ЧАЙКА (Скорочено)
Категории
Оригинал
...Не вперше ти мене питаєш: чи давно я дома бував, або чи не мав iз нашого села од матерi хоч якоï звiстки... Сестро моя, зеленая руто... Уже ж я цiлими роками дома не буваю, i дома не буваю та й вiстi не маю. Тiльки тiï й вiстi, що учора увечерi iз нашого краю вiтри-поштарi пролiтали, коло моïх вiкон зупинялися, у вiкна гримiли, бряжчали, нiч не давали спати...(З листа).
По садах вiтри гасають, а над садами зорiє небо осiннє. Маленьку хату оступили кругом високi ясени. З ясенiв спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зiв'ялi пiвники, сережками чiпляється в бур'янах. Крiзь бур'яни блимає низеньке вiконце, блакиттю мальоване, у вiконце шматок бiлоï стiни видно в хатi, а на стiнi на бiлiй з-пiд чола позирає невеселий селюк у шапцi. Чорнобривцями заквiтчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний...
Очима до нього сидить на полу мати — праву руку на груди поклала, а на лiву — голову схилила. У тiй лiвiй закам'янiв звернутий аркуш поштового паперу. Ходила прохати сусiдського хлопця, щоб листа написав синовi — грамотiя дома не застала. Сiла, думає, щоб чого не забути.
Так-то, не думавши, не гадавши, довелося з отим селюком засмученим у старiй хатi невеселого доживати вiку...
Вiтри гудуть, а ясени скриплять, а матерi дрiмає-ться. Дрiмається та й вчувається, що то, пустуючи, по гiллях гойдаються дiти.
Го-ой-да! Го-ой-да-ша!..
Було у матерi ïх, синiв, троє. Максим — найстарший, Петро — середульший, третiй — той Андрiйко безталанний. Четверта дочка — Маруся.
Максим у книжках кохався. Петро любив майструвати, а той Андрiйко безталанний усе малював хату з ясенами. Дочка була, як рута,— швидко взяли на сторону багатi люди. Стали сини зростати. Як були маленькi — голова в матерi болiла: в того чобiт немає, в другого — свитини, третьому — на книжку немає де взяти... Попiдростали — заболiло серце: треба ïм раду давати, а яку? Нi в хатi, нi коло хати... Хотiли далi учитись, так за що?
Летiть, дiти, в свiт долi своєï шукати.
Порозлiтались.
Всi троє по наймах... Шлють додому листи — нерадiснi. Обкладеться мати в сирiтнiй хатi тими листами, дивиться на них темними очима, сусiдi жалiється: — Оцей пише:
гiрко, а цей пише:
важко. А що вже цьому Андрiйковi безталанному, то й за всiх краще: i вихорiв, i виболiв... Було його i в Таврiï, i в Одесi, i по шахтах, i по Кримах, i по Римах...
Сумує: чи всiм у свiтi така доля вдовиченкам, як моïм трьом?
Аж ось мов буря:
Воля!..
З'ïхались всi три до матерi, обшарпанi, марнi, проте веселi. Раз у раз повна хата гомону,— сперечаються, спiвають, та все з тiєï книжки вичитують, що привезли з собою.
— Хоч би ж ви менi сказали, про що ви в тiй книжцi читаєте?
А той Андрiйко безталанний — вiн змалку на серце чуткий,— розгорнув вiн тую книжку, кличе матiр:
— Ось сядьте отут коло мене...
Та як вчитає-вчитає з неï, як у золоту сурму засурмив:
Чи ми ще зiйдемося знову?
Чи вже навiки розiйшлись?..
Так i облили матiр сльози:
— Бачу я, дiти, що знову буде хата моя сиротою. Куди ж помандруєте?
— Поïдемо, мамо, учитись.
— I Андрiйка берете?
А вiн скривився, сiрома, та нiби в докiр:
— А хiба уже як менi, то й вiк ходити з темними очима?
— Та як на мене, то хоч би i всi учились, тiльки за що, дiти?
Обiзвався старший:
— Не журiться, мамо,— iде правда на землю. Всi
будуть учитися, хто хоче, без плати.
Зiтхнула:
— Не-е буде цього, дiти, мабуть, поки й вашого вiку!
— Буде! — аж очi заблищали.
Повинно буть, бо сонце стане
I оскверненну землю спалить!..
