Мишка

Категории

1.   1 Богдан Лепкий

Оригинал

(Казка для дiтей; для малих i великих)
Була собi мишка. Така, як i другi: сiренька, маленька, кiнчастi вушка, довгий, гладкий хвостик.
В самiм кутку хати, де нога вiд лiжка щiльно притикає до стiни, мала свою нору. Мешкання не розкiшне, але безпечне. Нiхто з людей не заглядав туди. О, люди, — це дуже цiкавi сотворiння! Мишка боялася людей.
Коли на хатi не видно було анi одного чобота, висувала головку, зиркала направо й налiво, i скоренько, ренько, як шнурочок, пересувалася попiд стiну i дверi. Шу-усть! — i вже на подвiр'ï.
Там не боялася нiкого. Нi пишно вбраного когута, що ходив, мов жандар, нi круторогого вола, що лежав бiля стайнi, мов гора, i румигав, нi господинi, що на цiле село тарахкотiла терлицею, а язиком ще голоснiше, нiж терлицею, — нiкого! Бiгла на поле.
Там стрiчалася з своïми сестрами, iз мiста. Цi були луже бiднi: худi, голоднi, миршавi.
Розказували, що тепер у них в городi страх поганi часи. Люди не мають що ïсти, а про мишi, то вже i не згадуй. Нiде нi крушннки хлiба, нi одноï крупинки, нiчого.
А наша мишка на те до них:
У моïх господарiв не те. Єсть чим поживитися. Коли я й вибiгаю в поле, то це не з голоду, а так iз привички, щоб подивитися на свiт, бо у норi скучно. Все з тими дiтьми, та й з тими дiтьми. Такi вам неслухнянi, пищать, а на менi шкура терпне, щоб господар не вчув. О, мiй господар дуже страшний. Його всi бояться. Колись тут двох кабанiв забив. Такi здоровi кабани, а вiн ïх порiзав. Сало повiсив у димарi, коптить. А м'ясо ïдять. Добре ïдять. Вночi приходять якiсь чужi люди, i вiн ïм продає. За гарнi грошi. Грошi ховає у ящик пiд лiжком, недалеко вiд моєï нори. Iнодi, як цiле село спить, перед хату заïжджає вiзок. Злазить двоє людей i з хати виносять м'ясо, масло, яйця, крупу i сало. Таке чутке сало, що аж в носi вертить...
Не говори, сестричко! — перебивають городськi мишки. — Не говори, бо нам млiсно стає. Ми вже й забули, як сало виглядає.
Мишцi жаль голодних городянок, вона важко зiтхає i говорить дальше:
А коли вже добре навантажить вiзок, то господар випроваджає його полевою дорiжкою пiд лiс, а сам вертає в хату. Тиче жiнцi грошi пiд нiс i каже: Що, гарно пахнуть? Х-ха-ха! От бачиш, i вiйна на щось придасться. Перше ми за рiк не заробили стiльки, що тепер за мiсяць. Розбагатiємо.
I ховає грошi у ящик пiд лiжко. В цьому ящику стояли колись гранати, а тепер грошi. Ще трохи i ящик цей тяжко буде замкнути, так ïх багато.
А господиня? — питають цiкавi мишки.
Господиня ходить тепер, як паня. Якi у неï сорочки, якi кружева — пфу! Пахучим милом вимивається.
Городськi мишi вiрити не хочуть. Пахучим милом вимивається, а наша вмивається слiзьми...
Наговорившися доволi, мишка вертає домiв.
Перетиснеться крiзь дверi, як тiнь майне попiд стiну i шу-сть! до нори. Тiльки хвостик iнодi визирає. Але й хвостика нiхто не бачить, бо де там тепер людям заглядати пiд лiжко.
Ïм не до того.
Раз якось вертає наша мишка i чує — в хатi чужим духом пахне.
Знялася на заднi лапки — заглядає.
Перше побачила великi черевики на деревляних пiдошвах, а там обшарпана спiдниця, а вище полатана сорочка, а ще вище обличчя, худе, худе, липi шкура та костi, лиш цi червонi, заплаканi очi.
Це одна з тих iз мiста, — погадала собi мишка. — Вони приходять без нiчого i вiдходять з нiчим. Побачимо.
А жiнка говорила, мовби за трумною iшла:
Змилосердiться, господине, дивiть! Нiг собi в цих проклятих колодках не чую. У мене хора дитина, як менi без молока вертати? Най би хоч перед смертю напилося. Совiстi нема на тую муку дивитися. Я ж — мати. Я вам цього, спасителько моя, во вiки не забуду. Я вам грошi в суботу принесу, так менi Боже дай спокiйно сконати, що принесу... А господиня:
Моï корови тiльки молока дають, що кiт наплакав. От, дою, щоб не запустити. Прийдiть, як отеляться. Тепер ми самi не маємо що пити. Спитайте в наших сусiдiв. Може продадуть; вони на грошi ласi i рiдного батька продали б, а в нас нема що продавати, хоч i хотiли б.
Як мишка тую розмову почула, то так ïй соромно зробилося, не за себе, а за господиню, що чим скорше побiгла до нори.
Мишка вирiшила згризти тi грошi, через якi стiльки шкоди.
Одноï днини каже господар до своєï жiнки: Я чоловiк працi. У мене нiхто не смiє дармувати. Грошi також. ïх треба пустити в рух. Купимо за них кiлька свинок, двоє — троє телят, пiдгодуємо, продамо i купимо нових, i знов продамо, поки не будемо мати стiльки грошей, що в банку. Бог знає, коли буде друга вiйна.
Кахикаючи i постогнуючи, бо був товстий, як годований кабан, полiз пiд лiжко. Добув ящик, вiдчинив i... брови пiдлiзли вгору, волосся дубом стало.
Погризли, погризли, погризли!
Що? Де? Коли? — питалася жiнка.
О, дивися! О!
I вона теж встромила нiс у ящик: А-а-а!
Це ти тому винна, це ти!
Всьому я винна, всьому я... — плакала жiнка.
А господар кричав: Я не раз говорив, що треба нам кота, великого, здорового кота, а ти ложки молока жалувала для його: ти! ти! ти!
I кинувся на неï з кулаками.
Але мишка не чекала, що дальше буде; моргнула на дiтей, i вони шнурочком вибiгли крiзь вiдчиненi дверi на поле. Краще там, нiж у такiй хатi.
Твори Б. Легшого, як i О. Стороженка торкаються проблеми сутностi щастя. Щастя примарне i невловиме для героя Цвiту щастя, але для мишки має цiлком зрозумiлий сенс — у добрi й милосердi, у прагненнi бути корисним для iнших людей.

Метки

Мишка, БОГДАН ЛЕПКИЙ, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко