене, i що не забуде мене нiколи. Вiн не знав, що моє положення таке безвiдрадне, що моє окруження таке невiдповiдне. Вiн ненавидить ту, що зветься моєю тiткою; вiн задавив би ïï, ту мегеру, ту препогану жiнку! Нi, нема на цiлiм свiтi гидшого з'явиська, як жiнка без чуття, без тонкостi, з сухими, чисто практичними поглядами... А я, прегарна русалка його, царiвна його, з сумлiнням, нiжним, мов павутина, я виростала пiд ïï безпосередньою опiкою i доглядом i мала годуватися ïï любов'ю! Нехай я стопчу ту любов i нехай анi не корюся, не пiддаюся нiчиïй властi, нiчиïй! Чи я це чую? Лиш (вiн усмiхнувся гарно), лиш його!.. А я подала йому руку.
— Будучнiсть наша, — мовив з сяючими очима, — i коли вже дiб'юся до цiлi, тодi я прийду! А до неï дiб'юся! Вже який я непостiйний i вiроломний, але в дечiм я й вiрний! Ти будеш бачити, пташко!
Справдi, я хотiла, бачити й я знала, що побачу, я це вiдчувала цiлою душею, всiма нервами. О боже, як все гарно складалося! Коби лише скорше, скорше, коби лише борше4646 забратися звiдси, дiждатися полудня... Ах, я була така щаслива, була така упоєна, перенята ним, його iстотою, кождим його словом i духом, що — як те море з берегiв, так виступила з себе.
— Коби лише скорше, Орядин! — заговорила я, вп'яливши очi в його гарне iнтелiгентне лице (щоби насититися також, говорячи вже його словами). — Я хочу жити, Василечку, прегарним, чудовим життям. О, ти не знаєш, ти не можеш знати! Чому це так, — шептала я в поспiху, — що ти не можеш в тiй хвилi мою душу чути? Ти почув би таку пiсню, якоï не чув досi нiколи в життi. О Орядин! — i розсмiялася з якогось щастя. — Я тебе дуже люблю! — Його рука звисала з поруччя крiсла, нiжна, бiла, в пальцях тонка, майже жiноча; я ïï вхопила так, як чинила це в превеликiй, розкiшнiй радостi з рукою бабуниною, i притисла ïï бурливо до себе. — Як ти будеш вже у цiлi, тодi ти прибудеш! О, яка я горда!.. Але я твоя царiвна... не правда ж? Твоя, Орядин! — I знов смiялася, мов та пустотлива дитина.
— Моя! I як то дивно, дивно, що ми досi не зналися!
— А тепер нараз так добре пiзналися! О Орядин, я аж тепер вiдчуваю, яке життя прегарне!
— А я, — що любов така могуча сила!
— Ми якраз шiсть разiв бачилися, а нинi... подумай лише! — I веселий, майже свавiльний усмiх завмер на моïх устах, слова урвалися... На порозi нашоï кiмнати появилися двi статi: Лена з ще одною дамою. Обидвi пiдходили до нас. Стара дама прижмурила очi, нiби не розпiзнавала мене добре, а опiсля звернулися ïï очi на його. Лена несла голову на тiтчин лад.
— Де моя мантилька? — кликнула грубо. — Дай ïï тут i ходи додому! Мама кличе, але зараз, бо на нас чекає повiз пана М.!
Зi мною враз пiднявся й Орядин, i я глянула на його. На його устах грала лиха усмiшка, а очi його спинилися ворожо на розiгрiтiм лицi моєï кузинки.
— Таки зараз мусить iти панна Верковичiвна? — спитав з нетаєним насмiхом.
— Повiз чекає!
— Ага, повiз!
Мов пiдтята одним замахом, мов зiв'яла, звернулась я до нього. Завтра, т. є. за кiлька годин, вiд'ïде вiн! Моє щастя скiнчилося! Мовчки подала я йому руку, а вiн стиснув ïï так само мовчки. В нього горiли очi, а я чула, як зi мною заходила змiна. Справдi, моє щастя скiнчилося! Опiсля розсталися ми. Як увi снi, оглянулась я ще раз за ним. Вiн стояв на тiм самiм мiсцi, не звертаючи з мене очей... О, того погляду я нiколи не забуду! Шалена розпука пiрвала мене, а з грудей вирвався зойк. Чому я не мала при нiм остатися? Чому? Я ж його любила, любила, любила! Я — його царiвна!..
III
Вiд'ïхав. Для мене все завмерло. Ходжу, блуджу, нагадую собi... його нема! Нi в чiм нема! Нiде нема! Хвилями шалiю, i товкла би головою об стiну. До послiдньоï сльози ридала би за ним! Нi, кривавими слiзьми ридала би за ним!
Понурi маси мряк тягнуться над горами, вiтер гуде лиховiсно. Смереки на горах хиляться, потрясуванi ним, мов у шаленiм болю. Я тут, у долинi, сиджу сама i прислухаюся вихровi своєï душi...
Дика, невгомонна туга розриває моє серце. Моє щастя скiнчилося...
— Ти виглядаєш, Наталко, — каже тiтка, — так, якби ïла саму крейду, а твоï очi дивляться так, якби перед ними ставали щохвилi iншi мари!
Лена усмiхнулася двозначне.
— Може, й стають мари, мамочко; адже послiднiй концерт викликав ïх! — I ïï уста викривилися насмiшливо. Тiтка пiдняла очi вгору i, зiтхнувши, сказала гiрко:
— Пошануй мене, моя дитино! Пошануй, не згадуй тих Славних людей, бо менi й без них гiрко!
— Знаєш, мамочко, що вiн таки не вступив на теологiю?
Я сидiла мовчки над шитвом.
— Так куди забрався?
— До В., мамочко! Хоче таки права кiнчити чи якiсь iспити здавати. Бог його знає! Хоче таки в адвокати йти. Так оповiдала Зоня, мамочко, бо мене тото нiчого не обходить, так як i вiн не обходить мене нiчого. Заким то вiн чого дiб'ється! А ще тим бiльше, що має лише з лекцiй удержуватися. Перед своïм вiд'ïздом сварився страшно з Маєвським. Казав йому, що вiн лихвар i що не соромиться сирiтськими грiшми добувати знов чуже добро! Але що вiн, Орядин, буде паном йому на злiсть, всiм своïм ворогам на злiсть! Таке там було, мамочко. Вiн вiд'ïхав тому так несподiвано скоро, бо йому прислав якийсь товариш його, якийсь син багатого шляхтича, грошi, i вiн до нього поïхав! Бог знає, мамочко, як вiн буде крутити або вже й крутить, мене то нiчого не обходить. Зоня така рада, що вiн вiд'ïхав! Каже: через нього дома лише сцени. I все через грошi! Врештi, якось жили би, казала, але через грошi... Тепер ïм усiм мов камiнь iз серця спав.
При ïï послiднiх словах я тихо засмiялася.
— Чого ти смiєшся? — спитала тiтка.
— Що ïм камiнь iз серця спав. Вiн упоминався за спадщину по своïм дiдовi, за грошi, випозиченi Маєвським, i через те стався каменем...
— Це вiн тобi певно оповiдав, коли ви сидiли в поетично украшенiм кутi, а я мало що з сорому в землю не запалася, що кревнячка мого мужа вдається в розмову з соцiалiстом! — I ïï зимнi очi спинилися проникливе на менi.
— Оповiдав менi! — вiдповiла я, зворушена вже.
— Ха-ха-ха! Славно! Не говорив тобi також, що тебе любить? — Тут Лена засмiялася вголос.
— Ви не годнi менi вже болю завдавати, тiточко, нi! — Це промовила я цiлком спокiйно, але заразом перелякана своïм змiненим голосом.
— Чому ти так побiлiла, коли невинна?
— Чому? Мабуть, тому, що я слаба, що безнастанна боротьба з вами нищить моï сили. Ви, певно, не гадали нiколи над тим, що струна, натягнена над мiру, вривається.
Вона усмiхнулася холодно.
— Отже, слаба! Дивно лише, що виросла в тiй безнастаннiй боротьбi, мов тополя. Але ти, певно, о нервах думала?
— О нервах!
— Ну, видиш, я зрозумiла тебе зараз. Бiда лише, що якраз я в нiякi нерви не вiрю. Тому не вiрю, що дiждалася вже майже п'ятдесятьох рокiв, а не мала нагоди пiзнати ïх впливу. В тебе суть нерви, а, я, бувши в твоïм вiку, мала замiсть нервiв соромливiсть. Розумiєш мене? Соромливiсть! З соцiалiстами я не вдавалася, а писати також не бралася. Я бралася за голку, за варення, за прятання4747, за молитвеники — за тото бралась я, але за нiякi питання та iдеï... Ха-ха-ха! Нехай мене питали би, я вже знала би що вiдповiсти. Ну, в тебе воно iнакше. Погляди вже iншi — тому, мабуть, твоя кров винна. Ти вдалася в твою матiр, а, вона походила з вiйськових. Якi вiйськовi люди — то ми знаємо. Чи це було, напр., в порядку, що вона була з твоïм батьком п'ять рокiв заручена? Що заручилася ще з гiмназистом? Я те все знаю i для того тримаю тебе в руках; для того стараюся неустанно зломити й направити твою натуру, бо я знаю, що то значить легка кров. Звiдки бралась би у тебе зухвалiсть говорити з мужчиною, коли це я вважала невiдповiдним? Звiдки береться в тебе кокетерiя? Я ïï тебе не вчила! Я тебе не вчила, саме тодi спускати очi, коли мужчина при тобi, щоби вiн подивляв довгi вiï!.. Це вроджена кокетерiя. Яблуко не вiдкотиться нiколи далеко вiд яблуньки. Ти донька твоєï прегарноï матiнки, котра бавилася в аристократку i завела велику бучу, що ïï брат жениться з донькою чесного купця, i котра опiсля сама вийшла за попа! Тямлю, що по тих ïï словах я спинилася бiля неï.
— Обиджайте мене, зневажайте, як хочете, — промовила я дрижачими устами, — коли це дає вам якесь вдоволення i має бути помстою за мою матiр, але ïï саму оставте в спокою! Не вам годиться згадувати менi о нiй, не вам, що ви, мабуть, так само ненавидiли ïï, як i мене. Я знаю це з уст моєï бабунi!
Ïï очi заiскрилися, i вона змiряла мене зневажливим поглядом.
— Але не тобi годиться давати науку менi, що з моєï ласки живеш, те собi запам'ятай! А щодо бабунi, то ïï словами не зiб'єш мене з толку. Я лiпше знала обох, як ти. Одноï ти не знала зовсiм, а друга розвезла тебе i впоювала вже з дитинства панськi забаги. Тим-то i не могли ми нiколи погодитися. А що я властиво хотiла сказати, то було це, що нехай би менi офiцер станув перед очi, нехай би менi на мою дитину вiдважився поглянути, то ж то почув би своє! А коли тобi хочеться вийти за шабельку або за соцiалiста, то — про мене! Я своï руки обмию i не буду нiякому скандаловi винна! Моє сумлiння чисте, я досить навчала i говорила!
Я хотiла щось вiдповiсти, але саме в цiй хвилi створила мала Катя дверi i, звертаючи головку в тiтчин спосiб до мене, закликала:
— Ходи, Наталко, покажи менi, як задачу робити! Не знаю, як ïï писати, ту дурну задачу!
— Зажди хвилину, прийду пiзнiше!
— Ждати? Я не хочу ждати. Я мушу тепер написати задачу, пiзнiше хочу бавитися та й вже. Ходи! — вона тупнула нетерпеливо-розвезено ногою.
— Катя! Коли кого о що-небудь проситься, то чиниться це в спосiб чемний! — упiмнула я.
Дiвча дивилося менi через хвилину серйозно в очi. Опiсля глипнуло скоро на матiр i, закопиливши спiдню губку, сказало:
— Ти не смiєш менi розказувати, розумiєш?..


Менi осталися лише книжки по його вiд'ïздi. Читаю дуже багато. Хочу станути духово на рiвнiм степенi з ним: хочу, щоб не хилився до мене. З ним враз хочу здiйматися почерез усi перепони, усi труди, почерез увесь бруд життя, хочу летiти, дiбратися до щастя, до полудня...
Передумую цiлу його iстоту, почавши вiд поодиноких поглядiв його, аж до його характеру, до його натури. Раз сказав вiн:
Менi закидують, що я не постiйний; це може бути, але в двох речах я консеквентний4848, а то — в ненавистi до ворогiв мого народу, i в ненавистi до тих, котрi мене вразять свiдомо. Гай, гай, який я тодi консеквентний! Ви не повiрили б.
А в любовi чи буде вiрний? О, вiн буде вiрний, адже вiн упоюється сам любов'ю! Нi, я остануся вже на цiле життя царiвна його, прегарна русалка його! Я це вiдчуваю. Вiн же дiб'ється до мети, любов до мене буде йому додавати сили. О, так! Адже вона та сила, що творить. Чи не так? Любов усе переможе. Я лише журюся, як вiн буде жити, з чого жити?.. Вiн ненавидить тiтку, але вiн не знає, як я ненавиджу того, що зветься йому дядьком. Це правда, що вiн лихвар, поганий, скупий чоловiк; про те натякнула менi панна Марiя сама в однiй гiркiй хвилинi. На жадання Орядина, щоб видав йому хоч дещо з його маленького капiталу, вiдповiв вiн, що капiтал той лежить в домi, в котрiм i вiн, Орядин, пересиджує. Нехай позичає на дiм, у кого хоче, вiн не має нiчого проти того. Так, а дiм записаний на Зоню, за котру одну дав би собi i голову стяти. Такий вiн!
Але я вiрю в Орядина, в його здатнiсть, в його волю, i тому успокоююся. Молилась я рiдко досi, але за його буду молитися. На горi, в тихiй глибинi лiсу буду молитися. Над сиротою бог з калитою, — так бабуня казала!


(Дев'ять мiсяцiв пiзнiше).
Гу! Як мене переняло холодом! Грiюся i не можу розiгрiтися... Ха-ха-ха! I чи я все добре зачула, добре зрозумiла? Все? Боже мiй, боже! — i аж нинi дiзналась я о тiм всiм!..
Перед п'ятьма мiсяцями писав Орядин до Маєвського, щоб йому прислав його грошi. Благав на чiм свiт стоïть. Писав, що млiє з голоду, що лекцiй, на котрi числив iз певнiстю, не може дiстати, а товаришi, що спомагали його дотепер, бiднi, i вiн не може приймати вiд них нiчого, давиться ïх данинами. I много, много такого! А Маєвський вiдписав йому на те, що коли медведевi дiється добре, то нехай не йде на лiд гуляти. Що вiн йому нiколи хлiба не жалував, дверей перед ним не зачинював. Що був йому завсiгди щирим дорадником i заступав радо мiсце батька; що останеться таким i на будуче. Однак вибраний Орядином завiд не для його. .Не для бiдного сироти, котрому батько оставив лише скрипку, а мати золоту обручку. Що дiдом оставлений грiш має бути на випадок хороби або iншого нещастя. Дiд його бажав собi також, щоб вiн вступив на теологiю, в ïх родинi були з роду в рiд самi священики. Вiн, такий сирота, повинен придержуватися традицiï i звичаïв родинних i, яко син селянина, звертатися до народу й жити з ним. Нехай тому не фантазує про бог зна що, а вертає хутко додому та й вступає на теологiю, бо час уходить i не вертається. Це вiн пише йому зi щирого батькiвського серця i яко старий досвiдчений чоловiк, котрий вмiє з життям числитись, хоч був також колись сам молодим, гарячим молодцем...
П'ять мiсяцiв пiзнiше, значить тепер, писав знов.
Сивiє, каже, з гризоти та впослiднє просить о своï грошi. Йому ведеться просто, як собацi. Не пiшлете менi моïх власних грошей, пише, то удамся до суду! Схаменiться, коли не хочете мати людськоï душi на сумлiннi. Не пхайте мене в погань i не забувайте, що викликає нужда в людськiм серцi!
А вiн, Маєвський?
— Отже, судовi хоче вiддати мене мiй син, — казав. — I дiждався я з бiдноï, на смiх полишеноï сиротини на старi лiта пiдпори! — I розсмiявся гiрко. — Га! Нехай вiддає; це вже наслiдки нинiшньоï модноï фiлософiï; i я покорюсь ïй. Я лише спитаюся: чи має вiн свiдкiв на це, як менi дiд його передав грошi? Якi грошi? Скiльки ïх було? I що вiн, дiд його, справдi передавав менi ïх? I пiд якою умовою? Врештi, кiлько разiв казав я йому, що та дрiбниця, яка осталась йому по дiдовi, лежить ось тут у домi, що не пропаде! Досi вiн i не питався про те докладно, що властиво осталось йому вiд його родини, аж тепер нараз! Я бачу за тим щось iнше, — казав дальше. — То пахне чимось iншим; пахне вже юридичними штучками, яких не видумала його голова. Але нехай! Вже який я собi й є незначний i простий чоловiк, але останнього кусника хлiба не зречуся через його! В мене є i своя дитина! Нинi-завтра я замкну очi, i хто тодi стане про неï дбати? Менi би вже й не ходило о тих бiдолашних кiлька ринських, але менi ходить о те, щоб його чортiвську зухвалiсть зломити. Зi своєю загорiлiстю вiн заженеться в нещастя. Вiн слухає модних принципiв, а знаєте, пане професоре, душу тих принципiв? Вона ось в тих немногих словах: Що твоє, то й моє, але що моє, то не твоє! Зрозумiли, куди стежка в горах? Але най-но (шепотiв злобно), я заграю йому iншоï пiсеньки! Заграю ïï, лише най ще трошки зажде! Я лагiдний, доки лагiдний, але як раз страчу терпеливiсть, тодi не ручу за себе!..
I пiшов. Ще дзвенить менi його масний, фарисейський голос в ушах, ще хата мов тремтить досi, як трiснув сiнними дверми за собою. Як я його ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!.. Iсусе Христе!
Таким самим солодким, жалiсним, рiвним голосом обманює вiн i мужикiв, видирає в них грошi за найменшу провину, за дрiбку сухого ломаччя або за те, як здибле кого в лiсi...
Я перешукувала судорожне тремтячими пальцями всi висувки свого комоду, всi пуделка в нiй. Думала найти хоч щось, на грiш подобаюче. Але я найшла лише кiлька старих, продiрявлених монет, якi дiстала раз вiд бабунi...
Глуха, несказанна розпука обгорнула мене.
Що дiяти?
Передумую раз у раз те, що почула.
— Посилайте грошi на дорогу i пишiть, най вертає! — радив вуйко щиро.
— I побачили б ви його, якби я пiслав грошi на дорогу! — смiявся надлiсничий. — Поверне вiн сам! Лише най поживе там ще трошки, най поживе! Не знаєте? До часу збанок воду носить!..
Я закрила очi руками, а вiн з'явився перед моєю душею.
З'явився блiдий, з тлiючими очима, в старiй одежi, голодний!
Я зойкнула. Орядин! чи ти бачиш? Я не в силi тобi помогти! Я, царiвна твоя!
I я наче зiв'яла вiд двох годин.


Минають днi, минають ночi,
Минає лiто, шелестить
Пожовкле листя... гаснуть очi;
Заснули думи, серце спить.
I все заснуло — i не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по свiтi волочусь,
вже й не плачу й не смiюсь...
Т. Шевченко
Чи моя душа з утоми завмерла? Чи вбiйча, безнадiйна одностайнiсть зробила мене байдужною? Я вже не розумiю себе. Живу вiд рана до вечора, бо вечора дiждатися треба, а нiч пересплю, бо за нею наступає ранок. Менi однаково, що завтра буде, а позавтра? теж байдуже!
Деколи обзивається в менi голос, що життя винно менi ще багато. Тодi згадую його i розум трачу. Плачу, аж доки не успокоюся. А супокiй цей, то ледоватий, тупий сум.
Не раз знов в гарячих днях, коли воздух аж жаркий, опадаю зовсiм iз сил. Тодi кидаюсь де-небудь у траву i придивляюся малесеньким, ледве видним мушкам, як кружляють у воздусi. Часом засипляю, а вiн — немов лише того ждав — присниться. Завсiгди палкий, веселий... смiється з мене, що в мене сумлiння нiжне, мов павутинка...


Сьогоднi по обiдi сидiли ми обi з тiткою в городi i пороли якусь стару сукню. Вуйко, повернувши iз школи, запалив собi люльку i сiв коло нас.
— Ну i що ж, Мiлечку, що ж там нового? — питала тiтка, котра не любила довших хвиль мовчанки.
— А що ж би там нового, Павлинко? От все однаково: дiтвора пустує, не вчиться. Школа для них — то кримiнал. Лучче би по горах, по дворi гуляла! Га, молодiж! В молодiжi, звiсно, думки бог зна де...
— А дальше, Мiлечку?
— Ну, вiдтак, Павлинко, я зголоднiв. Оце найновiше! — Вiн засмiявся добродушно i глядiв за густими клубами диму в воздусi.
— А мене сердить, Мiлечку, що Лена нiчого з Л. не пише, — казала тiтка. — Як поïхала, то якби в воду пiрнула. Я не розумiю, чому тепер дiти так скоро забувають на родичiв. А вона також!
— Ну, що ж? Добре ведесь ïй там у тiтки i тому мовчить!
— Це правда, що ïй у моєï сестри буде добре вестися, але все-таки я рада би знати, як i що.
— Що ж би ти хотiла знати, Павлинко?
— Ей, Мiлечку, тобi треба зараз все як на лопату класти, — вiдповiла тiтка нетерпеливо. — Ти нiколи не здогадаєшся сам того, що треба!
— Мабуть, чи доволi гуляє, Павлинко? — спитав вуйко, потрохи заклопотаний, що знов раз не здогадався. Тiтка усмiхнулася гiрко.
— Ти гадаєш, Мiлечку, що двадцятитрьохлiтню дiвчину висипається задля гуляння в свiт? Ну вже що, але на полiтицi не розумiвся ти нiколи.
— Ти вгадала, Павлинко! — сказав вуйко, пiдносячи високо брови. — Вгадала. Я держався завсiгди супроти полiтичних змагань байдуже або здалека. Це не добре, як всi полiтикують. Для мене мiй завiд — полiтика. Ти гадаєш, Павлинко, що з пiдростаючими хлопчиськами не треба також деколи полiтикувати? Ой, ще й як! Але я завсiгди за спокоєм. Найкраща хвиля в життi — то хвиля, прожита в спокою. Мене моï ученики розумiють i люблять через те. Я i вчу ïх любити спокiй, i тому, Павлинко, я не бавлюся в полiтику, котра веде до нарушування спокою. Нi, боротьба за царську бороду не обходила мене нiколи.
— За царську бороду! Але коли тут iде о будучностi твоєï дитини?
Вуйко стривожився.
— Так що ж з нею, Павлинко? Може, ïй грошей треба, а ти не хочеш менi прямо сказати? Тiтка зiтхнула.
— О Мiлечку, коли б вона грошi мала, то мала би i все, що ïй треба. Тодi я би не посилала ïï в свiт мiж люди....
— То кажи ïй додому вертати, Павлинко! Всюди добре, але, щоправда, дома все-таки найлiпше.
— Що вона дома пiчне? Хто ïï побачить? З ким зiйдеться? Пропаде, та й годi; а лiта не вернуться назад. Вуйковi наче свiтло зiйшло в головi. Здогадався.
— Твоя правда, Павлинко. Вже най там побуде якийсь час, там, мабуть, бiльше молодiжi, як тут!
I вуйко знов наложив люльку; всi замовкли.
Я скiнчила свою роботу. Поклавши ïï коло себе, я сперлася вигiдно об спинку лавки. Погляд звернувся мимоволi на захiд. Сонце спускалося за темно-синявi гори, лишаючи жаристу полумiнь на небi. Зубчаста скала, що рiзко вiд червоно-золотистого неба вiдрисовувалася, прикувала мiй взiр. Там царював дуб-великан.
Ще стояв.
Нi вихор, нi блискавицi не зламали його. Навiть не зiгнули. Сильний, та й годi! Вдивляючись в ту гарну, як в казцi, картину, я забула на хвильку цiле окруження. Так само жарiло раз i в моïм серцi, так само вiдбивався i вiн на золотистiм тлi моєï молодоï, любовi жадiбноï душi. Прегарнi фантастичнi мрiï окружали його так само, як он тут на небозводi окружають дуба нiжно-рожевi хмари.
Тепер вже все здавлене. Понура тьма вiдречення облягла бажання, i вони завмерли. Бiльше як рiк минуло з того часу, i нiяка згадка, нiяке слово вiд його не вiдсвiжило ïх.
— Але чому i хлопцi нiчого не пишуть? — обiзвалася знов тiтка. — Передвчора святкувала своï iменини, а з них жоден анi не писнув. Це вже негарно. Я заслужила собi за свою любов i тяжку працю на iншу подяку i на iншу увагу. Але вони пишуть лиш тодi, як ïм грошей треба; а як дiстануть ïх, то i знов мовби позникали з землi. Ти написав би коли до них гострiше, Мiлечку. Ти занадто добрий. Тим ти ïх псуєш, Мiлечку; гостре слово не пошкодить ïм нiчого, i не пошкодило ще нiколи.
— Ет! що ти хочеш, Павлинко, вiд твоïх дiтей? Вони добрi, послушнi, рахуються з грiшми, розсудливi — так i чого ж ще вiд них жадати? Глянь на других родичiв, що тi мають зi своïми дiтьми клопоту! А ми — що?
— Що мене другi обходять, Мiлечку?
— Мусять обходити, адже ми живемо з людьми! От глянь хоч би i на надлiсничого, а Орядин i не його дитина!
— Нашi дiти, Мiлечку, не пара Орядину. Врештi, пiшов собi з дому i на тiм скiнчилося!
— Ха-ха-ха! На тiм скiнчилося! Нi, Павлинко, на тiм не скiнчилося!
— Маєвський не посилав йому жодних грошей, — вiдповiла тiтка. — Правду сказавши, вiн не обiйшовся з ним гарно. Вже як було, так було, але нехай би був йому капав по кiлька ринських; але вiн — нi — та й годi! Я не кажу, вiн чесний i добрий чоловiк, але коли йде о те, щоби видобути з нього який грiш, то вже не дай господи! Перекинеться вмить у змiю! Так чим же терпить вiд хлопця?
— То ти не чула нiчого?
— Що ж мала я чути? Сам знаєш, то не в моïй натурi плентатися по хатах i вивiдуватися.
— Так я тобi скажу, чого не чула. Орядин розiгрався шалено в карти. Тим пробував, мабуть (мiркуй лиш), здобувати грошi на науку. Вигравати було добре, але чим програне вiддавати? Отже, заскаржив Маєвського через якогось лихваря, котрому записався, правдоподiбно з цiлою душею, о своє майно (вiн мав вiд дiда якiсь льоси4949), i Маєвський мусить тепер давати грошi, хоч не знати вiдки бери!
— I що ж Мiлечку?
— Одну половину заплатив цими днями, а за другу випросився на якийсь час.
— Дурак, Мiлечку.
— Чому дурак? Нащо йому клопотiв? А може, ще й фантування5050? Льоси Орядина вiн зужив, це правда, але ïх вартiсть була би для його не пропала, т. є. вiн би був йому грошi вiддав. Вiн все казав: як вiддасть Зоню. А хоч би i не вiддав, так боже мiй! за що годував його, виховував? Божим духом вiн же не жив; Маєвський також гiрко працює, не сидить iз заложеними руками.
— Що я завсiгди говорила, Мiлечку? Що я завсiгди говорила, що скупий два рази тратить! Якби був йому часом пiслав який грiш, був би лiпше на тiм вийшов. Тепер буде приневолений все вiддати. Добре йому так!
Дурних i скупих я не жалую. Але Орядин, Мiлечку, Орядин, кажеш, розiгрався?
— Грає, оповiдають, так, що страх!
— Хто, кажеш, оповiдає?
— Молодий М. Вiн бачився чи раз з ним в В.
— Вiн бреше, Мiлечку. Я би йому не повiрила у всiм.
— Так вiрмо лише в половину того, що говорить, то все останеться якась правда. М. говорив, що колишнiй реформатор, соцiал-демократ зiйшов на пси. Голови, каже, не носить вже тепер як олень, але як той вовк, що на здобич виходить. Так казав. Скiльки на тiм правди, менi байдуже! Славити бога, що моï дiти не реформатори: були би, може, також з часом показилися.
— Ха-ха-ха! Я знала, що Орядин авантюрник. Я завсiгди казала i кажу, що яблуко не вiдкотиться нiколи далеко вiд яблуньки. Вiн унаслiдив тi нещаснi примхи, певно, вiд свого батька, а тотi — гонять чоловiка неустанно вiд щастя до нещастя; змiняють часто настрiй душi. Це я знала!
Мене обняло холодом, i я сидiла недвижно. Зовсiм недвижно! Очi дивилися кудись в далечину, руки лежали на колiнах обезсиленi, а уста немов засохли... Нараз засмiявся вуйко якось чудно.
— Чому ти смiєшся, Мiлечку? — спитала тiтка. — Що я кажу, то правда.
— Я не сумнiваюся в тiм, Павлинко. Я лиш собi щось пригадав. — I, звернувшись до мене, вимовив з притиском слово: Поступовець!
Я здвигнула мовчки плечима. Все було менi байдуже, i лиш одного на свiтi хотiла я дiзнатися, а то, як йому взагалi ведеться. Хотiла бiльше свiтла в тiй справi мати.
— I чому ти так тихо сидиш, Наталочко? А брови, бач, як болiсно стягнула. Жалуєш?
— Чого?
— Жалуєш?
— Чого мала би жалувати?
— Чого? Ну, тепер наче й не знаєш? Адже торiшньоï оборони, котра, правду сказавши, вiдбувалася без слiв, але вiд того чуттям не менше гаряче. Ти не згоджувалася нiколи з нашим судом про його; але пригадай собi, що я вiщував поступовцям i соцiал-демократам.
— Пригадую собi, вуйку!
— Так видиш, я мав слушнiсть, коли остерiгав перед його iдеями.
— Чи ви не знаєте чогось бiльше про його? — спитала я, майже не зважаючи на його послiднi слова.
— Та що там! Я такими речами не дуже цiкавлюся. Упав морально, i на тiм кiнець; бо вiддатися спокусi якоïсь страстi i не могти опануватися супроти неï — значить вложити на себе моральний дефект. Боже, боже! розбурхана страсть в людськiй грудi — це щось страшного! Це те саме, що взяти пiстоль i покалiчитись навiки — так на мою думку. Другi задивляються на такi речi менше строго, але для мене це найстрашнiше в свiтi! Нехай господь кожного боронить вiд таких духовних недуг! Лiпша смерть.
— Лiпша смерть, вуйку.
Вiн поглянув на мене, зчудований, може, моïм безтонним голосом, а я чула, що в мене горiли очi дивним вогнем.
— Як ти казала, Наталко?
— Я казала: лiпша смерть, як життя, опутане немiччю i брудом.
— Що за дивна змiна в поглядах, — обiзвалася тiтка глумливо i, заходячи в хату, змiрила мене насмiшливо очима.
— Вуйку, — обiзвалась я, оставшись з ним сама, — це не може бути, щоб вiн зараз спершу пiддався тiй убiйчiй пристрастi. — I ожидаючи пояснення, здавалося менi, що його вiдповiдь не останеться без впливу на моє дальше життя.
— Ну, так, зараз спершу нi. Мене вразило в тiй iсторiï те, що вiн хотiв тим способом прийти до грошей. Наталко, це пiсля мене дуже нечесно. Те, що вiн не може в пристрастi погамуватися, менше огидне. Те я злучив би з його палкою натурою.
— То все певна правда, вуйку, тото, що вiн хотiв таким способом до грошей прийти?
— Правда. Вiн не таïв того. Хвалився зневажливо, що на нiм мстяться обставини убогих, i що те, що вони вибрали собi i його за оруддя, не важне. Що в нього сильне, невразливе сумлiння i вiн обграє маючих спокiйно.
— Вуєчку, тепер я вiрю! — зойкнула я тихо, i моï уста викривились до якогось усмiху. Тому що в нього сильне, невразливе сумлiння!
— Ти могла i так повiрити, а що найважнiше, не потребувала взагалi одушевлятися ним. Коли би в його була гордiсть, то повинен був без надумування вступити на теологiю i навiть не просити Маєвського о грошi, коли цей вже такий скупар. А так що? З ким вiн провадить борбу? Зi своïм дядьком чи з обставинами? Боюся, щоб вiн не спiткнувся назавсiгди в тiй борбi. На мою думку, це цiлком байдуже, котрий завiд подає чоловiковi кусник хлiба, нехай лиш буде чесний i для других корисний. Стан духовний неабиякий; освiчених людей треба i мiж народом. Хто хоче дiйсно працювати, найде всюди нагоду. Лиш волi треба, Наталочко, а не слiв!
— Вiн не любить стану духовного; каже, що не годиться з його природничо-науковими поглядами i що духовенство не має будуччини.
— Так? Вiн це вже знає? Га, може, воно й справдi так. Може, й не має будуччини. Щоправда, епоха безбожностi настала. Але я тебе запевняю, Наталко, що погляди природничо-науковi можна з наукою Христовою погодити. Бери на увагу, Наталко: з наукою Христовою! Вiн мiг, отже, цiлком добре вступити на теологiю. Був би мав нагоду працювати для народу в найширшiм значеннi слова. А хоч би i був толкував мужикам по-свому, що бог — природа, а учив ïх при тiм любовi ближнього, чесноти, правдолюбностi, учив правдi, був би все бiльше зробив, як так!
— Мабуть, не мiг, вуєчку! — сказала я тихо.
— Бо фантаст! Бо напоïвся iншими iдеями!
— Вуйку, його погляди про те все не суть, наскiльки я ïх пiзнала, як ви не раз казали: хоробливi.
— Не хоробливi! То не доказує ще нiчого. Але замiсть того я спитаю тебе, що поможе думання i старання одиниць, коли загал не приймає того? Нехай чоловiк буде умний i розсудливий скiльки хоче, але коли вiн цiєï фiлософiï не вмiє приноровити до життя, то ця фiлософiя неправедна. Вона навiть шкiдлива, мутить талановитi уми i викликує хоробливий настрiй. Ти також так, як i вiн, перенята тим духом будуччини: бажаєте чогось, а самi не знаєте чого. Горе тому, хто бiльше жадає, нiж сам в силi дати; хто будить голод, а не заспокоює його. Що задумує такий Орядин або йому подiбнi? Яка в них провiдна думка? Хотять долю народу полiпшити, усунути хиби суспiльностi? Горстка одна? Ха-ха-ха! Бачиш, на чiм зачепився вiн один, заки зайшов вiн до мети? Яка сила його характеру й яка в його мораль? Такi вони всi, отi моднi фiлософи i реформатори, що не хотять узнавати долi й недолi — i то, що всi однаково не можуть жити i не будуть жити! Така моя думка, а менi здається, що й думка бiльшостi.
— Я думаю iнакше, вуйку! Менi здається, що обов'язок кожного чоловiка є противитися тому, що показалося неправим i погубним, а зате приймати те, що подає здiбний ум. Допровадити оту упряму бiльшiсть до пiзнання правди й обов'язкiв. Лиш таким чином можливий всякий поступ. Але, на жаль, вуйку, покуса вашого принципу занадто могуча i занадто принадна, щоб ïм мало що не всi не корилися, хоч душа його — то самолюбство. Хотiвши йому вiчно коритись, ми не вийшли би нiколи з темряви i з брехнi!
— Так Орядин каже?
— Може, i вiн каже.
— I ти вiриш в те?
— Вiрю. Так само, як в iснування iдеальних вимог життя.
Вiн помовчав хвилину.
— У кождого своï думки, — сказав опiсля з притиском. — Я тобi бажаю щастя, щиро бажаю тобi його, бо ти одинока дитина моєï дорогоï сестри, однак ти лiтаєш занадто високо думками, а лiпше було би держатися землi i йти давнiм убитим шляхом. Держись, щоби не поховалася в життi, як Орядин. Щоб не поплуталась в iдеях i не взяла, замiсть моралi добра, моралi зла в серце.
Замовк i пiднявся з мiсця.
I я замовкла та поволiклась за ним у хату.
Побачившись наостанку сама в своïй кiмнатi, я кинулась безмовно на постiль. О, нi, я не плакала! Здавивши долонями виски, я лежала нерухомо. Зломився, зломився! — була одинока думка, що томила неустанно мою душу. Боже, боже, боже! чи не лучче смерть, як пiрнути в бруд i погань?
Лучче вмерти...


Неустанно дзвенить менi в ушах початок так званоï Моndscheinsonate5151 Бетховена, неустанно дзвенить. У тiєï сонати цiлком така сама пристрасна краса, вона так само нездужає на тугу, як i мiсячна нiч перенята чимсь демонiчним, от як хоч би й моя душа тепер!
Справдi, в менi прокинулось щось невмолимо строге. Наприклад: я не вагалась сказати вголос: Лiпша смерть, нiж життя, опутане немiччю i брудом. I я вiрю в це. Хто знає, може б, я була в силi подати йому i пiстоль, коли б зажадав того вiд мене?
Але, може, вiн iншим стане? Лiпшим, може? Чи, може, впаде ще нижче? Чи, може, стане буденним чоловiком? Iменно буденним чоловiком. Так воно й буде. Час все затре i все буде добре.
Ух! що це за добро, на, котрiм лише час затре бруд!
Нi, моє серце вiдвернулося вiд його. Брудом своïм завдав менi такого болю, якби вмер; однак смерть має в собi щось помиряючого, коли не дразнить i розриває душу. I чому не вмер уже радше!
Чим бiльше думаю над ним, тим бiльше нездужаю. Я цiлком утомлена. Всi моï думки впились у його поступування супроти себе i других, i висновки ïх нищать мене. Чому знеславився! ах! i чому упадає тепер передо мною!
Та що! Вiн бив мене тими своïми вчинками. Це ж кiнець нашоï iсторiï. Тихий, беззвучний, вiдчутний кiнець.
I чому пiддався тiй бруднiй силi, споганив себе безсильнiстю; чому забув, що я — його царiвна?
Якась ненависть прокидається хвилями в менi проти нього... Чи справдi проти нього, чи проти немочi? Цього я не знаю напевне. Часом маю таке почуття, якби вiн перейшов через мене важкими грубими кроками, мов звiр...
IV
(Геть-геть пiзнiше).
У нас знов перебуває професор Лорден. Вiн повдовiв. I то вже давно повдовiв. Я ненавиджу його, особливо коли зачне критикувати Орядина. Орядин слабодух, але ще нижчi вiд його нехай не критикують його. Найлiпше про Орядина говорить ще Зоня. Вона каже, що в нiм перемогла його гаряча натура.
Завтра Лорден вiд'ïжджає.
Чого вiн слiдить неустанно за мною своïми хитрими блискучими очима? I все Лореляй i Лореляй прозиває мене, а на самотi, мов на глум, каже менi, що я гарна!


(Знов пiзнiше).
Цього вечора прикликала мене тiтка до себе. Мала щось сказати. Я пiшла.
Вона сидiла коло столу i держала якийсь лист у руцi. Видалася менi чомусь прибитою.
— Що вам, тiточко? — спитала я, занепокоєна. — Може, сталося з вами що немиле? Чи, може, одержали яку лиху вiстку вiд Лени або вiд братiв?
Вона усмiхнулася насилу.
— Нi, — вiдповiла. — Нiчого такого нема. Цим разом... то єсть, нинi йде про... тебе.
— Про мене?
— Так! Подумай собi лише! Професор Лорден хоче з тобою женитися!
— Зi мною!.. — I усмiхнувшись якимсь безвиразним усмiхом, дивилась я на неï широко отвертими очима. — Лорден, тiточко?
— Лорден! Але ти, бачу, здивована. Думала, мабуть, про кого iншого? (Послiднє слово вимовила з притиском, i ïï очi вп'ялися ще гострiше в мене).
Я глянула на неï.
— Про нiкого я не думала, а про це вже нiколи.
— Ну, бачиш, не одно дiється несподiвано. I я цього не надiялася. Нiколи в свiтi не надiялася цього. Лист прибув ще нинi зранку, але я... я... не мала часу з тобою говорити об тiм. Вiн просить о скору вiдповiдь. Впрочiм, тут нема що багато думати. Ти чей приймеш його, те розумiється само собою!
При ïï послiднiх словах обгорнуло мене несказанно гiрке чуття, але заразом з тим пiднялася вся гордiсть моєï iстоти. Я чула, як в мене очi заiскрилися.
— А коли я цього не вчиню?
У тiтки очi замиготiли.
— Як?
— Тiточко, я не хочу за його йти!
— Ти не пiдеш за його?
— Я, тiтко, я... я не пiду за його!
— I вiльно спитати, чому?
— Я не хочу його! Тiточко — я за його? Я не можу!
— Ага! Ти хочеш тим певно сказати, що його не любиш? — Вона сказала це з холодним усмiхом i зовсiм спокiйно. — Ну, щодо того, то вiн твоєï любовi i не жадний...
— Так?
— Так, моя кохана! Вiн вправдi пише, що бажає для своєï хатини голубки-господинi, але це, розумiється, лиш гарна фраза. Певна рiч, вiн, чоловiк старший i статечний, не буде мрiяти вже про любов. Це й не личило би йому. Вiн подає замiсть любовi щось лiпше i щось таке, що може дiвоче серце наповнити дiйсною вдячнiстю. Вiн подає бiднiй сиротi хлiба, гарне становисько, поважання i значення. А ти? Застановися лише, що таке ти? Що внесеш ти йому в дiм? Коли ти на це сама не прийдеш, чого я при твоïй зарозумiлостi i надiюся, то я тобi сама скажу.
— Лишiть, тiточко, не кажiть! Я сама знаю. Я — то величезний нуль, котрий, крiм кiлькох срiбних ложечок, не внесе йому нiчого бiльше в дiм. Але я вам щось iншого скажу, тiтко. Я не калiка, щоби без любовi приймати дарунки ласки. Тому нехай вiн обглянеться завчасу за iншою голубкою. Вiн менi не пара, а я йому. Про любов я вже й не говорю; я його й не поважаю!
— Так? Навiть i не поважаєш? — почувся нараз голос вуйка десь за моïми плечима, i вiн з'явився в цiй хвилi в кiмнатi. — Ти думаєш, що коли чоловiк не цiлком молодий, не плете небилиць, не скаче коло дiвчини, як комедiант, так його через те годi вже й поважати, i через те вiн не здатний на мужа? А на мою думку, то саме вiн, Лорден, вiдповiдний для тебе муж. Вiн чоловiк немолодий... з дозрiлими пересвiдченнями, з досвiдом, розважний... може, йому вдалося б твiй звихнений ум повести на рiвну дорогу, зробити з тебе праведну, нормальну людину, жiнку, як бог приказав. Нам це, на жаль, не вдалося!
— Впрочiм, — перебила тiтка скоро, — впрочiм, на кого ти думаєш ждати? Я не вiдповiла зараз.
— На кого iншого або й на нiкого! — вiдповiла я опiсля.
— Знамените! — кликнув вуйко i почав зворушений ходити по свiтлицi.
— Я рада би знати, хто той iнший? — обiзвалася знов тiтка. — Коли б лише хутко з'явився! Твiй час дорогий, Наталко, i може, на мою думку, лиш тепер хосен5252 принести. Послiднiй рiк лишив на тобi якiсь слiди; ти — даруй вже за мою одвертiсть — схудла й споганiла!
Я усмiхнулася i вiдвернулася до вiкна, що було вiдчинене.
Надворi стояла тепла осiнь.
На небi блистiли незлiчимi зорi, а з-за темно-синявих гiр виринав мiсяць, мов огняний кружок. Я вихилилася далеко вниз. Менi здавалося, що спокiй, який розлягся в природi, перейде i на мене, вплине на мою в тiй хвилi сильно зворушену душу.
— Хочеш, може, з зiрок вичитати, коли з'явиться той iнший? — почала тiтка наново, коли я на ïï питання не давала нiякоï вiдповiдi. В ту саму хвилю станув i вуйко коло мене, i його рука поклалася важко на моє плече. Обзирнувшись, глянула я в його лице. В тiй хвилi видалось воно менi подiбним до тiтчиного, холодним i кам'яним.
— Ожиданий iнший, — говорив з притиском i глумом, — не з'явиться. В послiднiм часi писали за ним з дому кiлька разiв, але не одержали нiякоï вiдповiдi. Нiхто не знає, де вiн обертається. Вибий собi, проте, з голови тi мрiï, котрi, як я переконуюся, викохала ти надармо!
— Чому ви менi оце кажете, вуйку? Ви або помиляєтесь зовсiм, або я вас не розумiю.
— А я гадаю, що ти мене розумiєш! — вiдповiв вiн i, згорнувши руки на грудях, станув передо мною, вдивившись в мене грiзно.
— Що такого, Мiлечку? Що це знов за новi афронти? — загомонiла тiтка, водячи допитливо очима вiд його до мене. Вуйко не вiдповiдав нiчого, а замiсть того почав ходити по свiтлицi, що у його бувало все ознакою зворушення або гнiву.
— Вiдай, не дочекаюся вiдповiдi вiд нiкого, — говорила тiтка, — хоч i маю право домагатися ïï. Наталко, — накинулась на мене, — зараз менi оправдайся!
— Що ж менi казати? — вiдповiла я, усмiхаючись. — Хiба, може, те, що вуйко помиляється у своïх здогадках, котрi я, впрочiм, зачинаю розумiти. Я не жду, вуйку, на Орядина! — додала сухо.
Вуйко видивився на мене.
— Помиляюся? — кликнув. — Помиляюся? Так тобi цей пройдисвiт не завернув голови? Чому ж ти освiдчин чесного, поважного чоловiка не хочеш прийняти? Надiєшся, певно, що вiн ще поверне i поведе тебе до шлюбу? То я помиляюся, коли кажу, що помiж двома нездоровими умами iснує якась однаковiсть i — симпатiя? Другим (говорив вуйко сильно зворушений дальше) була би певно така смiшна думка i в голову не прийшла, бо нi вiн не має нiчого, нi ти не маєш, однак менi накинулась вона в послiднiм часi сама насилу, хоч я за нею не дуже й глядав. Ти сама зрадилася, хоч нi разу не промовила й слова. О! — кликнув огiрчений. — Коли б твiй батечко-фiлософ мiг тепер твоє поведення бачити, тiшився б!
— Тiшився би, вуйку, справдi, якби заглянув у глибiнь моïх думок, — вiдповiла я гордо. — Ми з Орядином — не криюся з тим — розумiли глибоко одно другого; ми мали однаковi погляди майже пiд кождим взглядом. Однак щодо любовi, вуйку, то (тут усмiхнулася я мимоволi гiрко) ми закiнчили вже, заким ще зачали! Коли кажу, що не можу за Лордена вийти, то не для того, щоб я ждала на Орядина, нi, нi! Лише тому, що в моïм серцi живе для його, для Лордена, сама ворожа споминка. Я завзята, — говорила я дальше вже тремтячим голосом, — зломлюся або стануся для його i для себе важким горем, але я не зiгнуся нiколи, вуйку, нiколи!
— Ну-ну! Це гарнi слова, чисто панянськi, дiвочi! — обiзвалася тiтка. — Нема що казати. Впрочiм, нiчого тобi не поможе. Твоï приватнi чуття i думки не повиннi в тiй справi вiдогравати великоï ролi, бо вони псують твою будучнiсть; богу дякувати, що ще i ми маємо якесь право докинути деяке слiвце до твоïх рiшень. Ми, твоï добродiï, заступники безталанних родичiв твоïх, ми, кормильцi твоï. Чи ти чула? Ти гадаєш, що такi партiï, як Лорден, валяються по дорозi? Ой, нi, нi! Ти мусиш за його вийти! Для тебе нема луччоï забезпеки на будучнiсть, як та, а навiть i надiï на iншу нема. Наш дiм не порожнiй, Лена i Катя також живуть, а хлопцiв треба ще довгий час спомагати, доки вийдуть на людей i будуть мати свiй кусник хлiба. Схаменись, кажу послiднiй раз по-доброму! Хiба ти задумуєш i дальше наш гiрко зароблений хлiб ïсти, кров нашу ссати?
— Ой тiтко! — зойкнула я. — Бiйтеся бога!
— Чого б я мала бога боятися? Це, що я кажу, правда, i з тим стану хоч би i до сповiдi. Лучче ти бiйся бога! Це в тебе нема сумлiння й уваги. Але я вже сама поведу тебе так, як хочу! Аби знала, що з хвилини, в котрiй вiдмовиш Лорденовi, стане мiй дiм для тебе зачинений. Шукай собi тодi iншоï стрiхи i iншоï рiднi. Шукай тодi собi свого реформатора!
Я вiдвернулася мовчки, притиснувши долонями виски, а вона гукала дальше:
— Треба мати щастя! Друга радувалася б на цiлий свiт, що ïï спасає чоловiк з таким становищем вiд голоду i холоду, а тут вона... — i урвала. — Впрочiм, добре йому так! — додала з якоюсь злобною утiхою. — Коли вже не знав iншого вибору. Правду сказавши, я мала його за розумнiшого чоловiка, а тепер переконуюся, що в його курячий розум. Най же радується тепер гарною Лореляй!
З сильно стуленими устами i болiсно стягненими бровами стояла я, як перше, коло вiкна, дивилася в нiч. Серце билося глухо, а за чолом мчалися божевiльнi, поплутанi, сполоханi думки, шукаючи виходу з цього положення. Однак дармо! Вони не приводили нiякоï полегшi, нiякого рятунку, нiякоï помочi! Всюди спотикала я перепони, всюди була непотрiбна.
— Гляди лише туди, гляди! — (слова ïï падали мов удари на мене). — Може, вiн вирине з чарiвноï темряви i визволить тебе вiд земських мук!
— Коби виринув! — вмiшався вуйко. — Але тоï хвилi не дiждеться, мабуть, нiхто. Бог знає, в якiм закутку свiту волочиться вiн i чи поверне ще назад сюди!
— I чого б мав ще назад повертати, якого бiса, i кому би захотiлося його? — питала тiтка сердито.
— Захотiлося! Кому би його захотiлося, Павлинко? Маєвському? Той не тужив за ним нiколи. За ним питають iз суду. Якийсь брат його батька, про котрого говорили, що хотiв його взяти за свого, помер i лишив йому цiлий свiй маєток. Подумай собi, Павлинко, такому гуляцi маєток!
— Иой, боженьку! Та що ти кажеш, Мiлечку? Чи то правда?
— Свята правда, Павлинко!
— I я ж не кажу завсiгди, що треба мати щастя! — застогнала вона. — Але ж i вибрав собi наслiдника, нема що казати. За одну нiч прогайнує довголiтню працю. I кажеш, Мiлечку, цiлий маєток?
— Цiлий, Павлинко. Вiн не мав нi жiнки, нi дiтей!
— I багато ж його там?
— Не знаю. Мабуть, звичайний собi маєточок селянина-Ґазди. Небiжчик, чую, жив лише в тiм господарствi, пхав у його ввесь свiй грiш.
— Щоб опiсля розiйшовся за одну нiч! — докiнчила тiтка злобно.
— А що ж. Воно завсiгди так буває. Однi суть бджолами, а другi трутнями.
— Нема правди на свiтi, Мiлечку!
— Нема! I я так скажу! Я працюю цiле життя, гарую5353 як чорний вiл, анi не граю, анi не п'ю, а все я жебрак! А другий i не робить i не дбає, а йому дiстанеться нi сяк, нi так — ет! правда!..
— А що Маєвський на те, Мiлечку?
— Е, що Маєвський! Вiн говорить тепер так, якби любив Орядина бог знає як. Зве його добрим хлопцем i каже, що хотiв би, аби вiн повернув додому на якийсь час вiдпiчнути. Це вiн, певно, тому так каже, бо Орядин, по одержанню однiєï половини грошей вiд Маєвського, зрiкся другоï. Впрочiм, може, хоче i видурити вiд його спадщину; бо вiн, як я думаю, великий рахмайстер!5454
— Ну! А я ж не казала, Мiлечку? Гой! гой! старий лис, хто його не знає! I я певна, що те йому вдасться!
— Га! З капiталом в руках можна нинi всього добитися. Впрочiм, лiпше най бере Маєвський, нiж має взяти якийсь жид, бо сяк чи так, а та праця селянина опиниться в руках жидiвських! Орядин розвiє ïï скоро!
— Страх, Мiлечку! В мене аж нерви задрижали!
— Прогайнує, програє! Вже коли не боявся вiн свого вуйка — все ж вiн вуйко! — вiддати в руки лихваря, то вiн i свою душу годен5555 за грошi продати, а не то кусник землi, не здобутий власною працею!
Не прогайнує! Не програє! — вiдповiдав в моïй душi якийсь голос, i вiн рвався менi на уста, щоби станути в оборонi того, що був в тiй хвилi далеко i не мiг сам боронитися; однак цей голос застряг менi в горлi, i я усмiхнулася злобно. Ба! що я видумала! Звiдки знаю, що не прогайнує? Де запорука? Звiдки я знаю, який вiн тепер i чи я дiйсно знала його добре? Тепер лежать мiж нами два роки i те, що його побiдило, а менi болю завдало. Я ж сама вже не та, що була. Тепер немов дозрiлiша стала. Отже, що нас в'яже? Ота одна тодiшня хвилина, любов ота? Нi! Вiн вiльний, свобiдний тепер, пан своєï долi — а я... ха-ха-ха! царiвна для себе!
Менi осталося з собою закiнчити.
I я знов пiрнула думками бог зна куди.
Тiтка якби угадала моï думки. Звернувшись по короткiй глибокiй задумi до мене, промовила сухо:
— Ми вiддалились трохи вiд властивого предмета, однак я думаю, що справу треба закiнчити, i що не будеш нас тут до пiвночi держати. Нинi мусить зробитися всьому кiнець, а який кiнець, знаєш!
Мене обгорнула шалена розпука, i я приступила до неï.
— Даруйте менi лише цю одну нiч! — вирвалось, мов зойк, з моєï грудi.
— До чого? Аби комедiю продовжити? Ти чула, що я говорила, i так мусить бути!
— Даруйте!
Ïï очi спинилися лячно на менi, i вона вiдступилася вiд мене.
— Про мене! — сказала опiсля. — Iди, однак будь хоч цей однiсiнький раз, хоч на одну хвилину для себе самоï розумна; а потiм (т. є. по вiнчанню) як собi хочеш!


Ясна нiч настала вже давно, а я все ще не спала.
Я мучилася.
По великiй вiконнiй шибi билася кутиками якась велика муха, бринiла безустанно. Раз тонесенько, жалiбно, однозвучне, а раз нетерпеливо нижче i нижче, опiсля знов болючо.
Я лежала, мов тяжко хора. Побиваючись божевiльними думками, замiтила я, що заслухувалась мимовiльно все наново в той тонесенький, жалiбний бренькiт. Що ïй такого? Чого побивалася? Чи ïï мучила туга за польотом в зористу холодну нiч, i вона товклася, шукала даремно виходу? Чи, може, попалася нехотячи в павутину, а та, уклавшись на нiжнi крильця, гамувала ïï? Коли б так, то я знала б уже наперед, що з нею станеться. Звiльна або й нагло спуститься звiдкись згори на неï павук, ухопиться ïï тонесенькими довгими нiжками, обплутає, обмотає... Вони хвилину поборються... Вона в борбi зойкне дивним, тонесеньким голосом; опiсля вiн переможе ïï i таки виссе кров...
Це знала я вже наперед;
I знов стала я про себе думати. Чому звернулися моï думки до минувшини, коли передо мною спинилася вже будуччина? Передо мною виринали картини з моïх наймолодших лiт. Я думала про померших родичiв, про бабуню i про те, що вона менi завсiгди об них оповiдала. Примiром, як не раз радилися над моєю долею. Я була в них лише одна-однiсiнька, i тому мало все добро свiту менi припасти. Батько пестив мене, майже не випускав з рук, а мати розпадалася...
Та ба! Настав такий час, що все розпалося...
Обернувшись бистрим рухом до стiни, склонила я голову глибше к грудям i притиснула розпалене чоло до холодноï стiни. Скоро спливали великi гарячi сльози по лицi.
I дальше гналися думки вперед, пориваючи з собою поганi брутальнi картини. Помчались також попри мертвi одностайнi хвилi, в котрих молодий ум побивався голодний, вислiджуючи власною слабою силою безпiдставнi упередження, нiвечив ïх i рвався до правди. А далi, далi доля усмiхнулася до мене...
— Будучнiсть наша, — казав вiн тодi певним, гордим голосом, — i ти побачиш. — А я, упоєна любов'ю, котроï не зазнавала вiд нiкого, повiрила. Однак у чiм наша будучнiсть? В мене нема ïï в нiчiм, хiба, може, в його є вона; А тепер я i бачу. Бачу, що любов не завсiгди буває тiєю могучою силою, об котрiй говорять, що вона творить. Йому вона не змогла стати навiть талiсманом проти брудних пристрастей i спокус. Чому не обiзвався анi одним словом, чому не признався хоч i до сумноï правди, може би... а то ворожi уста донесли, що весло сили загубив, що човен розбився, а сам потонув...
Я i вiн. Обоє ми станули вже при цiлi; добились уже будучностi. Йому остається лише прийти, як обiцяв... I, плачучи, розсмiялася я з такоï будучностi. Вiн спiткнувся нiкчемно при першiм вихрi; бо i в чiм же лежала його сила? Вона не могла вже тодi в нiм бути. А я що таке? Що мучить мене вдень i вночi, чого ще менi забагається?
I я поринула у свою власну, розлючену, зневолену душу, мов у яку непогiдну бурливу нiч, — .бог знає за чим...
Муха все ще бринiла. Срiбне свiтло мiсяця ллялося вiкном у кiмнату, а старий годинник цокав тихесенько, мов той дiдик в пантофельках, щоб нiкого не збудити своïм ходом.
Гадки кружили за чолом, мов бджоли в улiю, i я пiддалася цiлком ïх потузi.
Що менi нинi ввечiр говорила тiтка, i що я ïй вiдповiв дала? Коли Лорденовi вiдмовиш, — говорила, — тодi шукай собi iншоï стрiхи, шукай реформатора!
Перед моєю душею виринула легко зiгнута стать старого тирана, його чигаючий взiр, кiнчаста борода. Я закусила губи. В горлi давила, як i перше, мiшанина шаленого смiху i плачу. Лучче вмерти!
I вiдтак станув i вiн передо мною. Пожди ще, русалко! — шептав пристрасно. — Ще одну хвилину, я люблю тебе!
Коби хоч перед душею не ставав, було би легше, а так i тi спогади завзялися на мене.
— Вмерти менi? Вмерти? — шептали скоро уста, i судорожно зарилися пальцi в волосся. — Я не хочу вмирати! — сказала сама аж уголос.
I знов минали хвилина за хвилиною.
— На iншого або на жодного буду ждати! — вiдповiла я тiтцi. Що за плитке самодурство, котрим обманювала саму себе! Адже тим iншим не був хто iнший, лише Орядин, а Орядин — ну, що ж з ним? От як поплуталася в самодурствi, котрим хотiла спастися; яка дурниця вийшла! Менi нi на кого ждати. Люди в моïх обставинах не ждуть. Не ïм можна кермувати своєю долею. А коли серце противиться, збожеволiєш... Нехай собi! На те хлiб є. Хлiб не один раз показався найпевнiшим лiком на упрямiсть i любовнi химери. Хiба би, може, ще завтра... о завтра! Ха-ха-ха! Завтра!
Я втиснула лице в долонi i — думала чи не думала? Тихо, тихо, тихо...
Вона все бринить жалiсно, тонесенько... здається, безконечно. Бореться ще? Чи вже конає?..
I чому я це без потреби обминаю? Адже i вiдчуваю я i знаю, що в однiм закутку мого серця сидить якесь щось i смiється нишком злобною веселiстю. Це щось знає, що я завтра стану перед тiткою i моï уста, не затремтiвши анi раз, вимовлять пiду. I я пiду!


Чому я плачу? Що на таке життя родилася? Адже i в менi повинна бути якась вiдпорна сила, а чому я пiддаюся? Якiй силi улягаю я?
Менi не раз здавалося, що я сильна, що я горда; я була навiть об тiм твердо переконана. Думала навiть, що я лiпша вiд других, що стою вище (о смiйтеся!) вiд других, заслужила на прегарну долю; що не поступила би нiколи супроти власних переконань, що вмерла би скорше... а тепер, коли настала хвиля показатися такою... тепер... нi! я не знаю, що тепер!
Друга пiшла би, може, де в свiт. Я нi! Чого менi в свiт iти? Чи там лiпше? Всюди однаково, а я була би й деiнде також однакова, значить: безсильна.
Нi, я вже пiду. Таки пiду! Знаю вже напевно, що так зроблю. I ще раз, упослiднє кажу собi, нiкчемнiй, пiдлiй, що... пiду!..
Як думала, так i сталося.
Вранцi поволiклася до тiтки i заявила, що пiду. Обоє, т. є. тiтка i вуйко, аж засяяли з радостi.
— I не надiявся вiд тебе чого iншого, Наталочко, — мовив вуйко, потираючи з задоволення руки. — Знав я таки добре, що ти собi розумниця, що любиш лише боротися. Упряма трохи. Ге-ге-ге!
Я не вiдповiдала нiчого, хотiла якнайборше знов вiддалитися. Мене болiли очi, i я була обезсилена до крайностi. Тiтка придержала мене ласкаво i навiть, вперше в життi, поцiлувала. Ненависне рудаве волосся дiждалося, що рука ïï не цуралася його погладити.
— Ти, звiсно, не можеш ще оцiнити свого щастя, — поясняла вона менi, коли ïï погляд вiдкрив щось-то на моïм лицi. — Застановись лише над тим, що ти увiйдеш у зовсiм уряджений дiм, в котрiм не буде, певно, бракувати анi одного цвяшка, анi найдрiбнiшоï речi, i що тото все значить! Я переконана, що вiн справить ще не одну гарну рiч, щоби свою молоду жiночку, свою — як то вiн з нiмецька каже — Лореляй задоволити. Я знаю мужчин, що любили своï другi жiнки сто разiв бiльше, як перших. Лорден виглядає також на такого чоловiка. З першою жiнкою женився, може, задля маєтку, однак за тобою, оскiльки я це замiтила, вiн формально побивається. У старшого чоловiка це не маловажна рiч. Тобi буде добре у його.
Мене обгорнуло погане, гидке чувство, i я вiдвернулася вiд неï. Вона цього не замiтила. Махаючи в одно маленькою срiбною ложечкою, говорила спокiйно дальше:
— Вiн має гарну платню, Наталочко, а дитина, малий, слабий хробачок, має осiбний маєток по матерi. Коли би вмерло — чую, що дуже мiзерне — то маєток припав би на батька, бо у матерi, окрiм старих родичiв, не було нiяких нi братiв, нi сестер. Ну, а вiн, звiсно, не взяв би маєтку з собою до гробуï
— Ох, тiточко, не говорiть таке! — просила я ïï, а вона розсмiялася весело.
— Годi ж бо, годi! — успокоювала пiдсолодженим, аж немилим голосом. — Того нема ще чого лякатися! Тому вiн ще не потребує вмирати, що говориться об можливiм випадку. Видиш? Поетична мана спала тобi вже з очей, коли подумала об тiм, а з тим i об усiм! Побоюєшся вже о своє щастя? О дитинко! В кождiй хвилi життя треба числитися, треба дивитися на все розумом, а не серцем. Так, напр., ти над тим певно анi хвилинки не думала, що, вийшовши за Лордена, станеш i для нас неабиякою пiдпорою. Лена i Катя будуть могти не раз i не два у тебе побувати, тобi ж вони сестри, а Лорден також обох сердечне любить. До Лени горнеться, мов до рiдноï сестри. Ти, правду сказавши, нам таки чимало вдячностi винна. Ми тобi нiколи кусника хлiба не жалували. Вчили, не щадили труда, щоби вивести тебе в люди. Не грiши, Наталко, уважаючи себе нещасливою. Бог надiлив тебе ще доброю долею. Подумай, як другi живуть, i чи трапиться другiй так скоро, нi з цього нi з того, муж з таким становиськом, чи трапиться увiйти в зовсiм уряджений дiм?
Вона ще довго говорила i переконувала мене. А я, встромивши очi в срiбну ложечку, слухала й не слухала. Опiсля вчепилися мене слова: зовсiм уряджений дiм, зовсiм уряджений дiм i дзвенiли менi довго-довго в ушах...


Отже, я вже у цiлi. Що ж би ще мало бути? Одним словом, священика мається все втихомирити, все забути i поховати. Замiсть того присягну моєму мужевi вiчну любов, вiрнiсть i послух. Що-небудь з минувшого життя забирати в нове — зовсiм не потрiбно. Минувшiсть поховаю.
Цi слова пишу без гнiву i не в розпуцi. Я спокiйна. Неначеб навiки позбулася всього несупокою...


(Пiзнiше).
Я не знаю, але я або пiдла, або трус! Я боюся голоду або смертi, а моральноï смертi я не боюся! Чи це так має бути? Що я спокiйна, я писала колись тут. Ха-ха-ха! Така спокiйна, як прикована голодна вовчиця. Щоб наситити тiло, запродую душу. За те я гiдна назви скотини! Це сама найлiпша назва для таких, що так поступають, як я.


При таких нiкчемних, обезславляючих обставинах годi бути чоловiком. А я вважаю чоловiка чимсь божеським. Чому не удавлюся тим кусником хлiба, що, затроєний ïдовитими5656 словами, подається менi за страву? Що це за трусливiсть i нiкчемнiсть, що приковує мене про те все до життя? Так, як ланцюг тоту собаку до буди...
Хвилями я не вiрю у велич чоловiка. Вiн занадто дрiбний зi своєю натурою. О, хто мене переконав би, що зароди в його душi не єсть брехнею, що вони не на те, щоб статися колись убiйчою силою для других?
Нiкчемна, нужденна, малодушна iстота — оце я! Не маю навiть вiдваги вмерти. Чи не так само, як — Орядин?


Вмерти — значить не бути. Чому я не хочу вмерти? Я думаю, що це тепер не любов приковує мене до життя. Це якась грубша сила, а я ще такий слабодух, що не можу ïй навiть опертися!


Дома кажуть, що я стала, як змiя.
— Чому нiчого не говориш? Що знов у тобi коïться? — питає тiтка. — Ходиш, якби тобi душу трiйлом замулило, очi горять лиховiсне. Ой, не грiши, небого, не грiши, не грiши!
Як змiя!
Угадали. Я в'юся, як змiя. В мене стрелили, та не застрелили. Через те в мене тепер всi сили напруженi. Я вiдчуваю, що й я не була досi мiцна, що сила будиться в менi аж тепер...


