Разместить здесь рекламу

МИНА МАЗАЙЛО

Категории

  1.   1 Микола Кулiш

Оригинал

Дiйовi особи:
Мина Мазайло — харкiвський службовець середнiх лiт.
Лина (Килина)
Мазайло — його дружина.
Рина (Мокрина)
Мазайло — ïхня дочка.
Мокiй — ïхнiй син.
Уля — подруга Рини.
Тьотя Мотя — сестра Мини з Курська.
Тарас Мазайло — дядько Мини з Києва.
Баронова — Козино — вчителька правильних проiзношенiй росiйськоï мови.
Тертика
Губа — комсомольцi, друзi Мокiя
Аренський
Дiя вiдбувається в домi Мини Мазайла на Н — ськiй вулицi, 27, Холодноï Гори м. Харкова, у тридцятi роки XX ст., в перiод найбiльшого поширення украïнiзацiï.
ПЕРША ДIЯ
1
Приходить Уля. Рина в цей час перед люстерком. Вiдразу накинулася на подругу: Ой, Упю, тобi не сором! Я так тебе жду, нерви як не луснуть. У нас в квартирi таке робиться! Це ти купила новi рукавички? За скiльки? Таке робиться! Братик мiй Мокiй збожеволiв од своєï укрмови, ти розумiєш?
Уля теж швиденько до дзеркала, помилувалася собою, примружила очi: За три сорок!
Рина й собi до дзеркала, зробила трагiчнi очi:
— I, мабуть, уб'є папу. За три сорок? Дешево... Або папа його, бо вже третя лампочка перегорiла — так пише по-украïнському, цiлу нiч пише, ти розумiєш, навiть вiршi!
Уля здивована, а Рина продовжує розповiдати, що тато й слухати не хоче про укрмову, а навпаки, хоче ïхнє малоросiйське прiзвище змiнити i пiдшукує собi вчительку, яка б навчила його правильноï росiйськоï вимови.
Уля ще бiльше дивується, а Рина продовжує розповiдати, що Мокiй про це ще не знає, а навпаки — мрiє додати до прiзвища Мазайло загублену половинку — Квач. Тато зранку пiшов до загсу дiзнаватися, чи можна змiнити прiзвище i чи має вiн право примусити Мокiя. Мати пише секретного листа в цiй справi до тьотi Мотi в Курськ, щоб вона якнайшвидше приïжджала на допомогу.
2
Входить мати.
Рина питає ïï, чи написала вона листа. Мати сказала, що написала, уже й вiдiслала.
Рина
— ...Одного листа мало. Треба телеграму! Та поки там тьотя одержить листа, ти знаєш, що у нас тут статися може?
Мати пiшла.
Уля i Рина продовжують розмову.
— Слухай, Ринко! Невже i прiзвище в загсi мiняють?
— А ти думала де? Тiлькi в загсi! Прiзвище, iм'я, по батьковi, все життя тепер можна змiнити тiльки в загсi, розумiєш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокiй закохався у тебе. Може, вiн кине своï украïнськi фантазiï, може, хоч прiзвище дасть помiняти...
— Ха — ха! Хiба це поможе?
— Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партiю забувають, i не абихто...
— Я не зможу. Хiба я така?
— Зможеш! У тебе чарiвнi очi, чудеснi губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш. ...Вiн менi навiть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарнi очi, ...якi нагадують два вечiрнi озерця в степу.
Уля (до люстерка роздумливо, мрiйно)
— Що ти кажеш? (Потiм критично.) Хоч це й поетично, проте... Знаєш, яку партiю знайшла собi Оля Семихаткова?
— Ну?
— Комунiста. Молодий ще, ...але стаж надзвичайний! Щолiта вiдпочиватиме в Криму. А там не два озерця — море. Два моря! Чорне i Каспiйське.
Рина
— Отож почни з Мокiя, Улько, — практику матимеш, як треба закохувати. Думаєш, Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комунiста? Практику мала, з комсомольцями. А наш Мокiй теж у комсомолi скоро буде, розумiєш?
З
Входить мати. Рина питає:
— Написала?
Мати
Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотронi Розторгуєвiй. Негайно, негайно приïзди. Подробицi листом. Сестра Лина...
Рина
— А подробицi листом навiщо?
Мати
— Як навiщо? Щоб з них напереддовiдатись, що ж таке у нас робиться...
Рина
— Ну, то вона й ждатиме листа. Мати з досади прикусила язика. Тодi
— То я хотiла, щоб не пропали десять копiйок, що на листа витратила.
Рина
— Дай я покажу, як писати!... Мрiя воскресла. Мина мiняє прiзвище. Мокiй збожеволiв укрмови. Станеться катастрофа. Приïзди негайно.
Мати пiшла.
Рина (до Улi)
— Тепер ти розумiєш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю — закохай!
Уля (схвильовано)
— Ну як я почну, чудiйко ти? Сама знаєш, який вiн серйозний, ще й украïнський. Ну як до нього пiдступитися? З якого боку?
— З украïнського,... тiльки з украïнського.
— Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж iншого боку нема, а ти кажеш: тiльки з украïнського. Вiн же з усiх бокiв украïнський. ...Не хочу, не можу, не знаю як...
Рина
— Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Вiн зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до нього пiдiйти, з якоï сторони вiн
одмикається. Дурненька, не бiйся! Я тобi дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка. ...А хочеш, Улько, i вiн тебе поведе сьогоднi в кiно?
Як усяка Уля, Уля — кiноманка:
— Ти серйозно?
Рина не така, щоб назад.
— От на! Тiльки ти, Улю, не зiрвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумiєш? Можеш навiть мовчати, тiльки пiдтакни коли, кивни головою, усмiхнися. Адалi — сама побачиш...
(Постукала у дверi до брата.)
— Моко, вийди на хвилинку!
4
Увiйшла мати. До Рини голосно й авторитетно:
— Тьотя не одержить такоï телеграми)
Рина
— Цс — с... Чого?
Мати {тихше)
— А того, що в нiй тринадцять слiв, ти розумiєш? Треба скоротити.
5
Увiйшов Мокiй, юнак... з мрiйними, але злими очима. Хотiв гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама:
— Ну?
Рина (до брата)
— Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — Уля Розсоха. Уля самими губами:
— Розсохина.
Рина (снатиском)
— Розсоха.
Мокiй незграбно подав руку.
Рина
— На хвильку, Моко. Улi страшенно вподобалось украïнське слово — бразолiйний, а я не знаю, що воно означає. Яка його тяма?
Мокiй
— Бразолiйний — темно — синiй. (До сестри.) Бiльш нiчого? (Взяв йти).
Рина (до Улi)
— Бразолiйний — темно — синiй, розумiєш, .Улю? (До брата.) Уля каже, що воно звучне таке, свiже — бразолiйний.
М о к i й (do Улi. Стримано)
— Ви де чули чи вичитали це слово?
Ул я (розгубилася)
— Я?.. Я не зна... Воно менi просто взяло й вподобалось...
Рина (перехопила)
— Улi ще одне подобалось слово... Бринить, ти казала? ... Що таке бринить, Моко?
Мокiй (м'якше)
— А, бринить. По — руському — звучить. Та тiльки одним словом звучить його перекласти не можна. Бринить має... (До сестри, нахмурившись.) Стривай! Ти мене колись про це слово вже питала... Просила, щоб я пiдлоги за тебе натер, i перед тим питала.
Рина
— Невже питала? Тепер пригадую. ...А я у тебе спитала для Улi, та забула... Ти ще, пригадую, сказав, що бринить — якесь надзвичайне слово...
