КГБ: Киевская городская библиотека URL: http://lib.misto.kiev.ua/SU/UKRAINA/KARPENKO_KARIJ/haziain.dhtml Iван Карпенко-Карий. Хазяїн ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Комедiя в 4 дiях ДIЄВI ЛЮДЕ Терентiй Гаврилович Пузир_ - хазяїн, мiльйонер. Марiя Iвановна_- ного жiнка. Соня_ - їх дочка. Феноген_права рука хазяїна. Маюфес_ - фактор. Павлина_кравчиха з города. Зеленський, Лiхтаренко _- економи Куртц_ - шахмейстер. Петро Петрович Золотницький_ - родовитий багатий пан. Калинович _- учитель гiмназiї. Зозуля_ - помiчник Лiхтаренкiв. Лiкар._ Харитон_розсильний. Петро._ Дем'ян._ Дiвчина._ Юрба робiтникiв_. ДIЯ ПЕРША Кабiнет. ЯВА 1 Феноген_ (входить_ з бокових дверей з халатом в руках. Говоре в другi дверi)._ Петруша! Скажи хазяйцi, що халат у мене... З середнiх дверей виходе Маюфес._ А, це ви, Григорiй Моисеевич? Заходьте! ЯВА II Феноген _i Маюфес._ Маюфес._ Доброго здоров'я, Феноген Петрович! Феноген._ Здоровенькi були. Що це ви нас вiдцурались? Давненько я вас не бачив. Маюфес._ Дiла, дiла, дiла! Феноген._ Загрiбаєте грошики! Маюфес._ Ет, поки заробиш грош, пiдошви побйош! Феноген._ Ну, не гнiвiть бога! Домик чудовий купили! Маюфес._ За стiлько лiт - другiї купили не домики, а палати! Феноген._ Мало чого... Е-хе-хе!.. От гляньте! Маюфес._ Халат, ну? Феноген._ Халат мiлiонера! Бачите, як багатiють. Ще отакий є кожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а вiд цього халата i вiд кожуха, повiрите, смердить! .Он як люде багатiють: учiться! Маюфес._ Ето што-нiбудь особенного!.. Феноген._ Ну й оказiя ж нам була через цей кожух. Подумайте: швейцар не пускав Терентiя Гавриловича у земський банк! Маюфес._ Ну, не пускав, а як пiзнав, зараз пустив... Терентiя Гавриловича i в рогожi пiзнають! Феноген._ А так... Слухайте, Григорiй Моисеевич, чи нема у вас на прикметi земельки? Маюфес._ Для вас? Феноген._ Еге. Постарiв, треба на свiй хлiб. Маюфес._ Пора, пора самому хазяїном буть, хоч вам i тут добре. Феноген._ Грiх скаржитись! Та тiльки то моя бiда, що перше я купував, продавав i мав добрi куртажi, варт було побиватись; а тепер держить при собi. Коли-не-коли перепаде свiжа копiйка! Так пошукайте для мене десятин п'ятсот. Маюфес._ Кругленький шматочок! Постараюсь. А тепер проведiть мене до Терентiя Гавриловича. Феноген._ Ходiм! Тiлько шукайте землю поближче до вокзала... Маюфес._ Што-нiбудь особенного... Зеленський (з дверей)._ Феноген Петрович, можна? Феноген._ Заходьте, я зараз! (Вийшов з Маюфєсом.)_ ЯВА III Зеленський, а потiм Феноген._ Зеленський._ От i шапкуй перед хлопом! Не можна iнакше: силу має, а може, сам i нацьковує, аби зiрвать, - треба загодить! Входе Феноген._ Феноген._ А що скажете? Кажiть скорiще, бо незабаром сюди хазяйка вийдуть. Зеленський._ Терентiй Гаврилович гнiв на мене має, i я боюсь, щоб мене не перевели в Чагарник на мiсто Лiхтаренка; а там менше жалування, у мене сiм'я... замовте словечко... (Виймає громi.)_ Феноген._ Та що ж я можу... Знаєте, який наш хазяїн, часом щоб не подумав, що ви мене пiдкупили, у нього честь - перше всього! Зеленський._ Дурно нiхто нiчого не робе: ви для мене, я для вас. (Дає грошi.)