Коли я стану сильна? Чи як воля перемiниться в дiло, перестане бути пустим поняттям? Як переможу сама себе, i стану в вищiм смислi слова, паном над собою? Я роздумую над тим, чого i кого менi боятися?


Гу! як це погано приймати вiд долi милостиню, як обезславляючо!


Хто перший придумав поняття щастя? Хто видумав це блудне свiтло, що викликує стiльки слiз, що творить мрiï, котрi здiйснити людська натура ще зовсiм не здiбна. Чи не завчасу видумали його? Його пора могла би хiба бути в полудню людськостi. Однак ïй ще далеко до полудня, тепер же — чи вона йде правою дорогою до його?..
V
Тиха, ясна зимова нiч.
Снiг уклався бiлесеньким покривалом на землю. Смереки на горах, обвислi iнеєм, обвитi мрякою, дрiмають. Тихо, ледве чутно життя. Зiйшовший мiсяць упивається величавим спокоєм.
Всi сплять.
У моïй свiтлицi горить свiтло. Пишу.
Орядин повернув додому. Одержавши звiстку про спадщину, прибув, щоби перебрати ïï i щоби спiчнути по бруднiй, деморалiзуючiй борбi, що пiдтяла його моральнi й фiзичнi сили. — Я пробував всього, — оповiдав вiн, — до minimum5757, щоби добитися до мети. Ще не добився до неï, ще далеко, а сили майже вичерпанi. Це маю вам завдячити. — Так говорив до наслiдничих. Нiхто не чинив йому закиду, нiхто не докоряв анi одним словом. Не смiли, — казала насмiшливо Зоня. В його цiлiй iстотi було стiльки вiдпорностi, стiльки наказуючого мовчання, що нiяк було у його жадати оправдання.
Що йому маєток дiстався, не врадувало його надто. Казав, що навiть не зробило на його глибшого враження, що так уже збайдужнiв. Так само остався байдужним, коли йому наслiдничий заявив, що вiддасть йому i другу половину грошей, котрих вiн, Орядин, зрiкся. Що йому ïх не потрiбно, а йому, молодому, що має ще стiльки боротися, здадуться. Вiн пронизав старого очима i, усмiхнувшись згiрдливо, сказав, що добре, що прийме ïх.
В перших днях по своïм приïздi не виходив майже з дому. Годинами пролежував нерухомо на отоманi, положивши пiд голову руки та вдивившись у супротилежне вiкно або в що-небудь.
Чи роздумував над дальшим життям, над своєю будуччиною, чи над спадщиною, що дiсталась йому так легким способом i могла не одно змiнити на добре, чи над чим iншим, нiхто не знав. Нiхто й не допитувався. Також не смiли, — мовила Зоня...
У двi недiлi по його поворотi вiдбулася мiж ним i Зонею буча. Лена, котра, як i всi iншi, тепер для мене настроєна ласкаво, дiлиться зi мною кождою своєю думкою. Вона була свiдком тоï сцени. Балакалось мiж iншим о деяких знакомих i мимоволi перейшла бесiда на мене, причiм вiн довiдався о моïх заручинах з Лорденом.
— Хто, хто виходить за Лордена? — спитав.
— Наталка!
— Наталка? — А по малiй задумi додав: — Ага, вона! Верковичiвна!
— Вона. Адже ти ïï знаєш? — закинула Зоня.
— Знаю, знаю! — вiдповiв, змiшавшися. А по хвилi додав з глумом: — Отже, вона виходить за його! Ну-ну!
— I що ж на тiм дивного, Василю?
— О, дивного властиво нiчого: хiба лиш те, що вона не здавалася менi одною з тих, що виходять за перших лiпших, як ïм навинуться. Впрочiм, всiляко буває на свiтi...
— Вона не конче хотiла за його йти.
— Але таки виходить.
— Так за кого ж було ïй iти?
Вiн не вiдповiдав зараз.
— Вже за кого-небудь iншого, лише не за його.
— Так! То могла була ждати без кiнця. Оскiльки я знаю, то ïï не сватав нiхто.
Вiн спаленiв.
— I звiдки ж ти то так добре знаєш? — питав насмiшливо. — Чи вона перед тобою сповiдалася?
— Передо мною не треба сповiдатися. Я знаю тут всiх, що могли би женитися, а тi не взяли, б ïï. Прочi ж — то голодники, Василю!
— Це ти на мене! — звернувся до неï бистро, i очi в нього загорiли.
— Бог з тобою, Василю! — боронилась дiвчина, чимало зчудована його гнiвом. — Ти прецiнь не сватав ïï нiколи!
Вiн знов почервонiв, немов його хто окропом посипав, i вiдвернувся вiд неï до вiкна, в тiнь. Трохи згодом спитав: .
— Яка вона?
— Хто такий?
— Ну, адже вона, вона!
— Ага, Наталка! Та як то, Василю, яка вона?
— Чи щаслива? I чи любить його також страшно? — I розсмiявся чогось...
— Не знаю, чи любить. Сумнiваюся навiть, чи щаслива. Правда, Леночко? Вiд заручин стала якась дика, навiть змарнiла.
— А яка була перше? — I його очi спинилися вижидаючо на Зониних устах.
— А яка ж би? Вона поводилася завсiгди так, мовби була чимсь лiпшим вiд нас. Чи не так, Леночко? Тепер стала ще дразлива, уста в неï якби забули усмiхатися, стала от, напр., раrdon5858, як ти.
— А про те все рiшилася за нього вийти! — повторив знов. — Шкода ïï!
Зоня усмiхнулася жартiвливо.
— Так бери ти ïï, коли тобi ïï так жаль! — промовила. — Тепер маєш уже господарство, i лише жiнки тобi бракує!
Ух! як вiн на неï видивився, а очi як заiскрилися в його. — Не глузуй собi з мене! — казав; — Знай, я тепер не до жартiв настроєний!
— Так я настрою тебе до них!
— Пильнуй себе. Вже ви мене так настроïли, що я змарнував своï сили!
Зоня спалахнула.
— То ми тому виннi? — накинулася. — Ох! Це славно! Ми, може, також виннi, що ти в карти грав i пропускав грошi?
— Не вашi грошi пропускав я!
— Нi, але чужi!
Вiн став бiлий, мов снiг, i зблизився до неï.
— Ти вiдки це знаєш? — спитав, а очi в його так i горiли.
— Знаю!
— Хто тобi казав?
— Той, хто знав.
Вiн мов збожеволiв з лютостi чи з чого. На столику коло його стояла цiнна ваза. Вхопив ïï i кинув об землю так, що розтрiскалася на дрiбнi куснi.
— Так! — сказав опiсля не своïм голосом.
— Ти! — зверещала Зоня i запiнилась собi.
— Цього я тобi нiколи не забуду! — сказав вiн.
— О, я знаю, я знаю дуже добре, що ти казишся, почувши правду. За неï то готов i мститися.
— Ти не маєш наглядати моïх учинкiв.
— Наглядати нi, але своï думки про тебе вiльно менi мати, i я скажу ïх навiть тобi прямо в лице. Ти слабодух помимо свого таланту i енергiчного поведення, а по-друге, ти забрукався5959 морально, i тому не поважаю тебе так, як давнiше.
Вiн розсмiявся вимушеним смiхом, а опiсля сказав:
— Де моя провина, i в чiм проступок супроти себе самого, тямлю аж надто добре, i я сам для себе справедливий суддя. Але ви, що не бували нiколи людьми, ви попхали мене на ту собачу дорогу, на котрiй я, на вашу думку, забрукався. Та пождiть, колись поклонитесь ще менi, але тодi я i в вас найду хиби. Ви лицемiри!
Зоня тремтiла вiд зворушення.
— Це подяка, Василю, за ту поживу, що тобi мiй батько подавав?
— Трiйла подавав.
— Ти негiднику невдячний! Я мала тебе за чеснiшого чоловiка, хоч сперечалася з тобою так часто! Тепер я тобi цiєï обиди не забуду.
— То не дразни мене! — говорив погаслим голосом. — Якби ти знала, скiльки я всього пережив, то ти би була лiпшою для мене!
— То гамуйся; на те дав бог розум.
— В мене нема бабського сумлiння... — I, змiривши ïï зневажливо очима, вийшов з кiмнати, гримнувши за собою дверми.
— Видиш, який став? — говорила Зони. — Ми аж на лицемiрiв виавансували. Зате вiн став культурнiшим. Давно вiрив ще хоч в iдеали, а тепер... — I не докiнчила, скрививши уста згiрдно...
Отже, на його думку, я не мушу замiж виходити за Лордена, а коли виходжу, то видко з того, що я буденна, легкодушна особа.
Нехай i так! Може, правда i по його сторонi. Але чим стоïть вiн вище вiд мене, якою силою? Безогляднiстю, як сказала ще Зоня, чи своïм сильним сумлiнням?.. Впрочiм, менi тепер все байдуже, що хто, а навiть що i вiн про мене думає, чи добре чи зле. Для мене головна рiч та, що я сама з себе незадоволена, не можу себе поважати, як повинна. Я немов пережилася. Ох, як пусто, нудно, як глупо! I ми обоє любилися!


Насильно випхали мене до Маєвських з якимось шитвом, хоч як я випрошувалася. З ним не хотiла я подибатися. Вкiнцi пiшла, з гордим — сама не знаю вiд чого — усмiхом на устах. Тiльки вступила в хатнi сiни, як серце в мене нараз затовклося сильнiше, i я на цiлiм тiлi задрижала, якби перемерзла. Так, це тому, що боялася чомусь побачитися з ним, хоч говорила собi неустанно, що вiн не обходить мене нiчого, що не люблю його вже. I дiйсно, вже як я в послiднiм часi думала i вiдчувала, то чувство i любов не находили в моïм серцi мiсця; я не любила анi його, анi нiкого другого.
Вечором попросили до чаю. Напроти мене осталася одна склянка i одно крiсло порожнє.
— Де Василь, Зоню? — спитала панна Марiя.
— Або ж я знаю? Мабуть, пише в своïй кiмнатi.
— Що це вiн пише та пише?
— Не знаєте, що? Вiн переводить щось, як казав, iз скуки.
— Так iди, Зонечко, i приклич його, а то чай вихолоне зовсiм.
Зоня пiшла, а ми обидвi наче понiмiли. Вона обняла рукою його склянку, чи гаряча, а менi не було до розмови. Впрочiм, це було дивно. Тепер, коли я знала, що певно побачуся з ним за кiлька хвилин, стала я нараз цiлком спокiйна, i цей спокiй був аж ледоватий. Так сидiли ми, доки не явився вiн. Перша увiйшла Зоня, а за нею вiн. Змiнився, на перший позiр, не дуже. Не знаю, чи Зоня нарочно не сказала йому, що я була в гостях, чи, може, вид мiй був такий вiдражаючий, що, угледiвши мене, мов налякався; але привiтався ласкаво, навiть усмiхнувся якимсь сумним вимушеним смiхом. Опiсля заняв мiсце проти мене i, схиливши голову, мiшав машинально чай.
При свiтлi, що падало ясно з висячоï лампи, побачила я його лiпше. Вiн був марний i блiдий, а в цiй хвилi, оскiльки я його розумiла, зворушений, його високе чоло з iмпертинентною (як Зоня казала) морщиною пихи мiж бровами, видалося менi в цiй хвилi наче мармурове, уста упрямо стуленi. Повiк не пiдводив анi разу; так само, видко, не бажав i уст отвирати.
Мене обгорнув якийсь сором. Цiла його iстота свiдчила менi чомусь наглядно об тiм, що за цiлий час розлуки не займалися його думки анi разу мною. Що мiж ним i мною виросла якась межа, що те, що мiж нами зайшло, затерлося безслiдно, i що було би смiшно натякати на якiсь зв'язки мiж ним i мною. По нiм було це видко. Я соромилась своєï вiрностi i вiдчула, що вона не була потрiбна. Чи, може, я помилялася? Може. Здавався потрохи пережитим, але в його iстотi було щось независиме, щось смiле, безоглядне. Ах, це були наслiдки його сильного, невразливого сумлiння! — говорила я до свого серця, котре поборювало всi сумнiви одним замахом. Воно визирало з цiлоï його iстоти i надавало йому цiху6060 сили i рiшучостi. Я чулася просто гнучкою перед ним.
Враження, котре зробив на мене тепер, коли я на силах так пiдупала, було надто сильне, щоб я могла його в однiй хвилинi перемогти, тому сидiла я так само мовчки, як вiн. Лише Зоня, прудка i говiрлива, щебетала по-своєму i втягала зручно всiх по черзi до розмови.
— Не хорi ви потрохи, Наталочко? — спитала панна Марiя. — Ви такi блiдi.
— Нi, я здорова.
— Дивуєтеся, панно Марiє? — зажартувала собi Зоня. — Залюбленi виглядають завсiгди мiзерно! — Вона глянула, напiвусмiхаючись, напiвдопитливо, на мене. Я не могла на той невдалий дотеп найти вiдповiдi, тому змовчала.
--- Чому ти свого перстеня не носиш? — говорила далi — Пожди-но, скажу я це професоровi.
— Завеликий, могла би загубити.
— Ну, коли вже так, то лiпше не носи! Професор, хоч i який собi там учений, а все-таки не змiг би в те не повiрити, що згуба перстеня вiщує розлуку. Вона не була би йому дуже на руку, не так?
Я мимоволi глянула на неï благаючим поглядом, чому порушувала вона цю менi так немилу тему, i то саме тепер! Орядин вiдгадав мiй душевний настрiй, чи пiдхопив мiй взiр, звернув голову до Зонi i, не споглядаючи на неï, сказав прямо:
— Ти нинi дуже жартiвливо настроєна, не розумiю тебе!
— А я тебе також нi, Василю. Чи богатирi романа, що ти його переводиш, не побралися, i слово розлука дразнить тебе?
— Це не роман, що я переводжу.
— Менi здавалось, що роман. Впрочiм, що ти читав так завзято, коли я увiйшла в кiмнату? Ти й не замiтив мене?
— Читав новели Гаршина. Кiнчив якраз Attalea princeps.
— Ах, Attalea ! — обiзвалась я мимоволi, мило зворушена.
— Читали? — вiн пiдвiв уперше голову смiло за мною, i його очi вп'ялилися в мене з якоюсь неспокiйною цiкавiстю. — I що ж? — питав з лихо затаюваним посмiхом.
— Гарна! — вiдповiла я.
— Гарна, це певно, але чим гарна, на вашу думку?
— Тим, що осталася своïм намiрам вiрна!
— Дiйсно, не боялася нiчого...
— Нi, i смертi не боялася!
Вiн покраснiв ледве замiтно.
— Чи це послiднє зискало вас так для неï? — спитав з легким вiдтiнком глуму.
— Саме те. Це прецiнь щось дуже гарне.
— Що? — спитав. — То, що вона вмерла, не побачивши свого властивого неба? Ну, це справдi дуже поетично.
— Нi, тота ïï постанова: добитися помимо всього до цiлi, — вiдповiла я.
— Але ж вона не добилась до неï, не побачила прецiнь того небозводу, об котрiм мрiяла.
— Так. Та чи це таке важне?
— На мою думку, важне.
— Вона вiрила, що побачить своє прегарне небо, а та вiра вчинила ïï такою сильною. Ах, така сила мусить двигнути! Хiба нi?
Я вдивилася в його широко створеними очима i чула, що вони в мене розгорiлися. Нашi погляди стрiтилися. Його очi засяяли, а бiля уст появилася ледве замiтна злобна усмiшка, що пригадувала менi якусь дивно прикру хвилю.
— Так, так, вона не була буденна сила, — сказав вiн, — i ïй треба поклонитися. Згинула, але хоч оставила вiру в силу. Це скрiпляє сумнiваючихся i слабосильних, i пiддержує саме тодi, коли вони хитаються!
Я вiдчула, що тi слова його й усмiх той були в мене цiленi. Усмiхнувшись боляче, хотiла я щось вiдповiсти, але надумавшись, зараз замовкла. Чого вже боронитись? Ми замовкли.
Зонинi очi спочивали жадно на нас, особливо на менi. Та на ïï жаль звернулася я до панни Марiï i почала говорити об чiм iншiм.
— Вам би десь конче виïхати влiтi, Наталочко, — мовила старенька панна. — Ви так засидiлися; те впливає зле на дiвчат; це я з досвiду знаю. Ви би зараз поздоровiли, повеселiшали; от попросити б вам гарно в тiточки.
— Та де вже менi ïхати, панно Марiє. Не ïздила досi нiколи, привикла вже так. Впрочiм, менi нiчого не треба.
— Влiтi вiдай ваше весiлля, Наталко, правда? — спитала Зоня.
— Не знаю, Зоню, — вiдповiла я тихо.
— Тiтка мала казати Ленi, що вiдбудеться влiтi, пiд час вакацiй.
— Може...
— З певнiстю; пiзнiше не може професор на довший час з дому вибиратися, а вiн же хотiв би якнайскорше оженитися.
Я не вiдповiдала, чула лише, як поблiдла.
— Я би не була думала, що вiн годен до якоï-небудь особи так прив'язатися, — говорила Зоня далi. — Менi видиться, що його iдеали — книжки; не так, Василю?
— Панна Верковичiвна подобалась йому, оскiльки я собi пригадую, зараз з першоï хвилини, — вiдповiв Орядин i в тiй же хвилi пiднявся iз свого мiсця. — Не закурите собi, панно Марiє? (вона любила часом закурити) — питав зворушеним голосом, i його очi промайнули блискавкою по менi.
— Як постараєтесь о сигаретку...
Вiн наче лише того ждав i вийшов. Менi стало нiяково, i я пiднялася з крiсла.
— А то куди? — обiзвалися обидвi жiнки.
— Додому вже!
— I чого так скоро? — загомонiла Зоня. — Останься ще, а то прибiжиш лише, щоб привiтатися i попрощатися. Пожди, я заграю тобi Шумана Аufschwung6161. Вивчилася вже добре, а ти прецiнь уроджений знавець тонiв.
Ми встали вiд стола, i Зоня засвiтила свiтло.
— Нема Василя з сигаретами, — обiзвалася старенька панна, — у його ще, певно, й свiтла нема, а вiн клопочеться. — I сказавши це, вийшла.
— Коли би так панна Марiя була молода, — смiялася Зоня, — то, певно, була би з них добра пара: вони страшно любляться.
— Вона така добра.
— А вiн?.. — Вона держала запалену лампу в руцi i мов ждала на мою вiдповiдь. Очi в неï свiтилися так, як свiтяться вони у кiточки, що спинилася на самотi бiля клiтки з пташкою.
— Вiн тобi брат, то ти, певно, лучче його знаєш, — вiдповiла я спокiйно.
— Ну, вже ж! — I ступила наперед. — I так, напр., можу сказати, що став таким прикрим, яким не бував перше нiколи; хвилями бував попросту нечемним. За тi два роки, що перебував серед високоï культури, перемiнився чимало. Досi висмiював матерiалiстiв, а тепер сам готов статися ним. Впрочiм, це, як я думаю, не грiх... i я лише кажу, що перемiнився: але в чiм iншiм не згоджуюся з ним. Я не радила би нiкому супротивлятися його змаганням, бо без пiмсти не обiйшлось би вже, певно. Панна Марiя зводить у його все на нерви й каже, що вiн подобрiє i повеселiшає знов. Може бути, але поки що стоïмо ми обоє на воєннiй стопi.
Вона увiйшла до салону, а панна Марiя повернула з Орядином. Спрятавши незамiтно посудину зi стола, вiддалилася з кiмнати, i ми остались самi.
Я стояла коло столу i переглядала якiсь свiжi часописи, що панна Марiя склала для мене, а вiн стояв також тут i лагодив сигарету для старенькоï дами. В сусiднiм салонi грала Зоня. Нинi не могла я музики слухати, як звичайно. В менi самiй хвилювало так чудно, чудно... чи сумно, я вже не знаю. От, яка стрiча наша! — думала я раз по раз, а часопис так i дрижав в руках вiд зворушення моєï душi.
— А я й не гратулював6262 вам ще досi ваших заручин! — обiзвався врештi поважно. — Але вам i так, певно, небагато на тiм залежить...
— Менi й на думку не приходить надiятися чогось подiбного, т. є. гратуляцiй. Не думаю взагалi над подiбними речами.
— I вiд мене?
— I вiд вас, i вiд iнших. Через те не змiниться нiчого для мене.
— Так ви хочете змiни? В чiм же, напр.? — I вiн звернув своï великi блискучi очi цiкаво на мене, мов хотiв мене до дна душi розслiдити.
Я вiдповiла йому спокiйним, повним поглядом. Що вiн хотiв в менi збагнути, коли вже знав так докладно, що я буденна людина? Опiсля сказала я:
— Змiни в тiм, щоб могла розпоряджати своєю особою чи там своïм я так, як сама хочу.
— Хiба ж так не є?
— Бачите, що нi.
— Виходить, що ви не чуєтеся вповнi щасливою, чи властиво вдоволеною?
— Нi, але прошу (i я всмiхнулася), не жалуйте мене для того!
— Ага, ви боïтеся того спiвчуття!
— Вашого не менше, як i других. Ненавиджу те чуття!
Вiн усмiхнувся весело.
— Не знаю, чи всi згодилися б з такою вашою думкою.
— Нехай кождий думає i вiдчуває, як собi хоче. Я одна не зношу спiвчуття. Я переконалася, що через те дух дрiбнiє. Подумайте лише, чути вiчний плач i жалi над собою, гу! Немов калiка без рук i нiг або без очей!.. I це має бути якимсь доказом любовi ближнього?
Вiн засмiявся, а я з ним, однак насилу.
— Так ви волите боротьбу i само терпiння?
— В дечiм волю. Впрочiм, я люблю боротьбу (i я дивилася на його повним, спокiйним поглядом), але таку, з котроï чоловiк виходить сильнiшим i чистiшим. Таку боротьбу люблю!
— Так борiться!
— Задумую.
— Тепер сама найлiпша пора.
— Ви iронiзуєте.
— Я? О, зовсiм нi; i я боровся!
— Як боролися?
— А так, щоб добитися до цiлi.
— I що ж?
— Утомився.
— Втомилися, i чи назавсiгди?
Вiн здвигнув плечима.
— Ви можете мимо того добитися свого, значить: у вас не може нiхто вiдбити позитивноï цiлi, — сказала я, — тому що добитись до неï залежить вiд вас самих, але я? Подумайте собi, яке життя передо мною! Яка цiль у мене!
— Так придумайте собi яку-небудь.
— Чи це можна?
— Можна.
— Що ж ви придумали би на моïм мiсцi?
— Я придумав би перше... i то найперше розручитися.
— О, це неможливо, це зовсiм неможливо, пане Орядин! — вiдповiла я скоро, сполохана немало наглим чуттям, немовби вiн нарушував тими словами тайну моєï душi, що тлiла на днi ïï й iснувала бiльше як чуття, нiж як сформульованi зариси яких-небудь думок!
— Виддте? Ви вже аж налякалися! — сказав вiн з легким вiдтiнком глуму в голосi. — А однак це, на мою думку, повинна би в вас бути перша цiль, коли пересвiдчилися, що ви не... незадоволенi...
— З того... розумiєте мене?.. з того нема в мене виходу! — вiдповiла я тихо. — Але скажiть щось iнше, щось, що не було би злучене з тим!
Вiн знов здвигнув плечима.
— Далi я не знаю. Хiба казав би ще бути щасливим, але це також злучене з тим, що ви боïтеся нарушити!
— Що я боюся нарушити! — прошептала я ледве чутно за ним, немов завмираючий вiдгомiн його голосу... — А крiм того, нема вже нiчого, пане Орядин?
— Та що ж би? Чогось неприродного не можемо здобувати нашими людськими мiзерними силами i нашим чуттям: ми ж люди!
— Так, ми люди! — сказала я i хотiла додати: А менi все здавалося давно, що я буду дуже, дуже щасливою!, але не сказала цих слiв, задавила ïх.
Вiн стояв он там недалеко вiд мене, мовби не той сам, що звав мене колись своєю царiвною, русалкою прегарною, мовби не упивався нiколи моïм видом, не цiлував нiколи анi одного пальця моєï руки, i що все те викохала лише моя уява, а йому щось подiбне анi на думку не приходило; здавався якимсь таким перенятим самим сухим, чистим розумом, настроєним бiльше до глуму, нiж до зрозумiння якоï-небудь душi, що я боялася послiднi слова вимовити. Впрочiм — пощо? Щоби пожалiв? Нi! I я вiдвернулася гордо вiд його...
В сусiднiм салонi кiнчила Зоня гарний твiр Шумана рiзкими, короткими акордами. Я звернулася до неï туди, щоби подякувати ïй за гру, котроï нинi майже не слухала, i щоби вже попрощатися. Вже перейшла огневу пробу, котроï так боялася, перед котрою, йдучи сюди, аж дзвонила зубами. Тепер успокоïлася аж до холоду i хотiла йти геть.
Вiн i собi вийшов з кiмнати.
Попрощавшися з усiма, вийшла я, а на подвiр'ï стрiнула його знову; чекав на мене.
— Хочу провести вас додому, — сказав, запинаючи старанно своє пальто аж пiд шию, — щоб не замерзли. Цього би вам Лорден нiколи не простив. А рrороs6363 того, — додав опiсля побiжно, — чи ви дiйсно хочете за його йти?
— Не хочу, тiльки мушу.
— I що ж це значить: мушу?
Я вiдповiла йому щось про обставини, зависимiсть, сирiтство i т. п.
— Е, що там! — вiдповiв. — Коли вже мусите йти з дому, то вiддайтесь хоч за такого чоловiка, котрого могли би шанувати i котрий подав би вам iнший бит, значить, щоб хоч стояли собi матерiально пишно, а так... що вiн за один? От незначний, здивачiлий старий пергамент, де вже вiн вам пара! — I засмiявся до власних слiв.
В менi прокинулося щось. Не почуття обиди, о нi! i не охота обороняти неприсутнього Лордена, котрого я справдi дуже не любила i була би рада не бачити його вже нiколи в життi. Це була радше якась тонка, тонесенька душевна струна, що обiзвалася тепер на поклик смiху його, але обiзвалася чудноболючим, негармонiйним зойком. В тiм смiху його було щось, що мене вiдiпхнуло вiд його.
— Як же менi жити при вуйку далi, коли тiтка доказує майже щогодини, що я для них тягарем? Що вийшовши за Лордена, стала би ïй не раз в пригодi, бо я ïм винна чимало подяки? Пiд такими услiв'ями ждати на щось добре в жоден спосiб не можу. Я вже таки пiду за його!
Вiн знов розсмiявся.
— Так, — говорив, — пiду за Лордена або пiду та й утоплюся, але дома сидiти не буду! Якраз цi слова пригадують менi знов ваше вразливе, мов павутина нiжне сумлiння, котре звернуло мою увагу на себе, скоро ми лише спiзналися. Ви осталися тi самi.
Я усмiхнулася iронiчно.
— Думаєте, що справдi так, пане Орядин?
— Вiрю в своï слова, панно Верковичiвна!
— А що ви зробили би на моïм мiсцi?
— Я? Сидiв би попросту дома i ждав лiпшоï долi. От що зробив би я! Не гризся б буйною жорстокою фантазiєю якоïсь там тiтки. Сидiв би з переконанням, що ïм хлiб запрацьований. Ви чей же не сидите дома без дiла?
— Нi! I мови об тiм нема!
— Отже, бачите! У вас надзвичайно багато чуття, багато того, що люди вважають консеквенцiєю, багато характеру, а замало...
— Розуму? — докiнчила я.
— Нi, Наталочко (!), математики замало у вас! От що! А без неï ви пропаща людина в теперiшнiх, наскрiзь матерiалiзмом перенятих часах!
— Так що ж менi робити?
— Не слухати завсiгди лише нiжного чуття; слухати бiльше розуму!
— А коли годi?
— То пропадете. Значить: груба брутальна буденщина, та сильна могутня власть роздавить вас. Ви не зможете ïй опертися. Впрочiм, це вже повиннi ви знати, що буденних iстот є бiльше i що вони суть панами в звичайнiм смислi слова. Такi, як ви, упадають у своïй одинокостi.
Я усмiхнулася.
— Це гарна перспектива!
— Ну, що ж робити? Це все в обставинах має своï причини. Хто ïх там поборе!
— Ви не опирались би ïм?
— Я опирався ïм. Значить, хотiв жити пiсля свого ума. Ставив, напр., мораль стоïцизму також вище вiд моралi милосердя. Не хотiв просити помочi у дядька, не хотiв i вiд товаришiв нiчого, що дiстав би вiд них аж по викликанiм у них спiвчуттю. Так що ж? Змiнив своï думки. А з пiмсти за те, що я опиравсь ïм, значить: обставинам, вергли мене в рамена поганоï страстi, що я трохи не потонув в нiй samt Haut und Haar6464. Бачите, я грав страшно в карти. Впрочiм, ви мусили це чути, хоч я не знаю, як називано цей об'яв у мене. Чи карою божою, чи пальцем божим, чи квiнт-есенцiєю люду мого батька, чи, може, ще якимсь вищим знаком, задля котрого я мав iти в божий дiм? На кождий випадок визирало щось з тоï пригоди. В дiйсностi привела мене до того якась шалена розпука. Але я грав шалено; страшно грав я! Кажу вам, купався цiлою душею в тiй страстi. Ух! аж менi самому тепер гидко. За якийсь час, i майже так само скоро, як подобалося, обридло менi те все, i я ходив, мов затроєний, з затисненими зубами з лютостi на себе самого. Якого бiса пiдчинявся я тому лиху? Дав заволодiти собою аж до гидкостi? Нiхто в свiтi не приневолив би мене тепер i доторкнутися хоч однiєï карти! Розпрощався з ними вже назавсiгди!
— Це дуже гарно, Орядин.
— Даруйте, Наталко, але я не покинув того тому, що воно не гарне, а тому, що обридло менi.
— Так ви можете панувати над собою!
— Чому нi?
— А гидким обставинам ви опирались би?
— Ах, що там обставини! Я, сам-один? Це ж крапля в морi.
— А коли б таких бiльше, як ви? Вiн повернув живо головою за мною, опiсля всмiхнувся не то жартiвливо, не то iронiчно.
— Чи ви носитеся з думкою будувати щось? — спитав.
Менi стало i стидно i жалко моïх слiв.
— Нi, — вiдповiла я сухо.
— Ну, я би вам це й не радив. Ви не найшли би надто багато помiчникiв; стратили би надто скоро i ту одробину довiр'я до людей, яке, може, ще живе в вашiм серцi.
— Моє довiр'я до людей захиталося i без того сильно, — вiдповiла я, — i я не ожидаю вiд будучностi нiчого. Передо мною лежить праця, значить, обов'язок, котрий сповняти, нехай i механiчно, вважаю за найсвятiшу задачу чоловiка!
— Отже, зрiкаєтеся щастя?
— Якого, пане Орядин? Того, щоби була надальше тягарем родини?
— Ах, ви не хочете мене розумiти!
— Що називаємо щастям? Поодинокi чуття в поодиноких хвилях? Тих не можна i так продовжити. Впрочiм... не говорiм об тiм! Скажiть менi радше, чому ви менi, напр., нiколи не писали? Я... я була би деколи заговорила до вас.
— Чи я вам це обiцяв? — спитав бистро, майже з переляком.
— О, нi, зовсiм нi! Я вас об тiм i не просила. Я лиш собi так думала.
— Ну, а я вже налякався, що не додержав, може, слова. — Опiсля додав: — Не писав, бо був завсiгди дуже занятий, мав стiльки грубих клопотiв, i жив до того, мов собака. Вже мало-мало не пiшов до соцiалiстiв на службу. — Тут i розсмiявся. — Бiдний мiй вуйко вмер в саму пору, значить: маєток його дiстався менi у сам вiдповiдний час. Бачите, цiлком так, як у повiстях. Коли бiда найбiльша, зараз помiч найдеться. Але що я хотiв вам сказати, щоб повернути знов до першоï теми? Розручiться з професором. Це чиста дурниця, виходити за такого. Загинете!
— Не велика шкода!
— Ну, шкода, шкода! — повторював нетерпеливо. — Нас усiх загалом не шкода! Але коли вже чоловiк раз лише живе, так нехай же живе так, як чоловiковi годиться. Така моя думка!
Я не вiдповiдала. Ми зупинилися коло нашого дому, i я подала йому мовчки руку на прощання. Вiн дiткнувся ïï, i ми розсталися...


Так то все було. Все буває iнакше, нiж собi чоловiк уявить. Iдеалiзуючий простiр творить те, що любиться так часто якийсь фантом, не подiбний навiть до живоï тоï iстоти, що збунтувала нашу душу до глибини. Саме так ведеться менi з Орядииом. Дивлюся тепер на його цiлком iншими очима i не знаю, чи моя уява вiддалялася вiд його i любила щось цiлком iнше, чи вiн змiнився справдi так сильно? Одно лиш певне: таким не є, як жив в моïй пам'ятi.
Я втомлена i знеохочена.
Вiн каже розручитися з Лорденом. Думки стати жiнкою Лордена я зовсiм не маю i саме над тим не думаю. Не знаю ще нiчого ясного, нiчого, що носило б характер рiшучностi в собi, але вiдчуваю, що змiна якась зайде в моïх обставинах, чи зла чи добра — не знаю. Поринаю думками бог зна куди i не маю спокою.
Саме тепер рада би я знати (це смiшно з моєï сторони), чи я Орядину ще трохи мила? Дещо з його iстоти говорить, що так, а дещо супротивляється тому. Деколи бажаю того, а часом менi це таке байдуже!
Оногди спiмнула я Зонi, що вiн змiнився, а вона заперечила це. Казала, що вiн лиш виробився, значить, дозрiв, з усiма своïми прикметами, вродженими й набутими. Я думаю, що йому щось хибує, або лучче сказати: те щось виступає в нiм слабше, як давнiше, щось, що я у всiх людей люблю i що мене так сильно прив'язало до його. Якась тонкiсть чи чистота...


(Пiзнiше).
Супроти мене вiн не раз аж покiрний, i менi здається, що та покора обгортає його мимовiльно; каже, що таки поважає мене дуже глибоко, хоч споминав про мене майже легковажно (тодi, як вiдбулася буча). А мене болить, коли вiн кориться хоч би й мимовiльно. Ненавиджу це чуття, а тодi, коли кориться, ненавиджу й його.


(Знов пiзнiше).
Думаю, думаю, думаю i не видумаю нiчого. Вiн не вдоволяє, анi не успокоює, анi не ситить мене. Я в чуднiм, чуднiм настроï. Менi так тiсно, так сумно i нi в чiм не можу найти опори. Вiд Лордена утiкаю .душею, i менi й на думку не приходить застановлятись над своïм будучим життям. Я лиш сказала, що пiду, але я ще й тепер не погодилася з тiєю думкою. В менi прокидається стiльки помислiв, стiльки думок, аби змiнити своє життя, зiрвати зi всiм поганим дотеперiшнiм, що я майже давлюся тим.
Читаю в кождiй вiльнiй хвилинi i пробую навiть знов писати, хоч те менi не йде легко; в мене думки занеспокiйнi.
Роблю порiвняння мiж людьми i людьми, мiж ними й обставинами, а вiдтак спиняюся над Орядином. Вiн не говорить тепер про своï любимi iдеï, а народ не проходить йому й через уста. Ох, що то час може! Два роки станули мiж нас i змiнили нас так сильно!
Його присутнiсть мучить мене. Що це таке? Жалiю над ним. Але не те вiдпихає мене вiд його, що вiн купався в страстi, лише iнше...
Однi книжки оживляють ще мене, iнакше в тiм заколотi я погибла би...


(Знов пiзнiше).
Не раз я духом така сильна, що йшла би у найстрашнiший бiй, а не раз прикликую бабуню на помiч! Бабусенько моя золота, чом ти мене покинула, чом не з'явишся, не додаси менi сили, не прийдеш iз порадою, не полюбиш твоєю вiрною любов'ю! Бо в кого ж менi шукати пристановища? Чим утихомирити душу свою? Хто покаже менi, куди йти, я ж така сама, така сама! кругла сирота! Недоля батожить мене, що аж гнуся, вгинаюся; вона потрясає мною, а як ще вихор настане? О, вихор тодi змете мене, мов те сухе опале листя, безслiдно.
Сила? Хто вчить мене бути сильною? Чи менi шукати пiдпори в других? Де ж єсть тi другi, хто вони? Ох, воно так гарно, як жiнка находить пiдпору в мужчинi, а й противно, мужчина в жiнцi! Але ж чи може дiйсно душа з душею злитися, чи це припадком не є фраза, в котру лиш вiриться пiд час любовi?
З ним бачуся досить часто. Деколи бачу, що я його умом перегнала, а деколи корюсь я перед ним. В нiм є щось, що панує надо мною, що притягає i вiдпихає мене. Часом бачу, як пiдлягає впливовi моєï iстоти майже цiлком, як пiдлягає взагалi сильним враженням, а часом переконуюся вдруге, нi, вдесяте вже, що через цiлi тi два роки був рiзними, прерiзними справами так занятий, що ледве коли й подумав про мене!


(Знов пiзнiше).
Ми вже досить давно не бачилися. Зоня прибiгла до нас, i мiж iншим на тiтчине питання про його, замiтила, що став у послiднiм часi знов нестравним i що в його генiальнiй головi коïться правдоподiбно знов якесь лихо.
Що ж би то з ним могло бути? Думаю стiльки над тим, майже гризуся ним... Чи вiн менi не байдужий?
А з Лорденом що? Боже мiй, боже мiй, що з ним робити?
Я затискаю зуби, чоло морщиться i в далеку далечину лину поглядом...


Вчора вечором були ми з Леною у Зонi оглядати якусь балеву сукню. За кiлька днiв вiд'ïжджає вона з батьком i панною Марiєю на бал до С.
Вiн був також увiйшов у кiмнату. Коли глядить на мене довше, то я зараз мiшаюся.
Говорив мало i виглядав зажурено, але чого? I чи на довго?
— Ви дуже зле виглядаєте, — замiтив менi, коли ми на хвильку осталися самi. — Чи ви думаєте дальше так жити? Я вас не розумiю. Подумайте, який кiнець вас жде, ви загинете!
Я придивлялася одному великому олiйному образовi з намальованим нiчним краєвидом, котрий викликував дуже часто мiй подив, i чинилась, що не дочувала його слiв.
— Скажiть що! — вирвалось нараз нетерпеливо з його уст.
Я скинула на його оком.
— Знов мене жалуєте? — спитала я. — Мене тепер всяке спiвчуття лише болить.
— Скажiть лiпше: обиджає! — спалахнув вiн. — Лордена чуття не обиджають вас!
Я здвигнула байдуже плечима.
— Його чуття менi цiлком байдужi; впрочiм, я не можу за це на його гнiватися, що вiн вибрав собi мене за жiнку, — вiдповiла я. — Його цiла провина, може, лиш та, що не любить мене такою любов'ю, якою любив би мене, може, хто другий, однак чи люблю я, може, його? Чи, може, обиджає мене тим, що дає менi нагоду подякувати за ласкавий хлiб i мати свiй? Ми лиш за товар мiняємося. Моя праця, хоч i без ясного характеру, про те все не менше цiнна, як його хлiб. Я i в його хатi буду вiд ранку до вечора працювати; знаю все, що мене жде!
— Але ж ви танете! — закинув вiн.
— То, то лиш так... — вiдповiла я. — У мене стiльки думок, то вони нищать мене i гноблять поки що.
— Як?
— О, нiчого, нiчого...
— Коли б я мав те пересвiдчення, що ви станете хоч матерiально пишно, то ще помирився би з тим.
— Справдi?
— Справдi. Чому дивитесь так на мене чудно? — спитав. — Це великий фактор у людськiм життi, вiрте менi! Все проче маловажне; значить, тому маловажне, що без того можна обiйтися, можна його побороти...
— Орядин, що на вашу думку маловажне?
— Ну, так званi симпатiï i антипатiï!
— Ви поборювали би в собi щось подiбне, напр., симпатiю? — спитала я, не звертаючи очей вiд його. Вiн усмiхнувся зневажливо.
— Чи ви не вiрите в моï сили вже зовсiм? — спитав.
— О, я вiрю! — сказала я, тепер навiть з пересвiдченням. — Я лиш хотiла би знати, чи ви поборювали б також де маловажне задля хiсна?
— Ви просто дитиннi, коли таке питаєтеся? — вiдповiв вiн. — Врештi, нинi я не можу цього знати, але менi здається, що коли б я лиш хотiв, то мiг би побороти...
— Я лиш те хотiла знати! — вiдповiла я сухо i вiдвернулася знов до образа. А вiн не говорив бiльше нiчого. Крутив неустанно вуса i глядiв кудись безмовно вiкном.
В годину пiзнiше зайшов за мною до салону, де я прислухалася до спiву Зонi з молодим ïï поклонником i сидiла, потонувши в чудних думках. Сiвши мовчки коло мене поруч софи, справляв свiй годинник.
— Над чим ви думаєте? — спитав по якiмсь часi.
— От думаю!
— Напр., над чим? — домагався вiн. — Може , над своєю будуччиною? (Менi причулася iронiя в його голосi).
— Нi, в цiй хвилi нi! — вiдповiла я, усмiхаючись слабо. — Тепер застановлялась я знов над тим, що є люди такi, як нацiï. Властиво, що характери поодиноких людей є аналогiчнi характерам поодиноких нацiй. Не правда ж? Так, напр., є характери, по котрих можна з певнiстю надiятись, що сповнять цей або той учинок, сповнять щось неожидано великого, сильного. Є перенятi якоюсь красою, що остається завсiгди i в рiзких випадках свiжою i є свобiдна вiд усiх буденних додаткiв. Такi є й нацiï.
А противно є знов натури, одаренi багато, але напоєнi наскрiзь смутком. Змагають до всього, але не здобувають нiчого, ïх iстота перенята наклоном до терпiння i туги, мов рослина до сонячного тепла. Я власне думала, — говорила я далi, пiд час коли вiн уважно слухав, — що ненавиджу цей тон вiчноï туги так, як ненавиджу, напр., одностайний тужливо-хорий усмiх на блiдiм лицi нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалiбна мелодiя, що дзвенить у нашiй душi i котру ми так добре розумiємо, заколисала всi нашi сили до немочi, Чи не так? Ах! — докiнчила я гiрко. — Це правда, я також донька украïнсько-руського народу!
— Ви ж казали, що любите боротьбу! — обiзвався вiн.
— Люблю, але скажiть, чи ви вiрите у вiдродження таких характерiв або народiв?
— Чому нi? Але вони потребували би, щоб хтось постороннiй ïх рушив.
— Постороннiй? — повторила я сумно. — В тiм i лихо, що вони не мають у собi того iмпульсу; що мусять тих порушень дiзнавати аж вiд других. Я думаю, що так успособленi єства не мають жодноï будучностi. Вони подобають на арфи еольськi, що грають лиш тодi, коли вiтер порушить ïх струни, та й тодi грають сумно. Над тим я не думаю саме тепер перший раз. Над тим думаю я частiше i звичайно настроюють мене такi гадки сумно!
— То не гадайте об тiм!
— А ви не думаєте нiколи над чимсь подiбним?
— Я держу моï думки крiпко в границях, — вiдповiв вiн. — Значить, не хочу розумiти душi загалу. Що з того за хосен? Хiба сумовитий настрiй!
— А я вiддаюся таким думкам цiлою душею...
На те вiн не сказав нiчого.
Мене обняла гiрка нетерпеливiсть, подiбна до лютостi. Чи був це також наклiн до терпiння, до туги, що жив у менi, тяжив так дуже в душi? Нагинав не раз додолу, давив! Коли б iснувало щось певно, щось, у що можна би вiрити, як у поворот весни, щось величне, свобiдне!.. Коли б щось таке iснувало в чоловiцi!
Я сказала йому, що думала.
— Чогось такого нема в чоловiцi! — вiдповiв вiн напiвсумно, напiвнасмiшливо, пiдперши голову, мов у задумi, рукою. — Думання, вiдчування та i все проче подiбне — це чисто матерiальна процедура, i вiдорватися душею вiд умов свого внiшнього буття чоловiковi годi; ми не повиннi забувати, що в великiй частi ми раби своïх вроджених склонностей.
— Я не хочу в те вiрити.
Вiн здвигнув плечима.
— Прецiнь людська воля не є нiколи цiлком свобiдна!
— Чей так зле не є! — замiтила я, усмiхаючись глумливо.
— Чому нi? Унаслiдження само назначує характер. — I з тим замовк.
Я також замовкла, але трохи згодом сказала:
— Те, що ви кажете, я властиво знаю, але я не дуже хотiла би тому пiддаватися; воно, по правдi, сумно...
— Що? — спитав вiн. — Що i найгордiшi дерева мають своє корiння в землi — це сумно?
— О нi, але що ми так часто у своïй немочi вимовляємося6565 саме тим. Впрочiм я думаю, що про те все єсть люди з визначними характерами, котрi мають вплив i мимо окружаючих ïх сил; але для таких iстот не можуть iснувати права.
— Отже, видите, чого вам журитися?
— Я не журюся! — вiдповiла я, усмiхаючись. — Я лиш думаю. Що iнше остається менi? Цього не може менi нiхто вiдобрати!
Вiн знов здвигнув плечима i дивився в безнадiйнiм ожиданнi вперед себе.
Я мовчала довший час, а вiдтак почала пiвголосом майже несмiло:
— Орядин! Чи все треба приписувати обставинам? Скажiть!
— Якi ж ви чуднi!
— Я хотiла би мати якесь вдоволення. Якби ви знали, як то тяжко, коли, напр., думки блукають i не находять нiчого; блукають у чiмсь неяснiм, великiм, веденi бiльше чуттям; ах, я того не можу сформулювати! Аж ненавиджу себе не раз за те, себе i старинний звичай той, що зветься життям. Чому воно не подасть менi нiчого такого, в чiм би моя душа могла розкошувати?
Вiн поглянув на мене. Погляд той був спокiйно-допитливий, поважний.
— Крiзь вашi думки i почуття вiє також той так званий подих будуччини, це поринання в себе, що вiдвертає вiд внiшнього свiту. Воно має щось у собi, я того не перечу, але думаю, воно не має будуччини. Чоловiк належить до свiту внiшнього, вiн зв'язаний iз ним тисячними нитками i тому нехай поринає в його! У вас справдiшнiй дар до аналiзу. Я виджу, що ви дуже змiнилися. Коли б я менш-бiльш не знав, як ви жили, то спитав би в вас: як жили ви з тiєï пори до тепер?
— Чи можна оставатись однаковим? — спитала я, мов засоромлена його доганою, хоч не просто на мене вимiреною.
— В головних зарисах — можна.
— В мене не було життя з подiями, — сказала я.
— Ах, у те я не вiрю, — вiдповiв вiн iз якоюсь нетерпеливiстю.
— В буденнiм смислi слова, пане Орядин.
— Але ж ви мусили щось переживати, якiсь подiï або щось подiбне. Бачите, я не вiрю в так зване життя без подiй, особливо коли наслiдки доказують що iнше!
— Отже, i ви не вiрите? — вiдповiла я з мимовiльним вiдтiнком гiркостi. — Знаєте, менi саме тепер приходить одна цитата з Лессiнга на думку: Вони не находять у жоднiй трагедiï подiй, хiба там, де поклонник дiвчини паде ïй в ноги i т. п. ïм те нiколи не хоче подобатися, що всяка душевна боротьба, всякi наслiдки рiзних думок, котрi себе посполу осувають — це також акцiя; мабуть, тому, що вони думають i вiдчувають замеханiчно i при тiм не можуть замiнити нiякоï акцiï. З такими людьми поважно сперечатися просто нема потреби i шкода заходу...6666 Вiрите тепер?
— Ах, у те вiрив я завсiгди! — вiдповiв вiн живо. — Я лиш спецiально у вас думав найти щось iнше. Врештi я вам перебив; менi здається, що ви хотiли щось сказати.
— Хотiла! — говорила я дальше. — В мене не було життя з подiями. Я лиш читала, думала, а опiсля заручилася. Однак тепер, тепер, коли я те вчинила, будиться бог знає що в менi, перемагає мене. Я вiдчуваю то так, як вiдчувається приплив хвиль, що мають у слiдуючiй хвилi збитися над головою. Я давлюся тим припливом!
— Ви потребуєте багато сонячного блиску i барв!
— Ах, i простору, Орядин, чи так званоï свободи. Iнакше обтовчуся об усi тi буденнi чесноти!
— В тiм я вас розумiю, — вiдповiв вiн, — однак у тiм нi, що ви заручилися!
Я усмiхнулася роздразнюючим усмiхом.
— Чому й менi не бути судженою? Це прецiнь також щось, що годиться з життям внiшним, щось людське. Це удосконалює жiнку.
— Але без любовi?!
— Не впадайте в романтизм, пане Орядин! Любити i вiддаватися — це щось зовсiм вiдмiнне; смiшно, що зводять завсiгди одно з другим до купи. Напр., i ви, що звете антипатiю i симпатiю дурницями!
— Зводять докупи, кажете, Наталко. Мовби вперед не любилися i аж потiм побиралися.
— Мовби не любилися нiколи, пане Орядин, а проте женилися! Врештi, — додала я по короткiй задумi, — не знаю, чи любов конечна до супружества, значить те чувство, що, напр., я уважаю любов'ю. Воно щось iнше вiд прив'язання.
— Так, на вашу думку, що таке любов?
— Ну, на мою думку, це прегарне нiжне миготiння, котре iснує в цiлiй своïй повнотi доти, доки його не заявиться словом. Опiсля воно блiднiє i никне. Властивий характер того чувства — це якась метеликуватiсть або той блиск сонця, що не є всюди, та й годi його здержати, що миготить крiзь усi нерви в деяких хвилях, у пишних, прегарних хвилях, Орядин, а опiсля зникне, i чоловiк пригадує ïï собi, мов запах якого цвiту. Чи можна те ставити нарiвнi з тим неповоротним, пересиченим чувством, що зветься в першiм-лiпшiм супружествi також любов'ю? Скажiть самi! Але нi; лучче я скажу сама один доказ. Моя тiтка запевняла мене дуже часто, що не знала нiколи, що це таке любов, i я вiрю ïй, що вона не любила нiколи; попросту в неï нерви загрубi до такоï тонкоï гри — а проте вона живе з вуйком дуже добре! Що це таке?.. Чи це любов така, як я кажу, чи прив'язання? Чи не виходить тут на моє?
— Ви починили в останнiх двох роках дуже глибокi психологiчнi студiï, — вiдповiв вiн iз легкою iронiєю. — Це, мабуть, i вигладило нерiвнiсть мiж вами i професором Лорденом!
— Це не вигладило нерiвностей мiж мною i Лорденом. Тут стоïть свiт мовчки.
— Щоби свiт не стояв мовчки, залежить вiд вас! — вiдповiв вiн.
— Вiд мене?.. Так, це правда, воно залежить дiйсно i вiд мене; це є власне те, чим я хвилями мучуся i давлюся, але через те я, може, також переконуюся у своïй силi!..
— Я вас не розумiю!
— Зрозумiєте колись! Врештi, прошу вас дуже, не згадуйте менi його. Тодi нi, коли думаю собi щось цiлком, цiлком iншого. Не гнiвайтесь, але не робiть цього нiколи!
Я просила його живими, майже переляканими очима, а вiн, усмiхнувшись iронiчно, глянув на мене.
— Це не згоджується з тим, що ви казали колись тут; а iменно, що любите боротьбу! — сказав.
— Я люблю боротьбу; люблю, люблю! Ви мене не знаєте!
— Може, й дiйсно не знаю. — I вiн схилив знов голову в долонi i задумався також над бог знає чим...
Я була зворушена, роздразнена. Була би плакала, але не з жалю. З нетерпеливостi. I вiн мене гнiвав. З кождого його слова визирав завсiгди якийсь хосен, щось розумне, якась користь... Це мене болить.
— Над чим ви думаєте, Орядин?... — звернулась я вкiнцi до його, щоб не сидiти мовчки.
— О, моï думки неiнтереснi! — вiдповiв вiн. — Я звичайна натура, а тi справляються скоро з собою. Я йду завсiгди найкоротшою дорогою, то й гадки моï буденнi.
Це мало мене вколоти (воно й укололо), а йому справити якусь приємнiсть.
— Дайте менi щось оживляюче до думання, Орядин, щось, що пригадувало би лiсний воздух, щось ясне, сонячне! — просила я його стиха.
— Вiд мене жадаєте ви цього? — питав вiн роздразнено. — До того я не здатний! — I вiн замовк нагло, а тим часом якийсь нервовий вигляд опанував його лице.
— До чого ви здатнi? — спитала я. Вiн розсмiявся так, що я, не надiючися смiху, прокинулася.
— Ви смiєтеся з мене, Орядин? — спитала я, вп'яливши в його уважно очi.
— Знаєте що? — сказав, не зважаючи на моє питання. — Я веду також iз собою боротьбу, яку? — скажу колись пiзнiше, а поки що дайте лiпше менi щось оживляюче до думання!
— Ну, коли так, то я скажу вам оце: iдiть своєю дорогою i не дбайте про загал, коли маєте на оцi гарну цiль!
— Я йшов уже раз своєю дорогою; це знаєте вже.
— I то було зле?
— Остiльки зле, що не добився нею до цiлi.
— Це не може бути! Iдiть лиш витривало далi: сильна воля поборе все.
— Я хотiв би той дар мати, що ви, а то дар: одушевлятися, Наталко!
— I у вас вiн є!
— Ну, я цього не знаю.
— Я знаю, Орядин. О, я вiрю в вас! Не знаю, яка ваша боротьба, але не спроневiряйтесь нiколи тому, що давало вам досi вiдвагу i право бути гордим. Не дбайте про загал i йдiть своєю дорогою, доки не опинитесь високо-високо!
Я вхопила його за руку i стиснула ïï крiпко, i очi в мене заяснiли.
Вiн видивився на мене здивований, а опiсля усмiхнувся.
— Чи у вас бувають частiше такi пориви? — спитав.
Його питання заболiло мене, i я опустила очi вниз.
— Чи це пориви?
— О, це може бути i настрiй!


Вiн не згадує нiколи анi одним словом, що я була колись його царiвною, мовби це не вiн, а хто iнший любив мене. А я мовчу i собi горда, горда, мов той олень. Нехай мовчить, думаю, коли вже так, коли вже не може любити бiльше, але нехай не дорiкає менi Лорденом!
Правда, вiн не знає, що в моïм серцi дiється i що в нiм не так супокiйне, як я виглядаю, що в нiм дозрiває думка розiрвати ненависнi зв'язi i вiдвернутися вiд усiх назавсiгди. Справдi оце дозрiває в моïм серцi, але поки що це лиш моя тайна, i я не виявляю ïï i перед ним, хоч би й як питав мене. Ох, лиш сили додай менi, боже, сили, щоб я не спроневiрилася собi i правдi; а я поборю всю погань, яку тiльки стрiну по дорозi свого життя!..
VI
(Знов пiзнiше).
Я вже знаю, що я йому не цiлком байдужа, хоч маю також те переконання, що забув би мене знов скоро. Але я? Чим вiн менi? Сама не знаю вiдповiдi. I люблю i не люблю, i притягає i вiдпихає мене, i жаль менi його i засуджую його, а одного таки не можу забути, iменно того, що вiн син того самого народу, котрого вiрною донькою є я.
Не раз говорить з огнем, пориваюче про яку-небудь справу, зараз отвирає кождому очi, а коли спитаєш його пiвгодини пiзнiше про те саме, видивиться на тебе, усмiхнеться зневажливо i скаже: Не маєте над чим iншим думати? або: Хто би собi над тим голову ломив! З того не будете жити!... Це мене вiдпихає вiд його, воно показує в нiм отупiння для тонших iдей. Чи вiн давнiше не був таким, чи, може, я того не розумiла, чи таким зробила його боротьба о бит? О, хто би менi об'яснив це! Тепер i не замiчаю в його давньоï тонкостi в чуттi; вона є у чистих натур без рiзницi, у мужчин i женщин, особливо у поетичних натур. Але про те все є в нiм щось, що мене приковує, i я знаю: це та сила, що не дала йому потонути в вирi бруду.
Це дiялося нинi зранку.
Я ходила в город годувати кроликiв. У своïх бiлих кожушках вони ледве замiтнi на снiгу, i лиш ïх червонi лагiднi оченята свiдчать, що це вони! Мене знають добре. Дрiбнi, малесенькi, прискакують безшелесне до мене, утирають своï мохнатi борiдки об моï руки — я ïх люблю...
Цеï ночi упав знов свiжий снiг. Уклався на гiллi дерев, на всiм, немов надиханий. Величезнi, дорогi моï гори Карпати, зi своïми бiло поприбираними лiсами блистiли срiблясте проти сонця, а над усiм тим миготiло ясне, майже прозоро-синє небо...
Навкруги тихо, урочисто, саме так, якби все на час здержало вiддих i ждало на щось святе. В таких хвилях молюся. Не словами, але серцем, душею молюся. Бажаю, щоби iснуюча краса наповнила i моє серце, щоби стало чисте, прозоре, мов та iмла, що десь-не-десь звисає ще над деревами!
Так молилась я, а в п'ять мiнут пiзнiше перервав несамовитий звук дзвiнкiв санок те урочисте ожидання, i я опинилася перед Лорденом...
— Оставте мене, оставте мене! — просила я, стривожена, коли ми осталися по раз другий самi, i вiн мене хотiв цiлувати.
— Чи таке доведення пристоïть судженiй? — спитав вiн, усмiхаючись насилу.
Я мовчала. Не знала, що сказати. Чула тiльки в очах сльози i велике пригноблення так, що ледве волiкла за собою ноги.
Вiн пiдiйшов наново.
— Так я вам уже раз казала, тепер казала! — говорила я, не зводячи неспокiйного погляду з його, щоб не скористав з тоï хвилi.
— Я люблю соромливiсть, — сказав вiн, — вона украшає женщину, мов вiнок з бiлого цвiту, однак все має своï границi. Я знаю, що роблю, в мене є на те права!
— Нi! — вiдповiла я хвилюючим, упрямим голосом.
— Нi! Ха-ха!
— Нi! Тi права не годяться з моïм серцем!
— Так! Гай, гай! Бач, як розфiлософувалася! Врештi, нехай буде тепер твоя воля. Я знаю людську натуру; ти дикун, моя красуне... на часок, ха-ха, на часок!
О боже мiй!..
I я його просила, щоб не чинив бiльше того, не цiлував мене нiколи. Нiколи, коли я того не схочу. Я того не можу знести, нiяким чином, нi за що в свiтi! Чи вiн того не розумiє!
Нi, вiн того не розумiв!
Я цiлком прибита. Така стривожена, що трохи не скричу вголос, коли почую його за собою. А вiн собi з того жарти строïть, стаючи коло мене нечайно або сiдаючи близько коло мене. Тiтка i Лена смiються на цiле горло з мого страху, особливо тiтка, аж за боки береться. А я не знаю, що в тiм є смiшного... Також накинувся па мене, для чого не ношу його перстеня. Сказала я йому, що завеликий. Тодi вiн намiгся сам у правдi переконатися i засунув менi перстень сам на палець! Гу, як я боялася його дотику! Як не люблю його рук! Довгi такi, нiжно виплеканi, потрохи дрижачi — цiлком такi, як вiн, як кiгтi якi!.. Коли увiйду до хати, то слiдить все мовчки поглядом за мною; пiдкручуючи вуса, водить очима то сюди, то туди. Ох!
Тiтка каже: говорив ïй, що дуже мене любить i що дуже гордий на свiй вибiр, що його товаришi будуть цiлком зафрапованi6767, побачивши в його таку .красу, i що вiн мов помолоднiв...
Це неправда, що я його суджена! Не може бути правдою; я освободжуся вiд його! Ах! що нема нiкого, хто би за мною вступився! Якби бабуня жила!.. Бабусенько ти моя золота, щира, вiрна, поглянь, що зi мною дiється! Глянь, чия маю бути, i на що ти мене викохала! Ти називала мене своïм ангелом. Пригадуєш собi? Вечорами, коли ми клалися на спочинок, ти оповiдала, що дiвчата мають бути чистi, як цвiт лелiï, встидливi, мов голуби. Тодi ти називала мене своïм ангелом i лелiєю!..
Видиш ти тепер свою лелiю? Видиш, хто має ïï зiрвати? Або чи хто перед нею стане i заслонить ïï бiлу одiж перед брудними замахами!.. Дивись, бабусенько... дивись!
Я не хочу довше над своïм життям поетизувати. Лорден вiд'ïхав. Вiн прибув, щоби умовитися, коли ладити весiлля. Воно має вiдбутися пiд час вакацiй, отже, за чотири-п'ять мiсяцiв, цiлком тихо; i зараз другого дня маємо ми (ха-ха!) вiд'ïхати. Я стояла пiд час тiєï наради сперта об стiну i слiдила за розмовою. З ïх думками я не годилася; я вiдчувала, що не стану його жiнкою. I я не стану нею! Нехай дiється, що хоче, але життя свого не запропащу. Я хочу жити, але не так, щоб лише по свiту волочитися! Ось що я рiшилася вчинити. До часу вiнчання винайду собi яке мiсце, значить: пiду десь за товаришку6868, а вiдтак вiдмовлю Лорденовi. А коли не найду мiсця... нi, про це не хочу й думати, це неможливо! Ах! але тут дома також годi оставатися! Врештi, я не дамся дальше гнобити!


Я сидiла при вiкнi i читала Фламмарiона Бог у природi. Нинi читала я лiниво. Промiж гарнi, щирi думки автора вмiшувалися моï приватнi думки. Я думала над своïм рiшенням наймитися за товаришку, над характером такого становиська в Порiвняннi до моєï аж до хоробливостi гордоï, чутливоï натури, над заняттям такоï товаришки, далi над моєю рiднею, над Лорденом, над Орядином...
Надворi непогода.
Великий пластовець лiтає в гострiм вiтрi, б'є горстками об вiконнi шиби, мчиться то в один, то в другий бiк, а вкiнцi укладається бiлесеньким покривалом всюди. Цiлi громади кавок6969злiтаються звiдкись, кружать то над одним, то другим деревом; сiдаючи, чорнiють на оснiженiм гiллi, мов малi демони, i колишуться недбало. Маленькi ïх гострi очi аж iскряться зблизька. Одна усiла близько мого вiкна, звернула свою чорно-синю головку до нього i, мов уражена моïм цiкавим визиранням, вдарила люто крилами i вiдлетiла. На дорозi було пусто i лиш тiльки один вiз котився по цiй. В менi забилося лячно серце: на возi сидiв Орядин. На козлi коло вiзника лежав куферок подорожнiй. Отже, вiн вiд'ïжджав. Куди? Пощо? З якоï причини? Все те мiнялося блискавкою в моïй головi, i менi стало жаль. Тим часом вiн переïжджав попри дiм i, побачивши мене, поздоровив. Трохи згодом стало на дорозi знов глухо й пусто.
Куди вiн поïхав, за чим? — думала я неустанно, занепокоєна. Я мов почула гризоту совiстi, що судила не раз його гострiше. Бог знає, що в його на умi! Чому я не любила його тепер так, як перший раз, чому не упоювалася ним так, як перше? В нiм є щось, вiн iнтелiгентний, бистроумний i гарний! Ох, яка примхувата я вдалася! Не дурно й тiтка казала. Понуро вп'ялився мiй погляд у хатину, що стояла напроти нашого дому. Вiтер змiтав неустанно свiжий снiг з ïï даху, пiдносив свавiльно якийсь старий червоний обрус, на плотi розвiшений, i якусь дитячу сорочку... Пiд шопкою лежала ялинка, призначена на рiздвяне деревце. За кiлька день рiздво. Радiснi днi для цiлого свiту...
Менi сумно, понуро. Я неспокiйна. Передi мною лежить стiльки боротьби. Менi не ладитись до радiсних свят, але до бою, до гiркого, бурхливого бою. Та нехай! Я не пiддамся, я хочу бути щасливою!
Але що з ним? Може, поïхав на село? Панна Марiя споминала недавно, що вiн носиться з думкою ïхати туди. Згадував також, що покинув би студiï i пiшов Ґаздувати...


Знов весна. Знов той оживляючий весняний запах, тi самi лагiднi подуви вiтру, що зворушують воздух, будять до життя, що спочивало в глибокiм снi. Знов мiняються яснi тихi ночi, несказанно, упоюючо краснi, як колись. Все, все, як колись! Фiалки дрiбнесенькi, любимцi моï, цвiтуть, лiси сосновi, березовi розвиваються, зеленiють пишною зеленню! Зозулi гомонять лiсами, кують, проча пташня розщибається, а серце в грудях розходиться з самоï розкошi. Я сама вештаюся день у день по лiсах, мов та справдiшня русалка, з розпаленими щоками, зi смiхом на устах, з щастям в очах! Здорова, мiцна, я поринаю в гущавину, шукаю дороги, смiюся!..
Сонце всюди.
Повно його всюди. Гарно, прегарно жити!


Я довго не вписувала нiчого. Не було що й записувати. Життя однакове в великiм i в малiм розмiрi. Маю багато надiï, що одержу яке мiсце. Про мою тайну знає лише панна Марiя; вона годиться з моïм поступуванням i додає менi вiдваги. Орядин пробуває на селi, поïхав дiйсно тодi на село, коли я його побачила. Панна Марiя журиться ним, бо не знає, що вiн задумує почати. Часом говорить, що покине науку й пiде жити в народ; не раз каже, що втомлений i хоче спiчнути; iншим разом знов, що буде ще бачити, що становисько не робить чоловiка, що тепер стiльки глупоти у всiм i всюди...
— Що вiн уважає глупотою? — питала я.
— Я не знаю.
— Так не говорив вiн давнiше, панно Марiє!
— Нi! То боротьба о бит настроïла його так ворожо, навела на його такий сум, затерла стiльки. Це буває завсiгди так — i воно дуже сумно — чи не правда?
Однак вона все вiрить у його; передчуває, що його будучнiсть буде ще свiтла.
Певно; коли би покiнчив своï студiï.
Вона гадає, що покiнчить. Вiн честолюбивий. Врештi, належить до натур, що живуть скоро, i коли би опинився раз знов посеред працi, а спосiбнiсть одушевлятися збудилася би в нiм знов, позабув би всi гiркi iнтермеццо свого молодого життя!
О це й розходиться головно, о це, щоби знов одушевлявся.
— Це, певно, тяжко, — говорила дама, — i те мусив би в нiм хтось збудити, iнтелiгентнi одушевленi люди або яка жiнка. Якась гарна, освiчена жiнка. Це було би добре!
Особливо знайомостi такоï женщини бажала би вона йому.
— Мiж нами сказавши, — говорила, — занедбався вiн дуже i то у всiм. Не замiтили ви цього? А то нiчого не впливає так хосенно, ублагороднюючо на ум мужчини, як приязнь iз освiченою женщиною...
Мати таку свободу, щоби бути собi цiллю!
Передусiм бути собi цiллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збiльшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зорiючим у тисячних красках!
Передусiм бути собi цiллю й обробляти самого себе, з дня на день, з року до року. Рiзьбити себе, вирiвнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонiï анi для ока, анi для серця, для жодного зi змислiв7070. Щоби жадоба за красою утихомирилася.
Бути передусiм собi цiллю, а опiсля стати або для одного чимсь величним на всi часи, або вiддатися працi для всiх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя...
Такий мiй iдеал.
Свобiдний чоловiк iз розумом — це мiй iдеал.
Пощастилося!
Я одержу мiсце ще перед вiнчанням. Стану за товаришку в однiєï маючоï7171 угорки, вдовицi по лiкарi.
Яка я рада! Яка я свобiдна, легка, певна себе! Смiюся знов щасливим смiхом. Менi здається, що в моïх жилах кружить кров швидше, а думки стали гнучкiшi. Усмiхаюся сама до себе, а тiтка, запримiтивши той сонячний настрiй, думає, що це я так на весiлля тiшуся. Лише перед послiдньою сценою маю вiдразу. Значить: перед сценою вiдмови й переслухання. Сцени такi менi взагалi ненависнi.
Що Лорден скаже? Ух, поганий той, з довгими дрижачими пальцями, пугач той!.. Ха-ха-ха! Це iнтересно, що вiн скаже! Але я не буду нiкого щадити й вискажу все що до крихiтки. Йому скажу: Ви, мiй пане, не обходите мене анiтрохи! Будьте ласкавi, поïдьте собi де мiж своï люди i привезiть собi яку золотоволосу нiмочку, а мене оставте! Що вам iз такоï особи, що волочиться по лiсах, кохається в птахах, в шемраннi дерев, упоюється ïх життям, а не вашим. А Лена, — ах! ота дитиняча iстота з вiчножiночими прикметами, з фарисейством на устах, вона буде шалiти з радостi, що я таки не виходжу замiж. Пiд тiткою розпадеться земля, а вуйко загнiвається! Ти однiська дитино моєï однiськоï сестри, що ти наробила! А однiська дитина однiськоï сестри дурiє з утiхи, що перестане бути каменем дома. Чуєш це, бабусенько?.. Твоя лелiя, твiй ангел вiдважується уживати своïх крил! Нi, тепер я вже прямо до неба полетiла би, до тебе, бабусенько моя щира, щоб побачила ти мене, щасливу тепер, наскрiзь перейняту жадобою життя.
Як воно й не буде, а одно певне: всi будуть гадати, що я зiрвала тому з Лорденом, що Орядин тут. Та це мене не дуже журить, нехай кождий думає собi, що хоче.
Орядин був слабий. Повертаючи з села, простудився i лежав хорий. Тепер вже одужав. Лена його бачила, каже, що його очi вiдновились i що дiстав iнший голос! Чи й iншi думки? Це хотiла би я знати! Я думаю дуже часто об нiм. Я хотiла би його бачити великим, значним. Великим — iз характеру, або значним — iз працi для народу свого!
Мiй ум такий спокiйний, що я майже неустанно (т. є. в свобiдних хвилях) учуся i читаю. Мрiю об тiм, щоби стати колись писателькою. Чи буду здатна до того, научать люди або й час, а може, прийду i сама на те. В моïх найтяжчих хвилях була така праця одинокою моєю розрадою, ставала менi якоюсь вимогою життя. В тiй працi купається моя душа, поринається в нiй, а хоч би я не зазнала жодного iншого щастя, так праця така є ще завсiгди бiльше, чим буденним щастям.


Я хотiла би з ним поговорити. У думцi говорю з ним майже неустанно. Уявляю собi його великим i характерним; всi його вважають таким, а вiн працює; працює не лише тому, щоби йому було добре, бо не маловажить, як досi, вiльнодумних iдей, називаючи ïх дурницями. Одушевляється ïх правдою, як давнiше; i тому, що вiн такий, я люблю його. Люблю його любов'ю такою, що миготить крiзь усi моï нерви, є широка, як море, i нова. Красою своєï душi мусив би залити мою душу; купатися мусила би вона в багатствi його душi. Така сила покоряє мене вже тепер, а мiцна i вироблена прикувала би мене назавсiгди. Тодi вiн видається менi чистим, i нiякий налiг7272 i нiяка брудна споминка не вгинають його, i вiн має право носити голову гордо.
Я його люблю таким, яким би мав щойно стати; таким, як є тепер, не могла би я його вiрно любити; побоювалася би неустанно, що тiй любовi настав би кiнець i тодi не осталося б менi нiчого, крiм пересвiдчення, що ми колись належали до себе. Такого щастя я не хочу. Я не хотiла б, щоби саме посерединi життя зайшов, як сонце, але щоби був менi до кiнця життя свiточем, i саме вiд тiєï хвилi, в котрiй ми подали би собi руки назавсiгди. Не хотiла би, щоби любов завмерла тодi, коли, противно, повинна би мiцнiти. Так я собi не раз думаю.


Це було в пополудневiй порi. Всi в хатi полягали дрiмати, поспускавши на вiкна ролети7373, а я пiшла в сад i лягла в траву, але не спати. Воздух був жаркий, тихий, пересичений запахом цвiтiв i живицi; сонячнi променi пересякали все довкола. Я находилася в найтихiшiм i найгустiшiм кутi саду, лежала й приглядалася нiжним барвним метеликам, що лiтали раз живим, раз утомленим нечутним летом над цвiтами або недбало у воздусi, та прислухалася тонесенькому бренькотовi ледве замiтних комашок, що упоювалися на сонцi своєю власною пiсенькою, або приглядалася цвiтучим рожам.
Недалеко вiд мене, коло бiлих штахет, росли вони на знак, що там находився отвiр, ведучий до саду Маєвських, вiд котрого дiлився наш город бiлими штахетами. Саме тепер цвiли тi рожi. Ïх широкi гарнi листки тиснулися до холодного залiза i аж лиснiли на сонцi, а рожi мов потомилися вiд спеки, особливо тi матовi жовтi; декотрi з них поспускали головки, немов повмлiвали з превеликоï розкошi... У воздусi миготить — i вiн немов отяжiв iз запаху i спеки...
Так! Отi жовтi матовi рожi потомилися. Мабуть, iз любовних мрiй; коли тим часом чорно-понсовi, жаристi, пересиченi рожi нiби дрiмали. Менi пригадалася новелка данця Якобсена Тут повиннi би рожi стояти. Нiколи не читала я щось поетичнiшого. Розмову обох чурiв7474 знала я майже напам'ять, а займав мене особливо той жовтий чура, без iсторiï.
Опiсля думала я й про Орядина. Вiн був гарний мужчина, це правда, але ж нехай би був трохи iнший, напр., все такий, щоб його можна кохати, боготворити, — говорила моя розмарена душа; однак я не формувала нiчого, не думала нiчого ясного, певного... Кругом мене хилилося все до якогось мов розкоханого пiвсну i манило до себе...
Одного разу говорили ми з Орядином про час полудневий. Вiн називав його найкращим iз денноï пори, i я бачу, що вiн дiйсно гарний — чи, може, бiльше упоюючий? Здається, в нiм осягає все найвищий верх, стає на хвильку тихо, мов до вiддиху по тяжкiй раннiй працi. Саме такою здавалася менi оця хвиля тепер...
Я лягла лицем у траву. Сонний бренькiт комашок розлягався лiниво, однозвучне по цiлiм саду, настроював чимраз бiльше до сну, однак я опиралася йому. Врештi я вслухувалася, вдумувалася у все те, що мене окружало, i тихе безшелесне рiзнородне життя довкола мене причувалося менi якоюсь нiжною, несказанно гармонiйною мелодiєю, не завсiгди чутною, а й невловимою слухом, i не зрозумiлою кождому! Я вслухувалася в неï цiлою душею, i менi здавалося, що моя душа — то лиш один тон iз сеï цiлоï гармонiйноï мелодiï, i зливається тому так радо з тою широкою барвною струєю, що зветься природою, упоюється нею, мов земля сонцем i теплом.
Легкий подих вiтру заворушив листям i заколисав стеблами. З городу Маєвського донеслися до мене слабо голоси якiсь, i мiж ними причувся менi й голос Орядина. Я пiдвела голову, наслухаючи напруженим слухом, однак голоси затихли i настала попередня тиша. Я знов опустила голову на руки.
Що Орядин тепер робить? Я його давно не бачила; вiн подужав зовсiм i хоче назад на село вертати, чи назавсiгди? Хотiла б я його де-небудь побачити та й поговорити з ним.
Пiзнiше встала я i пiдiйшла до хвiрточки, задержуючись коло рож. Були прегарнi! Над жовтими схилилася i спростувала одну похилену. Ти, моя любко, нездужаєш на тугу, — подумала я. — А ти щаслива, — приповiла понсовiй... Вiдтак сперлася об штахети i дивилася в сусiднiй сад. Всюди було так тихо, розмарено всюди, що я перенялася нею наскрiзь. Пересичення i розкiш в природi подразнили мене, i менi забажалося, щоб мене хто-небудь побачив. Але мене нiхто не бачив. У саду не було живоï душi. Дерева росли так густо, що заслонювали всякий вид у глибiнь саду, а навiть зiльник, що рiс десь недалеко, а в нiм пересиджувала звичайно родина, ледве виднiвся з-помiж дерев. Я вiдвернулася вiдти i хотiла вже вiдходити, однак менi причулися знов мов голоси... Жду хвилину: нi! це менi лиш причулося. I там, певно, сплять. Боже, як можна в таку прегарну хвилю спати! I я потонула знов поглядом у препишну зелень довкола мене. Нараз налякалася я несподiвано, спаленiла i цофнулася7575. Чи я була слiпа, чи що?.. Тут по лiвiй сторонi хвiртки мiж густо засадженими берiзками, де стояла вигiдна лавка з поруччям, — не було тут нiкого?
Тут був хтось, а я й не бачила...
Орядин лежав тут. Руки пiдсунув пiд голову, а лице мав заслонене капелюхом; здавалося, дрiмав. Я усмiхнулася — отже, тут сховався вiн вiд сонячних променiв i вiд Зониних дотепiв! А тут навинулася непрошена русалка, вiдкрила сховок i смiялася. Чи будити його, чи нi? Чи випадало? Я дивилась хвилю на його... Нi, це не було гарно, що я дивилась тут на його, мов той злодiй, лучче вже збуджу його. Хто знає, коли побачимося знов так на самотi, як би бачились тепер у цiй гарнiй хвилинi; я вiд'ïду вже незадовго i, може, побачимось нинi впослiднє! Впослiднє! Це не гарно. На всякий случай змiниться пiзнiше не одно! Кожде стане iнше, я вступлю на нову дорогу, зовсiм менi досi незнану, а вiн — хто знає, що з ним станеться ще!
Мене обгорнув хвилевий сум, i я поглянула знов на його. Отже, це закiнчення тодiшнього початку, подумала я собi. Що на нiм, на тiм закiнченнi? А що було би, якби було сталось iнакше? Нi, не хочу про все те й думати, не люблю тих закiнчень iз ïх млявими, побожними прикметами; воно добре, що сталося так, як є, що можу ще боротися i переживати щось нового. Я рiшилася закликати його, щоби поспорити трохи, тим бiльше, що ми не бачилися майже три недiлi.
Вiн не спав. На мiй несмiлий поклик схопився, мов зелектризований, а уздрiвши мене бiля штахет, спинився геть коло мене урадуваний.
— Це ви! Як ся маєте? — сказав, усмiхаючись, i подав руку. — Я не спав, лежав лиш так, в хатi тепер пересиджувати просто грiх! Це гарно, що ви мене покликали! Ходiть у наш город, сядемо на лавку!
— Нi, ходiть до нас! — казала я, а в тiй хвилi поправилась: — Нi, не приходьте, бо...
— Як побачить тiтка, то буде крик! — докiнчив вiн, розсмiявшись весело.
Я смiялася з ним i була дуже вдоволена, що так сталося, що ми стрiнулися. Його погляд промайнув по менi блискавкою i задержався на моïм лицi.
— Ви нинi такi гарнi, виглядаєте мов саме щастя! Що з вами?
Я спаленiла й глянула не на нього, а кудись в iншу сторону.
— Що ж би мало бути зi мною? — вiдповiла я. — Хочу бути щасливою.
— Дуже мудрий намiр! — вiдповiв вiн все ще весело. — I я маю такий намiр, але менi чогось маркiтно.
— Чому?
— З рiзних причин. Мiж iншим, борюся сам iз собою о так звану будучнiсть, хоч знаю, що вона не принесе менi нiчого особливiшого i є потрохи правдивим блудним огником!
— Чи вона вела вас блудом досi?
— Не вела, але могла би й повести, якби вiрив ïй занадто!
— Давно говорили ви iнакше.
— Давно говорив я iнакше, бо давно вiрив у якiсь iдеальнi вимоги життя, вiрив в те, що чоловiк мусить ïх сповнити, а тепер не вiрю i в це, i в те, що зветься будучнiсть!
— Ви знов говорите таке, Орядин, що мене гнiває; встидайтеся! Вiн викривив iз легкою погордою уста.
— Чого менi встидатися? — спитав ïдко. — Того, що я пiзнав життя i людей, i тих так званих освiчених людей, пересякнених наскрiзь натуралiзмом аж до гидкостi, i що, переконавшись у ïх справжнiм змаганнi i ïх послiднiй фiлософiï, перестав перед ними кланятися i ïх подивляти, як давнiше? Ви знаєте, — додав, — я хочу покинути своï студiï i йти жити мiж народ?
— Так це правда, Орядин? — спитала я, немило зворушена, видивившись на його великими очима.
— Правда, а здержує мене вiд того лише те, що я не люблю народу, значить ту грубу, необтесану, хоч i добродушну, незiпсовану ще масу, котроï не зрозумiє цiлковито тонше думаючий ум; що серед тiєï темноï товпи чоловiк освiчений iз своïми думками стоïть сам, мов палець. Я говорю правду, отже, це здержує мене вiд того, i я не можу ще рiшитися цiлком.
— Так не йдiть мiж люди, що не притягають вас своïм життям, для котрого не маєте змислу. Ви самi змарнувались би, а ïм не придалися також на нiчого! Кiнчiть своï студiï, ви майже вже у цiлi, було би навiть грiхом покинути все. У нас числиться один освiчений чоловiк за двох-трьох — не забувайте й цього! У вас суть обов'язки i супроти вашоï народностi!
— Я знеохочений, Наталко, послiднi роки вiдобрали в мене запал до всякого вищого змагання, i я жадний спокою!
— Ви вiдживете знов, Орядин! — намовляла я живо. — Тепер вже пiде все лiпше, тепер маєте якийсь маєток, iдiть лише знов вибраним шляхом! Бачите, життя дiйсно дуже, дуже гарне! Робiть те, до чого ви спосiбнi, що-небудь, Орядин, лише щоби все було поправне, властиве вам, i щось таке, що можна би поважати!
Вiн усмiхнувся так, якби перед ним стояла дитина i оповiдала з розгаряченими очима прегарну казочку. Я усмiхалася також мимоволi.
— Я вам добре раджу, — додала я, — послухайте мене!
— Ви вважаєте мене спосiбнiшим, Наталко, нiж я справдi є!
— То завдайте собi працi, щоби стали таким, яким я вас уважаю: розумним чоловiком iз вiрою в iдеальнi вимоги життя, пориваючим примiром для загалу. Нашому народовi треба проводирiв всюди i всюди!
— А вiдтак що, Наталко?
— Вiдтак наступить нагорода, цебто поважання, вдоволення, краса... Ох, Орядин, коли б я була мужчиною, так як ви, я не вагалась би анi хвильки, якою дорогою йти, не зважаючи нi на що летiла би вгору, мов орел, i кликала ще й других за собою!
— I ви переконанi, що за вами злетiли б i другi вгору?
— Переконана!
— А я нi! Орли лiтають без товариства.
— Ну, — вiдповiла я гордо, — але зате вони сильнi i не жалують своєï самотностi, ïм i не личить приставати з плебейськими духами!
— Так орли чинять, Наталко, а люди не орли!
— Нi, вони щось бiльше i благороднiше, чим зарозумiла дика птиця! Вони в моïх очах щось дуже красне, а бодай щось таке, що може бути красним. Що вони ще не такi, то iнша рiч; об тiм я й не говорю.
Вiн розсмiявся i дивився на мене з очевидним вдоволенням, а очi його сiяли дивнiм свiтлом.
— Не смiйтеся, Орядин, я не люблю, коли ви смiєтеся з моєï бесiди вiд серця.
Вiн не зводив з мене очей, мовби я була якимсь образом або чим.
— Так, так, мiй пане!
— Я чую, що так! — вiдповiв, знов усмiхаючись. — I я подивляю ваш дар одушевлятися. Я того не маю. Моя душа втомлена, тужить за супокоєм, а це знак, що старiюся!
— Саме в тiй хвилi сказали ви неправду, Орядин!
Вiн розсмiявся.
— Встилайтеся! Тому що ви стали лiнивi i вибагливi, то вам здається, що старiєтесь!
— То ви хотiли би, щоб я став яким-небудь орлом?
Я усмiхнулася мимоволi.
— Я хотiла би, щоби всi украïнцi були орлами!
— Щоб орлом бути, треба все-таки стати на якiйсь висотi, на вiдстороннi; а це не згоджується з людською натурою i не творить щастя. Чоловiк не любить носитися з якою-небудь думкою без людей, що так само думали б, як i вiн, — чи не так? Що вiн без загалу, Наталко? Вiдiрваний член, що гине на самотi.
— Коли вiн iндивiдуально сильний, то буде й на самотi чутися щасливим, розумiється, не буденним щастям; свiдомiсть сили вдоволить його.
Вiн дивився вперед себе весело, а по якiйсь хвилинi сказав:
— Є люди, що живуть наскрiзь у одно зi свiтом, одного й бажають, що, так сказати б, розходяться, розпливаються в масах; а є знов люди, що дивляться вбiк; є, врештi, люди, що горнуть все в себе, всю красу, всi твори людського життя. Чим бiльше набирають у себе всякого свiтла, тим незрозумiлiшими стають для свого окруження. Чи не роблять вони самi себе незрозумiлими?
— Для буденних умiв без сумнiву, Орядин.
Вiн дивився через хвилину на мене, а опiсля сказав:
— Дивна рiч, ви шукаєте в одно боротьби.
Чоловiк зрiкається великого життя, коли зрiкається боротьби! — каже десь новочасний фiлософ Нiцше, — вiдповiла я йому.
— То ви тужите за таким великим життям?
— Я не знаю... я тужу... але ви знов будете смiятися, Орядин, коли я те скажу.
— Нi.
— Я тужу за барвами, за свiтлом, за гармонiєю.
— Ви тужите за красою i досконалiстю! — докiнчив вiн поважно. — Але який кiнець того всього?
Я здвигнула плечима i усмiхнулася сумовито.
— Я не знаю, Орядин, однак я марю не раз об якiмсь великiм щастi або прегарнiм душевнiм спокою!
— Ну, марити можна, пiснi свого духу можна прислухатися i не без цiкавостi, однак з часом настає i тому кiнець. Не скажу, що все те, що вас тепер обходить так глибоко, станеться вам байдуже; те не наступить у вас, може, нiколи, тому що ви вмiєте, як я вже перше замiтив, одушевлятися, так як другi вмiють малювати або грати; ви лише змiните спосiб погляду на речi, iменно вiзьме в вас об'єктивний критицизм перевагу. Вам буде вестися, як менi. Коли я пересвiдчився, що в змаганнях кождого криється потайний план, що свiдчить про особистi iнтереси, вiдвернувся я з вiдразою вiд усiєï тiєï нiмоï комедiï, яку грає, на жаль, так само молодiж, як i старшi, — i затужив за самотою. Я дiйшов до переконання, котре заявляю вам словами згаданого вами перше пророка Нiцше: Wir sind ein Pobelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!7676'
— То сумне переконання, але на те ще є вiдрада, Орядин! — Ви кажете словами Нiцше: Wir sind ein Pobelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein! — а я вiдповiм вам на те словами того ж самого пророка: Das uberwindet mir, ihr hoheren Меnchen!7777
— Так, Наталко, ihr hoheren Меnchen!7878 Однак звiдки возьмете тих вищих людей?
— Ми самi станьмо ними, учiм других ставати ними.
— Ба! — сказав вiн насмiшливо. — Хто перемагає себе лиш тому, щоби стати вищим чоловiком? Хто журиться про iдеальнi вимоги? Хто зрiкається охотно користей? Покажiть менi нинi таких! Та нi, я спитаю лиш просто вас, чому, напр., виходите ви за чоловiка, для котрого не маєте нi крихiтки любовi або хоч поважання? До чого тут оця досмертна лож? Коли ви йшли би дорогою вищого чоловiка, то повиннi радше вмерти, як таке чинити!
— Я вже не є його суджена!
Вiн видивився на мене i спаленiв.
— Нi? Чи справдi, Наталко? Не жартуєте?
— Не жартую. Я ще не сказала того Лорденовi, однак за кiлька днiв довiдається об тiм, а небавом по тiм покину я й свою рiдню.
— Яке ж щастя! — сказав вiн, вiддихаючи глибоко, i його очi засяяли.
— Це щастя завдячую собi сама. Я i вдячна оцiй хвилинi, що вона звела нас ще раз на прощання на самотi. Я вiд'ïду до Чернiвцiв, Орядин. Там дiстала я мiсце товаришки в однiєï дами.
Вiн ледве дослухав, що я говорила, вхопив обi моï руки i потягнув ïх до грудей.
— Iдiть зi мною на село, Наталко! — просив зворушеним голосом. — Ви ж знаєте, що я вас люблю, станьте моєю!
— Це не може бути! — вiдповiла я так само зворушена, уникаючи його гарячого погляду.
— Чому нi?
— Тепер я не можу.
— Так у вас завмерла вже всяка прихильнiсть для мене? — спитав.
— Я не знаю... я тепер дiйсно не можу.
— А однак ми були собi колись такi близькi...
— Справдi, однак мiж нами лежать наслiдки часу... Ах, Орядин, оставте мене ще! Менi ще треба самiй боротися, а й вам так само!
— Я не хочу бiльше боротися; ви чули, що я говорив. Iдiть зi мною на село, i жиймо лиш для себе!
— Перед хвилиною казали ви, що не любите простого народу!
— Я його не люблю, але я вас люблю! Ви вистарчили б менi за все проче! Ходiть зi мною хоч би й завтра, хоч би й зараз! — Його очi окинули мене жадно, гаряче, i вiн приступив ближче до мене. Я мимоволi вiдступилася на крок вiд його i боялася глянути йому в лице, щоб не перенялася також тим, що заволодiло ним у тiй хвилi так сильно. Я боялася впливу його гарноï милоï iстоти, що, облита сонячним свiтлом, пишалася передо мною в своïй повнiй красi.
— Що би вам осталося, коли б ви перестали мене любити?
— Я не переставав би вас любити! Iдiть зi мною, жиймо для себе!
— Я не можу. Не можу й на те згодитися, щоб ви закопалися задля мене i змарнували своï сили. Орядин, я так вiрю в вашi спосiбностi! Врештi подумайте над нашим народом, над тим бiдним народом!.. Мене неустанно гризло би сумлiння, що я вiдiрвала йому перед часом одну силу для себе i вона змарнувалася, не живучи в спосiб, вiдповiдний ïï характеровi. Подумайте, Орядин!
Вiн зiтхнув глибоко i потер нетерпеливо чоло й очi. Я бачила що моï слова не оставилися без впливу на його, що однак бореться чогось iз собою.
— Подумайте, Орядин! — просила я його лагiдно. Вiн усмiхнувся слабо i поглянув десь далеко вперед себе.
— Те одно не давало менi нiколи супокою! — сказав врештi. — Той народ! Це правда, вiн страшно нещасливий, однак...
— I в його життi нема ще полудня!
— Нема полудня!.. — повторив звiльна, протяжно. — Це дуже пригнiтаюча гадка, однак ..
— Що ж однак? — спитала я живiше, приступаючи знов ближче до нього.
— Ми не здiбнi осягнути це полуднє. Ми не осягнемо його нiколи, бо в нас заслаба сила супроти ворожоï потуги!..
Мене обгорнули розпука i жаль.
— Ви знеохоченi до крайностi, Орядин! Ви не є свобiдний i гордий чоловiк, коли так об нашiй будучностi думаєте!
— Не вiдмовляйте менi почуття гордостi, бо я його маю!
— Так берiться до чогось, робiть щось, якусь працю, що сталась би свiточем для других i потiхою у вашiм життi, що чинила би вас твердим, могучим i гiдним поваги. О, ви би це могли, якби лише хотiли! Я знаю, знаю, що могли би!
Вiн усмiхнувся i притиснув мою руку до уст.
— Це все гарно, що ви говорите, i ви кажете правду, однак скажiть, чи пiдете за мене, коли так вiрите в мене?
— Тепер нi, Орядин, я не можу! Впрочiм, що вам iз такого буденного щастя? Воно мiриться лиш годинами, ми й не оглянемось, як його кiнець настане, а тодi що? Скажiть, що тодi? Нi, ми обоє не здiбнi до того, нам треба широкого, барвного життя!
— Попри мене минає тепер щастя, i я хочу його тепер спiймати! — сказав вiн, зворушений, i його очi засiяли.
— Це не є щастя! — вiдповiла я.
— Я вiдчуваю, що щастя.
— Ви вiдчуваєте лише тепер так. Коли б ми побралися, то це, що здається вам тепер щастям, щезло би; ми стоптали би його несвiдомо, i нам не осталось би нiчого... менi не осталось би нiчого! — Цi послiднi слова договорила я майже нечутно. Вiн мiнився менi перед очима. Я бачила, як його гаряча натура брала над ним верх, як у нiм варилося i як якiсь гарячi, нетерпеливi, роздразнюючi думки рвалися йому на уста.
— Що ви говорите! — розсердився. — Скажiть радше, що ви мене не поважаєте, що я в ваших очах упав, що я вам замалий герой, що не вистарчаю вам бiльше, як вистарчав, може, колись!.. Ах, ви мене нiколи не любили!
— Я лиш вас любила!
— Так чому ж не хочете вийти за мене?
— Я не можу, Орядин, тепер нi, тепер нi!
Вiн поблiд.
— Оце мене й лютить, що тепер нi! — сказав.
— Може, колись пiзнiше! — благала я, шукаючи його зворушеного погляду, що блукав десь неспокiйно надi мною. Я терпiла разом iз ним у тiй хвилi, однак чула виразно, що не смiю пiддатися його благанню задля себе i задля його самого, задля його будучностi, що запропастилась би в простiм, його вдачi цiлком невiдповiднiм заняттi, котре не ситило би його духу, не давало би вiдповiдного корму нi його, нi моïй душi.
— Що значить колись? — спитав вiн бурливо. — Я не вiрю в нiякi колись, це чули ви прецiнь вiд мене! Я вас тепер хочу, як стоïте ось тут передi мною, з вашим теперiшнiм чуттям, iз теперiшнiм знанням, iз теперiшньою красою. Я вас тепер люблю.
— Коли б ви мене зрозумiли, Орядин! — промовила я, пiднiмаючи як у розпуцi руки до нього. — Я не так думала! О боже мiй, як це вам сказати? Ми змiнилися обоє тодi, коли не належали до себе, i мусили би знов змiнитися, щоб могли собi наново i навiки належати!
— Я це бачу. На вашу думку, я себе сплямив, вiдбився з дороги чесноï, з дороги вищого чоловiка, а тим часом ви... скажiть менi одверто, — перебив себе дрижачим голосом, — я вам не вистарчаю, не правда ж?
Це була важка хвиля. Я чула, як менi зникла вся кров iз лиця, як його жаркi очi впилися в мене i, дожидаючи нервово вiдповiдi, вичитували iз спущених очей i зi зворушення цiлоï моєï iстоти те, що уста не могли нiяк вимовити.
— Наталко, погляньте на мене!
Я не могла.
— Лише раз, однiсiнький раз, щоб вичитав свою долю! — Його голос краяв моє серце, i я затисла зуби. Несмiлим, розгорiлим, переляканим поглядом окинула я його гарне, тепер аж побiлiле обличчя i, стрiнувшись iз його жаркими, великими, в тiй хвилi аж страшними очима, спустила зараз очi в землю.
— Ну, як же? — спитав змiненим вiд зворушення голосом i, склонившись до мене, взяв моï руки, що розривали нервово якiсь листки, мiж своï долонi. Менi здавалося, що мене доторкнулося розпалене залiзо, а не його руки, котрi я так любила, которим приглядалася з подивом, як мелькали по струнах нiжно-зручно пiд час гри на скрипцi, i я вiдтягнула, мов зелектризована, руки вiд його. Цього одного руху було йому, мабуть, доволi, щоб його роздразнити ще бiльше, бо, не ожидаючи довше моєï вiдповiдi, обiзвався наново: — Не правда ж те все, що я кажу? Не вгадав я, може, ваших думок? Ви хотiли би мене мати iнакше спрепарованого, а то бiльше на ваш лад, пiсля вашоï жадоби краси. Таким, яким я тепер є, не могли би ви мене довго любити, не могли би накормити своєï ненаситноï уяви; я вам задрiбнодухий, замалогордий, забуденний, заслабосильний до боротьби проти буденщини, з котрою ви не годитеся, — не правда ж?.. Тому ви тепер не хочете мене!
— Тепер нi, тепер нi! — шепотiла я за ним у несказаннiм зворушеннi, не пiдводячи ще завсiгди до його очей.
Вiн вiдгорнув бистрим рухом волосся з чола i розсмiявся добре менi знаним лиховiсним смiхом.
— Знаєте, що? — сказав. — Зробiть менi ту ласку i скажiть, кого ви тепер любите, коли вже не любите мене!
Я пiдняла голову i глянула на його довгим щирим поглядом.
— Я нiкого не любила, Орядин, крiм вас, нiкого iншого в свiтi. Коли те, що живе тепер у моïм серцi, можна назвати любов'ю до мужчини, то на ту любов маєте ви однi право, однак моï чувства належать ще й до якогось iншого свiту, свiту, котрого я ще не знаю, лише iснування його вiдчуваю, про нього мрiю. Описати вам його докладно я не в силi, але бажаю його пiзнати i в нiм жити. Коли б це навiть мав бути свiт терпiння, то я й на нього згоджуся!
Це цiкаво! — сказав вiн. — Я переконуюся, що у вас нема розумiння для дiйсностi. Когось любити i не послухати голосу серця, не ущасливити самоï себе i iнших, цього я не розумiю. Куди горнуться вашi думки, до чого клонитесь ви, чого виглядаєте ще в життi? Оце ненаситне щось у вас — оце ненавиджу я у вас, задавив би те одним рухом, щоб не виступало бiльше проти вашого власного щастя, щоб не росло, щоб замовкло навiки i пiддалося звичайним життєвим законам! Всi прочi вашi закиди проти цього — то дитинство!
Я дивилася на нього широко створеними очима.
— Як ви казали, Орядин, що в мене нема змислу для дiйсностi?
— Нема, анi одноï iскорки нема!
— То я була б вам у життi лише тягарем, i ми не годились би анi в наших бажаннях, анi в наших змаганнях! Коли так, то лучче нам розiйтися!
— Тiштеся!
— Я не тiшуся. Менi жаль, що ви мене не розумiєте; я хочу ще жити iншим життям, як досi. Нi, ви не розумiєте того, хто хоче бути цiлковито чоловiком. Коли раз освободжуся вiд усього того, що пригнiтало i путало мене тут, тодi стане для мене кождий день — днем празничним. Я вже тепер вiдчуваю розкiш такого життя!
— Ага! Життя товаришки староï дами! — закинув злобно i викривив згiрдливо уста. Ледве споглядав на мене, лише колись-не-колись кидав на мене поглядом лютим i насмiшливим, мовби хотiв мене бити.
— Вам це, може, смiшно, — вiдповiла я, зранена глибоко гостротою його глуму, — однак у моïй душi намулилося стiльки, наболiло так, що чую, що виздоровiю i подужаю зовсiм, коли вирвуся раз iз цiєï невольничоï загороди на свободу. Чи я буду щаслива, чи нi, не знаю, але нехай поживу хоч короткий час пiсля своєï вдачi! Нехай не корчуся, не таюся iз своïми думками, не чую день у день, що я тягар, — а вже те само вигладить мiй ум, спростує мою похилену гордiсть, осмiлить мою силу i збудить довiр'я до себе самоï!
— Коли так, то я буденного щастя не зазнаю! — закинув знов.
— Не кажiть так, я лиш не хочу взагалi так скоро якого-небудь закiнчення в своïм молодiм життi. В мене ще так далеко до полудня; нехай натiшуся красою життя!
Вiн розсмiявся.
— Вищий чоловiк ще не найшовся, — сказав i глянув на мене згiрдливо.
— Я не ожидаю його i не йду його шукати, хоч я переконана, що вiн з'явиться i мiж нами. Не всi перестали вiрити в будучнiсть i не в усiх завмерла вiра в великiсть людськоï вдачi, — вiн надiйде!
— Тодi й виб'є година вашого щастя!
— Тодi виб'є година полудня для нашого народу.
— А я з'явлюся тодi i побажаю вам щастя! — говорив з лютiстю. — Нi, я побажаю вам вже його тепер! — Вiн ухопив iз роздразненням мою руку i стиснув ïï так сильно, що я з болю аж зойкнула; опiсля верг ïï вiд себе.
— Я мiг би вас задавити! — говорив далi. — Ви, мабуть, i не свiдомi того, якого болю завдали ви менi тепер!
— Успокойтеся! Чому не хочете мене розумiти? — просила я, а сльози так i тиснулися до очей. — То ви раните моє серце, перше тим, що рветеся на шлях, котрий не повiв би вас до щастя, а друге тим, що не хочете мене розумiти! Нi, ви мене не розумiєте, не бачите, як роздираєте моє серце!
— Того я хочу. Ми вже не маємо з собою нiчого спiльного!
— О, маємо! Успокойте мене!
— Нi!
Вiн вiдвернувся.
— Орядин!
Вiн станув.
— Чому не хочете запанувати над собою? Я ж хочу i вашого i свого добра!
— У вас є ще будучнiсть! — вiдповiв глумливо.
— Не вiдходьте з таким серцем! — просила я, простягаючи до його руки.
— Моє полуднє тепер.
— Це не може бути!
— Коли нi, то воно для мене не настане вже нiколи! — I обернувшись, пiшов.
— Орядин, подумайте!
Чи чув вiн моï слова? О боже, чи зачув ще? Вiдходячи, смiявся лихим, морозячим смiхом...
Немов не та сама, кинулась я знов у траву. Жарке свiтло сонця ллялось на мою голову. Бджоли i комахи бринiли й миготiли у воздусi, раювали в золотiм сяйвi; десь-не-десь зашелестiло в травi, засичав зелений коник пiльний, пiдскочив i потонув знов мiж листям, зник з очей. Зелено-золотиста ящiрочка виховзнулася безшелесне з-пiд камiння, вигрiваючись на сонцi, розглядаючись i прислухаючись осторожно найменшому шелестовi, готова в кождiй хвилi блискавкою зникнути кудись. Врештi тишина. Тихий, лагiдний спокiй.
Спокiй? Чи оце не крутився зi мною цiлий свiт? Не хвилювало все, мов розбурханi хвилi, не кипiло якоюсь лютiстю, роздразненням? Прогнiвався навiки, прогнiвався, а любив! I в чiм моя провина? В тiм, що я бажала йому кращоï долi, а собi хоч небагато свобiдних днiв, заким подала б йому руку? Я плакала i, плачучи пристрасним плачем, думала неустанно про його. Це не були сльози жалю, що котилися з моïх очей, це були радше сльози якогось несподiваного переполоху, що обгорнув мене, як те дитя, що перепудиться бiгом розсваволеного коня або чимось подiбним, та й розплачеться!
Моє полуднє тепер! — мовив iз гордою впертiстю. — Тепер! Що це менi за полуднє, коли вiн нi свобiдний, нi сильний! Яке то полуднє! Бо в моïм життi ще поранок, напiвмрякою сповитий, i я жду ще на сонце, що має зiйти i роз'яснити прочi днi мого життя.
Отже, любив! Однак чому поводився не раз так, мовби мiж нами не було й споминки цiєï одноï прегарноï хвилини, що осталася менi ще й досi окрасою смутних днiв? А нинi розлюбився на смерть... Я розсмiялася нараз пiвголосом i була задоволена, що дожила того, що... любив. Ух, який був лютий! Який був гарний у тiй хвилi, саме в тiй, коли вiдходив, вiдвертаючись вiд мене гордо, коли я даремно простягала руки i просила, щоб успокоïвся! Вiн: нi! Єй-богу, тою одною хвилиною з'єднав собi мене бiльше, нiж цiлим своïм попереднiм поступуванням, я майже набрала довiр'я до нього. Однак ми покiнчили вже навiки з собою. Що ж, вiн не зрозумiв мене, а я... я не могла тепер вийти за його; коли стане з часом мiцнiшим... може, тодi... врештi, хто винен, що ми розсталися, мов вороги?


Нiмецький пророк Фр. Нiцше так питається десь в однiм iз своïх творiв:
Твоя вартiсть: Чи ти правдивий? Чи лише актор? Заступник? Чи само заступлене? А вкiнцi ти, може, наслiдуючий актор?
Вiдносини до людськостi: Чи хочеш йти разом? Чи йти вперед? Чи для себе йти? Треба знати, чого хочеться i пощо.
Думаючи над Орядином, задумуюся мимоволi над цими словами.


Орядин поïхав на село, однак має вiдси ïхати до Ч., де хоче вiдтепер пробувати i складати iспити. Панна Марiя просила мене доносити ïй все, що про його вчую, вона його дуже любить. Я мусила ïй те приректи, хоч я переконана, що ледве чи стрiну його раз або два на рiк. Впрочiм, ми розсталися справдi погано. Вiн прогнiвався, очевидно, навiки, а я не виджу анi найменшоï причини коритися перед ним. Тепер я не могла iнакше поступити. Може, поступлю колись iнакше, колись, як у менi замовкне жадоба краси, а змисл для дiйсностi прокинеться. Поки що тiшуся кождим гарним сонячним днем.
VII
Змовчу про той час, у котрiм мимо розваги сумувала я задля розлуки з Орядином; змовчу i про той час, в котрiм вiдослала Лорденовi вiдмовний лист i вижидала вiдповiдi. Це не була маловажна рiч i вимагала багато сили. Тiтка не знала нiчого об усiм, взагалi з домашнiх не знав нiхто нiчого. Крадькома пакувала я своï речi i книжки й нервово ждала тоï хвилi, коли — настане буря. I дiждалася ïï: замiсть листа приïхав Лорден сам. Вiдбулися сцени i сварнi, котрих не забуду нiколи.
Лорден iгнорував мене зовсiм, i аж щось у годину по його приïздi i по якiйсь тайнiй конференцiï мiж тiткою, вуйком i ним, покликала мене тiтка до своєï кiмнати, де находилися всi, а навiть Лена. З ледяним спокоєм i не глянувши на мене, заявила менi тiтка, що я сотворiння, гiдне знищення, i спитала опiсля, що я вчинила, i що, вчинивши оце, тепер властиво думаю.
— Нi, воно було б iнтереснiше довiдатися, пощо дала слово? — вiдозвався Лорден дрижачими устами i глянув гнiвними очима. — Чи не тому припадком, щоби грати також iнтересну роль, коли мене не було? Га?
— Мене приневолили до того поступку обставини! — вiдповiла я спокiйно, незважаючи на його обиджаючий тон.
— Що, обставини! — загомонiла тiтка. — Це значить iншими словами, що я тебе силувала? Ха-ха-ха! Гляньте на неï, моï коханi; переконайтеся самi, чи правдолюбнi так виглядають! Говори, не спускай очей, ми переглянули уже всi твоï махiнацiï!
— Пригадайте собi, тiтко, той вечiр, той для мене тяжкий, незабутнiй вечiр! — сказала я i вiдвернула вiд неï погляд. Скiльки я вже через неï i натерпiлася, однак корити ïï при чужiм чоловiцi я нiяким чином не могла.
— Бачиш, — кликнула з лихою усмiшкою, — що ти й сама не знаєш, що говориш! Невдячнице ти! Нiколи, i до послiдньоï хвилини не хотiла ти розумiти, що я для тебе чинила. Тепер переконуюся, що викормила собi змiю!
— Не гнiвайтеся, поважана панi, — успокоював Лорден, — не гнiвайтеся! Чи це варто? I задля кого? Я, — продовжував iз ïдким усмiхом, — дуже й дуже рад, що цiла оця справа повернулася в iнший бiк. Хто знає, що було б ще скоïлося за кулiсами, коли дещо змiнилося в життi других людей! Я завсiгди побоювався, особливо довiдавшись...
— Ви маєте ще менi що сказати, тiтко? — перебила я йому рiзко, вiдвертаючись вiд його зневажливо.
— Чи не маю? — вiдказала глумливо. — Я позволю собi моє перше питання повторити, а то: що ти тепер собi думаєш? Що гадаєш iз собою чинити? — Вона дивилася на мене многозначущим поглядом, а я зрозумiла ïï. Я не мала в ïï домi, як це вже i вiддавна знала, тепер нiчого шукати.
— Ще нинi вечором вийду з вуйкового дому! — заявила я. — Через завтра остануся у панни Марiï, а позавтра поïду до своєï новоï пристанi, т. є. до Ч. Там приняла я мiсце товаришки в одноï дуже поважноï дами, вдовицi по лiкарю. Менi остається тепер лише подякувати за все добро вуйковi i вам, тiтко, та забратися до нового життя. Дальших обов'язкiв не маєте супроти мене.
Менi здається, що коли б земля була перед ними розступилася, не були би тим так налякалися, як моïми словами. Тiтчине лице мов задеревiло, а довкола уст блукав безмисний усмiх.
— Отже, так уладила собi життя! Ха-ха! Це не зла iдея i не без романтизму — не правда ж, Мiлечку? Ти здивувався давно, а я в останнiм часi навiть передчувала вже щось подiбне, iменно коли зачула, що деякi особи рiшилися зложити раз iспити... Впрочiм, менi здається, що до цього iдеологiчного рiшення мусимо дати свiй дозвiл, не так?
Вуйко сидiв цiлий час мовчки i курив люльку. Вiн був дуже заклопотаний моïм поступуванням супроти Лордена, а зачувши тепер, що маю опустити його дiм, зворушився сильно. Винявши люльку з рота, дивився на мене не то налякано, не то благаючо.
— Ну, що ж, Мiлечку.
— Наталко! Це, це... ти таки хочеш нас покинути?
— Не гнiвайтеся, вуєчку, але я так рiшилася. — З тими словами приступила я до його i поцiлувала його руки; нашi погляди стрiлися.
— Ця постанова болить мене дуже; цього я не надiявся нiколи дожити вiд однiськоï дитини моєï одинокоï сестри. Це не може бути, Наталко, не може бути! Чи я тебе виганяю з хати? Чи я тобi жалую хлiба?
У його блиснули в очах сльози, i менi стало його жаль.
— Нi, вуйку, ви не жалуєте менi нiчого! — вiдповiла я зворушеним голосом. — Однак я мушу йти! Дозвольте менi, я вам за це буду так само вдячна, як за те, що позволили менi читати! Того не забуду я вам нiколи, вуєчку, нiколи! Згодiться з моєю постановою, нехай я попробую власних сил, зароблю й деiнде кусник хлiба. Чи лиш я одна йду такою дорогою? Те, що я задумую, не має в собi нiчого злого; впрочiм, я йду в чесний дiм; не бiйтеся, вуйку, я не зроблю вам сорому; i не забуду, що я однiська дитина вашоï дорогоï сестри, внучка чесноï, благородноï жiнки!
— Ой Наталко! Що менi з тобою дiяти! — зойкнув вуйко, зворушений до живого, i вийшов чомусь iз кiмнати. Я й собi забиралася до вiдходу.
— Ото! Пожди ще ти, моя панно! — кликнула тiтка, заступаючи менi дорогу. — Ти думаєш, вже дозвiл в кишенi?
— Дозволу менi не треба! — вiдповiла я. — Незадовго стану повнолiтня, а крiм того, маю пiсля вашого приказу шукати реформатора. Тут його нема! — Я звернулася до дверей, сильно зворушена, щоб утекти перед дальшими замахами на спокiй моєï душi i не виставлятися на обиди i зi сторони Лордена, однак i вiн пiднявся зi свого мiсця.
— Прошу дуже, — обiзвався, — велiть iще хвилечку задержатися, хвилечку одну, щоби дещо iз наших рiшень почула. — I, звертаючись до тiтки, сказав, як перше, що замiтив уже вiддавна, що Лореляй тужить за кимсь, що сторонить вiд нього, мов вiд ворога. Тому й рiшився вiн вiд своïх останнiх вiдвiдин звернути ïй свободу i вижидав лише вiдповiдноï нагоди до того. А що та щаслива i довго вижидана хвилина наступила скорше, нiж вiн сам надiявся, то вiн тому рад, незвичайно рад. — Бо вона, поважна панi, приводить мене в дуже миле положення просити вас о рученьку вашоï, менi дуже, дуже дорогоï, умноï i справдi освiченоï донечки!..
Зчудована до крайностi, а заразом зворушена мило, майже втiшена тим оборотом цiлоï прикроï справи, глянула я на тiтку, а вона... та нi, описати добре вираз ïï лиця просто годi. Ïï холодний, проникливий погляд i гостре кам'яне лице змiнилося, зм'якло, i вона в однiй хвилi забула все.
— Берiть ïï, берiть мою любу, добру, щиру дитинку, вам даю ïï з щирого серця! — кликнула велично. — Ах, Леночко, вiдповiдж йому сама, голубочко!
Лена почервонiла, збентежена, захоплена несподiваними освiдчинами, не стратила, як звичайно, так i в тiй хвилi, духу i простягла, як стiй, обидвi руки до нього.
— Я вас iз першоï хвилини поважала високо, — говорила з соромливою покорою, — а щодо любовi... то я не терпiла нiколи на ту поетичну хворобу... не бавилася нею i не можу нiчого об нiй говорити!
— Зовсiм так, як я! — вмiшалася радiсно тiтка. — Однак i вона наступить, моя дитинко, наступить скоро, все має свiй час, своє призначення, ти переконаєшся. Ах, яка я щаслива, що бог дав менi такого зятя! — Сказавши це, зложила руки, мов до молитви, встромила очi в стелю i дивилася довгу хвилю нерухомо в одну точку.
— I я щасливий, дорога мамуню, — обiзвався Лорден, — i дякую з щирого серця богу, що все так добре склалося! — А вiдтак звернувся до мене i сказав патетично: Das sind die Weisen, welche durch Irrtum zur Wahrheit reisen, und das sind die Nfrren, die im Irrtum verharren!7979
— Об тiм я глибоко переконана! — вiдповiла я, усмiхаючись мимоволi, i завернулася вже втретє до дверей, однак i цим разом не могла ще вирватися.
— Слухай, Наталко! — звернулася тiтка до мене, мов по хвилевiй бистрiй задумi. — Ти можеш вже тепер остатися, я прощу тобi все. Правда, ти завдавала менi твоєю безумною вдачею, твоïми романтичними примхами не раз гризоти i болю, затроïла не одну приємну хвилину, дразнила не раз до крайностi, я мусила через тебе не один раз сердитись, не один раз вiдiгравати перед свiтом комедiю, однак Леночка вiдiйде з дому, i тому я...
— Даруйте, тiтко, — перебила я ïï холодно, — так, як речi стоять, то мiж нами нема бiльше пожиття, не може бути. Ви помиляєтеся, думаючи, що маєте менi що прощати, а я з моєï сторони буду старатися забути про все. Я йду на хлiб заробляти; мiж чужими людьми найду, може, бiльше серця, а коли не найду, то хоч буду знати, що тi люди не спорiдненi зi мною i працю моïх рук купують. Я вже втомилася приймати стiльки милостинь та й соромлюся милостинi; я не калiка, що не годна заробити собi своïми руками кусник хлiба!
— Але ти чуєш, що я тобi прощаю!
— I я також, Наталко! — обiзвалася Лена зi смiшною зарозумiлiстю. Менi вдарила кров у лице.
— I ти?
— I я, i я! — вiдповiла вона, пригортаючись з афектованою нiжнiстю до Лордена, мовби боялася з моєï сторони якого нападу та шукала вже завчасу в нього рятунку.
— Що хочете менi простити? — спитала я тремтячим голосом. — Те, що затроïли менi найкращi днi мого вiку, замутили довiр'я до людей, навчали лиш ненавидiти? Як далеко в минувшiсть сягає моя пам'ять, все погорда i глум були одиноким кормом, який ви подавали моïй душi. Бабуня вмерла, а з нею вмерло i всяке чувство i милосердя в тiм домi. Нiхто не застановлявся над тим, що й я маю серце, що, привикнувши з наймолодших лiт до нiжного окруження i тонкоï щироï опiки, я по втратi найдорожчих осiб мусила себе почувати двiчi осамоченою i нещасливою, потребувала хоч одробини теплого чувства, коли вже не любовi. Однак на болiсний зойк моєï душi не звертав нiхто уваги; те, що накипiло в серцi, могло обернутися i в зло, для мене i для других статися горем, але те не обходило нiкого. Мiж нами нема нiчого, що нас в'язало б. Тому я йду i йду радо; коли я досi була для вас лиш накиненою чужиницею, то й вiдтепер не буду для вас чим iншим. Кажете, що хочете мене задержати. З любовi чи тому, що я добра сила робуча? Нi, я йду, i нам остається лише з собою попрощатися навiки.
— Тепер вже я не прощу тобi бiльше! — кричала тiтка. — Не прощу, а й проклинаю! Ти, гадино, ти, невдячнице, геть з моïх очей! Ох, Леночко, що я все говорила!..
Я пiшла.
— Забирай iз собою i своï лахи, щоб не споганювали менi хати! — чула я ще за собою, а далi: — Гувернантка!..


Природу описувати — трудно, особливо нiчний краєвид.
Я хотiла би нинiшний вид буковинських гiр задержати навiки в пам'ятi, а передусiм одну частину краєвиду. Високу, стрiмку, густо порослу лiсом гору, вiддiлену вiд сусiдньоï гори глибоким вузьким яром. У тiм яру все темно, однак я його знаю, вiн не страшний. По спадистих стiнах його повиростали густо смереки i то вони здалека такi темнi. Серединою мiж великим i дрiбним камiнням котиться потiк. У мерехтячiм свiтлi мiсяця блистить мiсцями, мов дзеркало. Тло, вiд котрого вiдбиваються гори — то синяво-срiблясте небо, засiяне зорями, нiжними миготячими зорями.
Понад стрiмкою горою, що пiднiмається пiд те спокiйне пишне склепiння, мов великанська пiрамiда, стоïть мiсяць, його фосфоричне сяйво немов удiляється вершками столiтнiх смерек, i тi наче тонуть у нiм, — у нiм i в прозоро-синявiй мряцi, що сповиває цiлий ряд гiр.
Далеко-широко розляглася глибока тишина, i все те: краєвид, мiсяць, мряки i мiсячне матове сяйво, пригадують собою дивнi казки, переповненi смутком, щастям, сльозами, усмiхом, пристрасною любов'ю, не вiдповiдною до нинiшнiх часiв.
В ту далечину, що наводить на душу тугу, полинув мiй погляд.
Я мов олицетворений сум. Моєму сирiтству нема пари. Болем прорита душа проливає сльози, а очi, сухi, широко створенi, ïли би той вид, що бачать. Я понесла би ïï, куди б i не зайшла, оцю батькiвщину мою, гори моï, смерековi великани моï, ïх красу i силу та могутню поезiю ïх. Вони однi не цуралися сироти, кормили ïï спрагнену душу своєю тихою нiмою красою, виплекали своєю вдачею характер у менi, нап'ятнували його своïм сумовито-тужливим п'ятном, тому я ïх дитина...
А вiдтепер вже не буду ïх бачити. Не почую нiколи поважного шемрання бору, смiху гiрських потокiв, що спiшать буйно-свавiльною ходою кудись далеко в незнанi сторони, не пiдслухаю тихоï розмови прастарих дерев, не буду любуватися ростом молодих; всього того вже не побачу нi в свято, нi в буднi — нiколи, нiколи!


Я сидiла вечором при створенiм вiкнi в кiмнатi панни Марiï, сперши голову в руки, i дивилася тупо в город перед себе, втомлена, сплакана. Саме перед хвилею повернула я з кладовища, де прощалася з бабунею i посадила якiсь цвiти. Вже нiхто не загляне до неï, не обполе могили, вузенька стежечка до неï заросте густою травицею, а на широкiм могильнiм каменi будуть вигрiватися в ясних жарких днях холоднi ящiрки...
Так думала я i не могла вже плакати.
З-помiж дерев i корчiв просунулася якась постать i звернулася до мого вiкна; то був вуйко.
— Ти покидаєш нас, Наталонько! — промовив дрижачим, здавленим голосом. — Я цього не перенесу! Ото дiждалася в мене раю зозуленька одинокоï моєï сестри! — I, створивши широко рамена, пригорнув мене до грудей i розплакався.
— Останься, останься!
— Не можу, вуєчку!
— Сиротино ти моя бiдна!
— Годi, вуйку!
— Коли б покiйна бабуня те знала, обернулась би в гробi! — хлипав крiзь сльози.
— Вона й так обернулась би, якби знала, яка я безталанна.
— Подумай, що ти йдеш мiж чужi люди!
— Я не йду просити милостинi.
— Це на одно виходить.
— Я йду, щоб стати собi цiллю, вуйку!
— Мрiï, моя рибко!
— Нi, правда, батеньку!
— Розбурхана уява, дитинко! — говорив, притискаючи мене раз по раз до себе.
— Свiдома воля!
— О боже, боже! — зойкнув вiн.
— Слава богу, батеньку, не побивайтеся!..
— Ти не знаєш, що це значить iти мiж чужi люди, — сказав по хвилi.
— Чи я тут дома не жила мiж чужими людьми? — вiдповiла я. — А до того я не хочу вже до тих належати, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя.
Опiсля просила я його, щоб задержав мене в пам'ятi, любив i дальше, щоб вiд часу до часу писав i не забував тiєï, що ще тiльки його одного мала...
— Стережися, моя... моя дитинко! — перебив менi нараз несмiливо. — Ти знаєш, перед ним... вiн також в Чернiвцях. Не сходься з ним надто часто!
— Не бiйтеся, вуйку! — вiдповiла я, усмiхаючись гiрко. — Ми, може, й не заговоримо до себе нiколи в життi, а не то, щоб вiн вiдвiдував мене! — I я оповiла йому всю правду, i як ми розсталися. Вiн зчудувався дуже, а коли я попросила його, щоби об тiм мовчав перед тiткою i iншими людьми, подав менi щиро руку. Заразом зробив мене уважною, що в Ч. має тiтка багато добрих знайомих i що тi дiстануть, певно, наказ пильнувати мене. — Тому бережись, моя рибчино, щоб тебе не втопили лихi язики, бо Ч. невелике мiсто...
Вiдтак наступило прощання.
Вiн плакав, мов дитина, а я успокоювала його. Я мусила йому обiцяти, що коли б менi й там не велося, то верну назад пiд його стрiху — i вкiнцi вiн пiшов, як прийшов, нишком, хильцем... Бiдний вуйко!..
Бабуня передала мене його опiцi....
VIII
Вже третiй рiк кiнчиться, вiдколи покинула я дiм своïх кревних i пробуваю мiж чужими. Дама, в котроï я живу, це вдовиця по лiкарю, хорватi, що звався Марко, заможна й не молода вже женщина. Дiтей у неï нема, крiм одного сина вiд першоï жiнки ïï мужа, а син той є лiкарем при маринарцi.8080
Дивна це женщина, а ще дивнiша минувшiсть ïï. Багата, образована, пiшла з замилування виховувати дiти в аристократичних родинах, у котрих проживала аж до часу свого знайомства з лiкарем Марком.
— Але з чоловiками менi не щастилося, — оповiдала менi раз. — Мiй перший муж вiнчався зi мною на смертельнiм ложi, нагла недуга звалила його, i я довго, довго не могла того щирого гарного чоловiка забути; а з Марком не пiшло також лiпше, бо з ним жила я лиш п'ять рокiв. Цього чоловiка любила я так, як не любила, може, ще жодна жiнка. Вiн не женився зi мною з любовi, а бiльше, як казав, з поважання i тому, що в мене було образовання. Стараючись о мене, заявив менi одверто, що не любить мене так, як любив свою першу жiнку, що однак не дасть менi причини чутися з ним нещасливою i жалувати свого поступку. I вiн говорив правду i додержав до послiдньоï хвилi свого життя даного менi слова, значить: уладив менi життя якнайкраще. Я не могла йому докоряти, що не вiдчував для мене такого чуття, як я для його, о нi; вiн просто не мiг удруге любити, належав до тих вiрних глибоких натур, що не вiдновляються в своïх чувствах, а мають у своïм життi лиш раз весну; така натура була в його. Я була горда, що вiн якраз мене вибрав. Вiн мiг ще свiтлiшу партiю зробити, однак його прикувало моє образовання до мене i пересвiдчення, що я одна гiдна виховувати його сина по його дорогiй, незабутнiй жiнцi, i що вiн чується тим щасливий... I я виховувала цю його дитину з найбiльшим старанням та й не жалую свого труда i любовi, бо нагорода за це наступила вже. Iван (так звався той син) — то одинока радiсть мого життя, а як бог допоможе, то послiднi лiта проживу коло його; це обiцяв вiн менi, i вiн додержить слова.
Вiн уступив лиш на якийсь час до маринарки, головно тому, щоби звидiти свiт; опiсля хоче осiсти тут i зажити життям i звичаями свого колись так почитуваного i загальнолюбленого батька. Я не знаю його, того Iвана; вiд часу, як я тут у панi Марко, не вiдвiдував ïï анi разу, але вона зве його своïм ангелом, а листи його до неï дишуть глибоким поважанням, тонким чувством i незвичайною iнтелiгенцiєю.
У панi Марко широке знання, а дар бесiди iмпонуючий. Коли говорить, можна за нею писати, ïï мова поправна, iнтересна, i в неï разить лише одно. Обдарена багатою фантазiєю, пересаджує кожду прожиту подробицю, представляє ïï майже неможливою. Часто оповiдає цiлi романи, в котрих грає завсiгди сама головну роль. Я прислухуюся ïй радо. Всi ïï оповiдання уложенi так зручно, кiнчаться так щасливо, що вона ними бавить, мов книжка, ïï вигляд симпатичний, а сама вона поважна, спокiйна i держиться дуже строго давнього доброго тону. Це послiднє личить ïï iстотi знамените, i я не можу собi уявити, як вона могла б уживати таких рухiв або слiв, як тiтка, або навiть i таких поглядiв. Якраз вона дама наскрiзь добрих обичаïв, i я ïï за те дуже поважаю. О, яка ж рiзниця мiж нею й тiткою! Нi, це вже таке щастя, що я дiсталася до неï, що, мабуть, iншого й не просити менi в бога...
Коли я оповiла ïй свою одностайну iсторiю, розказала вона менi свою майже в тiй самiй хвилi, мов у вiдповiдь i з якоюсь гордiстю. В ïï iсторiï було стiльки романтики, стiльки подiй, стiльки ослiплюючих хвиль, що я майже соромилася свого життя без подiй.
— Так, так, — говорила вона, — i то не є ще все, що я тут оповiдаю; коли б списала те все, що прожила, скiльки поклонникiв мала я в своïх молодих лiтах i з якого роду, то не одна завидувала б менi або й прозвала безумною, що я слухала лиш голосу серця, а не розуму i не вибрала за мужа якого графа, лиш лiкаря...
Я люблю i поважаю ïï щиро, а вона для мене добра i щира, мов бабуня.
— Бiдне дiвча! — каже менi не раз, гладячи раз по раз моє волосся (о, вона його так часто подивляє). — Ви навiть не знаєте, що то значить бути молодою, а ще менше молодою i гарною, та зате ви скiнчений характер. Коли мiй великий льос виграє (вона об тiм часто говорить), то виберуся в велику подорож i заберу й вас з собою.
— Тодi поïдемо до Швецiï i Данiï, — обзивалася я i майже чула, як моï очi засяяли. Я була в скандiнавську лiтературу по вуха влюблена, i мрiяла все об тiм, щоб побачити хоч Данiю, як не всi тi пiвнiчнi краïни, з ïх чудово-гарними краєвидами, з ïх фiордами, з ïх мужами, як Стрiндберг, Брандес i пр. Особливо до Данiï тягнуло мене. I. П. Якобсен, котрого творами я, мов звуками улюбленоï рiдноï пiснi, впоювалася, був ïï сином i все, що тикалось тiєï дрiбненькоï краïни, займало мене глибоко.
— Добре, до Данiï, а також до Iталiï, до Неаполя... — Вона усмiхалася любо де мене, мов рада була вже тепер з моєï утiхи, яку я мусила б тодi вiдчувати.
Однак великий льос не виграє i ми сидимо тихенько та живемо спокiйним, одностайним життям.
Панi Марко займається полiтикою, прегарними гафтами8181, своïм городом i цвiтами, котрими всi покоï ïï дуже гарного помешкання майже переповненi. Я вiддаюся по сповненню своïх обов'язкiв, як каже вона, приватнiй фiлософiï.
Живемо в згодi, i мiж нами не заходять нiколи такi непорозумiння, як, напр., з тiткою. Вона вирозумiла i зглядна8282, впрочiм, i зовсiм iнша людина, як тiтка. Часами буває дразлива, але це має свою причину в ïï недузi (у неï серцевий блуд), i тодi буває майже невиносимо прикрою. Однак чи я не перебувала школи, в котрiй навчилася складати покiрно крила гордостi? Чи зносила я стiльки горя на те, щоб не узглядняти настрою хорих? Нi, я стала терпелива i лагiдна, а та моя лагiднiсть ломить тверду вдачу староï дами i з'єднала менi щире прив'язання ïï назавсiгди.
— Знаєте, Наталiє, — казала менi одного разу по викликанiй нею сценi, — що я просидiла би не раз i годину та дивилася б на вас, як ви сидите он там похиленi над роботою, на ваш лагiдний непорочний профiль, на вашi сумовито зложенi уста, котрi свiдчать ясно, що знаються з жалем аж надто. Тодi говорю собi самiй: чому сироти нещасливi? Чому й я не раз така прикра i жорстока для вас, хоч знаю добре, що вас вигнало з-пiд рiдноï стрiхи мiж чужi люди? Чому, чому воно так? Не гнiвайтеся, дитинко, на мене, говорить, бог менi свiдком, що це недуга чинить iз мене таку тиранку i що ви менi дорогi й милi, мов власна дитина...
А я кинулася до неï та просила ïï, щоб не говорила так, що того не можу слухати, що вона добра, що я недугу вiд вдачi вмiю розрiзнити i що я не уражена, нi, нехай вона собi не робить закидiв, не дразнить себе даремно; що, може, я й справдi провинилася чим, сама винувата за ïï злий гумор... а сльози так i тиснулися до очей, тиснулися, i я з болю мало що вголос не зойкнула! Але перемогла себе. Я мала те пересвiдчення, що вона була справдi добра, бачила прецiнь не раз, як рятує деяких бiдних, що лиш коло неï туляться, та й для мене добра, i вже тим самим гоïть рану, що признається, що завдала ïï. Менi й цього доволi, я й за це вдячна...
Знайомих маю досить, однак щирих товаришок лиш двi. Одна — то молода малярка, прехороша поетична душа, а друга молода замiжня й дуже iнтелiгентна жiнка, на iм'я Оксана Б.
З чоловiком своïм розвелася по роцi подружжя. Не був ïй до пари. Ïх подружжя було непорозумiнням, як оповiдала сама, котре не могло чим iншим скiнчитися, як розлукою. Любов до нього змiнила ïï, а щоб не отупiла цiлком, розвелася з ним на неозначений час i вернула до родичiв, у котрих пробувала й досi.
— Не думайте, що вiн лихий чоловiк, — говорила менi, — вiн навiть дуже добрий, i лиш ми не розумiємося! Я заподатлива i зам'яка супроти його хоробливо консеквентноï вдачi, жорстокоï упрямостi, i вiн мене нищить своєю iстотою. Що ж, чи було нам задля церковноï зв'язi i далi жити разом та замучувати себе? В мене є маєток, i я пiшла своєю дорогою, а вiн остався радо сам. Ми розсталися в мирi i так, що коли одно за другим затужить справдi, можемо знову зiйтися...
Говорила заєдно, що вже в натурi подружжя лежить те, що воно тратить iз часом на красi, i що модний8383 чоловiк нездiбний до його. Або, може, нездiбнi до його немiчнi характери? До нас заходила дуже часто, з панею Марко зналася вже вiддавна i була навiть ïï ученицею, а ïï сина, т. є. лiкаря — звала своïм товаришем. До мене горнулася, мов та бджола до меду, а я любила ïï так само щиро. Була вразлива, честолюбива i дуже музикальна, а з саркастичного настрою не виходила майже нiколи. Мене впевняла, що я характер трагiчний з артистичними зарисами, i що не смiю нi за що в свiтi вiддаватися. А я й не думаю нiколи виходити замiж.
Я вiддалася приватнiй фiлософiï, щоб казати вже словами доброï Марко, i живу собi спокiйно, цiлком удоволена. З товариств, в якi ходжу рiдко, вертаю майже завсiгди втомлена i розстроєна. Я, молода, чуюся мiж ровесницями самотньою i старшою. Оповiдала я раз про те панi Марко й питала в неï, що це таке.
— Ви виросли понад буденщину i традицiональнi погляди, — вiдповiла вона, — а дух ваш мчиться вперед. тому чуєтеся в ïх товариствi самотньою. Чим дальша висота, тим i самотнiша, — чи вам це нiколи на думку не приходило? А ви ж хочете стояти вище. До вас прикладають те саме мiрило, що до других пересiчних молодих дам, однак ви не мовчiть стiльки; виявiть себе самi свому окруженню, надайте собi самi вартiсть, не ждiть, щоб ïï надавали вам iншi, а може, й такi, що не знаються на вас!
— Я не маю дару бесiди, панi Марко; ви ж це знаєте!
Вона смiялася.
— Невже ви не думаєте ясно i логiчно?
— Може, й не думаю, не знаю.
— Але ж бо я в те не вiрю!
— Мене привчено з дитинства мовчати так, як i терпiти.
— Чи вiдчуваєте тому потребу писання, що, як кажете, не маєте дару бесiди?
— Я не знаю, — вiдповiла я, — однак знаю те, що писання є для мене тим, чим воздух i свiтло.
А там — була ще одна причина, задля котроï я товариств уникала; панi Марко також ïï знає.
— Ви полохливий характер, — сказала менi раз, — замкнений, мов та нiчна цвiтка, належите до тих тонко зорганiзованих натур, що вже краснiють, коли ïм лиш на долоню глянути.
Така вже дивна вдалася.
Заходжу звичайно в родини урядникiв, але тодi прикидуюсь майже несвiдомо в якусь iншу людину, доступну ïх думкам, а своє я, котре вiдслонюю лиш поодиноким вибраним, заслонюю обережно перед ïх цiкавiстю.
Одного разу привiв мене один молодий розгарячений чоловiк до того, що я вiдслонила перед цiлим менi зовсiм байдужим товариством мою душу аж до наготи. Лютилася опiсля за те невимовне. Про характер моïх думок настало незвичайне здивування, iменно тому, що дихали новочаснiстю i були своï, не визиченi. Опiсля велася мова про нужденне положення нашого народу i лицемiрну полiтику полякiв супроти його i правительства. Я розгарячилася аж до зворушення й чула, що моï очi горiли незвичайним огнем. Я ненавидiла полякiв вже вiдай вродженою ненавистю i не вмiла нiколи оставатися спокiйною, коли говорили про них. Вкiнцi сказала:
— Нехай утискають нас поляки до скону8484, нехай видумують на нас плани i заходи, котрi, щоправда, шкодять нам багато, пiдтинають не одно життя, але яко нацiю нас затерти — це не вдасться ïм нiколи! Ми — сонна, лiнива, вигiдна сила, що до терпiнь звикла, мов в'язень до оков, однак, подразнена раз до кровi i введена в захват, зломить тиранську руку раз назавсiгди. Коли тiльки сотна частина мого народу вiдчуває так, як я, то ми не згинемо! Я перенята його єством, мов рослина сонячним свiтлом, а коли хто так вiдчуває, то не загибає.
— Що ви можете, бувши женщиною, вдiяти, напр., для свого народу? — обiзвався якийсь румун до мене.
— Що? Коли я буду його гаряче любити, признаюся його членом усюди й у всiм, то зроблю доволi.
Пiзнiше сказав вiн до однiєï з моïх знайомих: Вона свiдома людина, однак що задумує властиво зi своєю любов'ю до народу? Видавати яке революцiйне письмо, яку бомбу? — I смiявся грубим смiхом. Другий обiзвався: Вона умна, а навiть i хороша, однак я би з нею не женився, менi навiть щось подiбного на думку не прийшло б. А по тому ота якась нервовiсть у неï, що майже вiдгадує чоловiка; або очi ïï — горять вже, заким що оповiсть! Духова напруженiсть .при нiй просто замучує чоловiка. Нi, нi, моя жiнка не така має бути! Напр., не можу собi уявити, щоб вона менi подавала рано до лiжка каву або щоб вийшла проти мене з шнiцельком; а до того ще бiдна... бррр!
Я смiюся з таких мужiв i уникаю ïх товариства, мов уразливих мух. Я й не люблю нiкого й не клопочуся нiякими мужчинами; а коли думаю про них, так стоïть мiж ними Орядин, як свiтило. Я з ним не сходжуся нiколи, хоч вiн i живе тут, однак знаю, що вiн iде вгору. Вiн працює в одного з найзнатнiших адвокатiв i про його говорять, що вiн бистроумний i здiбний чоловiк. В жiночiм свiтi уходить за пожадану партiю, тим бiльше, що є гарний i не робить собi з жiнок нiчого. Проживши тут у панi Марко майже цiлий рiк, не стрiчала я його нiколи, i аж в остатнiх днях згаданого року зiйшлись ми припадком8585. Одного разу зайшла я до бiблiотеки якогось товариства, щоб там вибрати якусь книжку для панi
Марко. Саме в тiй хвилi, коли я хотiла вступати в кiмнату, створилися дверi зсередини i вiн вийшов. Побачивши мене, змiшався до переляку: тим часом я, урадувана побаченням його, усмiхнулася; однак вiн лиш поздоровив i, не промовивши до мене анi слова, вiдiйшов чимскорше. Його переполох i змiшання вразили мене так сильно, що я майже забула, чого сюди прийшла. Я не була йому ще байдужною, це помiтила я вiдразу. Так лякатися можна лиш тих осiб, про котрих думається много, а уникається ïх. Я усмiхалася свавiльно при спогадi цiлоï притичини, воно настроювало мене в першiй хвилi весело, так, в першiй хвилi: бо опiсля думала я вже довго й iнакше про його. Ми би ще могли злучитися, думала я мiж iншим, однак злука з ним не була для мене чимсь дуже важним.
Вернувшись цього-таки вечора з прогульки з панею Марко, я кинулась втомлена на софу i обернулася лицем до стiни. Я аж до втоми надумалася над ним. Не бачачи його цiлий рiк, я майже забула про його, а тепер вiджила нараз цiла минувшiсть, i я почула його вплив. Чи це вплив його вигляду — вiн змужнiв ще бiльше i змiнився — чи це вплив тiєï якоïсь сили, що панувала завсiгди надi мною, навiть помимо всього опору з моєï сторони?
Die Liebe ist ein weites Meer und hat seine Ebbe und Flut, seine Brandung und Riffe, seine sturmbewegten Wogen und seine glatte und klare Spiegelflache8686, — стояло раз в однiм дуже гарнiм любовнiм листi одного нiмця.