Дiвер був у вдови — брат покiйного чоловiка, багатий. Худобу мав, поле. Високий такий, завидющий, сухий дiд. Сам сивий, а очi чорнi, як у цигана,— ненажернi, мстивi. Почув, що всi вдовинi сини ïдуть до науки, затурбувався: боявся, щоб справдi братовi злиднi не вийшли у люди.
Ранiш у хату було не нагляне,— тепер прийшов; постерiг, коли не було синiв у хатi, заходить:
— Що це ти надумала, братово! Чи ж з твоïми злиднями дiтей учити? Нащо воно тобi? Давай в найми — хай учаться робити.
— Знають, брате, вони тих наймiв. Добре вони сидять ïм у печiнках.
— А ти на легкий хлiб хочеш ïх вивести? Ой, дивись, не вгадаєш!
I почав:
— Знаєш, якi тепер часи? Ця воля недовга буде.
Гляди, щоб замiсть легкого хлiба з великого розуму
в острог на казенну пайку не попали!
Аж розсердилася мати:
— Чи попадуть там, чи нi, а ти вже крячеш над дiтьми, як чорний ворон.
Почервонiв, розсердився:
— Я до тебе по-доброму, а ти так до мене? Як ти така, покладу гнiв на тебе до самоï смертi i на порiг до тебе не ступлю. Не ходи й ти до мене!
— Не бiйся, брате, не оббивала я до цього тобi порогiв, не буду й тепер.
Пiшов.
Пороз'ïздились, як i не було.
А як од'ïжджали, оставили з того сумного селюка, що в книжцi,— на стiнi малювання.
— Оце вам, мамо, щоб не самi були у хатi. Змалку рiдного ми не знали, то нехай буде оцей нам за батька.
Вiн нас розуму навчає i на стежку ставить.
Осмiхнулась мати, розглядає:
— Бач, якого знайшла собi!..
Та й заквiтчала i в рушник прибрала.
Зима морозна, люта. В хатi холодно, вiкна понакипали.
Лежить на холоднiй печi, стогне. Недужа.
Не дотримав дiвер слова — зайшов.
Не розважати чи помогти — суму та жалю нагнати.
— Що, невiсточко, пануєш? Маєш три сини, як соколи, а сама в холоднiй хатi кригнеш? Ге! Думала — грошi будуть слати, аж i вiстi од них немає. Може, де сидять уже? Тепер недовго.
Ходить по хатi та все бистрим нелюбим оком на стiну, де той портрет висить, позирає. Наостанку не витерпiв :
— А це нащо повiсила? Бач, ще й у квiтки прибрала! Було кого прибирати. Та це ж той острожний, що по тюрмах все життя волочився. Це ж ледащо всесвiтнє.
Не хотiв робити — тiльки людей бунтував. Спали! Або давай я спалю.
Стогнучи, обiзвалась:
— Хай висить. Не руш!
— Ой, дивись, щоб i тобi чого не було за нього! Думаєш, подивляться, що стара?
— Дарма! Менi буде, не тобi! Розсердився.
— Тьху на твiй розум! Ну, лежи ж! Пiшов.
Поки був у хатi, держалась. Пiшов — заплакала:
— Сини моï, сини Коваленки, нащо ж ви мене покинули, стару!
Не чуть, та й не чуть...
Минула зима, прийшла весна, лiто проходить. Аж так: пiшли чутки — почали людей у тюрми брати.
Болить материне серце — вiщує щось. До ворожок — а ворожки, старi вiдьми, теж щось чують — всi в один голос:
Недобре, сестро, випадає твоïм синам, та й не одному, а всiм.
А дiвер ходить помiж людьми, теж серце матерi крає:
— Не iнакше, як сидять. Усiх таких беруть — i ïх позабирали. Ге! Вони думали, що це так уже i буде ïхнє зверху. Не так виходить!
Накрякав старий ворон. Рано восени, ще не впало рева листя, як грiм, прилетiла в село з мiста звiстка:
Рятуй дiтей, стара чайко, бо гинуть!..
Один село проти пана поставив — сидить у Києвi, другий не пiшов царевi служити — посадили в Катеринославi, а третiй, той Андрiйко безталанний, все дошукувався правди, поки дали йому правди такоï, що тепер лежить у Лубнах у лiкарнi, помирає.
