Разместить здесь рекламу

В житах

Категории

  1.   1 Григорiй Косинка

1925р.

Оригинал

Це все було просто до дрiбниць: i я, i заспаний ранок, i сивий степ. Я пам'ятаю хороше тiльки ранок: заплаканий у росах, молодий i трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у стрижнi.
— Ну, ну... вже й цiлуватися лiзе!
Кажу це до сонця, бо воно безцеремонно грається волосинками на моïй нозi, любовно оглядає забрьохану колошу на штанях i смiється з мене крильцями бджiл: Дiзiк, дiзiк...
— Дiзiк?!
Я починаю сердитись, бо що таке дiзiк? Дiзiк — страшне для мене слово, бо воно нагадує менi про дiйснiсть — раз, а друге — в нашiй революцiйнiй термiнологiï це є дезертир, а я, товаришi, саме до них i належав!
Маєте: Коли, — думаю, — сонце починає шукати дезертирiв — до села не пiду, небезпечно (такий наш звичай дезертирський), а просто собi левадами, благо ще недiля сьогоднi — сплять, в жита.
Так i постановив: левади манять мене зрадливо вербами, городи пахнуть полином, м'ятою, але мiй вiрний товариш — жита.
Ляжу в долинi, де тлiє пiд сонцем Гордина могила, а передi мною стовповий шлях, Гнилище, Чорносливка, далi...
— В жита!
...Одкрасувались — наливаються, через тиждень-другий — копи, а зараз догоряють; у мене почали дзвонити коси, серпи, а важкий колос схилявся до землi, але в цю хвилину старий чорногуз поважно пройшов травою до болота, поклонився на всi чотири сторони, пiймав необережну жабу i пiд глухий клекiт сполохав на ставищi дику качку...
— От дурна жаба, правда?
Це моє слово до японського одрiзана, але пiсля цього я рiшуче встаю, пiдкочую колошi i смiюся до своïх нiг, а вони ж у мене мiцнi, рiвнi, сильнi (волоссям обросли, а менi баба казала: то — сила); заглядаю у стрижень: там же до мене посмiхаються сiрi, гарнi очi, розпатланий чуб горить на сонцi та визирає ще дитяче обличчя Корнiя Дiзiка.
Показую йому кулака й ловлю зором слiд чорногуза.
— Треба рушать! Поснiдать би не вадило, а?
Але пригадую, що коли в селi побачить солдат зелену сорочку, спокiйно прицiлюється з рушницi, наче в суху вербу, i вигукує, стрiляючи з ляку: Стой, нi с мєста!
Правда, це буває дуже рiдко, бо ми, дезертири, — народ бойовий, а ходимо обережно, особливо вечорами; засинiло — село наше, а ранок — жита обминаємо. Вирiшив не снiдать: хiба можна до служби божоï хоч рiсочку до рота брати?!
...Коп'ях сiна пiдсмикав, пiдбив ногами (хай слiд затреться), уважно оглянув свою японочку — засунув ïï за пасок штанiв, картуз — на очi, а стежкою чорногуза — в жита.
Не пiшов, а поплив... Бо менi не звикать до одноманiтного ритму хлiбiв, i степ для мене знайомий, як i моя японочка: хвилюється ранками, дзвонить хвилями в обiди, а вечорами, коли догоряють жита, лягає спать.
Iду знайомими стежками: широкий Роздiл зустрiне мене пшеницями, Темник привiтає житами, а коло Гординоï могили — крайкована синiми льонами плахта з вiвса, ячменю i п'яних гречок.
Все так просто, ясно i раптом:
— Чого це курить степовий шлях?
Лягаю. Японка косо дивиться на дорогу, моï нерви приймають пiснi поля i, здається, починають пiдспiвувати самi; десь над ухом б'ється крильцями джмiль, гуде, розсотує нерви, i менi до болю хочеться пiймати його i задавить...
Ще пильнiше вдивляюся на закурену дорогу, кавалерiя, кавалерiя, проноситься iскрою думка, гасне на синьому льону i твердо рiшає: Убити двох, трьох, а тодi що буде... Застрелиться.
Але мимоволi кладу за обнiжок голову, засовую босi ноги в жито, виправляюсь тiлом i жду; моï нерви уже не спiвають, а тiльки дзвонять тихо: Дзiнь, ддзiнь!..
Думаю: Копит горить пiд сонцем — багатий iде...
За пiвгоней од мене, спиняючи риссю сивого коня, проïхав гнилищанський багач Дзюба, i жито передало його голосну, трохи чваньковиту розмову:
Ого-го, брат! Житомирська губернiя повна тепер ними, служить не хоче в комунi, а все льогкi хлiба подавай!..
А другий на возi:
— Комiсарами хотять бути.
Комiсарами?! Хай чортом буде! А то як нiч — з винтовкою до вiкна йде: Дайош!..
Сiра смуга пiску, бiлий копит коня, а за ними моє непереможне бажання вистрiлити, але пам'ятаю наказ отамана Гострого: Не вилазь i не стрiляй. Дивлюся на жилавий деревiй пiд обнiжком, де лапками заплуталась i борсається у медовнику бджола, посмiхаюсь та лiзу в густий льон.
Хай буде й так...
Дзiнь, Дзюба, дзiнь...Це дзвонить степ на обiд; мене од голоду починає ссати пiд ложечкою, i я, щоб заспокоïти його, мимоволi думаю про Дзюбу:
Мабуть, добре поснiдав? Подумаєш, герой який знайшовся:Комiсарами хотять бути? А хоч би й комiсарами?.. Нi, Гострому цього сказати не можна... Уб'є...
Передi мною проходить житами тiнь розстрiляного на городi Дзюби комунiста Матвiя Киянчука, i менi чогось до болю робиться сумно:
Дзiнь...
Я на бочке сижу
Под бочкою качка,
Мой муж — большовик,
А я — гайдамачка!

I пiдморгне! Молодець був Матвiй, коли вели його...
Дзiнь...
Про комiсарiв я не думаю, Гострий може одвести вночi й мене купатися до стрижня, а все-таки менi цiкаво: Хто вони такi?!
Степ зустрiчає низькими поклонами пашнi вiтер, а вiн проходить полями — теплий, нiжний, смикає за вуса горду пшеницю, моргає до вiвса й довго, довго цiлує кучерявi голови гречок — п'є меди степовi.
Я киваю йому своє не знаю, сам хочу думати про Киянчука, але якимсь напруженням волi встаю i зразу ж присiдаю, бо на дорозi майорить пiд вiтром червона хустка (я iз свого лiгва бачу тiльки хустку); китицi, мов пучки калини, торкають колоски, вони кокетливо посмiхаються до сонця, а вiтер схоплюється у мене над головою маленьким вихром i танцює.
— Плювать менi тепер на Гострого! Iду назустрiч, може, хоч пирiжка дасть, коли не з нашого села... Дезертировi все можна! Ачхи, кучерява! Ой злякається... З недiлею, куди йдеш?! — не сказав, тiльки подумав:Невже Уляна?
Я од здивування пiдсунув на лоба картуз:
Що ж буде далi?
Стояла передi мною справжня Уляна, а з нею стояла обора панська i шiсть волiв у плузi — орали степ колись...
Степова дичка — запалена, засмажена, а очi — два жучки... Воду носила.
— Здарстуй! — i стала.
— Здорова будь, Уляно! — хотiв посмiхнутись i не мiг: вона довго дивилась на мене, видно, думала, а коли ïï око впало на моє дране колiно, де спокiйно лазила божа корiвка, — соромливо засмiялась, тiльки губи якось по-дитячому затремтiли, на колосок покотилася непомiтно сльоза... Синi очi питали мене:
Хiба ти, Корнiю, забув ясла коло чорного вола Зоряна?.. А коли цiлував моï очi — на смiх показував через вибитий сучок зорю, казав: Вони похожi на неï, правда, Улясю?
Я простяг руку, але не знав, з чого почати розмову, i якось по-дурному спитав ïï:
— Тебе, Уляно, тепер i не впiзнать...
I тихо впало на дорогу ïï слово:
— Змiнилася.
А далi я просто не пам'ятаю, що сталося: вона зайнялася, рвонулась до мене i глухо крикнула:
— Якi вороги ми... Нi, Корнiю, нам не так треба! Ходiм сядемо.
Я сп'янiв... не знаю, що питав у неï i що казала вона менi, а тiльки пам'ятаю, як буйно захвилювались жита, затремтiв вiд радостi льон i гарячий вiтер припав грудьми до землi.
Колоски слухали:
— Ти й досi такий славний, Корнiю... Хочеш цiлувати? Цiлуй, хай хоч один день буде наш!
I гладила рукою мiй чуб, а його розчiсували уже другий рiк дощi, снiги i дике вовче дезертирське життя...
Вона смiялася:
— Хiба ти не знаєш мого Дзюби? То, Корнiю, зуби чортовi, а не Дзюби!
Я поклав голову на ïï колiна i слухав, бо це була загублена в житах моя доля:
— У мене так наче пiсню хто списав: Тiльки й мала мати три сини й три дочки...
Я боявся слiз i п'яно запитував Уляну:
— Правда, тепер наливаються жита? А в нас, — скоро в бiр пiдемо, — життя панське, а голод собачий — прийдеться грабить. День iде, i смертi ждеш. Товаришiв у вас багато?
— Ех, Корнiю! Наливаються... Стiй, скажений, не рви!
Я бачив на тонких подiлках Уляни гарно вишиту мережку, на пазусi — кленове листя, i все кругом було п'яне, а червона хустка зайнялася й горiла степом од краю до краю!
— Улясю... Тепер менi нiчого не страшно! Мила Улясю...
Шептали колоски, а вона соромливо пiдсмикала хвартух, кидала менi морелi i боязко, з тихою журбою нагадувала:
— Пiду до матерi, це ж вiн поïхав до волостi заложником, а то ж нiкуди не пускає...
Барю Уляну й у двадцятий раз, а може востаннє, запитую кленове листя:
— I досi любиш?
Льон заморгав.
— Ой, безстиднику, хоч би не питав: Любиш? — перекривила й додала: — Проковтни морелю, а потiм попрощаємось. — Тихо поцiлувала, рвонула льону горстку, й очi були синi-синi, мов льон, а хустка гасла. — Прощай, Корнiю!
Далi по-старому повела бровою, моргнула й засмiялась.
— Наливаються жита... Бiльш не треба, прощай! — Поклонилась низько на шляху i покотилась зеленими вiвсами у веселу Чорносливку до матерi.
Дзiнь...
Дзвони, степе! Я довго лежу i слухаю, як дзвонить у такт дзвонiв степу моє серце. Лiзе божа корiвка, беру ïï нiжно на руку i запитую: Хочеш на колiна, до сонця?
Можна. Так, берись лапками за штани, далi... дурна, падаєш? А я, по-твоєму, як держуся? Але ти не знаєш, нi, ти не знаєш, що я, Корнiй Дiзiк, п'яний сьогоднi в житах, а?
П'янi жита, розступiться! Плювать на смерть Гострого, я спiвать хочу, чуєш, степе?
Ой що ж бо то та за ворон...
I горить передi мною ще й досi Гордина могила пiд сонцем, червона хустка Уляни i я — коли згадую своє дезертирське життя...
Питаєте про Матвiя Киянчука? Розкажу, але не зараз, бо в житах загубилася моя доля, i менi хочеться плакати, мов дитинi, або спiвати, як спiвають старi, коли згадують молодiсть, а я ще хочу спiвати!
Раздел вышеUp
НачалоTop
КонецDown
Запомнить+Marker
ВосстановитьMarker
Забыть-Marker
РекламаAdv
Font

Сказать спасибо Укоротить ссылку Нашли ошибку?

Дочитать позже / поделиться

   

Архив комментариев

См. также


Новости партнеров