Разместить здесь рекламу

Скарб

Категории

  1.   1 Олекса Стороженко

Оригинал

Був собi чоловiк та жiнка. Були вони люди заможненькi, усього в ïх доволi: i поля, i скотинки, i худоби, i хата простора з садочком i левадою. Послав ïм Господь на втiху одного тiльки синка Павлусем звали. Та вже ж i шанували, i пестували вони того одинчика! Не так батько, як мати. I що то вже за мати була! Мiж матiрками навдивовижу мати! Вже Павлусь був чималий пахолок, а вона ще возилася з ним, як з маненькою дитинкою. Було, власними руками годує Його, а вiн, телепень, тiльки глита та, як той пуцьвiрiнок, знов рот роззявлює. Усю зиму й осiнь з хати не випустить. Не ходи, синку, каже, холодно, змерзнеш, та ще, крий Боже, занедужаєш, то я й умру, не дiжду, поки ти й одужаєш. Прийде весна або лiто знов не пуска: Не ходи, синку: душно, сонце напече головку, голова болiтиме. Цiлiсiнький рiк не дасть йому порога переступити, хiба у недiлю поведе до церкви, та за ним i не молиться, та обома руками за його й держиться, щоб хто не то що штовхнув, а й не доторкнувся б. Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас пiдiйме на всю церкву, буцiм з його чортяка лика дере. Ходiм, мамо, додому, хлипа, ïсти хочу! То мати i веде його додому, не дiждавшись кiнця служби i благословенiя. Як кладе його спати, то сама i стеле, i роздягає, i хрестить, i ще й котка спiває, неначе над годовичком. Часом батько, дивлячись на се юродство, стане гримати на жiнку i похвалятись, що вiн Павлуся вiддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. I не кажи... Така з неï добра i покiрна жiнка, а як дiйде дiло до ïï Павлуся, то як скажена стане: i очi витрiщить, i запiниться, i за нiж хапається; крий Боже, що виробляє!.. Кажу ж вам, що й мiж матерями навдивовижу була мати.
Дорiс Павлусь до парубка. Так його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одутлувата, як у того салогуба, а руки бiлi та нiжнi, як у панночки. Та од чого б ïм i пошерхнуть? Зроду не то щоб цiп або косу у руках подержав, не взявся й за лопату, щоб одгребти снiг од порога, або за вiник, щоб вимести хату. Було, старий i стане доказувать жiнцi:
На яку радiсть ми його вигодували? Який з його хазяïн буде? Що з ним станеться, як ми помремо?.. Останеться вiн на свiтi, мов слiпий без поводатаря!
Е, чоловiче, одкаже жiнка, як Бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки!
Уже Павлусевi минув i двадцятий, вже б вiн i на вечорницi пiшов, так мати не пуска.
Не ходи туди, синку, каже, на вечорницях збираються самi п'яницi та розбишаки; там тебе обидять, вiку тобi збавлять. Почекай трошки я сама знайду тобi дiвчину, саму найкращу на всьому свiтi, саму роботящу, вона буде тебе i годувать, i зодягать, i доглядать, як рiдна мати.
Так не привiв же ïй Бог оженити сина. Раз вночi розвередувавсь Павлусь, як на живiт кричить: Меду та й меду! У старих на ту пору не було меду. Що тут на свiтi робити?.. Устала мати, накинула на себе свитину, не схотiла будить наймичку i сама метнулась по селу шукати того меду. А на той час пiднялась фуга, що не то що уночi, а вдень не побачила б свiту Божого. Бiгала, сердешна, бiгала од хати до хати (у кого й є, та каже нема: не хочеться уставать) та якось уже випросила у попа. За один цiльничок обiцяла бузiвка подарувати. Трохи не замерзла, та таки принесла, i що ж?.. Павлусевi вже не до меду; заснув манесенький нiяк його i не розбуркаєш. Так через той-то мед занедужала небога та й вмерла. За нею вслiд i батько ноги простяг, а наш Павлусь i не схаменувся, як зоставсь круглим сиротою.