А пишуть про цеє не самi вони, пише дочка Маруся, та, пишучи, разом i свою долю проклинає:
Краще втопитись, чим пiти бiднiй за багатого. Просить-благає — провiдайте!
Стрепенулась мати, продає одежину, продає полотно. Полетiла, як чайка.
Вiк прожила, по свiтах не бувала,— на старiсть довелося...
Ïхала до Катеринослава — завернула дочку провiдати.
Якраз у час попала: сидить дочка коло столу заплакана, марна... Побачила матiр, на плече впала, ридає:
— А що, може, б'є?
— Нiвечить i б'є мало не щодня!
Розповiдає: ранiш iще не так, а це як забрали братiв, жити не дає: брати твоï вороги менi i ти менi ворог. А це був менi од Максима лист,— хотiла якого рубля послати. Побачив — бив.
Не смiй, сяка-така, тим босякам грошей слати!
Грюкнуло в сiнях — затремтiла.
— Чого це ти, дочко?
— Вiн! — Благає:
— Мамо, голубко, може, буде бити, не кидайтесь боронить!..
— Не буде того, щоб при менi мою кров тут нiвечив,— краще з хати пiду.
Увiйшов п'яний, червоний, свiтить очима, як скалками:
— З ким ти тут шепочеш?
Побачив — не поздоровкався.
— Ага! — матiр виписала. Думаєш — злякаюсь. Може, i ця приïхала по грошi? — старцi чортовi!
— Не по твоï грошi я приïхала — свою нещасну горювальницю провiдати.
За сакви, за костур:
— Прощавай, дочко, виходь за ворота.
Вiн:
— Ще й дверi одчиню!..— Одчинив.
Пiшла з двору, не оглядаючись.
Геть-геть вийшла за село в степ — аж чує — за нею стугонить: летить, кричить, плаче:
— Мамо!
Простоволоса, з свiжими синяками.
— Я ж вас, мамо, стiльки рокiв сподiвалась, як свята. Вернiться, хоч нiч переночуєте!
— Не подоба менi, дочко, i одну нiч ночувати в твого ката.
Посiдали в степу i наговорились, i наплакались. Наостанку радить мати:
— Кидай його, дочко, хай вiн горить iз своïм добром. Кидай, бо пустить твiй вiк на марне.
Задумалась дочка. Далi заплакала:
— Я вже про це, мамо, не раз думала, дiтей жаль. Вони ж загинуть за таким батьком.
— На те не вважай,— бери дiтей з собою. Якось будемо жити. Оце моя тобi остання, дочко, рада.
Прощаючись, дочка виймає вузлик, за слiзьми його не бачить.
Вив'язала з узлика три срiбнi карбованцi, дає матерi.
— Будете бачить, передайте братам кожному по карбованцю.
— Не буду я, дочко, брати в тебе цих грошей, не буду й передавати, обiйдуться моï сини i без його грошей.
— 0, мамо! Та це ж моï грошi! Та невже я не заробила в його, щоб... — Не доказала.
Заридала гiрко, гiрко:
— Я ж i так, мамо, нещасна, нащо ж оде й ви завдаєте жалю та слiз!
Шкода стало: взяла. Iде — печуть ïï тi три карбованцi огнем. Дiйшла до мiста, знайшла убоге дворище та й повкидала тi три карбованцi.— Нехай знайдуть, може, чиïсь дiти...
Гуркотить машина.
У вагонi повно всякого люду. Коло вiкна збився гурток, посерединi стара жiнка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рiдним, своє горе розповiдає: про СИНIР про дочку, про зятя. I знову про синiв: про Петра, i лро Максима, i про того Андрiйка безталанного. Плутає iмення,— голова забита. Розкаже раз, другий — знову починає про те ж:
— Приïхала в Катеринослав до Петра,— там сказали, що його надiслано вже в Харкiв. Поки поïхала в Харкiв, а вже його й там немає. Кажуть, треба було, бабо, ранiш приïздити, бо вже твого сина послали аж у той Нарим...
— То так i не бачили?
— Постояла коло ворiт, подивилась на тi страшнi стiни мурованi, виплакалась, та оце ïду до Андрiйка... До цього ïду, а третiй, Максимко, з думки не йде, бо й до нього ж треба, бо й тому горе...
— А де ж, бабо, цей уже твiй Максимко?
— А Максимка посадили в Києвi.
— Теж у тюрму?
— В тюрму ж — не куди.
