КАЗКИ ПРО ТВАРИН ЗИМIВЛЯ ЗВIРIВ
Категории
Оригинал
В одного ледачого й злого хазяïна був Вiл. Роботящий Вiл був. Багато роботи всякоï робив, — а Вола за все це в холоднiй повiтцi держали й харчi поганi давали йому.Прийшла зима лютая: стужа, холод, голод.
— Покину я хазяïна, пiду свiт за очi... Гiрше не буде. I покинув вiн хазяïна.
Йде вiл, iде, а назустрiч йому — Баран.
— Куди, Баране, йдеш? — питає Вiл.
— Вiд зими лютоï тiкаю, лiта красного шукаю, — каже йому Баран.
— Ходiм зо мною — веселiше буде.
От i пiшли вони вдвох. Iдуть вони, йдуть, а назустрiч ïм Свиня снiгом бреде, рохкає.
— Куди, капловуха, йдеш? — питає Вiл.
— Вiд зими лютоï тiкаю, лiта красного шукаю, — одказує Свиня.
— Ходiм з нами — веселiше буде.
Всi гуртом далi йдуть, а назустрiч ïм — Гусак.
Iде Гусак, з боку на бiк перевалюється, сам до себе говорить.
— Куди, Гусаче, йдеш? — питає вiл.
— Вiд зими лютоï тiкаю, лiта красного шукаю, — одказує Гусак.
— Ну, ходiм з нами — веселiше буде.
От i Гусак пiшов з ними.
Iдуть вони, йдуть, а назустрiч ïм — Пiвник-спiвунець, червоний гребiнець, поважно так ступає,
ку-ку-рi-кусвоє виспiвує.
— Куди, Пiвнику, йдеш?
— Вiд зими лютоï тiкаю, лiта красного шукаю! — одказує Пiвник-спiвунець.
— Ходiм з нами — веселiше буде. — Iдуть вони всi вкупi. Вечорiє, а мороз розлютувався, аж кусає. Вiл i каже: — Давайте, друзi, хату шукати.
— Менi тая хата не потрiбна: в мене кожух теплий, — Баран каже.
— I я морозу не боюся, — Свиня каже, — я в землю зариюся.
— А нас пух буде грiти, — кажуть Гусак з Пiвнем.
Довелося одному Воловi йти. Бродив вiн, блудив у лiсi, аж раптом дивиться — стоïть в гущавинi хатина, а коло неï ще й стiжок сiна. Зажив тодi собi Вiл приспiвуючи: в теплi, в добрi — ïжа Воловi смачна й хатина тепла.
А то раз вранцi, на свiтанку, чує Вiл — хтось стукає. Вiдчинив вiн дверi, а коло дверей стоïть Баран, змерз, аж тiло труситься. — Пусти, брате, погрiтися.
— А ти ж казав, що в тебе кожух теплий... Не пущу!
— А коли не пустиш — я рогами колоду в стiнi виверну, однаково не поможеться тобi: змерзнеш тодi. — Подумав Вiл, подумав, та й пустив Барана.
А пiзнiше трохи й Свиня придибала до вола.
— Пусти, брате, погрiтися.
— Нi, не пущу. Ти в землю зариєшся та й так перезимуєш.
— А як не пустиш, то я рилом всi шули* твоєï хатини пiдрию. А жити тодi в хатинi, ясно, не можна буде.
Що його вдiєш? Жаль Воловi хатини — пустив вiн i Свиню. Минуло небагато часу — плентаються до Вола, мов тi старцi, Гусак з Пiвнем:
— Пусти, братику, погрiтися.
— Не пущу. Вас пух грiє.
— А як не пустиш, — каже Гусак, — я увесь мох в стiнах твоєï хати повищипую.
— А я, — каже Пiвень, — всю стелю на горищi згребу ногами. Не жити тобi в хатинi: змерзнеш.
Що його робити Воловi? Пустив вiн до хатини й Гусака з Пiвнем.
Стали тодi жити вони всi вкупi.
Бiгла собi, поживи шукаючи, повз хатину Лисиця. Чує — Пiвень пiснi виспiвує. Забажалося Лисичцi пiвнячого м'ясця посмакувати, та як його дiстати? Пiшла тодi Лисиця на хитрощi, побiгла до Ведмедя й до Вовка, та й каже ïм:
— Знайшла я вам, друзi моï дорогi, славну поживу: тобi, Ведмедю, — ситого Бугая, тобi, Вовче, — хорошого Барана, а собi — доброго Пiвня.
— Гаразд, кумасю, — одказують Ведмiдь з Вовком, — ми твоєï послуги нiколи не забудемо.
Повела Лисиця звiрiв до хатини. Ведмiдь тодi й каже Вовковi:
— Ти йди вперед.
А Вовк одказує йому:
— Нi, ти, Ведмедю, бiльшу силу за мене маєш, тобi треба йти вперед.
— Ну, гаразд, — погодився Ведмiдь.
Подивився Вiл у вiкно й побачив: до хатини звiрi йдуть... Перелякався Баран, перелякалася Свиня, перелякалися Гусак з Пiвнем.
Що його робити?
А Вiл тодi й каже:
— Не бiйтеся, друзi, нiчого. Живемо ми з вами тепер добре, не голоднi, й тепло нам. А все це тому, що живемо ми в дружбi великiй, один одному допомагаємо, з бiди дружка дружку виручаємо. Давайте ж i зараз спiльно, як друзi, бити наших ворогiв.
— Згода, погоджуємося, — загукали всi.
Сказали — зробили.
Тiльки-но Ведмiдь пiдiйшов до дверей, а Вiл, Баран, Свиня й Гусак як вискочать з хатини... Не встиг Ведмiдь i на заднi лапи сп'ястися, як Вiл придавив його до стiни рогами, а Баран на всю силу, з розгону, почав бити його своïм лобом. Свиня, часу не гаючи, розпочала шматувати Ведмедя своïми iклами, а Гусак теж заднiх не пасе, товариство пiдтримує: щипає Ведмедя своïм мiцним дзьобом.
Пiвень вилетiв на дверi та на всю силу як загорлає:
Ку-ку-рi-ку!
Вовковi здалося, що Пiвень кричить:
За-рi-жу-у-у!Перелякався Вовк та й кинувся тiкати. А Лисичка ще ранiш за Вовка втекла.
Насилу-насилу Ведмiдь вирвався — доброï прочуханки дали дружнi звiрi.
А Вiл, Баран, Свиня й Гусак з Пiвнем стали знову спокiйно жити та поживати в хатинi.
* Ш у л а (дiал.) — стовп.
