Разместить здесь рекламу

А. И. Куприн. Вибранi працi — Гранатовий Браслет (епiлог)

Княгиня Вiра Миколаïвна нiколи не читала газет, тому  що  по-перше,
вони ïй бруднили руки, а по-друге, вона нiколи не могла розiбратися
в тiй мовi, якою нинi пишуться
Але доля змусила неï розгорнути саме той аркуш i натрапити  на  той
стовпець, де було надруковано:
“Загадкова смерть. Учора ввечерi, бiля семи годин, покiнчив  життя
самогубством чиновник контрольноï палати Г. С.  Жовткiв.  Судячи  з
даних наслiдку,  смерть  покiйного  вiдбулася  через  розтрату  казенних
грошей. Так, принаймнi, самогубець згадує у своєму  пись  ме
Через того що показаннями свiдкiв установлена в цьому актi його особиста
воля, вирiшено не вiдправляти труп в анатомiчний театр”.
Вiра думала про себе:
“Чому я це передчувала? Саме цей трагiчний результат? I що це було любов або божевiлля?”
Цiлий  день   вона   ходила   по   квiтнику   й   по   фруктовому   саду
Занепокоєння, що росло в нiй з мiнути на мiнуту, начебто не давало
ïй сидiти на мiсцi.  I  всiєï  ïï  думки  були
прикутi до тоï невiдомоï людини, який вона нiколи не бачила  й
навряд чи коли-небудь побачить, до цього смiшного Пе Пе Же.
“Почiм  знати,  може  бути,  твiй  життєвий  шлях  перетнула
теперiшня, самовiддана, щира  любов”,  —  згадалися  ïй
слова Аносова.
О шостiй годинi  прийшов  листоноша.  Цього  разу  Вiра  Миколаïвна
довiдалася почерк Желткова й з нiжнiстю, який вона в собi не  очiкувала,
розгорнули лист
Жовткiв писав так:
“Я не винуватий, Вiра Миколаïвна,  що  боговi  було  завгодно
послати менi, як величезне щастя, любов до Вас. Трапилося так,  що  мене
не цiкавить у життi нiщо,  нi  полiтика,  нi  наука,  нi  фiлософiя,  нi
турбота про майбутнє  щастя  людей  —  для  мене  все  життя
полягає тiльки у Вас. Я тепер почуваю, що якимось незручним клином
урiзався у Ваше життя. Якщо можете, простите  мене  за  це.  Сьогоднi  я
ïду й нiколи не повернуся, i нiщо Вам про мене не нагадає
Я нескiнченно вдячний Вам тiльки за те, що Ви iснуєте. Я перевiряв
себе — це не  хвороба,  не  манiакальна  iдея  —  це  любов,
которою боговi було завгодно за щось мене винагородитися
Нехай я був  смiшний  у  Ваших  очах  i  в  очах  Вашого  брата,  Миколи
Миколайовича. Iдучи, я  в  захватi  говорю:  “Так  святиться  iм'я
Твоє”.
Вiсiм рокiв тому я побачив Вас у цирку в ложi, i тодi ж у першу  секунду
я сказав собi: я ïï люблю тому, що на свiтi немає нiчого
схожого на неï, немає нiчого краще, немає нi звiра,  нi
рослини, нi зiрки, нi людини прекраснiше Вас i нiжнiше. У Вас начебто  б
втiлилася вся краса землi…
Подумайте, що менi потрiбно було робити? Утекти в iнше  мiсто?  Однаково
серце було завжди бiля Вас, у Ваших  нiг,  щомитi  дня  заповнено  Вами,
думкою  про  Вас,  мрiями  про  Вас…  солодким  маренням.  Я  дуже
соромлюся й подумки червонiю за мiй дурний браслет, —  ну,  що  ж?
— помилка. Уявляю, яке вiн враження зробив на Ваших гостей
Через десять мiнут я виïду, я встигну  тiльки  наклеïти  марку
випустити лист у поштову скриньку, щоб не доручати цього нiкому  iншому.
Ви цей лист спалiть. Я от зараз затопив грубку й спалюю все  найдорожче,
що було в мене в життi: ваша хустка, що,  я  зiзнаюся,  украв.  Ви  його
забули на стiльцi на балi в Шляхетних зборах. Вашу записку, — про,
як я неï цiлував,  —  нею  Ви  заборонили  менi  писати  Вам.
Програму художньоï виставки, що Ви один раз, тримали в руцi й потiм
забули на стiльцi при виходi… Кiнчено. Я все  вiдрiзав,  але  все-
таки думаю й навiть упевнений, що Ви про мене  згадаєте.  Якщо  Ви
про мене згадаєте, то… я знаю, що Ви  дуже  музичнi,  я  Вас
бачив найчастiше на бетховенських квартетах, — отож, якщо  Ви  про
мене згадаєте, то зiграйте або накажiть зiграти  сонату  D-dur  2,
ор. 2.
Я не знаю, як менi скiнчити лист. Вiд душi дякую Вам за те, що  Ви  були
моєю  єдиною  радiстю  в   життi,   єдиною   розрадою,
єдиною думкою. Дай  боже  Вам  щастя,  i  нехай  нiщо  тимчасов  i
життєве не тривожить Вашу прекрасну душу Цiлую Вашi руки
Г. С. Ж.”.
Вона прийшла до чоловiка з почервонiлими  вiд  слiз  очами  й  роздутими
губами й, показавши лист, сказала:
- Я нiчого вiд тебе не хочу приховувати, але я почуваю, що в наше  життя
 втрутилося щось жахливе. Iмовiрно, ви з Миколою Миколайовичем  зробили
 що-небудь не так, як потрiбно.
Князь  Шеин  уважно  прочитав  лист,  акуратно  склав  його   й,   довго
помовчавши, сказав: - Я не сумнiваюся в щиростi цiєï  людини,
i навiть бiльше, я не смiю розбиратися в його почуттях ктебе.
- Вiн умер? — запитала Вiра
- Так, умер, я скажу, що вiн любив тебе, а зовсiм не був божевiльним.  Я
 не зводив з його око й бачив кожний його рух, кожна змiна його  особи.
 I для нього не iснувало життя без тебе. Менi здавалося, що  я  є
 присутнiм при величезному  стражданнi,  вiд  якого  люди  вмирають,  i
 навiть майже зрозумiв, що передi мною мертва  людина.  Розумiєш,
 Вiра, я не знав, як себе тримати, що менi робити…
- От що, Васенька, — перебила його Вiра  Миколаïвна,  —
 тобi не буде боляче, якщо я поïду в мiсто й подивлюся на нього?
- Нi, нi, Вiра, будь ласка, прошу тебе. Я сам поïхав би, але тiльки
 Микола зiпсував менi вся  справа.  Я  боюся,  що  буду  почувати  себе
 примушеним
Вiра  Миколаïвна  залишила   свiй   екiпаж   за   двi   вулицi   до
Лютеранськоï.  Вона  без  великоï   працi   знайшла   квартиру
Желткова. Назустрiч ïй вийшла сiроока стара жiнка,  дуже  повна,  у
срiбних окулярах, i так само, як учора, запитала:
- Кого вам завгодно?
- Пана Желткова, — сказала княгиня
Мабуть, ïï костюм — капелюх, рукавички —  i  трохи
владний  тон  зробили  на  господарку  квартири  велике  враження.  Вона
розговорилася
- Будь  ласка,  будь  ласка,  от  першi  дверi  лiворуч,  а   там…
 зараз… Вiн так незабаром пiшов вiд нас. Ну,  скажемо,  розтрата.