Що ж з ним сталось?.. Правду казала мати: Як Бог милосердний пошле йому щастя, то без батька i без матерi житиме ще лучче, як за ïх. У покiйникiв, звiсно, як у заможних хазяïнiв, був наймит i наймичка. Наймит парубок ще молодий, працьовитий, непитущий, а наймичка теж чесного роду, осталась бiдною сиротою, i покiйниця прийняла ïï до себе, як рiдну дитину. За Павлусем i ïм добре жилось; було чим-небудь йому угодють, то стара i дякує, i грошей ïм дає, i добру одежу, а часом за наймита скотину у поле вижене, а за наймичку хату вимете i води принесе. Отож як умирала стара, то благословила наймита з наймичкою побратись, надiлила ïх худобою i аж руки ïм цiлувала та просила, щоб вони не обижали ïï Павлуся, доглядали б його i були йому рiдним батьком i матiр'ю, а вже вона на тiм свiтi буде благати Господа, щоб вiн, милосердний, послав ïм усякого щастя i талану.
Отож пiсля смертi старих наймит оженився з наймичкою i стали собi господарювати. Щастя, як горох з мiшка, так i сиплеться на нашого Павлуся, i урожай у його луччий, як у других, i корiв нема ялових. Накупили волiв i послали кiлька хур у Крим за сiллю, на Дiн за рибою, построïли шинок iз лавкою та й годують скриню карбованцями, як свиню горохом. Кругом у сусiдiв талiй давить скотину, а у Павлуся, як на смiх, хоч би один тобi вiл iздох.
Раз наймит пiймав у садочку ройка, так з того одного розроïлось колодок з тридцять. Наймичка доглядала Павлуся, як рiдна мати: i годує його, i голову йому змиє, i розчеше, i одягає, й роздягає, i стеле, так йому у вiчi й дивиться: думку його вiдгадує, бо Павлусь за ввесь день i пари з рота не пустить; хоч би часом чого i схотiв, вже не попросить: якось йому i слово важко вимовити. Тiльки йому й робити, що цiлiсiнький день ïсть (а лопав здорово) та спить. Було, прокинеться вранцi зараз наймичка i ставить перед його душею жарену курку, або качку, або повнiсiньку макiтру вареникiв з сметаною; ïсть неборак, аж за ушима лящить. Не вспiла наймичка його утерти, а вiн уже й уклався спати. Поспить на перинi, лiзе на пiч поспати ще у просi. Пообiдає i знов куня; коли зимою, то знов у просо, а коли лiтом, то вийде у садок, ляже пiд грушею, а часом, глянувши угору, трошки й розсердиться:
Бiсовi грушi, пробубонить, якi спiлi, i над самiсiнькою головою висять, а нi одна ж то не впаде у рот. I щоб то дри­онуть ногою та штовхнуть об цiвку! То i посипались би, так, кажу ж, йому важко i поворухнутись. Лежить, лежить та й засне. Пополуднує i знов iде у комору спати i спить вже аж до захiд сонця. Розбудить його наймичка вечеряти, нагодує, здiйме свитину, чоботи, покладе на перину, а вiн тiльки вже сам засне. Лучалось, наймит вернеться з поля i навiдається до Павлуся, а тому й голову важко держати на плечах.
А чи не смикнули б, пане Павле, люльки? спитає наймит.
Смикнув би, пробелькоче Павлусь, так люльки не знайду.
Та ось же вона бiля вас на лавцi.
Та хто ж ïï наб'є?
Та вона ж набита, я ж ïï вам набив, як ïхав у царину. Отже, бiля вас i справу положив!
Та викреше вогню, розпалить люльку i устромить йому у рот, то вiн i смокче.
Було, прийдуть до Павлуся парубки та й намовляють його, щоб iшов з ними на вечорницi.
Не пiду! пробубонить та й очi заплющить.
Чому? питають,
Далеко. Якби вечорницi збирались бiля моєï хати, то, може б, i пiшов.
Е, пане Павле! кажуть йому парубки. Якби ти побачив наших дiвчат, то не казав би, що далеко!
Бачив, доволi бачив... озивається Павлусь.
Де ж ти ïх бачив? Ти ж iз хати нiколи носа не виткнеш!
Так коли ж сняться, щоб вони показились! аж обридли!.. одкаже Павлусь та й перевернеться на другий бiк.
Засмiються парубки та й пiдуть вiд його.
Раз на зеленi свята зiбралось парубоцтво шукати скарба. Узяли з собою заступи, лопати i горiлочки не забули та й пiшли у степ. Iдуть бiля Павлусевоï хати, от один парубок i каже:
Знаєте що, хлопцi! Вiзьмемо з собою на щастя Павла Лежня (таке приложили йому прiзвище), то вже певно знайдемо скарб: вiн такий щасливий, що такого i на всьому свiтi не знайдеш!
Пiдiйшли парубки до вiкна (вiкно було одчинене), дивляться, а Павлусь розпластався на перинi i хропе на всю хату.
Пане Павле, а пане Павле! гукнули парубки. Ходiм лишень з нами скарбу шукати!
Не пiду! одрiзав Павлусь.
Ходiм-бо! просять парубки, аж кланяються. Ми тебе так з периною на руках i понесемо; не тебе нам треба, а твого щастя. Як ти з нами будеш, то, може, Бог дасть, i знайдемо скарб.