Небавом по тiм подибала я його знов. Я йшла з Оксаною i пiзнала його вже здалека.
— Це гарний мужчина, що он тут iде, Наталко! — замiтила вона.
— Гарний.
— Вiн минає щодня попри наше мешкання, став недавно моïм сусiдом. Придивiться йому добре, в нього є раса.
Я мовчала, затаïвши своє нагле зворушення. Я нiколи не згадувала молодiй жiнцi про свiй роман з ним, а тепер не була до того вiдповiдна хвиля. Вiн надходив чимраз ближче. Я знала його надто добре, щоб не помiтити змiни, яка зайшла з ним у тiй хвилi, коли минав нас. Його очi розiскрилися так, що це щось, що обгортало його давнiше при менi, заволодiло ним i в цiй хвилi! Я могла би собi подумати, що вiн мене не завсiгди любить, хоч як ми розсталися... Вiн поздоровив мене майже упрямо.
— Ви знайомi з ним i не кажете анi слова! — накинулася на мене Оксана.
— Це знайомiсть ще з моєï батькiвщини, — вiдповiла я побiжно.
— Чи ви знаєте його ближче?
— Знаю.
— Що ж це за один?
— От собi!
— Його хiд характеристичний, — щебетала вона.
— Справдi, — обiзвалась я. — В нього вiдповiдає собi все посполу, його хiд, його рухи, його письмо i характер — все однакове.
— А серце його?
— А мене що воно обходить?
— Ох, якi ж ви прудкi! — I вона розсмiялася. А я подумала собi якраз те саме, що перед роком, при розстаннi, i майже тими самими словами: Таким люблю його, гордим i сильним, — а опiсля посумнiла...


Одного дня, може, в три мiсяцi по тiй стрiчi, пiшла я з молодою товаришкою на якусь наборзi уладжену виставу образiв. Ми знаходилися в передпослiднiй кiмнатi. Молода дiвчина задержувалася довго при кождiм образi, а я вертала все наново вiд одного до другого. В притикаючiй послiднiй кiмнатi чути було, як мужеський голос щось поясняв, а на те вiдповiдав якийсь голос жiночий; цей мужеський здавався менi знайомим. Минаючи попри створенi дверi, заглянула я незамiтно в кiмнату i побачила там Орядина. Перелякана, метнулась я вперед, однак вiн побачив мене. Зараз по тiм почав до когось дуже голосно говорити i смiятися, i нiколи, нiколи в життi не забуду я iнтонацiï мови його i характеру його тодiшнього смiху! Одно й друге тикалось мене, мало мене понизити.
Я чула, як спаленiла сильно. Вiн смiявся так, мовби йому хто дарував мiльйони, i заявляв менi тим смiхом, що не журиться мною зовсiм. Це зранило мене так, що я з досади майже задрижала. Який здавався гордий, що перемiг чувство любовi, i як йому було з тим спiшно, щоби менi дати те вiдчути! I я вiдчула це, як бажав. В мене слух для модуляцiй людського голосу незвичайно тонкий, а чуття не менше, i тому не обманило мене нi одно, нi друге. Чи вiн соромився своєï любовi до мене? Була це ненависть чи гордiсть? Яка гордiсть?
I я терпiла вiд того аж до знесили.
Коли ловлю себе на тiм, що його образ стає перед мою душу, то я заявляю собi насмiшливо, мов якiйсь iншiй iстотi, що про те все люблю його. Заразом обгортає мене почуття, мовби тепер iз цiєю любов'ю приступало до мене щось величне i поважне, щось, що лучається чоловiковi лиш раз в життi... Iншим разом закидую все i поринаю в працi.
Уздрiвши його якось раз в мiстi вже здалека, я забiгла скоро в якусь протилежну вулицю i втiкала нею так скоро, як лиш при людях випадало, щоби не подибатись iз ним. Сильно зворушена, вiдчувала я цiлком те саме прикре чувство, що тодi при його смiху на виставi — гидке чувство покори...
IX
I знов минув довгий одностайний час, минула зима, настає лiто. Про Орядина менi майже байдуже. Вiдцуралась його майже цiлком, i живу знов спокiйним життям. Нового в нiм не лучалось менi нiчого, хiба, може, те, що в мене одним знайомством бiльше. Пiзнала я сина панi Марко, лiкаря; пробував у нас щось шiсть недiль.
Одного дня прийшов вiд його лист, в котрiм писав, що прибуде. Сам не надiявся, що якраз тепер буде мати нагоду побачити свою матiр; однак пiзнiше вiдплине, може, де далеко i подорож та забере багато часу, тому користає зi свобiдних шiстьох недiль i прибуде, щоб оглянути свою батькiвщину i дорогу матiр.
Утiха панi Марко була невимовна. Не бачила його майже три роки i ïй здавалося, що з його приïздом прибуде все ïï минувше щастя, вернуть гарнi днi ïï минулих лiт, i вона аж поздоровiла.
— Я ладилася вже вмирати, — говорила своïм знайомим, усмiхаючись весело, — а тепер аж поздоровiла.
Цiла хата готовилася на його приняття, мусила пристроюватись, мов молода для молодого. Все блищало, сяяло в нiй, дихало якоюсь святочнiстю, новiстю, якимсь ожиданням. Для нього призначена кiмната сталася осередком думок доброï матерi i вона була би найрадше прикрасила ïï лиш самим золотом i срiблом. Найкращi i найдорожчi цвiти мусили перенестися до його кiмнати, а вона, любуючись ïх барвним видом, говорила раз по раз, що вiн ïх любить, любив ïх ще малим хлопцем...
Я боялася його приïзду.
Вiдвикши вiд мужчин, я стала майже несмiлива i боязлива й уникала з ними стрiчi. Мене обгортав неспокiй при думцi, що прийдеться небавом проживати з чужим незнайомим чоловiком пiд одним дахом, стрiчатися з ним по кiлька разiв денно, сидiти разом при столi, вiдповiдати на його питання. Це було менi дуже не в смак, i я зiтхала нишком i просила бога, щоб той час минув якнайскорше, i щоб ми знов лиш обидвi осталися, проживали тим тихим, спокiйним життям, як досi.
Вiд часу до часу прокидалося в менi i чувство завистi. Панi Марко, котра займалась досi лише моєю особою, любила досi найбiльше мене, звернеться цiлою iстотою (так думала я) до свого того боготвореного сина, i я остануся для неï лиш товаришкою, потрiбною тiльки до услуги.
Я була привикла до того, що з ïï окруження була я ïй найсимпатичнiша, що своє серце виявляла передi мною i дiлилася найменшою думкою зо мною. А тепер, може, змiниться то. Тепер прибуде вiн, син того укоханого мужа, котрого не забула й досi, i йому будуть мусити всi вступитися. Я насамперед! Так, я вiдчувала, що з його приïздом зайде змiна i в моïм життi, i що в його особi зближається до мене якийсь неприятель, i то такий, перед котрим треба буде, може, поклонитися. Те, що панi Марко об нiм оповiдала i що дихало з його писем до неï, викликало поважання, i вже на сам спогад, що, може, й я буду мусити коритися йому, ворохобило моє нутро, наповняло якоюсь горестю i упрямiстю. Я не хотiла нiкому коритися, нi, я й не потребувала цього чинити, а супроти нього вже зовсiм нi!
Коли настав день його приïзду, я ходила зворушена, роздразнюючись чимраз бiльше прерiзними дрiбними орудками, що ïх на просьбу панi Марко я полагоджувала для нього.
Я вже тепер його обслугую, — говорила я глумливо до свого серця, — а коли приïде, то буду лиш при дверях стояти i ждати на прикази.
Коли надходила година його приïзду, я випросилася нiби до Оксани i пiшла далеко на прохiд в поле. Так, — думала я, — нехай собi вже тепер приïжджає, нехай вiтаються досхочу, тiшаться собою посполу. Я бодай не буду при тiм i не почую приказiв: Наталiє, велiть подати каву, або велiть подати воду, зачинiть вiкно i т. д..
I пiшла. Ходила я i блукала довго-довго по полю. Мучилася рiзними роздразнюючими думками, рiзними спогадами з минувшого i теперiшнього життя. Думала про Орядина, про його гордiсть, про те, що не бачила його вже так довго, а хоч i бачила, не поговорила з ним нi слова; думала над тим, що ненавидить мене тепер i що я дуже, дуже опущена, осамочена, не маю нiкого в свiтi, хто би займався моєю iстотою, переймався нею наскрiзь, як, напр., бабуся! I я згадала ïï, а згадавши ïï, сплакала мимоволi. Так, я блукала сама мiж людьми, мусила собi сама бути i провiдником, i оборонцем, i всiм на кождiм кроцi. Чи така вже моя доля довiку? Нерозумна я, коли думала якийсь час, що оця жiнка, котрою мене бог мов за всi дотеперiшнi муки нагородив, любить мене хто знає якою любов'ю! В неï прецiнь хто iнший, ближчий серцю, як я, чужиниця, товаришка, — хтось, супроти кого вона має i обов'язки, коли тим часом я побираю плату за все, що роблю для неï — i вона менi нiчого не винна... Нi, нi, вона не винна нiчого, ïï заплата i презенти перевищують геть-геть мою працю в ïï домi...
Такi i подiбнi думки дразнили мене, мов невидимi демони, доки сонце не ладилося до заходу, доки додому не вернула.
Вернувши, хотiла я зайти незамiтно до своєï кiмнати, однак мов наперекiр менi сидiла панi Марко зi своïм сином на верандi, котру я мусила переходити, щоб дiстатися якнайборше до своєï кiмнати. Несмiливим кроком пiдходила я до дому. Я знала, що люди на верандi мусили мене вже здалека замiтити; я ж переходила зiльник, що пишався перед ïх очима, i не могла остатися незамiченою.
— Ходiть, Наталiе, ходiть уже раз! — кликала з нетерпеливою радiстю панi .Марко, коли я пiдiйшла вже до сходiв веранди. — Де ви так довго забарилися? Я вже туй-туй що не розгнiвалася на вас. За вами посилала до Оксани, бо ви казали менi, що iдете до неï... Ой, з вас великий крутар! — додала нiби серйозно i, всмiхаючись, погрозила пальцем. — Ви, певно, боялися по свому звичаю стати менi в чiм-небудь на завадi, напр., нинi при стрiчi з моïм дорогим сином. Я вас добре знаю! — I звертаючись до молодого чоловiка, що сидiв бiля неï i замовк, побачивши мене, додала: — Це та сама, Iване, що я тобi об нiй писала. Вона уприємнює менi днi, живе зi мною в тiй самотi i зносить всi вибаги моï терпеливо. Це вона, Наталiя Верковичiвна!
Вражена щирими словами панi Марко, я встидалася своïх передуманих дум i недавно ще почуваноï завистi. Змiшана i трохи заклопотана, спинилась я на верандi i майже не знала, в який спосiб обiзватися. Так само була я й дуже здивована. Передi мною стояв цiлком iнший чоловiк, нiж я собi його досi уявляла. Нiчого геройського не було в нiм, ростом чи не нижчий вiд мене, з лиця майже негарний, опалений сонцем, темно-русявий, з окулярами перед ясними, проникливими очима, котрi спочивали тепер з холодною цiкавiстю на менi.
— Мило менi пiзнати вас, — обiзвавсь рiвним, звучним голосом, — тим бiльше, що почуваюся вашим довжником. Мати писала менi багато гарного про вас. — I з тими словами подав руку, нi, не руку, а два пальцi. Я ледве доторкнулася ïх, склонившись майже незамiтно, а вiдтак i вiддалилася до своєï кiмнати. Стiльки було всiєï бесiди мiж нами сьогоднi. Коли я, покликана наново панею Марко, прийшла вдруге мiж них на веранду, вiн оповiдав далi щось матерi i мов не замiчав мене. Та й мав же вiн що оповiдати: вiн подорожував стiльки по свiтi, пробував щохвилi в iнших краïнах, бачив стiльки, тож i мiг оповiдати, мов з книжки. Адже задля пiзнання свiту вступив до маринарки. Я сидiла недалеко них мовчки, слухала i приглядалася йому. По нiм було видно слов'янське походження, хоч здававсь менi дуже знiмченим. Говорив знамените нiмецькою мовою i з очевидним замилуванням; з його рухiв видко було певнiсть, а з його мови широкий свiтогляд. Менi навинулася мимоволi замiтка Оксани, що вiн європеєць i що йому цiлком байдуже, до якоï вiн нацiï належить. З його бесiди додумувалась я, що вiн демократ, хоч iз другоï сторони пробивавсь у нiм якийсь аристократизм, котрий застерiгається заздалегiдь вiд усякого спiльництва з тим, що звуть плебейськiстю, сторонить вiд його в думаннi i в учинках.
Я прирiвняла його до Орядина, i вiн видався менi контрастом того ж. Орядин був з виду гарний, майже пишний, а цей майже поганий. Орядин був iнтересний своєю непостiйнiстю, своєю гарячою, лиш почасти гамованою натурою, а цей своєю тонкiстю так в рухах, як i в думаннi, своєю лагiдною певнiстю.
Вiд часу до часу задержувався в бесiдi його ясний, бистрий зiр на менi, мов слова його говорилися i для мене, але я знала, що вони не були i для мене висказанi, я вiдчувала це. Його iстота була менi така чужа, така далека всьому тому, в чiм я жила i чим була наскрiзь перейнята, що мене обгортало все наново чувство самотностi, i я мимохiть зверталася в думцi до Орядина. Вiн iнший, стоïть чимось так близько до мене, чимось спорiднений зi мною, чомусь так добре, добре знайомий! Чому загнiвався? Яке зло заподiяла йому? Для чого хоче мене понизити? Адже ми одноï матерi дiти, доля наша змалку трохи не однакова! Коли б вiн знав, яка я самiтна, як жадна не раз сильноï опори, соромився би свого поведення...
Цього вечора чулась я дуже нещасливою. Панi Марко майже не замiчала мене, а я старалася всiма силами не звертати нi ïï, нi його уваги на себе. Вона, ущасливлена поворотом сина, говорила раз по раз, що вiн цiлий батько, дивилася, слiдила за ним вогкими очима, гладила його по лицi, по волоссю, мов малу дитину, а вiн, розжалоблений тою любов'ю i майже засоромлений, цiлував вдячно руку, що провадила його з наймолодших лiт i стерегла вiд зла i горя, мов рiдна мати.
— Ти менi нiколи не справляв гризоти, — чула я, як до нього нiжно говорила, — цiлком так, як твiй дорогий отець. Ти будеш колись так само добрим мужем, як вiн, вiрним таким... не правда ж, мiй любий, любий сину?..
— Що я люблю, люблю вже навiки, — вiдповiв вiн ïй пiвголосом словами поета Гейне... I тi слова запали менi глибоко в пам'ять. Гарнi!


Спершу держався вiд мене подалеки, мовби боявся з моєï сторони якого нападу на себе, а я, горда, несмiлива, вразлива, задивилася на його i поступала собi так само, що аж смiшно було. На його питання вiдповiдала коротко i холодно, нагоди остатися з ним самим хоч би i як коротко уникала тривожно, а коли не могла вiд того оберегтись, то сидiла вже мовчки, з опущеними вiями i не заговорила нiколи перша. Я не забуваю, що я товаришка! — говорив йому мiй погляд. — Не забуваю, не бiйтеся! Я до вас не зближуся анi на один крок, анi одною думкою, я не з тих, перед котрими треба утiкати!
Чи вiн розумiв мене?
Не знаю.
Пiзнiше, т. є. коли минув перший тиждень, став iншим. Розпочинав сам розмову, оставався радо в моïм товариствi, а деколи задержував майже насилу рiзними питаннями, коли я не хотiла з ним довго розмовляти. Звичайно розпочинав розмову розпитуванням про життя i привички своєï матерi або про ïï заняття, опiсля переходив на моє заняття, моï замилування... про те, що мене найбiльше займало, про музику, лiтературу, про моï знайомства. Розпитуючи про знайомства, дивився на мене довгим, повним поглядом. Я вiдповiдала коротко, ретельно, мов мусила так вiдповiдати; вiн мав, впрочiм, дивний i лиш йому властивий спосiб питати. Чинив це так лагiдно, так спокiйно заразом, мовби то не товаришка стояла перед ним, а якась сполохана, чудна птаха, готова утекти йому з-перед очей щохвилi i не вернутися. Тому вiн i лiкар, — думала я собi, — привчився з рiзними людьми рiзних способiв.
Часом, коли я безмовно i безшелесне вешталася по хатi, чи спрятуючи що-небудь, чи поливаючи цвiти, чи переходячи по що-небудь через усi кiмнати, слiдив неустанно поглядом за мною. Спершу боялась я тих проникливих цiкавих поглядiв з-поза окуляр, але з часом привикла я до них, i вони не здавалися менi вже такими гострими, тим бiльше, коли я переконалася, що вiн наскрiзь лагiдна натура.
Одного разу було в нашiм городi занятих бiльше робiтникiв: копали ставок. Вiн наглядав за працею сам, вештався невтомимо бiля них вiд рана до вечора, оповiдаючи ïм бог знає що, пояснюючи та навчаючи ïх про рiзнi, ïм незвiснi речi. Довiдавшись при тiй нагодi, що в одного з них дитина вже вiд довшого часу слабує, зайшов туди переконатись наочно об усiм. Одному з робiтникiв виробив прохання, щоби його старого немiчного батька приняли в дiм бiдних, а одному виробив мiсячну запомогу. Цей був уже старий чоловiк, походив зi значноï колись родини i стерiг завсiгди влiтi нашого городу.
— Прийдеться зi старою просто з голоду згинути, коли сили в руках не стане, — говорив досi, — бо жебрати не вчився я замолоду та й на старiсть не потраплю.
Ми були би об тiм всiм i не знали, коли би старий не оповiв нам того, а мати подужавшоï дитини не прийшла подякувати за добрий вчинок i грошову помiч, яку вiд його дiстала, його не було тодi дома, однак панi Марко обiцяла бiднiй, що перекаже синовi слова подяки... Коли повернув i вона все докладно переказала йому, спалахнув, мовби його хто окропом обiлляв. I не мали що згадувати, та це, — вiдповiв. А побачивши припадком i мене, зморщив брови, вхопив капелюх i вийшов знов кудись.
По трьох недiлях стали ми вже цiлком добрими товаришами. Я навчилась розумiти його лагiдне, однак супроти себе майже строге поступування, а вiн, пiзнавши мою вразливу, полохливу вдачу, обходився зi мною нiжно, обережно, мов з мотилем.
— Ви боялися мене спершу, сторонили вiд мене, — сказав менi одного разу, коли ми сидiли якось у кiмнатi, я при якiйсь термiновiй роботi для панi Марко, а вiн з газетою в руках, читаючи що iнтереснiше уголос.
— Боялася.
— Чому? — Його ясний повний погляд спинився вижидаюче на менi.
Я в першiй хвилi вагалася оповiсти йому, що мене вiд нього вiдпихало, але врештi сказала. А то, як менi здавалося, що вiн боявся мене, немов маловажив за те, що я лиш товаришка! Здавався менi зарозумiлим i надто критично успособленим; я чулася при нiм пригнобленою, боялася i того, що вiн стiльки знав i бачив. (Тут вiн усмiхнувся весело). Менi неустанно привиджувалося, що вiн у глибинi свого серця глумить собi з мене i з того, що менi було найсвятiше.
Вiн прислухався спокiйно моïм словам, мов ждав ще дальших i дальших об'яснень, а врештi сказав так само спокiйно, майже байдуже:
— Це правда, я уникав вас дiйсно. В менi якась особливша i непоборима антипатiя супроти всiх товаришок, гувернанток, учительок i тим подiбних iстот. Чому, сам не знаю. Може бути тому, що вони нагадують менi тих, що хотять tout рriх8787 стояти самi. Я мав часто нагоду стрiчатися з невикiнченими емансипатками, а тi так обридли менi з своïм питанням жiночим i балаканням про рiвноправнiсть, що я ïх нiколи не можу стерпiти. Не думайте, — додав поважно, — що я належу до тих, що моляться до непросвiченоï женщини, що ïх iдеалом або молода неосвiчена наïвна дiвчина, або замiжня жiнка з величезним бiлим фартушком i купою ключiв при боцi. Я знаю, що викликало рух жiночий, так само, що викликало й соцiалiзм i iншi об'яви в суспiльствi. Я знаю, що вони i мають право домагатися того всього, чого власне домагаються; я переконаний, що вони доб'ються колись своïх жадань; лише, бачите, я не можу цiлком з тим погодитися, щоб жiнку трактовано лише як людину, як це власне роблять оборонцi полу жiночого, а не також, як i жiнку.
— Так у вас жiнка не те саме, що людина-чоловiк?
— Чи словом чоловiк називається лише мужчину?
— Нi, однак його життя бiльше забезпечене, нiж жiнки.
— То своєю дорогою; але було би лучче, коли б зi змiною обставин не змiняли i жiнки свого характеру, т. є. не змiняли насильно. Я хотiв би, щоб обставини змiнялися задля них, а не вони задля обставин або задля якоïсь свободи. В моïх очах женщина — то щось таке несказанно гарне, тонке, як i мужчина в своïм родi. Однак обоє тратять на красi, коли одно приймає те, що належиться другому.
— Чи жiнки змiняються так сильно, на вашу думку ?
— Ах, змiняються! Чи ви гадаєте, що з доступом до всяких занять i до всяких наук зробляться сильнiшими, напр., в характерi?
— Я думаю, що так!
— Ну, воно здається так, однак чому здрiбнiв дух у мужчин, хоч йому подають широку науку змалку, аж до пiзнього вiку? Чому стає плиткий, поганий, самолюбний, задоволений iз себе так, якби осягнув уже найвищий верх досконалостi i дальше не потребував сягати? Чому воно так? Чому знам'я нашого часу — самолюбство i обезсилення? Чи вам не приходило iнколи на думку, що в думаннi людськiм ндетав застiй, що воно потребує якогось, сильного порушення, щоби змiнилося, вiджило, але не теперiшнiм плитким, самолюбним життям, лиш якимсь кращим, чистiшим i сильнiшим! Нинiшнi часи, — додав по легкiй задумi, — пригадують менi морську тишину, напр., пiд рiвником8888. Горе кораблевi вiтрильному, коли натрапить на таку нещасну пору. Ви, мабуть, не знаєте, що воно таке. Без подуву вiтру жарить сонце огнем незносним i розкладає вкупi з кислородом воздушним всi органiчнi тiла. Вода морська починає гнити, i гидкий жовто-брунатний слиз окружає корабель довкола, як далеко засягне око. Гниль удiлюється м'ясу, хлiбовi, солодкiй водi i всiм харчовим засобам, що корабель везе з собою. Та гниль переноситься помалу i на людськi тiла, i нема на неï лiку на цiлiм свiтi. Спочатку мiг би сильний вiтер зробити цьому пагубному процесовi кiнець, однак пiзнiше не приносить i вiн уже пiльги.
— Страшно вмирати такою смертю! — обiзвалась iз спiвчуттям.
— Не правда ж? — вiдповiв. — I вихор на морi приносить смерть, але се вже iншого роду погибель. В нiй гине чоловiк бодай з пiднятою головою, бореться i за себе i за других, гине хоробро, коли тим часом там у тишинi гине, мов собака. Нинiшнi часи подобають у дечiм на таку морську тишину, i в них також багато-багато гнилi, ïм треба також сильного зворушення, щоби подужали. Однак щоб завернути знов до першого питання: ви боялись мене, думали, що я успособлений надто критично, чи не так?
— Так.
— Ви, може, думали, що я маю вироблене яке-небудь правило, за котрим суджу все механiчно? Я критик, се правда; часами навiть i безмилосердний критик, однак бiльше над собою, як над другими. Всiх людей не можна брати за одно з'явище, осуджувати без розбору тому, що всi родяться, ïдять, ростуть i вмирають. Нi, у кождого своє я цiлком нове, хоч в дечiм i подiбне до своïх предкiв, як кажу, задля того не може ще один вiдповiдати за всiх або всi за одного, i тому я лагiдний в осудi других. Люди для мене дуже, дуже iнтереснi, — говорив задумчиво далi, — ще бiльше, як природа. Люблю в них вглиблятися, вiдгадувати ïх, а то, в чiм вони сильнi, в чiм оригiнальнi, в чiм гiднi погорди, а в чiм величнi, — але взагалi я для них терпеливий i уважний тим бiльше, що я лiкар тiлом i душею i маю часто нагоду глядiти повним поглядом у глибiнь людських душ i бачити причини деяких чудних ïï з'явищ. Чи тепер не будете вже мене боятися? — спитав мене, i по його майже дiвочих устах пробiг усмiх.
— Нi.
— Це менi мило, — вiдповiв з очевидним вдоволенням, а по якiйсь хвилi обiзвався цiлком одверто: — Мати оповiдала менi дещо з вашоï минувшини, i я вас тепер також лiпше розумiю!
При тих його словах я спаленiла i змiшалася. Панi Марко мусила йому споминати певно й про Орядина, а може, навiть пiсля своєï привички i пересадила моï вiдносини до його. Вiя спостерiг моє замiшання i занепокоïвся чогось i сам. Це послiднє скрiпило мене в моïм пiдозрiннi.
— Вам це немило? — спитав, дивлячись на мене своïм звичайним слiдячим поглядом. — Вона нiчого такого не говорила, що кидало би на вас хоч крихiтку тiнi, противно! Тепер я вас дiйсно поважаю. Доказом того нехай вам буде те: коли б вам прийшло на думку йти деiнде за товаришку, я би просто, хоч i не маю до того права, не пустив вас!
Я усмiхнулася.
— Так що менi робити?
— Нiчо. Жити собi так дальше.
— Як то, без заняття?
— Ну, займайтесь тим, до чого у вас найбiльше спосiбностей!
— Це було би й менi до вподоби, — вiдповiла я ще завсiгди усмiхнене, — однак iз чого жити?
— Ах! — сказав вiн, немило вражений, i зморщив брови. — Знов оця погана рiч! — А. вiдтак додав, усмiхаючись гiрко: — Це найголовнiша причина, що виробляє тепер бiльше слуг, як людей, що затирає чимраз бiльше гордiсть i оригiнальнiсть i творить плебейськiсть!


Гарно, прегарно живеться, вiдколи вiн тут. Вiд його вiє iншим духом, свобiдним, повним охоти до життя, вiри в кращу будучнiсть; я сказала би: i б'є сонцем...
Не знаю, але коли прислухуюся йому, то менi здається, що те, що вiн говорить, я десь уже раз чула або знала сама з себе. Менi майже все знайоме, що вiн говорить, так мовби вiн був мною, лише досконалiшим, з бiльшим довiр'ям до власних сил i з бiльшою погордою до рабства i немочi.
Не боюся його бiльше. Противно, маю навiть до нього слiпе довiр'я, хоч супроти його я не така смiлива, як супроти Орядина. Оповiдаю йому не раз стiльки, просто думаю вголос перед ним. А вiн слухає, слухає... майже задумається або задивиться кудись далеко вперед себе, i тодi люблю на його дивитися, тодi його очi такi сiяючi, я сказала би щасливi. Чи вiн знає, що вони в його так сiяють? В його товариствi я спокiйна i певна, зовсiм так, мовби мала пересвiдчення, що менi не станеться анi чого болючого, анi мене не обидить нiхто. Я i слухаю його, коли вiн менi що радить, i послух той не має для мене нiчого понижаючого. Вiн належить до тих людей, що анi своïх гадок не накидують нiкому, анi не обманюють нiколи. Я помилялася, коли думала спершу, що в його нема нацiонального почуття; противно, вiн чується хорватом душею i тiлом, але зате його вражає майже немило моя ненависть до полякiв.
— Не лиш я одна ненавиджу ïх, — вiдповiла я йому, — ми всi украïнцi не можемо ïх любити такою любов'ю, як, напр., прочих слов'ян, вони нашi найтяжчi вороги.
— Я розумiю, що любити не можете ïх, — вiдповiв вiн, — але менi здається, що така слiпа ненависть — то звичайно доказ iнтелектуальноï немочi. Коли б украïнцi стали завтра сильнi, то вони зараз перестали би ненавидiти полякiв. Не так?
— Може, й так! — вiдповiла я. — Але поки що вiдчуваю для них бiльше ненавистi, як поважання. Вони понижають нас, а цього годi вiдчувати!
— То не давайтеся понижати! Це залежить прецiнь цiлком вiд вас. Доведiть ïх працею до того, щоб вони вас яко своïх ворогiв поважали, бо iнакше: Wer sich zum Wurme krummt, darf nicht klagen, dab er zertreten wird8989 — як каже десь Кант цiлком справедливо.
— То правда, — вiдповiла я, — але ота правда болить мене...
Ясними погiдними днями ходимо на прогульку далеко поза мiсто: панi Марко, Оксана, я i вiн. На моє жадання оповiдає вiн про море i його красу, а за те я мушу йому оповiдати, коли йдемо, вдвiйцi, про своє минуле життя. Одного ясного, дуже гарного дня перед вечором вертали ми знов удвiйцi, трохи вiддаленi вiд панi Марко i Оксани, i я оповiдала йому на його жадання знов щось iз моєï минувшини. Врештi сказала, усмiхаючись:
— Вже не знаю, що оповiдати!
— Так ви оповiли менi вже все? — спитав i вп'ялив своï великi очi повно на мене.
— Все.
— Все? — спитав ще раз з чудним притиском. Перед моєю душею станув нараз Орядин, i я, бог знає чому, спаленiла. Не пiдводячи до його очей, вiдповiла непевним голосом: Все, про що можна говорити. А вiн не питав бiльше; затявся i мовчав. Трохи згодом прилучився до Оксани i пiшов з нею скорим кроком вперед, полишаючи мене i панi Марко далеко за собою. В хатi i при свiтлi видався менi таким, як в перших днях свого приïзду. Повздержливий, недовiрчивий, холодний i уникав мого погляду.
До сьогоднiшньоï днини не знаю, з якоï причини змiнився, але знаю, що моє серце дрижало, мов поранене, того вечора, i що вiдходячи до своєï кiмнати на спочинок, не могла я йому, як звичайно, подати руки, i уста моï вимовляли майже насилу i ледве чутно слово добранiч!. Вiн стояв на верандi, прислухаючись приказам панi Марко старому огородниковi, i при моïм голосi прокинувсь, мов сполоханий.
— Добранiч! — вiдповiв скоро, i в тiм його голосi причулося менi виразно душевне зворушення i якась ураза.
Що йому? Що йому? — питала я себе раз по раз, i жаль i гордiсть стискали моє серце i проганяли сон з очей.
А поранок сього ж дня який же був гарний, ясний! Який перетканий свiтлом i заповiдаючий препишну красу! Так, рано був веселий, помагав менi стинати рожi, казав, хоч, розумiється, лише жартом, що я цвiт лотосу, а тепер... Нi, нi, для мене не свiтить сонце, я вже переконалася об тiм сотню разiв...
Другого i третього дня був знов такий самий, а я стала така, як вiн мене настроïв, — i мiж нас немов щось уступило.
Четвертого дня занедужала панi Марко i була дуже роздразнена. Сварила на кухарку, котроï не була би вiд себе вiддалила за нiяку цiну в свiтi, що зле варить; на старого огородника, що стежки в саду занедбанi; на сина, що попсував ïï робiтникiв i що сидить вiчно в чужинi, а вона опущена на ласку i неласку наймитiв; а на мене гнiвалася найбiльше. Вiдказувала, що в мене нема серця, а для ïï особи то анi крихти. Що я на ïï жадання байдужна i неуважна; що хоч як ïй жаль, але буде мусити обглянутися за другою товаришкою. Що в мене нема для неï часу, а на умi все лиш лiтератство i своï цiлi, бог знає якi високi цiлi. Що пхаю ïï насилу в постiль, щоби мала для себе бiльше часу; що вона переконалася вже про щирiсть товаришок i була би щаслива, якби бог забрав уже раз ïï зi свiту, i вона не заважала нiкому, i т. п.
Дверi вiд його кiмнати стояли широко створенi, i вiн чув кожде ïï слово. Сидiв на крiслi при бюрку9090, пiдперши голову руками, i мовби ловив кождий звук. Вона не слухала i його просьб та упiмнень, щоби втихомирилася, а на ïï закид, що сидить вiчно в чужинi, а вона опущена на ласку i неласку других, вiдповiв лагiдно, що й тому буде раз кiнець, нехай успокоïться! Вiн прецiнь не задумував нiколи остатися назавсiгди при маринарцi, вона це знає.
Я слухала мовчки ïï несправедливих докорiв, вештаючись безшелесне коло неï, як це вона любила, коли лежала в постелi, а вiдтак, пообкладавши ïï звичайно зуживаними лiками, вийшла зi своєï кiмнати, зачиняючи за собою дверi, щоби за якийсь час пiти в мiсто задля якихсь неважних, однак недужою упрямо жаданих орудок.
Надворi лляв дощ цiле пополуднє, а якраз тепер цiдив, мов iз коновки. Я стояла при вiкнi, зворушена, понижена, i дивилася тупо вогкими очима на великi краплi дощу, що билися об вiконнi шиби i спливали сумовито вниз. Чувство огiрчення i опущення обгорнуло мене, i я мимоволi згадала знов Орядина. Вже як було, так було, однак вiн не повинен був цуратись мене. Нехай би його хоч товаришем мала, не була така опущена, мов собака, та мала перед ким хоч пожалуватися!.. А то i вiн... о, всi, всi! — зойкнуло нараз болiсно серце, i мов у фiзичнiм болю притиснула я грiзно зморщене чоло до шиби, силуючись здержати сльози, що тиснулися доконче до очей.
У хатi втихло...
Голосне тикання великого стiнного годинника розходилося по сусiднiй кiмнатi, мов давало такт неустанно голосно падаючому дощевi. В саду зеленiли мовби вiдновленi кущi i дерева, потрясуванi хвилевим немилим вiтром, а вузенькими, пiском висипаними стежечками лиснiла вода. Десь-не-десь стрiпувалася захована мiж листям дерев, наïжена, змокла пташина, розглядаючись сумно то вдолину, то вгору. З ринви цюркотiла одностайним тоном вода i спливала цiлим потiчком на широку стежку коло веранди.
До дверей моєï кiмнати застукано злегка, i я прокинулась iз жахом зi своєï тупоï задуми.
Це вiн, — блиснула в менi думка, а серце забилося сильнiше, — лиш вiн, — i зворушеним голосом попросила я вступити.
Це був дiйсно вiн. Був одягнений до виходу.
— Даруйте, що приходжу до вас i перебиваю, може, в якiм заняттi, однак я йду в мiсто i хотiв спитати, чи у вас нема також яких орудок; залагодив би ïх, може, при тiй нагодi. — Говорив пiвголосом, мов боявся збудити недужу в недалекiй кiмнатi, i по нiм було видно легке змiшання, котре хотiв так затаïти, що уникав стрiнутися з повним моïм поглядом.
Збентежена його приходом (досi не був ще в моïй кiмнатi), не знала я в першiй хвилi, що вiдповiсти. Але опiсля подякувала його за його ввiчливiсть i сказала, що в мене є справдi дiло до мiста, але за тим мушу йти сама. Того бажає собi хора, а я би не хотiла в нiчiм ïй противитися, тому що тим зворушується вона, а всяке зворушення шкодить ïй сильно.
Впрочiм, вiн сам те знає, бо розумiє ïï недугу найлiпше.
— Вона дiйсно дуже слаба, — сказав вiн i, приступаючи ближче до мене, взяв мою руку мiж своï долонi.
— Ви не гнiваєтеся на неï за ïï несправедливi слова; правда, що нi? — спитав.
При тих словах звернувся повним щирим поглядом до мене i хотiв iз лиця мого вичитати потвердження на своï слова.
— Нi, пане доктор! — вiдповiла я, усмiхаючись сумним перельотним усмiхом. — Я дуже терпелива. Впрочiм, як ви приходите на таку думку?
Вiн дивився на мене все ще тим самим поглядом.
— Сам не знаю, як, — сказав. — Я властиво прийшов... подякувати вам за ваше добре серце, а не питати про це. Пiзнавши вас, бачу, що ви не спосiбнi метатися на кiм-небудь. Моя мати справдi дуже хора, далеко бiльше, чим я думав. Я не надiявся, що ïï недуга так побiльшає. Коли би ви хотiли при нiй i далi остатися (при тих словах спинилися його очi допитливо на менi) — то мусили би приготовитися до дуже прикрих хвиль i бути як ангел терпеливi. Я не можу додому часто приïжджати, ви ж знаєте. Моє заняття не позволяє менi вiддалюватися зi служби частiше; а коли покину службу цiлком, не можу ще тепер навiть певно сказати. Це залежить вiд двох довгих подорожей, котрi маємо ще вiдбути, може, за рiк, два — сам не знаю. Коли б ви хотiли в неï остатися помимо всього i дальше, я вiд'ïхав би спокiйно i був би вам дуже вдячним. Ви однi можете мене заступити. Вас вона любить.
Я стояла оперта спиною до вiкна й уникала його погляду.
Вiн здавався менi тепер помимо своєï спокiйноï i певноï бесiди не таким, як звичайно. В його голосi знати було щось нове, незнайоме для мене. Погляд його був проймаючий i дотикав чудно мою душу.
Що це було?
Що напроваджувало його на думку, що я могла би його матiр покинути, саме тепер, коли потребувала щирiшоï особи? Я ж ïй завдячувала стiльки, я ж при нiй немов наново вiджила! Чому думав вiн, що я це вчиню i покину ïï (i то через кiлька несправедливих слiв) на ласку i неласку чужого окруження або, може, на ласку тих кiлькох своякiв ïï мужа, з котрими вiд многих лiг зiрвала зносини? Чи не прокинулося в нiм знов вороже чувство супроти товаришки i настроïло так недовiрчиво? О, певно, воно мусило в нiм знов зрости... i тому...
— Не бiйтеся, пане докторе, я не опущу вашоï матерi в недузi, — обiзвалася я. — Вчинила би це лиш тодi, коли би мене вiдправила сама; але я переконана, що вона цього не вдiє. Можете спокiйно лишити ïï на мене i вiд'ïжджати спокiйно.
— Дякую вам, дякую вам щиро, — вiдповiв вiн iз якоюсь здержуваною радiстю в голосi i стиснув менi щиро руку. — Я виступлю з маринарки i поверну до неï знову; вона сама знає, що ми будемо ще разом жити. Однак поки що мушу ïï ще на якийсь час оставити саму. Тепер не саму... — докiнчив iз вдоволенням.
Опiсля постояв ще хвильку мовчки i обглянувся по кiмнатi.
— Як тут у вас гарно! — сказав, а побачивши пiд вiкном моє бюрко, приступив до нього ближче.
— Тут ви пишете, правда?
Я усмiхнулася i потакнула мовчки головою.
— Я хотiв би щось iз ваших писань читати... чи не можна би?
— Нi! — вiдповiла я стиха.
— Але коли будете мати раз щось друковане, то пришлiть i менi! — просив вiн. — Для мене буде це дуже iнтересне. — А по малiй хвилинi додав: — Чи ви посилали що з ваших праць куди-небудь?
— Нi.
— Нi? Ну, так я роблю вас уважною: не робiть собi нiколи з того багато, коли вам i вiдошлють назад рукопис.
— Це би мене дуже болiло, пане доктор!
— Я вам вiрю. Однак ви мусите бути й на це приготовленi. Впрочiм, воно має деколи в собi i щось доброго.
— Чому?
— Тому, що чоловiк вкладає в слiдуючу працю подвiйну силу.
— А для мене було би вiдослання рукопису доказом, що я нездiбна до умовоï працi. Ах, я знаю, мене це знищило би! Коли я що роблю, так роблю всею душею!
— Але чому мало би це вас зараз знищити? — вiдпер вiн. — Не приймуть в однiм мiсцi, то приймуть у другiм. Прийняття якоï-небудь працi залежить прецiнь вiд ïï духу, напряму i т. д. Впрочiм, чи праця лiтературна становить для вас одиноку цiль вашого життя, коли кажете, що зворот рукопису знищив би вас? — Вiн дивився на мене проникливе, мов хотiв збагнути всi тайни моєï душi i вижидав вiдповiдi.
Я не зношу таких гострих допитливих поглядiв. Паленiю вiд них, хоч би походили i вiд байдужих менi людей. В цiй хвилi навинувся менi бог знає чому, немов навмисне, мов причарований, викликаний його питанням, на силу перед душу — Орядин, i я спустила очi.
— Дiйсно одинока цiль вашого життя? — допитувався вперто.
З його голосу вдарила тонка iронiя, так мовби вiн не вiрив моïм словам, мовби за ними крилося ще щось iнше, заховуване поки що в тайнi, але таке, що вiн вiдгадував. Супроти iронiï боролася я ще з дитинства, бо нiчого не болiло мене так, не вражало так сильно, як вона. Тому на таке його питання я гордо спалахнула. Що вiн собi думав? Чи, може, також щось подiбне, як багато мужчин, напр., що жiнка, котра береться i за iншу працю, як за домашню, а головно за перо, хоче тим лише звернути увагу мужчин на себе? Коли б вiн так про мене думав... i в менi неначе щось iз бiллю зойкнуло.
— Це дiйсно одинока цiль мого життя... — вiдповiла я i глянула йому в очi. Його очi горiли, а на устах грала ще ледве замiтна iронiчна усмiшка.
— Чи ви находите в тiм щось гумористичного, пане доктор?
— О, то нi, — вiдповiв вiн поспiшно, вiдвертаючись вiд мене i беручи за альбом з фотографiями, що лежав на столi перед ним. — Воно видалося менi лише потрохи чудним.
— Що я пишу? Це правда, в мене нема вiдповiдноï освiти i я пишу, ведена лише самим чуттям.
— Нi, того не хотiв я сказати, — закинув вiн, — але те, що ви ще молодi, i... i повиннi властиво життя уживати, а не загребуватися в книжках та тратити мiж ними свою молодiсть. Ви... ви могли би й замiж вийти, могли би i так щасливою бути.
— Це правда, — вiдповiла я рiвнодушно, — я могла би й так бути щасливою; однак я не дивлюся на подружжя, як на одиноку цiль женщини, т. є. не дивлюся як на головну цiль свого життя.
— Чому? — спитав бистро.
— Тому, що вона може дуже легко звихнутись, а тим часом праця — ïï не може менi нiхто вiдiбрати, ïï можна хiба не приняти.
— А коли б ïï справдi не принято? — спитав iз поспiхом. — Коли б ïï, напр., не принято, що осталось би вам, крiм неï?
Я глянула на нього широко створеними, майже наполоханими очима, а опiсля водила ними через хвильку поза ним.
— Це не може бути, пане доктор, не може бути! — вiдповiла я з якоюсь здержуваною розпукою.
Вiн дивився на мене зчудований, мов побачив мене такою перший раз у життi. А вiдтак сказав:
— Я сам не вiрю, щоб воно могло так бути, i питаю лише так для прикладу, яку мету життя вибрали би ви собi в тiм випадку, коли би вам вашоï теперiшньоï цiлi забракло, значить, коли би ваших праць не приймали, а лиш для себе ви писати не хотiли би?
— Я не знаю, пане доктор! Я дiйсно не знаю... тодi я була би дуже нещаслива. Бог знає, що б тодi було, якби я не могла працювати по душi.
— А щастя родинне... чи воно не має у вас жодноï вартостi? — питав далi.
— Чому нi? Однак де запорука, що я дiстану i його? Ах, я не хочу з тою думкою i зживатися, що воно менi також припаде. Я над тим не хочу нiколи думати. Хто привикне до думки, що йому доля всмiхнеться, той двiчi чується нещасливим, коли його поб'є недоля!
— Це правда! — вiдповiв вiн. — Однак чоловiк може почасти i передвидiти свою долю. Чи ви не вiдчуваєте, напр., зближення того, що зветься в людськiм життi щастям, i буває звичайно метою життя?
Я задумалась.
— Нi, пане доктор! — А по хвильцi, пiд час котроï постать Орядина станула в моïх думках чомусь так ясно, додала я поспiшно: — Я не знаю, я справдi не знаю. Впрочiм, чи не можна бути чиєюсь жiнкою i любити, попри чоловiка, i працю або яку-небудь штуку: малярство, музику, лiтературу, — одним словом, любити свiт божий в цiлiй його величi, з рiзнородними його гарними i чудесними об'явами? Чи то не можна?
Вiн усмiхнувся якимсь зависним усмiхом.
— Чи я кажу, що не можна? Я був би гордий, коли б мав таку жiнку. Нехай би любила i малярство, i музику, всi штуки свiту, займалася кождою працею, що вiдповiдала би ïï iстотi, ïï смаковi, поринала в нiй досхочу, до втоми, лише найбiльше нехай би любила мене!
Я усмiхнулась, хоч вiн видавався менi дуже поважним у тiй хвилi.
— Чому ви смiєтеся? Я би тому того жадав, що я сам любив би ïï дуже, дуже щиро!
— Як же ви це можете знати?
— О, я це знаю. В мене вже натура така. Що я люблю, люблю вже навiки.
Я не вiдповiла, а вiн обертав скоро картки в альбомi, мов шукав когось там. Нараз задержався при фотографiï свояка Муня, котру менi прислав вуйко на рiздвянi свята.
— Хто це такий? — спитав рiзко.
Я сказала хто.
— Ваш свояк? — спитав недовiрчиво, i його очi блиснули. — Вiн пристойний9191; але ж бо вiн чорнявий!
— Вiн справдi чорнявий, чи в тiм що дивного?
Вiн спаленiв i нiби погрузився в оглядання цього лиця.
— Я шукав фамiлiйних черт, — оправдувався пiвголосом. — Менi здавалося, що вiн, як ваш брат, мусив би бути русявий. — Опiсля запер нетерпеливим рухом альбом i, оглянувшись ще раз по кiмнатi, кинувши оком на всi дрiбнi образки i фотографiï на стiнi, ухопив за капелюх.
— Не хочу вам забирати бiльше часу, — сказав, — тим бiльше, що мусите також iти в мiсто. Дощ устає. Я вернуся сейчас i заступлю вас при матерi.
Попрощався й вийшов.
Я слiдила за ним очима так довго, доки не зник з виду.
Що я люблю, люблю вже навiки! — повторював раз по раз якийсь голос у менi. I я була в тiм переконана. Вiн останеться своïй любовi вiрний...
Але яка вона буде? Яка царiвна?
Певно, нiмкеня. Але нi! Вiн казав раз, що йому слов'янськi жiнки лiпше подобаються...


Послiднiй тиждень його побуту минав страшно скоро. Вiн став якийсь нервовий, неспокiйний. Майже щодня говорив об своïм вiд'ïздi, або: тепер маю перед собою ще п'ять днiв; опiсля знов: тепер лиш три, а врештi сказав: маю ще лиш завтра.
День перед тим завтра сидiли ми обоє в городi, недалеко веранди, i вiн помагав менi вибирати i завивати насiння з рiзних цвiтiв. Був мовчаливий, а я старалася його розвеселити, хоч i сама не була в надто яснiм настроï.
— Коли будете мати щось iз ваших праць друкованого, то пришлете менi це самi — правда? — обiзвавсь урештi.
— Пришлю.
— А коли заручитесь, то напишете менi це також самi, добре?
Я не бачила його лиця при тих словах, а що жартував звичайно в спокiйнiм тонi, так я взяла цi слова за жарт i вiдповiла так само спокiйно.
— Добре.
Вiн помовчав, а через хвилину сказав:
— Тодi пришлю вам прегарну велику мушлю9292, котроï шум буде вам пригадувати море.
— I вас.
— Мене не потребує вам пригадувати, коли будете вже судженою, — сказав пiвголосом.
— Однак я хочу.
— Коли б я знав, що вона пригадувала би вам мене тодi, то розбив би ïï поперед усього.
Я розсмiялася тихим смiхом.
— То значить, що я би ïï в такiм випадку не дiстала. Ну, нехай буде й так, але тодi забуду про вас цiлком, цiлком.
— Забудьте! — сказав з якоюсь гордою, однак заразом i гiркою веселiстю. — Я не пригадаюся вам, певно, нiчим. Вiд матерi не довiдаєтесь про мене нiчого, бо я попросив би ïï не згадувати вам про мене. Зi знайомими не переписуюся. Часописи не будуть про мене згадувати, бо я анi полiтик, анi лiтерат. Взагалi я не тiшуся нiякою славою i залежало менi завсiгди на тiм дуже мало, щоби здобути собi iм'я i розголос. Я старався лиш про те, щоби бути щирим дорадником i помiчником тим, що зверталися з довiр'ям до мене, i бути характерним i гiдним сином своєï краïни. На чiм iншiм залежало й залежить менi дуже мало, i тому належу до тих, про котрих не чути дуже багато. Вам прийдеться навiть дуже легко забути про мене.
— Так само, як i вам про товаришку, — вiдказала я (нiби хотiла його в жартi уколоти), — з котрою аристократ по душi заприязнився на шiсть недiль. Але там на морi, на тiм широкiм, прегарнiм, голубiм морi, на днi котрого бачиться знов другий, прекрасний, багатий свiт, там забуде вiн ïï цiлком.
Саме в тiй хвилi звернувся вiн до хвiртки, крiзь котру входила панi Марко з Оксаною, i, не обертаючись до мене, сказав змiненим, однак спокiйним голосом:
— Там не забуде вiн ïï нiколи. Що вiн любить, любить вже навiки.
На моïх устах завмер свавiльний усмiх, а жартiвливi слова не повертали бiльше на них. Я жалувала висказаних слiв, вiдчула нагло глибокий жаль, а заразом стало менi так, немовби я потонула i тiлом i душею в цiле море цвiтучих, своïм запахом упоюючих цвiтiв...
Другого, т. є. послiднього дня не бачила я його перед полуднем майже зовсiм. Ходив кудись прощатися до знайомих i вiдвiдати впослiднє своïх кiлькох пацiєнтiв, що дiстались йому припадком; а коли вернув, складав якiсь книжки i речi. Споминав, що вiд'ïде вночi. По обiдi прийшла Оксана, i ми пiшли всi троє до мiста. Вона мала в книгарнi замовити якiсь ноти, а вiн якийсь медицинський часопис.
Я ждала на обох надворi i читала заголовки виставлених книжок. Незабаром вийшов i вiн, i ми проходжувалися попри книгарнi, Оксана барилася довго.
Незадовго по тiм рипнули дверi вiд склепу9393.
Ми звернулися живо до них, думаючи, що це Оксана. однак це був хто iнший.
Це був Орядин. В менi застигла кров.
Вiн, розумiється, бачив i нас. Минаючи попри нас, палкий, мов iскра, плохий9494, iронiчний, кинув на нас блискучими очима. Доктора змiрив вiд голови до нiг, а мене поздоровив iронiчно, i, як менi здавалося, ледве що не вимовив: Отже, вищий чоловiк найшовся, гратулюю вам!
Побачивши його перед собою так несподiвано, я спаленiла сильно; по тому, мов пiдтята, зблiдла; а пересвiдчення, що доктор це бачить, мiшало мене ще гiрше. Доктор же бачив дiйсно. Вп'яливши своï проникливi очi в мене, читав i вiдгадував iз мого змiшаного лиця все, а я, не вмiючи панувати над виразом свого лиця, стояла перед ним, немов виновниця, зi спущеними вiями...
— Хто це був? — спитав мене.
— Орядин... — вiдповiла я здавленим голосом.
— Орядин? То вiн?.. — I не питав бiльше нiчого.
Коли я на його пiзнiше глянула, видавався менi цiлком блiдим. Дивився кудись далеко вперед себе, так мовби я не находилася коло його, i, пiдкручуючи спокiйним рухом вус, гриз спiдню губу... Хутко по тiм вийшла й Оксана.
— Ви ждали на мене, — щебетала вона, — а менi показувано стiльки нових нот! Там був i ваш Орядин, Наталко. Переглядав також ноти на скрипку, фортепiано. Вiн не говорив iз вами? Ха-ха! — смiялася. — Дивився раз у раз, як ви проходжувались iз доктором, а ви, докторе, — звернулась до його, — заiнтересували того панка так, що питав книгаря, хто ви такий.
— Мабуть, довiдався, хто я, — вiдповiв цей спокiйно. — А може, я й перешкодив йому побалакати зi своєю...знайомою. Ну, нехай вже простить; цiєï ночi вiд'ïду вже.
— Цiєï ночi, докторе? Нi, завтра рано! — кликнула Оксана.
Я йшла мовчки мiж ним i нею i не створила уст анi на слово. Вiд його вiяло на мене знов немов холодом, i я вiд холоду того неначе в'яла. Що сталося йому так нагло? Чому змiнився знов на того гордого, неприступного чоловiка, що вiдпихав мене чимсь вiд себе, настроював такою своєю iстотою так само вiдпорно i гордо, настроював так до слiз!
— Цiєï ночi, Оксано! — вiдповiв вiн рiвним, спокiйним голосом. — Коли раз кiнець настав всьому, так пощо вiдкладати його i мучити других i себе? Коли вiд'ïду нiчним поïздом, мати переспить прощання i встане завтра сильнiша. Служба буде мати менше заходу, а панна Наталiя...
— А товаришка обiйме знов своє звичайне заняття, читання часописiв уголос, — докiнчила я зворушеним, хвилюючим голосом.
Його погляд промайнув по менi велично i стрiтився з моïм. В мене було чоло грiзно зморщене, а уста усмiхалися нервовим болiсним усмiхом.
— А панна Наталiя, — говорив далi, мовби не чув моïх роздразнених слiв, — стане ïй оп'ять одинокою пiдпорою i заступить ïй мене. Так обiцяла менi i того держуся.
— Так обiцяла я, — повторила я вслiд за ним, а бiльше й не говорила.
Вiн звертався всiма своïми словами до Оксани. Просив ïï вiдвiдувати матiр i т. д., а коли вона попросила нас вiдпровадити ïï додому, я вимовилася, що мене панi Марко потребує, i вiн пiшов iз нею.
Я хотiла остатися сама, щоб розстроєна душа втихомирилася. Зворушена несподiваним побаченням з Орядином, не могла я також помиритися i з мiною доктора. Була вражена до глибини душi, неспокiйна, невдоволена, а на Оксану розгнiвана. Як важилася вона менi казати: там був i ваш Орядин? Ха-ха-ха! Мiй! Я ïй i не оповiдала про своï вiдносини до його, а вона, примхувата, кинула те слово, не надумуючись довго, нiби жартом; вiн же думає, певно, що Орядин справдi мiй! Впрочiм, менi дуже мало залежить на тiм, що вiн собi думає!
Вернув саме з заходом сонця додому.
Ми сидiли з панею Марко на верандi вдвiйку i ждали його, т. є. вона ждала. Я лиш товаришила ïй. Мене розболiла голова i на свiжiм воздусi було менi легше.
Коли я його побачила недалеко дому, забило в менi серце живiше, i я поблiдла.
Смiшно.
I чому це? Нi, нi, вiн був менi цiлком байдужий, був лише добрим, дуже добрим знайомим. Я навiть не розумiю, з якоï причини стратила я свою певнiсть, iменно вiд тiєï хвилi в городi, в котрiй сказав на мiй жартiвливий закид, що що вiн любить, любить вже навiки! А що я занепокоïлася його приходом тепер, це мало в тiм свою причину, що вiн бачив моє заклопотання при стрiчi з Орядином!
Мабуть, тому й змiнився вiн супроти мене. Його, може, розлютило, що товаришка його матерi має знайомих мужчин, i ïï душа не звернена лише до тiєï, що хлiб дає, що в неï є мрiï романтичнi, що, може, вона має навiть якiсь любовнi зносини за ïï плечима i що, помимо звiсноï обiцянки остатися i берегти далi хоровиту даму, покине ïï якого-небудь гарного дня i пiде так, як прийшла...
Так, так, це лиш такi здогади могли змiнити настрiй його душi, менi ще донедавна так щиро прихильноï! Панi Марко мусила йому щось сказати про Орядина i про мене, а може, сказала i все, що знала вiд мене про мене i про його? Звiдки брались би в його думки про заручини? Вiн бачив прецiнь, яке життя ми ведемо. Що менi дiяти? Звинятися перед ним?
Ба! з якоï причини? Тому, що в мене, як насмiхався Орядин, тонке, вразливе сумлiння, мов павутина, i я не зношу на собi найменшоï тiнi? Впрочiм, чи я крiпачка, щоби зайнялася зi свого поступування? Ах, нi, коли вже раз так про мене думає, коли став холодним, ранить мене, так нехай! Я пiдiйму голову ще вище, чим лiпше трафить вiн у серце. Вiн помиляється. Я вмiю горе зносити!
Вiн iшов через зiльник просто до нас, до веранди, вiльним ходом i поздоровив нас уже здалека. Ступаючи сходами вгору, глянув на нас втомленими очима, i один-однiсiнький погляд на його лице переконав мене, що в його душi зайшло якесь сонце.
— Добрий вечiр! — сказав, i знявши капелюх з голови, кинув його таким рухом вiд себе, мовби був фiзично дуже втомленим.
— Добрий вечiр, Iвасю! — вiдказала панi Марко втiшно. — А де ти так барився? Ходив ще, може, до кого прощатися?
— Нi, — вiдповiв вiн. — Вiдпровадив лиш Оксану додому, а опiсля зайшов ще в мiський город на прохiд. Мене болить голова... — Сказавши це, притягнув близько до матерi крiсло й сiв напроти мене.
— I тебе болить голова?
— Чи болить ще кого, крiм мене? — спитав вiн.
— Таже Наталку...
— Так? Може, зi зворушення? — Вiн перехилився до мене, i по його тонких устах заграла лиш для мене замiтна злослива усмiшка.
— У мене зi зворушення, пане доктор, — вiдповiла я спокiйно, хоч на днi душi так i скипiло щось вiдпорне на його iронiю. — Але з чого болить вона у вас? — Я говорила пiвголосом i не дивилася йому в очi.
— О, в мене не дивота, — вiдповiв з уданою веселiстю. — В мене, як нiмцi кажуть, Reisefieber9595
— Менi так прикро, Iвасечку, що ти ïдеш нiчним, а не аж ранiшнiм поïздом, — вмiшалася панi Марко. — Це виглядає так, якби я тебе виганяла!
Вiн усмiхнувся гiрким усмiхом, вiдгортаючи повiльним рухом волосся з чола.
— Нi, мамо, ви не виганяєте мене.
— Так що ж жене тебе вiд мене?
— Мене... жаль за... морем. — А вiдтак додав: — Ви ж знаєте, мамо, що я мушу покинути вас!
— Знаю, знаю, мiй сину, однак цим разом ранить менi твiй вiд'ïзд серце бiльше, як звичайно.
— Це болить мене. Однак майте терпеливiсть. Мине ще якийсь час, i я прибуду до вас назавсiгди. Мушу конче побачити Iндiю, а опiсля, як доля схоче, заживемо вдвiйцi.
— Як доля схоче — вiдповiла вона гiрко.
— I чому би не хотiла? Впрочiм, — додав напiвжартiвливо, напiвглумливо, — менi вже найкрайнiша пора вертати назад до свого ремесла. Тут у вас я знiжнiв, як жiнка, зм'як; ще якийсь час, i рiзна немiч вчепилася би мене, заким би я це й замiтив.
— А там, на морi, чуєтеся сильнiшi, пане доктор? — спитала я стиха.
— О, там! Там широко i просторо, там смерть так близько коло чоловiка, що вiн забуває все проче. Сили i думки його занятi, можуть гуляти досхочу. Тут менi тiсно, а почасти я майже непотрiбний.
— Iване, ти говориш таке при менi? — обiзвалася з жалем стара дама. — Чи я в тебе вже нiчого не значу?
— Простiть, мамо! Ви значите у мене дуже багато, однак я належу поки що там...
— Але серцем тут: не правда ж, мiй сину?
— Тут, мамо, тут, — вiдповiв. I, похиляючнсь, притиснув ïï руку до своïх уст.
— Надiюся, що як поверну, то не буду таким нудним, як, напр., нинi. Там полишу всю свою немiч, своï хиби, всi своï аристократичнi примхи i стану знов вашим сином, та буду лiкарем i хорватом, як мiй батько. Ви будете з мене вдоволенi, мамо!
— Я була з тебе все вдоволена, Iвасечку; навiть тодi, коли ти був ще малим хлопчиною...
— Спасибi вам за це, матiнко. Вiзьму з собою тi слова i буду берегти ïх як пам'ятку в своïм серцi. Милiшоï споминки не буде в мене...
Оцi слова, висказанi спокiйним, однак майже здавленим голосом, стиснули мене немов клiщами за серце, i я з якогось наглого жалю мало що вголос не зойкнула. Пiднявшись зi свого мiсця, я перейшла хутко попри його в другу кiмнату, не глянувши на його нi одним поглядом.
Вiн не дивився й на мене. Ох, я це вiдчула. Я вiдчула це всiма нервами, i уста моï затялися гордо, а серце рвалося з жалю. Га! Нехай рветься! Чим скорше, тим лiпше!
О пiв до третьоï вночi мав вiд'ïхати.
По вечерi сидiв ще довго в кiмнатi панi Марко, i обоє говорили дуже багато.
Не знаю, об чiм говорили вони, бо я мала своє заняття, i не мала охоти оставатись при них. Впрочiм, у мене на душi було так, що я була би пiшла i на кiнець свiту вiд людей, а не шукала ïх, особливо ж тих, що ранили менi серце. Справдi, вiн завдав менi такого болю, бо став саме перед вiд'ïздом iншим. При розлуцi повиннi й вороги помиритися, а не... товаришi. Правда, я лиш товаришка, а вiн (як говорила раз Оксана) чоловiк iз гарним, независимим становиськом i з значним маєтком. Однак пощо говорив так часто, що що я люблю, люблю вже навiки? Пощо говорив тодi менi цi слова? Тепер став таким неприступним, гордим, мовби хотiв мене привести в послiднiй хвилi до пересвiдчення, що я в його очах дiйсно не що iнше, лиш товаришка його матерi, i що тим є й для його. Але це ще не все, т. є. я сама не вiрю в це. Вiн надто освiчений, щоби поступав так, i я вiдчуваю iнстинктивно, що всьому причина Орядин. Орядин — твiй товариш, держись його! — говорить видимо цiла його iстота... А той товариш — аж смiшно! — який уже сердечний: здається, взяв би, коли би мiг, пiд ноги! Пролетiв коло мене, повний iронiï, ïдкостi, глуму, повний потайного смiху, а однакож — не без чувства!
Задля того, задля того безумного, гарячого, несправедливого чувства, задля всiх тих його поривiв, примх люблю його...
Люблю? Ах, нi, тепер не знаю вже, чи люблю. Вiн менi майже обрид. Майже нараз остогид...
Я сидiла в неосвiченiм салонi, притикаючiм до кiмнати, в котрiй находилися бесiдуючi, при широко створенiм вiкнi, що виходило в город, вихилена вниз — i думала. Знизу пiднiмався запах цвiтучих астер, а в воздусi вiщувало щось виразно осiнь. Вiд часу до часу вiяв легесенький вiтрець, i тодi вiдзивалася десь недалеко на альтанi еольська арфа. Ïï тон здавався менi ледве замiтним, гармонiйним, однак дуже жалiсним зойком. Не знаю, чому я собi уявила, що це звучне зiтхання шукає чогось, якоïсь пристанi або якогось серця, з котрим могло би зiллятися в одну пiсню...
Воно блукало по цiлiм городi, вiтер носив його на своïх крилах — здавалося, всюди, бо всюди вiдзивалося воно. Мiж деревами й кущами, що зарисовувались темно вiд стежок, висипаних бiлим пiском, i блукало довго, а врештi добилося до мети. Моє серце, наповнене смутком, перенялося його жалем i приняло його в себе... Чи я вмiю терпiти? Чи в мене вже з натури наклiн до того? Чи це ознака великоï душевноï немочi, що душа моя хилиться так до смутку, мов той цвiт лелiï додолу?
Не знаю...
Сперши голову в долонi, я прислухалася голосовi Марка, що доносився до мене неясно. Що я люблю, люблю вже навiки, — прокинулось у менi нараз живо, i глибокий жаль стиснув моє серце, як перше. За кiлька годна вiд'ïде вiн, i хто знає, чи побачимося ще в життi. Нашi дороги розходяться так далеко, а обставини нашого життя такi рiзнi!
Що вiн має поборювати, а що я? Його доля спочиває на сильних пiдвалинах, i вiн кермує нею пiсля волi, а я, кинена у вир життя, мов човен на бистре море, не маю найменшоï опори...
Прислухаючись його голосовi, вiдчувала я, як у менi щось хвилювало. Я була огiрчена, прибита якоюсь тугою-жалем i чулася обидженою. До того домiшалося чувство завистi, якого я не зазнавала досi. Я знала: саме тепер обiймав вiн свою матiр, цiлував знову ïï руки (чинив це так нiжно), просив знову, щоби пильнувала свого здоров'я, уникала всього, що могло би причинитися до роздразнення ïï нервiв i ïï наскрiзь хорого серця. I я знала докладно, як вона йому на це все вiдповiсть. Це бачила я вже не раз на власнi очi. Нiколи не бачила я таких гарних вiдносин мiж мачухою i пасербом, як тут!
Тепер дякувала йому за всi гарнi хвилi, що пережила при нiм за цiлий час його побуту, дякувала за те, що журився нею i що вiдвiдав ïï... Що не забував ïï i був вдячним за ïï любов. Обiцювала все, чого жадав: пильнуватися i жити для його, бо чується самотнiм на свiтi.
З голосу здавався менi таким розжалобленим, перенятим якимсь таким глибоким жалем i сумом, що мене це сильно вразило. Таким не бував вiн досi: вiн уникав навiть так званих м'яких хвиль, щоби не виявити, скiльки теплого i щирого чувства крилося в його грудi. Мовби встидався того... А тепер? Що йому було? Чому приходилося йому так тяжко покидати матiр i рiдну сторону, коли говорив ще недавно, що там йому мило?
Вiдтак настала хвиля прощання. Панi Марко плакала. Не побачу тебе знов бог зна як довго, а може, й нiколи! — хлипала з плачем.
Я була сильно зворушена. Я знала, що небавом стану i я перед ним. I дiйсно, майже в тiй самiй хвилi спитав вiн придавленим голосом:
— Де вона?
Мене пройняло морозом, в серцi защемiло щось, задрижало, i щось гордого, вiдпорного прокинулось у нiм та додало менi сили. Заразом вiдчувала я, як менi вiдступила вся кров iз лиця. Не ожидаючи поклику вiд його або вiд панi Марко, створила я дверi ïх кiмнати, що були лиш прихиленi, й, увiйшовши до них, станула недалеко порога.
Панi Марко обняла була його, i в тiй поставi застала я ïх. Побачивши мене, освободився так хутко з рук матерi, мовби його зловили на лихiм учинку або мовби соромився, що його побачив хто м'яким. Звернувшись до мене, простяг щиро обидвi руки, однак лиш на хвилину. В слiдуючiй хвилинi вже опустив ïх.
— Прощаючись з матiр'ю, питав я й про вас, — сказав вимушеним холодним голосом, поправляючи, як менi видiлось, дуже дрижачою рукою окуляри. — Хотiв i вам за все, чим уприємнили ви менi мiй побут, хоч, може, i несвiдомо, подякувати. Гарних прожитих тут хвиль не забуду так скоро; а думками буду не раз — пробувати тут. Щодо вашоï обiцянки не покидати моєï матерi, то не хочу напирати на вас, щоб ви повторили менi ïï. — А звертаючись до матерi, сказав: — Панна Верковичiвна (звичайно, коли був у добрiм настроï, говорив Наталiя) обiцяла менi, мамо, не опускати вас нiколи, хiба тодi, коли б ви самi вiддалили ïï вiд себе. Однак я думаю...
— Цього я нiколи не вчиню! — вiдповiла стара дама жалiсно i, зблизившись до мене, обняла мене так само щиро, як перед хвилею його, i поцiлувала.
— Я не вiддалю ïï нiколи вiд себе, хiба тодi, коли ïï зажадає хтось такий, що не бажав би собi вже жодноï розлуки з нею. Чи добре так, Наталко?
Я усмiхнулася гiрко.
— Добре, панi Марко!
— Видиш, Iвасечку, що я вгадала, — сказала й усмiхнулася якось дивно, — а тепер iду приладити тобi звiснi папери.
I вiдiйшла.
— Що воно добре, переконаний i я, — обiзвався вiн перший. — Однак я не такий певний, як моя мати, що ви останетеся при нiй довго. В життi людськiм лучається стiльки неожиданого, наглого, що лучче не числити на нiщо певне. Те, що ми звикли вважати незмiнним або лише нашим, виховзується нам не раз так несподiвано з рук, що ледве можна це зрозумiти. Тому... тому, прощаючись з вами, бажаю вам вже тепер якнайбiльше щастя, бажаю вам сонця; будьте переконанi, що щиро бажаю! — I простяг удруге руку до мене.
Я стояла перед ним, холодна, нiма, мов готова до бою, i не рушалася, коли вiн подав руку.
— Це гарно, пане доктор, що ви бажаєте товаришцi стiльки щастя й сонця, — обiзвалася я, усмiхаючись нервово. — Особливо сонця жадна моя душа; бо саме його не мала я нiколи надто в своïм життi i, мабуть, не буду й пiзнiше мати. Щодо гарних хвиль, то й я не забуду ïх нiколи. А повторяти обiцянку, що не покину вашоï матерi, не маю причини. Ви й так не повiрили би менi цiлком, а я не привикла накидуватися чим-небудь, хоч би це було лиш успокоюючим запевненням, а тепер не вчиню цього вже зовсiм.
Вiн спалахнув i мав уже на устах якiсь гострi слова, однак погамувався i спитав:
— Що дало вам причину думати, що я не повiрю вам цiлком?
— Ви самi дали менi нагоду прийти на ту думку, — вiдповiла я, — але ви помиляєтесь, пане доктор. I компаньйонка вмiє бути вiрною, а за дiзнанi добродiйства, за щире прихильне серце — вдячною; тим бiльше така, що чується самiтною i погорджуваною. Але попри те вмiє вона бути вiрною i собi i, оцiнюючи других, умiє цiнити й себе. Бували хвилi, в котрих ви обходилися зi мною, як з чоловiком, рiвним вам душею i думками, обходилися, як зi своïм товаришем. Це були для мене сонячнi хвилi, i за них дякую вам iз щирого серця. Вони — я це вiдчуваю — будуть сяяти довго, довго в моïй душi. Надiюся, що це не оскорбить вас, пане доктор. Впрочiм — ми розстаємося й так.
Я пiдiйшла до його, щоби подати йому руку. Вiн стояв спертий об стiл а блiдий як смерть.
— Бувайте здоровi! Я бажаю вам так само щастя i сонця на будуче, як ви менi...
— Сонця, сонця... — промовив вiн глухим голосом й усмiхнувся якось чудно. При тiм вп'ялив своï великi, в тiй хвилi незвичайно зворушенi очi в мене, мовби хотiв мiй вид задержати навiки в своïй пам'ятi. — Ви кажете: сонця... воно заходить вiднинi для мене!
Я глянула на його широко отвертими очима.
— Заходить?
— Так, для мене. Для другого воно сходить.
Я не розумiла його.
— Жаль менi, пане доктор, коли би це було правдою, — сказала я пiвголосом, i я говорила щиру правду.
Невимовний жаль обгорнув мою душу, i щоб не виявити того перед ним, я спустила погляд вниз i подала з холодним поклоном руку.
— Ще раз... бувайте здоровi!
Вiн склонився так само холодно, формально, але не сказав анi слова. Здавалось, всяке прощальне слово так i застрягло йому в горлi. Рука його була холодна, мов лiд, i обняла мою праву мов клiщами.
Я пiшла не оглядаючись, як та сонна, i не знаю, чи менi це приснилося, чи було дiйснiстю, а то, що вслiд за мною продзвенiло насилу висказане, але майже на просьбу подобаюче, раз менi жартом (?) кинене ним слово: Цвiт лотосу...
В три години пiзнiше вiд'ïхав. Важкi, незабутнi три години в моïм життi. Мене мучив глухий жаль за ним, а його блiде, вiд болю змiнене лице стояло неустанно передi мною. Чому переслiдувала мене думка, що вiн був лиш на вид холодним i повздержливим супроти мене? Що в серцi берiг щось iнше, тепле, гарне, i що терпiв вiд чогось, вiд якоïсь гордостi або з якихсь, бог знає яких, причин.
Пiд час тих трьох годин не лягав анi на хвилинку вiдпочивати. Я ж лежала без сну i чула, як ходив, неначе мiряв неустанно свою кiмнату. Над чим думав? О пiв до третьоï над'ïхав фiякер9696. В менi затовклося серце, i я здержала вiддих, щоби чути кождий крок i рух його. Ходив скорше, збирав речi, подавав ïх слузi i все тихо, щоб не збудити нiкого в домi, а може, й мене, бо попри мою кiмнату мусили переходити в сiни. Вкiнцi чула я, як вийшов, як зачинив за собою дверi, обкрутив ключ два рази в дверях, i, вийнявши, поклав його на одну з шаф, що стояли в переднiй кiмнатi. Переходячи попри моï дверi, задержався на хвилину, мов приневолений невидимою силою, щоб зате опiсля вiддалитися двiчi скоршим кроком. На сходах веранди, по котрих сходив цiлком звiльна, дзуркнула9797 його шабля, а трохи згодом чула я гуркiт повозу, що його вiдвозив. Коли ж гуркiт замовк, чути було тiльки глухий, одностайний шум дерев у саду...
Крiзь шум той розлягався вiд часу до часу зойк еольськоï арфи.
Я не ворухалась.
Заривши пальцi в волосся, лежала з болiсно зморщеним чолом, без слiз. Вiн не оставив менi права проливати ïх за ним...
Х
Майже чотири мiсяцi минули з часу вiд'ïзду доктора Марка, i ми зажили знов давнiм ладом i колишнiм тихим, одностайним життям. Вiд його прийшов за той час лиш один раз лист iз Цари, в котрiм писав, що хорував трохи, що вiдпливає незадовго до Iспанiï, i що має дуже много заняття. Це заняття, писав, дуже йому пожадане, бо на його налягає вiд часу до часу якась пригноблююча туга за домом i туга за тихими, чистотою i любов'ю озареними вечорами на батькiвщинi, а праця розвiває сумнi, тужливi думки i не допускає його тонути в жалю. Поки що здоровить всiх сердечно i т. д.
Панi Марко стала вiд його вiд'ïзду дразливiшою i попадає часто в якийсь сумний настрiй. Каже, що ïï мучить деякими хвилями передчуття, що не побачить його вже бiльше. Посвячую бiднiй нервовiй жiнцi бiльше часу, нiж коли перед тим, посвячуюся ïй цiлковито. Читаю ïй годинами вголос, товаришу ïй майже неустанно. В кухнi пересиджую бiльше, як треба, щоби страва для неï була цiлком за ïï смаком i все так, як вона любить. Через все те остається менi дуже мало часу, а коли найдуться вкiнцi свобiднi хвилини, то сама не знаю, до чого братися вперед. Чи читати, чи веселитись, як каже вона iнодi, коли догляне яку психiчну втому на моïм лицi. Я стараюся, щоб вона не добачувала ïï нiколи. Вона ж прецiнь його мати, а через те для мене так само дорога, як i для його.
Вiд часу до часу вiдвiдувала нас Оксана i випрошувала мене у панi Марко на музику. Тодi проживала я своï найсвобiднiшi хвилi — i моï думки летiли невпинно далеко на полуднє.
По його вiд'ïздi свiт для мене немов опустiв. В серцi загнiздилася глибока, пригнiтаюча, немов безконечна туга, котру викорiнити старалася я всiма силами. Я не хотiла про його думати, не хотiла, щоби чувства моï зверталися до його, мов той соняшник за сонцем, однак надармо. Перед моєю уявою спинялася трохи не щогодини його iстота з тих гарних сонячних днiв, в котрих бував для мене добрим, щирим, бував чимсь бiльше, як добрим знайомим. Ставав живо його образ з бистрими, за мною неустанно слiдячими очима, прислухаючийся з усмiхом моïм оповiданням з рiдних сторiн...
Я люблю його, бо ж це не могло щось iнше бути, що я вiдчувала для його. Це була, очевидно, любов, але не така, як колись для Орядина, лише якась спокiйна, глибока. Його гарний, лагiдний характер яснiв тепер ще краще передi мною, а його майже хороблива любов до чесноти i чистоти полишила на мене такий вплив, що його не зiтре, мабуть, нiщо.
Всi його розмови, погляди, всi засади його щодо життя i моралi розбирала я з тою самою точнiстю, як i тi колись у Орядина, i я мусила все наново пересвiдчуватися, що вiн чоловiк наскрiзь iнтелiгентний i чесний, наскрiзь аристократ у чувствах i справдiшнiй чоловiколюбець, що якраз про Орядина не могла я з певнiстю сказати.
Я купила собi пораянi менi ним рiзнi науковi твори i читала ïх, углибляючись у них цiлою iстотою. Менi здавалося, що тим станеться менi його iстота ще бiльше зрозумiлою. Вiн любувався в стародавнiй лiтературi, i я перечитувала совiсно все, що було менi приступним. Бюст Софокла, котрий уставив власноручно в моïй кiмнатi, стався для мене чимсь немов святим. Любив з новоï гарноï9898 лiтератури деяких польських писателiв, на котрих я досi не звертала бiльшоï уваги, тому що походили з лона нацiï, котроï я не любила. Своєю iнтелiгенцiєю засоромив моï неприязнi, майже одностороннi почування, навчив мене цiнити та бути i супроти ворогiв об'єктивною i справедливою. Через його порозумiла я справдiшнiй аристократизм душi, той аристократизм, про котрого розписувавсь так загадочно, а зараз так сильно i пориваюче новочасний фiлософ Нiцше. Навчилася ясного свiтогляду, котрий показував менi не одну, досi майже зовсiм неясну, незамiтну для мене рiч у новiм свiтлi. Однак попри все те скрiпило його єство також мою сильно пригноблену душу i самосвiдомiсть, потрясло наново моєю гордiстю, i за це я найвдячнiша йому. Згадка на це послiднє дiло пошибає душу мою болем, однак я задоволена.
Довгий, довгий час мучилась i впивалась я рiзними спогадами про його iстоту, а врештi i прийшла до ось якого висновку. Це було глупо, слабосильне плекати нiжнi чувства для чоловiка, котрий, як я переконалась, в послiднiй хвилi вiдiпхнув мене з гордiстю вiд себе. З якоï причини, не можу ясно розiбрати, вiдчуваю лиш, що Орядин мусить бути тою причиною. Впрочiм, мене це обиджає. Орядин гiдний бути i його товаришем, i вiн не потребував за те знайомство, об котрiм навiть не знаю, що вiн думає, вiдпихати мене вiд себе. Чинив вiн це — щоправда — хвилями досить загадочним поведенням, бiльше з жалем, бiльше з примусу, неначеб не хотiв i тiнню станути в чiм на завадi або задержатись там, де мiг би бути злишнiм; однак для мене цього доволi, щоби не накидатися йому i своєю особою. Коли моï знайомства йому немилi, то тим бiльше немила i я, що стою сама посеред широкого свiту, без становиська, без маєтку, компаньйонка.
Орядин лютує на мене, завдає менi з якоïсь помсти болю, однак вiн не вiдвернувся би вiд мене в такiм випадку. Тому прощай, Марко. Нашi натури занадто однаковi, щоби могли з'єднатися, занадто однаково замкненi в собi, щоби могли завсiгди порозумiтися. Не побачимося, може, i так бiльше в життi, i я не пригадаюся тобi жодною споминкою, жодним словечком — хiба мрiями! Так, мрiями, коли б вони мали ту силу датися тобi вiдчути. А може, вiдчуєш ïх тихими, зористими ночами на морi?..
Я ж займуся наукою i працею, щоб життя моє набрало смислу i принади, а для других хоч перелетноï вартостi i щоб додержати тобi даного слова, що дiстанеш колись у руки моï твори.
З Орядином — чи зiрву коли знайомство? О нi, вiн остався про те все якоюсь пам'яткою, святiстю, якимсь промiнням моєï понуроï однобарвноï минувшини, котрого я не забуду нiколи. Крiм того, вiн син мого споневiряного народу, в котрого будучнiсть я вiрю, котрий стане своïми здiбностями на чолi того народу i не стопче його довiр'я. Вiн — я це знаю — не дасть менi нiколи причини жалувати моєï щироï прихильностi до його колишньоï любовi, а теперiшньоï приязнi. Коли б менi прийшло боротися задля його палкоï непостiйноï вдачi i далi, то буду боротися. Я люблю боротьбу: вона пригадує менi життя i iснування власних сил. Впрочiм, чи не приписана вона менi вже долею з дитинства? Чи не говорила i моя дорога бабуня, що я родилася до терпiння?
Орядин назвав мене царiвною.
Гарна, прегарна назва; лиш чи гiдна я ïï, чи була достойна ïï хоч в однiй хвилi свого мiзерного життя?
У тамтого я цвiт лотосу.
Коли нагадую собi це слово, проймає мене якесь щасливе сподiвання, прегарне, а заразом успокоююче передчуття.
Я усмiхаюся сумовитим усмiхом. Життя само покаже, що я з того всього...


(Пiзнiше).
Недавно вiдвiдала нас Оксана.
Мiж iншим заохочувала iти з нею на якiсь вiдчити, що мали небавом вiдбутися. Два вiдчити були призначенi для жiнок. В однiм мало говоритися про далекосяглiсть рiвноуправнення i емансипацiï жiнок, а в другiм про нацiональну економiю. Перший мав читати якийсь лiтерат, другий — Орядин.
Я обiцяла пiти з нею.
Так провела я чотири iнтереснi вечори.
Вiдчит лiтерата був поступового духу, сильного, прегарного змiсту i читаний в одушевляючiм тонi; мав однак за слухачiв переважно мужчин. Я нарiкала безпощадно на байдужiсть жiнок, а моя товаришка смiялася.
— Що хочете? — успокоювала вона мене iронiчно. — Автор розправи9999 вже жонатий; надiймося, що завтрашнiй вiдчит буде мати бiльше слухачок. Оскiльки знаю, пан Орядин ще свобiдний.
I справдi! На вiдчит Орядина прибуло багато молодих пань i дiвчат, а де-не-де виднiлася i старша женщина з поважним лицем i строгим поглядом. Вiн появився аж тодi, коли зала була цiлковито заповнена, i був дуже спокiйний чи, може, здався спокiйним.
Коли почав читати, уступила менi вся кров з лиця. його голос робив фiзичне враження на мене, i я силувалася опанувати якесь внутрiшнє зворушення, тим бiльше, що воно сердило мене. Свiй вiдчит випередив оправданням, для чого тема його вiдчиту суха. Однак вiн не мав на цiлi уряджувати забавний вечiр, лише мав щирий замiр говорити об зовсiм поважнiй справi для своïх слухачок, котрих поважне число йому iмпонує. При тiм висказав надiю, що страховище, яке пiднiмається завсiгди за спиною жiноцтва, себто та вiчна жiночнiсть, стратить з часом свою мiць, i жiнка перестане бути тим затертим письмом, яким є тепер i т. д. Опiсля читав розправу, елегантно коротку. Говорив про основнi поняття нацiональноï економiï, цiль i значення цiєï науки, зiйшов на розвiй100100 капiталу, а врештi i на розвiй нинiшнього соцiалiзму. Тим i закiнчив вiдчит. Вiн читав добре, i праця його була ядерна101101, i ясна, однак менi здавалося, що писана в надто повздержанiм тонi. Коли скiнчив читати, а оплески сипалися безконечно, промайнув його погляд перелетно по менi. Вiн замiтив мене з самого початку, бо Оксана постаралася о протекцiйнi крiсла. Коли нашi погляди стрiнулися, я вiдчула, як у моïх очах затлiло щось, однак я вiдвернула ïх вiд його. При його поглядах обгортало мене те саме погане чуття, що тодi при смiху на виставi образiв. Чому зневажав мене якимись байдужими, перелетними поглядами? Ми ж стояли собi про те все духово близько! Вiдмовивши йому стати його жiнкою, не хотiла я завдавати йому тим болю. Ще менше мала я на цiлi корити його як-небудь. Я не могла стати саме тодi його подругою, — вiн, мабуть, i не вiдчував, як мене та його погорда чи помста обиджала; бо iнакше як могло би щось подiбне задовольняти його?.. Я вiдчувала, що в наших неясних вiдносинах щось уривається, що я (не як думала ще недавно цiлком противно) була готова зiрвати з ним знайомство навiки — а як не те, то хоч не подати нiколи перша руки до поєднання!
Коли зiйшов по вiдчитi в залу, щоб прислухатися якомусь викладовi, поздоровив мимоходом мене з обиджаючим виглядом на лицi. Я подякувала з уданим, байдужним супокоєм.
Вiн сiв недалеко мене коло якоïсь старшоï, дуже елегантно убраноï дами з дочкою i завiв живу розмову. Раз був i засмiявся, i я вiдчула якусь ненависть до того смiху. Неустанно думала я собi: Що ж вiн мене обходить? Марко не такий. Марко зачесний до такого поведення. А зараз по тiм iнакше думала: Саме таким подобається вiн менi, саме тепер! А опiсля знов: Марко вiдвернувся вiд мене...
Неописана гордiсть пiднiмалася в менi, пiднiмалася i силувалася всi прочi голоси в моïм нутрi заглушити. Здавалося, пiдтримувала сама одна силу всiєï iстоти моєï i не допускала пiддаватися нi жалю, нi болю.
Пiд час повороту заговорила Оксана.
— Вiдчит пана Орядина заносив надто консерватизмом... Чи ви його не замiтили?
Справдi так.
— Чому ж то так? Вiн має бути дуже талановитий i освiчений, а я не можу такi прикмети споïти з поняттями консерватизму. Невже ж вiн про свою кар'єру тривожиться?
— Такий вiн не є, Оксано.
— Так? Чи ви того певнi?
— Цiлком певна.
— А я нi! Я пережила не одно диво.
— Менi здається, що саме задля свого таланту не має причини тривожитися про кар'єру.
— Ет! Ви берете рiч з цiлком iншого боку. Я так не думала. Вiн працює в адвоката Мiллера, а той, мабуть знаєте, перший адвокат тут i чоловiк з великим маєтком i впливом. Орядин — як я чула — один з його наулюбленiших конципiєнтiв102102 i тiшиться у свого принципала, хоч вiн украïнець, а той поляк, великим довiр'ям. Це все було би гарно, однак Мiллер, як всi то аж надто добре знають, консерватист на цiлу губу i приневолює своïх молодих помiчникiв вирiкатися, або щонайменше мовчати, про своï переконання i протегує (його протекцiя сильна!) лиш тих, що держаться старого закону у всiм. Це у його полiтика, вiн хоче дiстатися за всяку цiну до ради державноï — i йому треба доброï слави, щоби правительство його пiдпирало. Я не хочу сказати, що пан Орядин належить також до категорiï тих, що добрий грiш ставлять вище своïх пересвiдчень, — вiн видається менi заiнтелiгентним, захарактерним до того, — однак на його вiдчитi була жiнка його принципала з дочкою, i я, знаючи дивацтво старого Мiллера, майже переконана, що Орядин — писав свiй вiдчит з увагою i на родину свого принципала.
— Я повторюю вам ще раз, Оксано, що вiн такий не є! — закинула.
— А я кажу вам ще раз, що я пережила не одно диво. Боротьба за iснування впливає деморалiзуюче. Впрочiм, маємо стiльки доказiв сили впливу обставин i на найздiбнiших, найзавзятiших мужiв, що я вже тепер в нiщо не вiрю! Впрочiм, скажiть, душенько, чому говорив, зiйшовши на розвiй соцiалiзму, майже з iронiєю? Нi, на мою думку, був цей вiдчит alles Lebens und aller Warme bar103103!
— Ну, вiн, може, й не вiрить в те, що читав, т. є. не вiрить в соцiалiзм, або, може, не вiрив, що його праця справдi зацiкавила нагромаджених слухачок. Подеколи — вiн химерний.
— Ет! Що химерний! Скажiть лучче: нудний. Ах, Наталко, коли б ви знали, як обридли такi люди, котрi в нiщо не вiрять, все знають, все за собою мають, котрi в однiй хвилi зо всiм готовi! Вони видаються менi мов та вода, що з самого стояння перемiнюється остаточно в багно i тратить свiй характер. Такi люди не є найсильнiшi як iндивiдуальностi, Наталко.
— Перед трьома роками, — обiзвалась, — казав менi: Моє полуднє тепер.
— Що ж вiн хотiв сказати цими загадочними словами? — спитала вона глумливо.
— Це, Оксано, що дiпняв всього!
— В дiлах? В iнтелiгенцiï? В змаганнi до висоти?
— Може, i в тiм; я не знаю, а може — в чувствi i думцi...
— А тепер хоче, як та стояча вода, перемiнитися в багно?
— Оксано, не говорiть так про його!
Вона розсмiялася i кликнула:
— Ух, яка ж лiнь, правдива украïнська!
— Ви не знаєте, — обiзвалась я в його оборонi, — який вiн життям утомлений!
— То нехай умирає! Чи чується гiдним знищення?
— Може, вiн лиш став такий отяжiлий, — вiдповiла я напiвiронiчно, напiвзадумливо.
— Ах ви! У вас є завсiгди щось iдеалiзуюче на устах, однак я думаю щось iнше. Вiн вступає в той вiк, у котрiм i ум любить супокiй. В тiм вiку попускається трохи в одушевленнi для iнтересiв загальних, а замiсть них кладеться бiльше ваги на iнтереси особистi.
— Вiн не з тих, Оксано!
— Ви чуднi, Наталко, впрочiм, чи вiн має щось таке за собою, що було би запорукою i за його характер?
— Вiн сам є менi запорукою. Горе нашого народу йому не байдуже. То багата натура, котра вiрить в iншi вимоги життя, як...
— В iдеальнi? — докiнчила молода жiнка саркастично.
— Ви глумитесь! — вiдповiла я дразливо (я хотiла, помимо своïх особистих почувань до його, бути в осудi його характеру i здiбностей цiлком об'єктивною). — Але вiн чоловiк такий, що округ його можуть i душi других кристалiзуватися!
Вона звернула своï великi темнi очi допитливо на мене.
— Ви говорите цiлком так, Наталко, якби ваша душа кристалiзувалася також округ його... Прошу вас... чи вiн ваш бог?
Я спаленiла сильно, i моï уста здригнулися гордо.
— Оксано!
Вона подала менi руку.
— Nichts fur ungut104104! — сказала, приязно усмiхаючись. — Я забула, що вашим богом то лiтература!
— Справдi так!
— Це мертвий бог! Але прошу вас, коли будете писати вашу повiсть, то опишiть там мужчин з тими прикметами, якi тепер у них перемагають. Це було би дуже iнтересно довiдатися, як душi деяких других iстот, котрi, напр., мрiють про вищого чоловiка, є непорочнi, мов голуби, є переповненi незаспокоєною жадобою за чистотою, одним словом, є нiжнi, iдеальнi створiння, — отже, в який спосiб душi таких других iстот кристалiзуються округ мужчин з прикметами, якi нинi у них перемагають!
Я смiялася:
— Я це напишу, Оксано, напишу.
— Коли не помиляюся, то ви хочете писати з нашоï верстви.
— Так.
— Тим лiпше. Тут знаходяться знаменитi екземпляри!
— Може.
— Чому може? Пригадайте собi з ласки своєï вечiрок професорiв у панства С. i не забудьте характеристичних прикмет його, як: множество пляшок пива, багато ïди, багато сигарового диму, груба ненависть до всього, що не своє, i полiтика. Промiж те зiгрiтi сонливi лиця жiнок i так звана нiмецька Gemutlichkeitï105105.
Я мовчала.
— Окрiм того, не забувайте i своïх тодiшнiх приватних чувств, про котрi говорили ви менi самi по тiм вечiрку! А тепер, добранiч вам, Наталко! Завтра вiдвiдаю Маdame Stael106106 (так звала вона деколи паню Марко).
Чи вона не противорiчить собi? — думала я. — Раз каже, що лише той має вартiсть, що сконсумував107107 таку i таку силу книжок, а другий раз у неï лише етичний елемент є такий, що робить з чоловiка вищого чоловiка. Коли чоловiк є лиш рiвний, як лiнiя, простокутний, тодi подобає якраз на сонячний промiнь, котрий озолочує все, на що лиш упаде...
Марко ïï iдеал. Марко безблудний, характерний, всюди й у всiм Марко! Нi, це чисте диво, що вона не згадувала менi нинi знов про його! Вона завзялася на мене пригадувати менi його раз по раз, а тим часом я тону у всякiй працi, щоб про нiкого не думати, не пiддаватися жодному впливовi i бути духом свобiдною, мов орел пiд ясним небом.
Чому сумнiвається в щиростi Орядина, знаючи його лиш з виду? Я майже погорджую ним, бо зобидив мою гордiсть, однак вiрю про те все в щирiсть його патрiотичних чувств, у його спiвчуття для людського терпiння, в його пишнi здiбностi, в якусь вроджену iнтелiгенцiю в його i в те, що вiн вийде на славу своєму народовi. Ах, вiн гордий, i та гордiсть не допустить його нiколи до якого-небудь упадку. Вона песимiстка, нудить свiтом i мiрить все мiрилом суб'єктивiзму.
Вернувши додому, застала я на своïм столi лист. Це були освiдчини о мою руку i походили вiд одного вдiвця, що бачив мене в життi разiв два i не говорив зi мною бiльше, як десять слiв. Вiн був батьком п'ятьох дiтей, посiдав дiм i був цiсарсько-королiвським урядником.
Лист дрижав у моïй руцi пiд час читання. Опiсля зiм'яла я його в пилку108108 i шпурнула далеко вiд себе, при чiм лихий усмiх заграв на моïх устах.
Нiколи не був би женився вдруге, якби не був побачив мене!
О, яка ж iронiя долi!
Якесь чувство ненавистi i обриди обгорнуло мене нараз супроти всiх мужчин, i нiколи не вiдчувала я так виразно, як в цiй хвилi, якi байдужi менi всi мужчини. Всi! Це слово говорила я собi майже з поспiхом, щоби в те почуття не вмiшалося якесь iнше поняття. Коли б вони знали, оскiльки займається ними жiнка, що пiзнала раз високi iдеï i полюбила ïх, соромились би своєï зарозумiлостi...
Сiвши при столi, я сперла голову в долонi i задумалася.
Якась мiзерна порожнеча обняла мене, i я вiдчула, що моє положення в життi дуже глупе i без смислу. Як же ж вiдносилися до мене люди — от хоч би i знайомi моєï верстви? Iнтелiгенцiєю переросла я ïх геть-геть далеко, i до них вертати назад духом було менi неможливо; а одним замахом станути ïм поруч мене — було ïм неможливо. I тому що вони (ïх була бiльшiсть) не могли станути на моïй степенi, мусила я до них знижатися, iншими словами: моï обставини змушували мене пiдлягати ïм. Далi i я не була жiнка якого там небудь мужчини i не представляла тому жодноï вартостi. А що найважнiше — я не мала жодного маєтку.
Скiльки спин гнулось би передi мною, коли б я мала маєток!
Грошi мають вартiсть.
Нехай працюю над собою невтомно до послiднього вiддиху, перед тим не зiгнеться нiяка спина; впрочiм — я й не отвирала б уст на те, щоби передi мною згиналися спини. З якоïсь незлобноï гордостi не вчинила б я цього...
Нараз обернулась я поза себе i глянула на зiм'яте письмо.
Чи пiдняти менi його? Може би, показати його Оксанi? Придався б добре до розвеселення ïï, а вона й так каже, що не може смiятися веселим смiхом! Однак де ж я його бачила, цього урядника? Де, де, де? Ага, я знала вже, де! Там, на тiм вечiрку професорiв. Я ледве що вважала тодi на його, приглядаючись всьому i силуючись надармо угадати щастя тих людей. Чоловiки балакали i пили, доки ïх лиця не приняли аж боввануватого вигляду; бавилися двозначними дотепами, зиркаючи на своïх жiнок i сусiдок. Жiнки били ïх по плечах, усмiхалися на цi дотепи зi зрозумiнням i грозили пальцями. Декотрi з них усмiхалися насилу i трохи не спали з утоми i нудьги.
А я думала раз по раз: Це має бути щастя, це має бути щастя! I чого знаходжуся я тут?
Коли я вертала додому i холодний нiчний воздух охолодив моє чоло, то й зникла та олов'янiсть, що була обгорнула мене в товариствi. А коли ввiйшла у свою тиху простору кiмнату, а на бюрку привiтало мене свiтло, коло котрого книжки моï немов усмiхалися до мене, я вiдзискала давнiй настрiй. Зiтхнувши з цiлоï грудi, дякувала бога, що я не одна з тих щасливих i не одна з тих замужнiх, котрi, щоправда, тiшилися з цiєï причини у своïх знайомих бiльшим поважанням...
Так, отже, на тiм вечiрку бачила я цього чоловiка, що подавав менi нагоду сповняти обов'язки жiнки. Менi прийшло на думку, чи не хотiла, може, котра з моïх знайомих вчинити добре дiло i звести нас докупи. При тiй думцi покрилося моє лице краскою i в нутрi моïм скипiло. Дiйсно, ця думка не була без пiдстави. Менi здавалося, немов я чула виразно слова: Вона бiдна дiвчина без матерi i батька, без маєтку, буде богу дякувати, що найде пiдпору, бо який там кiнець у таких гувернанток? А вiн зробить щастя, коли ïï дiстане. Його дiти, занедбанi, без догляду, будуть мати розумний провiд. Вiн спокiйний, добрий чоловiк, а вона — без претензiй.
Без претензiй!..
Цiла гордiсть моєï вразливоï аристократичноï душi скипiла.
На моïх устах грав якусь хвилину глумливий усмiх, а опiсля глянула я знов на зiм'яте письмо; однак пiдняти його не пiдняла...
Тiєï ночi читала й писала я ген аж поза пiвнiч. Вiд часу до часу виринав у моïй душi образ Марка, пригадувалися його слова, сердечним голосом вимовленi до мене: Що я люблю, люблю вже навiки! Однак опираючись сильно найменшим споминам про його, вiдчувала я в душi лиш те, що мене з його причини болiло; заслонювалася його холодним поведенням з послiднiх днiв мов талiсманом супроти його самого, а властиво супроти любовi до його. Гордiсть моя, годована тим, мiцнiла, змагалася, лляла чародiйну силу в душу. Так, цiєï ночi працювала я з таким одушевленням, як вже давно нi, а лягши на спочинок, заснула здоровим сном.
Рано привiтало мене золоте промiння сонця, немов бажало настроïти мене на цiлий день сонячно. Встаючи живо, повторювала я (немов замiсть молитви) одно горде речення з твору Нiцше Аiso sprach Zarathustra109109, котре бог знає чому саме в тiй хвилi навинулося менi на думку:
Was von Weibsart ist, was von Knechtsart stammt, und sonderlich der Pobelmischmasch — das will nur Herr wer den alles Mtnschenschicksals — о Есkel! Diese Herren uberwindet mir, ihr hoheren Menschen, die sind des Ubermenschen grobte Gefahr110110...
XI
Час минав безповоротно, i в моïм життi не змiнювалося нiщо. З моєï батькiвщини i вiд своякiв дiставала я вiстей небагато; впрочiм, я й не тужила за вiстками вiд них. Щодо моïх вiдносин до панi Марко, то й вони майже не змiнилися. Вона мене все однаково любить, а хоч i впадає частiше в недугу, стає через те щораз дразливiшою, то я зношу вiд неï все терпеливо, переконавшися, що вона одна менi справдiшня щира дорадниця, пiдпора в життi, на котроï грудях могла би я виявити одверто всякий бiль, i котра, по смертi моєï дорогоï незабутньоï бабунi, опiкується мною правдиво по-материнському. А вiдтак вона ж його мати!
Одного разу, коли пролежала бiльше як тиждень хора, а я, заходячись коло неï, не спала ночами i аж змарнiла, сказала до мене, стискаючи менi руку iз сльозами в очах. Я не знаю, Наталко, чи зможу я ще коли-небудь вiддячитися вам повно за вашу сердечнiсть i любов, як я цього бажала б i як ви на це заслужили! Але, може, вiддячиться вiн вам за мене. Вiн вдячний i вiрний, ох, вiрний, як його незабутнiй батько. Вiн знає, якi ви для мене!
Я вiдвернулася вiд неï, щоб не дивитися в ïï добрi очi. По-перше, не могла дивитися в ïï лице, коли говорила про нього, а по-друге, в мене не була совiсть цiлком чиста. Чи я була дiйсно добра для неï задля ïï особи, чи радше тому, що вона його мати? Правда, я не думаю вже стiльки про нього, як давнiше. Горджуся тим, що чувство любовi не перемогло мене, i я лише в найтихiших i найсамотнiших хвилинах згадую його. А все ж таки чи не уронила би хоч одноï сльози, коли б не знала його зовсiм, а мусила зносити прикростi вiд хоровитоï дами лиш тому, що дiстаю плату i презенти? Хто знає, хто знає!.. Але нi, я обманюю себе сама; я ж його не люблю, я майже забула його цiлком, я займаюся майже самим Орядином! Лиш коли настане сильний вiтер, а дерева в саду зашумлять грiзно, пригадають нiби шум моря, тодi стає його постать мов причарована ясно-виразно перед моєю душею i уста його вимовляють сердечним, спокiйним голосом: Що я люблю, люблю вже навiки, — тодi думаю про його. Але се случається рiдко, i я опираюся тому. Звертаюся до Орядина, котрий мене дразнить своïм поведенням i котрого не можу забути, чи радше сказати, не хочу забути! Бо й чому менi його забувати? Я ж — ха-ха-ха! — його царiвна!..
Панi Марко каже, що я змiнилася, стала холодна, замкнена в собi i ще тихiша. Се, може, й правда. Я майже уникаю людей. Я люблю ïх, я i знаходжуся радо мiж ними, лише не люблю оставатися мiж ними довго i слухати того, що вони вивчилися колись i вiд когось напам'ять. Я вiддалася тепер цiлком писанню однiєï довшоï повiстi, котра становить мою кров i нерви. Вона — я се вiдчуваю — буде пронизана всiм свiтлом мого єства. В неï увiйде все сонце моєï душi, вся здавлена веселiсть моєï iстоти, вся будучнiсть ïï. Хочу поринати у працi тiй, купатися в нiй i пити з неï, мов з тоï золотоï чашi, щастя та цiлковите задоволення. Так, в нiй хочу розцвiстися, мов та рожа...


(Знов пiзнiше).
Одного разу спитала мене панi Марко:
— Як би ви жили, Наталко, коли б я вмерла?
Се питання вразило мене немило, i я глянула неспокiйно на неï. Вона пiдупадала чимраз бiльше на силах, лежала не раз цiлими днями на софi, i хоч запевняла мене, що се в неï лише така втома, то все ж таки я гризлася сильно i звертала всю свою увагу на неï.
— Ну як же ж? Чого ж дивитеся на мене, замiсть вiдповiсти менi? — нiби жартувала.
— Не думаю нiколи над чимсь подiбним, дорога панi! — вiдповiла я на вид спокiйно. — Не знаю, чому вам приходить щось подiбне на думку!
— Але коли я хочу знати, як би ви опiсля зажили? Чи вам тяжко дати вiдповiдь на се? Скажiть, дорога дитино, чи ви вернули би знов до своякiв?
Я закрила мимоволi лице руками.
— О боже милий! Я не знаю, я нiчого, нiчого не знаю! — сказала пiвголосом.
— А я рада би вашi думки знати! Чи вам тут справдi мило i любо в мене?
— О дорога панi. — Бiльше не могла я сказати. Приневолена якимсь наглим жалем, ухопила я ïï схудiлу руку i поцiлувала ïï. Вона притиснула мене мовчки до себе, i я чула, що вона була так само розжалоблена, як я.
— Отже, вам любо i мило в мене, — говорила далi, вкладаючи насилу спокiй у свiй голос. — Се мене успокоює. Менi здавалося все, що ви вернули би прямiсiнько до своякiв.
— Я старалась би всiма силами жити в такий самий спосiб, як тут. Чого би вертала назад туди? Для мене нема там вже бiльше мiсця!
— Спасибi тобi за це, дитино! Але знаєш... знаєш, що менi не раз здається?
— Що?
— Що ти покинеш все, всi твоï виробленi засади, всю твою улюблену працю, i... i пiдеш якого-небудь гарного дня тiєю звичайною, широко утовченою дорогою буденщини.
Я дивилася на неï довгим, повним, ожидаючим поглядом.
— I що ж? — спитала я.
— I стратиш те, що я i iншi полюбили в тебе i що мене поєднало знов в послiднiх роках з людьми i життям.
— Що ж се таке у мене?
— Се те, чого буденнi люди не мають. Чисте, невизичене, вроджене свiтло душевне, що позолочує все, на що лиш упаде.
— О дорога панi!
— Так, Наталонько! Мене переслiдує думка, що коли останетеся самi-самiсiнькi в життi, то це життя, грубе, жорстоке, переробить вас; вплине на вас, може, так, що в вас прокинеться пригноблювана натура i ви заживете цiлком iншим життям! Се не було би щось неприродне, Наталко; нi, ви молодi i гарнi, ах, ви пишнi, як екзотична квiтка, i самотнiсть не видасться вам завсiгди такою, як тепер... Однак я вмерла би з жалю за вами удруге i на тамтiм свiтi!
— Чому думаєте ви так про мене, панi Марко? — спитала я з щирим смутним докором. — Чи ви не пiзналися на менi ще доволi?
— Знаю, знаю, — вiдповiла вона поспiшно, — однак я спостерегла, що ви у своïх нестережених i найсамотнiших хвилинах такi неспокiйнi, а властиво так якось настроєнi, мовби були наскрiзь незадоволенi або чулися в мене нещасливi! Що з вами? Скажiть одверто!
Я усмiхнулася сумно.
— У вас я нещаслива, дорога панi? Нi, у вас вiдчула я i побачила щастя. Це в мене щось iнше. Я чуюся не раз такою самiтною, опущеною!
— Ох, отже так воно й є, як я собi думала! — перебила вона мене майже болiсно.
— Справдi чуюся самiтною, але не так, як ви, може, думаєте, лише цiлком iнакше. Послiднiми часами загнiздилася в моïй головi думка, що я справдi не маю так званого змислу для дiйсностi, як мене переконували раз в тiм у життi ще давнiше. Що стою зi всiм тим, чим душа моя переповнена, сама! Бо чи ж се здорово заєдно думати, що не одно могло би iнакше бути, краще i достойнiше? Цього я не думаю про своє власне життя, лише про життя загалу. Думки других людей такi задоволенi, кружать вiд якого-небудь часу вже завсiгди лиш в однiм означенiм крузi, взявши собi за цiль життя виключно особистi iнтереси; а моï летять дальше, бажають бог знає чого, ожидають чогось, передчувають щось, а опiсля плачуть. Се те в мене, дорога панi, що я чуюся самотня. А щодо щасливостi, то будьте спокiйнi. В моïм життi так мало подiй, що... що я не можу чутися нещасливою. — I при тих словах я розсмiялася тихим смiхом.
Вона поглянула на мене, i я вiдчула, що мiй смiх не вдоволяв ïï.
— Чи хочете тим сказати, що ви не замiжнi? — спитала.
— Так; але чи лиш подружжя має ту силу ущасливляти чоловiка? Менi здається, що це залежить цiлком вiд його успособлення, вiд його склонностей, вiд поглядiв на життя...
— Чи ви говорили iронiчно про подiï свого життя? — спитала знов.
— Так i нi. В моïм життi мало подiй, а однакож скiльки вiдчула я, скiльки передумала! Але все те не має жодноï вартостi супроти того, що я невiддана!
— Тепер ви колючi, Наталко!
— Може, панi Марко. Моя iсторiя — це не те, що я пережила, лише те, що я передумала головою i серцем. Але небавом вступлю у вiк такий, у котрiм дiвчат називають уже старими. Тодi стану зовсiм неiнтересна для нiкого; тодi скiнчиться моя iсторiя.
— Ви уявляєте собi щось непотрiбне i гризетеся опiсля.
— Нi, я не гризуся, я навiть смiюся з того; але я пересвiдчена, що й тут смiюся лиш я сама. Впрочiм, я не можу собi уявити, як то можна бути старим. — Але по якiйсь хвилинi сказала: — Панi Марко, я нiколи не стану старою панною...
— Ви думаєте вийти замiж? — спитала мене майже з переляком.
— Чи думаю над тим? — повторила я згорда. — Нi, панi Марко, я не думаю цiлком над тим! Я не знаю, але не раз менi так чудно-чудно, так мовби я справдi родилася лиш на те, щоб терпiти або щоби пробувати до послiднього вiддиху свою силу в боротьбi. — Опiсля говорила я мимоволi понуро: — Я навчена з дитинства не ожидати щастя, хоч маю те переконання, що якраз я здiбна вiдчути те, що називається щастям. Силуюся зрiкатися краси життя, ясних барв, мов та черниця. Учуся привикати до того, що в моïм життi не засяє сонце цiлим багатством свого свiтла. Вiд смертi бабунi була я полишена собi сама й остануся нею i дальше. Впрочiм, се не болить мене; бо чи то соромно стояти на власних силах? А щодо слiв, що не остануся старою панною, то я хотiла ними те сказати, що хоч i остануся незамiжньою, не остануся, проте, смiшною особою, т. є. не прилучуся до тих, що любуються в дивоглядних строях i котиках або псах.
— Але ж бо ви не можете знати, чи ви останетесь дiйсно незамiжньою, Наталко, — закинула вона якось нетерпеливо.
— Цього я дiйсно не можу певно знати i менi це навiть байдуже, панi Марко, — додала я з якоюсь наглою, майже палкою гордовитiстю, — я дуже горда в тiй справi. Я могла би вмерти з жалю, коли б мене той, котрого би я любила, покинув, але нiколи, нiколи в свiтi не здержувала би його при собi, коли б хотiв мене покинути. Лучче вмирати, нiж коритися, нiж просити милостинi!..
Ах, тi милостинi! — Вона поглянула на мене з переляком, а я говорила з гарячими очима далi. — Так, тi ненависнi милостi. Вони затроïли менi душу, i я ненавиджу ïх! Ïх i все, що пригадує хоч здалека ту погань!
Вона всмiхнулася, як менi видiлося, з примусом i обiзвалася лагiдно:
— Я годжуся з вами, Наталочко; це дiйсно погань. Але оскiльки я вас знаю, то менi здається, що вам не грозить подiбна небезпечнiсть. Ви належите до тих, що ïх не покидається. Я навiть переконана, що ви вийдете замiж i навiть так, як заслугуєте.
Я не вiдповiла нiчого i лиш здвигнула плечима, а тим часом по моïх устах пролетiв гiркий, ледве замiтний усмiх. Перед моєю душею промайнув Марко, а за ним — Орядин. Вже як i болiло мене поведення Марка, але все ж не так, як Орядина. Над ним думала, застановлялася я так часто послiднiми часами (мабуть тому, що бачила його частiше), що Марко майже щезав з моєï пам'ятi, а в сiй хвилi прокинувся у мене супроти Орядина якийсь аж шалений жаль.
— Так, Наталко, так! — говорила менi стара дама. — Ви не потребуєте присягатися, що останетеся незамiжньою.
— Я не бажаю нiчого так, як того, щоби могла працювати пiсля своєï вподоби — ви ж знаєте, дорога панi, — щоб могла писати i щоб воно здалося на що. Тодi була би я також щасливою!
— А подружжя, моя дитино, чи воно у вас не має вартостi? — спитала, мовби невдоволена моïми словами.
— Я не маю нiчого проти подружжя, хоч воно не є в основi нiчим гарним, анi величним, особливо тодi, коли люди своïм характером до його не спосiбнi. Але правда i те, — додала я мов по легкiй задумi, — що воно й гарне, коли люди не споганюють його...
— Правда, правда, Наталко! — обiзвалася стара дама живо. — Мiж нiким не можуть бути такi краснi вiдносини, як мiж чоловiком i жiнкою. Се вам кажу з досвiду, бо я пережила не одно. Дiвчина любить матiр i батька над усе; однак чому опускає ïх радо, коли прийдеться iти хоч би й на кiнець свiту за товаришем, що його серце вибрало? Бо вона знає, що вiн заступить ïï родичiв i все те, з чим зрослася душею. О Наталочко! — додала з сумною сердечнiстю. — Коли мається за мужа доброго i нiжного чоловiка, а чоловiк той заразом товариш нашоï душi, тодi не можна вiд долi жадати бiльшого скарбу. Нi, нехай говорять i фiлософують собi мужчини i женщини, як хочуть, але так як чоловiковi не заступить нiщо любовi жiнки, так i жiнцi любовi чоловiка, вiрте менi! Була би велика шкода, коли б ви не могли вiддатися або не хотiли!
Я сидiла мовчки з очима, зверненими кудись в далечину. Не звертаючи голови до неï, спитала я протяжно:
— Може, але чому приходить вам це на думку?
— Вас, як людини, було би шкода.
— Так, — докiнчила я майже з поспiхом. — Кожна людина повинна свою силу i красу використати; не мати надармо серця в руках... не так?
Вона притакнула мовчки головою:
— Хто не живе вдвiйку, той не живе нiколи правдивим життям, — сказала.
Я не вiдповiла зараз, аж пiзнiше спитала:
— Коли живеться правдивим життям, панi Марко? — I не вижидаючи вiдповiдi, говорила дальше: — Чи тодi, коли багато терпиться? Чи коли багато вiдчувається? Чи, може, тодi, коли живеться невгамовано пiсля своïх лихих i добрих склонностей? Бо ж серце годиться так тяжко, ох, так тяжко, з розумом, дорога панi!
Вона притакнула знов мовчки, як перше, головою, i зiтхнула. Я пiдняла голову до неï. Нашi погляди стрiнулися. Вона дивилася на мене великими, вогкими, смутними очима заразом так, мовби ïï думки помимо всеï бесiди пробували десь далеко-далеко...
— Наталко, ви вiрна натура, правда? — спитала нараз.
Я дивилася на неï здивовано:
— Чому, панi Марко?
— Вiдповiджте менi на моє питання!
— Вiрна, однак...
— Ах, нiчо однак. Я не хочу нiчого бiльше знати! — I з тими словами вийшла. Зчудована, перенята дивним чуттям, зосталась я на мiсцi i заслонила лице руками.
I знов пересунувся попри мою душу Марко, а за ним Орядин...


(В рiк по вiд'ïздi Марка).
Так, у тiм мусить щось бути правдивого, у тiм, що Орядин казав, що в мене нема змислу для дiйсностi. Я тужу забагато. За чим? Ба! хiба це можна розiбрати? Це слабiсть чувства, вроджена недуга, що вiдзивається i бiльшає з вiком. Туга за красою, — казав вiн, — не знає, що вiдгомiн його смiху будить у моïй душi.
Я найщасливiша, коли пишу, коли потону цiлою душею в iншiм свiтi. Це багатий, барвний свiт, повний гармонiï, повний якоïсь несказанноï нiжностi або здержаноï радостi, бутноï111111 благородноï втiхи. Так живу я мовби двояким життям. Там на час, а на час тут.
Не раз, звичайно по рiзнороднiй утомляючiй працi, чуюся щасливою. Але це не триває довго. Одно тяжке зiтхання панi Марко, одно притиснення ïï руки до серця розвiє те почуття вдоволення чи там щасливостi, i я немов прокинуся з солодкого сну. Вона слаба! — прошибне мене блискавкою думка, мов гострий нiж, i я немов в'яну. На мою душу мов спадає заслона з чорноï крепи112112 i закриває всю яснiсть, що в нiй пробивається.
Вона хора i пiдупадає з дня на день на силах, але вмовлює в мене i в себе, що це перейде. Дай боже, але чого ж так змарнiла i пожовкла? А мене чому просто гонить за якимись розривками, на котрi має право лиш молодiж? Перше цього не бувало в неï нiколи, а тепер немов хоче нагородити менi всi нею заподiянi i найдрiбнiшi прикростi. Бiдна! Не знає, яке прикре почуття викликає тим у менi, але роблю ïï волю, щоб ïй справити приємнiсть, а собi щоб не придбати на будучнiсть грижi совiстi, ïï воля, ïï дорога воля нехай буде моя воля!..
З усiх знайомих наших вiдвiдує нас найчастiше Оксана. Ïï намовляє панi Марко витягати мене на свiт божий. Часом удається ïй це, але частiше остається у нас. Вона пробуває радо у нас, що дух нашого дому впливає на неï упокоююче i настроює ïï поважно-велично.
— Скоро лиш увiйду до вас, — говорить менi, — у вашi високi, тихi кiмнати, пристроєнi в оцi старосвiтськi меблi, де високi фотелi стоять немов на сторожi пануючого тут давнього доброго тону, обнiмає мене зараз почуття спокою i певностi. А до того поважна стать панi Марко, одягнена в чорний шовк, котрого шелест дуже люблю, i ви з вашим безшелесним, нiби плавким ходом, меланхолiйно похиленою головою i задуманими очима, то не знаю, чи я та сама, що перше, i майже сумнiваюся, чи на свiтi мiж людьми панує лож i неправда; противно, думаю, що сама краса, любов i мир! Так тут у вас!
А я усмiхаюся i стискаю ïй щиро руку. I я ïï люблю. З усiма ïï дрiбними хибами, з ïï тонкою ненавистю до всього, що грубе, без чувства i що — не музикальне.
Про моï колишнi вiдносини до Орядина знає вже i займається нами обома з великим iнтересом. Коли говорю про його, то просто п'є з моïх уст слова, а очима дивиться так, мовби i ними слухала, щоб не пропустити жодного мого слiвця або не втратити на хвилину виразу мого лиця. Менi аж не раз чудно, що вона тим так займається. Я ж не роблю з того, що iнтересуюся ним, якоïсь дуже важноï подiï, — ох, зовсiм нi! Думаю про його тому, бо скучно, бо хочу жити якимсь теплим життям, думаю, якби з помсти, що Марко згордiв i в останнiй хвилi пробив моє серце, як ножем...
Коли бачимося з Орядином у театрi, на концертах або iнших публiчних мiсцях, тодi зачаюємося на себе посполу. Зелектризованi, майже переляканi в хвилинi стрiчi, вiдчуваємо майже в тiм самiм ментi потребу завдати одно другому бiль. Я узброююся у всю гордiсть, яку маю до розпорядимостi, щоби дати йому вiдчути, що я любовi i спiвчуття не благаю; вiн же хоче менi доказати, що не робить собi з мене нiчого, що потiшився вже давно по моïй втратi.
Його невiдмiнний спокiй виводить мене з рiвноваги, а раз занепокоєна, трачу звичайний настрiй. Силуюся не думати над ним i — думаю про його майже неустанно.
До чого у його цей уданий, аж у зарозумiлiсть переходячий спокiй? — питаю себе. — Чи вiн соромиться любовi, як якого лиха? Чи вiн мовчить з упрямостi? Коли би мiж нами мало прийти до якого поєднання, то я не вчинила би нiколи першого кроку. Колись думала я iнакше, але тепер переконуюся в неможливостi такого вчинку. В менi щось уперте — аристократичне, що має надi мною неограничену вдасть, i я корюся тiй властi. В цiлостi моï почуття до його якiсь дивнi. В деяких хвилинах пересвiдчена я, що могла би й не займатися ним, коли б постановила собi те твердо. Але з якоï причини постановляти собi таке?
Одного разу чула я щось з його приватного життя, що кидало дуже погане свiтло на його совiсть i звичаï. Цього не надiялася я нiколи вiд нього, i воно дало менi нагоду заглянути в його душу i спосiб думання. Тим всiм гризлася я аж до фiзичноï втоми, однак не могла його брати в оборону супроти голосiв, що його ганили. З другоï сторони, я тiшилася його ростом i вiдчувала якесь вдоволення. Чи не була це почасти i моя заслуга, що вiн покинув свiй план загребуватися десь на селi i жити лиш для себе? А так коли стане независимим, то повстане (як говорив менi ще перший раз) проти того, що йому видасться найтяжчим лихом нашого народу, i буде боронити прав його. Правда, зовсiм безiнтересно не поступала я собi тодi. Я не могла в тi часи стати його жiнкою, але коли б я перемогла себе i дала слово? Так поступає не одна, особливо тi, що живуть у зависимих обставинах, але я не хотiла йти тiєю дорогою, вона видалася менi не гiдною мене i його. А тепер, коли вiн справдi йде вгору, ворогує на мене, що я не хотiла йому подати руки до буденного щастя. Чи щаслива я, може? I що ж, коли б ми були й побралися? Були би, певно, тяжко працювали, були би, певно, отупiли потрохи, збайдужнiли, — а так нема в моïм життi лиш жодного закiнчення i iсторiï. Я й боюся якого там закiнчення; менi здається, що коли б воно настало, зачинились би менi дверi до всiх сфер думання назавсiгди; нi, у мене не прихильна натура до того.
Тодi, коли я його любила цiлим жаром першоï любовi, була би, може, й полагодила якось своï вiдносини, а тепер от що виросло з непорозумiння i фальшивоï честолюбивостi! Нi, де вже раз любов панує, нема мiсця для думок; а де думки беруть верх, блiдне вона нечайно i завмирає. Перший раз ми не думали багато над своïми iстотами. I я всмiхнулася, згадавши тi часи. Ах, та любов! Скiльки то терпiлося, скiльки пролилося гiрких слiз, передумалося мрiй, а однак щастя i краси тих хвилин не вiдчувала я тодi, а тепер вiдчуваю лиш меланхолiю всякоï скiпченостi...
XII
Оце, що я нинi з кривавою розпукою пишу, правда. Недуга панi Марко змоглася так дуже, що передвиджую вже ясно ïï вбiйчi наслiдки. Для неï нема вже виходу. Ходжу мов отруєна, мов той туман, i дивлюся довгими-довгими хвилинами бездушно вперед себе. А вона бiдна... ох, я не можу на неï дивитися! Бореться всiма силами, щоби перемогти свого ворога, остатися ще при життi; ще хоч так довго, щоб його побачити, бодай раз, поблагословити послiднiй раз! Вiн знає, що вона хора, i обiцяв, коли б се йому вдалося, прибути на кiлька днiв.
Вона вiд чотирьох недiль не покидає постелi цiлком, а страви ледве дотикається.
Я не розбираю ясно, що зi мною, i не думаю над своєю будучнiстю. Знаю лише те одно, що трачу свою останню пiдпору, заступницю матерi моєï i що пiдi мною провалюється грунт.
Менi судилося тинятися вiд стрiхи до стрiхи, переживати рiзнi упокорення, цi гидкi чувства, не гiднi чоловiка, котрi ненавидiла я з дитинства, поборювала всiма силами надармо...
Це немовби справджувався якийсь проклiн, що всi, котрих я люблю, опускають мене.
Збудившися цiєï ночi, кинулася я до ïï постелi, а вона виглядала так, як тi, що вибираються вже на тамтий свiт. Лежала мов мертва, бiла, ледве дихала. Мене пройняв холод, i я мимоволi подумала: Тепер наступила ся хвилина. Опiсля, схилившися над нею, доторкнулася я нiжно ïï чола. По недовгiм часi створила вона очi i дивилася хвилину майже бездушно вперед себе.
— Ви спали, панi Марко? — питала я з уданим супокоєм, хоч серце стискалося в менi з несказанного жалю.
— Спала. Чому ти мене збудила?
— Хотiла подати лiкарство...
— Я дуже ослабла, Наталко.
— Тепер стане вам легше; вiзьмiть ще сих краплiв, то не буду вас бiльше будити.
— Але чому я так дуже ослабла? — спитала i звернула на мене своï великi запавшi очi.
— Недуга втомила вас, дорога панi, але вже завтра стане вам легше.
— Ой, легше! — прошептала ледве чутно; а опiсля по малiй хвилинi взяла з трудом мою руку i притиснула ïï до уст. — Ти добра, — сказала i замовкла. Здавалося, що якесь зворушення душить ïï...
— I менi жаль, що нiхто не знає, що ти така... Ой сирото ти моя, сирото бiдна!
Вона говорила з напругою, тихим голосом, а я плакала тихо, закусивши зуби.
— Свiтло єси ти, однак не фальшиве, визичене — нi, правдиве! Наталко, приклич менi завтра священика... я вiрю в бога. Ти чуєш?
— Чую, дорога панi!
— Я вiрю в бога...
По малiй хвилинi мовчання зiтхнула тяжко i прошептала:
— А його нема; нема i нема... i вже його не побачу, Наталко?
— Чую, дорога панi.
— Вiн писав, що приïде?
— Писав; i вiн приïде! Може, завтра, може, позавтра. Вона зiтхнула знов тяжко i, не випускаючи моєï руки зi своєï, здавалося, знов засипляла, однак не заснула. Говорила ще хвилинами. Я слухала, не перебиваючи ïï. Раз сказала цiлком шепотом:
— Ти хотiв, щоб я мовчала, i я мовчала. Вона нiчого не знає.
Вона говорила, очевидно, до сина об якiйсь тайнi... Я вiдчула, що не повинна була слухати тих слiв, бо хто ж то був та вона?
Однак вона не говорила бiльш. Раз немов прокинулася, сказала по-нiмецьки цитату зi святого письма, котру любила дуже: Und darum wenn ich nicht allmachtig bin im Fleiche, allmachtig aber dem Geist nach, kann ich das Fleich uberwinden, und darum bin ich der Sohn Gottes nicht dem Fleisch, sondern dem Geiste nach113113. Опiсля замовкла. Здавалося, говорила ïï механiчно.
Я спитала цiлком нiжно, чи в неï що не болить.
Gott ist keine Illusion!114114, — вiдповiла менi на це i не говорила бiльше цiєï ночi.
Я сидiла край постелi з заслоненим лицем у понурiй задумi над хорою, над ним i над тим, що воно так склалося. Що вiн скаже? Се буде для нього страшний удар, вiн мав лиш ïï, думав вернутися з часом i жити з нею, а тим часом ледве рiк минув, а вона вiдiйде вiд нього назавсiгди. Ох, коли б лиш чимскорше прибув, щоб застав ïï ще живу! Лiкарi казали, що коли вода пiдiйде до серця, вона вмре. Я писала йому, щоби приïздив якнайскорше (вiн приïхав на дуже короткий час до Полi), а вiн вiдповiв телеграфiчне, що прибуде. Вона жде — коби лише дiждалася його.
Чому мусила умирати, чому якраз вона i ще так вчасно115115! Чому мусила мене доля з нею злучити, щоб по недовгiм часi розлучити так немилосердно, щоб я осталася знов сиротою? Що пiчну я? Що? Що? — питалась я раз по раз себе i усмiхалася майже в тiй самiй хвилинi гiрким усмiхом у вiдповiдь. Iти назад туди мiж тих, що годували мене ненавистю, чи шукати другоï панi, що хлiб давала би; запродати волю свою за кiлька нужденних золотих, бо такоï другоï не найду бiльше! А де жити до часу новоï служби, пiд якою стрiхою, пiд чиєю опiкою? А моя праця, моï цiлi, мрiï моï... що з ними? Я зiтхнула важко, i перед моєю душею появилася бабуня.
Бог тебе не опустить, вiн милосердний, добрий, а ти прецiнь сирота! — пригадалися менi ïï раз до мене висказанi потiшаючi слова. Справдi я сирота, i тому... менi прийшла охота розсмiятися шаленим смiхом, однак я перемогла себе i змовчала. Хора обернулася неспокiйно на другу сторону i застогнала жалiсно. Опiсля заснула.
Gott ist keine Illusion! — казала вона, i на якiй пiдставi? Але правда, в неï були своï думки, i вона вiрила в бога, хоч не ходила нiколи до церкви. Вiд часу, як поховала свого мужа, перестала бувати в божих домах, але не говорила нiколи, чому.
А коли б бог i був iлюзiєю, — плуталося менi щось довго в головi, — то вона єсть, як сказав раз один славний чутливий мужчина, послiдньою великою iлюзiєю людськостi...
Чи се не злочинство розбивати ту iлюзiю? Чи людськiсть без цiєï iлюзiï буде лiпша?
Коли я в двi години пiзнiше заснула, приснився менi Христос.
Стояв одягнений в довгу тогу, руки зложив на грудях i ждав.
Велично, жарко сходило сонце i його промiння сипалося на його, мов плавне золото. Його лице, лагiдно-смутне, було звернене на захiд. Звiдси долiтав, немов вiд зближаючихся хвиль народу, рiзнородний гамiр, зойки, смiх — переражаючий116116 смiх. Вiн немов знав, що оце все мусило наступити, бо не дивувався анiтрохи, i по нiм було видко терпеливiсть i готовiсть довго ждати.
Переходячи попри його, я склонилася.
— Чому кланяєшся менi? — спитав спокiйно. — Чи не чуєш? Там на заходi смiх. Смiються з вiтця мого i з мене. Але вони мусять смiятися, бо настав час смiху i знесилля. Настав час, коли ïх життя мучить i викликає безнадiйнiсть. Я вижидаю вiдзиву свiжоï i чистоï сили, а ти чого шукаєш?
Я хотiла щось вiдповiсти, не знаю напевно що, але не могла найти вiдповiдного слова, щоб виявити свою думку. Вiн немов вiдгадав ту думку, бо сказав:
— Справедливостi? Любовi? Пожди, нехай смiх сей утихне i сонце удруге зiйде...