 Сказав би менi про  це.  Ви  знаєте,  якi  нашi  капiтали,  коли
 вiддаєш квартири  внайми  холостякам.  Але  якi-небудь  шiстсот-
 сiмсот рублiв я б могла зiбрати й внести за нього. Якби ви  знали,  що
 це був за дивовижна людина,  панi.  Вiсiм  рокiв  я  його  тримала  на
 квартирi, i вiн здавався менi зовсiм не квартирантом, а рiдним сином
Вiдразу в переднiй був стiлець, i Вiра опустилася на нього
- Я друг вашого покiйного квартиранта, — сказала вона,  пiдбираючи
 кожне слово до слова. — Розповiдайте менi що-небудь про  останнi
 мiнути його життя, про те, що вiн робив i що говорив
- Панi, до нас прийшли два пани  й  дуже  довго  розмовляли.  Потiм  вiн
 пояснив, що йому пропонували мiсце керуючого  в  економiï.  Потiм
 пан Ежий побiг до телефону й повернувся такий веселий.  Потiм  цi  два
 пани пiшли, а вiн сiв i став писати лист. Потiм пiшов i опустив лист у
 ящик, а потiм ми чуємо, нiбито з дитячого пiстолета  вистрiлили.
 Ми нiякоï уваги не звернули. О сьомiй годинi вiн завжди пив  чай.
 Лукера-Прислуга  —  приходить   i   стукається,   вiн   не
 вiдповiдає, потiм ще раз, ще раз.  I  от  повиннi  були  зламати
 дверi, а вiн уже мертвий
- Розповiдайте  менi  що-небудь  про  браслет,  —  наказала   Вiра
 Миколаïвна
- Ах, ах, ах, браслет — я й забула.  Чому  ви  знаєте?  Вiн,
 перед тим як написати  лист,  прийшов  до  мене  й  сказав:  “Ви
 католичка?”  Я   говорю:   “Католичка”.   Тодi   вiн
 говорить: “У вас є милий звичай — так вiн i  сказав:
 милий звичай — вiшати на зображення матки боски кiльця, намиста,
 подарунки. Отож виконаєте  моє  прохання:  ви  можете  цей
 браслет повiсити на iкону?” Я йому обiцяла це зробитися
- Ви менi його покажете? — запитала Вiра
- Прошу, прошу, панi. От його першi дверi лiворуч. Його хотiли  сьогоднi
 вiдвезти в анатомiчний театр,  але  в  нього  є  брат,  так  вiн
 упросив, щоб його поховати по-христианску. Прошу, прошу
Вiра зiбралася iз силами й вiдкрила дверi. У кiмнатi пахнуло  ладаном  i
горiли три восковi свiчi. Навскiс кiмнати лежав на столi Жовткiв. Голова
його спочивала дуже низько, точно навмисно йому, трупу, якому  однаково,
пiдсунули  маленьку  м'яку  подушку.  Глибока  важливiсть  була  в  його
закритих очах, i губи посмiхалися блаженно й безтурботно, начебто б  вiн
перед  расставаньем  з  життям  довiдався  якусь   глибоку   й   солодку
таємницю, що дозволила все людське його життя. Вона згадала, що те
ж саме умиротворене вираження вона бачила на масках великих страждальцiв
— Пушкiна й Наполеона
- Якщо накажете, панi,  я  пiду?  —  запитала  стара  жiнка,  i  в
 ïï тонi почулося щось надзвичайне iнтимне
- Так, я потiм вас покличу, — сказала Вiра й зараз  же  вийняла  з
 маленькоï бiчноï кишенi  кофточки  бiльшу  червону  троянду,
 пiдняла небагато нагору лiвою  рукою  голову  трупа,  а  правою  рукою
 поклала йому пiд шию квiтка В цю секунду вона зрозумiла, що та  любов,
 про яку мрiє кожна жiнка, пройшла повз  неï.  Вона  згадала
 слова генерала Аносова про вiчну виняткову любов — майже пророчi
 слова. I, розсунувши в обидва боки волось и на чолi мерця, воно  мiцно
 стисла руками його скронi й поцiлувала його  в  холодне,  вологе  чоло
 довгим дружнiм поцiлуємося
Коли вона йшла, то господарка квартири звернулася до неï  влесливим
польським тоном
- Панi, я бачу, що ви не як всi iншi, не iз цiкавостi  тiльки.  Покiйний
 пан Жовткiв перед смертю сказав менi — “Якщо трапиться, що
 я вмру й  прийде  подивитися  на  мене  яка-небудь  дама,  то  скажiть
 ïй, що в Бетховена найкращий добуток..” — вiн  навiть
 навмисно записав менi це. От подивитеся
- Покажiть, — сказала Вiра  Миколаïвна  й  раптом  заплакала.
 — Вибачите мене, це враження смертi так  важко,  що  я  не  можу
 удержатися
И вона прочитала слова, написанi знайомим почерком:
“L. van Beethoven Son. 2, ор 2 Largo Appassionato”.
Вiра Миколаïвна повернулася додому пiзно ввечерi й була рада, що не
застала будинку нi чоловiка, нi брата
Зате ïï чекала пiанiстка Женни Рейтер, i, схвильована тим,  що
вона бачила й чула, Вiра кинулася до неï  й,  цiлуючи  ïï
прекраснi бiльшi руки, закричала:
- Женни, мила, прошу тебе, зiграй для мене що-небудь, — i зараз же
 вийшла з кiмнати у квiтник i села на ослiн
Вона майже нi однiєï секунди не сумнiвалася в тiм,  що  Женни
зiграє те саме мiсце iз Другоï сонати,  про  яке  просив  цей
мрець зi смiшним прiзвищем Жовткiв
Так воно  й  було.  Вона  довiдалася  з  перших  акордiв  це  виняткове,
єдине  по  глибинi  добуток.  I  душу   ïï   начебто   б
роздвоïлася. Вона  одноразово  думала  про  те,  що  повз  неï
пройшла бiльша любов, що повторюється тiльки  один  раз  у  тисячу
рокiв. Згадала слова генерала Аносова й запитала себе:  чому  ця  людина
змусила неï слухати саме цей Бетховенський добуток, i  ще  всупереч
ïï бажанню? I в розумi ïï складалися слова. Вони так
збiгалися в ïï думцi з музикою, що це були начебто б  куплети,
якi   кiнчалися    словами    —    “Так    святиться    iм'я
Твоє”.
“От зараз я вам покаджу  в  нiжних  звуках  життя,  що  покiрно  й
радiсно прирекло себе на мучення, страждання й  смерть.  Нi  скарги,  нi
докору, нi болю самолюбства я  не  знав.  Я  перед  тобою  —  одна
молитва: “Так святиться iм'я Твоє”. Так, я  передбачаю
страждання, кров i смерть. I думаю, що важко розстатися  тiлу  з  душею,
але. Прекрасна, хвала  тобi,  жагуча  хвала  й  тиха  любов.  “Так
святиться iм'я Твоє”.
Згадую кожний твiй крок, посмiшку, погляд,  звук  твоєï  ходи
Солодким смутком, тихим, прекрасним  смутком  обвiянi  моï  останнi
спогади. Але я не заподiю тобi горя. Я йду один, мовчачи,  так  завгодно
було боговi й долi “Так святиться iм'я Твоє”.
У передсмертну сумну годину я молюся тiльки тобi.  Життя  могло  б  бути
прекрасноï й для мене. Не нарiкай, бiдне серце, не нарiкай. У  душi
я призиваю смерть, але в серце повний хвали тобi:  “Так  святиться
iм'я Твоє”.
Ти, ти й люди, якi оточували тебе, всi ви не знаєте,  як  ти  була
прекрасна. Б'ють годинники. Час.  I,  умираючи,  я  в  скорботну  годину
розставання з життям все-таки спiваю — слава Тобi
От вона йде, всi смерть, що втихомирює, а я говорю  —  слава
Тобi!.. “
Княгиня Вiра обiйняла  стовбур  акацiï,  пригорнулася  до  нього  й
плакала Дерево м'яке трясло. Налетiв легкий вiтер i,  точно  спiвчуваючи
ïй, зашелестiв листами. Гострiше запахли зiрки  тютюну…  I  в
цей  час  дивна  музика  ,  нiбито   пiдкоряючись   ïï   горю,
продовжувала:
“Заспокойся,  дорога,  заспокойся,   заспокойся.   Ти   про   мене
пам'ятаєш? Пам'ятаєш? Ти  адже  моя  єдина  й  остання
любов. Заспокойся, я з тобою. Подумай про мене, i я буду з  тобою,  тому
що ми з тобою любили один одного тiльки одна мить, але  навiки.  Ти  про
мене пам'ятаєш? Пам'ятаєш?  Пам'ятаєш?  От  я  почуваю
твоï  сльози.  Заспокойся.  Менi  спати   так   солодко,   солодко,
солодко”.
