Разместить здесь рекламу

Мiсто

Категории

  1.   1 Валер'ян Пiдмогильний

Оригинал

Роман
Шiсть прикмет має людина: трьома подiбна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина ïсть i п'є: як тварина — вона множиться i як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто i як янгол — священною мовою розмовляє.
Талмуд. Трактат А вот
Як можна бути вiльним, Евкрiте?
А. Франс. Таïс
Частина I
I
Здавалось, далi пливти нема куди.
Спереду Днiпро мов спинився в несподiванiй затоцi, оточений праворуч, лiворуч i просто зелено-жовтими передосiннiми берегами. Але пароплав раптом звернув, i довга, спокiйна смуга рiчки протяглася далi до ледве помiтних пагоркiв на обрiï.
Степан стояв коло поруччя на палубi, мимоволi пiрнаючи очима в ту далечiнь, i мiрнi удари лопастей пароплавного колеса, глухi капiтановi слова коло рупора вiдбирали снагу в його думок. Вони теж спинялись у тiй туманнiй далечинi, де непомiтно зникала рiчка, немов обрiй становив останню межу його прагнень. Хлопець поволi глянув по ближчих берегах i трохи збентежився — на поворотi праворуч виникло село, приховане доти за лукою. Серпневе сонце стирало бруд з бiлих хаток, мережило чорнi шляхи, що гналися в поле й зникали десь, посинiвши, як рiчка. I здавалось, той зниклий шлях, з'єднавшись iз небом у безмежнiй рiвнинi, другою галуззю вертався знову до села, несучи йому ввiбраний простiр. А третiй шлях, скотившись до рiчки, брав до села свiжину Днiпра. Воно спало серед сонячного дня, i таємниця була в цьому снi серед стихiй, що живили його своєю мiццю. Тут, при березi, село здавалось питомим витвором просторiв, чарiвною квiткою землi, неба й води. Його село, те, що Степан покинув, теж стояло на березi, i зараз вiн несвiдомо шукав спорiдненостi мiж своïм та цим селом, що випадково трапилось йому на великiй путi. I радiсно почував, що ця кревнiсть єсть i що в цi хати, як i в своï покинутi, вiн би зайшов господарем. З жалем дивився, як тане воно, одсуваючись за кожним рухом машин, i от пасмо гидкого диму сховало його зовсiм. Тодi Степан зiтхнув. Може, це було вже останнi: село, що вiн побачив перед мiстом.
Вiн почував у душi своïй невиразне хвилювання i милость, мов лишив у своєму селi й по всiх, що бачив був, не тiльки минуле, але й надiï. Заплющивши очi, вiн пiддався сумовi, що колисає душу.
Коли розiгнувся вiд поручнiв, побачив коло себе Надiйку. Не чув, як вона пiдiйшла, i зрадiв, хоч i не кликав ïï. Вiн тихо взяв ïï за руку. Вона здригнулась, не пiдводячи голови, дивилась на вiяловидну хвилю, що гнав своïм носом пароплав.
Вони жили в одному селi, але досi були мало знайомi. Тобто вiн знав, що вона iснує, що вчиться i не ходить на вулицю. Кiлька разiв навiть бачив ïï в сiльбудi, де вiдав бiблiотекою. Але тут вони здибалися нiби вперше, i спiльнiсть долi зблизила ïх. Вона, як i пiн, ïхала вчитися до великого мiста, в них обох у кишенях були командировки, а перед ними — нове життя. Вони разом переходили кордон майбутнього.
Щоправда, ïй було трохи певнiше — вона ж хвалилась, що батьки достачатимуть харч, а вiн мав тiльки надiю на стипендiю; вона ïхала на помешкання до подруг, а в нього був тiльки лист вiд дядька до знайомого крамаря; у неï i вдача була жвавiша, а вiн був зосереджений i нiби млявий. За своï двадцять п'ять рокiв вiн був пiдпасичем — приймаком, потiм просто хлопцем, далi повстанцем i наприкiнцi секретарем сiльбюро Спiлки робземлiсу. Тiльки одну перевагу проти неï мав — був здiбний i не боявся iспиту. За цей день на пароплавi вiн встиг розтлумачити ïй багацько темних сторiнок соцiальних наук, i вона зачаровано слухала його принадний голос. Одiйшовши вiд нього на мить, вже почувала раптову нудьгу й новi, ще не з'ясованi економiчнi проблеми. А коли вiн починав викладати ïх, ïй хотiлось, щоб хлопець розповiв щось iнше, про своï сподiвання, про те, як вiн жив тi роки, коли вони ще не зналися. Та вона тiльки дякувала йому за вказiвки й переконано додавала:
— О, ви одержите стипендiю! Ви такий знаючий!
Вiн посмiхався, йому приємно було чути собi хвалу й вiру в своï сили вiд цiєï синьоокоï дiвчини. Справдi, Надiйка здавалася йому кращою вiд усiх жiнок на пароплавi. Довгi рукава ïï сiроï блузки були милiшi йому за голi руки iнших; комiрець лишав ïй тiльки вузеньку стьожку тiла на виднотi, а iншi безсоромно давали на очi всi плечi й першi лiнiï грудей. Черевики ïï були округлi й на помiрних каблуках, i колiна не випинались раз у раз iз-пiд спiдницi. В нiй вабила його нештучнiсть, рiдна його душi. До тих iнших жiнок вiн ставився трохи погордо, трохи боязко. Почував, що вони не зважають на нього, навiть зневажають за його благенький френч, рудий картуз i вицвiлi штани.
На зрiст вiн був високий, тiлом мiцно збудований i смуглий на обличчi. Молодi м'якi волосинки, неголенi вже тиждень, надавали йому неохайного вигляду. Але брови мав густi, очi великi, сiрi, чоло широке, губи чутливi. Темне волосся вiн одкидав назад, як багато хто з селюкiв i дехто тепер з поетiв.
Степан тримав свою руку на теплих Надiйнiших пальцях i замислено дивився на рiчку, пiщанi крутi береги й самотнi дерева на них. Раптом Надiйка випросталась i, махнувши рукою, промовила: — А вже Киïв близько.
Киïв! Це те велике мiсто, куди вiн ïде учитись i жити. Це те нове, що вiн мусить у нього ввiйти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрiю. Невже Киïв справдi близько? Вiн збентежився i спитав:
— А де ж Левко?
Вони оглянулись i побачили на кормi гурт селян, що розташувались там iз обiдом. На розгорнутiй свитцi перед ними лежав хлiб, цибуля i сало. Левко, студент сiльськогосподарник з ïхнього ж села, теж сидiв коло них i живився. Вiн був лагiднiший i грубiший, нiж дозволяв його зрiст, отже, з нього був би колись iдеальний панотець, а тепер — зразковий агроном. Сам з дiда — прадiда селюк, вiн чудово вмiв би допомогти селяниновi чи то казанню, чи науковими порадами. Учився вiн дуже акуратно, ходив за всiгди в чумарцi й над усе любив полювання. За два роки голодного перебивання в мiстi цiлком виробив i оформив основний закон людського iснування. З поширеного за рево Люцiï гасла: хто не робить, той не ïсть вiй вивiв собi категоричну тезу: хто не ïсть, той не робить i прикладав ïï до всякого випадку й нагоди. Селяни тут, на пароплавi, охоче почастували його своïми немудрими харчами, а вiн зате розповiв ïм цiкавi речi про планету Марс, про сiльське господарство в Америцi та про радiо. Вони дивувались i обережно, трошки насмiшкувато, потай вiри не ймучи, розпитували його про цi дива i про Бога.
Левко пiдiйшов до своïх молодих колег, посмiхаючись i трохи похитуючись на куцих ногах. Посмiхатися й бути в доброму гуморi було його основною властивiстю, критерiєм його ставлення до свiту. Нi бiдування, нi наука не змогли вбити виробленоï пiд тихими вербами села доброзичливостi.
Степан i Надiйка вже зв'язували своï клунки. Ще один поворот стерна, i кiнець пiскуватих горбiв рiчки лiворуч лягли сiрi смуги мiста. Пароплав протяжно крикнув перед розведеним понтонним мостом, i цей пронизливий гук озвався в Степановому серцi бо лiсною луною. Вiн забув на ту мить про своï нiби здiйснюванi жадання i тужливо дивився на струмiнь бiлоï пари над свистком, що давав останнiй сигнал його минулому. I коли свист раптом ущух, в душi його стало тихо i мертво. Вiн вiдчув десь вглибинi дурний натиск слiз, зовсiм не вiдповiдний до його вiку й становища, й здивувався, що ця вiльгiсть ще не висохла в злиднях i працi, що вона затаïлась i от несподiвано й недоречно заворушилась. Це так вразило його, що вiн геть почервонiв i одвернувся. Але Левко помiтив його хвилювання. Вiн поклав йому руку на плече й промовив:
— Не журись, хлопче!
— Та я нiчого, — нiяково вiдповiв Степан.
Надiйка засипала Левка запитаннями. Вiн мусив назвати ïй кожен горб, кожну церкву, мало не кожен будинок. Та Левко виявив мало знання мiсцевостi. Лавру, правда, вiн назвав, пам'ятник Володимировi теж, а що й горба того звуть Володимирським, вiн напевно ручитися не мiг. В Києвi вiн обертався в обмеженому i визначеному колi — вул. Ленiна, де вiн мешкав, — iнститут. З цього шляху вiн майже не сходив, хiба що бував тричi на зиму в 5-му Держкiно на американських трюкових фiльмах та виïздив вряди-годи полювати по лiнiï Киïв — Тетерiв. Тому вiн безсилий був задовольнити Надiйчину цiкавiсть, що роз'ятрювалась дедалi. Купи будинкiв, таких крихiтних i кумедних здаля, захоплювали ïï, i вона зраджувала веселим смiхом свою радiсть, що там житиме.
Але увага ïï швидко вiдхилилась вiд мiста. Вона дивилась на моторнi човни, що бадьоро стукотiли по рiчцi, на човни звичайнi, де напiвголi засмаглi спортсмени вправляли м'язи й весело хитались на хвилi, що гнав пароплав. Смiливi плавцi кидались мало не пiд саме колесо й радiсно гукали. I раптом повз пароплав бiлим привидом пролинула трищоглова яхта.
— Дивiться, дивiться! — скрикнула дiвчина, задивившись на незвичайнi трикутнi вiтрила. На палубi яхти було троє хлопцiв i дiвчина в серпанку. Вона здавалася русалкою з давнiх казок, ïй не можна було навiть заздрити.
Що ближче до Києва, рух на рiчцi бiльшав. Спереду лежав пляж — пiщаний острiв серед Днiпра, де три моторки невгамовно перевозили з пристанi купальникiв. Мiсто спливало згори до цього берега. З вул. Революцiï широкими сходами до Днiпра котилась барвиста хвиля юнакiв, дiвчат, жiнок, чоловiкiв — бiло-рожевий потiк рухливих чiл, що передчували насолоду сонця й води. Серед цiєï юрби не було сумних — тут, край мiста, починалась нова земля, земля первiсноï радостi. Вода й сонце приймали всiх, хто покинув допiру пера й терези — кожного юнака, як Кия, i кожну юнку, як Либiдь. Мiсяцями погнобленi в одежi бiлi тiла виходили з в'язницi, розцвiтали бронзою в гарячiй млостi на пiску, як загубленi десь на нiльських берегах дикуни. Тут на мить кожному воскресало первiсне голе життя, i тiльки легкi купальнi костюми нагадували за тисячолiття.
Контраст похмурих споруд над берегом i цього безжурного купання здавався Надiйцi разючим i чарiвним. В цих протилежностях вона усвiдомлювала розгiн мiського життя i його можливостi. Дiвчина не ховала свого захвату, ïï слiпила рябизна костюмiв, гама тiл вiд блiдо-рожевих, допiру виставлених на сонце, до брунатно-чорних, уже загартованих у пекучому промiннi лiта. Вона пристрасно приказувала:
— Як це гарно! Як це гарно!
Степан аж нiяк не подiляв ïï пiднесення. Видовисько голоï, безглуздоï юрби було глибоко неприємне йому. I той факт, що Надiйка теж приєднується до того смiшного, безпутного натовпу, його прикро вражав. Вiн похмуро сказав:
— З жиру це все.
Левко дивився на людей вибачливiше:
— Сидять по конторах, ну й дурiють.
Зiйшовши в тиснявi на берег, вони стали осторонь, пропускаючи перед себе навалу пасажирiв. Надiйнiше пiднесення вже зiв'яло. Мiсто, що вiддалiк було бiле вiд сонця й легке, тепер важко нависало над нею згори. Вона боязко поглядала навкруги. Ïï глушило гукання перекупок, свистки, брязкiт автобусiв, що рушали на Дарницю, i рiвне пихкання паровоï машини десь поблизу на млинi.
Степан скрутив з махорки цигарку й закурив. Вiн мав звичку спльовувати пiсля цього, але тут ковтнув слину з гiрким махорочним пилом. Все навкруги було дивне й чуже. Вiн бачив тир, де стрiляли з духових рушниць, ятки з морозивом, пивом та квасом, перекупок з булками, насiнням, хлопчакiв з iрисками, дiвчат з кошиками абрикос i морелей. Повз нього пропливали сотнi облич, веселих, серйозних i заклопотаних, десь голосила обiкрадена жiнка, кричали, граючись, пацани. Так звичайно тут є, так було, коли його нога ступала ще м'якою курявою села, так буде й надалi. I всьому цьому вiн був чужий.
Пасажири всi розiйшлися. Пароплави почали розвантажувати. Довгими сходами пiшли пiвголi вантажники з лантухами, паками, садовиною. Потiм понесли розчепiренi волов'ячi тушi й покотили засмоленi смердючi бочки.
Левко повiв ïх, показуючи дорогу. На вул. Революцiï ïхнi шляхи розходились: Степанiв на Подiл, iнших двох — на Старий Город. — Ти ж до мене переходь, як що там, — сказав Левко. — Адресу записав?
Степан хутко попрощався з ними й звернув праворуч, розпитуючи вряди-годи дороги в перехожих. Проходячи повз книгарню, вiн спинився коло вiтрини й почав розглядати книжки. Вони були рiднi йому ще змалку. Ще не вмiючи читати, зовсiм хлоп'ям, вiн гортав єдину книгу, що прикрашала божницю дядьковоï хати, — якийсь столiтнiй журнал з безконечними портретами царя, архiмандритiв та генералiв. I якраз не малюнки, а низки чорних рiвненьких знакiв вбирали його очi. Вiн навiть не пам'ятав, як вивчився читати. Якось випадково. I потiм з насолодою вимовляв слова, аж нiяк не розумiючи ïхнього змiсту.
Коло вiтрини вiн стояв довго, читаючи одну за одною назви книжок та видавництв i дати рокiв. Про деякi вiн думав, що вони будуть потрiбнi йому в iнститутi. Але чудне враження справляла на нього ця маса томiв, що серед них вiн побачив тiльки одну читану книжку. В них немов зосередилося все те чуже, що мимоволi лякало його, всi небезпеки, що вiн мусив побороти в мiстi. Наперекiр розумовi й усiм попереднiм розрахункам, безнадiйнi думки, спочатку нiби питання, почали опановувати хлопця. Ну, навiщо було сюди забиватись? Що буде далi, як вiн житиме? Вiн пропаде, вiн старцем вертатиме додому. Чом було не ïхати до свого окружного мiста на педкурси? До чого цi хлоп'ячi вигадки з iнститутом i Києвом? I хлопець стояв коло невеличкоï подiльськоï книгарнi, що здавалась йому слiпучою, немов вагаючись, чи не вертати на пристань.
Я притомився з дороги, — подумав вiн.
На рахунок цiєï притоми вiн i поклав ту обважнiлiсть м'язiв та неохоту рухатись, що його тут обняла. Але почував вiн себе посланцем, що викопує надзвичайно важливе, тiльки чуже доручення. Своï давнi бажання вiн раптом вiдчув, як стороннiй примус, i скорився йому не без глухоï вiдрази. Вiн пiшов далi пiд владою своïх побляклих на мить, але чiпких мрiй.
На Нижньому Валу одшукав тридцять сьомий номер, зайшов хвiрткою на подвiр'я i постукав на ганку в глухi, поïденi червою дверi. За хвилину йому вiдчинив чоловiк у жилетцi, з куцою борiдкою i сивиною в волоссi. Це й був рибник Лука Демидович Гнiдий, що за часiв революцiï та мiських злиднiв був зробив рiдне Степанове село Теревенi центром своïх крамообмiнних операцiй, завжди спиняючись у хатi його дядька. Тепер рибник мав поквитатись за цi вигоди, хоч роки тi вже минули, та й були зовсiм не такi, щоб ïх приємно згадувати. Вiн трохи злякано глянув на Степана поверх окулярiв, потiм неспокiйно розiрвав конверт, переглянув листа й мовчки пiшов, читаючи його, до хати.