Еге!.. Як Бог дасть, то й у вiкно вкине!.. одказав Павлусь. Не пiду!
Дожидайся ж, поки тобi Бог у вiкно вкине, а ми пiдемо шукати.
Зареготались та й пiшли собi, заспiвавши чумака.
Ходили, ходили по степу аж до вечора. Шукали, розкопували могили, до всього приглядувались i нiчогiсiнько не знайшли. Розказують люди, що часом скарби i самi вилазять на верх землi, перекинувшись у яку-небудь пакость: у старого шолудивого дiда, або у миршавеньке козеня, або у дохлу кiшку. Кому щастя, той i пiзна скарб. Так, кажу, до всього приглядались i нiчого не побачили. Вже вертаючись, як смерклось, недалечко од села дивляться лежить край дороги дохлий хорт. Мабуть, давно й iздох аж гидко до його i близько пiдступити. От один парубок i каже:
Слухайте, хлопцi: вiзьмемо сього хорта та шпурнем Лежневi в хату нехай се буде той скарб, що Бог йому у вiкно вкине.
Парубкам подобалась ся вигадка; от вони пiдняли того хорта на дрючок та й понесли. Пiдiйшовши тихенько до Павлусевоï хати, розмахали хорта та й шпурнули в вiкно, а вiн як бебехнеться об помiст, так i брязнув, i задзвенiв, i, як жар, по всiй хатi розсипався дукатами!
Тривай, не руш! закричали парубки. Се наш скарб, се нашi грошi...
Брехня! каже Павлусь, се мiй скарб, се менi Бог у вiкно вкинув! А що? Я ж вам казав не вiрили?
Парубки не слухають його та товпляться в хату, а тут на той галас де не взялись наймит iз наймичкою, убiгли в хату, за рогач та макогiн, як штурхнуть одного, другого так вони й угамувались.
Будь ласкав, кажуть парубки, хоч що-небудь дай за те, що принесли твому хазяïновi скарб!
Наймит кинув ïм кiлька дукатiв та й каже:
Нате вам за працю, а се нашi грошi, бо самi таки розсудiть: хто б ïх у чужу хату вкинув, якби не сам Бог того схотiв!
Та, сеє кажучи, позбирав наймит гарненько дукати i сховав ïх у скриню.
Отакий-то був щасливий наш Павлусь! Сказано: як кому Бог дасть щастя, то не треба йому й рiдноï матерi, не треба i скарбу шукати: сам скарб його знайде. А другому небораковi на бездоллi у те ж саме вiкно, у котре вкинувся скарб, улiзе злодiй i останню сорочку витягне; не поробить день, то на другий i ïсти нiчого.
Щаслива нитка до смертi не ввiрвалась Павлусевi. Найшлась i дiвчина, що, як той скарб, сама до його лицялась. Послав йому Господь i дiточок, покiрних, слухняних, працьовитих, не таких, як вiн пудофет, а у матiр, бо жiнка його була невсипуща господиня. I вiку йому таки чимало протяг Господь: до бiлого волосся доспався. Спав, спав, аж поки навiки не заснув.
Що таке на свiтi щастя? спитав би я у дуже письменних. Частенько чуєш, люди кажуть: отой щасливий. Глянеш на того щасливого, а вiн тобi показує на другого, а сам жалується на свою недолю. Зовуть щасливими i тих, що увесь свiй вiк нiчого не дбають, як мiй Павлусь. Бог ïм усе дає, а вони нудяться свiтом, не знають, що у них є i чого ïм треба. Зовуть i скупого щасливим, бо у його багацько грошей; а вiн, неборак, увесь свiй вiк стереже тих грошей, як рябко на ланцюгу, нiякоï користi з них не має i голодний, i холодний, ще гiрш од якого-небудь бiдолахи. Нi, панове, по-моєму, той тiльки щасливий, хто другому не завидує, а дякує Бога за те, що вiн йому послав, той, кого Господь благословив на добрi дiла, що розкинулись вони по свiту, як розрослась пшениця на добре виоранiй нивi.. Нагодує вона i пахаря, i його сусiдiв, попаде од неï скибка i старцевi в торбу. Не той тiльки щасливий, що сам натрiскається i виспиться, а той, що й другого нагодує i заспокоïть, бо у такого i душа буде не голодна. Оце ж так загвоздив вам з-письменська, щоб самi одгадали, чи мiй Павлусь справдi щасливий, чи, може, таким тiльки прозвали його зависливi люди. Гледiть же, щоб не було по приказцi: Хвалить шинкар п'яницю, а дочки своєï за його не вiддасть! Завидуєте щастю мого Павлуся, а нiхто б не схотiв бути Павлусем.
Раздел вышеUp
НачалоTop
КонецDown
Запомнить+Marker
ВосстановитьMarker
Забыть-Marker
РекламаAdv
Font

Сказать спасибо Укоротить ссылку Нашли ошибку?

Дочитать позже / поделиться

   

Архив комментариев

См. также