Женни Рейтер вийшла з кiмнати, уже скiнчивши грати, i  побачила  княгиню
Вiру, що сидить на ослонi всю вслезах.
- Що з тобою? — запитала пiанiстка. Вiра, з очами, блискучими  вiд
 слiз, неспокiйно, схвильовано стала цiлувати ïй особа, губи,  очi
 й говорила:
- Нi, нi, — вiн мене простив тепер. Усе добре.
- Дiвчинки… почекайте… не сваритеся,  —  говорив  вiн,
 перемежовуючи кожне слово подихами, що  вiдбувалися  вiд  давньоï
 задишки. — Слово  честi…  докторишки  разнесчастние…
 все лiто купали моï ревма-тизми… у  якiмсь  брудному…
 киселi, жахливо пахне… I не випускали… Ви першi…  до
 кого приïхав… Жахливо радий… з вами побачитися…
 Як стрибаєте?.. Ти, Верочка… зовсiм ледi… дуже стала
 схожа… на покiйницю мати… Коли хрестити покличеш?
- Ой, боюся, дiдусь, що нiколи…
- Не отчаивайся… всi спереду…  Молися  боговi…  А  ти,
 Аня, зовсiм не змiнилася… Ти й у  шiстдесят  рокiв…  будеш
 така ж стрекоза-егоза. Постiйте-Ка. Давайте  я  вам  представлю  панiв
 офiцерiв
- Я  вже  давно  мав  цю  честь!  —  сказав  полковник  Понамарев,
 кланяючись
- Я був представлений княгинi в Петербурзi, — пiдхопив гусар
- Ну, так  представлю  тобi,  Аня,  поручика  Бахтинского.  Танцюрист  i
 бешкетник, але гарний кавалерист. Вийми-Ка, Бахтинский, милий мiй, там
 з  коляски…  Пойдемте,  дiвчинки…  Чим,   Верочка,   будеш
 годувати? У мене… пiсля лиманного  режиму…  апетит,  як  у
 випускного… прапорщика
Генерал Аносов був бойовим товаришем i вiдданим iншому  покiйного  князя
Мiрза-Булат-Тугановского. Всю нiжну дружбу  й  любов  вiн  пiсля  смертi
князя перенiс на його дочок. Вiн знав ïх ще  зовсiм  маленькими,  а
молодшу Ганну навiть хрестив. У той час — як i дотепер — вiн
був комендантом великоï, але майже скасованоï мiцностi в г. К.
i щодня бував у будинку Тугановских.  Дiти  просто  обожнювали  його  за
баловство, за подарунки, за ложi в цирк i театр i за те,  що  нiхто  так
захоплююче не вмiв грати  з  ними,  як  Аносов.  Але  найбiльше  ïх
зачаровував i мiцнiше всього запам'яталися  в  ïхнiй  пам'ятi  його
оповiдання про вiйськовi походи, боï й  стоянки  на  бiвуаках,  про
перемоги й вiдступи, про смерть, рани й лютi морози, — неквапливi,
епiчно спокiйнi, простосердi оповiдання, що розповiдаються мiж  вечiрнiм
чаєм i тим нудною годиною, коли дiтей покличуть спати
По нинiшнiх вдачах цей уламок старовини представлявся  велетенськоï
й незвичайно мальовничою фiгурою В ньому сполучалися саме тi простi, але
зворушливi й глибокi риси, якi навiть i в  його  часи  набагато  частiше
зустрiчалися в рядових, чим в офiцерах, тi чисто росiяни, мужицькi риси,
якi в з'єднаннi дають пiднесений  образ,  що  робив  iнодi  нашого
солдата не тiльки непереможним, але  й  великомучеником,  майже  святим,
— риси, що складалися  з  нехитроï,  наïвноï  вiри,
ясного,  добродушно-веселого   погляду   на   життя,   холодноï   й
дiловоï  вiдваги,  покорства  перед  особою  смертi,   жалостi   до
переможеного, нескiнченного  терпiння  й  разючоï  фiзичноï  й
моральноï витривалостi Аносов, починаючи  з  польськоï  вiйни,
брав участь у всiх кампанiях, крiм японськоï. Вiн  i  на  цю  вiйну
пiшов би без коливань, але його не покликали,  а  в  нього  завжди  було
велике по скромностi правило: “Не лiзь на  смерть,  поки  тебе  не
покличуть”. За всю свою службу вiн не тiльки нiколи не висiк,  але
навiть не вдарив  жодного  солдата.  Пiд  час  польського  заколоту  вiн
вiдмовився один раз розстрiлювати  полонених,  незважаючи  на  особистий
наказ  полкового  командира.  “Шпигуна  я  не  тiльки  розстрiляю,
— сказав вiн, — але, якщо  накажете,  особисто  вб'ю.  А  це
полоненi, i я не можу”. I сказав вiн це так просто, шанобливо, без
тiнi виклику або рисовки, дивлячись прямо в очi начальниковi своïми
ясними, твердими очами, що його, замiсть того  щоб  самого  розстрiляти,
залишили впокое.
У вiйну 1877-1879 рокiв вiн дуже швидко дослужився до  чина  полковника,
незважаючи на те що був  мало  утворений  або,  як  вiн  сам  виражався,
скiнчив тiльки  “ведмежу  академiю”.  Вiн  брав  участь  при
переправi через Дунай, переходив Балкани, вiдсиджувався  на  Шипке,  був
при останнiй атацi Плевни; ранили його один раз  важко,  чотири  —
легко, i, крiм того, вiн одержав осколком гранати  жорстоку  контузiю  в
голову. Радецкий i Скобелєв знали його  особисто  й  ставилися  до
нього  з  винятковою  повагою.   Саме   про   нього   й   сказав   якось
Скобелєв: “Я знаю  одного  офiцера,  що  набагато  хоробрiше
мене, — це майор Аносов”.
З вiйни вiн повернувся майже оглухлий завдяки осколку гранати, iз хворою
ногою, на якiй були ампутованi три вiдморожених,  пiд  час  балканського
переходу, пальця, з найжорстокiшим ревматизмом, нажитим на  Шипке.  Його
хотiли було пiсля закiнчення двох рокiв мирноï служби запроторити у
вiдставку, але Аносов затявся. Отут йому дуже до речi допомiг своïм
впливом начальник краю, живий свiдок його  холоднокровноï  мужностi
при  переправi  через  Дунай.  У  Петербурзi  вирiшили  не   засмучувати
заслуженого полковника, i йому дали довiчне мiсце  коменданта  в  г.  К.