Мокiй (до Улi)
Бринить має декiлька нюансiв, вiдтiнкiв. По — украïнському кажуть: орел бринить. Це означає — вiн високо, ледь видко — бринить... Можна сказати — аеро бринить. А от iще кажуть: снiжок бринить. Це як випаде, а тодi зверху, в повiтрi, ледь примiтний такий, бринить... Або кажуть — думка бринить. Це треба так розумiти: тiльки — тiльки береться, вона ще неясна — бринить. Спiв бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чути пiсню... (З гумором.) Губа бринить. Так на селi й кажуть: аж губа бринить, так цiлуватися хоче.
Уля
— А знаєш, Рино? Менi справдi вподобалось це слово.
Рина
— Браво! Ти, я бачу, тепер зрозумiла, якi що. (До Мокiя.) Мiж iншим, Уля страшенно любить украïнськi кiнокартини i написи... каже, що вони якiсь... надзвичайнi.
Мокiй
— На жаль, гарних украïнських кiнокартин дуже мало... Дуже мало!
Рина
— Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж i просить, щоб я з нею пiшла сьогоднi в кiно. А менi нiколи, розумiєш?
. Мокiй
— Гм... Я пiшов би, та менi треба на збори комсомолу.
Рина:
— Я б сама з нею пiшла, та коли ж ïï цiкавить не так картина, як написи до неï: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою. (До Улi.)Я не знаю, чого тебе це цiкавить.
Ул я (здивовано)
— Мене?
Рина
— Не однаково — чи чистою, чи робленою?..
Мокiй
— Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в Звенигорi — краса! Стильнi, поетичнi, справжньою украïнською мовою писанi. А подивiться ви на написи по других кiнокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову...
Рина (до Улi)
— От хто б тобi розказав, Улю! От хто б вiдповiв на всi твоï щодо украïнськоï мови запитання!
Мокiй (до Улi)
— Бачите, менi треба на збори комсомолу... А вас справдi цiкавить все це? Украïнська мова i... взагалi?
Уля
— Взагалi страх як цiкавить!
Рина
— Як стане коло украïнськоï афiшi: читає — читає, думає — думає, чи справжньою мовою написано, чи фальшивою...
Мокiй
— А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афiшу, вивiску або таблицю — i досади тобi на цiлий день. А якi жахливi афiшi трапляються, як перекручують украïнську мову...
Уля
— Серйозно?
Мокiй
— Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афiшку — помилуєтесь.
Побiг.
Рина (до Улi)
— А що?! Ще один захiд — i ти, Улько, сьогоднi в кiно. Тепер ти розумiєш, як з ним треба поводитися? Ти котись зараз просто до нього в кiмнату, розумiєш? Бо тут вiн покаже тiльки афiшу, а там у нього словники, книжки... Хоч до вечора розпитуйся, залюбки вiдповiдатиме. Побачиш яку книжку — i питай, ...а тодi — в кiно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як i що. Iди!
Уля
— А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак?
Рина
— Попадеш. ...май на увазi: що тобi подобається, те йому не подобається, i навпаки, розумiєш?
Уля боязко пiдiйшла до Мокiєвих дверей. Постояла. I таки пiшла.
6
Рина зiтхнула з полегшенням. Входить мати.
Рина
— Ну що там у тебе з телеграмою? Написала?
Мати
— Вже й одiслала... Тiльки я скоротила...
Рина
— Як же ти скоротила?
Мати
— Так, як я одна тiльки вмiю. Вийшло коротко й дешево. Ось копiя: Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока украïнець. Приïзди. Лина. Негайно приïзди...
Рина
— Ха — ха! Та тьотя нiколи не одержить такоï телеграми!
Мати
— Не вигадуй дурниць! Це тобi досадно за тринадцять?
Рина
— Та кому телеграма? Корєнному ринковi? Мати прикусила язика, аж позеленiла.
— Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьотi Мотi.
Рина (закопiю)
— Ослице! Дай я допишу!
Мати (вирвала назад)
— Я сама!
Дзвiнок у дверi. Приходить Мазайло.
7
В кiмнату вскакує Мазайло.
— Дайте води! (Випив води. Помацав серце.) Думав, не переживе...
Мазайлиха i Рина
— Не мiняють?
Мазайло
— Ще як я пiдходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а украïнець? Почує, що мiняю, так би мовити, його украïнське — i заноровиться... Увiйшов... а вiн сухо, якимсь арихметичним голосом: Вам чого? ...вся кров менi збiгла в ноги i стала. Питаю i не чую свого голосу: Чи можна, кажу, змiнiти прiзвище? Вiн подивився i знов: Вам чого? ... Як чого? Як чого? — заскакало огненно в головi. ...кажу, носю я це прiзвище, i воно як вiспа на життi — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регiт взяли: Мазайло! Жодна гiмназистка не хотiла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали
— Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання вiдмовлялися — Мазайло! А вiн знову: Вам чого? — питаю?
Мазайлиха
— Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?
Рина
— I тепер смiються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?
Мазайло
— Я нiчого не сказав. То менi лише здавалося, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним i мовчав. Менi зацiпило... Хтось одвiв мене до дверей. Все — яку туманi... I раптом — перед очима якесь писане оповiщення... Список осiб, що мiняють своє прiзвище... Я зрозумiв, де я i чого прийшов, повернувся назад, питаю... i чую... щодалi симпатичнiший: Можна! Отак i отак!.. Ура! — крикнуло серце.
Усi радiють i починають думати, яке прiзвище обрати.
— Сiренєв! Сiренський!
— Розов! Де Розе!
— Тюльпановi
— ФонЛiлiєн!
Мазайлиха
— З Мокiєм що робити, Минасю? Вiн же i слухати не захоче...
Мазайло
— Вiн ще не знає?.. Заставлю! Виб'ю з голови дур украïнський! А як нi
— то через труп переступлю. Через труп!.. Мокiю!.. Гей, ти!
Дочка спинила
— Папо, поки що йому про це нi слова! До публiкацiï, розумiєш?
Мазайло
— Тепер не боюсь!.. Аж нiчого вiн не може вдiяти.
Дочка
— Ти, здається, маєш знайти собi вчительку!
Мазайло
— Правильних проiзношенiй?.. Вже знайшов! Найняв! В понедiлок прийде на лекцiю... Прекрасна вчителька. Рафiнадна руська вимова... Прiзвище Баронова — Козино.
Мати з дочкою умовляють Мазайла мовчати про змiну прiзвища, бо Мокiй може влаштувати демонстрацiю пiдчас лекцiï. Атим часом вони викличуть на пiдмогу тьотю Мотю з Курська.
Дочка запропонувала викликати ще й дядька Тараса з Києва, але мати жахнулася:
— Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокiй i вдався?! Там такий, що в нього кури по-украïнському говорять.
8
Виходить Мокiй, продовжуючи агiтувати Упю:
— Мазайло — Квач, Улю! Це ж таке оригiнальне, демократичне, живе прiзвище. Це ж зовсiм не те, як якесь заяложене, солодко — мiщанське: Аренський, Ленський, Юрiй Милославський... Взагалi украïнськi прiзвища оригiнальнi, змiстовнi, колоритнi... Рубенсiвськi — от!
Уля (до Рини)
— Ми йдемо в кiно!
ДРУГА ДIЯ
1
Через два днi Рина допитувалася в Улi, чи закохала вона в себе Мокiя. Уля сором'язливо вiднiкується, каже, що не знає. В кiно водив, зельтерською водою з сиропом пригощав, печиво купляв, провiв до самого дому, ще й постояв трохи.
Рина
— I ти не знаєш, як вiн, — закохався чи?..
Уля
— Стривай, я скажу... Як пили ми пiсля кiно воду, я на нього глянула, отак... Вiн на мене — отак. Сказав, що по — украïнському зрачки чоловiчками звуться.
— Ну?
