Показ суперечливих сторiн дiйсностi через самоаналiз головного героя новели Михайла Коцюбинського "Intermezzo"
Новела М. Коцюбинського "Intermezzo" посiдає особливе мiсце не тiльки у творчостiвидатного письменника, а й в украïнськiй прозi загалом. Це водночас i
соцiально-психологiчний, полiтичний твiр, i лiрична симфонiя, i лiрична драма в
прозi, i пейзажна новела, i естетичний, фiлософсько-полiтичний трактат. У новелi
гармонiйно переплелись фiлософськi мотиви i лiризм, i це переплетiння розкрило нам
лiричного героя, свiт його почувань i настроïв. Це через його оповiдь
визначає Коцюбинський двi суперечливi дiйсностi - життя на лонi природи, взаємини
людини з природою i соцiальнi обставини, людське горе. Ми бачимо степове
украïнське село, його прекрасну природу i складнi, нерозв'язанi соцiальнi
проблеми у час революцiï 1905-1907 рокiв.
Свiй авторський задум письменник реалiзує через глибокий самоаналiз
центральноï постатi твору - образ головного оповiдача. Це - iнтелiгент,
громадсько-полiтичний дiяч, що приïхав у село на перепочинок, на своєрiдне
intermezzo. Перед нами постає людина високоï духовноï культури, що тонко
розумiє красу й велич природи - сонця, землi, неба, поля. Своïми почуттями
вiд спiлкування з природою вiн щедро дiлиться з нами, але подає ïх через
фiлософськi роздуми, i тим самим примушує i нас замислитися над дiйснiстю. Тому,
мабуть, новелу не можна читати поверхово, неуважно, вона захоплює, залишаючи по
собi незабутнє враження.
Уже з перших рядкiв твору ми стаємо свiдками складного самоана лiзу героя, що
скаржиться на свою втому, на гнiтюче людське оточення, на уявну людину, з якою не
може розминутись, щоб стати самiтнiм: "Я утомився", "Мене втомили люди", "Я не
можу бути самотнiм".
Цими висловлюваннями автор пiдкреслює залежнiсть людини вiд суспiльства. Далi
психологiчний самоаналiз поглиблюється: опинившись в однiй iз десяти чорних
кiмнат, герой не може позбутись химерного вiдчуття, що за ним хтось стежить у
порожньому будинку. Вiн не може заснути, його переслiдують згадки про трагiчнi
подiï, що сталися пiсля революцiй них виступiв у час реакцiï: "От я
ïх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато..."
Це розстрiлянi, повiшенi, трупи яких потiм кинуть у ледь прикритi ями. Ми
розумiємо, що оповiдач був не лише свiдком, а й дiяльним учасником революцiйних
подiй, враження вiд яких гнiтять його душу.
...Та на ранок сонячне промiння знищує нiчнi марення, оповiдач з пiднесеним
настроєм оглядає сiльське довкiлля: "Ах, як всього багато: неба, сонця,
веселоï зеленi." I вже тепер у фiлософський змiст новели вплiтаються чотири
пейзажi: краєвид села, опис якого Коцюбинський завершує судженням про плин часу й
руху; образ сонця, надiленого рисами живоï iстоти, яке возвеличує
оповiдач-фiлософ; земля, яку герой вважає близьким собi створiнням ("Вона моя. Всю
ïï, велику, роз-кiшну, створену вже, - всю я вмiщаю в собi"); i картина
лiтнього поля, його симфонiя. Так постає перед нами один з персонажiв твору - жива
природа i ïï взаємини з людиною. Це - одна сторона дiяльностi.
Друга - людське горе, соцiальнi обставини. Цю сторону розкриває нам селянин, який
щодня бачить народне життя з усiма його бiдами. Розмова з ним переконала
оповiдача, що вiн не має права шукати самотностi, тишi й спокою, стати вiльним вiд
суспiльства. Тому так переконливо звучать слова героя у кiнцi твору: "Прощайте.
Йду помiж люди. Душа готова, струни тугi, наладженi, вона вже грає."
I от вже й ми, читачi, перехоплюємося оптимiзмом i вiримо у сили героя, розумiючи
i роздiляючи з ним щире прагнення служити своєму народовi, своïй землi.