— посада бiльше  почесну,  чим  потрiбну  з  метою  державноï
оборони
У мiстi його всi знали вiд мала до велика й добродушно посмiювалися  над
його слабостями, звичками й манерою  одягатися.  Вiн  завжди  ходив  без
зброï, у старомодному сюртуку, у кашкетi  з  бiльшими  полями  й  з
величезним прямим козирком, з палкою в правiй руцi, зi слуховим рiжком у
лiвiй i неодмiнно в супроводi двох ожирiлих, ледачих, хрипких мопсiв,  у
яких завжди кiнчик мови був висунутий назовнi й  прикушений.  Якщо  йому
пiд час звичайноï ранковоï прогулянки доводилося  зустрiчатися
зi знайомими, то перехожi за кiлька кварталiв чули, як кричить комендант
i як дружно слiдом за ним гавкають його мопси
Як багато глухi, вiн був жагучим аматором опери, i iнодi, пiд час якого-
небудь млосного дуету, раптом на весь театр лунав його ре шительний бас:
“Але ж чисто взяв до, чорт вiзьми! Точно горiх розгриз”.  По
театрi проносився стриманий смiх, але генерал  навiть  i  не  пiдозрював
цього: по своïй наïвностi вiн думав, що пошепки  обмiнявся  зi
своïм сусiдом свiжим враженням
По обов'язку коменданта вiн досить часто, разом зi своïми  мопсами,
що  хриплять,  вiдвiдував  головну  гауптвахту,  де  досить  затишно  за
гвинтом, чаєм i анекдотами вiдпочивали вiд  тягот  вiйськовоï
служби арештованi офiцери.  Вiн  уважно  розпитував  кожного:  “Як
прiзвище?  Ким  посаджений?  На  скiльки?  За  що?”  Iнодi  зовсiм
зненацька хвалив офiцера за бравий, хоча й протизаконний  учинок,  iнодi
починав розпiкати, кричачи так, що його бувало  чутно  на  вулицi.  Але,
накричавшись досита, вiн без усяких переходiв i пауз довiдувався, звiдки
офiцеровi носять обiд i скiльки вiн за нього платить. Траплялося, що який-
небудь заблудший пiдпоручик, присланий для довгострокового вiдсиджування
з  такоï  глушини,  де  навiть  не  було  власноï  гауптвахти,
визнавався, що вiн, по безгрiшшю, задовольняється iз  солдатського
казана.  Аносов  негайно  розпоряджався,  щоб  бiдоласi  носили  обiд  з
комендантського будинку, вiд якого до гауптвахти було не бiльше  двохсот
крокiв
У г. К. вiн i зблизився iз сiм'єю  Тугановских  i  такими  тiсними
узами прив'язався до дiтей, що для нього  стало  щиросердечною  потребою
бачити ïх щовечора. Якщо траплялося, що панянки виïжджали куди-
небудь або служба затримувала самого генерала, то вiн искренно  тужив  i
не знаходив собi  мiсця  в  бiльших  кiмнатах  комендантського  будинку.
Щолiта вiн  брав  вiдпустку  й  проводив  цiлий  мiсяць  у  маєтку
Тугановских, Егоровском, що вiдстояв вiд К. на п'ятдесят верст
Вiн всю свою  сховану  нiжнiсть  душi  й  потреба  серцевоï  любовi
перенiс на  цю  дiтвору,  особливо  на  дiвчинок.  Сам  вiн  був  колись
одружений, але так давно, що навiть забув про це. Ще  до  вiйни  дружина
втекла вiд нього iз  проïзним  актором,  пленясь  його  оксамитовою
курткою й мереживними манжетами. Генерал посилав ïй  пенсiю  аж  до
самоï ïï  смертi,  але  в  будинок  до  себе  не  пустив,
незважаючи на сцени каяття й слiзнi листи. Дiтей у них не було
Проти очiкування, вечiр був так тихий i теплий, що свiчi на терасi  й  у
ïдальнi горiли нерухливими вогнями. За обiдом  усiх  потiшав  князь
Василь Львович. У нього була незвичайна й дуже своєрiдна здатнiсть
розповiдати. Вiн брав в основу  оповiдання  щирий  епiзод,  де  головною
дiючою особою був хто-небудь iз присутн або загальних знайомих, але  так
згущав фарби й при цьому  говорив  з  такою  серйозною  особою  й  таким
дiловим тоном, що слухачi надривалися вiд смiху. Сьогоднi вiн розповiдав
про невдале одруження Миколи Миколайовича  на  однiй  багатiй  i  гарнiй
дамi. В основi було тiльки те, що чоловiк дами не хотiв  давати  ïй
розлучення.  Але  в  князя  правда  чудово   переплелася   з   вимислом.
Серйозного, завжди трохи манiрного Миколи  вiн  змусив  уночi  бiгти  по
вулицi в одних панчохах, iз черевиками пiд пахвою. Десь на розi  парубка
затримав городовий, i тiльки пiсля довгого й бурхливого пояснення Миколi
вдалося довести,  що  вiн  товариш  прокурора,  а  не  нiчний  грабiжник
Весiлля, за словами оповiдача, мало-мало було не вiдбулася, але  в  саму
критичну мiнуту розпачлива банда лжесвiдкiв, що брали участь  у  справi,
раптом застрайкувала, вимагаючи  збiльшення  до  заробiтноï  плати.
Микола зi скнаростi (вiн i  справдi  був  скупуватий),  а  також  будучи
принциповим  супротивником  страйкiв  i  страйкiв,  навiдрiз  вiдмовився
платити зайве, посилаючись на певну статтю закону,  пiдтверджену  думкою
касацiйного департаменту. Тодi розсердженi лжесвiдки на вiдоме  питання:
”  чиНе  знає   хто-небудь   iз   присутнiх   приводiв,   що
перешкоджають  здiйсненню   шлюбу?”   —   хором   вiдповiли:
“Так, знаємо. Все показане нами на судi пiд присягою —
суцiльна неправда, до якоï нас примусив погрозами й насильством пан
прокурор. А про чоловiка цiєï дами  ми,  як  обiзнанi  особи,
можемо сказати тiльки, що це сама поважна людина на свiтi, цнотливий, як
Йосип, i ангельськоï доброти”.
Напавши на нитку шлюбних iсторiй, князь  Василь  не  пощадив  i  Густава
Iвановича Фриессе, чоловiка Ганни, розповiвши,  що  вiн  на  iнший  день
пiсля весiлля з'явився  вимагати  за  допомогою  полiцiï  виселення
молодiй з  рiдного  дому,  що  як  не  має  окремого  паспорта,  i
запровадження  ïï  на  мiсце  проживання  законного  чоловiка.
Вiрного в цьому анекдотi було тiльки те, що в першi днi замужнього життя
Ганна повинна була безвiдлучно перебувати бiля  матерi,  що  занедужала,
тому що Вiра спiшно виïхала до себе на  пiвдень,  а  бедний  Густав
Iванович вiддавався зневiрi й розпачу
Усе смiялися. Посмiхалася й Ганна своïми прищуленими очами.  Густав
Iванович реготав голосно й захоплено,  i  його  худе,  гладко  обтягнуте
блискучою шкiрою особа, iз прилизаними рiдкими, свiтлими  волоссями,  iз
запалими очними  орбiтами,  походило  на  череп,  що  оголював  у  смiху
препоганi зуби. Вiн дотепер обожнював Ганну, як i в перший  день  шлюбу,
завжди намагався сiсти  бiля  ïï,  непомiтно  доторкнутися  до
неï й доглядав за  нею  так  закохано  й  самовдоволено,  що  часто
ставало за нього й шкода й нiяково.
Перед тим  як  вставати  через  стiл,  Вiра  Миколаïвна  машинально
перерахувала  гостей.  Виявилося  тринадцять.  Вона  була  марновiрна  й
подумала про себе: “От це недобре! Як  менi  ранiше  не  спало  на
думку  порахувати!  I  Вася  винуватий  —  нiчого  не  сказав   по
телефонi”.
Коли в Шийних або у Фриессе збиралися близькi знайомi,  те  пiсля  обiду
звичайно грали в покер, тому що обидвi сестри до смiшного любили азартнi
iгри. В  обох  будинках  навiть  виробилися  на  цей  рахунок  своï
правила: всiм граючоï лунали нарiвно кiстянi жетончики  певноï
цiни, i гра тривала доти, поки всi кiсточки не переходили  в  однi  рук,
— тодi гра на цей вечiр припинялася, як би партнери не  наполягали
на продовженнi. Брати з каси другий раз жетони строго заборонялося. Такi
суворi закони були виведенi iз практики, для приборкання княгинi Вiри  й
Ганни Миколаïвни, якi в азартi не знали нiякого  удержу.  Загальний
програш рiдко досягав ста — двохсот рублiв
Сiли за покер i цього разу Вiра, що не приймала  участi  в  грi,  хотiла
вийти на терасу, де накривали до чаю, але раптом ïï  iз  трохи
таємничим видом викликала з вiтальнi покоïвка
- Що  таке,  Даша?  —  з  невдоволенням  запитала  княгиня   Вiра,
 проходячи у свiй маленький кабiнет, поруч зi спальнею.  —  Що  у
 вас за дурний вид? I що таке ви вертите в руках?