— Тодi, як iшли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а вiн — хоч би тобi що. Тiльки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братiв? Там, каже, є такi слова: своï бiлi нiжки на сире корiння, на бiле камiння спотикає. От, каже, де збереглася украïнська мова.
...А бiля ворiт, як уже розставатися, сказав вiн менi: ваше прiзвище Розсоха — знаєте, що таке розсоха? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зiрки — то криниця, далi три зiрки — то дiвка пiшла з вiдрами, в розсохах, каже... А тодi подивився менi в очi глибоко — глибоко...
— Ну? Ну?
Уля зiтхнула:
— Попрощався i пiшов... Ти не скажеш, Рино, як вiн — чи хоч трохи закохався, чи...
Рина
— Менi здається, що вiн закохався... Принаймнi закохується. Тiльки ти, Бога ради, поспiши, Улюню, прискор цей процес, розумiєш? Треба, щоб вiн взагалi не вкраïнською мовою мрiяв, а тобою, золотко, твоïми очима, губами, бюстом тощо. Ну, зроби так, Улю, ну що тобi стоïть?
Уля
— I зробила б, та коли ж вiн чудний такий. Ну чим ти на нього вдiєш? Коли навпаки — вiн на тебе словами отими тощо... аж пахне.
Рина
— Вiн на тебе словами, вiршами, iдеологiєю, а ти на нього базою, розумiєш? Базою... Тим — то i поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такi очi, губи, взагалi прекрасну базу маєш. ...кличу Мокiя.
2
Увiйшов Мокiй з книжкою, олiвцем i сантиметром.
Уля говорить юнаковi, що вона прийшла до нього по книжку, але не знає, яку краще взяти почитати. Просить, щоб вiн дав ïй таку, як сам хоче, наприклад ту, що в нього. Мокiй вiдповiдає, що це книга з украïнськоï етнографiï та антропологiï. Уля взяла ïï, подивилась i похвалила: Гарна книжка — в палiтурках i, здається, з золотим обрєзом...
Мокiй
— А знаєте, як по — вкраïнському сказати: з золотим обрєзом?.. (Пiднесено.) Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно?
— Надзвичайно!
— А то iще можна сказати про матерiю, що вона з берегами. Фартух дорогий — золотi береги.
Уля (цiлком щиро)
- Надзвичайно!.. А скажiть, як буде по — вкраïнському чулки с роïоиой клемкой? Отакi, яку мене. Ось... (Хотiла показати, та засоромилась.)
Мокiй
- Панчохи з рожевими бережками... Ато ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловiк, по — руському — на проiзвол судь-би. Або, нарештi, кажуть, берега дати... Наприклад: треба украïнськiй неписьменностi берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо украïнську мову... А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата... Та ось вам на одне слово говорити аж цiлих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, базiкати, гомонiти, гуторити, повiдати, торочити, точити, балакати, цвенькати, бубонiти, лепетати, жебонiти, верзти, плести, ҐерҐотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотiти...
З
Увiходить суха, потерта якась дама у довоєнному вбраннi. Звертається до Улi, що вона Баронова — Козино i прийшла, як домовлялися, давати ïï папi лекцiï з правильних проiзношенiй. Уля вiдповiдає, що ïï папа помер три роки тому, вона певне помилилася. Мокiй здогадується, що то до його батька.
Говорить: Може, до Мазайла ви прийшли? Вчителька радiє, що згадала нарештi прiзвище, i каже: Так! Мазайла! Вiн ще казав, що не треба запам'ятовувати прiзвища, бо не сьогоднi — завтра має змiнити його у загсi на iнше... Воно справдi якесь чудне. Либонь, малоросiйське? Мокiй гнiвається i кричить: Однинi... у мене папи нема!
4
Входить Мазайло, кидається до Козино. . — Жду вас, жду!
Баронова — Козино
— Вибачте, вийшло таке непорозумiння. Сказали — вас нема, що ви померли...
Мазайло, сверлячи очима Мокiя, запрошує вчительку до кiмнати, а син гнiвається: Не дам! Не дозволю! I жодноï лекцiï! Потiм до Улi:
Бачите тепер, Улю, який я самотнiй?.. Рiдня — а нема до кого слова промовити, тим паче украïнського. Слухати не хочуть... Буду на зло, на досаду декламувати украïнське слово... Не розумiють його краси, а з моєï самотностi смiються. Отак i живу, самотiю, як мiсяць над глухим степом, як верства в хуртовину... А як хочеться знайти собi такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можна було промовитись словом з Грiнченкового словника та й з власного серця...
Уля (вже никла жалощами)
— А як буде у вас подруга, щира й тепла... Навiть гаряча...
Мокiй
— Ах, Улю! Менi вже давно хотiлось вам сказати...
Уля (трепетно)
— Що?
Мокiй
— Ще тодi хотiлося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дiвку з вiдрами... Хотiлося сказати, а тепер ще охотнiше скажу: Улю! Давайте я вас украïнiзую!
Уля (мало не впала, обскочила)
— Он ви що! Не хочу!
Мокiй iде у наступ, говорить, що вона ж украïнка, i прiзвище у неï украïнське — Розсоха, та що там прiзвище — у неï очi украïнськi, губи, стан! I вiн це може довести за допомогою науки — антропологiï. Мокiй починає обмiрювати Улю сантиметром i пояснює, дивлячись у таблицю, що у неï скрiзь украïнський iндекс: зрiст, довгi ногi, смаглявiсть, темнi очi тощо. I наполягає на своєму:
— Отже, дозвольте менi вас украïнiзувати, Улю!
Уля (тихо)
— Украïнiзуйте, Моко.
Мокiй (узявши Улю за руку)
— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете... Що там украïнкою. Ви станете... бiльш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робiтникiв, до селян та й до мене, а я до вас...
5
Увiйшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною мухобiйкою в руках. Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла.
6
Мазайло уводить Баронову — Козино i починається урок. Вчителька хвилюється, нiяковiє, потiм вирiшує почати, як у гiмназiï — з молитви. Обоє натхненно i зi слiзьми вичитують молитву. Далi Баронова — Козино говорить, нiби у класi перед учнями. Починають розучувати вiрш Сенокос. У Мазайла нiяк не виходить вимова росiйського ге. Вiн у вiдчаï. Вчителька заспокоює його, просить не хвилюватися.
Мазайло
— О, як не хвилюватися, як, коли оце саме Ґе увесь вiк мене пекло i кар'єру поламало... Ще молодим... Губернатора дочка оддаля закохалася мною.... Почувши ж з уст моïх Ге, ге — одвернулась, скривилась.
Мокiй вирiшує перешкодити навчанню батька, одчиняє дверi i починає вчити Улi украïнськоï мови, читаючи народну пiсню Брат i сестра. У неï не виходить украïнське ге. Далi чути почергово то голос Мазайла, то голос Улi. У першого тик I не виходить з росiйською вимовою, а у другоï — з украïнською. ïхнi вчителi смiються, щоб досягти успiху, замiняти один звук iншим, близьким, виходить ще смiшнiше. Нарештi, зрозумiвши, iдо нiчого не вийде в обстановцi перекрикування, обидвi лекцiï припиняють i переносять на завтра.
7
Батько з сином сваряться. Мокiй у запалi про батька: У криницю його з новим прiзвищем! Мати трагiчно: Боже мiй, почалась катастрофа! Що робити? Мокiй далi допитує батька, чи вiн справдi мiняє прiзвище. Раптом дзвiнок у дверi. Це приïхала тьотя Мотя. Мати радiє: Слава Богу! Спасителька наша приïхала.
8
Рина на ходу доказує тьотi Мотi, яка в них сталася катастрофа в домi. Усi вiтаються з тiткою, а вона весь час намагається щось сказати. Нарештi це ïй вдається:
— Я бачу, я розумiю, але що у вас на вокзалi робиться? Усi затривожилися, почали розпитувати.
Тьотя
— Не бачили, не читали? Харкiв — написано. Тiльки но пiд'ïхала до вокзалу, дивлюсь — отакими великими лiтерами: Харкiв. Дивлюсь — не Харьков, а Харкiв. Нащо, питаюсь, навiщо ви нам iспортiлi город?
Мазайло
— А — а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокiя). Вiн знає.
Мокiй
- Ах, тьотю! За нього тiльки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навiщо?
Мазайло
- Чули? То, може, ти й за наше прiзвище вiзьмешся, щоб виправити?
Мокiй
- Не може, а треба! Дiда нашого було прiзвище Мазайло — Квач — отож треба додати...
Тьоти и здивуваннi й з огидою питає Моку, невже вiн справдi за Харкiв i за Квача?
Мокiй у роздратуваннi кричить
- Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачiв! За мiльйон Квачiв! {Вибiгає.)
Усi бiдкаються, що ж його тепер робити. Мати пропонує проклясти, батько — убити, а Рина — оженити.
А тьотя ходила Наполеоном i думала.
Мати заплакала
— I в кого вiн такий удався? У кого? Здається ж, i батько, i я всякого малоросiйського слова уникали...
Рина
— Ти ж казала, що вiн у дядька Тараса вдався.
Мати
— Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще вiн... Раптом дзвiнок. Приïхав дядько Тарас.
Мати й Мазайло (з жахом)
— Що?
Не пускай його! Скажи — нас нема. Нас арештовано!
9
Дядько Тарас (на дверях)
— А де тут у вас ноги витерти? Всiм як зацiпило.
Тарас:
— Чи, може, й ви мене не розумiєте, як тi у трамваï... Тiльки й слави, що на вокзалi Харкiв написано, а спитаєш по-нашому, всяке на тебе очi дере... Всяке тобi штокає, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що!
ТРЕТЯ ДIЯ
1
Третього дня Рина зустрiла Улю на порозi i повiдомила, що настав вирiшальний день: тьотя Мотя викликала Мокiя на дискусiю про змiну прiзвища. Мокiй же запросив комсомольцiв. Що з цього вийде — не знає, мабуть, один жах. Добре, говорить, що брат хоч з дядьком посварився за стрiчку, за якийсь там стиль, вiд самого ранку гризуться.
Чути Мокiïв голос: Вузьколобий нацiоналiзм! Шовiнiзм усе це. Дядько у вiдповiдь: Не шовiнiзм, бельбасе, а наше рiдне, украïнське!
Потiм Рина взялася розпитувати Улю, як у неï просувається справа iз закохуванням Моки.
Рина
...Невже ще й досi не прикохала? Невже нiчого не вийде? Невже тьотя Мотя правду каже, що тепер Мокiя i взагалi мужчину лише полiтикою i можна обдурити?
Ул я (новим якимось голосом)
— Нiчого подiбного! Ах, Рино!.. Ти знаєш, як по — украïнському кажуть: ночью при звьоздах не спiтся?
-Ну?
— Зорiю. Правда, прекрасно звучить?
Рина
— Це ж ти до чого?.. Та невже ти... Невже ти, Улько, замiсть закохати Мокiя, ти сама ним, iдiйотко, закохалася?
Уля (зашарiлася)
— Нi, нi...
Рина
— Признавайся, Улько, щоб я по — дурному надiй не плекала... Ти менi скажи, прикохаєш ти його, одвадиш од украïнських усяких дурниць, пригорнеш його на свiй, себто на наш бiк?.. Улю! Ще раз молю тебе i благаю!.. Уговтай Моку, нi — власкай його, улести, укохай!.. Затумань йому голову, захмели, щоб як п'яний ходив!..
— А знаєш, Рино, жiнка по — вкраïнському дружиною зветься?
— Ну?
— I знаєш, дружина — це краще, як жiнка або супруга, бо жiнка — означає рождающая, супруга ж по — вкраïнському — пара волiв, а дружина... Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько...
Або по — вкраïнському — одружитися з нею... Це ж не те, що жениться на ней, розумiєш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею... Тут чується зразу, що жiнка рiвноправно стоïть поруч з чоловiком, це краще, як жениться на ней, — ти чуєш?
Рина
— Дуреля ти... Та це ти вже, я чую, одМоки набралася! Бачу, вiн тебе, а не ти, на такi фантазiï навiв. Чую — вiн тобi такого наказав, начитав...
Уля хотiла виправитись:
— Нi, Ринко, я вже сама про це вичитала...
Рина (до неï)
— Са — ма?!
2
З Мокiєвих дверей задом вийшов дядько Та р я с
— Нехай ми шовiнiсти, нехай... Проте ми рясейiщши в нашiй мовi нiколи не заводили, а ви що робите? ...Є своï слово унiверсал, а ви манiфесте заводите... Рiдне слово пристрiй нн на нiтрат обернули, а забули, як у народнiй мовi про це говориться? Що (Чи пристрою i блохи не вб'єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По галетах читаю — слово просорушка за шеретовку править, i це така украïнiзацiя, питаюсь, га? Самi ви ще не шеретованi, i мова ваша радянська нешерстована... [шеретувати — очищати].
Мокiй
...Годi! Не заважайте. Тепер треба ïï iз залiза кувати. Iз сталi стругати...
Суперечка закiнчується тим, що Мокiй, зачиняючи дверi, прибив дядьковi носа i ще раз обiзвав шовiнiстом.
3
Увiйшли тьотя Мотя, Мазайлиха, Рина, Уля.
Дядько Та р а с (не помiтивши ïх)
— Украïнiзатори! А чого б головного командувателя вiйська Украïни та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хiба б не краще виходило? Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане!
Помiтив тих, що увiйшли.
...По — ïхньому, бачте, краще виходило: здрастуйте, товаришi козаки! Здоров, здоров, товаришу головний отамане!.. Чули таке?
Тьотя Мотя
— Та як вони смiють до наших козакiв якдо своïх товаришiв звертатись?
Дядько
— А я ж про що кажу?
4
Увiйшли Мазайло, Баронова — Козино.
Тьотя Мотя (доМазайла)
— Та ще й по-украïнському. Всi козаки говорили по — руському. Донськi, кубанськi, запорозькi. Тарас Бульба, наприклад..
Дядько Тарас (витрiщивсь)
— Хто?
Тьотя
— Тарас Бульба, Остап i Андрiй — i я не знаю, як дозволив наш харкiвський Наркомос виступати ïм i спiвать по-украïнському, та ще йде?.. У городськiй оперi. Єто... Єто ж просто безобразiє!
Дядько Тарас аж отетерiв, здивовано перепитував: Говорили по-московському? На що тьотя вiдповiла: А ви думали, по-вашому, по — хохлацькому?
Дядько Тарас
— Тарас Бульба?.. Нiколи в свiтi! Тiльки по — вкраïнському! Чуєте? Виключно по — вкраïнському...
Тьотя Мотя
— Єтого не может бить!
— Га?
— Єтого не может бить!
— Доводи?
— Доводи? Будь ласка, — доводи. Да єтого не может бить, потому што єтого не может бить нiкада.
Тьотя
— Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив, що й Гоголь ваш?..
Дядько
— Вiн не говорив, але вiн... боявся говорити. Вiн — наш.
5
Увiйшли комсомольцi: один з текою [папкою], другий, чубатий i мiцний, з футбольним м'ячем, i третiй — маленький, куценький, з газетою.
Вони роздивляються i обмiнюються реплiками: Та — ак. Обставинки суто мiщанськi, Чи варто й ув'язуватися?.., Парень просив — треба помогти...