Померла.
Чотири днi пiзнiше i майже в тiй самiй порi, а в три години по тiм прибув вiн. Слабий, з утоми ледве держався на ногах — ïхав майже без перерви, щоб застати ïï при життi — i спiзнився. Не знаю, чи описувати нiму, але глибоко потрясаючу сцену, коли прибув i довiдався, що ïï вже нема. На моï слова — вiн стрiв мене першу в кiмнатi — що ïï муки вже скiнчилися, глянув на мене не своïми очима i поблiд, як смерть. Опiсля пiшов до неï i просив не впускати до нього нiкого, хотiв з нею остатися сам, i остався аж до ясноï днини, доки не прийшли прикликанi жiнки убирати i спорядити покiйницю i не появилися знайомi та деякi далекi кревнi, з котрими небiжка не жила. Тодi я увiйшла до нього i застала його, як лежав коло мертвоï з головою на ïï грудях i як — не мiг плакати. Кажуть, що це смiшне, коли мужчина пiддається розпуцi, i що сльози до лиця лише женщинi. Може, i смiшно воно в тих, у кого сльози без жалю в очах. Але коли у мужчини жаль справдiшнiй i глибокий, тодi плач його, хоч би без слiз i не чутний, — страшний.
Я просила його лагiдно, щоби вiдiйшов уже, щоби подумав i про себе, вiдпочив по тяжкiй подорожi, котра позбавила його вже доволi сил, щоби вчинив се хоч з уваги на се, що на його жде стiльки орудок i задач i що дорогу покiйницю треба вiдповiдно похоронити, але вiн не слухав мене.
— Оставте мене ще хвильку, ще одну-однiсiньку, — благав. — Я не бачив ïï так довго, не бачив хоч би один момент живою, а незадовго заберуть ïï звiдси, i все скiнчиться.
I промовивши се насилу, повалився обезсилений, як перше, на ïï груди.
В виду цiєï тихоï розпуки я майже не знала, що робити. Усiвши мовчки поруч його коло мертвоï, ждала я з отупiнням. Я розумiла його жаль, i менi видалося дуже нерозумним переривати правдеиий смуток його якимись потiшаючими фразами; очевидно, його страшно болiло, що не мiг бути сам при нiй хоч би i годину пiд час цiлоï ïï короткоï, але тяжкоï недуги i не був при нiй в ïï останнiх хвилинах...
Накiнець удалося менi наклонити його до того, щоби вийшов. Iшов непевним кроком за мною до своєï кiмнати, котру я йому сама вiдчинила, а коли я хотiла вже назад вертатися, взяв обидвi руки мiж своï долонi i дивився менi довго мовчки в лице.
— Як ви страшно змарнiли! — сказав ледве чутно, i його досi сухi очi стали вогкi. — Ви додержали слова!
Я усмiхнулася сумно, здвигнувши мовчки плечима, i вiдвернула вiд його погляд, котрий затемнився слiзьми.
Вiн се замiтив.
— Одинокий товаришу мiй! — сказав i стиснув мою руку по-мужеськи. — Вiдки брав ти силу, хто додав тобi ïï i хто додасть на будуче?
Цi немногi слова, висказанi з великою щирiстю, слова, яких я не чула за цiлий важкий час вiд нiкого, зворушили мене так глибоко, що я, ослаблена i зденервована до крайностi, не могла опертися сильному жалю i, вiдвернувши лице вiд його, сперла чоло об дверi i заплакала тихим, нечутним плачем. Я чулася такою опущеною, такою осиротiлою, що була би найрадше поклалася з помершою разом у домовину, щоб заснути тим вiчним тихим сном, котрий не має нi мрiй, нi обудження i не знає горя життя.
— Iдiть ви спочити! — просив вiн здавленим голосом. — Вам треба бiльше вiдпочинку, як менi. З вас стала лише тiнь, i було би просто не совiсно, коли б я, а ще надто як лiкар, глядiв спокiйно, як ви напружуєте своï аж до крайностi зужитi сили i дальше. Досить вже пожертвування, ви дали нам бiльше, нiж ми мали право жадати вiд вас.
Я хотiла йому перервати, але вiн не допустив мене до слова.
— Нi, нi, не кажiть анi слова! — просив вiн. — Ваш вигляд свiдчить менi аж надто добре, з яким пожертвуванням i з якою щирiстю та любов'ю обходили ви мою матiр до послiдньоï хвилини ïï життя. Будьте переконанi, що моïм першим обов'язком буде вiддячитись вам за все. А тепер iдiть, добра дитино! Наберiть трохи сили, а менi скажiть, до чого маю братися насамперед; я послухаю вас.
— Я скажу аж пiзнiше, — вiдповiла я. — Ви занадто втомленi, щоб могли братися в сiй хвилинi за яку-небудь справу! Ляжте, в мене є знайомi, є Оксана i ïï добрий батько.
Але вiн не слухав. Взяв мене за руку i вiдвiв на силу до моєï кiмнати, вговорюючи в мене, що не є такий втомлений, як я думаю, або як, може, виглядає. Що ляже тодi, як я спiчну доволi i зможу сама одна заступити його дома; нехай йому повiрю.
I я мусила повiрити йому — i вiн не лягав...
Блудила я, мов мара, по кiмнатах у довгiй жалiбнiй сукнi, лякалася сама свого блiдого, схудлого вигляду, а коли померша лежала хвилинами сама, тягнуло мене на силу до неï, i я кидалася мовчки на ïï холодну грудь i, загребавши обличчя, тут же лежала нерухомо.
Таку вже бог долю дав, що трачу всiх дорогих менi людей.
I я плакала тихим, гiрким смiхом...
Хвилинами не хотiла я в те вiрити, що вона вже не живе! Се ж було неможливе, що ïï вже не буде нiколи, що уста ïï не заговорять до мене, рука ïï не погладить мого волосся, i. вона не пригорне мене до себе нiколи, нiколи! Що вiдтепер не пожуриться моєю долею нiхто на свiтi...
Крок за кроком снувалася за мною межи всiма чужими i свояками ïï улюблена собака з сумними очима i вниз спущеною головою.
Я боялася тих своякiв, ïх погляди супроводжали мене неустанно i, здавалося, в одно говорили; Тепер ти можеш собi вже йти. Тепер вже ми тут, вона не потребує тепер жодноï товаришки. Дивилися за всiм, що я брала до рук, куди що поставила i куди ходила. Лиш вiн один добрий для мене. Говорить по-щирому, мов iз сестрою, радиться у всiм i, як менi видиться, зачинив би ïм усiм найрадше перед носом дверi.
Коли закривали домовину, я не тямилася з шаленоï розпуки, скричала, мов божевiльна, i зомлiла. Це простили вони (свояки) менi, компаньйонцi (говорила менi Оксана). Однак що син помершоï вхопив мене якраз тодi пiд руки i майже на руках винiс iз кiмнати, не простили менi. Так само не простили менi сього, що й Орядин, котрий був при тiй сценi (прийшов на похорон), хотiв менi також помогти, i лише Марко не допустив його. Отже, були нараз два лицарi, як глумилися. А вже просто загнiвалися, коли довiдалися про послiдню волю помершоï. Ïм не записала вона нiчого. Все припало синовi, а много речей велiла дати менi, мiж iншим i срiбла. Далi було ïï бажанням, щоб я мешкала доти в призначенiй нею для мене кiмнатi (в тiй самiй, що мала досi) ïï дому, доки або не схочу сама випровадитися, або ïï син не виступить iз служби маринарськоï, не обiйме сам заряду117117 дому або не продасть його. За те мала я удержувати порядок у домi, займатися його винайомом i т. д. Вони казилися з лютостi за таку несправедливiсть i заявляли пiзнiше своï мислi зовсiм одверто перед Оксаною i другими менi i помершiй прихильними знайомими, а особливо перед Оксаною, щоб вона донесла те все менi i Марковi. Марковi, певно, листом, бо в два днi по похоронi вiд'ïхав.
Тут (говорили) не ходить нiкому о тих кiлька безвартiсних речей; без них жили, славити бога, стiльки часу та будуть жити i далi. Але се все є лиш дуже комiчне i одним доказом бiльше; що з небiжкою годi було справдi жити. Впрочiм, хто схоче присягатися, що померша жадала в послiднiх хвилинах свого життя паперу i олiвця? Чи було кому вiльно до неï входити? Впрочiм, в те нiхто вже не хоче входити, бо як то каже якась нiмецька по-словиця: Nicht ist so fein gesponnen, dab nicht kame an das Licht der Sonne118118, але на голову також не впав нiхто. Або тота компаньйонка! Чого поводилася вона так, якби померша була ïï мати або пара до неï! Адже мала якихсь своякiв, i то, як знали з дуже певного джерела, навiть дуже поважних своякiв (тiтчинi знайомi, як переконалась я опiсля, були добре поiнформованi!), i вона не мусила тут сидiти! Нехай собi говорить що хто хоче, але для порядноï, роботящоï, незiпсованоï дiвчини знайдеться завсiгди дома заняття, iде лише о охоту до працi.
В неï мусить взагалi бути славне серце! Ледве тиждень минув, а вона вже й картку виставила в вiкно, що винаймає кiмнати. Боже, змилуйся, така невдячнiсть i грубiсть чуття! Пхати зараз чужих у кiмнати сердешноï небiжки, котроï дух ще там лiтає. А вже ïï кiмната — то чисте варiяцтво. Жiноча, себто дiвоча кiмната з чисто мужеським характером, мати божа! Над лiжком висить револьвер, мов у якого полiцая. Фотографiï божевiльних писателiв i якихсь мужицьких поетiв, а божого образа хоч i до вечора шукай! Одно-однiське, що пригадувало щось подiбне, то був малий образець, як Iсус Христос молиться на Оливнiй горi. Образ цей — то була видерта картка з якогось iлюстрованого часопису i (о ганьба!) пришпилений чотирьома шпильками до килимка над ïï постiллю. Але то було ще нiщо. В однiм кутi тiєï ïï кiмнати — саме коло якогось макартiвського букету, висiв також образ. Вiн представляв цiлком неодягнену женщину, обвиту лишень у якийсь серпанок, як вона нiби летить лiсом, а в руках, пiднесених високо вгору, держить якесь свiтло. Голову звернула позад себе, щоби бачити, чи за нею хто не слiдить, а сама усмiхалася приманюючим усмiхом, мовби й на тiм нiхто не розумiвся.
Коли по похоронi треба було зiйтися з сином помершоï задля обговорення якоïсь там справи, а умовлено зiйтися в неï, то вiн, ходячи по кiмнатi, станув перед тим безсоромним образом. Вона, компаньйонка, помiтивши се, сказала нiби рекомендуючи:
— Блудне свiтло.
А вiн?
— Вона подiбна коло уст до вас, — сказав вiн.
— Се говорила панi Марко, — вiдповiла вона (навiть не почервонiвши), — i тому що вона любила сей образ, я взяла його собi самовiльно.
— Не дарували б ви менi його? — спитав вiн. — Я любуюся в таких фантастичних творах...
А вона пристала на те, не вагаючись анi хвильки, мовбито випадало! При тiм чинилася така скромна! Нехай вiн бере (говорила), вона не має, розумiється, до образа нiякого виключного права, се було з ïï сторони навiть нарушенням його прав i т. д., однак не вiдтягала вiд його руки, коли взяв ïï та бог знає за що поцiлував. А що вона й тодi не зарум'янилася, се мало також своє значення. Се лучалось ïй, очевидно, не перший раз, хоч як приходила вона до такоï довiрчивостi? Вiн, звiсно, мужчина, як i кождий iнший, нинi тут, а завтра там, але вона?
А коли всi розладилися, вiн при прощаннi дякував щирими словами, що вона була для помершоï мов донька, то вона розплакалася i не вiдповiдала нiчого. Те мало йому виявити ïï превелике чувство! Ха-ха-ха! Хто би в те увiрив! Вiн балакав ще, що приïде на рiк119119 i поставить помершiй з ïï (компаньйонки) помiччю красний надгробний пам'ятник, що тепер не може цього вчинити, бо мусить якнайскорiше вертати, але оставяє дорогий грiб ïï опiцi. А вiдтак попрощався, хитрий, не надто тепло i пiшов. Ночував нiби в готелi, вiдколи помершу похоронено, i вона нiби сама мешкала, але ввечiр таки того самого дня (другого дня мав вiд'ïжджати) був у неï ще раз...
Чи по образ?
Стара кухарка казала, що пан забув свою подорожню торбу у панни, котру вона схоронила на його просьбу в себе... Може! На кождий випадок визирала i з того якась тактика; впрочiм, кого має вона обходити? Кого мають обходити такi самостiйнi незамужнi жiнки?..
Не знаю, чи смiятися, коли нагадаю те все, як Оксана, котра оповiдала менi це на те, щоб розсмiшити мене, чи плакати, що стрiчаю таке спiвчуття в жiнках, котрi повиннi моє смутне безвiдрадне положення розумiти?
Справдi, не знаю.
Щодо ïх критичних оповiдань, то в дечiм сказали i правду, хоч ïï iнакше треба розумiти. Напр., щодо образа, щодо подяки, а навiть щодо вечiрнього вiзиту. Справдi, вiн вiдвiдав мене. Прийшов забрати ще якiсь потрiбнi папери, котрi находилися в мене, i щоб, як сказав, стиснути менi упослiднє по-товариськи руку.
— Дайте менi слово, — просив при тiм, — що дасте менi вскорi нагоду вiддячитись вам хоч почасти за всю вашу щирiсть i пожертвування i що в прикрих хвилинах звернетеся до мене, — А я вагалася подати йому на се руку. Нi, я не хотiла за те подяки, що робила просто з вдячностi i прив'язання для бiдноï помершоï, котра сталася для мене в найкритичнiшiй майже хвилинi мого життя справдiшньою спасителькою. При нiй пiзнала я iнше життя, як дотеперiшнє, нап'ятноване самолюбством i ненавистю, у неï найшла я пошанування i любов, i для неï не була я одною з тих, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя.
Вiн спостерiг моє вагання, i воно заболiло його.
— Ви вагаєтеся? — спитав. — Правда, ви маєте вже товаришiв, i то близьких, i заким вашi слова дiстались би до мене, то вони прийдуть до вас кождоï хвилини. Я, очевидно, спiзнився зi своïм проектом або мене вже забагато в кружку ваших вибраних. Жаль менi! — I по-мимо всього горя, що тяжiло на нiм i майже зломило його, усмiхнувся по-давньому напiвгордо а напiвсмiшливо. А той усмiх викликав в менi так само, як i давно, чувство ураженоï гордостi, однак я була смертю моєï опiкунки так прибита, утрата ïï для мене була таким великим ударом., що все проче здавалося менi супроти того дрiбницею, i я не могла боронитися по-давньому.
— Я маю товаришiв, то правда, — вiдповiла я, усмiхаючись слабо. — Оксана i ще одна дама, ви ïï не знаєте, але...
— Дама? — спитав вiн.
— Дама. Одна молода малярка.
— А бiльше нiхто?
— Нiхто.
— А той, що був тут на похоронi? — спитав майже роздразнено i вдивився в мене великими ожидаючими, непевними очима, що на його блiдiм марнiм лицi здавалися ще бiльшими.
— Хто ж тут був? Я справдi не знаю. — I в тiй хвилинi я справдi ще догадувалася, кого вiн мав на думцi.
— Не знаєте? А Орядин що? Вiн вам товариш!
— Вiн? — Я усмiхнулася болiсно, опiсля глянула повним, поважним поглядом на його, а чоло зморщилося в мене мимоволi хмарно.
— Чи вiн того не гiдний? Впрочiм, вiн не мiй товариш, хiба в деякiм смислi... В деякiм смислi! — повторив iронiчно i, не вижидаючи дальшого пояснення вiд мене, сказав: — I тому ви не можете дати менi слово на те, про що я вас просив!
— Пане доктор! — сказала я, благаючи словами i поглядом.
— Ах, я вас втомляю! — вiдповiв гiрко. — Не вважаю на це, що ви надужили своï сили уже i так аж надто для нас, щоб могли ще боротися зi своïм довжником, котрий покликується на бог знає якi права, хоч не мав ïх нiколи! Але простiть менi! I я — чоловiк, i я маю нерви, i на мене находять хвилини, в котрих почуваю щось iнше, як спокiйне людяне бажання посвячувати свою працю i життя лиш для ближнiх. Саме тепер, коли стратив свою дорогу матiр, i душа моя прорита болем та чується страшенно самотньою, хотiв я взяти з собою таке пересвiдчення, котре мiстило би для мене успокоєння i було завдатком на нагороду за всi прочi страти в моïм життi, i на те, що належиться кождому чоловiковi, на щастя. Однак я помилився. Простiть, що я вас зворушую, — говорив глухо далi, i з його голосу було чутно, що силується з усiх сил запанувати над внутрiшнiм зворушенням. — Але ви, Наталко, не знаєте, як то є, коли гордий чоловiк чується вiдкиненим, чується злишнiм там, де бажає цiлою душею статися всiм, покладає всю надiю свою на одно судно, а бачить, що воно для його тоне. Та досить уже того. Я й так дався пiрвати своïм чуттям аж надто далеко без огляду на те, що на подiбнi слова оця жалiсна хвилина i невiдповiдна. Але бiдна моя мати, котра обiцяла менi чувати120120 над моïм щастям, померла, а я надто чоловiк, щоби мiг поєднатися з тим, що з всiх надiй моïх остануться менi хiба самi мрiï!
I не ожидаючи вiд мене якоï-небудь вiдповiдi, ба навiть не бажаючи почути ïï вiд мене, так, неначеб знав вперед, що те, що перейде через моï уста, завдасть йому лиш несказанного горя, — пiшов.
Опiсля осталася я сама, сама! Оголомшена, зболiла, майже отупiла, не думала я нiчого ясного i повторяла в думцi лиш раз по раз: Що зi мною? Що з ним? Що з всiма, всiма тими, що мають серце в грудях?


(Знов пiзнiше).
Аж тепер, т. є. по якiмсь часi, пересвiдчуюся, що все те страшне — не було сном, а дiйснiстю. Що ïï справдi нема, i я справдi осталась сама, мов та билина в полi. Страшно менi хвилинами i пусто, особливо тодi, коли сиджу в себе над якою роботою, в хатi глибока тишина, а дзвони церковнi гомонять з цiлоï сили i немов добиваються того, щоб я в них вслухувалася...
Тодi стає тота чорна хвилина перед мною живо, i я переживаю ще раз сумну подiю. Тодi розшибалися теж дзвони i гомонiли понуро, немов говорили: Вже iдем, вже iдем, вже iдем!, а ïï виносили обережно з хати. Народ пхався, тиснувся, а вiн iшов за домовиною блiдий, як смерть, без слiз в очах. Хоругви повiвали сумно в вiтрi, а я плакала гiркими сльозами. Та не лиш я одна. За нею плакало i багато iнших бiдних, опущених дiтей, над котрими милосердилася вона i не вiдправляла нiколи без помочi з свого дому. Тепер все скiнчилося...
Великi ïï кiмнати, переповненi спокоєм, винаймленi вже i в них запанував цiлком iнший дух. Голосний пустотливий смiх жiночий або мужеський розлягається в них i свiдчить аж надто ясно, що давнiй добрий тон заподiвся десь, утiк з тих кiмнат, може, назавсiгди, прогнаний характером запанувавшоï тепер там веселостi. Марка кiмната, зачинена його власною рукою, ожидає його повороту дрiмливо, а всi буйнi цвiти, плеканi лише ïï рукою, украшуючi колись його кiмнату, схоронилися в своïй осиротiлостi в моïй тихiй кiмнатi.
I так живу я сама, вiдокремлена вiд своïх комiрникiв бiльше якимсь духом, як стiнами або муром, стережена великою собакою Дiаною, а обслугована одною з бiдних панi Марко, що замешкала на подвiр'ï в офiцинах121121. Думаю так жити, доки — доки? Питання це трохи смiшне, бо сама не знаю доки. Майно моє, заслужене мною у доброï дами i цiлком нетикане, задержав на мою просьбу Марко в себе, i має менi лиш тодi з того посилати, коли б я або заслабла, або не могла без того обiйтися. Одна з знайомих дала менi кiлька учениць, з котрих хочу жити, а крiм того, буду старатися заробляти на хлiб пером i голкою. Але до голки поки що не думаю ще братися.
Окрiм Оксани, молодоï малярки i ще кiлькох старих гiдних знайомих панi Марко, не вiдвiдує мене нiхто.
Вiд моïх своякiв, а то вiд тiтки, одержала я недовго по вiд'ïздi Марка лист, в котрiм писала, що могла би менi на два-три мiсяцi прислати Катю.
Це молоде, прегарне дiвча, — писала тiтка, — вносить з собою всюди життя i повинно тобi бути дуже пожадане в твоïм, як я собi уявляю, тепер не без причини дуже сумнiм настроï. Я би не пускала ïï вiд себе, але для таких молодих дiвчат добре пробувати вiд часу до часу i з поважними натурами, i добре розглянутися потрохи в свiтi. Неустанне пересиджування дома викликує меланхолiю, чинить дикою, а мужчини того не люблять; тому треба мати бачнiсть на все. У Лорденiв вона не може пробувати, бо Лорден страх (не думай, Наталонько, що вiн скупий, борони боже!) заздрiсний i не зносить, коли Леночка пестить кого iншого, окрiм його або своïх двох донечок. (Маленький хробачок вiд першоï жiнки вже умер; йому й так не було до життя, бо то було таке делiкатне, що над ним хiба сиди i хухай!) Тобi, дорога Наталонько, повiрила б я охотно Катю, бо ти бувала завсiгди поважною i умною, i навчилася певно ще не одноï красноï речi у такоï жiнки, як мала нею бути небiжка Марко. Тамтого року був Орядин у Маєвських, вiдвiдував i нас, i споминав, що ти живеш лиш з вибраними, расовими людьми. Прошу тебе, що це за люди? Чи мають добрi становиська? Побирають велику платню? I — не встидайся, Наталко! — чи тобi не трапляється нiчого? Я щось чула про тебе, та не знаю, чи правда, а то що ти маєш аж двох адораторiв122122, один пристойний, а другий бридкий, але той бридкий — славна партiя. Напиши нам о тiм, щоб ми веселилися з тобою. Коли б ти тепер ясних суконь не носила, то пришли ïх Катунi, вона ïх зносить, бо фарбувати не варто i лише матерiя псується, i т. д.
Я вiдписала на те зараз другого дня i, розумiється, не приняла тiтчиного проекту щодо вiдвiдин молодого прегарного дiвчатка. Замiсть того, просила я ïï приняти вiд мене двi гарнi, майже новi яснi сукнi, котрих я тепер не потребую i приняттям котрих зробить менi приємнiсть. Щодо расових людей, то ïх подибую дуже рiдко, вони дуже лихо плаченi, живуть в досить прикрих обставинах i одружитися ïм не легка рiч, бо мають досить оригiнальнi погляди на життя. Далi, що менi не трапляється нiчого, бо не шукаю нiчого, а щодо адораторiв — то ïï поiнформовано зле. Гарного адоратора нема в мене, а бридкий поплив десь аж до Єгипту i йому не сниться женитись з бiдною компаньйонкою, котра, впрочiм, анi ожидає того, анi не вiрить, щоб вiн щось подiбне зробив. Вiн гордий, а для неï має упокорення лише в любовi смисл, i тому нехай не ожидає нiхто з того якогось романтичного закiнчення i т. д.
I чи ж я неправду писала?
Чи Марко любить мене дiйсно? Тихими самотнiми хвилинами обгортає мене невимовна туга за ним i думки, що вiн мене любить, що тужить, може, так само за мною, наповняє мене якимсь упоюючим, несказанно гарним чуттям. Ох, я би так спочила на його грудi, я така втомлена!.. Аж вiдтак схаменуся: нi, нi, в мене iнша будучнiсть, не сонячна, мене жде боротьба, я це немов передчуваю, я ж лише на те родилася, i тому проч з всiма мрiями i спогадами! Радше взятися менi за суху тверду працю i боротися з життям. Все проче нехай зникне з-перед моєï душi i не обезсилює ïï!
XIII
В якийсь час по тiм вiдвiдав мене Орядин.
Мене це зчудувало, i я змiшалася в першiй хвилинi так, що аж смiшно було. Правда, вiн був i на похоронi, i оскiльки я тодi могла замiтити, здавався менi навiть сильно зворушеним, що поєднало мене з ним чимало, однак пощо прийшов вiн нинi до мене? З простоï цiкавостi знати, як я тепер живу?
Був у веселiм настроï, i я не бачила його вже давно такого.
Майже враз з ним прийшла i Оксана. Я була ïй дуже вдячна, що вмiла саме тодi заговорити, коли анi я, анi вiн не мали що сказати, взагалi, що прибула. Без неï не була би велася мiж нами яка-небудь розмова, мiж нас застряло вже раз щось, мабуть, навiки.
Розмова велася про паню Марко, про моïх кревних, про моє життя i про тото, що воно плило так тихо i незамiтно.
— Ви зле робите, що вiдтягаєтеся вiд свiту, — говорив вiн. — Життя таке барвне, має в собi стiльки iнтересноï всячини, що заняло би вас, певно, не одним до живого.
Вiн помирився вже з людьми. А властиво (при тiм усмiхнувся зневажливо) стали вони, люди, для його шаховими фiгурами, котрi укладає вiн на своïй шахiвницi до вподоби. Чого iншого не шукає вiн i не надiється нiчого особливого. Впрочiм, i не має причини вглиблятися так дуже в життя, воно на нiчо не здасться.
— Якоï нацiональностi є ваша шахiвниця? — спитала я. — Чи, може, вона iнтернацiональна?
Вiн усмiхнувся..
— Нi! — вiдповiв опiсля, — вона чисто украïнська, але менi видиться, що ви хотiли ще перше щось iнше сказати.
— Я хотiла сказати, — вiдповiла я, — що не вiдтягаюся вiд людей, лише вони самi вiдкидають мене вiд себе. Впрочiм, говорiм одверто. Не забувайте, що в менi не цiнять людини, лише цiнять становисько. В мене нема маєтку, нема мужа, а до того я компаньйонка, чи там гувернантка. Отже, є три причини, котрi спонукують мене неустанно коритися. Ви думаєте, що се так легко? Напр., не забуду нiколи, як мати одноï з моïх учениць, звичайна жiнка ще звичайнiшого урядника, пiдпихала менi руку до поцiлунку i казала: Ви можете колись до нас i на каву зайти. Бачите, щось таке обурює i огiрчує мене до глибини, i менi дiється при таких нагодах так, якби мене хто бив. Ах, я не вмiю гнутися i повзати! Впрочiм, — додала я, усмiхаючися з гордим вдоволенням, — маю я i кiлькох щирих товаришiв i працю; чого iншого не бажаю.
Вiн оглядав якiсь книжки на моïм столi. Про один дуже гарний, знаменитий новий твiр i не знав нiчого. На моє питання, чи багато читає, вiдповiв, паленiючи, що нi. Вiн тепер такий перетяжений працею, має стiльки вчитися, що та його колишня страсть зовсiм завмирає.
— А я чомусь думала, що ви мусите дуже любуватися в лiтературi, — обiзвалася Оксана.
Чому вона це думала? Так ïй здавалося. Тому здавалося, що вiн тодi мав той вiдчит.
О, той вiдчит — то ще давня праця, ще з зовсiм iншого перiоду його життя. Його присилували виступити з вiдчитом, i вiн рад не рад мусив на те згодитися. Тодi вiднайшов одну з давно писаних праць, переробив ïï i вiдчитав.
А вона думала, що вiн робив все те з iншоï причини. Що (тут усмiхнулася жартiвливо) займається женським полом, ïх критичним положенням i сучасними, т. зв. палючими питаннями...
О нi! Вiн навiть тепер сторониться вiд женського полу. (Менi пiд час тих його слiв кров, немов полумiнь вдарила в лице). Заходить лиш дуже рiдко в жiноче товариство.
А в неï саме нинi (побачивши його тут у панни Наталки) блиснула думка запросити його до одноï працi.
До якоï? Вiн дуже зацiкавлений.
Це не мозольна праця i вимагає лише знавцiв. Вона постановила собi видати спис книжок для жiнок, в котрiм подано би заголовки i змiст найлiпших творiв з усiх галузей наук, белетристики i т. п. Змiст мав би подаватися лише кiлькома словами, але так, щоби кождий, бажаючий щось розумного прочитати, знав iз спису вiдразу, що за рiч бере в руки, з якого часу, напряму i т. д. Це придумала вона собi таке для жiнок. Дуже, дуже много з них читали би охотно, але бiда в тiм, що не раз не мають що читати, а що гiрше: не знають навiть, до чого братися. Такий каталог був би дуже добрим пiдручником для них. Цю гадку подав ïй раз якийсь авторитет. Спершу здавалась вона ïй неможливою, безхосенною, i вона закинула ïï, але з часом переконалася-таки о ïï важностi i вважає ïï дуже практичною. Пощо ждати жiнкам з освiтою аж на якiсь вищi заклади науковi? Впрочiм, чи зможуть з них користати? Чи схочуть всi набувати фахову освiту? Само фахове знання не чинить ще, впрочiм, з чоловiка чоловiка, нi! Етичний елемент треба брати також на розвагу; треба його скрiпляти i плекати його. Скiльки жiнок проживає в таких закутках свiту, в котрих анi не зачуває нiчого, анi не научується; саме для таких став би такий пiдручник справжнiм добродiйством, бо навчив би ïх, що мають читати i т. д.
Чи це не було би добре? Нехай вiн лиш в оцю iдею вдумається, нехай скаже, чи на нiй нема чогось умного? Ïй обiцяло вже багато осiб взяти удiл в тiй працi, як: педагоги, iсторики, природознавцi, писателi i т. i., одним словом, люди знання. Вона хоче то заложити еn gros123123. Воно не може статися за 24 години, але вона мусить цю iдею зреалiзувати. Коли б ïй удалося ввести цей план в життя, то воно становило б найкращий раssus124124 ïï життя.
Вiн був потрохи зчудований характером цiєï справи, однак признав, що ïï думка знаменита. На жаль, у його нема стiльки часу, щоби мiг прилучитися до того гарного дiла. Вiн занадто невiльник свого заводу, а, крiм того, рад би позбутися всього, що носить назву iспит. Досi переслiдувала його недоля, а тепер хотiв би все здогонити, в чiм спiзнився.
Але, може, в його є якi ученi знайомi, може, i жiнки якi? — допитувалася знов Оксана.
— О, нi, нема! Нема нiяких!
А однак вона бачила його майже все з женщинами; напр., взимi з лижвами125125 на плечах!
Вiн дивився на неï через хвилю мов не своïми очима, паленiючи аж пiд волосся.
О, щодо того, то це зовсiм iнша рiч, вiдповiв. Дами, яри котрих можна його так часто бачити, це жiнка i донька його принципала. Вiн там немов дома i тому нема в тiм нiчого дивного, що товаришить ïм часто. При сих словах спинився його погляд тайком на менi. Я сидiла з спущеними вiями, слаленiвши ледве замiтно.
— I що ж це за дами? — питала з цiкавiстю Оксана. До якоï категорiï можна б ïх зачислити? Бо вона дiлить собi жiноцтво на категорiï, а то: на господинi, на ученi, на писательки, на артистки, на репрезентантки i т. д. Чи вони дуже iнтелiгентнi? Коли донька вдалася в батька, котрого вона знає особисто, то мусить, певно, бути дуже умна. Вiн чоловiк незвичайно бистроумний, а його бридке обличчя пригадує ïй все бюст Сократа. Впрочiм, жартувала, можна би в нiм ще й тепер залюбитися.
— Тi дами, — вiдповiв вiн, — суть лиш Ґаздинi i репрезентантки; донька дуже музикальна i танцює дуже гарно.
— Вона гарна, — щебетала свобiдно молода жiнка, — але дуже зарозумiла.
Вiн удав, що не чує ïï.
— Вона має бути багата, — говорила далi Оксана, — i має мати дуже багато поклонникiв!
Вiн здвигнув плечима. Що це його обходить? Опiсля вiдповiв лаконiчно, що так, i вдивився уважно у кружки диму iз своєï сигари. — Це i чинить ïï деколи iнтересною, — докинув ще.
— Оскiльки?
— Ну, коли вона вiдпекується вiд женихiв. Вони не мутять цiлком ïï душевного настрою. Вона така певна в своïм поведеннi, думки ïï такi виробленi, i вона так розумiє кермувати ними, мовби вони лиш на те були, щоби ïй пiддавалися...
— Отже вона — царiвна! — кликнула Оксана (а я так i прокинулась при тiм словi), а опiсля додала зниженим тоном, мов в задумi: — Вона полька.
Вiн вiдповiв, що полька.
Вона не прилучилась би до ïï проекту; правда, що нi?
О нi! Вона не займається такими справами. При нiй не приходить чоловiковi навiть на думку щось подiбне. Вона не розумiє таких iдей. Але вона проте вcе свiдомий, скiнчений характер. Вона належить, до тих iстот, котрi беруть життя так, як воно є; не дивиться та його, як на який тяжкий обов'язок або на яке марне дiло. Одним словом, вона вiрить в iснування щастя. Це подобається йому в неï. Впрочiм, вона його нiчо не обходить.
Мiй погляд спинився на нiм повно, довго. Чому накидувалося менi знов якесь прикре немов почуття, немов пересвiдчення, що ми вiддалилися ще дальше вiд себе?
— Ми всi хотiли би вiрити в iснування щастя, або, може, i вiримо всi! — обiзвалась я, усмiхаючись. — Хто знає?
— Ну, так, вiрити! Але не кождий має дар бути щасливим, а в неï є до того дар, — вiдповiв вiн. — Суть рiзнорiднi натури...
Саме в тiй хвилi почав старий стiнний годинник вигравати якусь мелодiю. Цей годинник остався менi по бабунi, я взяла його з собою сюди до панi Марко. Одного разу — ще дома — коли Орядин прийшов був в якiйсь справi Маєвського до нас, т. є. до вуйка, чув, як цей годинник грав. Запевняв мене тодi при вiдходi, що прожив дуже милий вечiр...
Тепер замовк, мов на розказ, разом з нами i, прислухаючись грi, потонув в якусь задуму.
Оця нiжна безпретензiйна музика дзвенiла, мов прегарна казка з давнiх, минулих часiв. Вона оповiдала гармонiйно i мило якусь простеньку, поетичну подаю. Надала нам нiби iнший взiр i слух i наповнила
серця якимсь тужливим сумом...
Чи це була оця мелодiя, котру вiн тодi чув.? Тодi, коли життя лежало ще перед ним, повне надiй i блиску, а я, спрятавшися в незамiтний кут кiмнати, слiдила за ним мовчки, неустанно гарячими, ожидаючими очима, слiдила о кождий його рух!
Його очi шукали тепер мого погляду, а коли стрiлися, налякалися ми обоє.
Опiсля сказала я трохи нервово:
— Оця музика пригадує менi завсiгди мою дорогу бабуню, а коли нагадую ïï, обгортає мене глибока туга за спокоєм. Що це таке може бути? — А трохи згодом i немов по хвилевiй задумi додала я: — Менi такi цiлком старенькi дами симпатичнi. В своïй тихiй простотi i побожностi були такi коректнi i великi, напр., так, як моя бабуня. Ви ïï не знали, пане Орядин, але в неï був дуже сильний дух, i вона була дуже справедлива.
— Ïï чоловiк був вiйськовий, — споминали ви раз, Наталочко, правда, — закинула Оксана.
— Мiй дiд був капiтаном. Бабуня оповiдала, що жила з ним так прегарно! Твiй дiд (оповiдала менi раз, не пригадую собi вже, при якiй нагодi) був нiжний i привiтний супроти мене: взагалi не бував нiколи таким, як теперiшнi мужчини, що попросту не мають лиця, що перед ним мусять дiвчата упокорюватися! О, вона не любила, як казала, модних мужчин!
— Це правда, — обiзвалася задумчиво Оксана, — теперiшнi подружжя iншi; навiть i щасливi подружжя.
— Вiрнiсть виходить з моди, — говорила завсiгди бабуня журливо.
— Цього я не сказала би, — закинула молода жiнка, — але тепер всi такi всезнавцi, такi зiв'ялi! Я не знаю, але мене обгортає сум, коли чую не раз, як наша молодiж кепкує собi з старих. Оця безiлюзiйнiсть наших часiв змоглася вже аж до крайностi i робить людськiсть не раз брутальною, а молодiжi вона зовсiм не до лиця. Може бути, що саме тепер панує лиш дух тверезостi i ума, але чи i добра? — Опiсля додала з вiдтiнком гiркостi в голосi: — Те, що я кажу, дише також старосвiтчиною, правда, пане Орядин?
— О, щодо того, то я згоджуюся зовсiм з вами! — вiдповiв вiн. — Для мене нема нiчо прикрiшого над недозрiлу фiлософiю!
Що звете ви недозрiлою фiлософiєю? — хотiла я в нього спитати, однак замовчала. Саме в тiй хвилинi почувся був сварливий голос жiночий, лоскiт отвираних i запираних дверей, i незадовго по тiм вiдмикнулися дверi моєï кiмнати, та увiйшла моя комiрниця.
Це була румунка, молода, маюча, бездiтна жiнка, що спровадилася з своïм мужем, iнженером при залiзницi, на якийсь час до Буковини. Виглядала в сiй хвилi розлючена, однак, побачивши у мене мужчину, погамувалася. З Оксаною познайомилася вже давнiше в мене.
— Я подивляю ваш смак, панно Верковичiвно! — говорила лихою Нiмеччиною галасливо, коли познайомилася з Орядином. — Пощо тримаєте таке страховище, як оця ваша Дiана? Чи знаєте? О один волосочок, а була би роздерла мою дорогеньку масюпцю Фiтiцу! (так звалася ïï сучка). Роздерла б цiлком! Вона так налякалася, що й передо мною ховається. Мене то так розлютило! — Сказавши це, кинулася на софу i шпурнула шнурок якихсь коралiв, котрих не пускала, пiсля звичаю свого краю, майже нiколи з рук, на стiл вперед себе, мовби була на смерть утомлена.
— Страх!
Я почала ïï жалувати, так само Оксана i Орядин. Орядин придивлявся ïй з великою цiкавiстю, румунка не слухала нас.
Вона була i чим iншим утомлена, не лиш тим. Це дурниця, з цього не робить собi вона нiчого, i воно хiба лише пригадало ïй все проче, що ïï тут нищить! Я, Наталiя, знала це вже. Менi говорила вона о тiм справдi вже сотню разiв, говорила при кождiй стрiчi.
Нехай собi лиш хто-небудь уявить, як ïй тут дiється. Тут мусить вона сама ходити за глупими орудками для кухнi i дому, а там у них ходив ïï муж. (Там все ходять по такi орудки мужчини). То псує ïй за кождий раз гумор на цiлу днину, а наостанку находить таке, що все, що купила, купила зле. Нинi лучилось ïй знов таке. До лиха! Вже щоправда, а тут i пудру не можна дiстати доброго!
Ми розсмiялися, а вона, нiби все ще гнiвна, говорила дальше.
Дiйсно тут чується вона дуже нещасливою i плаче вже вiдтепер, що буде мусила, може, ще з пiвроку тут мучитися. Вона властиво не знає, що собi ïï муж думає! Ох, що за глупота бути iнженером!
Орядин замiтив, що ïï муж пробуває, певно, дуже часто в дорозi.
— Розумiється, що в дорозi. Вдома вiн майже гiсть. Кажу вам, я гину з нудьги!
— Чим займаєтеся звичайно? — спитав ïï.
— Чим? — спитала зчудована i видивилася на його своïми гарними, блискучими чорними очима. — Чим же маю займатися? — А по короткiй задумi, пiд час котроï гризла своï червонi викоченi уста, вiдповiла: — Часом гафтую, деколи печу сама тiстечка (тепер не варю дома, бо до тих слуг нестає менi сили), п'ю чорну каву, виходжу на прохiд, переглядаю журнали, бавлюся з Фiтiцею, курю... що ж маю робити?
— Дiйсно, що ж маєте робити! — сказав Орядин.. — Так самiй жити!
— Не правда? — звернулася вона до його живо, мовби почула з його слiв вiдгомiн свого душевного голосу. — Нема до кого й слова промовити. Дома, в Яссах, та хоч i остаюся сама, та вже маю своïх знайомих, маю хоч з ким пiти до театру, а тут! — Вона усмiхнулася глумливо. — Тут наробили би моï знайомi жiнки такого крику, коли б я пiшла з яким мужчиною сама до театру, що аж мiй муж налякався би! Чисто мiщанськi догляди! Як же менi тут жити?!
— На вашiм мiсцi я не робив би собi нiчого з того! — сказав Орядин. — Жив би собi пiсля вподоби. Що мене чиïсь погляди обходять?
— Я собi навiть так думаю, — вiдповiла вона згорда. — Я не привикла жити мов на шнурку. В нас уживають жiнки iншоï свободи, роблять, що хотять. В нас i не дивує то нiкого, коли чоловiк з жiнкою розводиться, а тут...
Послiднi слова сказала з лютiстю, неначеб хотiла розвестися з своïм чоловiком, а люди дивуються, i те здержує ïï вiд розводу.
— Так, так, — звернулася до мене i до Оксани. — Ви iншого життя не знаєте. Ви не знаєте, що то значить свобода. Не раз як зайду тут до одноï з моïх кiлькох знайомих, то менi аж волос на головi дибом стає. Жiнки i варять самi, i прятають в хатi, i шиють, i бавлять дiти, i вчаться — все нараз! А коли який мужчина вступить в хату, то втiкають, якби на них налетiв самий нечистий. А вже забавлятися з мужчинами, то — вай дi мiнi шi дi мiнi!126126 I, похитуючи жалiємо головою, розсмiялася; — Нi, я дякую за таке життя!
Нараз звернулася до Орядина.
— Чого дивитеся так на мене! — I при тих словах вдивилася на його сама ожидаючим поглядом.
— Чи я дивився?
— Розумiється! — Вона говорила в симпатичнiм, а заразом роздразнюючiм тонi. — Лучче скрутiть менi сигаретку i оповiджте що-небудь iнтересне. На те я й прийшла сюди. Чи ви не румун? — спитала його, хоч добре знала, що вiн украïнець.
— Нi.
— Ну, я думала, що ви румун, бо ви такi смаглявi.
Вiн усмiхнувся i сказав, що украïнець.
Ах так! Москалiв вона знає, але украïнцiв нi, хоч знає, що вони мають прекраснi пiснi. До них до Молдави заходять украïнцi з Буковини на роботу, а вона, прибуваючи не раз влiтi на селi, мала нагоду чути, як спiвають, звичайно гуртом, при роботi. Вiд одноï молодицi, що вмiла дуже добре по-румунськи, навчилася щось трохи пiсень. Вона зараз, заспiває деякi, нехай вiй послуха; i не надумуючись, довго, почала пiвголосом:
Задзвенiло, загудiло на панськiй долинi,
Пiшов голос попiд колос по всiй Буковинi...
А вiдтак перервала i сказала:
— Нi, цiєï не знаю добре, але одну веселу знаю добре, бо вона дуже мене розсмiшує. — I схиливши кокетливо голову вбiк, почала:
Ти до мене не ходи, нехороший враже,
Я за тебе не пiду, бо мати не каже.
Ти до мене не ходи, не псуй собi ночi.
Я за тебе не пiду, бо ми ся не хоче.
Ти де мене не ходи, не псуй собi грошей
Я за тебе не пiду, бо ти нехороший.
Ти до мене не ходи, я тобi не рiвна,
Ти простого хлопа син, а я деканiвна!
Так спiвала вона, перериваючи пiсеньку веселим смiхом, а опiсля забалакала знов про щось iнше, а балакаючи задавала питання, на котрi не ждала вiдповiдi. При тiм гралася своïми коралями, мов дитина, а курила тютюн, як турок.
Я занялася самоваром. Вона була так напудрована, а уста були в неï такi незвичайно червонi, що й встидалася за неï.
— Чому варите заєдно самi чай? — спитала в мене нараз. — Чому не заставляєте до того своєï староï Домки? Гу, який це страхопуд! — додала, нiби жахаючись. — Дивиться на мене так дивно, що менi насувається iнодi думка, що вибила би мене, коли б мала яке право до мене!
— Я люблю те сама робити, — вiдповiла я ïй спокiйно, не звертаючи увагу на ïï послiднi слова. — Це не трудна робота. Крiм того, не хочу староï жiнки занадто трудити, вона й без того обслугує мене бiльше, нiж повинна за свою платню. Прив'язалася до мене, бог знає чому, i вештається задля мене i так досить!
— О ви! — кликнула румунка з якимось усмiхом, про котрий не можна було знати, чи вiн добрий, чи злий. — Ви не знаєте, що з такими людьми не варто бути добрим? Мужик все мужиком!
— Ну, це рiч погляду.
— Ах, що там рiч погляду! Коли хто вже раз слугою, то нехай обслугує, а коли хто вже раз паном, то най панує. Це також щось боже у вас, чого я не терплю. У нас iнакше; бодай я не журилася би много такою старою квiткою. А рrороs127127, — додала пустотливо, — чи не вмiє вона припадком ворожити?
— Не знаю. Не питала в неï нiколи про те.
— Бо, бачите, в неï уста все затятi i аж викривленi, чоло зморщене, погляд мрачний. О панно, панно Верковичiвно, вона мусить займатись ворожiнням!
— Я би цього не сказала! — вiдповiла я. — Але знаю, що вона змiнилася, як сама оповiдала, вiд часу, коли стратила своïх двох синiв в страшний спосiб. Старшого, котрий був чемний i добрий, гординя своïх родичiв, застрiлив молодший, вже змалку лихий. Сидiв довго, довго в арештi, а вона, щоби собi хоч того урятувати — не вiрила, бiдна, що це справдi рiдний брат зробив — крутила в судi, куди ïï також покликували, говорила неправду, i за то також покутувала. По менi мороз проходив, коли розповiдала менi це. Тепер чоловiк ïï лежить у шпиталi, а вона ходить на роботу i з того удержується. Тому в неï погляд мрачний, i тому, може, пригадує вам вiдьму.
— Це ще i трагiчне, — замiтила румунка, а по якiйсь хвилинi задуми сказала: — В нас то хоч ворожка розважить чоловiка, коли йому нудно, а тут!
Вона звернулася до Орядина i попросила його защiпнути ïй бранзолетку на правiй руцi, котра в тiй хвилинi розiмкнулася. При тiм сперла свою гарну, бiлу, перстенями украшену руку на його колiно, i незважаючи на те, що вiн, защiпивши бранзолетку, взяв ïï руку в свою долоню i нiби дивився па якийсь перстень, говорила далi: — В нас майже кожда селянка вмiє ворожити. Не раз iдеш i подиблеш кусник якоï шмати або що-небудь iнше, то сам не знаєш, яким чином опинилось воно тобi пiд ногами i чому. О, в нас розумiються на ворожбi соmme il faut128128!
Я усмiхнулася.
— Не смiйтеся, нi! — говорила вона зовсiм поважно. — Впрочiм, ви переконаєтеся о тiм самi; ми поïдемо конче на село! — Тут звернулася живо до Орядина i Оксани i заявила ïм, що з поворотом до Румунiï забере мене з собою, — Це добра думка в мене, не правда ж?
— О, певно! — вiдповiв з поспiхом Орядин. — Панна Верковичiвна забавилася би там, повеселiшала i прийшла би до сили по послiднiх напруженнях.
— Ще й як прийшла би до сили! — I з тими словами румунка розсмiялася. — Вона вiддасться там, пане Орядин! Я вишукаю ïй там якусь партiю, якого гарного боярина, i той виб'є ïй всi книжки з голови. Хто ж бо бачив щось подiбне, щоб дiвчина сидiла як писар при столi? Фе!
Вона сказала це так комiчно, що ми мимоволi розсмiялися. Орядин присунувся ближче з своïм крiслом до неï i грався ïï коралями. Вона це замiтила.
— Що варте таке життя, а то ще для дiвчини? То вже мужчина на те, щоби ломив собi голову над книжками; жiнка на те, щоб лиш любила. Представте собi лиш, пане Орядин, як ученiй заявити любов? Як можна з нею взагалi про любов говорити? Чи ви говорили би?
Вiн спаленiв i розсмiявся вимушеним, голосним смiхом.
— Бачите? — кликнула вона трiумфуюче.
— Бачу, — вiдповiв вiн все ще зi смiхом, а опiсля додав: — Якийсь поет каже десь: Життя — то нужденна комедiя, повна глупоти i слiз, а я, Орядин, додаю, що було би ще нужденнiше, коли б не було тiєï крихiтки любовi, що сама одна осолоджує i прикрашує життя та надає йому вартостi.
— Чуєте, панно Верковичiвно, чуєте, що пан Орядин каже? — запищала вона до мене, а я звернулася в тiй хвилинi до вiкна, щоби укрити легкий рум'янець, що виступив менi бог зна з якоï причини на лице.
— Чую, — вiдповiла я.
— I що ж скажете ви тепер?
— Скажу тепер так, як казала i перше, що найкращим часом в життi є справдi час любовi. Зазнавати любовi дуже гарно, розумiється, кому судилося!
— О, любовi можна все зазнавати, коли тiльки хто хоче!
— Так ви думаєте? Я гадала трохи iнакше!
— В-и! Ви такi божi, що думаєте все iнакше, як звичайнi люди! — закинула з легким, глумом.
— Любов — то поважна рiч, хоч би i в жартi, — остерiгала Оксана напiвповажно, напiвжартом.
— Ну, так, — обiзвалася румунка не надумуючись, а по хвилинi додала: — Я не можу казати, що не люблю мужчин, коли люблю ïх. Не можу говорити, що не люблю товариства, кола люблю його. Не можу казати, ще монаше життя — то мiй iдеал, коли таким не є. Не можу казати, що писання, хоч би i одного листа, ущасливлює мене, коли, противно, нудить мене на смерть.
Всi ми смiялися.
— Ви справдiшня жiнка, наскрiзь жiнка! — замiтив з тонкою iронiєю Орядин.
— Це правда! — вiдповiла румунка. — Така. правда, як, напр., те, що гину з нудьги, що тужу за своєю батькiвщиною, за своïм товариством, i знайомими!
— Шукайте розривки, робiть знайомства! — радив Орядин.
— О, знайомства! — закликала вона насмiшливо. — Тутешнi жiнки не мають нiколи часу, i не побачиш ïх нiколи, i не дiждешся ïх нiколи!
— Це правда, — вмiшалася Оксана. — Нашi жiнки працюють дуже тяжко.
— Ах, вони кухарки!
— На жаль, i то правда! — вiдповiла Оксана.
— Але вони самi тому виннi.
— Тi, що не хотять вiрити в поступ, у то, що ïх положення може полiпшитися, тi виннi!
— Я не знаю, як ви то розумiєте, панi Оксано, — закинула живо румунка, котра не зрозумiла ясно слiв молодоï жiнки, — але я вам кажу, що я думало. Вашi жiнки — то як фiалки, але на фiалки не дивиться жоден мужчина. Про красу i запах ïх говориться лиш, але нiякий мужчина не любить ïх справдi.
Орядин усмiхнувся двозначним усмiхом.
— Не смiйтеся, мiй пане! — кликнула майже люто. — Чи те, що я говорю, може, не правда? Може, оженитеся ви з фiалкою?
Вiн спаленiв, перестав усмiхатися i спитав:
— Звiдки я це можу знати?
— О, це знаєте ви вже тепер дуже добре! — вiдповiла вона.
— А звiдки знаєте ви це? — спитав знов.
— Такi речi знаємо ми дуже добре! Ми знаємо, напр., дуже добре, що мужчини приписують нам, жiнкам, прикмети, яких ми зовсiм не маємо в тiй самiй мiрi, що й вони. Приписують ïх нам тому, щоб, оженившися з нами, мали за час вигоду. Чого ж запевняють неустанно, що покора, скромнiсть, податливiсть, лагiднiсть, м'якiсть, .боязнь — жiнцi до лиця, коли переконують нас трохи не щогодини, що ïм подобається якраз противне, а то — дух, дотеп, кокетерiя, живiсть, гордiсть i т.д.
Орядин не вiдзивався, хоч не зводив з неï очей.
— Так, так, дивiться лиш на мене (i усмiхнулася), пане Орядин, ми це знаємо дуже добре, i лиш панна Верковичiвна, мабуть, цього не знає. Але коли прийде до мене, то я ïï навчу жити життям жiночим, привчу жити любов'ю. З своïх книжок не навчиться того нiколи; з книжками вона й не зайде далеко. Мужчини бояться учених жiнок, бо думають, що вони не давали б ïм нi ïсти, нi пити; а глупi фiалки взяли собi то до серця i думають, що здобудуть собi дiйсно щастя, коли стануть кухарками; та й варять, бiднi, та й печуть самi так, що поварили вже всю свою красу i ум, своï найкращi лiта i будучнiсть своïх доньок...
Вона урвала, розсмiявшись якимсь пустим, зловiщим смiхом, i встала.
— Iду далi, — сказала, — треба ще пiти в мiсто та купити дечого, а вiдтак хочу ще нинi пiти до театру, бо далi-далi перестануть грати.
Орядин пiднiсся живо.
— Маєте вже бiлет?
— Бiлет? Нi, ми маємо ложу.
— Шкода, я хотiв вам чим-небудь прислужитися. I Орядин нiби посумнiв.
Вона усмiхнулася i вдарила його .свавiльно коралями по плечах.
— З вас великий фарисей! — сказала. — Впрочiм, коли хочете менi прислужитися, то ходiть зо мною до мiста i поможiть нести коронки129129, бонбони130130 i вахляр131131. Взагалi дозволяю вам, коли будете чемно поводитися, вiдвiдувати мене; розумiється, — додала iронiчно, побачивши на моïм лицi здивування, — що аж тодi, коли мiй муж поверне. Приведiть i кiлькох дотепних товаришiв з собою, мiй муж грає дуже радо в шахи, а й я не нудилась би так.
Вiн склонився перед нею глибоко i заявив з сiяючими очима, що буде старатися вчинити ïï волю i що i вiн грає дуже радо в шахи.
Так? То, може, вiн навчить ïï цiєï гри, бо в ïï мужа нема терпеливостi i вiн любить лиш з готовими грачами грати...
Вiн склонився удруге, а вона, звинувшися, мов та гладенька гадина, та зiбравши одною рукою елегантськи довженний шлейф, подала другу руку Оксанi на прощання, а менi надставила з несказанно грацiозним рухом голови уста до поцiлунку.
Я чогось змiшалася, спаленiла, а вiдтак, приступивши до неï, поцiлувала ïï.
Вiдтак пiшла.
Попрощавшися з нами з поспiхом, пiшов i вiн, заявивши, що має в мiстi також якусь справу до полагодження.
Я стояла ще на тiм самiм мiсцi, на котрiм цiлувалася з румункою, i холодила долонями лице, що палало в мене мов вiд огню. Оксана квапилася докiнчити якусь квiтку i, зiгнувшися над гафтом майже вдвоє, не бачила гiркого усмiху, що грав бiля моïх уст...
— I що ж, Наталонько? — питала спокiйним голосом, не вiдводячи очей вiд роботи.
— Нiчого.
— Вона не дурна.
— Нi, але й не розумна!
— Ну, так.
— Але зате яка ж гарна i принадна.
— Так, але й другi є гарнi i принаднi, а вона яка ж неiнтелiгентна!
Я мовчала.
— Хоч те, що говорила про фiалки, правда.
— Правда, Оксано, але й вона не ступає тою дорогою, що веде до щастя.
Молода жiнка пiдвела очi i поглянула спокiйно на мене.
— Котра дорога веде до щастя? — спитала.
Я здвигнула плечима: — Того не знаю! Але прецiнь мусить якась дорога вести до щастя; дорога любовi, — додала я насмiшливо.
— Думаєте? Може...
Трохи згодом i понурившись знов у гафт, додала:
— Вони пiдуть також дорогою любовi. Ви завважили, як вони вiдразу порозумiлися?
— Ах, так! — вiдповiла я. — Але вiн прецiнь не може ïï поважати!
— О, мужчини люблять i без поважання; впрочiм, вона й не жадає чого iншого як любовi. Пощо цiлувалася вона з вами? Я була би ïï трутила вiд себе. Ходiть сюди, нехай зберу поцiлуєм назад те трiйло, що вона зложила своïм фарисейським поцiлуєм на вашi чистi уста, i не давайтеся ïй нiколи цiлувати!
Я схилилася удруге, i нашi уста злучилися довгим щирим поцiлуєм.
— Тепер був би... була би панi Марко з мене задоволена, — прошептала бiльше до себе, а вiдтак сказала вголос: — Ви не замiтили, стрiляла за вами очима i за ним, чи вiн споглядає зчаста на вас. Але i вiн, Наталко, i вiн не подобається менi.
— Чому? — спитала я стиха.
— Я вже знаю, чому.
— Що вiн був повинен остатися? — говорила я несмiливо.
— О, нi, не з тiєï одноï причини, але так взагалi. По-перше: чого прийшов до вас тепер, коли нiби погорджував вами, а щонайменше старався вас переконати, що ви йому байдужi? Чому не вiдвiдував вас, коли жила ще Марко? Те, що був на похоронi, iнша рiч, хоч був би лiпше зробив, коли би був не прийшов. Менi видиться, що явився тодi з цiкавостi; з якоï? То вже моя тайна чи властиво комбiнацiя. О, вiн стратив вже той змисл чистоти, котрий лучив вас давно. Ах, Наталочко! — додала журливо. — Я журюся тим, що ви його любите!
— Я не люблю його, Оксано! — вiдповiла я непевним голосом.
— Не любите? — повторила вона i дивилася питаючим поглядом на мене. — Я вам не вiрю, бо ви дивна натура. Вжившися цiлою душею в його iстоту, любите його хоч не так, як давно, але любите фантазiєю, плекаєте фантазiєю то чувство.
— Нi, Оксано!
— Нi? Це було би гарно, тим гарнiше, що вiн вашоï любовi не гiдний, i воно було би лiпше для вас, однак признайтеся, що вiн впливає на вас своєю iстотою!
Я здвигнула згорда плечима.
— Ну, так, до цього я признаюся. Вiн впливає на мене так, як якась музична штука, котрою чоловiк раз упивався, а вiдтак по якiмсь часi чує ïï знов. Другий раз не робить вона на його то саме враження, але зворушує-таки в нiм деякi струни; вона ж йому знайома! Ах, Оксано, вiн дитина тiєï самоï нацiï, що й я!
Вона усмiхнулася смутно i сказала пiвголосом:
— А я би хотiла, Наталочко, щоб ви любили кого iншого.
Кого? — я не питала. Спаленiвши сильно при ïï словах, я вiдвернулася вiд неï i мовчала. В менi забилося серце, неначеб мене зловив хто на лихiм учинку. Я знала, що вона мала на думцi Марка, але я не могла о нiм з нею говорити. Менi здавалося все, ще коли говорить зо мною про його, старається зазирнути в мою душу, щоб вiдтак донести о станi ïï йому. А того я не хотiла. Нi, нi за що в свiтi нехай не дiзнається вiн, що любити любила я властиво його, що з довiр'ям зверталася душа моя лиш до його, але що я берегла ту тайну в глибинi серця i о нiй не смiв нiхто дiзнатися. Ах, я була дитина, коли думала, що його розгнiвало моє знайомство з Орядином! Що це могло його обходити? Непоборима сила тягнула мене до його, до спокiйного, до вiрного, до аристократа духу, i я вiдчувала, що в пожиттi з таким чоловiком можна вiдзискати душевний супокiй i пiзнати те, що зветься щастям, а вiн вiдопхнув мене i тепер осталась я, мов без весла в човнi...
Орядин?
В мене зморщилися мимоволi грiзно брови, i я зiтхнула. Вiн — то пiсня мого люду, i я все буду оживлятися при ïï звуках, буду або радуватися, або тонути в сльозах, а Марко... нi, над ним спинятися думками не слiд. Ах, яке ж щастя, що мiж нами лежить море!..
Я не помилялася; Оксана писала до його, вона зрадилася раз сама з тим передо мною, але це не поможе йому нiчого. Нехай пише йому, що я люблю Орядина, серце його нехай кривавиться, як моє, щось таке бодай пригадує людинi, що вона живе...
— Так, так, Наталко, — говорила Оксана далi, коли я не вiдзивалася до неï, потонувши в думках. — Я хотiла би, щоб ви любили кого iншого, а Орядина викинули з серця. З ним не були би ви щасливi. А рrороs, — додала зараз живiше, — панi Марко знала про вашi колишнi вiдносини до його?..
— Знала, Оксано, або що?
Вона усмiхнулася.
— Чи вам не приходило нiколи да думку, як вона тi вiдносини розумiла?
— Розумiла ïх так, як я, — вiдповiла я, зчудована тим питанням, — а то, що ми розiйшлися ворожо i що перед кождим з нас лежить iнший шлях, кiнцi котрих не зiйдуться, мабуть, нiколи!
Вона розсмiялась тихо.
— Ви помиляєтеся, любко, — вiдказала хитро. — Вона була майже переконана, що з вас i Орядина вийде пара, i вона не мовчала об тiм, Наталко!
— Кому говорила о тiм? — спитала я з нетаєним страхом, i в менi наче дух заперло... Ах, я вже вiдгадувала все...
— Свому синовi говорила о тiм...
— А вiн повiрив?
— Спершу не вiрив, але тепер вiрить.
— I що ж, Оксано? — спитала я, силуючись надармо усмiхнутися.
— Що ж! Чи вам залежить на тiм, щоб Марко знав правду?
Я не вiдповiдала. Здвигнувши гордо плечима, я мовчала з опущеними вдiл очима i упрямо стуленими устами.
— Це не добре, що ви такi гордi: вiн також такий, i вiн не накинеться вам нiколи!
— Чи маю я тому коритися?
Ïï лице прибрало нараз вигляд холодний, i вона сказала спокiйним, рiшучим голосом:
— Отже, ви любите Орядина?
Я все ще мовчала. Я немов завзялася не вiдповiдати на ïï питання, не виявляти ïй своєï душi i оставити ïï будь-що-будь в несвiдомостi. Чувство упрямостi, котре заволодiло в сiй хвилинi мною, було таке сильне, що я чула, що переможе в менi i голос серця. Чи це добре було, я не думала, менi було це навiть байдуже.
— Любите все ще в нiм те, що мав давно, а чого вже тепер не має. Ах! — сказала нараз з нетаєним жалем. — Ви належите також до тих, що живуть бiльше чувством, як умом, i котрих треба провадити, мов малих дiтей. Тепер здалося б вам десь виïхати, розiрватися132132, вiдсвiжити ум, пiзнати iнших людей, а ви загребанi, спрятанi, мов в улiю, бачите лише його!
— Чому ви менi оце говорите, Оксано? — спитала я в неï не без докору.
— Бо менi вас жаль, i я вас люблю, як свою рiдну сестру. Я не повинна се говорити, але скажу. Ви нiколи не могли жити цiлковито. Ви виростали, як та квiтка, прикрита склянкою, що не розвивається безпосередньо пiд впливом сонця — i се мститься на вас. Справдi, ваша сила вичерпається або перетвориться в щось хоробливе. Нi, вона перетворилася уже. Любов ваша до Орядина, це вже якийсь нездоровий об'яв, i я боюся, що вона поконає колись i ваше горде серце i ви пiддастеся ïй!
Я стояла перед вiкном, горда, холодна i з поблiднiлим лицем.
— Не бiйтеся, Оксано, — вiдповiла я, а серце моє смiялося: З любовi до Орядина, з любовi до його... ха-ха-ха! I вона вiрила в то справдi?
— Я не боялась би, коли би не знала вашоï чудноï, неспокiйноï, незадоволеноï натури! — закинула.
— Ви забуваєте, що менi остається, окрiм любовi, ще одно, а то лiтература, — сказала я.
— Ну так, я се знаю. Однак... — i усмiхнувшись сумно, вона урвала. Мабуть, не хотiла заявити своïх думок, котрi були часом i моïми думками. А то, що моє одностайне, безсонячне життя вiдiб'ється колись на моïх письмах, ба що се й не може бути iнакше i не принесе менi також щастя. Що сили улягнуть справдi впливам обставин i вийде зi всього щось недозрiле, може, й хоробливе...
Трохи згодом розсталися ми, i я лишилася знов сама. З болiсно зморщеним чолом i затятими устами дивилась я довго ще за нею, але думки моï пробували деiнде. Спершу далеко у того, котрий не накинеться i менi, а вiдтак у Орядина. Це було смiшно, коли вона думала, що я люблю його, але говорила правду, що я любила його фантазiєю. Напр., тепер! Я вдумалася в його iстоту, в його минувшiсть, в свою минувшiсть, i чула, що вiн не був менi справдi цiлком байдужим. Вiн зворушив мене болiсно, i моï мислi лiтали кругом його. Пощо приходив вiн? Що сталося йому, що звернувся знов до мене так, якби мiж нами не було нiякого непорозумiння? Може, вiн iронiзує собi з мене? Це було правдоподiбно, бо його поведення з тою легкодушною жiнкою, через котру забув, що прийшов до мене, пiсля всього, що мiж нами сталося, свiдчило ясно за тим.
Мене обгорнуло огiрчення. Я обставала за ним перед Оксаною, вступалася за ним перед Марком, зносила пiдозрiння, що вiн мiй бог, а вiн має собi кпити з мене? Чи це можливо? Взагалi, що я собi думаю? Чи з того, що вiн син мого народу, виходить, що я мушу думати про його i терпiти за його? Радше звернуся до тамтого, котрий, коли що любить, любить вже навiки. Але тамтий гордий i радше зречеться свого щастя, нiж накинеться менi або розiрве зв'язi мiж Орядином i мною! Вiн буде мовчати, а я не створю також уст. Тепер менi ясне його чудне поведення, але ясне i це, як лихо розумiла мене панi Марко, котра чувала над його i над моïм щастям! Хитаюся мiж обома, а не належу жодному. Чому було все так безсонячне, невикiнчено? Або оце чувство самоти — ух, як воно мене придавлювало!
Я почала терти нервово руки i ходити по хатi. Це чинила я майже несвiдомо все тодi, коли мене взяла розпука або неспокiй.
Чи все те було наслiдком способу мого думання, чи тому, що я жила сама i була незамужня? Марко говорила стiльки разiв, що чоловiк i жiнка повиннi iти разом, що одно доповняє друге — чи це дiйсно так? Менi пригадується фiлософування молодоï малярки, котра заєдно каже, що чоловiк з незвичайними спосiбностями ума не повинен в'язатися за нiяку цiну в свiтi з другою iстотою; що вiн повинен розвиватися сам, без впливу тоï другоï iстоти, щоб не пiддатися з часом, не статися рабом того впливу, i жити самому, щоб не стратити свого властивого характеру.
Не знаю, по чиïй сторонi правда, але вiдчуваю ясно, що одно стане менi спасiнням, а то праця! Слава тобi, боже, що вона остається менi i що я можу в нiй шукати щастя. Коли потопаю в нiй цiлою душею, тодi всi, що заколочують мiй спокiй, вiдходять вiд мене далеко-далеко, i я не чуюся анi самотньою, анi непотрiбною, але, противно, чуюся мiцною, самосвiдомою, спокiйною...
Тут кiнчиться Наталчин дневник.
XIV
В три недiлi пiзнiше появилася румунка з Орядином в театрi в ложi. Побачивши десь помiж видцями Оксану i Наталку, вона нахилилася до Орядина i прошептала:
— Отже, вона тут; таки послухала i прийшла. Знаєте, вона властиво дуже гарна i могла би мужчинам дуже подобатися.
По його лицi пробiгла полумiнь.
— Ну так, — вiдповiв змiшанiй, мов приловлений на забороненiм учинку.
— Ви знаєте, про кого я говорю? — спитала вона.
— Про Верковичiвну.
— То ви слiдили за нею? — скликнула майже вголос.
— Але ж ми, очевидно, в однiй i тiй самiй хвилинi замiтили ïï... по волоссю! — вiдповiв з притиском i холодно. — Прецiнь ïï волосся мусить впасти в очi!
Ïй причулося, що в його голосi при послiднiх словах крилася злоба, i то успокоïло ïï.
— Але вона не вiддасться, Васiллi!
— Нi, — вiдповiв сухо.
— А знаєте, чому?
— Чому?
— По-перше, тому, що поводиться так гордо, мовби походила прямiсiнько з князiвського роду, а по-друге, вона зовсiм убога, а до того ще якась компаньйонка.
— О, то не завадило б ïй, що вода компаньйонка, — замiтив вiн.
— Не завадило би, коли б не була, як кажу, така горда; впрочiм, нi, подумайте лиш, компаньйонка!
— Але ж вона тепер не компаньйонка, вона й не є нею з заводу, i давно не була нею. Ïï не можна навiть трактувати як таку, i я переконаний, що у покiйноï Марко вона не була простою, буденною товаришкою.
— То тепер вона гувернантка i учить чужi дiти за грошi...
— Бо не хоче сидiти на ласцi у своïх кревних.
— Гадаєте? Ха-ха! Бо бавиться в горду. Я ïï вже пiзнала.
— Справдi?
— Справдi, i тому не вiддасться. Представте собi: у нас пробував недовгий час брат мого мужа, молодий, живий, прегарний мужчина. Раз нудилися ми страшенно i вiн спитав, чи в мене нема пiд рукою яких знайомих дам:, з котрими можна би забавитися для розривки. Я оповiла йому про неï, а вiн i наперся iти до неï. I що ви думаєте? Ви думаєте, що вона була менi за те вдячна, що я дала ïй можнiсть познайомитися з нежонатим i маючим чоловiком? Борони боже! В першiй хвилинi мов налякалася нас; а вiдтак вдивилася в його своïми великими миготячими очима, немов хотiла зглибити всi думки його, а опiсля закуталася в таку гордовитiсть, що вiд неï аж морозом вiяло. Бачите, так мовби чинила нам ласку, що приняла нас, а не ми ïй, що вiдвiдали ïï в ïï келiï. Я лютилася тодi так, що тиждень не могла дивитися вн неï; вiн смiявся. Це вона тому була така, що i ти була зi мною, — говорив вiн, — але ми знаємо, що тихi води береги рвуть. Коли зложу ïй вiзит сам, зм'якне зараз. Щось в два днi по тiм убрався якнайстараннiше, вистояв свою годину перед дзеркалом i пiшов знов до неï, нiби по якусь книжку. Казав, що була така сама. Вiдтак вiднiс книжку, а вона не просила його навiть сiсти! Тодi лютився так, що я не бачила його ще такого, а я смiялася так, що страх! Що собi та компаньйонка думає властиво? — вигукнув вiн. — Що, може, то неï прийде хтось? Що з нею ожениться хтось? З такою, що жила досi з примх великих дам? Вiн забув, що вона не була вже й компаньйонкою, а хiба лише швачкою? Ви знаєте, Васiллi, — додала шепотом, — що вона шиє вiд якогось часу також за грошi? Я перехопила недавно ïï стару рrotege133133, як несла спiдницю для якоïсь мiщанки. Менi впала барвна матерiя в очi, i я кажу: О, це гарне, чиє ще? А вона каже: Одноï мiщанки. — Хто шив? — питаю. А вона — ляп! що панна. Як? — кажу i чинюся , нiби дурна, — вона умiє кравецтво?Вона не шиє паням, — каже, — бо де має стiльки часу, а мiщанськi спiдницi i кафтаники — то так лиш летять з ïï рук. От, — каже, — все добре, як i звiдси капне щось. Бiдна сирота бореться з життям, як може, та й тому i бог ïï не опускає. Отже, вона аж така убога, Васiллi! А хто би того всього не знав, думав би, що вона бог знає хто. Вона глядить вперед себе так, як тi справдешнi аристократи; не знаю, у кого вивчилася вона так того. Ви знаєте, Васiллi, як високо аристократи носять голови? Носять ïх високо, а дивляться вниз. Не обертають голови то в одну, то в другу сторону, нi, вони лиш очима водять. Того вивчилася вона, мабуть, уже змалку, бо чинить це зовсiм невимушене. Коли пiдведе своï очi вгору, то я лякаюся ïï чогось. В неï такi дивнi очi, Васiллi! Такi великi, мов нерухомi, i миготять, аж лячно! Брат мого мужа казав, що вона пригадує якусь рейнську русалку, чи щось таке. Що то за мара, Васiллi?
Вiн оповiв ïй легенду про Лореляй.
— Ах, то вона, певно, думає, що й вона така гарна! — зашепотiла вона злобно. — Певно, тому така зарозумiла. В неï лиш уста дуже гарнi, виразно зарисованi, з глибокими кутиками, а впрочiм що ж на нiй? Те все не поможе ïй. Не заступить ïй маєтку. Не правда, Орядин?
— О, певно, — вiдповiв вiн i зiгнувся саме в тiй хвилинi по ïï вахляр, котрий держав в руцi i впустив на землю.
— Через то й не вийде вона замуж. Подумайте собi, яка би там у неï була виправа134134. Не так?
— Так.
— А ви як думали, Орядин? — шептала завзято далi — Що чому не вийде вона замуж?
— Я думав щось iнше!
— Що?
— В неï забагато кровi будучностi в жилах.
— Що? Що?
— Вона замодна.
— Модна? Ха-ха-ха! — розсмiялася румунка. — Як же вона модна, коли в неï не побачиш i моднi фризури? Яка ж тодi я, Орядин, я, що в мене бачиш завсiгди лиш саме те, що наймоднiше, що даю своï сукнi шити до першоï моднярки в Яссах?
Вiн глянув на неï i по його лицi промайнуло щось, мов жаль. Опiсля взяв ïï руку, стиснув ïï i сказав нiжним, тихим голосом:
— Sie sind eine Rose ohne Dornen!135135
Вона усмiхнулася вдячно i присунулася ближче до нього.
— Не йдiть до неï нiколи, Васiллi, — благала пещеним голосом. — Я ïï не люблю...
— Або ж я до неï ходжу?
— Нi, однак я вас у неï пiзнала.
— Ну так! Це було щось iнше... Менi прийшло щось на думку... я хотiв щось довiдатися. .
— Що? Що? — домагалася вона цiкаво.
— Чи це правда, що син ïï помершоï панi жениться з нею... Я так чув?
— I що ж?
— О, нiчо. Мабуть, в тiм нема правди анi крихiтки. Мене не обходить вона нiчого; а ви думали (вiн усмiхнувсь насилу i поглянув за кимсь в противну сторону зали), що я хочу з нею женитися?
— Я не думала так, — вiдповiла вона, — лише думала, що ви любите ïï!
— Що за вигад! — кликнув пiвголосом, ще завсiгди смiючись. — А впрочiм, хоч би i так, то — як вона раз сама казала — любити i женитися — це щось зовсiм, зовсiм iнше...
Вона хотiла щось скоро вiдповiсти, однак вiн схилився бистро до неï, стиснув крiпко ïï руку i, вп'яливши свiй, в тiй хвилi майже гарячий погляд в ïï очi, шепнув з притиском:
— Не правда ж?
Вона змiшалася, усмiхнулася i замовкла.