Даша поклала на стiл невеликий квадратний предмет, загорнений акуратно в
бiлий папiр i ретельно перев'язаний рожевоï стрiчечкою
- Я, ïй-богу, не  винувата,  ваш  сiятельство,  —  залепетала
 вона,  спалахнувши  рум'янцем  вiд  образи  —  Вiн   прийшов   i
 сказав…
- Хто такий — вiн?
- Червона шапка, ваш сiятельство… посильний…
- И що ж?
- Прийшов на кухню й поклав от це на стiл.  “Передайте,  говорить,
 вашiй баринi. Але тiльки, говорить,  в  ихние  власнi  руки”.  Я
 запитую  —  вiд   кого?   А   вiн   говорить:   “Тут   усе
 позначено” И с тими словами втiк
- Подите й наздоженете його.
- Нiяк не наздоженеш, ваш сiятельство. Вiн приходив у серединi обiду,  я
 тiльки вас не зважувалася стурбувати, ваш сiятельство. Пiвгодини  часу
 буде
- Ну добре, iдiть
Вона розрiзала ножицями стрiчку й кинула в кошик  разом  з  папером,  на
якiй був написаний ïï адреса. Пiд папером  виявився  невеликий
ювелiрний футляр червоного плюшу, видимо, тiльки  що  з  магазина.  Вiра
пiдняла кришечку, пiдбиту блiдо-голубим шовком, i побачила  утиснутий  у
чорний оксамит овальний  золотий  браслет,  а  усерединi  його  дбайливо
складену  гарним  восьмиугольником  записку.  Вона   швидко   розгорнула
папiрець Почерк здався ïй знайомим, але, як теперiшня  жiнка,  вона
зараз же вiдклала записку  убiк,  щоб  подивитися  на  браслет  Вiн  був
золотий, низькопробний, дуже товстий, але  дутий  i  iз  зовнiшньоï
сторони  весь  суцiльно   покритий   невеликими   стародавнiми,   погано
вiдшлiфованими гранатами.  Але  зате  посерединi  браслета  пiднiмалися,
оточуючи якийсь дивний маленький зелений камiнчик, п'ять прекрасних гранатiв-
кабошонiв, кожний завбiльшки з горошину Коли Вiра випадковим рухом вдало
повернула браслет перед вогнем  електричноï  лампочки,  то  в  них,
глубо до пiд ïх гладкою яйцеподiбною поверхнею,  раптом,  зайнялися
чарiвнi червонi-густо-червонi живi вогнi
“Точно кров!”-подумала з несподiваною тривогою  Вiра.  Потiм
вона згадала про лист i розгорнула його. Вона прочитала наступнi  рядки,
написанi дрiбно, чудово-калiграфiчним почерком
“Ваш Сiятельство,
Високошановна Княгиня
Вiра Миколаïвна!
Шанобливо поздоровляючи Вас зi свiтлим i радiсним днем Вашого Ангела,  я
насмiлююся  перепровадити  Вам  моє  скромне   верноподданническое
пiдношення”.
“Ах, це-той!”-з невдоволенням  подумала  Вiра.  Але,  однак,
дочитала лист
“Я б нiколи не дозволив собi пiднести Вам що-небудь,  обране  мною
особисто: для цього в мене немає нi  права,  нi  тонкого  смаку  й
— зiзнаюся — нi грошей. Втiм, думаю, що й на всьому свiтi не
найдеться скарбу, гiдного прикрасити Вас
Але цей браслет належав ще моïй прабабi, а остання, за часом,  його
носила моя  покiйна  матiнка.  Посередине,  мiж  бiльшими  каменями,  Ви
побачите один зелений. Це досить рiдкий  сорт  граната  —  зелений
гранат. По стародавньому переказi, що зберiгся в нашiй  сiм'ï,  вiн
має властивiсть повiдомляти дарунок передбачення його  жiнкам,  що
носять,  i  вiдганяє   вiд   них   важкi   думки,   чоловiкiв   же
охороняє вiд насильницькоï смертi
Всi каменi з точнiстю перенесенi сюди зi старого срiбного браслета, i Ви
можете бути впевненi, що до Вас нiхто ще цього браслета не надягав
Ви  можете  зараз  же  викинути  цю  смiшну   iграшку   або   подарувати
ïï кому-небудь, але я буду щасливий  i  тим,  що  до  неï
доторкалися Вашi руки
Благаю Вас не  гневаться  на  мене.  Я  червонiю  при  спогадi  про  мою
зухвалiсть сiм рокiв тому, коли  Вам,  панянцi,  я  насмiлювався  писати
дурнi й дикi листи й навiть очiкувати вiдповiдi на  них.  Тепер  у  менi
залишилося тiльки благоговiння, вiчне преклонiння й рабська  вiдданiсть.
Я вмiю тепер тiльки бажати щохвилини Вам щастя  й  радуватися,  якщо  Ви
щасливi. Я подумки кланяюся до землi меблiв, на якiй Ви сидите, паркету,
по якому Ви ходите, деревам, якi Ви мимохiдь торкаєте, прислузi, з
якоï Ви говорите. У мене немає навiть заздростi нi до  людей,
нi квещам.
Ще раз прошу прощення, що стурбував Вас довгим, непотрiбним листом
Ваш до смертi й пiсля смертi покiрний слуга
Г. С. Ж.”.
“Показати Васi або не показати? I якщо показати-те коли? Зараз або
пiсля гостей? Нi, вуж краще пiсля — тепер не тiльки  цей  нещасний
буде смiшний, але i я разом з ним”.
Так роздумувала княгиня Вiра й не могла вiдвести око вiд п'яти  червоних
кривавих вогнiв, що тремтiли усерединi п'яти гранатiв
Спешников, вiце-губернатор i полковник Понамарев давно вже виïхали,
обещав надiслати коней назад зi  станцiï  трамвая  за  комендантом.
гостi, Що Залишилися, сидiли на терасi. Генерала Аносова, незважаючи  на
його протести, сестри змусили надягти пальто й укутали його ноги  теплим
пледом. Перед ним стояла пляшка його улюбленого червоного вина  Pommard,
поруч iз ним по обидва боки сидiли Вiра й Ганна. Вони дбайливо доглядали
за генералом, наповнювали  важким,  густим  вином  його  тонка  склянка,
присували йому сiрника,  нарiзали  сир  i  так  далi.  Старий  комендант
мружився вiд блаженства
- Так-З… Осiнь, осiнь, осiнь, — говорив старий, дивлячись на
 вогонь свiчi й задумливо погойдував головою. — Осiнь. От i  менi
 вуж настав час збиратися. Ах, жаль-те як! Тiльки  що  настали  червонi
 денечки.  Отут  би  жити  так   жити   на   березi   моря,   у   тишi,
 спокойненько…
- И пожили б у нас, дiдусь, — сказала Вiра
- Не можна, мила, не можна. Служба… Вiдпустка скiнчилася…  А
 що  говорити,  добре  б  було!  Ти  подивися  тiльки,  як   троянди-те
 пахнуть… Звiдси чую. А влiтку в жари жоден  квiтка  не  пахнула,
 тiльки бiла акацiя… та й та цукерками
Вiра вийняла з вазочки двi маленькi троянди, рожев i кармiнну, i всунула
ïх у петлицю генеральського пальто
- Спасибi, Верочка.  —  Аносов  нагнув  голову  до  борта  шинелi,
 понюхав квiти й раптом посмiхнувся славною старечою посмiшкою
- Прийшли ми, пам'ятаю я, у Букарест i  розмiстилися  по  квартирах.  От
 якось iду я по вулицi. Раптом повiяв на мене сильний рожевий захiд,  я
 зупинився й побачив, що  мiж  двох  солдатiв  коштує  прекрасний
 кришталевий флакон з рожевим маслом. Вони змазали вже ïм чоботи й
 також рушничнi замки. “Що це у вас таке?” — запитую.