Увiйшов Мокiй
— Невже прийшли? Спасибi!.. А я, бачте, заховався отут iз своєю укрмовою... Сиджу сливе сам удень i вночi та перебираю, вивчаю забуту й розбиту, i все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так — сяк, нiчого з неï прекрасного й цiнного не складеш... От... Сiдайте! Зараз почнемо.
Аренський
— Занадто захоплюється мовою.
— Болiє. Питання — чого?
Той, що з м'ячем
— А того, що ти не болiєш нею. I тiльки псуєш. Партiя пише, пише — вiзьмiться, хлоп'ята, за украïнську культуру, не бузiть з мовою, а ти що? Ще йдосi Комсомольця Украïни не передплатнi). Парнютреба помогти! Парня треба витягти!
7
Усi зiбралися на дискусiю. Комсомольцi знайомляться з присутнiми. Тьотя Мотя кокетує: Менi б рокiв десять скинути, я б сама вписалась у комсомол. Ух, i комсомолка б з мене вийшла! Зачувши прiзвище комсомольця Аренського, Мазайли i всi в захопленнi — яке чудове! Тодi iншi комсомольцi пiдкреслено називають своï: Iван Тертика, Микита Губа. Дядько Тарас усе допитується, чи Тертика родом не iз запорiзьких козакiв — отаманiв, але той не знає, чим дуже розчаровує дядька. .
Тьотя Мотя не знає, як почати дискусiю, i повторює вичитану нею глибокодум -ну фразу: Життя — то є все... Потiм, нарештi, здогадується i пропонує обрати президiю у складi одного председателя. Просить подати пропозицiï щодо цього. Усi кричать, що хочуть обрати на головуючу тьотю Мотю. Вона швиденько питає: Заперечень немає? i бере слово:
...Ну, громадяни, товаришi, а краще й простiше — моï ви милiï люди, руськiï люди, ïй — богу!.. Давайте всi гуртом помиримо рiдного сина з рiдним батьком. По — милому, по-хорошому...
Раптом комсомолець Губа запропонував обрати на голову зборiв Тертику i сказав, що треба проголосувати.
Тьотя
— Будь ласка!.. Хто за Тертику на голову, будь ласка... Один, два, три, чотири... (Встромила гострi своï очицi в дядька Тараса.) Ну?
Дядько Тарас
— Не з тих Тертик... Утримуюсь.
Уля, що весь час дивилась на Мокiя, пiднесла й собi за ним руку.
Р и н а (до неï)
— Улько, ти що?
Уля
— Ой... (Тихо.) Помилилась...
Тьотя
— Чотири! Хто за тьотю Мотю на голову? Один, два, три, чотири... Дядько Тарас знову утримується.
Рина (доУлi)
— Улько! Та ти що?
Уля пiднесла руку.
Тьотя
— П'ять! Бiльшiсть!.. Будь ласка... Хотiла по — милому, по — хорошому, а тепер... (Грiзно зацокотiла каблучкою [перетнем].) Дискусiя починається, i слово маєш ти, Моко!
Мока вiдмовляється, говорячи, що не вiн викликав на дискусiю, а його, тому не хоче починати.
Тьотя пояснює, чому йому слово першому:
— А тому, милий, що коли твiй рiдний папа заснував у власнiй квартирi... соцiлiстичеського лiкнепа правильних проiзношенiй, ще й до того вигадав електричну мухобiйку, то за таку прекрасну iнiцiативу, за такий масштаб, за те, що вiн прагне стати ну просто порядочним человєком, ти хотiв його...
Мазайло не витримав
— Утопити в криницi.
Починається сварка. Тепер уже кожен хоче забрати слово.
Тьотя поцокотiла каблучкою
— Я сказала — слово має Мокiй.
Мокiй
— Саме тепер, коли нам до живого треба, заснувавши в нас украïнський лiкнеп, перевести скорiш загальмовану, запiзнену Холодну Гору на перший ступiнь украïнськоï грамотностi, ...щоб ми наздогнали стару європейську... буржуазну культуру... на високостi iнтернацiональноï культури — перший повстаєш проти цього ти, папо, засновуючи... замiсть украïнського лiкнепу [лiквiдацiя неписьменностi] якогось iнститутика старих класних дам за програмою: на Ґарє русi ҐаҐочуть, пад Ґарой сабакi Ґафка-ють, та вигадуючи електричну мухобiйку, од якоï не меншає у нас мух навiть i зимою...
Тьотя Мотя не витримує:
— Годi!.. Годi!.. I скажи, нарештi, Моко, Моко, Моко, невже ти не руська людина?
Мокiй
— Я украïнець!
Тьотя
— Та украïнцi — то не руськi люди? Не руськi, питаю? Не такi вони, як усi росiяни?
Мокiй
— Вони такi росiяни, як росiяни — украïнцi...
Тьотя
— Тодi я не розумiю, що таке украïнцi, хто вони: євреï, татари, вiрмени?.. Будь ласка, скажiть менi, кого у вас називають украïнцями?
Мазайло, випивши води:
— Украïнцями звуться тi, хто вчить нещасних службовцiв так званоï украïнськоï мови. Не малоруськоï i не тарасошевченкiвськоï, а украïнськоï — i це наша малоросiйська трагедiя.
Тьотя продовжує допитуватись, хто ж нони, цi украïнцi — якоï нацiï. Мазайло пояснює, що частина з них — нашi малороси, тобто руськi, а частина — галичани, австрiяки. На це тьотя зауважує:
— Я так i знала, я так i знала, що тут дiло нечисте... Так он вони хто, вашi украïнцi! Тепера я розумiю, що таке украïнська мова. Розумiю! Австрiяцька видумка, так?
Дядько Тарас
— Зрозумiла, слава тобi Господи, та, жаль тiльки, задом... Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов'яно — руського словника... найперший слов'яно — украïнський словник Лаврентiя Зизанiя — Тустановського... Ау вас тодi писаний словник був? Був — питаюсь?..
Мокiй
...Я ще не скiнчив... Галичина — наша, украïнська земля, i галичани — нашi брати украïнцi, яких одiрвали од нас, а нас од них... (До батька.) А твоя теорiя, що украïнська мова є австрiяцька видумка, була теорiєю росiйських жандармiв i царського мiнiстра Валуєва... Ти валуєвський асистент, папо!
Мазайло хапається за серце i говорить, що серцем передчуває — нiчого доброго з цiєï украïнiзацiï не вийде. Йому заперечує Губа, що вийде. Тертика пiдтверджує: Капiтальний факт! — i бахкає м'яча ногою.
Тьотя
— Ви серйозно чи по — вкраïнському?
Мазайло
— А я не повiрю вам, не повiрю! I тобi, Мокiю, раджу не вiрити украïнiзацiï. Серцем передчуваю, що украïнiзацiя — це спосiб робити з мене провiнцiала, другосортного службовця i не давати менi ходу на вищi посади.
Дядько Тарас
— ïхня украïнiзацiя — це спосiб виявити всiх нас, украïнцiв, а тодi знищити разом, щоб i духу не було... Попереджаю!
Мокiй
— Провокацiя. Хто стане нищити двадцять мiльйонiв самих лише селян — украïнцiв, хто?
Тьотя:
— А хiба селяни — украïнцi?.. Селяни — мужики.
Знову розгорається сварка. Дядько Тарас пив воду й аж захлинувся, потiм, прокашлявшись:
— Нашi селяни не украïнцi! Га?.. Та тому вже тисяча лiт, як вони украïнцi, а ïх все не визнають за украïнцiв. Та пiсля цього й iдiот не видержить, не тiльки я. Вимагаю слова!
Тьотя Мотя владно зацокотiла каблучкою:
— Слово маю я! Милiï ви моï люди! Яка у вас провiнцiя, ах, яка ще провiнцiя! Ой, яка ще темрява! Про якусь украïнську мову споряться i справдi якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нiчого подiбного! Скажiть, будь ласка, у вас i партiйцi балакають цiєю мовою?
Мокiй
— Так! I партiйцi, i комсомольцi.
Тьотя
— Не розумiю. Тодi у вас якась друга партiя. У нас, у Курську, нiчого подiбного. Всi говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тiльки, що нам ïïтрошки попсували євреï, що ïм тепер дозволено жити у Курську. Та не про це, моï милi, я взялася вам сказати.
Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрi Днi Турбi -них — я бачила в Москвi... Це жтака розкiш. Така правда, що якби ви побачили, якi взагалi осоружнi, огидливi на сценi вашi украïнцi, ви б зовсiм одцуралися цiєï назви... Грубi, дикi мужлани!.. I хоть би один путнiй, хоть трiшки пристойний був. Жодного!.. Всi, як один, дикi й жорстокi... I тобi, Моко, пiсля цього не сором називатися украïнцем, не сором поставати проти нового папиного прiзвища! Та в Днях Турбiних Альоша, ти знаєш, як про украïнiзацiю сказав: все це туман, чорний туман, каже, i все це минеться... А якби ви знали, якою огидною, репаною мовою вони говорять на'сценi. Невже й вашi украïнцi такою говорять? Жах! До речi, невже правда, що акушерка по-украïнському пупорiзка? Ха — ха — ха... Невже адвокат по-вашому — брехунець, а на лампу ви кажете — лямпа, а на стул — стiлець? Хi — хi — хi — стiлець!
Тут як не вихопиться дядько Тарас:
— А по — вашому як буде акушерка? По — нашому повитуха, а по-вашому як?
Тьотя Мотя
— Акушерка.
Дядько Тарас
— Нiчого подiбного! Акушерка — слово французьке, адвокат — латинське, лямпа — нiмецьке. По — нашому бiлет — квиток, а по — вашому як?
Тьотя
— Бiлет.
Дядько Тарас
— Адзуськи! Бiлет — слово французьке.
Далi знову розгорається суперечка у досить грубiй формi, хто у кого яке слово вкрав. Дядько Тарас кричить, що крали й вони, та не ховались, а тьотя Мотя — що теж крали, та хоч переробляли, а украïнцям лiньки було й переробити. Нарештi тьотя Мотя пропонує припинити дискусiю. Знову проголосували, Уля знову завагалася, але все — таки пiдняла руку.
Тьотя
...Маю пропозицiю: змiнити прiзвище Мазайло на iнше, бiльш людське, а яке — то придумати його тут же на зборах негайно, i за конкурсом.
Мокiй
— Маю пропозицiю: прiзвище Мазайло не мiняти. Навпаки — додати до нього десь загублену другу половину — Квач...
Мiж тим комсомольцi провели миттєве засiдання комсомольськоï фракцiï i висунули пропозицiю:
— Ми, члени КСМУ, обговоривши питання про прiзвище взагалi, принципово подаємо таку пропозицiю: ми переконанi, що за повного соцiалiзму мiж вiльних безкласових людей поведуться зовсiм iншi, новi прiзвища. Можливо, й не буде окремих прiзвищ.
Дядько Тарас
— Аяк?..
Губа
— А просто так, що кожний член великоï всесвiтньоï трудовоï комуни замiсть прiзвища матиме свого нумера, i все. Наприклад: товариш нумер 35 — 51. Це визначатиме, що у всесвiтньому статистичному реєстрi його вписано буде 35 — 51-им, що нумер його трудовоï книжки, особистого телефону, аеромотора, кiмнати i навiть зубощiтки буде 35 — 51. Отже, ми, Iван Тертика i Микита Губа, принципово за всесвiтню нумерну систему. Але, вважаючи на далеку майбутнiсть цiєï системи, ми мусимо до того часу пристати на пропозицiю товариша Мокiя — не мiняти прiзвища Мазайло, тим паче, що воно просте, демократично — плебейське... Навпаки, прiзвище Мазайло — Квач, по складах видно, трудового походження. Мокiєвi предки або мазали колеса в колективних походах, або, принаймнi, робили мазницi й квачi, себто тi речi, що й тепер у народному господарствi кориснiшi, нiж, скажiмо, губна помада.
Тьотя Мотя
— Голосую! Хто за мою пропозицiю, себто щоб змiнити прiзвище, прошу пiдняти руки. Один (на себе), два, три, чотири...
Рина до Улi, що не пiдняла руки:
— Улько — о!
Уля
— У мене рука болить... Веред...
— Який веред? Де?
— Отут, на правiй руцi... Отут, пiд пахвою.
— Лiву пiднiми!
— Лiвою не можу.
Тьотя i Рина засичали на неï:
— Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажiть, Улю: я за. Милая, скажiть...
Уля
— Я за... була, що треба сказати... Крiм того, не можу i, крiм того, менi треба негайно вийти... (Вибiгла.)
Тьотя Мотя
— Будь ласка! Без неï обiйдемось. Хто за нашу резолюцiю голосує, пiднiмiть руку! Один, два, три, чотири...
Дядько Тарас
— Адайте менi тепер слова, бо я, мабуть, буду п'ять...
Тьотя Мотя побачила, що погано — вийде чотири на п'ять, i дає слово Тарасовi. Той починає вичитувати iз записноï книжки рiзнi iсторичнi факти, тьотя його вiдкликає i тиче свою записну книжку з iншими фактами, що свiдчать на ïï користь. Вони тихенько, по секрету, сперечаються, i тьотя Мотя спiшить оголосити, що дядько Тарас пристає на ïï пропозицiю.
Дядько Тарас
— Тiльки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тiм свiтi дiди й прадiди нашi, почувши, що ти мiняєш прiзвище...
Мазайло задумався, тяжко замислився. Мислi, як важкi хмари, як туман, покрили посивiлу голову. Заскакав якийсь дiд — запорожець. Забринiла козацька пiсня.
Д i д заскакав, шаблею iржавою забряжчав
— Я твiй пращур i той дiд, що надiявся на обiд, та без вечерi лiг спати... Запорожець славний був i колеса мазав. ...Отож i Мазайло — Квач прозивався. Як iшли козаки на чотири поля — мазав. Мазав, щоб не пропадала тая козацька слава, що по всьому свiту дибом стала, а ти моє славне прiзвище мiняєш?!
Заскакав другий дiд, чумак, теж з мазницею, з квачем ...Я — твiй прадiд Василь, що надiявся на сiль, та й без солi лiг спати. Ще з дiда Мазайло — Квач прозивався i чумацькi колеса мазав. Як рипiли
вони на пiвдень — мазав, як рипiлина, пiвнiч — мазав, а ти моє славне прiзвище мiняєш?
Заскакав ще третiй дiд, селянин, без мазницi й квача
— Я твiй дiд селянин Авив, що був собi та жив, мазав чужiï вози, бо свого вже не стало, а ти моє славне прiзвище мiняєш?
Десь удалинi з'явилась невiдома постать з телефоном, на аеро-моторi пiд № 31 — 51.
— Алло! Алло! Моï предки з Великого Лугу! Обмiняйте своï прiзвища на принциповi числа у всесвiтнiй нумернiй системi.
Дядько Тарас (Мазайловi)
— Уля втекла, й я, мабуть, буду п'ятий. Чуєш, Мино, коли вже мiняєш, то хоч корiнь маз залиш! Га?
Мазайловi здалося, iдо пiдскочив ще й четвертий дiд з квачем i хоче його задушити. Вiн скакує i не своïм голосом кричить:
— Ой — о! Залишаю! Залишаю корiнь, тiльки не чiпайте мене, дiду, не чiпайте...
Тьотя Мотя
— Прекрасно! Ми на цей корiнь придумаємо безподобне прiзвище. Оповiщаю конкурс.
Починають придумувати i вигукувати прiзвища: Мазов! Зашомгз (це дядько Tapac)\ Мазеленський! Де Мазе! Рамзес! Фон Мазел! Рамазай — Арзамасовi Мазайловський (це знову дядько Тарас — схоже на гетьман Виговський)) Мазайлович (схоже на гетьман Самойлович — не перестає мрiяти дядько Тарас)-. Нарештi Рина вигукує: Мазєнiн — схоже на Єсєнiн. Бiльшiсть з радiстю погоджується.
Мазайло
— Децi маï! Я б вашi прiзвища всi забрав би на себе i носив. Проте можна тiльки одне носити, i мене здається — Мазєнiн найкраще.
ЧЕТВЕРТА ДIЯ
1
Четвертого дня прибiгла Уля. Зворушена. Весела:
— Я його прикохала, i знаєш чим, Рино? Знаєш?
Рина
— Ну, Улюню, золотко, ну?
Уля
...Пам'ятаєш? Я тобi розповiла... як я вперше вела його через сквер i вiн сказав уривок iз вiрша. Я покрию свого милого слiдочок, щоб вiтер не звiяв...
Рина
— Пам'ятаю! Ну?
Уля
— Ото i запали менi вдушу тi слова. Ото i спитала якось, чи не зна вiн усього вiрша. Нi, каже, Улю, цi слова у Грiнченка, а де цiлий вiрш, то вже мiсяць шукаю i нiяк не можу знайти. Я й подумала: а що, як я знайду? I от уяви собi. Купила Грiнченкового словника, одшукала слова аж у другому томi, Рино, аж на сторiнцi 647 — й. Дивлюсь, пiд ними примiтка: Чуб римське п'ять, 46. Кого тiльки не питала, де тiльки не була, не знають, що воно таке. Нарештi в одного iновця — квартири нема, то вiн по бiблiотеках грiється, — дiзналася, — Чубинського, том п'ятий, сторiнка сорок шоста. У публiчнiй [бiблiотецi ] насилу знайшли. Додому не дають, дак я в бiблiотецi вичитала, Рино... i от учора ввечерi я стала перед Мокою та... читаю вiрша. Боже, Рино, якби ти побачила... Затремтiв увесь, запалав... Стиснув менi руки, в очi дивився: Улю, — каже, — Улю... Давайте разом... читати.
Рина (злiсно)
— Ха — ха — ха.
Уля
— Давайте разом жити... Бо менi, каже, без вас, Улю, одному трудно... Не можна... Не проживу...
Рина
— Так i сказав?
Уля
— Точнiсiнько так, а в самого аж сльози забринiли! УРини виблиснув новий план.
— Так! Прекрасно!.. Сьогоднi, Улько, ти ïдеш до своєï тiтки... Розумiєш?
Ул я (здивовано)
— До якоï тiтки? Чого? У мене жодноï тiтки нема.
Рина
— Сьогоднi, зараз ти скажеш Мокiєвi, що ïдеш жити до тiтки, в Одесу, розумiєш? I тiльки тодi, коли вiн погодиться змiнити своє прiзвище на Мазє-нiна, ти не ïдеш, зостаєшся i ходиш до нас, розумiєш тепер?
Уля
— Рино!
Рина
— Не сьогоднi, то завтра буде опублiковано в газетi наше нове прiзвище, але Мокiй подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти розумiєш — Мокiй випаде з нашоï родини. Ти мусиш його привернути до нас, iнакше, Улько, ти бiльш не побачиш нi Мокiя, нi нашоï кватирi!
Уля
— Я не зможу, Ринусю! Вiн же украïнець...
Рина
— Улько! Ти мусиш!..
Уля
— Не можу! Я... Я сама вже украïнка... УРини трохи не вискочили очi.
2
Як вскакують тьотя Мотя й Мазайлиха:
— Що? Що — о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!
Рина
— Яка ти украïнка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тiльки покiйна твоя баба по — малоросiйському говорила.
Уля
— Мама ще й тепер по-украïнському як коли закидають. Крiм того, у мене очi украïнськi, ноги украïнськi, все, все.
Жiнки здивованi, до чого тут ноги. Уля ïм пояснює, що в антропологiï пишеться про те, що украïнцi здебiльшого довгоногi, i що нема гiршого, як коротконога жiнка. При цьому гордо витягує свою ногу. Усi одразу глянули на своï. Потiм почали дружно умовляти Улю, що Мока просто захворiв на украïнськi фантазiï, що вiн покохав у нiй тiльки украïнське i хоче зробити на нiй украïнiзацiю...
Тьотя Мотя
— Боже!.. По — моєму, прiлiчнєє бить iзнасiлованной, нєжелi украïнi-зiрованной.
Рина
— Улько! Зараз ти викликаєш Мокiя i кажеш йому отут: або ти Мазєнiн, або я у тiтки в Одесi... Отут казатимеш, в оцiй кiмнатi, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тiльки так! Або — або... Все!
Пiшли. Тьотя, побачивши, що всi вийшли, повернулася до дзеркала i почала пальцями вимiрювати своï ноги. Рина визирнула з дверей i здивовано: Тьотю? Та знiяковiла: Я зараз. Це у мене пiдв'язка спала...
3
Увiйшли Уля i Мокiй.
Мокiй дуже радий, ласкаво говорить до Улi, читає вiрша. Уля ж повiдомляє йому, що ïде жити до тiтки в Одесу.
Мока приголомшений, допитується, чому, на що дiвчина вiдповiдає: ïï примушують нєпрєодолiмиє прєпятствiя... Юнак розгублений — як же це так. Цитує вiрша: Сиди один в холоднiй хатi, нема з ким тихо розмовляти, анiкогiсiнько нема.
За дверима чути спонукальне шипiння Рини.
Ул я (щиро, з болем)
— Моко!.. А ви могли б зробити... щось, щоб я зосталася?
Мокiй
— Щось? Що саме, Улю?.. Що?..
Уля
— Що?.. Прощайте!.. З — за дверей знову шипiння.
Мокiй (глухо)
— Улю!.. Можна вас хоч тепер... поцiлувати?
Уля
— Аж тепер! Ах ви ж... (крiзь сльози). Як по-украïнському — рази-ня, недогадлiвий...
Мокiй
— Ну, недомека...
Уля
— Поцiлуйте ж, недомеко милий...
Мокiй незграбно, але мiцно i палко поцiлував Улю i став говорити, що вiн усе зробить, щоб вона зосталась, хай лише скаже. Уля хоче сказати, але потiм передумує i з гiркотою: Нi! Прощайте!
Пiшла, а Мокiй побiг у кiмнату, ледь не плачучи.
4
Ускакують тьотя, Рина, Мазайлиха. Пропонують одна однiй пiти сказати Мокiєвi, що треба зробити йому, щоб Уля залишилася. Але так нiхто i не наважується. Тьотя жалкує: Ах, який момент був! Такого моменту вже не буде.
5
Ускакує напiводягнений Мазайло з газетою в руках, хвилюється, хапається за серце i кричить, що є публiкацiя. Усi побожно роздивляються газету, тьотя урочисто читає:
— Харкiвський окрзагс на пiдставi артикулу 142 — 144 Кодексу законiв про родинну опiку та шлюб оголошує: громадянин Мина Мазайло мiняє своє прiзвище Мазайло на Мазєнiн.
Загальна радiсть.