Степан лишився сам перед розчиненими дверима. Клунки муляли йому плече, i вiй скинув ïх додолу. Почекавши хвилин кiлька, i сам сiв на Ґанковi. Вулиця перед ним була порожня. За весь час, що вiн тут був, пiшки не пройшов нiхто, тiльки вiзник проïхав, попустивши вiжки. Хлопець почав крутити цигарку, зосередивши на нiй всю увагу, як людина, що хоче вiдхилитись вiд настирливих, але недоцiльних думок. Помалу послинив край грубого махоркового паперу, обережно залiпив свiй вирiб i полюбувався на нього. Цигарка вийшла напрочуд рiвна, трохи загострена на кiнцi, щоб краще було запалювати. Взявши ïï в рот, Степан одкинув полу свого френча й засунув руку в глибоку, але єдину кишеню в штанях — з другого боку кравець пошкодував матерiалу, цiлком правдиво мiркуючи, що єсть люди, яким досить i однiєï кишенi. Природа могла б, за цим кравецьким здогадом, заощадити собi в багатьох осiб по оку чи вуху, як i ураджено ïй в мiфах про циклопiв. Перебравши рукою скарби, що в тiй кишенi були — ножик, старий гаман, випадковий Ґудзик i хустку, вiн видобув коробок сiрникiв, але порожнiсiнький. Останнього сiрника вiн витратив на пристанi. Степан кинув його додолу й роздушив чоботом.
I тому, що закурити не мiг, хлопець хотiв курити ще бiльше. Пiдвiвшись, вiн пiдiйшов до хвiртки, виглядаючи випадкового курiя. Але подiльська вулиця була, як i ранiше, пустельна. Ряд низеньких старомодних будинкiв, кiнчався коло берега обдертими, давно не мазаними халупами. За пiвкварталу з вулицi зникав брук i пiшохiд. Самотня, гола вiд вiку тополя чудно стримiла перед якимсь вiкном.
Раптом хтось на Ґанку гукнув його на iм'я, i хлопець здригнув, нiби спiймався на злочинi. Гнiдий кликав його.
Я тут житиму, — подумав Степан, i ця думка здалася йому чудною, як тополя, що вiн зараз побачив.
Але Гнiдий повiв його не до хати, а в глиб подвiр'я, до сараю. Степан iшов позаду й дивився йому в спину. Крамар був трохи згорблений i тонкий у ногах. Вiн був невисокий, але худi ноги його здавались довгими й негнучкими. I Степан подумав: як легко переламати такi ноги!
Коло сараю Гнiдий одiмкнув замка, одчинив дверi й промовив:
— Отут перебудете.
Степан зазирнув йому через плече в невеличку комiрку. Це була маленька столярня! Коло стiни стояв верстат, на полицях уздовж лежало начиння. Навпроти темнiло крихiтне вiкно. Линув дух стружок i свiжого дерева. Хлопець так здивувався на своє примiщення, що навiть перепитав:
— Оце тут?
Гнiдий, дзенькаючи ключами, повернув до нього окуляри:
— Вам же ненадовго?
Обличчя його було в зморшках. Щось погноблене було в його очах.
Степан несмiливо увiйшов i поклав у кутку своï клунки. Нахиляючись, вiн крiзь щiлину мiж дошками побачив своïх сусiдiв за перегородкою — пару корiв, що спокiйно ремиҐали коло ясел. Хлiв — ось де вiн має жити! Як тварюка, як справжнє бидло! Вiн вiдчув, як шпарко кинулось його серце i кров линула до обличчя. Випроставшись, вiн був червоний i зневажений; вiн глянув Гнiдому у вицвiле обличчя, що за ним, здавалось, не було нi бажання, нi думки, i, почуваючи якусь владу над ним, промовив:
— Сiрника дайте. Прикурить.
Гнiдий похитав головою.
— Я не курящий... Та й ви обережнiше — тут дерево.
Вiн причинив дверi, i ще хвилину було чути здалеку дзенькiт його ключiв. Степан великими кроками ходив по коморi. Кожен крок його був погрозою. Такого приниження вiн не чекав. Вiн iшов на голод, на злиднi, але не в череду. Щоправда, вiн пас корови колись. Так невже ж пiсля революцiï, пiсля повстань якийсь крамар, тонконоге нiкчемство, має право загнати його в хлiв?
Маленьке вiконце в коморi темнiшало дедалi. Раптовий лiтнiй ще вечiр запинав його. Степан спинився коло нього. Понад лавою одноманiтних дахiв гнався в небо фабричний комин. Чорнi звоï диму нечутно зливалися з сiро-синiми присмерками. Так, нiби проходили крiзь небо, в глиб всесвiту. Його цигарка вже порвалась мiж пальцями й висипалась. Вiн скрутив нову й вийшов на подвiр'я. Ну що ж, пiде в хату, пiде в кухню й добуде вогню. Що там соромитись! Хiба це люди? Але на Ґанку сидiв якийсь юнак, i, коли Степан нахилився до нього при палювати, вiн сказав:
— Закурiть моєï.
Степан здивувався, але цигарку взяв. Розкурюючи, вiн дивився на юнака. Той бай дуже пускав дим. Коли хлопець подякував йому, той мовчки кивнув головою, немов вiн про щось глибоко мислив i мав просидiти тут до ранку.
Степан лiг у своïй кiмнатi на верстат, з насолодою вбираючи пахучий дим, що п'яли в його. Вiн мрiяв, заплющивши очi, i доходив висновку, що все гаразд. Те, що вiн у хлiву, здавалось йому вже тiльки комiчним. Вiн двiчi стукнув кулаком у стiну до корiв, засмiявся й розплющив очi. Над комином у вiконцi стояв ясний молодик.
II
Надворi був уже зовсiм день, коли Степан прокинувся й схопився на верстатi. Тiло його занiмiло вiд лежання на голому деревi, але вiн не зважав на ту милость i з острахом протирав очi. Сьогоднi вступний iспит, чи не проспав вiн? Згадавши, що iспит призначено на першу годину, трохи заспокоïвся й потягнувся. Шия йому боляче щемiла, i вiн потер ïï рукою.
Тихий одноманiтний дзюркiт чути було з-за перетинки, що межувала його мешкання вiд стiйла, — там доïли корiв. Це зовсiм заспокоïло його — ще рано. Вiн сидiв на верстатi, упершись руками в колiна, схиливши розкуйовджену голову, i пригадував. Деталi вчорашнього дня проходили перед ним ясною ниткою. Може, ще з часiв свого дитячого чередникування, лежачи в полi, плетучи батоги та кошики, вiн укорiнив у собi звичку до самопоглиблення. I тепер, пригадуючи минулий день, лишився собою невдоволений. Вiн вiдзначив у собi певне вагання, якусь, хоч i хвилинну, занепалiсть — словом те, що можна назвати легкодухiстю. А права на це вiн, на свою власну думку, не мав жодного. Вiн — нова сила, покликана iз сiл до творчоï працi. Вiн — один з тих, що повиннi стати на змiну гнилизнi минулого й смiливо будувати майбутнє. Навiть за ту пахучу цигарку, покидьок якогось панича, його брав тепер сором.
Степан вiдкинув з чола нависле волосся й почав хутко прибиратись. Витрусив френча, потер лiктем штани, щоб збити з них пил, i розв'язав своï клунки. В них були харчi, солдатська шинеля царського строю й перемiна бiлизни. Спорожнивши один клунок додолу, хлопець витер торбинкою чоботи, поплював на них i знову витер. Тепер вiн був зовсiм молодець.
Замiсть недосяжного тим часом зшивання, вiн вирiшив скупатися пiсля iспиту в Днiпрi i взявся до снiданку. Мав аж три паляницi, з пiвпуда пшеничного борошна, фунтiв з чотири сала, десяток варених яєць i торбинку гречаноï крупи. Несподiвано з клунка викотилось пара картоплин, i хлопець голосно засмiявся на таку знахiдку. Поклавши всi своï ïстiвнi достатки на верстатi, поставивши поруч для порядку одв'язаний вiд торби походовий казаночок, вiн уже заходився краяти хлiб, як зненацька згадав про фiзкультуру. Йому конче захотiлось розпочати день нормально, по-мiському, так, нiби пiн уже зовсiм у нових обставинах освоïвся. Важливо ж вiдразу поставити себе в норму, бо норма й розпорядок — перша запорука досягнень!
Степан пiдвiвся й почав шукати вiдповiдного об'єкта на вправи. Схопивши лаву, вiн кiлька разiв пiдкинув ïï, посмiхаючись на свою спритнiсть та пружнiсть своïх м'язiв.
Поставивши ïï, вiн ще не був задоволений. Любовно помацавши своï бiцепси, пiдплигнув, схопився край низькоï бантини й почав пiдiйматися на руках, дедалi швидше, з бiльшим напруженням i завзяттям. I коли, зрештою, сплигнув на землю, червоний вiд натуги й задоволення, то, повернувшись до дверей, побачив жiнку з дiйницею в руцi. Вона дивилась на нього злякано й стурбовано.
— Це я тут спав, — пробурмотiв хлопець. — Менi дозволили.
Вона мовчала. Степан почував себе трохи нiяково — не тому, що був без френча й натiльна сорочка йому повисмикувалась вiд рвучких рухiв з-пiд очкура, як льоля в малого, — вiн мав одежу тiльки за оборону вiд холоду, але сам розумiв, що його фiзкультура в даному разi вийшла з належних ïй меж, обернувшись у пустощi, не гiднi нi його поважностi, нi становища. Та ще й ця доярка буде, може, плескати язиком, що вiн пробував вилiзти на горище й щось украсти! Вiн одкинув назад волосся й хотiв, вважаючи розмову за скiнчену, братись до снiданку, але вона зайшла в його кабiнет, глянула на його речi й поставила долi вiдро з молоком.
— Твердо було спати? — сумно, якось стомлено спитала вона, помацавши рукою верстат.
— Н-да, — невдоволено пробурчав Степан. Все-таки вона не йшла. Що ïй, власне, треба? Що це за оглядини такi пильнi й пiдозрiливi? Вiн недвозначно похмурився.
— Я хазяйка тут, — нарештi пояснила жiнка. — Молока трохи налити?
Хазяйка! Сама корови доïть? А, профспiлка кусається з прислугою! Звичайно, вiд доярки, свого брата, Степан узяв би молоко, але добродiйства вiд хазяйки йому не треба!
— Я не хочу молока, — вiдповiв вiн. Проте хазяйка, не чекаючи вiдповiдi, вже наливала йому казаночок.
— Умитись у дворi можна, там кран єсть, — додала вона, забираючи вiдро.
Степан дивився ïй услiд. У неï була товста, округла спина — роздобрiла на довiльних харчах! Вiн сердито надiв френча й застебнувся. Нарiзавши сала та хлiба, почав снiдати, мiркуючи про iспити. Нема чого йому боятися! Математика — вiн чудово ïï знав. Щоб перевiрити себе, згадав формули площин всiх фiгур, квадратовi рiвняння, вiдносини тригонометричних функцiй. I хоч несвiдомо пригадував те, що знав найкраще, йому приємна була яснiсть свого знання. Про соцiальнi науки вiн навiть не думав — стiльки доповiдей на селi прочитано i щодня кiлька газет. Плюс соцiальне походження, ревстаж i професiйна робота! На фронтi науки вiн був зовсiм не зле озброєний.
Оглянувши своï документи, вiн теж лишився вдоволений. Все було в порядку. Купкою папiрцiв лежало все його життя за останнi п'ять рокiв — повстанство за гетьмана, боротьба з бiлими бандами, культурна й професiйна робота. Вiн навiть охоче прочитав дещо. Чого тiльки не було! Був полон i втеча з-пiд розстрiлу. Були мiтинги, агiтацiя, резолюцiï, боротьба з темрявою i самогоном. I як гарно бачити все це в штампах, печатках, рiвних рядках друкарськоï машинки й незграбних кривульках пiв неписьменних рук!
Степан бадьоро пiдвiвся, сховав документи в кишеню, загострив ножиком олiвця й наготував паперу. Треба йти. Накривши своï харчi торбинкою, вiн спинився коло молока. По правдi, йому дуже хотiлося пити. Сало з хлiбом так i просить рiдкого. А молоко однаково ж скисне в таке тепло. Вiн взяв казаночок, спорожнив його одним нападом i зухвало кинув посудину на верстат. З поганоï вiвцi хоч шерстi шмат!
Вийшовши на подвiр'я, вiн накинув на дверi гачка й подався на вулицю. Перед тим, як iти до iнституту, вiн хотiв побувати в профспiлцi в справах працi. Сьогоднi вiн якось легко орiєнтувався в мiстi й мало на нього зважав. Заклопотаний важливими справами свого влаштування, вiн бiльше дивився в самого себе, нiж навколо.
В Палацi працi Степан ледве знайшов серед сотень кiмнат потрiбний йому вiддiл робземлiсу. Як вiн вважав своє дiло за дуже пильне, то вирiшив удатись безпосередньо до голови управи. Йому довелося зачекати, але вiн не дуже журився — передусiм була ще тiльки десята година, по-друге, чекав вiн, сидячи на лавi поруч iнших одвiдувачiв, як рiвний з рiвними. Попросивши в сусiди свiжу газету, вiн, не гаючи часу, ознайомився з новинами мiжнародного становища, оцiнував ïх, як сприятливi для Союзу Республiк, i перейшов до вiддiлу Життя села. Його вiн прочитав захоплено. Дiзнавшись, що в с. Глухарях з вимоги сiльради змiнено непутящого агронома, Степан з жалем подумав:
— I в нас треба було б. Так у нас же люди, як пень.
Вiн ретельно прочитав про крадiжку в кооперативi с. Кiндратiвки, про боротьбу з самогоном по Кагарлицькому районi, про зразковий злучний пункт у мiстечку Радомишлi. Кожен рядок i цифру вiн порiвнював до фактiв свого села i дiйшов кiнець кiнцем висновку, що в них загалом не гiрше, нiж у людей.
Культурних сил треба нам, от що, — мiркував Степан. I йому приємно було, що вiн тiльки тимчасово, на три роки, покинув своï стрiхи, щоб вернутися потiм при повнiй зброï на боротьбу i з самогоном, i з крадiжками, i з недiяльнiстю мiсцевоï влади.
Зрештою, дiйшла йому черга до голови управи. Степан переступив порiг, трохи побоюючись, чи не побачить надто чуже обличчя в крiслi коло столу, м'якi меблi й застелену килимом пiдлогу. Це ж як-не-як, а в Києвi! Але заспокоïвся з першого погляду. Обстава в кабiнетi голови управи мало чим рiзнилась вiд умеблювання кiмнати райбюро, що правила разом за кабiнет усьому районному урядовi Спiлки, хiба що канапа коло стiни — про такi розкошi в районi годi було й марити, та на неï i мiсця, мабуть, гулящого не стало б.
Сам голова управи був чолов'яга без нiяких викрутасiв, але вiн дуже здивувався, вислухавши Степана. Хiба вiн, сам активний робiтник Спiлки в районному масштабi, не знає, куди за такими справами треба звертатись? Треба насамперед зареєструватись, як командировочному, i взятись на облiк у профспiлчанськiй бiржi працi. На все це єсть певний, усiм вiдомий розпорядок, i не можна ж, зрештою, марно гаяти свiй час i час зайнятоï людини!
Степан вийшов з його кабiнету трохи спантеличений. Все те, що казав йому голова, вiн i сам чудесно знав. Але це... в загальному порядковi! Хлопець весь час нишком надiявся, що для нього зроблять маленький виняток, хоч би за активну участь у революцiï й бездоганну працю в профспiлцi. Крiм того, вiн був командирований до вищоï школи i мав право на пiдтримку в першу чергу. А голова управи не спитав навiть його документiв. Це прикро, але справедливо, треба визнати! Якi можуть тут бути протекцiï?
Знайшовши бiржу, Степан дiзнався, що вона функцiонує для одвiдувачiв тiльки середами й п'ятницями. А в той день якраз був понедiлок. Такий був порядок, i жодних порушень його не робилося навiть для приïжджих. Обiжники про це розiслано своєчасно по районах — так повiдомила його реєстраторка. До речi, вона звернула його увагу на спис потрiбних йому для перереєстрацiï документiв, i Степан з жахом побачив, що деяких йому бракує i виправити ïх швидко не можна.
Як надiйно вiн заходив до Палацу працi, так сумно покидав його покрiвлю. Йому вмить стало ясно, що служби вiн тут не втрапить. Вiн — один серед сотнi. Поки виправлятиме потрiбнi документи, iншi розберуть те, що єсть. Та чи й є рацiя виправляти? Йому скажуть, що вiн приïхав учитись, що допомагати йому мусить держава, i порадять добиватись стипендiï. Так воно й мусить бути, вiн нiкого не винуватив.
На вулицi йому спала раптова думка. Що коли зайти в яку велику установу? Може, там якраз випадково, потрiбен молодий кмiтливий рахiвник чи реєстратор? Просто зайти й спитати. Це ж не грiх. Скажуть немає, то й пiде.
А раптом пощастить? Ця думка схвилювала його. В душi йому жила мiцна надiя на свою долю, бо кожному властиво вважати себе за цiлком виключне явище пiд сонцем i мiсяцем. Вiн звернув до Ґанку пiд великою вивiскою Державне видавництво Украïни i швидким кроком зiйшов на другий поверх. В першiй кiмнатi на канапцi розмовляло кiлька молодикiв, в кутку стукотiла Машинка; попiд стiнами височiли шафи з книжками. Степан, спинившись на хвилину, пiшов далi, вдаючи неуважного, щоб його не затримали передчасно. Очима вiн шукав таблички з написом завiдувач i побачив ïï аж у третiй кiмнатi. Вiн уже взявся руками за дверi, коли чоловiк, що сидiв близько над рукописами, раптом сказав:
— Завiдувача немає. А в чiм справа, товаришу?
Степан трохи знiяковiв, пробурчав невиразно дiло є i так само неуважно пiшов назад. Бiля виходу вiн почув слова, сказанi, очевидно, про нього:
— Мабуть, торбу вiршiв приносив.
I потiм смiх. На дверях вiн обернувся й побачив того, хто це сказав, — один з молодикiв, що сидiли на канапцi, чорний, у сiрiй широкiй сорочцi з вузьким паском. Iдучи вниз сходами, хлопець здивовано обмiрковував цi слова: Якi вiршi? До чого тут вiршi?
Проте завзятiсть не покидала його. I хоч у другiй установi йому теж не пощастило потрапити керiвника, а в третiй вiн на власнi очi побачив у першiй же кiмнатi спис скорочених — i вiн зайшов ще й до четвертоï. Директор був у кабiнетi й прийняв його.
Тут були м'якi меблi й величезний, масивний годинник на стiнi, але сам директор був молодий. Доля справдi посмiхалась хлопцевi. Директор запросив його сiдати i вислухав до кiнця. Тодi, закуривши, промовив:
— Я сам це на собi пiзнав. Адже я — червоний директор. Притягати робiтничо-селянську молодь до працi — це наше найголовнiше завдання. Тiльки цим можна оздоровити наш апарат. Ми знаємо, що тiльки молодим рукам пiд силу збудувати соцiалiзм. Навiдайтесь так мiсяцiв через два-три...
Виходячи з цiєï господарчоï установи, Степан ледве стримував у собi образу. Ласкавий прийом у директора обурив йому всю iстоту. Вiн ночував, що всi дверi так само замкнуться перед ним — деякi без надiï, iншi — з солоденькою ввiчливiстю. Два-три мiсяцi! З червiнцем грошей та трьома паляницями. В хлiву з ласки крамаря! Засунувши руки в кишенi френча, хлопець проштовхувався мiж вуличним натовпом, уникаючи дивитись кому-небудь в обличчя. Так, нiби на кожних устах для нього вже готове було зневажливе слово — невдаха.
Годинник на окрвиконкомi спинив кришiння його невеселих думок. Була дванадцята за чверть, а о першiй починався iспит. Похапцем розпитуючи дорогу до iнституту, Степан швидко пiшов уперед. Виразнiсть безпосередньоï мети — iспит — враз заспокоïла його. Якщо вiн провалиться, до чого йому всi посади? Але в душi вiн був мiцно певний, що iспит мине щасливо, i, уявляючи противну можливiсть, почував солодке задоволення, мов вiд приємного жарту. В такт своïм певним крокам хлопець легко втишував розгойданi думки. Смiшно ж було, зрештою, уявляти, що от вiн з'явився i всi схиляться йому до послуг. Треба добре втямити, що вiн потрапив серед життя, що крутиться вже сотнi рокiв. Фей i добрих чарiвникiв тепер немає, та й нiколи не було. Тiльки терпiнням та працею можна чогось досягти. I мрiï про можливiсть наскоком здобути мiсце в мiськiй машинi зараз здавались йому самому дитячими. Вiн тлумачив сам собi — треба скласти iспит, добути стипендiю й учитись, а решта все прикладеться. Є студентськi органiзацiï, артiлi, ïдальнi. А для цього треба бути студентом. I треба пам'ятати — таких, як ти, — тисячi!
В коридорах iнституту був такий тиск, що Степан мимоволi розгубився. Потрапивши в могутнiй людський струмiнь, вiн дав себе вести невiдомо куди й нащо. Коли струмiнь спинився коло якоïсь аудиторiï, тiльки тодi вiн спромiгся спитати, де ж саме вiдбуватимуться iспити. Виявилось, що це тут i робитиметься, що незабаром оце мають починати. Але не встиг Степан заспокоïтись, як сусiда спитав його:
— А ви, товаришу, вже пройшли приймальну комiсiю?
Приймальну комiсiю? Нi, такого Степан не чув. Треба пройти? Та де ж вона? Третiй поверх?
Щосили розпихаючи iспитникiв, хлопець вибився на площинку й побiг на третiй поверх. Ну що як вiн спiзнився, як комiсiя вже закрилась? От i нашукав посади! Червоний вiд сорому й хвилювання, вiн зайшов у кiмнату комiсiï — нi, вона була ще на мiсцi, його записали пiд числом сто двадцять три.
Через чотири години Степан пройшов приймальну комiсiю i дiстав призначення на iспит пiслязавтра. Голодний i розчарований, вiн мляво простував додому. Вiн прекрасно розумiв, що приймальна комiсiя потрiбна й що за один день не можна переiспитувати всiх п'ятсот командированих до Вишу. Але логiчнi мiркування не збуджували в ньому найменшого спiвчуття. Вiн починав розумiти, що розпорядок гарний тiльки тодi, коли його сам до себе з доброï волi прикладаєш, i що це рiч дуже прикра, коли його прикладають до тебе iншi. Вiн був притомлений, порожнiй завтрашнiй день лякав його.
Зiйшовши на Подiл, вiн звернув до Днiпра скупатися, як i намислив уранцi. Дорогою купив коробок сiрникiв i, хоч як йому хотiлось закурити, боявся, щоб не знудило. Вiн передусiм скупається, потiм перекусить, а вже потiм можна буде поласувати цигаркою. Проте скупатись йому не пощастило — це можна було робити тiльки на пляжi, тобто перевiзшись з берега на острiв. Це коштувало п'ять копiйок човном звичайним i десять моторним. Двi копiйки сiрники плюс п'ять — сiм копiйок. Такi витрати не були йому в спромозi, бо, крiм сподiванок, може, нiчого не вартих, вiн мав тiльки червiнець на всi злиднi й пригоди, що могли його в мiстi спiткати. А може, й додому, на село, доведеться вертати — треба грошей на проïзд. Вiн тупо переконував себе, що це конче варто мати на увазi.
Спочатку йому спала думка пiти далеко берегом за мiсто, скупатись на вiдлюддi й вернутись до своєï комiрчини аж увечерi. Але тiло йому млiло, голод нагонив на м'язи страшенну милость, i вiн вирiшив тiльки вмитись. Скинувши кашкета й розстебнувши комiр, Степан, боязко озираючись, умочив руки в воду й здригнувся — така слизька й вiдразна була йому вода. Проте вiн присилував себе вмитися, витерся масною хусткою й поволi пiшов на свiй Нижнiй Вал.
В комiрцi все стояло так, як вiн покинув. Хлопець через силу ковтнув пару яєчок i хапливо скрутив цигарку. Але й курити вiн не мiг — сухiсть у ротi й гидкi спазми примусили його кинути цигарку й розтоптати ïï чоботом. Геть спустошений, вiн скинув френча, застелив ним верстат i витягся всiм тiлом на дошках, звiсивши ноги. Навiть не силкуючись про щось думати, байдуже дивився на присмерки у вiконцi. Той самий комин вистилав димом посiрiле небо.
III
Другого дня по обiдi Степан вирядився до Левка. Ще вчора йому неприємно було б здибати когось iз знайомих, але сьогоднi уже хотiлось когось побачити, з кимсь погомонiти. Зранку хлопець, узявши трохи хлiба, сала, випадковi картоплини й крупи, помандрував берегом геть за мiсто. Зайшов дуже далеко, може, верстви за три вiд пристанi, шукаючи мiсцини, де б, зрештою, не було людей. Кiлька разiв вiн збирався вже отаборитись, але знову несподiвано натрапляв на рибалку чи перекупку, що чекала перевозу. Важко було тут розминутись iз ближнiми, але Степан терпляче йшов уперед, лишаючи мiсто за виступами колiнкуватого берега.
Кiнець кiнцем прийшов до невеличкоï затоки мiж кручами, де було затишно й вiдлюдно. Тут вiн розбуявся, скинув френча, зрiзав двi грубенькi лозини й улаштував свiй казанок. Назбиравши сухоï трави, розпалив огонь пiд казанком, перемив крупу, почистив картоплю й накришив сала. Каша варилась. Сам Степан, забезпечивши полум'я, роздягся й лiг на березi пiд теплим ранковим сонцем. Здалеку що чверть години дзвонили на Лаврi куранти, i цей дзвiн разом з плюскотом води нагонив на хлопця спокiй i смуток.
Потiм зненацька схопився й плигнув у воду, плавав, перекидався, пiрнав, скрикуючи вiд насолоди. Пiсля, не вдягаючись, з дикою жадобою взявся до своєï кашi. Вона вже загусла й булькотiла. Вiн хапливо ловив шпичкою шматки картоплi та кришеники сала й ковтав ïх, не жуючи. Потiм, не маючи ложки, щиро вмочав скиби хлiба в густу гречану масу й невтомно пожирав ïх. В одну мить казаночок уже спорожнено й ретельно вимазано зсередини до останньоï крупини. I сам ïдець лежав поруч на своєму френчi, прикрившись бiлизною. Спека важко стуляла йому повiки. Вiн заснув, не встигши навiть закурити.
Прокинувся Степан так само непомiтно. Нечутно над його головою вирiзнилась блакить, i дрiж, нiби вийшовши з води, прокотилась йому по тiлi. Вiн лежав уже в затiнку горба, за який звернуло сонце. Холодок розбудив його. Вiн пiдвiвся, протер очi й тупо почав одягатись. Недоречний сон лишив по собi каламуть у думках i обважнiлiсть у м'язах.
Потiм хлопець сiв на березi пiд сонцем, що звернуло вже з полудня. I тут, у яснiй тишi останнiх лiтнiх днiв, його огорнуло болiсне почуття самотностi. Вiн не знав нi походження його, нi точноï назви. Але кожна думка тягла йому за собою липку вагу i спинялась, зрештою, подолана й порожня. Таке смоктуще зневiлля вiн переживав уперше, i воно вiйнуло йому в душу темним передчуттям загину. Його очi стелились за водою туди, де вiн рiс, боровся й бажав. Пiскуватi береги, що тяглися перед ним, безлюддя i теплi вiтри, нагадуючи спокiй села, додавали йому туги. Бо за горбом вiн почував мiсто i себе — одне з безлiчi непомiтних тiлець серед каменю й розпорядку. На порозi жаданого бачив себе вигнанцем, що покинув на рiднiй землi весну й квiтучi поля.
Вiдразу вiн згадав про Надiйку. Так, нiби спогад про неï затаïвся був у ньому i, раптом розцвiв у пристрасних поривах його самотини. Вона, нiби жартуючи, сховалась вiд нього i тепер вийшла з похоронку, запашна й смiючи. Колишнiй дотик ïï руки живущим огнем проймав йому кров. Вiн згадував ïхню зустрiч на пароплавi, ïï слова i шукав у них бажаноï запоруки. Кожен погляд i усмiх ïï осявав тепер йому душу, торуючи в нiй плутанi стежки кохання.
— Ви такий знаючий! Ви одержите стипендiю!
Так, так! Вiн здiбний i мiцний. Вiн умiє бути упертим. Там, де перешкоди не збити натиском плеча, там точитиме ïï шашелем. Днi, мiсяцi й роки! Хай тiльки вона схилиться до нього — вони вдвох переможцями ввiйдуть у браму мiста!
— Надiйка, — шепотiв вiн.
Саме iм'я ïï було надiєю, i вiн повторював його, як символ перемоги.
Хлопець швидко вертав додому, обнятий єдиною думкою про свою раптову коханку. Вона стерла йому всi турботи, як справжня чарiвниця, бо стала найважливiшим, що треба здобути. Бажання побачити ïï було таке пристрасне, що вiн збирався до неï зразу ж пiти.
Вдома, коли трусив свого френча й начищав попльованою торбинкою чоботи, його почало обiймати вагання. Тому правда, що Надiйка була люба з ним на пароплавi й запрошувала приходити. Але ж вона була дуже весела — чи не знак це того, що в неï вже єсть коханий? Вiн швидко спростував цю страшну думку — адже ж Надiйка, як i вiн, вперше в цьому мiстi. А може, за цi два вечори, побувши тут, вона здибала когось i покохала? Що кохання повстає вмить, вiн сам був тому дiзнавець. Зрештою, може, вiн i подобався ïй, але тепер, безпритульний, чим вiн мiг ïï чуття змiцнити? Ось прийде вiн до неï, жалюгiдний селюк серед галасливого мiста... I що скаже, що вiн принесе? Вiн хоче опертися на неï, а жiнки самi прагнуть опори.
Степан довго розважав, сидячи на лавi, i вирiшив пiти тiльки по тому, як складе iспит. Вiн прийде до коханоï студентом, а не сiльським хлопчаком, i скаже: ось що я змiг i я вартий! Вiн заспокоïвся, але вдома вже сидiти не мiг, — тому зiбрався навiдати Левка.
На щастя, застав його вдома. Перше, що вразило хлопця, — це абсолютний порядок в убогiй студентовiй хатi. Обстава ïï зовсiм не була пишна — невеличка мальована скриня, простий стiл, розкладне лiжко, два стiльцi й саморобна етажерка на стiнi. Але стiл був накритий сiрим чистим папером, книжки лежали на ньому рiвними купками, скриня застелена червоно-чорною картатою плахтою, вiкно вквiтчане мереженим рушником, i постеля до ладу прибрана. Над нею висiла найбiльша i найцiннiша прикраса, гордiсть господарева — дубельтiвка й шкiряна набiйниця. Дбайлива рука, затишок i спокiй почувались у стрункiй лiнiï портретiв на стiнi, теж уквiтчаних рушниками — Шевченко, Франко i Ленiн. Заздрiсть i турбота огорнули хлопця, коли вiн побачив це охайне житло.
Сам господар у натiльнiй сорочцi працював коло столу над книжкою, але гостя привiтав щиро, посадив його на стiльця й почав розпитувати, як той улаштувався на нових мiсцях. I Степан не мiг побороти свого сорому. Вiн коротко вiдповiв, що тим часом влаштувався добре, живе у гулящiй влiтку кiмнатi, де восени має оселитися якийсь хазяйський родич; що жалiтися йому зараз нема на що, а ось вiн дiстане стипендiю й перебереться, мабуть, у будинок КУБУЧу, коли зробиться справжнiм студентом. Iспит завтра, i вiн його зовсiм не боïться. Крiм того, має певний революцiйний стаж.
— А ви ж як? Хата у вас добра... — несмiливо спитав Степан, перейнявшись глибокою пошаною до Левка, навiть на ви його величаючи.
Левко посмiхнувся. Вистраждана ця хата! Пiвтора року тому вiн дiстав ïï за ордером, i хазяï зустрiли його, як того звiра. Не давали води, вбиральню замикали. Двоє тут стареньких — з учителiв. Вiн латинську викладав колись по гiмназiях, а тепер ïï скоротили, в архiвi служить за три червiнцi. А потiм помалу обзнайомились, i тепер — друзяки. Чай разом п'ють, i коли зварити треба що, теж можна. Хорошi люди, хоч i старосвiтськi.
— Та зараз побачиш ïх, — сказав вiн. — Ось чай будемо пити.
Степан почав одмовлятися — вiн же не голодний! — та студент не слухав його, поволi надiв сорочку i, не пiдперезуючись, виплив iз кiмнати.
— Ну от! Якраз чай єсть... Ходiмо, — вдоволено проголосив вiн, i потяг за руку знiяковiлого Степана, хоч той тiльки зовнi вдавав проханого, сам глибоко жадаючи подивитись на мiських людей i спiзнатися з ними. Левко не мiг заступати ïх перед хлопцем, бо, як i вiн сам, мусив зрештою вернутися на село, побувши в мiстi, хоч i не випадковим, але тимчасовим подорожником. I трохи соромлячись за себе, наперед збираючись бiльше придивлятись, нiж говорити, хлопець, уступив до помешкання справжньоï мiськоï людини, ще й колишнього гiмназiального вчителя.
Кiмната його являла дивний збiг найрiзноманiтнiших речей, що, нiби рушивши з рiзних покоïв, зсунулись сюди вiд жаху й тут закам'янiли. А як ïм абсолютно бракувало мiсця, то стояли вони чудною юрбою попiд стiнами й просто серед хати. Широке двоспальне лiжко визирало краєм з-пiд куцоï ширми, впираючись головами в шафу на книжки, де замiсть колишнього скла сумно темнiв брунатний кордон. Поруч шафи, одбираючи ïй змогу вiльно вiдчинятись, стояв великий горорiзьблений буфет, прихилившись верхiвкою до стiни, що без неï вiн втратив би рiвновагу. Далi пiд вiкном праворуч , тулялась повна нот етажерка, хоч пiано в хатi не було. Косяком до вiкна, трохи заслоняючи його своïм краєм, пишалась струнка дзеркальна шафа на одежу — єдина рiч, що зберегла свою незайманiсть i чистоту. Симетрично до грандiозного лiжка навпроти височiв потертий турецький диван, а на його широкiй спинцi, що кiнчалась угорi довгастою дерев'яною площинкою, самотньо пiдносив до стелi свiй рупор грамофон, оточений з бокiв рiвними купками платiвок.
Коло самих дверей у кутку чорнiла буржуйка — бляшана пiчка, що мала завданням огрiвати взимку кiмнату, а влiтку на нiй варимо страву. Широка, пiдчеплена до стелi труба тяглася вiд неï просто до пiвкiмнати, далi круто звертала й зникала в стiнi над книжковою шафою. Кiмната була велика, але звужена навалою речей, що давали посерединi тiльки мiсцину на маленький ломберний столик, який правив тепер за ïдальню i здавався крихiтним проти своïх велетенських сусiдiв. На ньому й був сервований чай — синiй кiптявий чайник, чотири чашки, цукор у мисочцi й кiлька шматкiв хлiба на тарiлцi.
Левко познайомив його з господарями. Андрiй Венедович був бадьорий дiдок, геть оброслий на обличчi сивиною. В його рухах i поклонах була врочистiсть i самоповага. А дружинi його бракувало зубiв, тому привiтальних слiв ïï Степан не розчув. Ця згорблена жiнка з висохлим обличчям та тремтячими руками запросила своєю незрозумiлою мовою сiдати й почала обережно розливати чай.
Андрiй Венедович похвалив Степана за його намiр учитись, але висловив незадоволення з теперiшньоï навчальноï системи i з того, що вiд освiтнiх справ усунено старих, досвiдчених педагогiв. Потiм раптом спитав хлопця:
— А ви знаєте латинську мову?
Степан, що трохи мулько себе мав, потрапивши пiд виключну увагу господаря, тепер геть почервонiв. Вiн щиро признався, що про латинську мову знає, що вона була, а ïï самоï не вчив, бо тепер непотрiбно. Останнє слово прикро вплинуло на Андрiя Венедовича. Латинська мова непотрiбна! Так хай же знає молодий студент, що тiльки класика врятує свiт вiд сучасного обскурантизму, як була врятувала вiд релiгiйного! Тiльки вернувшись до неï, людськiсть знову вiдродиться до ясного свiтосприймання, до цiлостi натури й творчого пориву.
Голос колишнього вчителя пiднiсся й забринiв пристрастю. Розпалюючись бiльше дедалi, Андрiй Венедович засипав Степана iменами й поговiрками, яких змiсту й ваги той зовсiм не розумiв. Вiн промовляв про золотий вiк Августа, про римський генiй, що скорив свiт i горить у темрявi сучасностi ясною зiркою порятунку. Про християнство, що зрадницьки пожерло Рим, але й само було переможене вiд нього в Ренесансi. Про свого улюбленого Луцiя Аннея Сенеку, виховника Неронового, гнаного пiдступами й iнтригами незрiвнянного фiлософа, засудженого на страту й померлого вiд власноï руки, перетявши вену, як i личить мудрецевi; про його трагедiï, єдинi, що дiйшли до нас вiд римлян, про його Dialogi, з яких De Providentia вiн мiг цитувати напам'ять. I Сенецi, що поєднав у найвищiй синтезi стоïцизм з епiкуреïзмом, цьому генiєвi римського генiя, закидають спiлкування з апостолом Павлом, обмеженим адептом в'язничноï релiгiï, що завалила Рим!
В кiмнатi вечорiло, i в присмерках голос учителя бринiв справдi пророче. Вiн звертався раз у раз до Степана, i того мимоволi жах проймав. Але побачивши, що Левко спокiйно споживає собi чай, вiн збадьорився й випив свою склянку, не зважаючи вже на проречистiсть господаря. Господиня ж сидiла непомiтно, мало не зникаючи вузькими плечима за череватим чайником.
— Я старий, але бадьорий, — виголошував дiд. — Менi не страшно смертi. Бо дух мiй класично ясний i спокiйний...
У Левковiй кiмнатi Степан сказав:
— Ну й дiд же... дебелий!
— Вiн трохи психiчний з тiєю мовою, — вiдповiв студент, — а чоловiк з нього добрячий. I допомогти може — розумний дiд, усе знає.
Уже на вiдходi Степан спитав:
— Ну, а мова латинська, хiба вона кому потрiбна?
— Дiдьковi вона потрiбна, — засмiявся Левко. — Сказано про неï — мертва мова.
Вiн провiв товариша аж на сходи, кликав його заходити, коли схоче, — за дiлом або й так.
Степан навiдався до Надiйки, яка приваблювала його все бiльше й бiльше. Нарештi блискуче склав екзамени, отримав стипендiю — студент. Треба було шукати житло. Прийшов господар i сказав, що Степан може залишитися в них, спати на кухнi й мати обiд, якщо доглядатиме за коровами, носитиме воду й допомагатиме хазяйцi по господарству. Хлопець iз радiстю залишився. Тепер на зекономлену стипендiю вiн зможе купити собi пристойний одяг.
Блукаючи вулицями, Степан Радченко думав, що вiн, як i Левко, одержить у мiстi освiту, стане культурною людиною i повернеться на село, привезе туди нове життя. А мiсто й городяни — це так, старий порох, який треба стерти. Раптом хлопець озирнувся й побачив мiсто вночi, що сяяло вогнями, перекочувалося людськими хвилями, гукало голосом вiзникiв i гудками авто. Увесь гарно вдягнений натовп здався йому безглуздiше i нiкчемним.
Надiйка жила на квартирi з подругами. Там збиралася компанiя. Один iз юнакiв запропонував пiти всiм разом на лiтературну вечiрку.
Письменники читали зi сцени своï твори, ïм аплодували, ïх хвалили, а Степан iз заздрiстю думав, що й вiн би хотiв бути автором, чути оплески й вiтання на свою адресу.
I вирiшив, що напише про свою бритву. Як вiн, перебуваючи у складi невеликого загону повстанцiв, потрапив у полон до денiкiнцiв, як вiдкупився у черкеса бритвою, як потiм той солдат був убитий i Степан знову забрав свою бритву. Долю своєï бритви вiн пiднiс до iсторiï громадянськоï вiйни, зробив ïх символом виборюваноï влади. Потiм повинен був ще вишити блискучими нитками, при-г брати в тiло й дух, щоб надати життя своïй iдеï. Оповiдання закiнчене. Треба пiдписати його. Прiзвище в нього нiчого, а от iм'я — грубувате. Може, краще буде не Степан, а Стефан? Так i вирiшив. Понiс свiй твiр знаменитому критиковi, виступ якого чув на лiтературному вечорi, але той не захотiв iз ним навiть розмовляти. Степан був принижений i знищений. Безцiльно блукав вулицями, зайшов до Надiйки. Та радiсно зустрiла його, пiшли в парк. Похмурий i розлючений, вiн грубо взяв дiвчину за руку, та розплакалася. Тодi Степан сказав, що вiн iде назовсiм.
Потiм довго мучився, потiм зухвало подумав, що, мовляв, не вiн, так другий. I був ображений, нiби Надiйка була винною, що його любов до неï виявилася фальшивкою.
Степан познайомився iз сином господарiв Максимом, який виявився культурною, освiченою й розчарованою в коханнi людиною. Радченко пiшов до iнституту й iз запалом кинувся до науки. Багато в дечому вiн був уже на голову вищий вiд однокурсникiв. Писав ще оповiдання. Якось похвалився земляковi Борису, який учився в iнститутi на вiддiленнi цукровоï промисловостi. Той порадив послати твори до журналiв, що вiн i зробив.
Уночi до Степана стала приходити господиня дому Тамара. Розповiдала про своє нещасливе подружнє життя. Син якось дiзнався, назвав Радченка нiчним злодiєм. Хлопцi побилися, i Максим зовсiм пiшов з дому.
Степан добре засвоïв математичнi науки, а от з украïнською мовою було важкувато. Тодi вiн засiв за пiдручники й швидко все надолужив. Професор, який приймав екзамен, був здивований i задоволений. Дiзнавшись, що студент має матерiальну скруту, порадив пiти працювати — викладати на курсах украïнськоï мови (ïх багато вiдкрилося для держслужбовцiв у перiод украïнiзацiï), i дав листа з рекомендацiєю до голови лекторського бюро. Степану дали роботу, але зауважили, що в лектора має бути вiдповiдний одяг. Тепер, коли змiцнiв його бюджет, вiн подумав, що досить йому займатися коровами й дровами. Купив собi новiй i одяг, старий спалив i пiшов вiд своєï мусiньки в кiмнатку, яку запропонував Борис.
На курсах Степан познайомився з попереднiм лектором. Ним виявився поет Вигорський, якого вiн бачив на лiтвечiрцi. З того часу вони потоваришували.
Частина II
Позбувшись злиднiв, Степан продовжував жити просто — ходив купатися на Днiпро, вранцi пив молоко, обiдав у нархарчi (закладi народного харчування), увечерi перекушував так само без великих розкошiв. Склав собi жорсткий розпорядок дняй зайнявся вивченням лiтератури. Потiм упорядковував своï знання, розкладаючи в головi по поличках, як колись книжки у сiльбудiвськiй книгозбiрнi. Взявся вчити також англiйську та французьку мови. Увечерi робив вправи за системою лiкаря Анохi на й вiдчував стрункiсть своïх думок та епiкурейську радiсть.
Одного разу Степановi прийшов лист вiд Вигорського, який мандрував Украïною Той повiдомив, що послав його оповiдання в журнали. Степан схопився, вискочив на вулицю й купив у кiоску журнали. Там були надрукованi твори, пiдписанi його iм'ям.
Вiдчув щастя. Вiн — письменник! Пiшов у кафе, на концерт, купив купу лотерейних квиткiв, але нiчого не виграв, тiльки зiбрав бiля себе натовп здивованоï публiки. Раптом вихопилася якась дiвчина, взяла квиток, виграла дитячу соску й пiд радiсний гук та оплески юрби вручила ïï Степановi. Так вiн познайомився iз Зоською.
Фортуна йому посмiхалася. З харкiвського журналу прийшов йому гонорар i за прошення писати ще. Дiвчина Зоська, непередбачувана, дивна та невгамовна, подобалася йому все бiльше. Вiн приходив до неï часто, дарував квiти, цукерки, водив у кiно й театри й урештi-решт домiгся ïï прихильностi. Якось в одному ресторанi Степан зустрiв сина своєï колишньоï господинi Максима. Iз скромного хлопця вiн перетворився на завзятого пияку й розпусника.
Зайшовши до редакцiï журналу за гонораром, Степан побачив, як там проводять дискусiï молодi лiтератори. Незабаром i вiн прилучився до них, але поки що слухав, скромно вiдмовчувався.
Навчання в iнститутi вiн покинув. Набрав годин лекцiй на курсах, з тривогою очiкував вiдповiдi з журналiв, куди послав своï оповiдання. А ïï все не було. Аж ось прийшло повiдомлення, що його вбiрка до друку ухвалена, гонорару пропонується 350 карбованцiв!
У лiтературних колах спочатку Степана просто терпiли, трохи згодом звикли, потiм вiн симпатiï деякоï набув своєю лагiднiстю i, заходячи, мiг уже почути приязний вигук: А, от i Радченко!
Якось до Степана прийшов Борис, сказав, що одружився з гарною дiвчиною. З його опису Степан зрозумiв, що то була Надiйка. Хлопцевi чомусь стало прикро. Гидким злочином уявлялось йому обернути блакитнооку Надiйку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пiсного добробуту молодого мiщанина.
Незабаром вийшла збiрка оповiдань Стефана Радченка. А тут звiльнилася посада секретаря в журналi. Кожна група висувала свого, пройшла цiла баталiя. Як вихiд, взяли Радченка — нейтральну особу, котра подавала надiю на себе впливати.
Степан з усiєю енергiєю кинувся до роботи. Наводив лад у редакцiйному господарствi, читав листи, рукописи, наглядав за друкарнею, приймав вiдвiдувачiв. Новий секретар був з усiма незмiнно й спокiйно ввiчливий. Вiн був певний в обiцянках, точний у словах, прекрасно розумiв, що кому можна й треба сказати в лiтературнiй, завжди важкiй атмосферi, силкуючись в мiру змоги бути добрим вентилятором.
Степановi захотiлося бiльш затишноï кiмнати. Роботи в нього додалося, коли обрали до культкомiсiï мiсцевкому. Все важче було викроювати час для побачень iз Зоською. Якось у поривi почуттiв, коли вони зустрiлися на квартирi у подруги, Степан запропонував Зосьцi вийти за нього замiж. Та погодилася. Удома уявив, що хтось постiйно буде зазiхати на його час, увагу, думки, що романтика перетвориться в прозу, дитяче вередування й сварки. Почав картати себе за дурiсть i вирiшив порвати iз Зоською. На вечiрцi в подруги вiн прямо сказав ïй про це, але не пiшов, а став одверто й зухвало залицятися до iнших жiнок, познайомився з красунею, актрисою з Харкова Ритою, що приïхала до батькiв.
У Степана зародилася думка написати великий твiр про людей. Вiн уже уявляв собi той твiр, бачив його струнку будову, чув голоси людей. Сiв, iз легкiстю написав перший роздiл. Але далi, скiльки себе не змушував, нiчого не виходило. Не писалося. Молодого автора охопив розпач. Минали днi за днями, а справа не рухалася. Степановi захотiлося побачити Зоську, перепросити ïï, помиритися з нею.
Коли вiн пiшов до дiвчини, то сусiдка сказала, що Зоська отруïлася й померла. Хлопця охопив жах.
Прийшов комiсiонер i повiдомив, що знайшов для Степана квартиру таку, як той хотiв. Степан хотiв вiдмовитися, пiшов аби куди, аби не сам. Кiмната в семиповерховому будинку з лiфтом виявилася чудовою. Молодий письменник переïхав туди, обставив меблями, як хотiв, але все там здавалося йому чужим. Нудьга його не кидала. Якось зустрiв односельця Левка. Той вивчився i тепер ïхав працювати на Херсонщину, говорячи, що тут, у мiстi, йому все чуже — i люди, i життя! Згадав про степ. Радченковi теж пригадалися степ i село, i вiн вирiшив, що i йому треба ïхати звiдси.
Потiм захотiв розшукати Надiйку, побачитися з нею. Пригадав адресу, яку казав йому Борис, i пiшов. Надiйку вiн ледь упiзнав. Це була жiнка, що розмовляла з ним прикро, певно, погордо, ïï розповнiла фiгура вказувала на те, що Надiйка чекала дитину. З тяжким серцем i гнiвом Степан вийшов iз дому, питаючи себе, навiщо вiн приходив сюди, до цiєï мiщанки. Потiм заспокоïвся, пiшов по вулицi. I раптом зустрiв свою знайому, красуню Риту. Йому здалося це щастям i розрадою. Коли розсталися, пообiцявши один одному зустрiтися завтра, юнак побiг по сходах, не чекаючи лiфта, у квартиру, вiдчинив вiкно й послав мiстовi, що прослалося внизу, свiй поцiлунок. Сiв за стiл i став писати свою повiсть про людей.
У романi Мiсто В. Пiдмогильний висвiтлює тему маргiнальностi. Образ молодого письменника Степана подається е єдностi бiологiчного, духовного i соцiального. Душа головного героя — арена боротьби добра i зла, моральностi та аморальностi. Героï роману пiдкоряють мiсто, але й мiсто пiдкоряє ïх.

Метки

Мiсто, ВАЛЕР'ЯН ПIДМОГИЛЬНИЙ, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
Раздел вышеUp
НачалоTop
КонецDown
Запомнить+Marker
ВосстановитьMarker
Забыть-Marker
РекламаAdv
Font

Сказать спасибо Укоротить ссылку Нашли ошибку?

Дочитать позже / поделиться

   

Архив комментариев

См. также