 “Якесь масло, ваше високоблагородiє, клали  його  в  кашу,
 так не годиться, так i б'є рот, а пахне воно добре”. Я дав
 ïм карбованець, i вони iз задоволенням вiддали менi  його.  Масла
 вже залишалося не бiльше половини, але, судячи з його дорожнечi,  було
 ще, принаймнi, на  двадцять  червiнцiв.  Солдати,  будучи  задоволенi,
 додали:  “Так  от  ще,   ваше   високоблагородiє,   якийсь
 турецький горох, скiльки його не варили,  а  все  не  подається,
 проклятий”. Це був кава;  я  сказав  ïм:  “Це  тiльки
 годиться туркам, а солдатам нейдет”. До счастию, опiуму вони  не
 наïлися. Я бачив у деяких мiсцях його коржа, затоптанi вгрязи.
- Дiдусь, скажiть вiдверто, — попросила  Ганна,  —  скажiть,
 випробовували ви страх пiд час боïв? Боялися?
- Як це дивно, Анночка:  боявся  —  не  боявся.  Зрозумiла  справа
 — боявся. Ти не вiр, будь ласка, тому, хто  тобi  скаже,  що  не
 боявся й що свист куль для нього сама солодка музика .  Це  або  псих,
 або хвалько. Все  одинаково  бояться.  Тiльки  один  весь  вiд  страху
 розкисає, а iншоï себе тримає в руках. I бачиш: страх-
 те залишається завжди той  самий,  а  уменье  тримати  себе  вiд
 практики все зростають; звiдси й героï  й  хоробрi.  Так-Те.  Але
 злякався я один раз ледве не до смертi
- Розповiдайте, дiдусь, — попросили  в  один  голос  сестри.  Вони
 дотепер  слухали  оповiдання  Аносова  з  тим  же  захватом,  як  i  в
 ïхньому раннiм дитинствi. Ганна навiть мимоволi зовсiм  по-детски
 розставила лiктi на  столi  й  уклала  пiдборiддя  на  складенi  п'яти
 долонь.  Була  якась  затишна  принаднiсть  у  його   неквапливому   й
 наïвному оповiданнi. I самi звороти фраз,  якими  вiн  передавали
 своï  вiйськовi  спогади,  приймали  в  нього  мимоволi   дивний,
 незграбний, трохи книжковий характер. Точно вiн розповiдав  по  якiмсь
 милому, древньому стереотипу
- Оповiдання дуже короткий, — вiдгукнувся Аносов. — Це  було
 на Шипке, узимку, уже пiсля того, як мене контузили в голову. Жили  ми
 в землянцi, учотирьох. От отут-те iз мною й трапилася страшна пригода.
 Один раз поутру, коли я встав з постелi, представилося менi, що  я  не
 Якiв, а Микола, i нiяк я не мiг себе перезапевнити в тiм.  Примiтивши,
 що в мене робиться потьмарення розуму, закричав, щоб подали менi води,
 помочив голову, i розум мiй вiдвертав
- Уявляю, Якiв Михайлович, скiльки ви там перемог одержали над  жiнками,
 — сказала пiанiстка Женни Рейтер. —  Ви,  мабуть,  змолоду
 дуже гарнi були
- ПРО, наш дiдусь i тепер красень! — викликнула Ганна
- Красенем не був, спокiйно посмiхаючись, сказав Аносов. —  Але  й
 мною теж не гидували. От у цьому  ж  Букаресте  був  дуже  зворушливий
 випадок. Коли ми в нього вступили, то жителi зустрiли нас  на  мiськiй
 площi з пушечною пальбою, вiд чого постраждало  багато  вiконець;  але
 тi, на яких поставлена була в склянках вода, залишилися  непошкодженi.
 А чому я це довiдався? А от чому. Пришедши на вiдведену менi квартиру,
 я побачив  на  вiконцi  варту  низеньку  клiтинку,  на  клiтинцi  була
 великого розмiру кришталева пляшка iз прозорою водою,  у  нiй  плавали
 золотi рибки, i мiж ними сидiла  на  примосточке  канарка.  Канарка  у
 водi! — це мене здивувало, але, оглянувши, побачив, що в  пляшцi
 дно широко й втиснене глибоко в середину, так год  те  канарка  вiльно
 могла влiтати туди й сидiти. Пiсля цього зiзнався сам собi, що я  дуже
 нездогадливий
Увiйшов я в будинок i бачу прехорошеньку болгарочку. Я пред'явив ïй
квитанцiю на постiй i до речi вуж запитав, чому в них цiлi стекла  пiсля
канонади, i вона менi пояснила, що це вiд води. А також пояснила  й  про
канарку: до чого я був некмiтливий!.. I от серед  розмови  погляди  нашi
зустрiлися, мiж нами  пробiгла  iскра,  подiбна  електричноï,  i  я
вiдчув, що закохався вiдразу — полум'яно й безповоротно.
Старий замовчав i обережно потягнув губами чорне вино - Але адже ви все-
таки порозумiлися з нею потiм? — запитала пiанiстка
- Гм…  звичайно,  порозумiлися…  Але  тiльки  без  слiв.  Це
 вiдбулося так…
- Дiдусь, сподiваюся, ви не  змусите  нас  червонiти?  —  помiтила
 Ганна, лукаво смiючись
- Нi, нi, — роман був самий пристойний. Чи бачите,  усюди,  де  ми
 зупинялися на  постiй,  мiськi  жителi  мали  своï  виключення  й
 додатки, але в Букаресте так коротко обходилися з нами жителi, що коли
 один раз я став грати на скрипцi,  то  дiвчини  негайно  нарядилися  й
 прийшли танцювати, i такий звичай повiвся на кожний день
Один раз, пiд час танцiв, увечерi, при висвiтленнi мiсяця, i  ввiйшов  у
сенци,  куди  зникла  й  моя  болгарочка.  Побачивши  мене,  вона  стала
причинятися,  що  перебирає  сухi  пелюстки  троянд,  якi,   треба
сказати,  тамтешнi  жителi  збирають  цiлими  мiшками.  Але  я   обiйняв
ïï, пригорнув до свого серця й кiлька разiв поцiлувався
З тих пор щораз, коли був мiсяць на  небi  iз  зiрками,  поспiшав  я  до
улюбленоï моïй i всi денние турботи на час забував з нею. Коли
ж пiшов наш похiд з тих мiсць, ми  дали  один  одному  клятву  у  вiчнiй
взаємнiй любовi й попрощалися назавжди.
- И всi? — запитала розчаровано Людмила Львiвна
- А чого ж вам бiльше? — заперечив комендант
- Нi, Якiв Михайлович, ви мене вибачите — це не  любов,  а  просто
 бивуачное пригода армiйського офiцера
- Не знаю, мила моя, ïй-богу, не знаю —  любов  це  була  або
 iнше почуття
- Так немає…  скажiть…  невже  справдi  ви  нiколи  не
 любили теперiшньою любов'ю? Знаєте, такою любов'ю, що… ну,
 що…  словом…   святою,   чистою,   вiчною   любов'ю…
 неземний… Невже не любили?
- Право, не зумiю вам вiдповiсти, — зам'яв старий, пiднiмаючись iз
 крiсла — Мабуть, не любив. Спочатку все було нiколи:  молодiсть,
 гульби, карти, вiйна .  Здавалося,  кiнця  не  буде  життя,  юностi  й
 здоров'ю А потiм оглянувся — i бачу, що я вже руïна.. Ну, а
 тепер, Верочка, не тримай мене бiльше. Я распрощаюсь.  Гусар,  —
 звернувся вiн до Бахтинскому, — нiч тепла, пойдемте-ка назустрiч
 нашому екiпажу
- И я пiду з вами, дiдусь, — сказала Вiра
- И я, — пiдхопила Ганна
Перед тим як iти. Вiра пiдiйшла до чоловiка й сказала йому тихо:
- Мабуть подивися… там у мене в столi, у шухлядцi, лежить червоний
 футляр, а в ньому лист. Прочитай його.