Збоку сидить панок — перснями грається. Чмихає носом, вертиться на мiсцi, не всидить... Далi не втерпiв:
— Добре ж учила, бабо, синiв, що одного й другого в тюрму посадили. Може, й третiй туди б попав, коли б не хворий? Га?
Дивиться на свого сусiду, осмiхається. Примовкла жiнка, тiльки зiгнулась, скривилась-скривилась так, нiби вiн тими словами колючку загородив ïй у груди...
Добре й тут нагодила: iз станцiï прямо на кладовище...
Скiльки золота, золота того сумного, осiннього... Скрiзь помiж хрестами, помiж могилами, по лавочках, навiть на пам'ятниках i хрестах... На кладовищi од його аж сяє... Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить помрiється обмареним очам, що то повно скрiзь весняного сонця, його золотого, гарячого промiння. А глянеш удруге — i серце заниє: нема сонця,— то золота печаль. Сум...
Над свiжою могилою — молодь, шумить, як зелений сад. Стоïть тихим часом подих юностi. Блиск молодих очей, запальнi промови, гомiн...
Жiнка... сакви на плечах. Марна...
Плаче.
Оступили:
— Що таке? Хто ви, бабусю?
— Ох, дiточки моï,— та це ж Мого Андрiйка ви тут поховали!
Зашумiли:
— Мати! Мати!
Дали виплакатись. Розпитували, далi почали про сина розповiдати: один поспiшає розповiсти перед другим.
- А чи знаєте, бабусю, що у вашого Андрiйка був талант?
Зводить на них заплаканi, зацiкавленi очi:
— Як се, дiти, талант?
Пояснили.
— Маляр був би з нього людям на диво та на радiсть.
Розмовляли, розважали, поки й сонце зайшло.
— Ходiмо, бабусю, з нами, ми вас переночуємо. Затурбувалась:
— Нi, нi. Оставте мене, дiти, тут.
Не домагались... Тихо-тихо розiйшлись, залишивши стару у сина в гостях одну.
Так i просидiла над свiжою могилою всю нiч, при зорях розмовляючи з сином. Припадала головою до могили, питала:
— Чи ти оце чуєш, сину, що я говорю до тебе?
А як почало виднiти, умилась росою, пiшла до базару, питається:
— Де б я тут найнялась хати мазать або води носити?
Киïв... По бульвару плентає, як нiчна тiнь серед бiлоï днини, стара жiнка. Коло личакiв — курява, як димок,— всилу ноги пересуває. Чи невидюща, чи на ноги недужа. На плечах — сакви, в руках — костур. Спинилася коло лавочки, де веселою юрмою сидiла молодь. Дивиться на юнакiв, хоче щось спитати — очi засвiтять щирiстю, та й знову погаснуть. — Боïться.
Помiтили. Привiтно:
— А що вам, бабусю?
Губи ворушаться — щось каже — не чути.
— Голоснiше, бабусю, не чуємо!
Пiдiйшла ближче:
— Скажiть, будьте ласкавi, де у вас тюрма пересильна?
— Далi. Отам-отам! Бачите отi тополi, так за ними. Одвiдувать когось iдете?
— Максимка, сина... Iду, та й не знаю, як менi туди доступити. Кажуть, що може й не пустять.
— Пiд слiдством?
— Егеж, еге, — пiд слiдством.
— То, мабуть, таки й не пустять.
— Радили прохати начальникiв, може, зглянуться, що я стара та дуже здалека.
— А звiдкiля ж ви, бабусю?
— Ох, сяду я, дiти, коло вас та трохи спочину.
Сiла на лавочку.
— Здалека я, дiти, дуже здалека: може, чули, є там село...
А незабаром вже розповiдала i про дочку, i про Петра, i про Максима. А надто про того Андрiйка. Все пригадала. Згадала й те, як лежав недужий колись, вернувшись з Криму, кавуна забажав.
— Дуже любив ïх вiн змалку. Скривився:
Так оце б я, мамо, кавунця з'ïв, так з'ïв...
А в неï лежав у скринi срiбний карбованець,— збиралася восени хату крити,— пожалiла — не купила. Зiтхнула, похитала гiрко головою:
— Кажуть: талант... Гiркий, сину, був твiй талант.
Витирає очi полою:
— Сину мiй безталанний, та коли б же я була знала, що ти ще й людям будеш до чогось гiдний, то я б тiï й останньоï ночi недоспала та тiï людям мiтки пряла...