_ Замовте добре словечко, ви найближчий до хазяїна чоловiк. Феноген._ Та я попробую... Тiлько хто його знає, як... (Бере грошi.)_ Це ви менi позичаєте... А якщо нiчого корисного не вийде - я вiддам. Зеленський._ Ваше слово все переборе. Нехай i в Чагарник переводять, та хоч би жалування не поменшили... Я крадькома сюди, а тепер в контору. (Вийшов.)_ ЯВА IV Феноген (сам, лiчить грошi)._ Двадцять п'ять! Якби не давали, то я б i не брав. А коли дають - бери! I сам хазяїн наш всiх научає: з усього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлося тягнуть - тягни! Так вiн робив i так робить вiд юних лiт, а тепер має мiлiони! Чом же менi не тягнуть, щоб i самому стать хазяїном. Та я й не тягну-дають. Тут i грiха немає!.. Голос Пузиря: _"Феноген, давай халат". (У дверi.)_ Ще не зашили, зараз принесу. ЯВА V Феноген, Марiя Iвановна. Соня i Кравчиха._ Феноген._ Нате, та скорiще латайте, бо вже кричали, щоб подавать халат; а я пiду до них, скажу, що ви взяли позашивать дiрки. (Вийшов.)_ Марiя Iвановна._ Ну лиш, приймаймось разом. Ось дiрка. Ти, Соню, тут латочку наклади; а ось порвалось - тут я зашию; ви ж здiймайте тим часом мiрку. Всi принялись за роботу. Хоч ти що хоч говори - не хоче купить нового, так оце я грошей крадькома наскладала, i ми йому такий халат справимо, що вiн i сам ним любоватиметься! Бачите, через два мiсяцi рiвно будуть iменини Терентiя Гавриловича, треба, щоб халат поспiв якраз на iменини. Я не можу йому вiд себе подарувать, бо буде страшенно гнiватись, що такий розход зробила, та ще й грошi брала крадькома. Халат, голубочко, 'буде дуже дорогий! Пятнадцять аршин лiонського бархату, по дев'ять рублiв аршин, i двадцять аршин шовку по три рублi, шнур товстий шовковий, чистого шовку, з китицями, -тридцять рублiв, вам за роботу п'ятдесят рублiв - всього двiстi сiмдесят п'ять рублiв. Це вже Сонi так захотiлось. Вещ цiнна i хоч кому кинеться у вiчi, а ви запросите тiлько п'ятдесят рублiв. Розумiєте? Терентiй Гаврилович як побачить, що -таку дорогу вещ можна купить задешево, сказать, за безцiнь, - зараз i купить! Так от ми й дiждемось, хоч хитрощами, що цей халат вiн скине i буде носить такий, що хоч куди - не сором! Ви ж, голубочко, настьогайте пiдкладку густо-густо узорами; на полах вишийте в гладь буряки з розкiшним бадиллям, а на бортах вишийте барана i овечку. Та зробiть так, щоб вiн зразу побачив, що вещ дорога, а продається дешево! Розумiєте? Кравчиха._ Ох, матiнко моя Мар'я Iвановна, це то все розумiю, тiлько навряд чи поспiю таку дорогу вещ скiнчить за два мiсяцi: робота велика, вишивка копотка, та ще, знаєте, зразок овечки i барана у мене є на подушцi, а бурякiв нема. Марiя Iвановна._ Я вам дам i узори. А щоб поспiшить з роботою - вiзьмiть помiшницю: я ж i грошi платю не малi - п'ятдесят рублiв! Кравчиха_. Та вже i день i нiч будемо удвох з дочкою стьогать i вишивать, тiлько прибавите п'ять рубликiв. Марiя Iвановна._ Як гарно зробите, то й десять дам. Входе Феноген._ Феноген._ Готово? Марiя Iвановна._ Готово. Феноген._ Давайте, бо гнiваються. Там якийсь чоловiк з важним дiлом. (Взяв халат i пiшов.)_ Марiя Iвановна._ Ну, iдiть же, голубочко, я дам матерiал i узори. Кравчиха вийшла. Соня._ Мамо! А по-мойому, вiвцi i буряки вишивать не годиться - це буде смiшно... Краще на полах i на борту квiтки та гарнi мережки, фрески, у мене є узори. Марiя Iвановна._ Нi, Соню, квiтки - то инча рiч, то для молодого, а вiвцi i буряки татовi, як хазяїновi, будуть приятнiще. Я вже тата добре знаю, ходiм! Соня._ Як хочете, а я б не раїла, бо буде смiшно... Iдуть. Мамо! Як ви думаєте, чи не сказать би татовi про предложенiє Iвана Миколайовича? Марiя Iвановна._ Нi, дочко. Нехай на iменини приїде i сам скаже. Iван Миколайович- учитель гiмназiї, чоловiк розумний, то зумiє з татком побалакать, а я тим часом попробую випитать. Пiшли. ЯВА VI З других бокових дверей виходе Пузир, Маюфес_ i Феноген._ Пузир._ Феноген, не знаєш, зiбрались економи в конторi? Феноген._ Одного Зеленського бачив. Ох, усердний чоловiк, з коня не злазить. Пузир._ Якщо зiбрались - клич! Феноген вийшов. (До Маюфеса.)_ Сiдайте. Мовчать Трудне дiло ваше... трудне. У мене своїх овець сорок тисяч, боюся, що пашi не стане. Маюфес._ Де ж таки! Оце сказали: пашi не стане!.. Торiк, як я купив у вас для одного нiмця валахiв, - пам'ятаєте? - то для прийомки три днi їхали вашою землею... їхали ми цiлий день. "Чия земля?" - питаємо. "Терентiя Гавриловича Пузиря". На другий день знову питаємо: "Чия земля?" - "Терентiя Гавриловича". I тiлько на третiй день, надвечiр, почалась земля Гаврила Афанасьевича Чобота. Ха-ха! Княжество! Цiле княжество. Нiмець, що зо мною їхав, дивувався, хитав головою, цмокав губами, а на третiй день, смiючись, сказав: "У цього хазяїна бiльше землi, нiж у нашiм герцогствi". Єй-богу, так i сказав. Хе-хе-хе! Та щоб на таких степах не можна було випасти ще дванадцять тисяч овець? Пузир_. Та воно можна! А тiлько я вам скажу, що, крiм всього прочего, дiло ваше опасне... Я, знаєте, опасаюсь, щоб не було якої бiди. Маюфес._ Помилуйте, чого бояться? Нiчого боятись! Не такi голови це дiло обмiркували, щоб можна було боятись.' Пузи_р_. Так то так! А тiлько, знаєте, несостоятельнiсть на три милiйона, та ще обмiркована несостоятельнiсть, - рiдко кiнчається благополучно!.. Щоб, бува, Петро не вскочив у злоснi. А тут i я помагаю, переховую! Маюфес._ Що ви? Сохрани бог! Не такi люде ведуть i вестимуть дiло,.. Петру Тимофеевичу помагають значнi адвокати i самi найбагатчi купцi та хазяїни. Я вже був у чотирьох - всi згодились: хто манухвактуру-прийме, хто гурти, хто кiнський завод, а з парового млина i винокурнi горiлку i борошно розвезем скрiзь, постройки ж - дiло рук чоловiчих... хе-хе-хе! Ще й страхову премiю вiзьмем. Не бiйтесь, ми хапатись не будемо, а помалу, помалу все iмiнiє зтаїть тихо, як вiск на вогнi... Пузир._ Опасне дiло... А почому Петро Тимофiєвич думає заплатить кредиторам, не чули? Маюфес._ Копiйок по десять, а на худий кiнець по двадцять копiйок. Пузир._ Так. I Петру Тимофiєвичу зо всiми розходами достанеться два милiйона чотириста тисяч. Маюфес._ Нi, так не вийде. Рiвно милiйон назначено тiлько на розплату i на всi розходи - агентiв багато! Пузир._ Виходить, два милiйона чистеньких? I це кругла сума! З нiчого два милiйона? Капитал! Такого капиталу кредитори не подарують. Найдуться завзятi, будуть судиться, а як дiло дiйде до суда - тодi погана справа!.. Маюфес._ Нiкогда!! Вiзьмiть в разсужденiє: вся ця сума розкинеться не на бiдолах яких, а на московських, на лодзiнських фабрикантiв та на. всякi банки! Фабриканти та банки розкинуть потерi на других, пiдведуть свої баланси - i квiта. Ха-ха! Що їм така сума - виграшка! Пузир._ Еге! Для багатьох, мовляв, виграшка, а для одного капитал! З миру по нитцi - голому сорочка! Маюфес._ Ха-ха-ха! Iстина глибока. Пузир._ Ну, добре. Я переведу на свої степи дванадцять тисяч ваших овець до осенi, а восени на салган разом з своїми. Це все добре... А яку ж я матиму користь за помiч? Маюфес._ От за цим же мене й послано до вас, щоб ви сказали свої умови. Пузир._ Трудне дiло... Страшне, опасливе дiло!.. Двадцять процентiв з валової виручки. Менше не вiзьму. Маюфес._ А чом же не з чистої прибилi? Пузир._ Може, хто другий вiзьме з чистої. Маюфес._ Про других нiчого й балакать. Все дiло треба вести без документiв, на честь! А кому ж повiрить: тiлько таким хазяїнам, як ви! Ви не захочете взять чужого? Пузир._ Навiщо менi чуже, коли у мене й свого доволi... Так двадцять процентiв з валової виручки. Коли согласнi, переганяйте овець на мої степи. Маюфес._ Ваше слово для всiї околицi - закон, i вже коли не можна взять двадцять процентiв з чистої прибилi, нехай буде з валової виручки. А дозвольте знать: якi розходи будете лiчить? Пузир._ Випас, чабани, догляд. Маюфес._ Ваше слово - закон! А на якi степи переганять овець? Пузир_. 1 Iа Суху Балку - три тисячi, на Роздолля - п'ять тисяч i на Кам'яний Брiд - чотири тисячi! Маюфес._ Завтра всi розпорядки зробимо... Терентiй Гаврилович, я чоловiк бiдний, служу i вам, i Петру Тимофеевичу... Самi знаєте... Скiлько ваша ласка? Пузир._ Поки не буде видко мого заробiтку, я не можу назначить вам нiчого. А восени, пiсля салганiв, я вас не обдiлю, заплатю по-хазяйськи. Маюфес._ Ваше слово - закон; ваша честь - вище всяких векселiв i розписок! Надiюся, що не обдiлите бiдного чоловiка! Прощайте, треба поспiшать, щоб не пропустить поїзда. Пузир._ О, ще поспiєте! Маюфес._ А чи на вашiм вокзалi можна пообiдать? Пузир._ Я нiгде на вокзалах не обiдаю, бо возю свої харчi. Феноген! Входе Феноген._ Чи iiа нашому вокзалi можна пообiдать? Феноген._ Бухвет є. Маюфес._ Треба поспiшать, бо їсти хочу, аж шкура болить. Пузир._ Тут недалеко. Маюфес._ Та менi небагато й треба: хоч би чарку горiлки та шматок хлiба... Ха-ха-ха! Так, кажете, бухвет є? Феноген._ Є. Маюфес._ Прощайте! (Вийшов.)_ ЯВА VII Феоген _i Пузир._ Пузир._ Всякий чорт сюди прийде голодний, а ти його годуй! Нема, щоб з собою привiз солонини там, чи що. Нехай не звикають! Феноген._ Це не ресторацiя, а хазяйський дiм! Пузир._ А вiн дума-постоялий двiр. Клич економiв. Феноген_ (iдучи)._ Охо-хо-хох. . Пузир._ Чого це ти так тяжко зiтхаєш? Феноген_ (махнувши рукою)._ Та... Пузир._ Ну, що там, кажи? Феноген._ Зеленський наш дуже стривожений тим, що ви на нього гнiваєтесь... А вiн чоловiк усердний, сiм'я велика... Жаль менi його дуже, а коли обидите, то й грiх, - вiн для вас i в огонь, i в воду! З коня не злазить цiлий день, побивається... Пузир._ Оцього вже я не люблю! Краще ти не мiшайся не в своє дiло... Феноген._ Диви, мiшаюсь! Самi питаєте, чого зiтхаю? Я й кажу, бо у мене болить, а зовсiм я не мiшаюсь! Ви хазяїн, ваше дiло хоч i без хлiба зоставить вiрного слугу. Пузир._ Ну, ну, годi вже... Клич! Феноген_ (в дверi)._ Заходьте! ЯВА VIII Входять Куртц, Зеленський_ i Лiхтаренко_; увiйшовши, кланяються. Дверi напiводчиненi. Феноген_, пропустивши економiв, сiдає на стулi так, що йому все чуть i видно. Пузир._ Доброго здоров'я! Ну як таки ви, пане Зеленський, i досi не загнуздали мануйлiвських мужикiв?! Де ж це видано, щоб на буряках платить робочому по тридцять п'ять копiйок в день? (До Лiхтаренка.)_ Порфирiй! Почому у тебе в Чагарнику робили i роблять поденно? Лiхтаренко._ З початку весни по п'ятнадцять копiйок, потiм по двадцять, тепер, в гарячу пору, по двадцять п'ять на їх харчах! Пузир._ Чуєте? I по двадцять п'ять копiйок багато, але все ж таки не тридцять п'ять! Та ще, либонь, ви й харчуєте? Зеленський._ Харчую. Пузир._ Боже мiй! I харчуєте?! То це вийде по сорок п'ять копiйок. Добре хазяйнуємо! Робочi все заберуть, а нам же що зостанеться, а чим же я буду вам жалування платить? Так не можна, ви не вмiєте зробити дешевого робiтника! Зеленський._ У нас умови однi, а в Чагарнику, де Лiхтаренко, - умови другi. Пузир._ Умови люде роблять. Зеленський._ Околиця до околицi не приходиться! У Мануйлiвцi люде бiльше зажиточнi, нiж де: окрiм своїх надiлiв, держать оброчну казенну землю в арендi, артiлi почали заводить. А робочий, самi знаєте, тiлько там дешевий, де землi нема, де нема за що рук зачепить, де бiднiсть. Пузир._ Так ви зробiть у Мануйлiвцi бiднiсть! Зеленський._ Це не од мене залежить. Пузир._ Вибачайте, пане Зеленський, це вiд голови залежить! От побачите, що там зробить Лiхтаренко._ Слухай, Порфирiй, я тебе переведу в Мануйлiвку, а вас, пане Зеленський, в Чагарник. Феноген (за дверима)._ Ох-хо-хох! Зеленський._ Помилуйте, за вiщо ж! Я торiк чистої прибилi дав п'ять тисяч, а цей рiк надiюсь... Пузир._ Порфнрiй дасть десять тисяч! Ви не умiєте з народом, а Порфирiй умiє, i дасть десять тисяч, - побачите! От що, Порфирiй: мануйлiвцi запустили недоїмку i не заплатили. Через тиждень та оброчна земля, що держать в арендi мануйлiвцi, отдається з торгiв на новий строк. Треба, щоб казенна земля зосталась за мною, чуєш? Лiхтаренко._ Попробую! Пузир._ Це тобi не борщ, тут пробувать нiчого - треба взять! Ти розумiєш? Взять! Казенну оброчну статтю взять! Надiли мужицькi на десять лiт в аренду взять! А як мужик зостанеться без землi - роби з ним, що хочеш; а поки при землi, мужики все одно що бури, нiчого з ними не зробиш! Зеленський._ Я вже пробував... Пузир._ Ви нiколи не пробуйте, а просто-їжте! Зеленський._ Мануйлiвцiв не вкусиш! Лiхтаренко._ Аби зуби. Пузир_. Правда. Ти вже у Чагарнику взяв крестьянськi надiли в аренду, тепер стежка протоптана, опит є, починай i в Мануйлiвцi. Зеленський._ Дозволяю собi звернуть вашу увагу на те, що у Мануйлiвцi є такий учитель-артiльщик i бiля нього чоловiка три з молодих, що через них i Лiхтаренко зуби поламає. Пузир._ Порфирiй, настали зуби! Опит є, стежка протоптана, шквар! Лiхтаренко._ Срiбними та золотими зубами можна не то Мануйлiвку, не то уїзд, а й губерню можна з'їсти! Пузир._ Нам нужен дешевий робiтник, розумiєте? А без дешевого робiтника хазяйство вести - годi! Так-ви, пане Зеленський, приймайте Чагарник вiд Лiхтаренка, а вiн прийме Мануйлiвку вiд вас. Зеленський._ Помилуйте, в Чагарнику менше жалування, а у мене сiм'я! Феноген_ (за дверима)._ Ох-хо-хох! Пузир (глянув на Феногена)._ Жалування вам буде те саме, що i в Мануйлiвцi, побачу, як будете справлятись по готовому! Зеленський._ Спасибi! Пузир._ Та от що: як тiльки хлiб знiмете, - триста десятин стернi засiєте магаром, щоб була добра отава, бо я купив ще дванадцять тисяч овець, треба гарно випасти на салган. А ви, Карло Карлович, завтра поїдете в степи на прийомну овець - їх туди приженуть. Увечерi я дам вам наряд. Куртц._ Етi да, етi нєт!.. У нас сорок тисяч овса, а ще дванадцять тисячов купiл, нужен другий помощник, без другий помощник - не можна. Пузир._ Обiйдеться, чабани надежнi. Куртц._ Етi - нєт! Чабан - цкелей кричал, а шахмейстер голова, етi - да! Пузир._ Для овець доволi вашої голови! Куртц._ Одна голова на п'ятдесят двi тисячов овса - етi нєт, етi нiкогда. Пузир._ Доволi. Зате я восени вашу голову оливою гарно помастю. Куртц._ Ха-ха-ха! Олифа - етi да! Корошо!.. А только помощник нужно. Пузир._ Обiйдетесь! А старшого чабана, Клима, виженiть зараз! Куртц._ Зашем, етi - да! Корошiй чабан гнать? Собаку корошого гнать, етi - нєт! Пузир._ Вiн мошеник! Куртц._ Клим?! Етi - нєт! Етi нiкогда! Пузир._ Менi вiдомо, що як здавали двi тисячi валахiв Крячковському, вiн за десять карбованцiв додав йому двадцять валахiв лишнiх. Куртц. _Етi - да? Етi - нєт!.. Етi нiкогда! Помилялся - можна, проскакувал - можна, а за дєньгi - етi нiкогда! Пузир._ А я вам кажу- продав! Вигнать! Менi нужнi люде надежнi, чеснi, а як ви станете самi виправлять мошеникiв, то мене обберуть, як липку. Вигнать! Я йому вiрив, а вiн он який! Куртц. _Етi - да?.. Етi - нет! Етi - никогда! Я будет узнавал. Шесний шабан, етi - паскудство. (вийшов)_ Пузир. _Iдiть з богом Всi_ кланяються i виходять. Пропустивши їх, входе Феноген._ ЯВА IХ Феноген _i Пузир._ Феноген _зачиняє дверi, стає на колiна перед Пузирем _i цiлує його в рукц. Пузир._ Що це? Феноген._ Я вже знаю! Ви не скривдили чоловiка, i господь вас наградить! Перше дiло - справедливiсть! Пузир._ Та кого ж я обижав коли? Феноген._ Нiколи, нiколи! За те й вам господь дає. А вас обкрадають. Пузир._ Де ж ти вiзьмеш чесних людей?! Феноген._ От Клима ви вигнали, бо я дознався за валахiв i сказав, а тепер я вам скажу, що Лiхтаренко._.. Пузир._ Що Лiхтаренко?! Феноген._ Дивиться крiзь пальцi, не глядить - от що! Та й сам руки вмокає! Як здавали пшеницю, так його помiшник, Зозуля, десять лантухiв скинув у жида Хаскеля, що хлiб скуповує i має на мiстечку магазин. Пузир._ Це так. Феноген._ Менi сам пiдводчик розказував, жаль тiлько, що я забув його iм'я... Та Лiхтаренко, певно, знає все. Пузир._ Спасибi тобi, Феноген! Ти один у мене вiрний слуга! Кругом крадуть i крадуть. Вели, щоб вернули Лiхтаренка. Феноген _одчиняє дверi, а назустрiч йому Куртц._ Феноген (до Пузиря)._ Карло Карлович! Пузир._ Нехай iде. Феноген_, пропустивши Куртца_, вийшов. ЯВА Х Куртц _i Пузир._ Куртц._ Так бить не должно. Етi нiкогда! Пузир._ В чiм дiло? Куртц._ Зiчас справка делал: у менья i у конторовських книгах три тисячi сорок валахiв - етi да? Пузир._ Так. Куртц._ Двi тисячi продавал, етi - да? Пузир._ _Так. Куртц._ У менья тисяча сорок в руках. Знайшiт, етi - нєт, етi - нiкогда; Клим - шсснии шабан, проганяйть нельзя, етi - паскудство! Пузир._ А ви лiчили тих валахiв, що зостались, почiм ви знаєте, що вони всi цiлi? Куртц._ Етi - да! Я отвєчайт! Пузир._ То друга рiч: не стане, то ви заплатите. Куртц._ Я заплатиль?! Етi - нiкогда! Клим-шеснии шабан, етi - да! А язик, етi - фi! Пузир._ Який язик? Куртц (показує свiй язик)._ Етi, етi-да! Язик работай - етi да! Ухо слухай, а голова не розсудов?.. Так бить не должно! Не надо слишiл, а надо вiдєл, етi - да! Пузир._ Ну годi, iдiть собi, Карло Карлович, i заспокойтесь. Нехай вже Клим зостається. Куртц._ Етi-да! Клим-нет, Карл Куртц - нєт! Куртц всi знайт, етi - да! Спецалiста место скрозь находiл! Пузир._ Ну, годi вже! Куртц._ Так бить не должно! (Стає серед сцени, i показує язик.)_ Язик, етi - фi! Етi - паскудство! (Вийшов.)_ ЯВА XI Феноген _i Пузир_, а потiм Лiхтаренко._ Пузир (до Феногена)._ Ну, що ти скажеш? Феноген._ Карло краде, а Клим помагає. Пузир._ Та всi крадуть, що й казать, кругом крадуть. Феноген._ Та ще ви Карла боїтесь, от вiн i верховодить. Пузир._ А де ти його вiзьмеш, такого шахмейстера? Феноген._ Ну то нехай краде? Пузир._ Чого ж нехай? Треба слiдкувать. От Карло поїде на прийомну, а ти, Феноген, шатнись по отарах на провiрку. Входе Лiхтаренко._ Що ж це, Порфирiй, у тебе крали пшеницю, як возили на вокзал? Лiхтаренко._ Може. Сто тисяч пудiв пшеницi здавали, двiстi пiдвiд возило, може, хто й вкрав. Пузир._ Цiлий вiз пшеницi твiй помiшник Зозуля зсипав у Хаскеля. Лiхтаренко._ Де ж таки! Лантух-два - то може; а вiз - то брехня! Не вiрте! Пузир._ А чого ж ти дивишся? Лiхтаренко._ Щоб не крали!.. I на вокзалi здано сто тисяч пудiв - вiрно! Пузир._ То лишню наважили в амбарi? Лiхтаренко._ Може, який лантух або два - то буває; де ж ви бачили, щоб у великiй економiї нiхто нiчого не вкрав. Та хоч би у мене сто очей було, то й то не встережеш! Пузир._ Так, по-твойому, нехай крадуть? Лiхтаренко._ Я цього не кажу, всi