И вiн доглядав за цим боягузом i  ледарем  Вишняковим,  за  цим  трутнем
безмедяним, — як нянька, як мати. На нiчлiгах пiд дощем, у  брудi,
вiн вкутував його своєю шинеллю. Ходив замiсть  нього  на  сапернi
роботи, а той отлеживался в землянцi або грав у штос. По ночах перевiряв
за нього сторожовi пости. А це, помiть, Веруня, було  в  той  час,  коли
башибузуки вирiзували нашi пiкети так само просто, як  ярославська  баба
на городi  зрiзує  капустянi  кочни.  Ïй-богу,  хоча  й  грiх
згадувати, але  все  зрадiли,  коли  довiдалися,  що  Вишняков  помер  у
госпiталi вiд тифу…
- Ну, а жiнок, дiдусь, жiнок ви зустрiчали люблячих?
- ПРО, звичайно, Верочка. Я навiть бiльше скажу: я впевнений,  що  майже
 кожна жiнка здатна в любовi на найвищий героïзм.  Зрозумiй,  вона
 цiлує, обiймає, вiддається — i вона вже  мати.
 Для неï, якщо вона любить, любов мiстить весь сенс життя  —
 весь всесвiт! Але зовсiм не вона винувата в  тiм,  що  любов  у  людей
 прийняла  такi  вульгарнi  форми  й  снизошла  просто  до  якоïсь
 життєвоï зручностi,  до  маленькоï  розваги.  Винуватi
 чоловiки, у двадцять рокiв пересиченi, iз циплячьими тiлами й  заячими
 душами, нездатнi до сильних  бажань,  до  героïчних  учинкiв,  до
 нiжностi й обожнювання перед  любов'ю.  Говорять,  що  ранiше  все  це
 бувало. А якщо й не бувало, то хiба не мрiяли й  не  тужили  об  цьому
 кращi розуми й  душi  людства  —  поети,  романiсти,  музиканти,
 художники?  Я  днями  читав  iсторiю  Машеньки  Леско  й  кавалера  де
 Грие… Чи вiриш, слiзьми обливався… Ну скажи ж,  моя  мила,
 по совiстi, хiба кожна жiнка в глибинi свого серця не  мрiє  про
 таку  любов  —  єдиноï,  всепрощаючоï,  на   всi
 готовоï, скромноï й самовiдданоï?
- ПРО, звичайно, звичайно, дiдусь…
- А раз ïï нi, жiнки мстять. Пройде ще рокiв тридцять… я
 не побачу, але ти, може  бути,  побачиш,  Верочка.  Пом'янь  моє
 слово, що рокiв через тридцять жiнок займуть у свiтi  нечувану  владу.
 Вони будуть одягатися, як iндiйськi iдоли. Вони будуть зневажати  нас,
 чоловiкiв, як знехтуваних, низкопоклонних  рабiв.  Ïхнi  навiженi
 примхи й капризи стануть для нас болiсними законами. I всi тому, що ми
 цiлими поколiннями не вмiли схилятися й благоговiти перед любов'ю.  Це
 буде помста. Знаєш  закон:  сила  дiï  дорiвнює  силi
 протидiï
Небагато помовчавши, вiн раптом запитав:
- Скажи менi, Верочка, якщо тiльки тобi не важко, що  це  за  iсторiя  з
 телеграфiстом, про яке розповiдав сьогоднi князь Василь? Що тут правда
 й що вигадка, по його звичаï?
- Хiба вам цiкаво, дiдусь? - Як хочеш, як хочеш. Вiра. Якщо  тобi  чому-
 або неприємно…
- Так зовсiм немає. Я iз задоволенням розповiм
И вона розповiла комендантовi з усiма подробицями про  якогось  безумця,
що почав переслiдувати ïï своєю любов'ю ще за  два  роки
до ïï замiжжя
Вона жодного разу не бачила його й  не  знає  його  прiзвища.  Вiн
тiльки писав ïй i в листах пiдписувався  Г.  С.  Ж.  Один  раз  вiн
згадав, що служить у  якiйсь  казеннiй  установi  маленьким  чиновником,
— про телеграф вiн не згадував нi слова.  Очевидно,  вiн  постiйно
стежив за нею, тому що у своïх листах  досить  точно  вказував,  де
вона бувала на вечорах, у якому суспiльствi i як була одягнена. Спочатку
листа його носили вульгарний i курйозно палкий  характер,  хоча  й  були
цiлком цнотливi. Але один раз Вiра письмово (до речi, не  проговорiться,
дiдусь, про цьому нашим: нiхто з них не знає)  попросила  його  не
утруждать ïï бiльше своïми любовними виливами. З тих  пор
вiн замовчав про любов i став писати лише зрiдка: на Великдень, на Новий
рiк i в день ïï iменин. Княгиня Вiра  розповiла  також  i  про
сьогоднiшню посилку й навiть майже дослiвно передала дивний  лист  свого
таємничого залицяльника…
- Так-А, — простягнув  генерал  нарештi.  —  Може  бути,  це
 просто ненормальний малий, маниак, а — почiм знати? — може
 бути, твiй життєвий шлях, Верочка, перетнула  саме  така  любов,
 про яку марять жiнки й на яку бiльше не  здатнi  чоловiки.  Постiй-Ка.
 Бачиш, спереду рухаються лiхтарi? Напевно, мiй екiпаж
У той же час позаду почулося зичне рикання автомобiля, i дорога,  порита
колiсьми,  засяяла  бiлим  ацетиленовим  свiтлом.  Пiд'ïхав  Густав
Iванович
- Анночка, я захопив твоï речi. Сiдай, — сказав вiн.  —
 Ваше превосходительство, чи не дозволите довезти вас?
- Немає вуж, спасибi, мiй милий, — вiдповiв генерал. —
 Не люблю я цiєï  машини.  Тiльки  тремтить  i  смердить,  а
 радостi  нiякий.   Ну,   прощай,   Верочка.   Тепер   я   буду   часто
 приïжджати, — говорив вiн, цiлуючи у Вiри чоло й руки
Усе  распрощались.  Фриессе  довiз   Вiру   Миколаïвну   до   ворiт
ïï дачi й, швидко описавши коло, зник у темрявi зi  своïм
ревучим i автомобiлем, що пихкає,
- Простите… Я  сам  знаю,  що  дуже  винувато,  —  прошептав
 Жовткiв, дивлячись долiлиць, на пiдлогу, i  червонiючи.  —  Може
 бути, дозволите стаканчик чаю?
- чи  Бачите,  пан  Жовткiв,  —  продовжував  Микола  Миколайович,
 начебто не розчувши останнiх слiв Желткова. — Я дуже  радий,  що
 знайшов у вас чималоï людини, джентльмена,  здатного  розумiти  з
 пiвслова. I я думаю,  що  ми  домовимося  вiдразу.  Адже,  якщо  я  не
 помиляюся, ви переслiдуєте княгиню Вiру Миколаïвну вже бiля
 семи-восьми рокiв?
- Так, — вiдповiв Жовткiв тихо й опустив вiï благоговiйно.
- И ми дотепер не приймали проти вас нiяких мiр, хоча — погодитеся
 — це не тiльки можна було б, а навiть i потрiбно  було  зробити.
 Не чи правда?
- Так.
- Так. Але останнiм вашим учинком,  саме  надсиланням  цього  от  самого
 гранатового браслета, ви переступили тi границi,  де  кiнчається
 наше терпiння. Розумiєте? — кiнчається. Я вiд вас не
 сховаю, що першою нашою думкою було  —  звернутися  до  допомоги
 влади, але ми не зробили цього, i я дуже радий, що не зробили, тому що
 — повторюю — я вiдразу вгадав у вас шляхетноï людини
-Простите. Як ви  сказали?  —  запитав  раптом  уважно  Жовткiв  i
розсмiявся. —  Ви  хотiли  звернутися  до  влади?..  Саме  так  ви
сказали?