Оточили, слухають, як води в рот понабирали. Очi дедалi смутнiють, обличчя темнiють, нiби в хмару зайшли.
Хтось зiтхає з глибини:
— Погостювала бабуся в дiтей.
— Отож такi гостi: з дочкою в чужому наговорилась степу, а в сина насидiлась на могилi. Не знаю, як пощастить тут... Ох!..
Задумалась.
Кинулась — бере сакви на плечi:
— Пiду я вже. Коли не пустять, то хоч подачу, може, приймуть. Купила груш, сливок трохи, булочку...
Треба б чогось кращого, так грошей обмаль. I то мусила заробляти: найнялась хату мазати... У мiстi, у євреïв...
На хвилину спинилась, i в очах пролинула якась хмарка. Зiтхнула, похитала головою:
— Отам iще щастя! Тiï бiднi дiти як бур'ян ростуть, та в чиряках, та в болячках, та нестриженi, та замурзанi. Я вже сама ïх i помила, i постригла, i лiкiв ïм дiстала.
Дивись, кажу, Хайко,— це до матерi: —
щоб ти менi отак i отак робила!А то народить народила, та й покидала, як щенята...
— Прощавайте, дiти... Спасибi за раду.
Грати...
Повно ïх нагнали, повно — сiсти нема де. Всi молодi, як зелений лiс. Гомiн, спiви — нiби на свято зiбрались. Стелять собi шлях далекий:
Куди вони йдуть.
Там бори гудуть...
А один молоденький безусий — зовсiм дитина, з
Кобзарему руцi, як iз молитовником, все коло вiкна отирається. З ранку до вечора. Все йому цiкаво, що там на вiльному дiється свiтi: дядько на возi, i чиясь коза...
Кличе:
— Товаришi, а подивiться, що воно за жiнка сидить проти наших вiкон. I вчора цiлий день сидiла, i сьогоднi сидить. Сидить та все на вiкна позирає.
Один по одному — стовпились коло вiкна, крадькома виглядають за Ґрати, гомонять:
— Бiдна бабуся — певно, десь до сина примандрувала!
— Та, видко, й не зблизька — одiж якась незнакома.
Почали вгадувати: один каже — так ходять на Волинi, другий — понад Десною.
— Буханчика з калиною привезла, сердешна, синовi,— жалiє жвавий хлопчик.
Максим лежав на нарах. Снилась йому сю нiч хата пiд ясенами, i пiвники в городчику, i брат Андрiй — вже не хворий, веселий-веселий, радiсний, як тiльки малим бував... Цiлий день як обмарений ходив, думав про долю, що розiгнала ïх по чужинах...
Почув розмову, устав, пiдiйшов до гурту. Визирнув i собi через плечi у Ґрати... Думає: такi свитки носять i в нашому селi. Нагнувся, придивляється. Далi зразу: одного в один бiк, другого в другий, мовчки порозпихав товаришiв, прожогом рвонувся до вiкна. Очi заблищали, сам загорiвся, серце билося, аж збоку було чути. Продерся до Ґрат, тикається лицем то в одну дiрку, то в другу — далi лицем до холодного Ґратища як прикипiв.
Крикнув на всi груди:
— Мамо!..
Всi аж кинулись од нього.
— Мамо Ковалихо!
Жiнка на шляху здригнула, пiдвела голову, повела очима по вiкнах. Побачила, схопилась, бiжить до стiни. Плутається з саквами, руки вгору пiдiйма, як крила, мов до Ґрат летiть зривається... Щось говорить — не чути.
Мов iз гнiзда чорний крук стрибнув ïй назустрiч. Навперейми руки розставляє. Стала, благає, кланяється, руку до серця кладе.
Наставляє проти грудей багнета.
— Мамо! Тiкайте од нього, то скажена собака!
Не чує: нагинається, ловить його руку цiлувати.
Люто шарпонув ïï за плече, повернув до себе спиною, турнув межи плечi кулачищем.
Упала лицем на шлях, аж сорочка блиснула. Покотились сакви, посипалось iз саков: хлiбець, полотняна сорочка, кiлька грушок...
Iз-за Ґрат, як грiм:
— Шкура! Гадюка! Буде правда на вас, на катiв, буде суд!
Тремтять Ґрати.