6
Входить дядько Тарас, допитується, у чому справа, та на нього нiхто не звертає уваги, усi продовжують радiти, читати рядки з вiрша Сенокос i примiряти на себе нове прiзвище. Тьотя пропонує завести газету в рамку i вiдсвяткувати подiю. Мина просить подати йому дореволюцiйний парадний сюртук. Дядько Тарас у вiдчаï обзиває себе дурнем.
7
Убiгла Мазайлиха з сюртуком i сказала, щоб Мина швидше одягався, бо i ïм треба до дзеркала. Може, знайомi, сусiди, дiзнавшись про публiкацiю, прийдуть... Мазайло сам перед люстром:
— Однинi я — Мина Мазєнiн.
Починає вiтатися сам iз собою на рiзнi голоси, представляти себе iншим, уявним високим чинам. Милується прiзвищем.
8
Убiгла Мазайлиха i повiдомила, що раму для газети вже дiстали. Мазайло продовжує уявну розмову, нiби знайомить гостей зi своєю дружиною. Мазайлиха пiдтримує гру.
Мазайло вклонився
— Мазєнiн! Нi, краще так: вип'ємо за здоров'я нашого вельмишановного Мини Марковича Мазєнiна!..
Мазайлиха
— За мадам Мазєнiну! За Килину Трохимiвну Мазєнiну!..
Дядько Тарас iде через кiмнату, нiкого не помiчаючи i взиваючи себе дурнем. Мазайли продовжують милуватися своïм новим прiзвищем.
10
Вскакує Рина. Вона здивована, що батьки ще не одягненi i стоять перед дзеркалом, з кимось розмовляють. Тодi розумiє, у чому справа, i пiдхоплює гру.
Мазайло (замрiяно)
— Слово має Мина Марковим Мазєнiн.
Мазайлиха (замрiяно)
— Вам скiльки аршин, мадам Мазєнiна?
Мазайло
— Браво! Хай живе Мазенiн!..
Мазайлиха
— Цi квiти i конфекти однесiть, будь ласка...
Рина (замрiяно)
— Ринi Мазєнiнiй...
Мазайло
— Чули? Помер Мазєнiн, Мина Марковим...
Мазайлиха
— Засмученi тяжко, про це жалiбно оповiщають всiх родичiв i друзiв дружина...
Рина
— I дочка Мазєнiни... (Замислилась.)
11
Знову проходить дядько Тарас, лаючи себе дурнем.
Мазайло
— На цвинтарi пам'ятник золотими буквами: Тут спочиває прах Мини Марковича.
Рина
— I наша вулиця — вулиця Мазєнiних. Обнялися втрьох i од щастя заплакали.
12
Увiйшла тьотя Мотя i здивувалася, чого всi плачуть. ïй пояснили, що з радостi, що нарештi вони — Мазєнiни.
Тьотя й собi слiзку вронила
— Треба буде й собi трошки одмiнити прiзвище. Розторгуєва — це прекрасне прiзвище, та, жаль, не модне тепер... От, наприклад, Мєтало-ва — Темброва — зовсiм iнша рiч...
Увiходить дядько Тарас, сумно питаючи, чи нiкому вiн тут не потрiбний. Вiдповiдають, що не потрiбний, хiба що хай дверi вiдчинить, як хто прийде поздоровляти.
Дядько Тарас од образи не зна, що робити. Постукав до Мокiя:
— Тобi я ще не потрiбний?
13
Виглянув М о к i й
— Як комсомольцю кадила, так ви менi потрiбнi. Тодi дядько Тарас, дивлячись у дзеркало:
— А собi ти ще потрiбний?
Знову починає лаяти себе, обзиваючи рiзними прiзвиськами. Задзвонив у сiнях дзвоник. Дядько пождав, чи не вийде хто вiдчиняти, нарештi вирiшив вiдчинити сам.
14
Увiйшла Баронова — Козино з букетом квiтiв.
Побачивши, що в кiмнатi нiкого немає, занервувалася. Виходить дядько Тарас, i вона його питає, чи вдома Мазєнiни. Дядько вирiшив помститися i сказав: Зайломази, ви хотiли спитати? Баронова — Козино пояснює, що вiн, мабуть, не читав публiкацiï в сьогоднiшнiй газетi. Дядько Тарас у гнiвi кричить: А в завтрашнiй буде моє спростування: тiльки Зайломази!.. Як це так: раз, два — i вже Мазєнiни, га? I розповiдає, що за царських часiв дуже важко було змiнити навiть непристойне прiзвище. Почувши одне з таких прiзвищ, Баронова — Козино знепритомнiла. Дядько Тарас знiчев'я читає газету, i, побачивши пiдпис Iона Вочре-вiсущий, регочеться: Люблю зладєя! Вчителька очулася i образилася: Ви ще й смiєтесь! Ви ще й глузуєте! Дядько Тарас вiдповiдає: Де ж пак! Читаєш фельєтона — зовсiм не смiшно й не дотепно, ну, а вже як дочитаєшся до пiдпису, не можна вдержатись.
15
Широко розчиняються дверi, входять усi Мазайли, тьотя Мотя. Баронова — Козино привiтала Мазайла та всiх присутнiх.
Баронова — Козино
— А не забули ще... Пахнєт сеном над...
Мазайло продовжує вiрш, усi пiдхоплюють i разом натхненно декламують, намагаючись дотримуватися правильних проiзношенiй, але у них це виходить дуже смiшно.
Дядько Тарас демонстративно починає читати слова однiєï старовинноï народноï пiснi, а Мокiй — iншоï.

Тьотя Мотя прибила на стiну газету в рямцях. Тодi:
— Хай живе Мина Маркевич Мазєнiн! Ура — а!
Дядько Тарас
— Хай живе Мазайловський! (Нишком.) Гетьман Виговський!
Мокiй
— Мазайло — Квач!
Тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Баронова — Козино, Рина оточили Мокiя, закружляли навколо нього, переможно закричали, приспiвуючи Сенокос.
16
Раптом увiйшли: Тертика з м'ячем i з газетою Комсомолець Украïни, Губа i в перспективi за ними Уля.
Мокiй (дo них)
— Поможiть хоч ви! Сам уже не можу, хiба ж не бачите... Комсомольцi розпитують, з чого це такий шум учинився. Тьотя Мотя показує
на газету, просить почитати голосно, щоб усiм — усiм було чути. Губа придивляється, починає читати, але не там. Його поправляють, а вiн раптом вичитує зовсiм iншi рядки в газетi:
За постановою комiсiï в справах украïнiзацiï, що перевiрила апарат Донвугiлля, звiльнено з посади за систематичний i зловмисний опiр украïнiзацiï службовця М. М. Мазайла — Мазєнiна...
Усi ойкнули. Кинулись до Мазайла розпитувати, що ж це таке, невже правда, але той занiмiв...
Тертика (до Мокiя)
— А ми прийшли врятувати тебе од мiщанськоï стихiï...
Уля
— Це я... Побачила — нашi... йдуть... Так я покликала на помiч... Я вже до тiтки нiколи не поïду.
Мока в радостi й захопленнi:
— Ну, Улю!
Натхненно читає вiрша, комсомольцi пiдхоплюють його, а Тертика говорить:
— Скоро скажемо всiм Мазєнiним: гол! Ударив м'яча. Губа пiдбив, за ним Мока та Уля.

Метки

ЛIТЕРАТУРА 1900-1930 РОКIВ, МИНА МАЗАЙЛО, МИКОЛА КУЛIШ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Раздел вышеUp
НачалоTop
КонецDown
Запомнить+Marker
ВосстановитьMarker
Забыть-Marker
РекламаAdv
Font

Сказать спасибо Укоротить ссылку Нашли ошибку?

Дочитать позже / поделиться

   

Архив комментариев

См. также


Новости партнеров