Вiн поклав руки в кишенi, сiл зручно в кут дивана,  дiстав  портсигар  i
сiрники й закурив
- Отже, ви сказали, що ви хотiли вдатися до допомоги  влади?..  Ви  мене
 вибачите, князь, що я сиджу? — звернувся вiн до  Шеину.  —
 Ну-З, далi?
Князь присунув стiлець до стола й сел. Вiн, не вiдриваючись, дивився  зi
здивуванням i жадiбною,  серйозною  цiкавiстю  в  особу  цiєï
дивноï людини
- чи Бачите, милий мiй, ця мiра вiд вас нiколи не пiде, — з легкою
 нахабнiстю продовжував Микола Миколайович. —  Уриватися  в  чуже
 сiмейство…
- Винуватий, я вас переб'ю…
- Нi, винуватий, тепер вуж я вас переб'ю… —  майже  закричав
 прокурор
- Як вам завгодно. Говорите. Я слухаю. Але в мене  є  кiлька  слiв
 для князя Василя Львовича
И, не обертаючи бiльше уваги на Тугановского, вiн сказав:
- Зараз настала найважча мiнута в моєму життi. I я повинен, князь,
 говорити   з   вами   поза   всякими   умовностями…   Ви    мене
 вислухаєте?
- Слухаю, — сказав Шеин. — Ах, Коля, так помовчи ти, —
 сказав вiн нетерпляче, помiтивши гнiвний  жест  Тугановского.  —
 Говорите Жовткiв протягом кiлькох секунд ловив  ротом  повiтря,  точно
 задихаючись, i раптом покотився,  як  з  обриву.  Говорив  вiн  одними
 щелепами, губи в нього були бiлi й не рухалися, як у мертвого
- Важко виговорити таку… фразу… що я люблю вашу дружину. Але
 сiм рокiв безнадiйноï й увiчливоï любовi дають менi право на
 це. Я погоджуюся, що  спочатку,  коли  Вiра  Миколаïвна  була  ще
 панянкою, я писав ïй дурнi листи й навiть чекав на них вiдповiдi.
 Я погоджуюся з тим, що мiй останнiй  учинок,  саме  посилка  браслета,
 була ще бiльшою дурiстю. Але… от я вам прямо  дивлюся  в  очi  й
 почуваю, що ви мене зрозумiєте. Я  знаю,  що  не  має  сил
 розлюбити ïï нiколи… Скажiть, князь..  припустимо,  що
 вам це неприємно… скажiть, — що  б  ви  зробили  для
 того, щоб обiрвати це почуття? Вислати мене в iнше  мiсто,  як  сказав
 Микола Миколайович? Однаково  й  там  так  само  я  буду  любити  Вiру
 Миколаïвну, як тут. Укласти мене у в'язницю? Але й там  я  знайду
 спосiб дати ïй знати про моє  iснування.  Залишається
 тiльки одне — смерть… Ви хочете, я прийму  ïï  в
 який завгодно формi
- Ми замiсть  справи  розводимо  якусь  мелодекламацiю,  —  сказав
 Микола Миколайович, надягаючи капелюх. — Питання  дуже  коротке:
 вам пропонують одне iз двох: або  ви  зовсiм  вiдмовляєтеся  вiд
 переслiдування княгинi Вiри Миколаïвни, або, якщо  на  це  ви  не
 погодитеся, ми вживемо заходiв,  якi  нам  дозволять  наше  положення,
 знайомство й так далi.
Але Жовткiв навiть не подивився на нього, хоча  й  чув  його  слова  Вiн
звернувся до князя Василю Львовичу й запитав:
- Ви дозволите менi вiдлучитися на десять мiнут? Я вiд вас не сховаю, що
 пiду говорити по телефонi iз княгинею Вiрою Миколаïвною. Запевняю
 вас, що все, що можливо буде вам передати, я передам
- Iдiть, — сказав Шеин.
Коли  Василь  Львович  i  Тугановский  залишилися   вдвох,   те   Микола
Миколайович вiдразу накинувся на свого шурина
- Так не можна, —  кричав  вiн,  роблячи  вигляд,  що  кидає
 правою рукою на землю вiд грудей якийсь невидимий предмет. — Так
 позитивно не можна. Я тебе попереджав, що всю дiлову частину розмов  я
 беру на себе. А ти раскис i дозволив йому поширюватися  про  своï
 почуття. Я б це зробив у двох словах
- Почекай, — сказав князi Василь Львович,  —  зараз  все  це
 порозумiється. Головне, це  те,  що  я  бачу  його  особу,  i  я
 почуваю, що ця людина  не  здатна  обманювати  й  брехати  свiдомо.  I
 правда, подумай, Коля, хiба  вiн  винуватий  у  любовi  й  хiба  можна
 керувати таким почуттям, як любов, — почуттям, що дотепер ще  не
 знайшло собi толмача. — Подумавши, князь  сказав:  —  Менi
 шкода цiєï людини. I менi не тiльки  що  шкода,  але  от  я
 почуваю, що є  присутнiм  при  якiйсь  величезнiй  трагедiï
 душi, i я не можу тут паяцничать.
- Це декадентство, — сказав Микола Миколайович. Через десять мiнут
 Жовткiв повернувся. Ока його блищали й були глибокi, начебто наповненi
 непролитими слiзьми. I видно було, що вiн зовсiм  забув  про  свiтськi
 пристойностi, про те, кому де треба сидiти, i  перестав  тримати  себе
 джентльменом. I знову iз хворою, нервовою чуйнiстю це  зрозумiв  князь
 Шеин.
- Я готовий, — сказав вiн, — i завтра ви про мене нiчого  не
 почуєте. Я начебто б умер для вас. Але одна умова —  це  я
 вам говорю, князь Василь  Львович,  —  чи  бачите,  я  розтратив
 казеннi грошi, i  менi  нiяк  доводиться  iз  цього  мiста  бiгти.  Ви
 дозволите менi написати ще останнiй лист княгинi Вiрi Миколаïвнi?
- Немає.  Якщо  скiнчив,  так  скiнчив.  Нiяких  листiв,   —
 закричав Микола Миколайович
- Добре, пишiть, — сказав Шеин.
- От i всi, — вимовив, гордовито посмiхаючись, Жовткiв. — Ви
 про мене бiльше не почуєте й, звичайно, бiльше  нiколи  мене  не
 побачите. Княгиня  Вiра  Миколаïвна  зовсiм  не  хотiла  iз  мною
 говорити. Коли я неï запитав, чи можна менi залишитися  в  мiстi,
 щоб хоча зрiдка неï бачити, звичайно не  показуючись  ïй  на
 очi, вона вiдповiла: “Ах, якби ви знали, як менi набридла вся ця
 iсторiя . Будь ласка, припините ïï якомога швидше”.  I
 от я припиняю всю цю iсторiю. Здається, я зробив усе, що мiг
Увечерi, приïхавши на дачу, Василь  Львович  передав  дружинi  дуже
точно всi подробицi побачення з Жовтковим. Вiн начебто  б  почував  себе
зобов'язаним зробити це.
Вiра хоча була стривожена, але не зачудувалася й не прийшла в замiшання.
Уночi, коли чоловiк прийшов до неï в постiль, вона  раптом  сказала
йому, повернувшись до стiни:
- Залиш мене, — я знаю, що ця людина вб'є себе
Раздел вышеUp
НачалоTop
КонецDown
Запомнить+Marker
ВосстановитьMarker
Забыть-Marker
РекламаAdv
Font

Сказать спасибо Укоротить ссылку Нашли ошибку?

Дочитать позже / поделиться

   

Архив комментариев

См. также


Новости партнеров