Бiльше як пiвроку минуло з того часу.
Орядин не був бiльше у Наталки. Бував часто у румунки, але з нею не стрiчався i там. Вона .не заходила до молодоï жiнки, хоч знала майже, коли вiдвiдував ïï.
Стара Домна, що обслугувала i румунку, оповiдала все, коли бачила там кого чужого, хоч та не питала ïï нiколи анi одним словом.
— Вже що вона з тими паничами за верески виправляє, що аж страх! — оповiдала раз, коли вернула звiдти майже люта, бо мусила бiгати кiлька разiв на годину у мiсто. — Я вже постарiлася, а чогось такого не видiла. Грає в карти, в якiсь фанти, а курить, а п'є чорну каву, що аж гидко. Мабуть, i вiд неï стала чорна, мов нечистий. А вже з тим що заводить, то нехай i не кажу!
— З ким? — спитала дiвчина стиха, i в ïï грудях забилося серце скорiше.
— Та з тим, що подiбний до неï, мов рiдний браг, i що на скрипцi грає! Вiн за нiц136136 не має ïï. Регочуться обоє, борються, мов хлопцi на толоцi, з того не вийде певно нiчо добре...
Наталка вiдгадала все i не питала бiльше. Раз просила навiть стару не згадувати ïй, що в ïï комiрницi дiється.
Одного ранку, вже потiм, влетiла румунка до неï заплакана, розгнiвана i виповiла137137 мешкання.
— Чому? — спитала Наталка зчудована.
— Та якого лиха сидiти менi тут довше! — вiдповiла i, заплативши належнi грошi, котрими орудував батько Оксани, вилетiла, мов фурiя, трiснувши дверима за собою. За кiлька днiв прийшла до неï попрощатися. Мiж iншим сказала:
— Орядину скажiть, що най жениться, з ким хоче, мене то нiчого не обходить. Вiн нiчо не заслужив доброго.
— Скажiть йому то самi, панi, — вiдповiла Наталка.
— О, вiн тепер до мене не прийде! — сказала i усмiхнулася гiрко. — Ви не знаєте, який вiн. Нинi запалиться, обiцяє свiт, а завтра вже холодний, мов лiд. i мудрий, як той Соломон. О, я кого ненавиджу! Скажiть йому оце, вiн до вас прийде.
— Нехай не приходить, — сказала дiвчина гордо.
— Еге, ви все такi чуднi! — загомонiла. — Я знаю, що вiн таки прийде колись до вас. Зацiкавиться знов чим-небудь i зайде; тодi скажiть!
Наталка не обiзвалася. Вiн не зацiкавиться бiльше нею, бо вона осталася та сама, впрочiм, що обходили ïï зносини сих людей? Для цеï жiнки не мала вона анi крихти поважання, а його не могла вона цiлком ганити.
— Знаєте, що я завважала? — говорила румунка таємничо. — Я замiтила, що вiн вас боïться. Перед вами хоче якимсь iншим бути. Це якраз добре. Раз, ще давно, сказав, що ви моднi, а раз, що побiдить вашу гордiсть i що це буде найкраща хвилина в його життi! А раз був у мене i дивився за чимсь у вiкно. Саме тодi вертали ви з проходу i переходили городець перед верандою, а ваша Дiана вiтала вас веселими скоками. Ви зiгнулись до неï i поплескали по головi.
Чи панна Верковичiвна не приходить нiколи до вас тепер? — спитав, не зводячи з вас погляду.
Нi, — вiдповiла я.
Розумiється, — вiдповiв глумливо, — вона скорше загине, нiж пiде проти свого переконання. Вона все ще така сама. — По його устах пробiг дивний усмiх, i вiн додав по хвилинi: — Колись переконається, що ïï погляди не вiдповiдають життю i що такою, якою власне є, не вдержиться в нинiшнiх часах.
— Опiсля випитувався, хто до вас найбiльше заходить, чи у вас широка кореспонденцiя, i з ким ви найбiльше сходитеся. О, вiн супроти вас дивно, дивно настроєний, i менi все здається, що ви могли би йому не одно сказати.
Вiдтак, каже румунка, ïй водиться, що вiн ожениться дуже багато, бо раз оказав ïй, що та, що схоче його iм'я носити, мусить мати тридцять тисяч; вiн крутиться коло якоïсь багачки, полька, але рiвночасно обсмiює ïï: вiн не вiрна натура, не вiрна, мов та собака, вона його ненавидить. I обнявши дiвчину, притиснула ïï до себе, мовби проживала з нею цiлий час в найбiльшiй приязнi, i пiшла. Наталка билася довго з думками, розбираючи тi ïï слова, а замiтка, що вiн настроєний супроти неï дивно, зворушила ïï чимало.
Нi, нi, говорив якийсь голос в нiй, вiн ïï не любив уже. Все те було лиш вiдгомоном якоïсь гордостi i помсти. То лиш вона не могла вiдвернутися вiд його цiлком, чувала над ним здалека, в затишку, чувала думками i серцем, не тратила вiри в його i в те, що ïй здавалося в нiм сильне i непохитне. Деколи звинялася перед собою за тi думки. Життя таке одностайне (вмовляла в себе), а вiн пригадує ïй, що вона молода; крiм того, все те не вадило ïй анi в працi, анi в чiм iншiм. А в то, що вiн хоче багато женитися i без любовi, значить лиш задля грошей, в то вона не вiрила. Вiн був пристрасний, несправедливий, палкий, непостiйний, але до того вiн нездатний. Вiн остався про те все в грунтi той сам Орядин, за котрим не раз так тужила гiрко i котрого вона лучче знала, хоч i як вiддалився вiд неï.
А Марко?
Про його чула дуже зрiдка. Оксана не споминала його перед нею майже нiколи, а коли спiмнула, то хiба те, що вiн знаходиться там або деiнде i що не має надiï вернутися скоро додому. Раз спiмнула ïй, що вiн писав мiж iншим i те, що в вiльних хвилинах описує подорожi по всiх досi звиджуваних краях i що це мале дiло посвячене комусь. Але кому воно посвячене, Оксана не казала, а вона й не питала. Образ його блiднiв чимраз бiльше в ïï душi, i знайомство з ним здавалося ïй тепер лиш якоюсь прегарною мрiєю...


Вона скiнчила писати свою повiсть, о котрiй казала своïм товаришкам, що в неï вложила цiлу свою душу i писала ïï кров'ю свого серця. На ту працю покладала, як казала, всю свою будучнiсть.
Обставини, в яких жила, не були найлiпшi, i вона проживала не раз гiркi хвилини упокорення. Це була правда, що вона заробляла грошi i голкою, однак що ж було робити? Мешкання мала даром, мала також деякий заробок iз своïх учениць, але те все не вистачало на вимоги життя, а хоч вона i жила i одягалася скромно, то зате потребувала грошей i на такi речi, без котрих нiяк не можна обiйтися iнтелiгентному чоловiковi.
Одного вечора зiбралися в неï ïï товаришки, i вона читала ïм свою повiсть вголос. Нараз замiтила, що малярка плаче. Це вразило ïï так сильно, що аж поблiдла i на хвильку в читаннi задержалася. Все то вразило й Оксану.
— Чого ти плачеш, Софiє? — спитала Наталка малярку i видивилася на неï своïми сiяючими, зворушеними очима.
Молода артистка не вiдповiдала.
— Не можеш нам цього сказати? Чи воно тикається працi, чи мене, чи нас обох? Скажи, прошу!
Дiвча похитало головою, стиснуло ïй щиро руку i присилувало себе до спокою.
— Це нiчого, Наталочко, нiчого, — казала, — це лиш нерви!
Наталка дивилася на товаришку через хвилину допитливим поглядом, i ïï обгорнули невимовне сумнi чуття; однак лиш на хвильку; трохи згодом успокоïлася цiлком i читала далi. Чим довше читала, тим бiльше змiнявся вигляд жiнок, що нерухомо ïй прислухувалися. Вони дивилися на неï так, мовби перед ïх очима заходила з нею змiна, мов вона перед ïх очима перетворювалася в щось нове, нетикальне...
Вкiнцi сказали, що вона може з певнiстю надiятися успiху з цеï працi, пораяли, куди вислати ïï, додали вiдваги, збудили надiï, додали стiльки охоти до життя, що вона того вечора немов вiджила i стала такою веселою, якою не була вже давно.
Вiдославши рукопис, вона числила днi, коли дiстане вiдомiсть про нього.
Коли на неï налягав сум або рiзнi недостачi, i клопоти ïï обставин пригнiтали, мов тягар, ïï душу, — пригадувала собi вiдослану працю i мов вiдчувала, що вiд неï ллється якесь свiтло; що вона душа ïï iснування, i що все проче тепер в ïï життi рiч побiчна. Так, в тiй працi спочивала ïï будучнiсть, крилося ïï щастя, звiдси походило для неï життя, i вона вiддалася якимсь прегарним, пишним надiям, а душа ïï роз'яснилась, мов вiд сонця...
XV
Було це пiзньою осiнню, в рiк по смертi Марко, коло десятоï години перед полуднем.
В старiм парку мiськiм устелилося по стежках i алеях сухе, з дерев упавше листя грубою верствою138138. Дерева з ясно-жовтим злотаво-блискучим або червоним листям, освiченим сонячним свiтлом, з-помежи ще зелених дерев впадали вже здалека в очi. А помiж величезними, рядом стоячими яворами i густо засадженими iншими деревами головноï алеï зависала рання мряка великими безформними шматами.
Свiжий, потрохи землистий запах наповняв воздух.
В парку панувала тишина, i лиш кiлька помiчникiв огородника i кiлька малих дiвчат снувалося по алеях, змiтали листя з дорiг i вивозили кудись.
Крiм них, не було нiкого видко.
Мовчазний парк з своïми алеями, з своïми дорогами до ïзди i нерухомими мармуровими статуями лежав в своïй осiннiй красi поважно, мов якийсь замкнений аристократичний свiт, котрий випрошує собi всякого голоснiшного й живiшого руху, з винятком звукiв пливучоï води або пташиного щебетання. Об'ємистi групи старих бородатих смерек здавалися темно-синi, а мiж ними миготiло криваво-червоне листя бiлих берiз, облите ранiшнiм промiнням сонця, мов полум'ям.
Понад всiм тим сiяло синє, безхмарне склепiння.
Наталка йшла до огородника, що мешкав десь тут в парку, увiйшла в парк i звiльнила хiд. Iдучи мiстом скорим ходом, огрiлася надто, i тiнистий холод та тиша, що царювали тут, вразили ïï мило.
При ставi, що широко розлився; а обгороджений ажуровими штахетами, лиснiв з трави мов якесь величезне дзеркало, станула мимоволi.
Вода мала для неï незрозумiлу притягаючу силу. Вона сперлася о штахети i споглядала з задумливою цiкавiстю на гладку, нерухому, дзеркальну площу...
В нiй вiдбивалося так виразно погiдне осiннє небо з поодинокими бiлими хмарочками i вершки дерев, жовтi, зеленi, темно-синi, червонi... Все бачилося тут, лиш здавалося все нерухоме, мов закляте i мов на глибокiм недостижимiм днi...
Ïй стало гаряче, i вона розiпнула пальто. Опiсля зiгнулася глибше над водою i в такiй поставi якийсь час дивилася в глибiнь...
Ïï обгорнуло чувство подiбне до туги, забажалося ïй почути на своïм тiлi холодну воду, але не оцю, лиш iншу, рвучу. Спершу мусила би надпливати на неï звiльна, мов граючись, мов несмiливо, приманююче, а вiдтак чимраз скорше i скорше, чимраз живiше. Мусила би напирати на неï, поривати ïï. Вона боролась би з хвилями, поринала би в них, смiялась би в них, смiялась би голосним, бутним смiхом i аж вiдтак розкошувала би в них...
Цiле прегарне барвне окруження здавалося ïй в водi кращим, нiж казка.
Нараз помiтила себе. Чи так виглядала вона? Чорний жалiбний стрiй i довга крепа, спадаючи з капелюха аж до землi, робили ïï ще вищою. Однак ïï обличчя видавалося ïй iншим, як звичайно. Великi блискучi очi дивилися з лиця так спокiйно, однак заразом так вижидаюче! Чого вони ожидали, чого? Чого ж би? Вона усмiхнулася, ïй пригадалася ïï повiсть.
Нагадавши це, здалося ïй, мовби життя лежало перед нею як один прегарний, празничний день, як якийсь свiт ясноï, препишноï, не знаноï досi краси...
Полудне, — задзвенiло щось в нiй, — полудне...
Так, ïï полудне зближалося, це вiдчувала вона всiма нервами, в нiй спiвало щось тисячами голосiв про його, а ïï окруження заповiдало його.
I чому ж би нi? Вона не бажала нiколи чогось неможливого, не жадала чогось такого анi вiд людей, анi вiд обставин. Вона й не спускалася нiколи на силу других, не була i трусом, мала вiдвагу! Вона й не хотiла милостинi вiд долi — всього того не було для неï. Вона чулася такою сильною i здатною до життя, що, здавалося, для неï не iснувало нiчого, чого не могла би побороти!
В сiй хвилинi здавалося ïй, що ïï душу освiчує сонце, що воно миготить крiзь ïï нерви, пронизує ïï, що в ïï жилах гонить кров скорше i що чує голосне життя в собi i кругом себе.
На час прижмурила очi, мовби боялася, щоби то раювання ïï душi не згубилося через якесь iнше враження. Ïй було так мило i гарно тепер... саме, саме тепер... Коли створила по хвилинi очi i побачила свiй власний образ у водi, впали ïй в очi ïï незвичайно червонi уста.
Я гарна! — заговорив в нiй якийсь голос.
Так, — i вона почала приглядатися собi. Вона була дiйсно гарна. Снiжно-бiла, а до того великi, як сталь сiяючi очi. Стать ïï була гнучка i струнка, отже, була цiлком гарна, в тiй хвилинi навiть дуже гарна... Царiвна, навинулось ïй на думку. Однак тут не було нiкого, лиш вона сама... В нiй заворушилася туга, така нiжна i непорочна, мов те безхмарне склепiння, синiюче у водi глибоко-глибоко. Вона уявила собi Орядина, а бiля його себе...
Вiн був гарний... так, отже, вiн i вона. Це було би гарно, цiлковито, як сказала би Марко i як повинно бути.
На ïï лицi появилася ледве замiтна краска. Вона усмiхнулася тужливо, однак майже в тiй самiй хвилинi спаленiла ще сильнiше, мовби хто заглянув проти ïï волi нечайно в ïï душу. Вiдтак вiдвернулася насилу вiд свого образу i покинула то мiсце, зворушена, з гарячим, спущеним поглядом, та вiдiйшла скорим кроком в одну з тiнистих дорiг. Але ïï думки погнались, мов тi барвнi мотильки, далi. Так, вiн був гарний мужчина, i в нiм була раса, а що справдi любила у його, то його руки. Вони мали в собi щось з iнтелiгенцiï i були гнучкi i майже жiночi. Напр., коли звисали нерухомо з поруччя крiсла... Тi його руки була би так радо держала в тiй хвилинi у своïх руках...
По довгiм часi оце знов думала вона над якимись певними вiдносинами мiж ним i собою, в котрих вiн i вона займали б якесь становисько, грали для себе посполу якусь роль. Звичайно вiдсувала вiд себе все, що мало характер якого закiнчення. Так, як воно є, — думала звичайно, — є добре i не потребує змiнятися. Багато з iнших подiй не могло iнакше зложитися, — думала вона собi, — i тому було би нерозумно викликувати щось насилу або надто вже потягати до якоï вини. Правда, його поведення болiло ïï, особливо те, що вiн немов встидався своєï колишньоï любовi до неï. Але тому й прозвала його в своïм серцi нерозумним i була би лучче умерла, чим виявила перед ним, що займалася ним. В тiй хвилинi була ïï душа так переповнена ним, що вона забула все, чим провинився супроти неï, та була би з ним поєдналася. Ïй здавалося, що вона могла би побороти всi його хиби i вплинути на нього так, щоб його химерна натура випросталася, чула в собi силу за двох, i то цю певну, спокiйну силу, що не обманює нiколи. Коли б вiн находився тепер десь тут в парку, вийшов з якоïсь алеï проти неï, напр., з он тоï широкоï, обсадженоï так густо липами, що ïх вiти сплiталися разом... Показався наперед здалека, а вiдтак надходив чимраз ближче i ближче...
Ах, вони би стiльки говорили! Вона мала би йому стiльки сказати! Адже ïï в'язало з ним стiльки спiльного! Перше — колишня любов, а вiдтак ïх колишнi зависимi обставини, ïх терпiння в молодих, найкращих лiтах i iнтереси ïх народу — багато речей в'язало ïх; вона й не хоче розбирати всього. Мiж iншим сказала би йому .i те, що вiн занедбався духово, став поверховий, плиткий, що над ним взяла верх буденщина вже наскрiзь, i вiн не зреалiзує нiколи анi одноï з тих iдей, котрими одушевлявся давно, коли не опреться тим впливам буденщини. Так, оце розповiла би вона йому. А вiн би розлютився за це i придумав би вмить якусь фiлософiю, що ïï нiби збивала би. Вона смiялась би сердечне! Цiла ïх бесiда велась би так живо, весело; вона ж була нинi так сонячно успособлена, як вже давно нi.
Ах, як вiн ïï раз любив!
Однак тодi вона не була такою, як тепер, була ще дитиною. Коли б це тодiшнє прожите можна тепер знов прожити, яке ж сильне i самосвiдоме було би воно, в тiм не було би страху анi перед тiткою, анi перед якимсь iншим свiтом! Вона мала би вiдповiдати лиш перед собою самою, перед своïм я, котре не щадило себе, а було для неï тепер першою i послiдньою iнстанцiєю, над котрою працювала i котра коштувала ïй стiльки труда i майже кривавих слiз.
Так, тодi любилися вони дуже, але не цiлувались нiколи. Вона не цiлувала в своïм життi нiкого...
Вона вiдчула якесь вдоволення, що; осталася аж така чиста. Тодi був би вiн цiлував ïï уста, а опiсля помазанi уста румунки, а може, ще й других, подiбних до неï. Вона задумалася нараз над своïм колишнiм я, i воно здалося ïй якоюсь нiжною, безпомiчною, освiтленою iстотою, котра не мала нiчого спiльного з тою, котроï очi споглядали ще перед хвилиною так дожидаючо. Вiдчула, що коли би то ïï колишнє я було обиджене, то обиду ту могла би вiдчути повно лиш тепер. Сонце почало припiкати, i вона сховалася в тiнь алеï.
Опавше листя стелилося грубо по дорозi, i ïï нога аж потопала в нiм; однак вона гралася ним i ходити в нiм було ïй приємно. На гарних корчах, що росли мiж деревами i прикрашували алею, висiла велика павутина, а зрошена ранiшньою мрякою, лиснiла проти сонця, мов срiбна сiть. По гiллi дерев i мiж листям шолопалися тайком великi боязливi птахи; iншi смiливiшi гойдалися бутно по галуззi, а знов деякi голосно щебетали. Все те, здавалося, пануючу тишину ще збiльшало. Чим глибше вона заходила, тим бiльша тиша окружала ïï. Парк лежав ще в пiвснi, i ïй здавалося, що находилася в лiсi. Вдихаючи повними грудьми пахучий воздух, силувалася майже несвiдомо затерти чувство самотностi.
Якийсь туркiт повозу збудив ïï з задуми.
Вона чула, як вiн над'ïжджав чимраз ближче i що мине ïï небавом.
Не звертаючи голови в ту сторону, уступилася набiк з дороги. Аж коли повiз минав попри неï, пiдняла очi. Вони подибалися з двома великими чорними, майже нерухомими очима якоïсь молодоï дами, а опiсля з очима Орядина...
Чи вона вiдклонилася? Цього не знала напевно.
Ïï щоки горiли, мов по якiм ударi, i вона лиш бачила, як довга спина цеï дами зiгнулася нiби з питанням до його. Мiж обома дамами (i якась старша сидiла там) зазрiла вона мимоволi ще раз його лице. Ïй здавалося, що воно мало вигляд таких лиць, що готовi все до послуги...
Механiчно звернулася в iншу алею i так само без думки усiлася на першу лавку, що подибала.
Чи не покрилося все рум'янцем сорому? Все, що було з нею досi однодушне?
Вона була би припала до землi, була би зарила лице в листя зi встиду, що ïï душа роздяглася до наготи, а на те лучилося ïй оце!
Вона вiдчула, як на неï впливало щось таке, що була би найрадше землю розривала. Така ганьба!
Так сидiла вона на лавцi з заслоненим обличчям, похилена глибоко до землi...
Оскаржувати когось? Напр., його? Ах, то не випадало! Ïï чувство справедливостi було надто вироблене, щоб могла то вчинити. Мiж ним i нею не було прецiнь нiяких певних вiдносин, i тому вiн не був винуватий, а вона з тими довгими плечима не була також винна... отже, що?
Вона затяла зуби i була би вголос ридала, однак погамувалася i била тiльки мовчки п'ястуком о поруччя лавки... Марко! Марко! — простогнали ïï уста. Чому не було його тут, щоби вступився за неï; нi, коли б вiн тут був, то ïй таке було би не лучилося... По якiмсь часi успокоïлася трохи. Що обходило ïï те все? Нехай вiн жениться з тою з довгими плечима, що була йому така iнтересна i що знала другими так славно кермувати; вона була багата, а Наталка (вона ступала так гордо, коли переïжджала повз неï) боролася з обставинами до утоми. Вона, певно, не знала нiчого про Наталку i про ïï знайомство з Орядином, не чувала нiчого про його минувшiсть, його приватне життя, про румунку. Вона росла у своïх родичiв в теплi i на сонцi, мов та пальма в оранжереï, доки не з'явився вiн. Для того було би несправедливо ненавидiти ïï.
Однак вiн...
Ïï цiла душа перенялася нараз сильною жадобою закинути йому якийсь брудний вчинок. Вiн мусив в ïï очах упасти, щоб ïй полегшало. Вона пiрнула думками в його минувшiсть i ïй пригадався один випадок. Раз попалася йому якась невинна iстота в руки, i вiн використав ïï темноту i незнання в свою користь. О, це був дуже пiдлий вчинок i гриз ïï, мов черв'як, але на тiм не скiнчилося. Вона хотiла ще винайти щось iнше. Спрятала лице тiснiше в долонi i пiд час коли ïï уста тремтiли злобно, вона блукала думками далi. Рiзнороднi думки плуталися i вганяли в ïï головi, однак жодна не вдоволяла ïï. Аж по якiмсь часi пiдняла бистро голову, i ïï очi заiскрилися зимним ледовитим блиском. Вже щось має! Вона була полька, полька! Вiн ненавидiв полякiв, а ïï висмiвав навiть, але що мала маєток...
Так, вона належала до цього народу, що угнiтав i переслiдував украïнцiв цiлими вiками, корив, батожив його, розбивав його силу i висисав його кров; понижав його i глумився над ним при кождiй нагодi, накидував насильно своє панування, а до свiтла i висоти не допускав; орудуючи брудом i пiдлiстю, сам зростав, а тим часом ïï народ... О боже, боже, де правда?
Перед ïï зворушеною душею встала нараз цiла сумна iсторiя ïï народу. Виринула горда козаччина, станула i теперiшнiсть; той визисканий, на нiчо зведений, що не зазнав нi добра, нi спочинку, що його доля — годувати кривавою працею сильнiшого фарисея!
Вона розсмiялася гiрким смiхом.
I вiн, що знав об тiм всiм, ростив давно сам ненависть в ïï грудi до них, вiн, висунувшись працею одного такого раба наверх, лiз тепер ворогам тим пiд ноги, повзався i запродався!
Запродався! Так, бо вiн ïï не любить.
Ох, чому ж не охоронив його талiсман любовi! Чому не йшов за голосом серця, перед котрим кориться все, котрий єднає i найлютiших ворогiв i перед котрого потугою щезають всi рiзницi; о, чому не любив цеï польки?
Чи вiн збожеволiв, чи упав дiйсно так низько?
Вона пiдвела голову, слухаючи гомону з тоï сторони, в котру покотився екiпаж. Чи вiн .не вертав ще, щоб вона прозвала його тим прiзвищем, яке заслужив собi?..
Опiсля пiднялася в цiлiм своïм гордiм ростi, пiднесла руку i погрозила нею в сторону парку, а уста ïï прошептали з неописаною погордою якесь однiське слово...
Тепер була вже спокiйна, не мала з ним нiчого спiльного i не мала жодноï страти. Лiпше вмерти, нiж станути з таким п'ятном перед своïм народом, сто раз лiпше вмерти!
Вона силувалася вiдвернути думки вiд його i вiд цiлоï тоï справи, хотiла отрястися з них, мов вiд чогось улазливого, пригноблюючого, однак його лице з огидно услужливим виглядом i великi чорнi вибалушенi очi тоï дiвчини пхалися ïй раз у раз перед душу... Вона була майже гарна i виглядала по-панськи; те признавала вона ïй охотно...
Нараз пригадалася ïй ïï праця, i мов камiнь упав ïй з серця. Вона пiднялася з свого мiсця, обтрiпала сукню, повiдчiпляла поодинокi листки, що попричiплялися були до неï, i вiдiтхнула легше. Нагадавши це, немов вiджила.
Що вона могла забути свою працю!
Адже в нiй спочивав ïï свiт, ожидало ïï якесь щастя! I вперше вiдчула те цiлковите вдоволення, яке подає праця тому, котрому здається, що життя не зберiгає для його вже нiчого бiльше. Так, праця не обманила ще нiкого, бодай того нi, хто шукав в нiй вiдради i шукав бiльше, чим буденного щастя...
XVI
Було це з кiнцем грудня i мiж четвертою i п'ятою годиною по обiдi.
Небо заслонилося одною величезною понурою хмарою. Скажений вiтер гнав улицями, вив диким зойком, а густi платки снiгу, що сипалися мов безтямки з небес, металися шаленим летом у воздусi. Вони клубилися, розлiталися i покривали хутко землю бiлим покривалом, а по дахах, деревах i вiконних примурках устелялися бiлим пухом...
Наталка придивлялася завiрюсi з задумою.
З ïï вiкна було видко в далечинi одну часть мiського парку. Вiн тягнувся далеко i становив великанську картину, котра пишалася кождоï пори року iншою красою барв. Зимою лежав хмарно, неприступне, сповитий в бiлявих мряках, мов у заклятiм снi.
А нинi! Хто би вiдважився нинi заглянути в його глибiнь, пiдслухати, як перешiптуються старi великани дерева, як стогнуть, коли вихор влетить мiж ïх галуззя i стане вгинати ïх корони! Вiн божеволiє довгими пустими алеями, глузує собi з них i свище...
Вона пiшла би.
Для неï має кожда борба якусь притягаючу силу. Ще дитиною не могла раз якось опертися приманi такого вихору, i висунулася тайком надвiр, щоб летiти. Вiтер грав ïï волоссям, розвiявши його буйно, i бив ним в лице i плечi. А вона, дрiбна, мов пташина, розпростерла руки широко i, розмахуючи ними, мов крилами, смiялася голосним смiхом, викликуючи раз по раз:
— Бабуню! я лечу, лечу, лечу!..
— Дурненька, — нiби лаяла опiсля бабуня, розчiсуючи довге неподатливе ïï волосся. — Ти, певно, хотiла, щоби тебе кудись вiтер понiс i щоб собi головку розбила!
— Я не дала би розбитися, бабуню. Я би вхопилася чого-небудь i держалася б сильно, сильно. Я хотiла би лiтати, бабуню...
— Лиш пташки лiтають, а ти не пташка!
— Я не пташка, але ж я твоя голубка, не правда? Ти казала!
— Я казала, донько, казала!
— Тому й я лiтала би, бабуню. — I прикривши нагло лице долонями, станула нерухомо. — Куди б я залетiла, бабуню?
— Куди би хотiла.
— Де ж, напр.? Де птахи залiтають?
— В полудневi, теплi краï, дитинко.
— В якi теплi краï?
— В такi краï, де сонце дуже грiє, а ночi яснi, як днi, де тепла далеко бiльше, як у нас, i де немов вiчне полуднє. Там, напр., ростуть дерева, а й цiлi лiси дуже великi й краснi, вiчно зеленi, буйнi, гордi, сягаючi аж пiд небеса. Там ростуть великоколистi пальми, кокосовi дерева, мирти, олеандри, прегарнi цвiти; там лiтають великi барвнi птахи, яких у нас нема, i такi самi мотилi; там лiтають золотi мушки, прозорi, барвнi комахи. Там живуть пишнi оленi, краснi дикi звiрi, леви, тигри; там нiколи не скошуванi трави хвилюють, як море.
— Иой, бабуню! — кликнула вона i розсмiялася з якоïсь нервовоï розкошi, а тiлом ïï пробiгала дрож, — йой, йой!
— Що, душенько?
— Я хочу в теплi краï!
Ïï широко створенi оченята зорiли з лелiєво-бiлого личка дивним блиском, мов бачили те все перед собою.
— Кажи ще, бабуню! — натискала нетерпеливо, не зводячи очей з уст бабунi.
— Там гарно жити! Там такi тихi, глибокi, цiлком синi води, що перед ними аж страх збирає, i величезнi рiки, що бiжать iз скал, а спадаючи з них, прискають шумом, мов перлами, i наповняють тим далеко кругом себе воздух, а гук того спаду чути милями й милями. Перед красою i силою того всього чоловiк нiмiє!
— А на все те свiтить сонце? — перебила вона нараз без вiддиху.
— Свiтить. Все миготить, блистить, гарно, мов у казцi. Знаєш?
— Знаю. А потiм?
— А потiм є там такi лiси, котрих вiку нiхто не знає; вони стоять вiчно у водi, у дзеркалi. На тiй водi плавають воднi цвiти i рiзнороднi дикi птахи. От таке там; а є й таке, чого люди не знають, бо в глибiнь таких лiсiв не годен жоден чоловiк зайти. Там гарно жити; для того i птахи летять туди, однак туди летиться через море!
— I я летiла би через море.
— А якби утомилася?
— Нi, нi, я не втомилася би!
— Звiдки ж ти то можеш знати?
— Але ж я не хотiла утомитися! Я би летiла, летiла, з цiлоï сили летiла би, щоби не втомитися. Ти чуєш, бабуню?
— Чую, рибчино!..
I так стоïть вона й тепер мов в ожиданнi безнадiйнiм. Ïï лице блiде, утомлене. Уста стуленi скорбно, лише очi в неï промiннi i повнi думок.
Кругом неï тишина. Ïï артистично уряджена кiмната нинi ïï пригноблює. Цвiти в кошi, якiсь повоï i випещенi пальми немов дрiмають, в тiй тишi вона неначе чує життя власноï душi.
Ïï уста кривляться вiд легкого глуму, i вона думає: Чому я жду? Чому вiрю я? Вона думає про свою працю. Ïй вiдiслали рукопис повiстi i то без всякого пояснення. Вiд часу до часу мучиться вона думками, з якоï причини вчинили це i чому не прийняли ïï? Чи вона була без вартостi? Чи, може, не вiдповiдала великiй публiцi? Пишучи ïï, думала вона про публiку, хоч, щоправда, мало. Ïï товаришки упевняли ïï, що це неможливо, щоб ся повiсть не придалася, а однак... однак вiдкинули ïï! Вона гризлася дуже, була трохи не в розпуцi, i чула, що коли повiсть не придалась би справдi, то це був би найтяжчий удар в ïï життi. Опiсля порадила ïй Оксана одного видавця, про котрого знала напевно, що приймає подiбнi працi, як Наталчина. Вона й послухала ïï i вiдiслала рукопис туди.
Тепер вижидала вiдповiдi.
Сама не знала, чому вiрила, що там приймуть працю. Правда, помiж то чуття мiшалося i почуття сумнiву. Вона нiколи не мала щастя, однак чому не мала би його сим разом мати? А знов... чому б мала його мати?
Вона вiдвертається вiд вiкна i проходжується повагом кiлька разiв по кiмнатi.
I не знати, чому все таке мертве i бездушне? Таке тупе! Напр., цiле ïï окруження, меблi, образи, а навiть цвiти! Вона спинилася бiля свого лiжка, над котрим находився образок. Христос на Оливнiй горi. Недалеко його висить револьвер. Вiн набитий. Панi Марко казала його якраз перед своєю недугою очистити i знов набити. Вiн висiв завсiгди у неï над лiжком; до того привикла вона ще з дому свого батька на Угорщинi, котрий казав, що жiнцi зброя потрiбнiша, як мужчинi. Тепер висить над ïï лiжком.
Вона усмiхнулася iронiчно.
Ïй не треба зброï. До неï не прийде нiхто грабувати; впрочiм, вона не боïться нiчого. Але оця зброя — то одна рiч, не така тупа i мертва, як всi прочi. Це була така рiч, що вимагала на кождий випадок боротьби i сили...
Опiсля спиняється ïï погляд знов на образi Христа. Вона любила цю картину дуже. Це також щось таке промiнне, освiтлене саме собою! Нiякий ум не сотворить людянiшоï науки вiд його. I Наталка нагадала собi це речення Христа, що покiйна Марко повторяла у своïй недузi.
Приступивши до вiкна, вп'ялила знов кудись свiй погляд. Вона думала про смерть цiєï женщини, про те, що потiм сталося, i про Марка. I тут кепкувала собi доля з неï. Звела ïх разом, щоб пiзналися, а вiдтак розвела — чи не навiки? Вiн не пише до неï, мабуть, забув ïï, i вона не має про нього нiчого. В глибинi ïï серця спочивав його образ, мов свята пам'ятка, котру береться лиш раз в рiк у руки. Так, вiн остався для неï чимсь, що пiддержувало довiр'я до людей, якоюсь оживляючою споминкою, ïï життя таке одностайне й безбарвне, що лиш тi у його матерi прожитi роки є в ïï життi краснi, особливо тi з ним прожитi шiсть недiль. Бо яке ж воно взагалi? Коли б вона хотiла писати iсторiю свого життя, то яка ж була би то сумна й одностайна повiсть! Ïï життя — то лише те, що вона перечула! Чи це може бути iнтересне? Або то, що вона стiльки тужила, або стiльки передумала! То не належить до офiцiальноï iсторiï жiнки i не мало би жодноï вартостi. Пiд iсторiєю жiнки для широкоï публiки розумiється щось зовсiм iнше...
Однак вона була собi сама винна, що в неï не було такоï iсторiï. Вона ворохобилася, не хотiла в ожиданнi буденного щастя отупiти, бажала осягати щось бiльше, як звичайнi цiлi, i попала в якiсь конфлiкти. Чи видобудеться з них i побiдить те, що старається неустанно мутити спокiй ïï душi i гамувати ïï в ïï намiрах? За все те, т. є., що не ступає дорогою буденщини, покутує вона. Вона покутує радо, з якимсь вдоволенням, з гордiстю. Нестерпиме було лиш те, що вона чулася з всiм тим самотня, i що то почуття самотностi гризло ïï, куди б i не повернулася. Щоправда, тому було винно почасти i ïï становище в суспiльностi, воно паралiзувало ïï вартiсть.
Не раз уявляла собi, що розмовляє з людьми, котрих знала лише з опису i про котрих чувала, що вiдзначалися або поважною умовою працею, або якими-небудь iншими спосiбностями. Iншим разом знов переживала в уявi сцени, в котрих вiдогравала якусь роль, що в нiй терпiла несказанно. Думала так живо, вiдчувала так сильно, що аж плакала. Чому чулася вона такою самотньою? Чому боялася зрадити щось з своïх думок i почувань?
Але нi! Вона не боïться. Вона вискаже все пером i аж тодi стане ïй легше, але чи ïï народ дасть ïй право промовляти до його, чи вона спосiбна до того?..
Надворi лютилася завiрюха так, що заслонювала всякни вид.
Вiтер бив снiгом о шиби, розносив його цiлими масами, вив за углом хати i в коминi.
Ах, коли б вона умiла музику, напр., вмiла грати на фортеп'янi, або коли б хоч мала фортеп'яно у себе. Вона викликувала би поодинокi тони i вслухувалася би в них. Вона прислухувалася би ïм ще й тодi, коли б вони, розплинувшись уже в завмираючий звук, iснували б лиш в пам'ятi. Тодi не була би ïï душа така самотня...
За нiчим ïй не жаль, лиш за тим, що ïï не вчили музики. О, яка сила чуття пiшла би в неï в тони! Нi, вся ïï сила виллялася б в них, i вона чулася б щасливою, ïï гру назвали б, може, пориваючою, а тим часом ïï думки пригноблювали мов недуга!
Якби тепер Орядин прийшов, саме тепер в ту завiрюху, як би вона радувалась!
Впрочiм, це не була правда, що вiн жениться з тою з плечима. Вона не бачила ïх бiльше разом, а одна з ïï знайомих оповiдала ïй, що вiн кепкує собi з тоï i що вона йому цiлком байдужа. Перед кимсь там мав навiть сказати, що старий мусить розум своєï доньки добре маєтком наштукувати139139, бо вона своïми приватними чеснотами не прив'яже нiкого, i що в неï виплеканi лиш панськi примхи. Може бути, розповiдала, що то вона залюбилася в нiм, але вiн в нiй ледве. Впрочiм, що йому шкодить бувати в такiм елегантнiм домi? Вона не вiрить, щоб вiн з нею женився; вiн займе нинi-завтра независиме становище i поведе до шлюбу яку доньку своєï нацiï...
Отже, ïï комбiнацiï були фальшивi, i вона засуджувала його несправедливо; вона може з ним знов говорити. Вона й не бажає вiд його чого iншого, вiн ïй байдужий. Нехай любить, кого хоче, нехай ним другi кермують, але прийти до неï i побалакати з нею може вiн. Чому вона має проводити життя так безкровно?
Ïï обгорнула майже нетерпелива туга за ним.
Коби прийшов, коби прийшов! — така думка вчепилася ïï i дзвенiла в ïï душi.
Читати або писати вона нинi не може. Все те не вдоволяло би ïï нинi; таке заняття заспокiйне, заслабе; вона вiдчуває нараз всю мертвоту такого заняття, його безпомiчнiсть i немiч супроти такого настрою, в якiм находилася саме нинi. Вона надто занепокоєна; ïï душа перенята якимсь передчуттям, i вона просто мучиться...
Немов утомлена, опускається в кiнцi на фотель, опирає голову недбало о його поруччя i слухає. Раз як лютує метiль, раз як тикає годинник, а знов як недалеко ïï нiг вiддихає спляча Дiана. Приглядається напiвзамкненими очима цвiтам i ïх листю; силується пiдхопити, як ростуть. То знов думає над бог зна чим...
В сiнях створилися голосно дверi i почулися скорi кроки. Вона прокидається немов зелектризована, ïï серце зворушується болiсним передчуттям i стукає несамовито. З затаєним вiддихом розбирає вона той хiд; нi, тепер вже впiзнає його з певнiстю. Пiднявшись блискавицею, йде до дверей i отвирає ïх.
— Орядин!
— Це я!
— Ах, я знала, що це ви!
Вона цiлком зворушена. Вона хотiла би, щоб вiн вiдразу скинув бурнус140140, отряс його з снiгу, щоб усiв i говорив. Утихомирює Дiану, що збудилася i гаркотить, стрiпує йому з шапки снiг i вдихує радо свiжий воздух, що вiн його внiс з собою в кiмнату. Вона говорить i смiється. Говорить раз по раз, що вона знала, що вiн прибуде. Опiсля просить усiсти.
Тут! Або нi, тут, може: тут вигiднiше, лiпше. Або там на крiслi, в котрiм саме тепер вона сидiла. Там паде на ноги свiтло полум'я з коминка, в котрiм горить огонь.
Вкiнцi сидять уже обоє. Вона обняла бiлими руками колiна i дивиться на його своïми великими блискучими очима дожидаючи, ïï незвичайне оживлення впливає на його стiсняюче, i вiн вiдгортає раз по раз нервово з чола волосся. Опiсля усмiхається.
I що ж вона поробляла?
Вона смiється. Вона аж мучилася в тiй самотi. Думала вже кинутися у метiль i йти куди-небудь. Вiдтак числила вiддихи сплячоï Дiани; потiм думала про бога, чи властиво про Iсуса Христа, i що це на ïï думку зовсiм не мудро вважати себе великим, тому що не вiриться. Що Фламмарiон викликав раз давно в нiй чуднi iдеï, котрi ïï вдоволяють в квестiï141141 релiгiйнiй, i що вiн мусить бути благородний чоловiк. Потiм смiялася знов. Це все неiнтересне; нехай вiн щось оповiдає. Це вiн дуже гарно зробив, що вiдвiдав ïï саме нинi; це просто добрий учинок; вона нинi так чудно настроєна, особливо з полудня, прикрi чуття просто давили ïï.
Ïï нервовiсть, повна ожидання, виводить його з рiвноваги, i вiн, придивляючись ïй, як говорить, мiшається сам, здається, йому недостає вiдваги говорити.
Вкiнцi оповiдає, що був в ïï батькiвщинi, що вiдвiдав i ïï кревних, привiз ïй листи i поздоровлення вiд панни Марiï i вiд тiтки. Катя вже цiлком доросла панна, котра, мабуть, скоро вiддасться. Все осталося там по-старому, гори, котрi вона так любила, мiсто, люди... лиш вуйко по-старiвся замiтно. Впрочiм, вiн казав ïï, одиноке дитя одинокоï його сестри, поздоровити i переказати, що ïï фотографiя висить над його лiжком, та що вiн ïï так завсiгди любив, у тiм високiм ковнiрi Стюарт i з спущеними косами; вiн ïï не забуває i навiть вибирається вiдвiдати. Зоня за кiлька недiль вiнчається з своïм давнiм поклонником, з колишнiм правником... чи Наталка собi пригадує? Вiн спiвав заєдно з нею дуети прегарним баритоном...
О, вона пригадує собi.
Вiн оповiдав, а вона перебивала йому питаннями, двома-трьома нараз.
Спогади з рiдних сторiн вiдсвiжилися в нiй так сильно, що вона мов бачила все перед собою... Дiм, в котрiм виросла, кiмнату, в котрiй мешкала разом з бабунею. Дiм Маєвського з височенними старинними смереками перед Ґанком, його панський плеканий город з бiлими штахетами. А вiдтак ïх город, де до алеях вона не раз бiгала, мов стрiла, а дiти ловили ïï, одного разу навiть i вiн. Тодi зачепилося ïï довге волосся за якийсь корч, i вiн спiймав ïï. Ах, вона смiялася тодi так сердечно, а всi дiти разом з нею; а в його аж очi горiли з якоïсь шаленоï утiхи...
У всiх тих спогадах, що минали попри ïï душу образами, виринали прегарнi гори буковинськi, улюбленi ïï поодинокi скали й яри...
Все те було таки дуже гарне. А тепер? Тепер дiлив ïï вiд того лиш час.
— Все те було таки дуже гарне! — вiдозвалася вона нараз вголос i споглянула на його.
— Що таке?
— Все те, що було; минувшiсть. Чи не так?
— Для мене вона мертва.
— А для мене нi!
— Це звичайно так у жiнок.
— Що?
— Ну, жiнки кохаються звичайно в минувшостi.
— А мужчини нi?
— Взагалi нi. В мужчин переважно будучнiсть на оцi.
— Отже, й у вас так?
— Чому би i в мене не мало так бути?
— Давнiше були в вас iншi думки.
Вiн смiявся.
— Давнiше!
— Ви переконували мене, що не вiрите в нiяку будучнiсть.
— Я був огiрчений; я був хлопцем. Хто би, впрочiм, розбирав такi слова!
Вона дивилася зчудована на його.
— А я думала...
— Ви думали! Я сам думав тодi, — казав вiн, усмiхаючись, — значить: в тiй хвилинi думав, коли говорив це. Однак, боже мiй, час iз своïми проявами не минає попри чоловiка безслiдно. Його пориває могуча струя життя з собою, i кождий рiк, ба кожда днина вiдоб'є на нiм своє п'ятно i вiн змiняється несвiдомо. На властиву квiнтесенцiю життя приходить чоловiк аж з часом. Впрочiм, я мав тодi почасти й слушнiсть. Будучнiсть — то як блудне свiтло. Вона спиняє уживати краси життя, вона — то старiсть. В погонi за нею роздроблюємо сили i ледве добачуємо те, що нам подає теперiшнiсть.
— Це правда, — вiдповiла вона задумчиво. — Iде головно о те, як властиво чоловiк заховується супроти життя.
— Так вiд того залежить чимало. Я пересвiдчився, що ще наймудрiше заховуватися пасивно i дбати передусiм о себе.
Ïï очi замиготiли.
— Значить, не бажати нiчого, не давати нiчого, бути недвижним, мов та багниста вода? — промовила з перелетним усмiхом.
Вiн спаленiв.
— Чому не бажати i не давати нiчого? Я не думав так. Я думав, що все має свiй час i наступає само собою. Прискорювати якi-небудь подiï або об'яви — то нерозумно, i нема нiчого поганiшого i шкiдливiшого над передвчаснi твори. Вони пригадують калiцтва. Моя фiлософiя дише мужицтвом, — додав опiсля глумливо, — не правда?
— Мужицтвом? О, нi — але малодушнiстю! — вiдповiла сумно. — Ждати! Боже мiй, все, все лиш ждати! — Цi слова вимовила з якоюсь гiркою розпукою.
— Але ж ви чуднi!
— Ждати! — перебила вона йому нетерпеливо i мов слiдила чимраз далi за якоюсь думкою. — I чому? Ах, ми така низькодумаюча маса, що не вмiє одушевлятися! Чи я не казала вже раз цього? Сотворити щось таке, що поривало би! Та маса з самого ожидання i невiльничоï податливостi запала в нидiння. Чому в нас так мало гордостi i вiдпорноï сили, так мало наклону до величчя, так мало поривiв до могучостi? Чому, чому воно так?
— Не судiть заскоро, — вiдповiв вiн живо, — тих, що в них не вiдзивається ще кров будучностi. То не є ще нiяка сила i нiякий поступ!
— Я засуджую тих, що можуть бiльше зробити, як дбати про буденнi цiлi, або що служать лиш партiям. Чому не служити в спосiб гарний своïй вiтчизнi або хоч свому талантовi? Але ми — нi! — повторила ще раз гiрко, — ми не гордi, ми наймити з природи i вмiємо лиш жалiтися! Ненавиджу тих, що лиш проливають сльози, як i тих, що не мають в собi тепла!
— Я також; але я маю в собi тепло.
Вона усмiхнулася, а вiдтак задивилася на своï бiлi тонкi руки.
— I тому, що я тут у вас, треба i вам дiзнатись про це тепло.
Це мало дзвенiти жартiвливо, однак його лице змiнило нараз свiй вигляд, i вiн усмiхнувся нервово-вимушеним смiхом.
Вона дивилася на його допитливо, майже неспокiйно, але не обiзвалася.
— Це, бачите, в тiм рiч, що я заручився...
Мовчанка.
Ïï лице побiлiло i мов задеревiло, а уста стратили м'яку рухливiсть.
— Так?
I знов мовчанка, а опiсля знов:
— Так! — Вiн вимовляє це змiненим нараз, майже поганим голосом, а погляд у його несмiливий, здичiлий. — З донькою мого шефа, адвоката Мiллера. Знаєте, вона зветься Ванда.
— Ванда?
— Так. Адже ви ïï знаєте!
— Я не знаю... так... з виду!
I вона не має бiльше що казати. Не має зовсiм нiчого i не знає нiчого.
Вiн блiдий мов крейда, глядить на неï, як вона пересовує скоро перстенi на пальцях, глядить на ïï довгi вiï i як вона мовчить.
I нiби що ж там такого сталося, що не обзивається; нехай би лиш одним слiвцем!.. Але куди вже ïй до бесiди! Просто занiмiла.
Що за страшенно дурна, упокоряюча хвилина! I вона мовчить якось дивно. В нiй тремтить наглядно життя, сказав би-сь, i в найменшiм пальчику нерви напруженi до крайностi, i з цiлоï ïï iстоти рветься щось на волю, але уста мов пораженi...
В яке огидне положення залiз вiн — ух! Перед ним лежала книжка, поезiï Гейне. Ухопивши книжку, ухопив ïï без думки, i його очi спинилися на першiм стишку:
Teurer Freund! Was soll es nutzen,
Stets das alte Lied zu leirn?
Willst du ewig brutend sitzen
Auf den alten Liebeseiern?
Ach! Das ist ein ewig Gattern,
Aus den Schalen kriechen Kuchlein,
Und sie piepsen und sie flattern,
Und du sperrst sie in ein Buchlein.142142
Вiн верг книжку вiд себе i мов ожив в тiй хвилинi. На його находить щось, щось давнє, добре знайоме, щось, чого вiн не розбирав нiколи. Не яка думка, спомин, це щось зовсiм iнше. Це щось сильне, зухвале, горде, упряме, що перемагало його не раз при стрiчi з нею i чому пiддавався завсiгди.
I на його устах з'явився нараз глумливий усмiх. Вiн звертає голову в ту сторону кiмнати, де Дiана розтяглася знов до спання, i говорить голосом, мовби нiчого не сталося:
— Дiано, ти гарна звiрюко, ходи сюди!
Саме в тiй хвилi пiдвела i Наталка голову, ïï погляд величний, палаючий i острий заразом.
— Ви ïï любите? — спитала.
— Ах, адже вона прегарна собака!
— Нi, я думаю про вашу суджену...
Вiн звертається блискавицею до неï, i по його лицi розливається гарячий рум'янець. Опiсля викривляє з погордою уста i мовить з притиском:
— Розумiється, що люблю ïï.
I вiн ненавидить ïï вже, i за то одно питання. Що за шалена, безлична вiдвага, питати його о це!
Вiн вiдчув, що мiж ним i нею вступило щось, щось важке, погане. Вiн спотикається на тiм, i воно корить його i обурює проти неï, обурює страшенно. Воно сунеться на його, обхоплює його; вiн обтрясся би з того, затоптав би це! Воно гидке, нестерпиме i в його умi приймає вид пересвiдчення, що вона має право ставити йому таке питання i що це питання доторкається сотень струн в його душi, i всi вони вiдзиваються негармонiйними, прошибаючими звуками.
Вiн ненавидить ïï. Ненавидить все, що йому здавалося на нiй лiпше i тонше; ненавидить, бо вiдчуває, що в неï є раса i що ïх дiлить степiнь чистоти.
— За чотири недiлi вiдбудеться наше вiнчання, — говорив далi з огидною пихою. — Я й ïздив тому в рiднi сторони, щоби полагодити там деякi справи.
— А панна Марiя?
— Що ж?
— Вона переселиться до вас?
Вiн зачудувався:
— Чому до мене?
— Отже, нi?
— Я не бачу найменшоï причини до того...
— Я думала, бо ви обiцювали ïй те так часто.
Вiн засмiявся насилу.
— Це була романтика. Слава богу, я ïï вже позбувся.
— Ви вже стiльки позбулися!.. — Вона каже це якось мимоходом, байдуже, все ж таки з якимось незамiтним, роздразнюючим усмiхом.
Вiн скипiв.
Вона корить його i б'є в самi найвразливiшi мiсця. Вона його знає, його, котрого деiнде цiнять так високо... Однак хто вона така, тота зарозумiла креатура143143? Чим вона вища вiд його, що так кидає йому погордою в очi?
— Я вже не одного позбувся, — промовив вiн, — але ви помиляєтеся, думаючи, що в мене не осталося ще доволi сили.
— Ви справдi спосiбнi...
I з якою iнтонацiєю вимовляла знов тi слова, чи не iронiчно? В нiм збурилося все нутро. Вiн пiднiсся з свого мiсця. Обоє глядiли на себе палаючими очима.
— Чого ви властиво вiд мене хочете? — спитав вiн.
— Чого ж би я могла вiд вас хотiти?
— Чому зневажаєте мене?
— Хiба я зневажаю?
Вiн трохи не казиться вiд сих слiв.
— Я вiдчуваю, що я у ваших очах упав, або нi, гiрше ще. Я у ваших очах безчесний i зрадник. Я у ваших очах чоловiк, що запродує i других; на вашу думку, я, певно, i негiдний носити iм'я муж! Що ви собi властиво думаєте?
Вона мовчала i не рушалася з мiсця. Стояла оперта спиною до стiни, змiнена, i пiдвела лише трохи вище голову, щоб ïï також опiсля сперти до стiни.
— Що ви собi думаєте? Питаюся ще раз!
— Тепер я думаю, що найкращою iлюзiєю в моïм життi були ви для мене. Вiн витрiщив очi на неï.
— Що? Iлюзiєю? Дякую!
— Iлюзiєю, котру я, впрочiм, боготворила. Тепер менi жаль.
Вiн усмiхнувся цинiчно.
— Страшно жаль. — Вона говорила, усмiхаючись слабо, а ïï великi очi блукали безцiльно понад його голову. — Не думайте, що я жалую за любов'ю, котрою я вас колись любила. Я навiть переконана, що вас не любив нiхто так, як я, i, може, й не буде так любити. — I пiд час тих слiв покрила смертельна блiдiсть ïï лице. — Менi лиш жаль, що ви мене не розумiли! З хвилини, в котрiй ми перший раз розсталися, почали ви мене не розумiти. Другий раз ви мене вже не розумiли.
— Другий раз я благав вас iти зо мною! — боронився вiн. — А ви вiдопхнули мене вiд себе. Я був вам замаловажний. Ваша шалена гордiсть i хороблива уява бажала собi бог знає чого; тим часом я був лиш звичайний чоловiк i хотiв дiлити з вами свою долю, чи як ви то там назвали: буденне щастя.
— Правда, — вiдповiла вона, — я не хотiла подати вам руки до такого щастя, бо я вiрила в вас, т. є., уявляла собi, що ви мусите розвинутися в кращу, сильнiшу iстоту; в таку, до котроï i я, i другi могли би молитися. Я чула вже тодi, що без того не змогла би бути для вас тим, чим я хотiла в глибинi душi своєï статися вам. Чи я бажала чогось справдi неприродного? В моïх очах чоловiк щось дiйсно божеське, хоч — як ви раз казали — вiн має своє корiння в землi. Вiн може розвинутися в прегарний цвiт, але до того треба волi, треба борби i вiдречення! Вiдмовивши вам, я не хотiла, щоб ви пiшли i стали вперед великим паном. О нi! Я бажала лиш, щоб ви стали морально свобiдним мужчиною, а не наймитом своïх страстей. Я хотiла перед вами коритися без краски на лицi. Того хотiла я. Та тут я, мабуть, помилилася. Ми не порозумiлися. Ви казали менi, що в мене нема змислу для дiйсного життя; впрочiм (вона усмiхнулася гiрко), може й нема!
— Навiть посада компаньйонки була вам милiша, нiж замужнє життя зi мною! — говорив вiн тремтячим, зворушеним голосом.
— Я бажала закоштувати хлiба, заробленого власними руками! — вiдповiла вона. — Я хотiла пiзнати, що то таке свобiдна воля. Я не жалую того, хоч я не була би пiшла, якби жила моя мати або отець; але я й не пiшла з бути, ви це знаєте. Менi показали дверi, тому що я не хотiла вiддаватися за Лордена, — чи, може, було менi пiддатися? Ах, Орядин, я не боюся голоду i холоду, бо я не боюся i смертi, Впрочiм, я чула в собi силу i тому пiшла; чи то було неправе?
— Ви вимагаєте вiд чоловiка забагато! — сказав вiн — Не звертаєте уваги на вплив його обставин; в тiм ви помиляєтеся... i тому...
— Я, Орядин, я? — перебила вона йому i розсмiялася. — О, я вiрю у вплив обставин, в те, що вони формують нашi думки i сили, але я вiрю i в те, що в чоловiцi суть i вiдмiннi черти, котрi опираються обставинам i опановують ïх. Вас мала я за такого чоловiка, що не пiдпадає буденним прикметам, що бореться з убiйчими, пригнетаючими обставинами доти, доки не стануть пiдвладними йому! — i в тiм я помилилася! — А коли вiн мовчав, говорила вона далi: — Скажiть, як менi жити в теперiшнiх обставинах, щоб моє життя стало подiбне до життя вдоволених, або нi, — закинула живiше, — скажiть менi радше, яку роль надали ви украïнкам або й менi, напр., нинi, заявляючи менi своï заручини з полькою?
— Роль вам? — промовив вiн, зчудований.
— Так; на вашiй украïнськiй шахiвницi...
Хвилину дивився вiн безмовно на Наталку. Опiсля заграв якийсь лихий усмiх на його устах i, шукаючи очима за шапкою, обiзвався:
— А, так! Тепер розумiю; та що менi багато говорити? Цим разом, т. є. тут, я невинний. Ви вибрали собi самi роль на тiй шахiвницi. Менi остається хiба пригадати вам високе значення цеï ролi; а то — ваше змагання до полудня людськостi, до вищого чоловiка.
Вона дивилася на його своïми великими очима, що на ïï блiдiм лицi тепер аж горiли, — i неначе линула думками дальше, як вiн бажав...
— Отже, це моя провина! — промовила гiрко. — Це тота недуга, задля котроï прийшлося менi стiльки терпiти, проклiн, що споганив менi вже життя дома i пiгнав мiж чужi люди! Гаразд! — додала з якоюсь веселою гордiстю. — Я буду ïï наслiдки зносити. Бувши дитиною, я бажала летiти через море в полудневi краï, котрих красу уявляла собi моя фантазiя в тисячних барвах. А вирiсши, я бажала, щоб ми стали iнтелiгентним народом, свобiдним, непоборимим в своïй моральнiй силi, щоб дiйшли також до полудня. Розумiється, кожда i кожда одиниця (думала я собi) мусила би сталити своï сили, перемагати i себе, щоби розумiти життя пануюче, i бридилася прикметами невiльничими. Об тiм марила я часто. Це була i є ще моя хиба. Коли моя уява сягала поза границi можливостi, то в тiм, може, не ïï вина, то судiть мене, Орядин, судiть i ви! Ви знаєте цiле моє життя! — Сказавши це, затяла зуби, бо ïï давило щось в горлi, мов корч.
Але вiн не мiг ïï судити.
Вiн не мiг опертися цiлком впливовi ïï пориваючоï iстоти, впливовi ïï слiв, що вона його так дуже любила. Такого зiзнання не надiявся вiн нiколи. Вiн думав, що вона закутається в уражену гордiсть i що цiла сцена вiдбудеться холодно кiлькома словами, гратуляцiєю, i вiн зiрве всi тотi неяснi вiдносини, що накладали на його якiсь обов'язки i тяжiли на нiм не раз так дуже. Чому? Вiн сам не знав. Тим часом вiн зворушився сам, переконуючись, що вона йому не байдужа, що не була йому такою, хоч як вмовляв в себе часто, що не обходить його нiчо i що не любить ïï. Але що ж! Вiн мусить з нею зiрвати. Це було би нерозумно дати запанувати одному чуттю над цiлою своєю будучнiстю i то саме тепер, коли все склалося для нього так легким способом i так гарно. Тамта любила його, мала прегарний маєток i була така сама добра людина, як ця, хоч оця приковувала його якоюсь чудною силою до себе. Та ба! Вiн не хоче бiльше бавитися чуттями, вона йому ще недавно завдала доволi горя i прикростей з тою шаленою румункою, а тепер починати знов наново? Вiн буде щасливий i з тамтою, хоч i не любить ïï; вiн переконався, що щастя становить щось iнше, як сама любов, тому — вперед!
Вiн станув перед нею, гарний, високий, на вид спокiйний i простяг до неï руку.
— Я зворушив вас, — сказав непевним голосом, — хоч i не бажав того нiколи, я не є ваш ворог, я переконаний, що в таких людей, як ви, є доволi сили, щоб знести кожду страту в життi i кождий удар, хоч би i найтяжчий.
Вона кинула на його гордим, недовiрчивим поглядом, i ïï чоло захмарилося.
— Найтяжчi страти в життi переболiла я вже; а то страту родичiв i бабунi. Те, що наступило потiм, або що може ще наступити, не в силi завдати менi бiльше горя, як завдало це. Впрочiм... дякую вам за вашу гостину i за всi новинки i — гратулюю вам!
Вiн склонився низько, аж надто низько — i пiшов.
Така сама тишина, як перше.
Вона оперлася одним колiном до софи, а руками заслонене лице втиснула у подушки.
Так, це правда, що потонув i пропав! Вона не думає над нiчим ясно; ïй здається так, мовби хто прийшов i ударив ïï по головi довбнею, а вона, хоч заголомшена, вiдчуває цей удар. Але нi, ïй властиво не так здається. В нiй збудилося прецiнь стiльки голосiв, зовсiм так, мовби в ïï серцi ожив рiй бджiл; шукав виходу i не мiг його найти, а вона або удавиться, або оглухне...
Вона вмовляє в себе, що все те перемине, силується згiрдливо усмiхнутися i вiд часу до часу шептають ïï уста майже несвiдомо: Марко! Марко! Ïï мучить жадоба виконати щось подiбне того, як сiсти на дикого коня i пустити йому свобiдно поводи, щоб помчався скаженим летом i затоптав всi тi пiдлi, самолюбнi, брехливi креатури, собак тих! Або кинутися в човен в бурливi хвилi... i реготатися!
Або, може, ще iнше? Може.
Може, потонути душею в тони i виграти то, що ïï так страшно давить? Так, виграти, однак не лиш для себе! Для всiх, що мають серце i слух... Та ба! Грати!..
Так оперта лежить вона довго...
Вiдтак проходжується по кiмнатi. Принесенi ним листи впадають ïй аж по довгiм часi в очi. Вона сягає вперед за листом вiд тiтки. Майже не розумiє, що читає, i лише при кiнцi писанi слова вражають ïï. Ти думаєш над бог знає чим, Наталко, а не застановишся над тим, що твоï роки не стоять. Леночка майже цiлий рiк молодша вiд тебе, а має вже двi донечки, а третє в дорозi... Вона кинула вiд себе лист, немов в ïï руках опинилося щось гидке, i вхопила за другим письмом вiд панни Марiï. Я така вдоволена, — писала вона мiж iншим, — що з Василем склалося все так щасливо. Бог добрий, допомiг йому до доброï волi. Я боялася за його, тепер сповiдаюся перед вами одверто. Вiн пристрасний i змiнчивий характер, хоч у його серце золоте i чувство глибоке, а розум острий. I Маєвський з нього вдоволений. Каже, що перший мудрий учинок Василя — то цей, що жениться так пишно, i тому простить йому всi його прочi дурницi. Зоня гомонить на його, як звичайно, i каже, що вона була би волiла, щоб вiн женився з ким iншим i не шукав передусiм маєтку. Але вона все така, як була давнiше. Я лиш не розумiю, чому ваша тiтка i вуйко приняли так дивно звiстку про його заручини. З тiтки менi не дивно: вона має претензiï до кождого молодого чоловiка i засуджує кождого безоглядно, що не звертає уваги на ïï доньку; але ваш вуйко, Наталко, той спокiйний, добрий чоловiк, вiн засмiявся так злобно на вiстку про заручини Василя, що я того смiху й до смертi не забуду. А вiдтак вийшов з кiмнати, мовби не хотiв про його й чути. Я розповiла те все Василевi, бiльше жартом, а вiн просто казився з лютостi. Це мiщанська вузькогляднiсть! — казав. — Але, слава богу, що в мене сумлiння сильне i що я не трус. З часом поклоняться менi всi, побiда буде по моïй сторонi. Я вже не той сфанатизований дурак, який був давнiше! Я європеєць!.. I т. д.
Кiмната освiчена слабо.
Вона лежить зморена, i ïï гарнi бiлi руки звисають сплетенi безсильно понад край отомани i вiдбиваються блiдо вiд темного ïï тла. В ïï душi запанувала якась пiтьма, здавалося, що одна з ïï найзвучнiших струн урвалася.
— Хто винен, хто винен? — шевелять ïï уста i вона передумує все наново ту думку, що в нiм любила свiй народ, рiдну пiсню свою, котроï частина потонула з ним в якусь бездонну глибiнь безповоротно, i одним голосом стало знов менше... Хто винен?
XVII
Чотири недiлi пiзнiше вийшла вона з дому, щоби побачити його вiнчання.
Де люди любляться, там мусить той коритися, що найбiльше любить, — писав десь раз данець Якобсен. А що вона любила бiльше, то черга коритися припадала на неï.
На судженiй Василя мусить щось бути, коли вiн жениться з нею; вона має прегарно Лiста грати.
Надворi погiдно, тепло. В неï є охота погуляти на свiжiм воздусi i аж потiм пiти в костьол. Вона звертається в мiсто i йде головною, ясно освiтленою вулицею. Перед нею, за нею тиснуться люди. Вона йде скоро, майже без плану. В ïï душi хмарно, i вона потребує тепла i простору...
По проходi зайшла в латинський костьол. Тут мало вiдбуватися його вiнчання.
Вступивши сюди, вона змiнилася до глибини душi. Ïï напало страшне зворушення i якась пропасниця. Костьол був багато освiтлений, набитий видцями i повний голосного шепоту. Якась дивна, а як ïй здавалося, гнiтюча атмосфера наповняла його. Головний престол, а радше великий образ розп'ятого Христа на престолi, здавався немов свiтлом облитий; а мiська iнтелiгенцiя i велика маса знайомих молодоï обступила його зовсiм. Всi бажали молодим людям глядiти прямо в обличчя.
Вона всунулася також близько престола i сховалася за якусь старшу даму, що вичублена, мов молоде дiвча, перешiптувалася без перерви з своєю сусiдкою.
Чувство гарячого сорому обгорнуло ïï, що й вона находилася тут, i вона ховалася за цiкавi дами, щоб ïï нiхто не замiтив, ïй здавалося, що всi мусили вiдчути, що й вона тут, i вiдгадати причину ïï приходу. Бо що ж пригнало ïï сюди? Ах, просто смiх бере!..
В послiднiм часi вона майже числила години до сьогоднiшнього вечора, ну — i дiждалася вкiнцi його! Ах, вона була би сама з себе реготалася, що всi кругом неï обглядалися би за нею. I чи не варто було заглянути ïй в лице? Чи такий кiнець не був iнтересний?
Вона схилила голову боязко за спину дами, що перед нею стояла, i майже не важилася дивитися на зiбраних. Вони ждали в цiкавiй нетерпеливостi, заглядаючи раз по раз до входових дверей. Скiлько то ïх було, жiнок i мужчин! Завсiгди суть це лиш жiнки й мужчини! А як блiдо й втомлено i скорбно виглядали лиця декотрих жiнок! Майже всi вони, — думала вона, — стояли також раз тут, складали присяги вiрностi i здобули собi тим iсторiю. Тепер стоять i ждуть.
Чого ждуть? Що ж хотять вони бачити? Чи це якась новина для них? Коли б ïх всiх iсторiю злучив докупи, то вийшло би одно i те саме. Вона уложила би життя кождоï в музику. Напр., в сонати, в етюди без закiнчень, в прелюдiï... а ïï iсторiя? Ба! З нею малася рiч iнакше. В неï не було iсторiï, бо в неï не було фактiв, i тому вийшла би хiба якась химерна фантазiя, котроï не вмiв би навiть кождий грач вiдограти, хiба яка вибаглива або розстроєна душа...
I ïй дiється так, мовби над ïï жiночою гiднiстю глузували й знущалися, мовби доля кпила собi з неï, бо хто ж така вона? Або то, що пригнало ïï нинi сюди...
Де люди любляться, там мусить той коритися, котрий найбiльше любить, — вiдозвалося в ïï душi, мов у вiдповiдь, i вона усмiхнулася гордим, гiрким усмiхом.
Це була хоч розрада, якоï не стрiчається щодня.
Внутрi костьолу настав рух i — Вони йдуть! вони йдуть!, пронеслося з уст до уст.
Зимнi дрожi пробiгають ïï тiлом, i вона чує, як ïй вiдступає вся кров з лиця, але нараз почуває в собi i чудну силу i з супокоєм, ïй самiй незрозумiлим, вступає в перший ряд видцiв коло престолу.
Вони дiйсно надходили.
Довга шовкова сукня молодоï шелестить остро по камiнних плитах, — знати, що вони зближаються. Все здержує вiддих, щоб приглянутися всьому докладно i не втратити з очей i найнезначнiшоï дрiбницi. Вкiнцi вони вже тут i станули перед престолом. Боже, що за поважна хвилина!
Довкола тихо. Священик прилагоджується до вiнчання, звертається по щось до престолу.
Гарне лице молодого якесь сумне i неспокiйне, а вона виглядає щасливо.
Вона велика. Спина в неï довга, заокруглена. В цiлостi робить враження темно-понсовоï рожi, буйноï краси, котра в гарячих, сонячних хвилинах здається просто жаркою... Ïï великi чорнi очi немов пожирають усе, на що впадуть, i сiяють якимсь дивним, холодним блиском. Але вона гарна.
А вiн? Йому чогось прикро, чується не своïм, майже пригнетеним. Чи тут нема нiкого з його людей, когось такого, хто би хоч через оцю хвилину був з ним, як одна душа i одна думка, мiж всiма тими гостями i ïï кревними? Вiн такий чужий! А оця, з котрою має проживати цiлий свiй вiк i котру вiн властиво так мало знає, здається йому також такою чужою! Вiн просив своïх товаришiв i деякi прирекли явитися до церемонiï, але, мабуть, жоден з них не додержав слова i не явився. Ну, вiн ïм цього не забуде, це запогано, i вiн обглядається з болiсно зморщеним чолом, чи не побачить кого, i нараз — затремтiв.
Вона! Вона тут, прийшла!
Нiколи в життi не злякався вiн так дуже, як в цiй хвилинi, але й нiколи не вiдчув удруге такого жалю, як тепер. Його серце прошиб бiль. Вона, вона, вона! — спiвало в нiм, i вiн дивився на неï, мов безтямки, i, мабуть, не забуде ïï вигляду й до смертi. Широко створенi, немов нерухомi очi на його! О боже! Так дивилася вона за ним того вечора, коли розставалися перший раз, коли вiн ïй говорив, що вона його царiвна i що вiн по неï прийде... I вiн нараз усе забув. Все, що мiж ними зайшло, що ïх розвело, i знав лиш те одно, що любив ïï, ïï одну на свiтi i що втратив ïï навiки... i чи лиш ïï саму?
Його лице покрилося смертельною блiдiстю.
Чи вiн такий пiдлий?
Нi, вiн добрий, вiн чує, що добрий i що ним заволодiла лиш якась могутня погана сила, котрiй не хотiв опиратися, i тепер тоне...
А ïï очi, здавалося, що говорили: Я тут, свiдок твоïх здобуткiв. Нехай живе мужська честь i мужське дiло! А вiдтак чи не усмiхнулася вона? Нi, це не був усмiх, це був плач роздертоï душi, що виступав у неï так, цей усмiх розумiє вiн в тiй хвилинi так добре! О, вiн розумiв ïï завсiгди!
Вона виступила з ряду видцiв i вийшла з костьолу...
Йому дiється так, якби на його душу залягла тiнь i затемнила все, що зложилося для його так гарно й сонячно! Через хвилину вiн немов обезсилений, немов западається в себе i майже не може вдержатися спокiйно, щоб не звернути на себе глибшоï уваги; але за хвильку звертається до його священик, i вiн мусить над собою запанувати.
Свiжий, холодний воздух вдарив ïï в лице, коли вийшла з костьолу. Вона немов вiдродилася наново, вiддихує глибоко.
Так! Тепер вона свобiдна. Позбулася того, що пригнетало ïï i заморочувало ïï душу. Вона то зсунула з себе i оставила йому; а вiн буде то носити до кiнця свого життя....
Як же видивився там на неï, мовби побачив ïï вперше в життi! Правда, вона стала йому цiлком чужа, так само, як i вiн не був для неï вже тим колишнiм Василем з бунтiвничою душею i iдеально гарними думками, за котрим з жалю раз мало що не збожеволiла! Тепер — за два-три роки перестануть себе й знати. Так буває звичайно. Тепер стане йому полька тим морем, в котрого золотих хвилях буде купати свою душу, спрагнену любовi.
Гай, гай; як все гарно склалося!
Вона була би то говорила цiлому свiтовi, щоби добре чули всi i добре все затямили. Нею запанувала якась дика веселiсть, i вона чулася сильною, мов львиця. Вiдтак задержалася на хвилинку i задумалася: куди тепер?
Усмiхалася.
Однаково куди; куди-небудь.
Ïï не ожидав нiхто. Могла йти i йти, доки би з утоми не повалилася; то не викликало би в нiчиïм серцi жалю.
Вона йде скоро, мовби хотiла утекти перед тим, що перед хвилиною пережила, мовби воно йшло крок в крок з нею, гуляло кругом неï. Вона з своïм гладким, шелестячим, довгим шлейфом, з великими пожираючими очима, а вiн з лжею на устах i на чолi... Гай, гай! Як все гарно склалося!
Я не нещаслива, — силується втихомирити себе щокрок i пiдносить гордо блiде лице. — Я лиш сама. I що ж на тiм? Слово нещастя придумав якийсь безсильний чоловiк, воно принялося i находить вiдгомiн. Чи ослабати ïй для того?
Всюди кругом неï клекотить життя, розлягається безладний гамiр людськоï товпи, розмови, смiх i дзвiнки. Елегантнi сани мчаться блискавкою дорогою повз неï, багато пар, побравшись попiд руки, горнеться тiсно одно до другого i йде, весело балакаючи...
Куди йде вона? Адже вона не хотiла до нiкого йти, майже не мала нiкого, бо саме тепер не було жодноï з ïï товаришок в мiстi. Малярка вiд'ïхала до В., а Оксана, помирившись з чоловiком, виïхала з ним. Одного дня прийшла до неï зворушена, з чудним блиском в очах i оповiла ïй, що вiн приïхав по неï i що обоє помирилися. I так я йду, Наталко, — говорила з якимсь напiвнасмiшливим, напiврозпучливим усмiхом. — Вiн каже, що я йому потрiбна до життя, мов воздух, i я рiшилася стати йому тим воздухом. Чи вже не розстанемось бiльше? Бог знає, може, нi. Вiн казав, що не пустить мене нiколи вiд себе i нехай уже раз зрозумiю, що вiн любить мене на свiй спосiб! Буду старатися привикати до того способу, хочу, щоби щастя усмiхнулося до мене ще раз так, як в перших днях нашого подружжя. Ах, Наталко, люблю його шалено... — I виïхала. А тепер вона не має тут майже нiкого.
Вона придивляється тепер людям, як ходять у свiтлi, там далеко долом вулицею перед нею i тут близько бiля неï. Там, куди вона звертає своï кроки. Яка ïх всюди сила! Як же ïх багато, справдiшнє море люду. А й там далi, де вона не була i де ïï, може, нiколи й не буде, i там ïх така маса!
Ïй впадають в очi нужденнi постатi жiночi i чоловiчi з змарнiлими лицями. То ïï посестри i браття, говорять ïï мовою i належать до тоï самоï матерi, що вона. Ïх багато. Однак — куди гонять вони, за чим? Де ïх доми i як живуть вони? Нi, радше вже, яка ïх доля?
Доля!.. I, усмiхаючись, пiшла далi.
Не дивилася нi вправо, нi влiво, лише перейшла скоренько попри ясно освiтлену елегантну кав'ярню, з вiкон котроï ллялось свiтло струями, освiчуючи всiх, що переходили тротуаром, i вступила в другу вулицю так нагло, що спiткнулася сильно з якимсь панком. З переляком вiдскочила, вп'яливши в його своï очi, але майже в тiй самiй хвилинi помчалася вперед. Вiн завернувся i пiшов за нею. Ïï великi, промiннi очi, що блиснули з-пiд чорноï шапочки на його в переляку, зацiкавили його; а ïï висока гнучка постать манила його... Хто вона? Йому здавалося, що ïï уста усмiхнулися при слiвцi раrdon144144, киненiм скоро й пiвголосом. Вона спiшиться, але вiн здогонить ïï.
Iдучи за нею, приглядається вiн ïï одежi. Вiн тонкий знаток в таких речах. Пальто лежить на нiй складно, зрiст у неï прегарний, але пальто не послiдньоï моди, а рука, що держить, мабуть, несвiдомо сукню, без рукавички. Чи оце не якась кокетерiя, щоби подивляли ïï бiлу руку? О жiнки, тi жiнки!.. Далi зарукавок також не послiдньоï моди!
I вiн iде вже смiло за нею. Що ж, спробувати можна... Крiм того, вона звертається в одну вулицю, не замешкувану великою аристократiєю, а це також дещо значить...
Вiн прилучається до неï, оглядає бистрим оком ïï профiль, а вiдтак каже привiтним голосом i з таким же поклоном, що вiн замiчає, що вона йде в оцю погану вулицю сама, i тому осмiляється вiдпровадити ïï...
Вона станула мов вкопана i, глянувши на його, усмiхнулася.
— Я дiйсно сама, — промовила якимсь здавленим голосом. — В мене нема нi вiтця, нi матерi, нi брата, нi мужа, котрi би мене проводжали, тому маєте право обиджати мене!
Вона тремтiла на цiлiм тiлi вiд обиди, а йому здавалося, що, промовивши тих кiлька слiв, виросла йому понад голову. Вона глянула на його з несказанним маловаженням, а вiдтак вiдвернувшись, пiшла далi.
Затяла зуби i зморщила чоло, а очi шукали зористого неба...
— Видиш, бабуню, видиш? — .прошептала, i серце ïï заболiло вiд несказанного жалю. — Чому воно. так? Чи тому, що. я, сама i що мене не береже нiчия любов?
Повернувши додому, застала, вiд Марка лист. Здивувалася ним чимало, бо вiд'ïжджаючи, не обiцяв ïй написати анi одного слова, а вона не просила його о це. Писав сумно. Писав, що коли вона одержить цей лист, вiн буде вже в дорозi до Iндiï. Що ся подорож йому тепер дуже непожадана, бо хотiв уже назавсiгди вернути до Буковини, а ся дорога, хоч як i бажав не раз побачити землi над Гангом, вiддалить його знов на час вiд його наймилiших сторiн. Вона — каже — здивується, що вiн до неï пише, однак вiн не може позбутися немилого чуття, будтоби ïй лучилося щось дуже прикре. Вiд часу до часу доносила йому Оксана листовно, як його одинокий товариш проживає, але тепер замовкла, а вiн не зносить непевностi, тим бiльше, що не має надiï вернути надто скоро додому i переконатися о всiм самому.
Вiн звертається прямо до неï i просить ïï о звiстку про себе. Це заслужив вiн собi хоч би i тим, що серцем i думками пробував так часто дома. Вона, може, не повiрить йому, вона така недовiрчива, але коли вiн поверне, тодi переконає ïï в щиростi його слiв. Далi просить ïï не забувати на його, так само, як не забуває гробу його матерi; а натомiсть вiн обiцяє ïй подивляти тамошню красу природи з спомином на неï. Йому саме тепер на душi так важко, мов би йшов на смерть, хоч смертi не боявся вiн нiколи. Чи вона його розумiє? Вiн пише до неï з таким довiр'ям, як пишеться лиш до найщирiшого друга. I знов дальше, що вiн має для неï узбиранi прегарнi мушлi, справдiшнi чудеса природи, i багато iнших речей, котрими прикрасить кiмнату свого одинокого товариша, коли поверне. Що буде числити днi до прибуття ïï листа, кiлькох успокоюючих щирих слiв, бо на тепер буде й з того рад i т. д.
Прочитавши цей лист, вона немов з поганого сну збудилася.
Вiн писав так приязно, а вона? Що дiялося з нею останнiм часом, чи не збожеволiла вона? Боже, боже! в яку погань заплуталася вона i при кiм спинялися ïï думки, коли тим часом тамтий на морi був ïï одним-однiським приятелем на свiтi!.. Нi, то вона з самоти божеволiла, i ïï палка душа, що шукала неустанно заняття, спинялась i там, де була непотрiбною, ïй встидно, вона була замало горда, а на його вiнчання не повинна була йти!
Глузуючи з себе, усмiхнулася згiрдливо i склонила втомлену голову на руки, згорненi навхрест на столi. Думала над Марком.
Написав, написав! Саме тепер, коли була мов громом побита, втомлена до крайностi i коли чулася нужденною, мов та собака. Написав! Ïï обгорнуло почуття вдячностi, i вона притиснула його лист майже пристрасно до уст.
Коли б вiн тут був або коли би був цiлком не вiд'ïжджав, то вона була би щаслива i не томилась би якимись хоробливими чувствами. Вже сам спосiб його бесiдування мав у собi для неï щось успокоюючого; ох, перед ним вона би й похилила голову покiрливо i то не болiло би ïï!
Але що з ним? Чому з його слiв видко такий сум, i чому його переслiдує погане передчуття? Коли такий чоловiк, як вiн, заговорить тужливо, то на тiм мусить щось бути. Вона вiрить в передчуття.
Вiн стоïть перед ïï душею живо, мовби глядiла на його. Майже негарний, а з-поза окуляр шукають ïï його яснi, допитливi очi. Вiн замкнений, вразливий, на дрiбницi байдужий, але супроти себе строгий аж до жорстокостi, а задуманий так часто!
Такий вiн.
Вiн журиться о неï. О боже, отже о неï боïться хтось на свiтi! Вона була б розсмiялася i заплакала вiдразу, так усi струни були в нiй розстроєнi...
Вона йому напише все, як вiн собi бажає, i успокоïть його...
Попросить також, щоб дiйсно згадував ïï, коли побачить красу тамошньоï природи, коли над ним засiяє зористе небо Iндiï i вiн, може, буде глядiти в срiбнi хвилi Гангу. Вiн не знає, як ïï душа бажала краси i змiни, як вона бажала розмахнути хоч однiсiнький раз своï крила цiлком свобiдно!
Розкаже йому все, нехай вiн знає. Нехай знає i те, скiльки нiмих слiз пролила ïï душа, скiльки нiмих боïв перебула вона, чорних, мов нiч, вiд часу, як померла його дорога мати, а ïï однiська опiкунка. Що ïй додає охоти до життя надiя, що буде працювати для свого народу пером (вiн це знає), i не утоне безслiдно, як тисячi iнших, подiбних долею до неï. Вiдтак спитає, чому не веселий; що, впрочiм, вона йому вiрить, коли це пише (адже вона йому все вiрила!), але що i ïй не веселiше. Вона тут сама, прикована тими невидимими кайданами, що звуться обставинами, до одностайностi, i побивається i числить днi, котрi минають без повороту, не лишивши по собi ïй слiду. Вiн, певно, вже пiйме принаду такого життя. Але вона не хоче жалiтися, нехай же i вiн не жалує ïï...
За мушлi дякує йому, але чим вiддячиться вона йому за його пам'ять?
Роздумуючи так, засiяли рiзнi спогади в ïï душi з часу, як жила його мати i як пробував тодi дома.
I не знати, чого мучилися обоє (вiн i вона) часом так погано! Вiн був гордий i глумливий, а вона холодна супроти його, хоч не раз серце з жалю ïй млiло! Та все вже минуло. В неï кiнчилося все скоро i в один спосiб, але з всiх ïï знайомих товаришiв i товаришок остався вiн ïй найвiрнiшим. Пробуваючи там в далеких сторонах, не забув ïï, розвiдувався через других, як живе i чи щаслива, а тим часом тi, що пробували тут з нею... але нi! радше вже не думати й не згадувати всього того, що ранило ïï душу; то погребла вона вже i не хоче об тiм вже нiколи бiльше думати.
Що я люблю, люблю вже навiки! — заговорив в нiй нараз якийсь голос, i з тим затремтiло в ïï душi гаряче почуття щастя.
Вiн ïï любить! Це мусить бути правдою, було вже тодi правдою, коли i не снила о тiм, коли говорив, прощаючись з нею, що для його сонце заходить, а руку стиснув ïй, мов клiщами; було вже тодi, коли мучили себе так страшно. Те все була любов.
В ïï душi спалахнуло оп'ять почуття вдячностi i навiть якоïсь гiркоï розкошi, але майже в тiй самiй хвилинi стягнула болiсно брови. Вона бачить в уявi, як корабель несеться по хвилях, поре ïх, а вони товпляться довкола його, б'ються о його i мов вiддаляються вiд неï чимраз дальше i дальше, кудись страшенно далеко... А вона тепер уже зовсiм сама — тут! Ïï взяв нараз шалений бiль, i глухий зойк вирвався з ïï грудi... Вона тут!
Опустила знов голову на руки i заплакала тепер гiрким, пристрасним плачем, хоч довгi часи не плакала анi раз...
XVIII
Весна. Але не та весна, що пишається вже явно цiлим багатством своєï розцвiлоï краси i свiжою новою зеленню, що в ïï воздусi мiшаються пахощi бозу i жасмину i iнших, незлiчимих цвiтiв, гомонить дзвiнкий бренькiт бджiл i лунає веселий спiв птахiв, гамiр життя в якiмсь вiдновленiм блиску; це ще та перша несмiлива, напiврозбуджена весна, ще замкнена в собi, i котра свою красу що лиш заповiдає лагiдним теплим воздухом, а красу ïï вiдгадується бiльше чуттям... Дерева ожидають строю. Земля покривається нiжною зеленню, горобцi цвiрiнькають так галасливо, мовби сварилися, а воздух помимо теплоти перенятий ще i холодом. Десь-не-десь лиснiє проти сонця латочка снiгу.
Ранок.
Наталка в городi. Порається там, як щороку i за життя Марко, около зiльника. ïï звичайно прозоре бiле обличчя зарум'янiлося, а хустку, яку була закинула на себе, iдучи сюди, вiдкинула вже давно. Сонце обсипало ïï ярким свiтлом, i ïï волосся здається чистим золотом.
Вкiнцi втомилася i кинула рискаль145145 вiд себе; змучилася добре. Але вона любить таку втомляючу фiзичну працю, в котрiй буває цiле тiло в напруженнi; це приводить i зворушений ум до рiвноваги. Впрочiм, вона здорова i дужа i таке заняття ïй приємне. З руками, сплетеними над головою, приглядалася деревам, чи не розвинуться вже далi? Там недалеко неï находилася арфа еольська, але саме тепер мовчала. Воздух був цiлком спокiйний. Своïм сумним зiтханням пригадувала ïй все той вечiр, коли Марко вiд'ïжджав, i вона прислухалася кождому з його рухiв. Ну, раз поверне вiн уже назавсiгди до свого дому i заживе тут, це знає вона.
А що станеться тодi з нею?
На ïï устах появився прегарний усмiх, i гаряча полумiнь розлилася по ïï лицi. Вона не знає, що. Впрочiм, чого ïй журитися вже вiдтепер? Вона чується такою свобiдною i свiжою на силах, бодай тепер, що не хоче нiякими планами заморочувати оцю прегарну хвилину. Слава богу, що вже настала весна, i снiги зникли, а то ïï переслiдувало чуття, що не дочекається ïï. Правда, зимовi днi тягнулися безконечно довго i були переповненi одностайнiстю i скорботою, вичерпували часто всi ïï сили, всю ïï тривкiсть, а погана якась туга так i пожирала ïï. Але тепер ïй мило i серце ïï повне надiï.
Якоï?
Ах, вона ïï не розбирає! Може, тому, що вона останнiми часами жила лиш у своïй улюбленiй працi, т. є. в писаннi, i була майже переконана, що та звiсна повiсть, вiдослана перед кiлькома мiсяцями, тепер принята, бо коли би була не придалася, то були би ïй вже давно назад вiдослали! Взагалi вона цiлком спокiйна в справi повiстi, а переконання, що праця придалася, скрiпило ïï так в намiрах вiддатися зовсiм працi на тiм полi, що це стало вже для неï душею життя.
Здалека долiтають до неï звуки дзвонiв.
Вони порушують ïï нинi так чудно, мов якесь поздоровлення, мов примана з давно забутих, напiвказочних часiв, в котрих жилося щасливо i в спокiйнiй пишностi. В ïï серцi заворушилася туга за життям любовi. Перед ïï душу тиснулися картини з рiдних сторiн, бабуня, мати, як зривала ïй тодi цвiти, i якiсь iншi погiднi хвилини. О, як бурливо кидалася вона на все, щоби здобути собi якесь щастя. Як вiдважно пробивала собi путь, гонена незаспокоєною жадобою за чимсь доскональшим, щораз вперед i без тривоги перед терпiнням!
Так стояла вона вже раз з тужливим серцем i глядiла кудись в далечину. Тодi, як опускала пишнi гори буковинськi i свою рiдню, щоби стати собi цiллю! Тодi думала вона про полудне i ïï душа, окрилена тугою, неслася до його. Але тепер? Вiдтепер?
Так, як вона тут стояла, гарна, сонцем облита постать, була сама собою пишною скiнченою картиною полудня.
Усмiхнулася нараз в своïх думках.
Це було неможливо. Було неможливо, щоб для неï i для ïï народу не вибила також година полудня. Щоби вся ïх сила не вистарчила на те, щоби в ïх життi не засяяли такi хвилини, котрi свiдчили би твердо об ïх здiбностях до самостiйного iснування i якiйсь своєрiднiй красi, що не дається нiчим притьмити. Це неможливо, у них мусить настати полудне!
Тодi зможуть жити повно. Без утиску i хитрощiв, без лжi i малодушностi, i без ненавистi.
Життя, яким вона жила досi, було якесь незрiле. Було нап'ятноване клеймом якоïсь недостачi й рабства i було випливом брудних обставин. Але вона знає, що можна й iнакше жити; i вона має почуття, що не впаде нiколи бiльше духом вiдтепер. Той вихор, що потрясав нею так, що аж хиталася, здається ïй якоюсь красою i не знищив права на якусь iншу будучнiсть. А ту iншу будучнiсть хоче вона собi виробити працею, ïй осталася лиш праця, i вона припала до неï цiлою душею...
Так, полудне наспiє ще, помимо всiх лихих i ворожих обставин, що переслiдувала ïï i ïï народ. На свiтi є ще сила, не зламана ще цiлком. На свiтi є ще i любов всеобiймаюча, несамолюбна, в котру вона вiрить i до послiдньоï хвилини життя вiрити буде...
Вона чує, як у нiй ожило одушевлiння i чинить ïï вдвiчi сильною. Раз для неï, а другий раз для того ïï народу; чує, як хоче жити i пила би те життя всiма нервами...


(О 6-тiй годинi вечором того самого дня).
Це не була видумка, не був сон, це була правда.
Вона знiвечена.
Ступала через кiмнату така обезсилена, мовби опустила вперше постiль по довгiй недузi. Кутики ïï уст знизилися, а повiки лежали тяжко на очах. Ïï руки тремтiли. Вона сховала скоро рукопис, нiхто не смiв об тiм дiзнатися. Ïï улюблена праця, душа ïï, ïï сила, перша, а заразом уже й послiдня, лежала там вiдкинена без усякого пояснення...
I що ж тепер?
Ïï руки ослабли, а лице задеревiло. Вона проходжувалася все наново, опираючись часами об стiну. Чулася фiзично пiдтятою i вiдчувала, як нiби старiлася. Для неï не було вже нiчого, нiчого! Видерли ïй i те послiднє. Упавши безсильно на крiсло, закрила лице руками...
Ще був день, як листоноша принiс ïй письма. Безхмарне небо жеврiло на заходi, а сонячнi променi обливали кривавим сяйвом дахи, банi церкви й вiкна. Це затямила вона собi. Вона вихилилася з вiдчиненого вiкна, щоби вдихнути ще раз свiжого воздуху, заким запре вiкна на вечiр, i заслухалася в далеко лунаючу вiйськову музику, що смiлими звуками долiтала до неï i проймала ïï... Та музика все поривала ïï. Саме тодi стояла з затаєним вiддихом, щоби не втратити анi одного звуку, зворушена i з гарячими очима, думаючи в такт музики:
Тепер я згинула б, тепер iшла б до бою!
Аж тут згорблена стать старого чоловiка мов виросла з землi пiд ïï вiкном i всунула ïй туди пакет.
Вона вiдгадала зараз усе в першiй хвилинi. В нiй зойкнули всi нерви, а вона поблiдла, мов смерть. Вiкном долiтали ще здалека уриванi тони музики, а ïï уста вимовляли майже несвiдомо:
— Тепер, тепер я згинула б, тепер iшла б до бою! — I немов не своïми руками зачинила вiкно...
В життi лучаються хвилини, в котрих нiчого не думається. Вся дiяльнiсть мозку немов устає. Так було тепер i з нею. Вона лише чула, як у грубi огонь горiв, як мокре дерево шипiло, одностайно, тихесенько. Опiсля здавило ïï щось у горлi, мов корч смiху, лiвий кутик уст здригнувся нервово, а вiдтак то все перейшло. Вона витягнулася в крiслi, а голову сперла глибоко взад за спинку крiсла. Очi прижмурила.
Це не був сон, це не була видумка, це була правда.
Ïï праця була непридатна, ïï годi було друкувати, а це значило те саме, що вона була непридатна i з неï не було хiсна. По якiйсь хвилинi засмiялася здавленим смiхом. Вона була горда i бутна, i ïï гнало, мов орла, вивинутися у висоту, i за те лежить тепер iз розтрiсканими крилами i ледве дише!
Що за сором i що за упокорення! Чи не глумився цiлий свiт над нею тайком, тихо з усiх закуткiв? Бо вона вiдчувала на собi тепер наслiдки такого глуму. А далi, чи на нiй не було нiщо правдиве, i це нiщо грало в ïï життi головну роль? Чи це було фальшивим золотом, а вона, пристроюючися ним, хотiла так перебрехатися через життя. Чи вона ошукувала всiх на кождiм кроцi, лицемiрила неустанно i вмовляла в себе все, навiть i всяку красу?
Ах, ïй недоставало змислу для дiйсностi, i вона грала лише якусь комедiю! Он там на столi лежала калiка, лежала та ïï праця, що ïï дух витворив, а з неï хiсна нема. Вона змалювала там свою душу до наготи, всi чуття своï, так мовби з непорочного тiла скинула одiж, а проте повiсть по прочитаннi вiдкинули! Нi, вже таке упокорення!..
Вона була рада якнайглибше в землю запастися.
Чи, може, те все було смiшне?
Може. Але вона не могла смiятися. Вона була така обезсилена i не завдавала собi труда, аби це знесилля скинути. Понурi, однозвучнi тони, однобарвнiсть — це ïï душа...
Полумiнь освiчувала це мiсце, де вона сидiла. Вона встала i похилилася над сплячою Дiаною; трохи згодом закликала ïï з напругою.
Вона спала.
— Дiано!
Звiр пiдняв лiниво голову i дивився через хвилину на Наталку. Вiдтак простягнувся на всю свою довжину, позiхнув так, що аж язик склубився йому в ротi, i притягся покiрно до ïï нiг.
— Дiано!
Дiана поклала голову звичайним способом на колiна своєï панi i дивилася на неï з сумною щирiстю.
— Так, — сказала i дивилася на звiра майже тупо. — Що ж тепер? Правда, що нiчого?
Звiр зiтхнув i дивився ïй далi слухняно в очi.
— Все, що досi було, було дрiбне, але це велике. Напр., розчарування моє перше в порiвняннi з цим! Чи ж не так? Тамте мало барви, мало якесь життя i могло викликати i смiх, але це?.. О, тепер наступає втихомирення! Чи, може, сповняти дальше безкровнi вчинки, лакейськi послуги i брати в нагороду зношену одежу? Дошкулювати другим нiмим благанням, не давши нiколи щось вiд себе? Гей, як же це погано i не гiдно чоловiка, але до того ми все такi занадто великодушнi, Дiано! Чи ждати на того з Iндiï i взяти його? Але ж бо тодi, коли вiн пiзнав ïï, не були ще в ïï душi повриванi струни, котрих гра сама настроïла його так супроти неï. Тепер вони повривалися в неï, i вона обманила би його собою. О, це буває так завсiгди. Одна немiч тягне за собою i другу так, як одна лож тягне й другу за собою. Виходити замiж тому, що женщинi не остається нiчо, крiм того, значить те саме, що зневажати мужчину i понижати його в вартостi. А того вона не хоче вчинити. Йому нi. Вона його надто поважала а замного любила, ïï серце переповнене для його несказанною любов'ю i красою, а в деяких хвилинах здавалось ïй будто би вiн пересилав ïй своï мрiï, прегарнi, перетканi якоюсь нiжною, ледве зрозумiлою тонкою любов'ю i красою його независимоï, замкненоï душi. I вона вiдповiдала йому також мрiями. Напр., коли сидiла сама в сумрацi своєï тихоï в'язницi, уявляючи собi його своєю буйною уявою десь далеко по полуднi. Вiдповiдала також так. Мрiла, що коли вiн поверне, то привiтає його не тим, що ждала на його, а тим, що працювала i що ïï сила розвинулася вже i пливе бистрим потоком також до полудня. I вiн зрозумiв би ïï i був би з неï гордий, i все сплелось би в якусь пишну картину i в якесь невимовне щастя...
А так?
У нiй задавили те, що ïï могло повести до полудня, що грало вже з дитинства тисячними тонами в ïï душi. Вбили те, що живило ïï духа i могло заступити всю розкiш свiту, в чiм вона кохалася; а саме тупе тiло йому зберегти — вона соромилася...
I чи була вона коли дужа?
Того вже не знала. Знала лише те одно, що не пiдкладе нiколи голови пiд колеса брудноï буденноï потуги, котра своєю милостинею зневажає женщину i понижає. Що не пiддасться тому, чому опиралася через цiле своє життя i перед чим утiкала, мов перед чимсь поганим.
I тому мусить наступити втихомирення.
— Ми не труси, Дiано, — прошептала, зморщуючи гордо чоло. — Не правда ж? — I ïï погляд глипнув несамовито на стiну, на котрiй висiв тепер в сумрацi невидимий револьвер...
Вiдтак зiгнулася низько над звiром, так що аж ïï лице дiткнулося голови Дiани. Звiр полизав ïï чутно по чолi i руках. Опiсля Наталка подалася знов взад, i ïï голова упала, як перше, майже безсило на поруччя.
Ах, матiнко моя, що се мусила бути за безсонячна днина, в котрiй ти мене на свiт привела! Чи тому мусило мене сонце уникати i я, мов його свiтла не гiдна, тинятися лише в тiнi i не зазнавати його тепла? А ти, бабуню; ах, ти любила мене! — По ïï устах заграв на хвилину слабий усмiх. — Ти наказувала гамуватися, наказувала оставатися чистою, гордою, не пiддаватися немочi i лжi... I чи я не слухала тебе, бабусенько? О, я ж пам'ятала твоï прикази... Але я, може, бувала замало горда, а пiддавалася надто чуттям. Може, може! Може, оце моя провина... Ох, прости, бабусенько! Тебе не було, нi нiкого не було в мене, i воно само вело мене життям. Думала я, що запровадить до раю...
Пiзнiше мала почуття, мовби в ïï грудях накипiла кров. Дивилася неустанно напiввiдомкненими очима на револьвер. Нi, нi, вона вiдiйде. Що могла ще виконати тепер, що дало би ïй ще якесь послiднє вдоволення, як не це, що вiдiйде впору? Бо що ж оставалося ïй тут? Упокорення? Вперед не могла йти, бо заперли ïй дорогу, а вертатися не хотiла, тому...
(По малiй хвилинi, з великим, майже несамовитим поглядом): Чи, може, о боже великий, напружити силу i йти далi тою самою дорогою? Може, смiятися смiхом погорди i розбивати на силу темiнь недолi, щоби добитись до сонця? Ах, хто би менi тепер сказав велике рiшуче слово, щоб я знала, що починати! Тепер, в оцiй найтяжчiй хвилинi мого життя, коли я полишена долею мов на смiх, щоб або згинути, або встати. Але в мене нема нiкого, крiм власноï роздертоï душi, а вона — що ж каже вона!.. I
Наталка заскреготала зубами, викрививши уста з неописаним маловаженням, а вiдтак звернула знов погляд на зброю. Вона не була натурою, що дробиться хоч на малi прикмети. Вона ладувала146146 все на одно судно i тому мусить для неï наступить втихомирення.
Лише забутою нехай би не була! Се щось страшне, нестерпне. Вона уявила собi все без себе. Всi тi мiсця, куди ходила, всi тi вулицi, алеï в парку, котрий так любила, оцей город, поодинокi дерева, кущi. Все облите сонцем. барвне, все повне життєвого гамору, завсiгди мов нове — i без неï! О, лише забутою нехай би не була!
Вона з натугою протирала собi чоло i зiтхала глибоко, мов з утоми.
Тому було так тяжко умирати!..
Але тепер i не могла би вже дальше жити. Вона була мов розбита. Чому, чому не осталася ïй праця так, як вона не раз мрiла, праця, а до того широка, свобiдна воля, мов думка...
Чи вона завдала кому болю?
Нi! Може, Орядиновi? Нi, то з ним було лише непорозумiння, i вона бажає йому щастя, але тому, другому, за морем, що просив ïï так дуже не забувати його, чи вона тому не завдала коли болю?..
Думає, що нi.
Пiшле йому свiй дневник i попрощається з ним. Напише йому, що коли одержить цей лист, ïï вже не буде. Нехай вiн ïï не забуває! Нехай нiколи не забуває — о це одно просить вона його. Напише йому, що в найглибшiй глибинi своєï душi берегла його образ, не думала, що заговорить об тiм коли сама до його; вiн вражав ïï не раз своïм чудним поведенням (котре розумiє аж тепер!) i викликував тим всю ïï гордiсть, але пiд ïï ногами урвалася дорога життя i тому приходить вона перша до його i складає йому свою любов до нiг...
Ïï серце рвалося до чуття. До тонкого сердечного чуття, як до гармонiйних звукiв. Мрiла об тiм, щоб ïï любили не якоюсь неспокiйною, пристрастною любов'ю вiд сьогоднi до завтра, але тою незгасимою любов'ю, якою люблять лиш дуже лагiднi, тонкi або дуже вiрнi натури. Вiн любив ïï так, не правда? Ах, вона йому дякує за те, а вiн нехай простить ïй, що завдала йому своïм втихомиренням рану i нехай не забуде ïï нiколи, нiколи! Вона лише забуття боïться. Тому так тяжко умирати! Але все ще легше умирати, нiж жити на те, щоби звiльна конати, щоби викликувати увагу i милосердя других i аж у такий спосiб зазнавати краси життя.
Такий ïï кiнець!
Дотужилася вже до його.
(I знов по якiйсь хвилинi з завзяттям в очах):
Хто та доля, що ïï не можна побороти? I що це таке, в що вона попала, це чорне, важке, безсердечне лихо, що проводжало ïï вже вiд колиски i переслiдувало, мов тiнь? Раз потайно, а раз прилюдно, лишаючи ïï життя без подiй i без полудня. I хто були тi, що придбали ïй це нинi, котре примушувало ïï вiдходити? Вона склала руки, мов до молитви, i не порухалася бiльше.
Свiтло полум'я, що б'є з коминка, обливає ïï повно. Буйне золотисте волосся розсипалося по плечах, руках i поруччю крiсла. У нiм щось свiтить, мов фосфор, ïï снiжно-бiлий класичний профiль вiдрисовується вiд темного тла фотеля i здається в своïй болiсно-задумчивiй красi майже сiяючим.
А ïï полудне?
Було, може, тодi, коли пенсовi i жовтi рожi були такi гарнi, а вона в сонячнiм сяйвi мрiла про красу i велич i про вищих людей; коли ïï серце було переповнене свiтлом i надiєю на якусь будучнiсть, як та окружаюча ïï тодi миготяча зелень города i нiжна зелень буковинських гiр?
Ах, чому не була ïï праця такою, якоï вона собi бажала з цiлоï душi!
I так спiла, доспiвала в нiй думка вiдiйти. Вона думає, передумує. Заглядає в будучнiсть i в минувшiсть. Бореться з любов'ю до його i до життя, а заразом i з тим, що пiдшептує ïй вiд часу до часу напружити ще раз своï сили i йти далi тою самою дорогою, якою йшла досi. А вiдтак, мов давлена якоюсь сильною згадкою, вертає назад до одного i того самого висновку. Найбiльше спасаюче, найбiльше вдовольняюче i те, що додає та пiддержує ïï послiдню силу i вдоволення, є це, що вона вiдiйде впору.
Тепер чи пiзнiше?
Вона усмiхається перелетним усмiхом.
Iде лиш о години. Вона хотiла би вiдiйти саме перед сходом сонця. Була би бажала потонути лицем у квiти, коли б тепер якi були. В безчисленнi рiзнобарвнi, солодко пахучi, майже упоюючi квiти, як рожi, лелiï, боз, астри i багато-багато iнших. До ïï слуху мiг би долiтати бренькiт бджiл. Але не тонесенький, журливий, що накликує насилу тугу в серце, лиш той голосний, повнозвучний бренькiт роя бджiл, бренькiт, що нагадує яснi веснянi днi i теплий, квiтами садовими переповнений воздух. А вiдтак — вже по всiм нехай би зiйшло сонце, велично, пророчо i нехай би цiлою своєю пишнотою i всiм багатством свого блиску — поцiлувало ïï...
Рано зiйшло сонце велично, пророчо i цiлою пишнотою, цiлим багатством свого блиску цiлувало ïï. Але не мертву. Вона стояла, як учора рано, закинувши сплетенi руки поза голову, обгорнена чудовим волоссям своïм, що сягало аж до землi, i дивилася широко створеними очима кудись у далечину.
Ïï блiде, перемучене лице свiдчило о важкiй перебутiй борбi внутрiшнiй, але блиск ïï очей говорив об побiдi. Стягнувши гордо брови, думала вже зi спокiйним пересвiдченням.
Буду жити, — думала вже сотний раз, — i йти тою самою дорогою, що досi. Це неможливо, щоб я не побiдила, або щоб надо мною панувало що iнше, як сама краса життя. I, усмiхнувшись перший раз по тiм важкiм нiмiм бою якимсь розкiшним усмiхом, прошептала:
— Я ж царiвна!..
XIX
(Три роки пiзнiше).
Вуйко Наталки, професор Iванович, вернув саме перед двома годинами з Ч., де пробував цiлий мiсяць у своєï сестрiницi i ïï мужа, лiкаря Марко, i оповiдає своïй жiнцi, що в них бачив.
— I чого ти так кричиш, Мiлечку, розповiдаючи менi те все, мовби я була глуха? — перебила вона йому оповiдання. — За той мiсяць, що не був ти дома, ти просто забув, що в мене нерви ослабленi до крайностi. Будь ласкав, говори тихше або не повторюй менi одного i того самого по кiлька разiв!
Вiн видивився на неï заклопотаний. Досi вона нiколи не жалiлася на нерви, ба навiть казала, що нервових слабостей зовсiм нема, що це лише вигадки лiнивих женщин.
— Чи я говорив так голосно, Павлинко?
— Авжеж! Просто кричиш, що вони живуть собi прегарно! Менi досить чути це раз!
— Так, гм, так! Але ж бо вони справдi живуть гарно!
— Ну, i що з того?
— Та нiчого; мене це тiшить. Я нiколи не надiявся, щоб ïï доля мала в собi стiльки щастя i краси; що який-небудь мужчина буде ïï так любити i шанувати, як ïï любить i боготворить Марко.
— Ага, ти хочеш сказати, що вона була все така примхувата i зарозумiла? Ну, це й не таке велике диво, що вона йому подобалася. Жiнки знають рiзнi способи, як придбати собi мужа; хто ïï там знає, як вона собi поступила? Вони побралися зараз по його поворотi з Iндiï i не були зарученi з собою хоч би й три недiлi. Чи це годилося так?
Вiн змiшався сильно.
— Павлинко, даруй, але менi здається, що в тiм нема нiчого нечемного.
— Так? Вона повинна була приïхати до нас, заким вiн ще вернув додому, i заручини i вiнчання повиннi були вiдбутися пiд моïми очима!
— Коли ж бо вiн не хотiв, щоби розлучалися знову, i тому побралися так скоро. А що в них не було весiлля такого, як ти собi думаєш, то рiч iнша. Обоє не хотiли того. Але, проте, люди поважають ïх. А вiдтак коли б ти бачила, Павлинко, як у них по-панському, як вiн прибрав, напр., ïï кiмнату, яка в неï бiблiотека, як вони...
— Живуть прегарно!.. Ха-ха-ха! — перебила вона йому глумливо, а вiдтак додала: — Не знати, чи була би така щаслива з тим своïм першим любовником. Менi здається, що нi, бо вiн не такий, щоби дав собi по головi танцювати, ïï нiби любив, а у другоï грошики взяв. Впрочiм, я його i знати не хочу. Ти знаєш, Мiлечку, що вiн на мене казав? Я дiзналася об тiм аж недавно. Вiн казав, що в мене такий язик, що коли б я вмерла, то його треба би зосiбна убити! Чи ти чув щось подiбне? Ну, вже як я його ненавиджу i як погорджую ним, то йому бiльше не треба. Чи ти не чув, як вiн живе? Вони не сходяться з ним?
— Не знаю, Павлинко. Знаю лише тiльки, що вiн має вже синка, котрий зветься Каzimierz147147. Марко не любить навiть, щоб Орядина при нiм згадувати, а з його жiнкою не сходиться Наталка нiколи.
— Ну, та це певно, що вона не пiде до своєï суперницi, хоч би то була сама княгиня. Впрочiм, де ж ïй тепер приставати зi звичайними жiнками? Прецiнь вона займається пером! Нi, Мiлечку, всього я сподiвалася по нiй, знаючи ïï примхувату вдачу, але цього не сподiвалася, що, вийшовши замiж, не покине своïх химер!
— Це не химери. Вона пише радо, i люди читають те, що вона пише.
— Так вона тобi казала?
— Павлинко, вже це свята правда.
— А вiн що на це? Надiюся, що хоч тим не одушевляється?
— Противно, вiн гордий на це i старається дати ïй до тоï працi якнайбiльше спраможностi. Одну з ïï перших праць, з котрою ïй не щастилося, пiслав вiн потайно, щоб об тiм не знала, до одного дуже значного лiтерата за границю з питанням, чи, по його думцi, знати з цiєï працi справдi писательський талант i чи авторцi займатися дальше лiтературною працею, чи залишити ïï. А той прочитав рукопис i вiдписав, щоби працювала доконче далi i не покидала пера нiколи, що в неï є талант. Тодi виявив ïй все, i з того часу вона працює з подвiйним запалом та каже, що та праця довершає ïï щастя. Так мається та рiч, Павлинко, i ти повинна тим тiшитися.
— Тiшитися, Мiлечку? Тiшся ти, коли можеш, я не можу тiшитися. В свiтi нема правди!
— Ет, Павлинко, ти менi чогось надто огiрчена. Я би власне сказав, що в свiтi є ще правда!
— Є? Ха-ха-ха! I ти справдi сказав би це ввиду сумноï долi твоïх доньок? Глянь на Лену! Вiддалася за пристарiлого дивака i, стративши з дiтьми здоров'я, дожила того, що вiн рахує куснi хлiба, котрi вона бере в рот. А Катя, здорова, добре вихована, гарна, мов та квiтка, працьовита, мов мурашка, дiждалася в своïм найкращiм вiку, що о неï не питає i один мужчина. I це в тебе правда? Чим заслужила собi Наталка на таке шалене щастя? Випросила його у бога хоч би одним зiтханням? Чи, може, послухом на твоï i моï моральнi науки i упiмнення? Чи, може, працею? Такою працею, яка пристоïть жiнцi, якою займалася я в своïх дiвочих лiтах у родичiв, а вiдтак, вийшовши замiж, i в себе, щоби свойому домовi надати значення i характер, а дiтей щоб випровадити на чесних i правих людей? Скажи! Ти, як менi здається, заголомшений превеликим щастям своєï сестрiницi, забув уже задивлятися на речi тверезими очима! Та слава богу, що в мене не ослаб ум i що я, станувши непохитно на раз вибранiм становищi, не поступлюся з його нiколи на один крок, — слава богу!
Вiн не вiдповiдав i лиш випускав з люльки раз по раз густi клуби диму. На ïï згадку про Лену стиснув йому жаль серце, мов клiщами. Це була правда; вона не була щаслива в своïм подружжi, i в ïï теперiшнiм життi приходила рiдко така днина, що не була би споганена криком i сваркою; а тим часом Наталка — о боже, як гарно проживала зi своïм чоловiком! I перед його душу, переповнену ще враженнями з побуту у молодят, явився один образ, i вiн потонув у його всiма думками.
Одного дня перед вечором сидiв вiн з Наталкою на верандi, прибранiй квiтами, i розмовляв. Марка не було дома. Виïхав був день перед тим в якихсь справах у другу мiсцевiсть i мав вернути аж третього дня.
Говорили мiж iншим про людську вдачу, про виховання i про те, як складається людська доля. Вiдтак вона замовкла. Полинула кудись думками, ïï очi зорiли з бiлого ïï лиця, мов у зворушеннi, i вона видалася йому в торжественнiм настроï.
— Вуєчку, — обiзвалася по якiйсь хвилинi, — в мене настало полудне. Воно настане i для нашого народу, не правда ж? Я вiрю в це, як вiрю в силу волi, i я несказанно горда за тих, що ступили на дорогу, котра веде до сього полудня, а удари ворогiв чи недолi зносять з усмiхом на устах. В ïх руках спочиває будучнiсть народу, а ïх самих жде безсмертнiсть. Це гарна i горда нагорода.
А вiдтак напружила зiр i дивилася нерухомо в одну частину саду, звiдки давалося чути вiд часу до часу зiтхання арфи еольськоï. Вiдти йшов хтось хутко до них, якийсь мужчина. Вуйко не пiзнав його, але зате були в неï лiпшi очi.
— Марко! — кликнула вона пiвголосом i кинулася, як стрiла, по сходах до його — нi, не як стрiла, але як рожа, кинена кимсь йому назустрiч. Обоє обнялися.
— Це я тому так устроïв, щоб ти радувалася, — сказав вiн.
— Умiєш любити, — прошептала.
— Як годиться мужевi царiвни, — вiдповiв усмiхаючись i поцiлував нахиленi до його уста.
________________________________
11 Iритувати — сердити, нервувати.
22 Оногди — одного разу.
33 Дансер — партнер у танцi, танцюрист.
44 Парохiя — церковний приход, парафiя.
55 Легумiни — ласощi (остання обiдня страва).
66 Завiд — професiя, фах.
77 Професор — тут: учитель.
88 Перша — найвища оцiнка в школi.
99 По-хiнськи — по-китайськи.
1010 Зизий — косий.
1111 Т р i й л о — отрута.
1212 I сам я не знаю, вiд чого
Нудьга обгортає мене,
Для чого я згадую завше
Повiр'я колишнє сумне.
(Переклад з цiм. М. Стависького)
1313 Стрiй — одяг.
Помiж ними всiма — я.
Лише на кiлька хвилин.
1414 Темно-понсова — темно-червона, пурпурова
1515 Гуляти — танцювати
1616 Банда — оркестр
1717 Старатися (о неï) — свататись.
1818 Цвiкер — пенсне.
1919 За орудками — в справах.
2020 Город — тут; парк.
2121 Студент (лат.).
2222 Рам'я, рамено — рука.
2323 Грека — грецька мова.
2424 Скорочене написання то є (тобто).
2525 Епiграфа (iтал.).
2626 Часто мелодiï щирi
В серцi моєму бринять,
Прагнучи в свiтi широкiм
Пiснею гордо лунать.
2727 Брусоватiсть — незграбнiсть, неотесанiсть.
2828 Противно — навпаки.
2929 Загорiлий- палкий, завзятий.
3030 Мильно — помилково.
3131 Квестiя — питання.
3232 Дотичний — вiдповiдний.
3333 Поступовець — передова, прогресивна людина.
3434 Толкування — переклад.
3535 Нота — оцiнка
3636 Страховищем, спогадом, що викликає гнiв (лат.).
3737 Середовище (лат.).
3838 Години молитви (нiм.).
3939 Куфер — скриня.
4040 Дiстати трему — розхвилюватись.
4141 Приректи — пообiцяти.
4242 Iмпертинентний — нахабний, зухвалий.
4343 Фризура — зачiска.
4444 Склад злочину (лат. юридичний термiн).
4545 Який скандал! (Нiм.)
4646 Борше — швидше.
4747 Прятання — хатня робота, прибирання.
4848 Консеквентний — послiдовний.
4949 Л ь о с — виграшний квиток, облiгацiя.
5050 Фантування — забирання майна за борги.
5151 Мiсячноï сонати (нiм.).
5252 Х о с е н — користь.
5353 Гарувати — тяжко, без вiдпочинку працювати.
5454 Рахмайстер — людина з розрахунком.
5555 Годен — може.
5656 Ïдовитий — отруйливий
5757 Щонайменше (лат.).
5858 Пробач (франц.).
5959 Забрукатися — забруднитися.
6060 Ц i х а — риса, ознака, тавро.
6161 Порив (нiм.).
6262 Гратулювати — поздоровляти.
6363 Що стосується (франц.).
6464 3 головою (нiм.).
6565 Вимовлятися — виправдуватися.
6666 Abhandlungen uber die Fabel [Статтi про байку] — Лессiнга. (Прим. О. Кобилянськоï).
6767 Зафрапований — здивований
6868 Товаришка — тут: компаньйонка.
6969 К а в к а — галка.
7070 3 м и с л — один з органiв чуття.
7171 Маючий — багатий.
7272 Налiг — пристрасть.
7373 Ролети — штори.
7474 Чура — джура, денщик.
7575 Цофнутися — вiдступити назад.
7676 Ми — юрба, що живе сьогоднiшнiм днем, i ми хочемо панувати (нiм.).
7777 Переможiть менi ïх ви, вищi люди (нiм.).
7878 Ви, вищi люди (нiм.).
7979 Той мудрим є насправдi, хто через помилки iде до правди; а хто своïх помилок визнати не може, про того кажуть: дурень божий (нiм.).
8080 Маринарка — флот.
8181 Г а ф т — гаптування
8282 Зглядна — розсудлива.
8383 М о д н и й — тут: сучасний.
8484 С к i н — смерть.
8585 Припадком — випадково.
8686 Любов — то широке море, що має свiй приплив i вiдплив, своï вири i пiдводне камiння, своï розбурханi хвилi i свою рiвну та чисту поверхню (нiм.).
8787 За всяку цiну (франц ).
8888 Рiвнин — екватор.
8989 Хто звивається черв'яком, той не має права скаржитись на те. що його топчуть (нiм.).
9090 Бюрко — письмовий стiл.
9191 Пристойний — гарний; статечний.
9292 Мушля — черепашка.
9393 Склеп — крамниця.
9494 Плохий — гострий.
9595 Подорожня гарячка (нiм.).
9696 Фiякер- — найманий екiпаж, фiакр.
9797 Дзуркнути — брязнути.
9898 Гарна — тут: художня.
9999 Розправа — доповiдь.
100100 Розвiй — розвиток.
101101 Ядерний — змiстовний.
102102 Конципiент — помiчник адвоката.
103103 Позбавлений всякого життя i всякого тепла (нiм.).
104104 Я не хотiла вас образити (нiм.).
105105 Добродушнiсть (чiм.).
106106 Мадам Сталь.
107107 Консумувати — споживати.
108108 Пилка — м'яч.
109109 Так говорив Заратустра (нiм.).
110110 Те, що походить вiд жiнки або невiльноï людини, iнакше кажучи, юрба — хоче керувати долею людства! О горе! Ви, вищi людiï, переможiть менi ïх, бо саме вони є найбiльшою загрозою для надлюдини (нiм.).
111111 Б у т н а – горда
112112 К р е п а — креп, серпанок.
113113 I через те, що я не є всемогущий во плотi, але всемогущий духом, я можу побороти плоть, i через те я є син божий не плоттю, а духом (нiм.).
114114 Бог це не iлюзiя (нiм.).
115115 Вчасно — передчасно.
116116 Переражаючий — вражаючий до глибини душi.
117117 Заряд — управлiння.
118118 Нiчого не можна так приховати, щоб воно не випливло на свiтло денне (нiм.).
119119 На рiк — за рiк.
120120 Чувати — стерегти, оберiгати, пiклуватися.
121121 О ф i ц и н и — прибудова, флiгель.
122122 Адоратор — поклонник, прихильник.
123123 В широкому розмiрi (франц.).
124124 Випадок, подiя (лат.).
125125 Лижви — ковзани.
126126 По-волоськи Ой лишенько моє! або Горе менi! (Прим. О. Кобилянськоï).
127127 До речi (франц.).
128128 Як слiд (франц.).
129129 Коронки — мереживо.
130130 Бонбони — цукерки.
131131 В а х л я р — вiяло.
132132 Розiрватися — розважитися.
133133 Улюбленицю, протеже (франц.).
134134 Виправа — придане.
135135 Ви є троянда без колючок! (Нiм.)
136136 За нiц — за нiщо.
137137 Виповiдати — вiдмовляти
138138 Верства — шар
139139 Наштукувати — доточити, додати.
140140 Бурнус — пальто.
141141 К в е с т i я — питання.
142142 Кинь, мiй друже, спiви звичнi,
Про кохання — нi рядочка!
Ти ж сидиш на темi вiчнiй,
Як сидить на яйцях квочка.
Як полупляться курчата,
Та урозтiч, та пищати!
Ти ж за крильця ïх, за нiжку,
Хап та хiп — i всiх у книжку.
(Переклад з нiм. М, Лукаша)
143143 Креатура — тут: створiння, iстота.
144144 Пробачте! (Франц.)
145145 Рискаль — заступ.
146146 Ладувати — вантажити.
147147 Казiмєж (польськ.).
Раздел вышеUp
НачалоTop
КонецDown
Запомнить+Marker
ВосстановитьMarker
Забыть-Marker
РекламаAdv
Font

Сказать спасибо Укоротить ссылку Нашли ошибку?

Дочитать позже / поделиться

   

Архив комментариев

См. также