крадуть по-свойому, та без того i не можна, Терентiй Гаврилович! I розсиплеться, i загубиться, i вкрадуть яку малезну... Пузир._ З тобою сам чорт не зговорить. Я тобi образи, а ти менi луб'я! То нехай крадуть, питаю тебе? За вiщо ж я тобi жалування платю? Лiхтаренко._ А за тих сто тисяч пудiв пшеницi, що я здав на вокзалi, а ви грошi взяли! Пузир._ Тьфу на твою голову! Чи ти одурiв, чи чорт тебе напав? Лiхтаренко._ Терентiй Гаврилович, ви тiлько не гнiвайтесь, а розсудiть гарненько. Будемо так говорить: ви менi дасте Великий шматок сала, щоб я його однiс у комору! Я вiзьму те сало голими руками, i однесу сало в комору, i покладу: сало ваше цiле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову - яка Ж вам вiд цього шкода? Пузир._ Iди собi к чорту, бо ти наважився мене гнiвить! Лiхтаренко._ Щасливi оставайтесь! (Iде.)_ Пузир._ А Зозулю зараз розщитать! Хатнього злодiя не встережешся! Сьогоднi вiн тiлько голову помастить, а завтра чоботи, а пiслязавтра й сало вiзьме! Лiхтаренко._ Воля ваша. (Пiшов.)_ ЯВА XII Пузир_ i Феноген._ Феноген._ От чоловiк! I риби наловить, i нiг не замоче! Пузир._ Я знаю, що вiн бiльше всiх краде, та зате i менi велику користь дає! Феноген._ Ось газети i листи з вокзала привезли. Пузир (бере листи)._ Поклади газети на столi, увечерi Соня прочитає. (Чита лист.)_ Феноген, ти знаєш Чоботового сина, Василя? Феноген._ Бачив. Бова Королевич! Пузир._ Старий просить дозволу сватать Соню. Феноген._ Перше спитайте Соню. Пузир._ Що ти мелеш, з якої речi? Сам кажеш, що Бова Королевич, до того один у батька, а батько хазяїн на всю округу... Якого ж їй жениха?! Феноген._ А може, у неї є на прикметi! Пузир_. Пройдисвiт! Так буде, як я хочу! Феноген._ Ой, це вам не Катя, та мовчала до смертi, а Соня._.. Пузир._ Ет, дурощi! (Читає.)_ Феногенушка! (Встає.) _Знай наших! Получив орден Станiслава другої степенi на шию - а? Феноген (цiлує його в руку)._ Слава богу! (Витирає сдьози.)_ Покiйний батюшка порадується на тому свiтi! Пузир._ Не дурно пожертвував на приют. Восени поїдемо на засiданiй в земський банк - нехай всi тi, що смiялися з мого кожуха, губи кусають! Феноген._ Так ви зробiть собi, Терентiй Гаврилович, нову хорошу шубу i хороший сiртук, бо орден буде у вас на шиї, а кожух зверху, то нас знову швейцар виганятиме з прихожої, як торiк виганяв. Пузир._ Я розхристаюсь, як будемо входить; тiлько на порiг, а тут йому перед самим носом блись - орден! Ну, та й швейцар мене тепер пiзнає! Дався я йому взнаки; пам'ятаєш, як молив потiм, щоб я ного простив, - у руки цiлував, навколiшки ставав! Феноген._ Перше опаскудив, на смiх усiм кинув, а потiм просив... Такого хазяїна виганяв з прихожої, прийнявши за старця, а все через кожух. Старий вiн, тридцять лiт носите, дуже торохтить i сильно лоєм тхне. Пуз_ир_. Ну, гаразд. По случаю ордена зроблю шубу з лисичого хутра. Феноген._ Єнот краще! Пузир._ Ну, єнот!.. Хтось стука! Феноген_ (одчиняє дверi)._ Петро Петрович! Пузир._ Милостi просимо! Входе Золотницький._ ЯВА ХI11 Феноген_, Золотницький_ i Пузир._ Феноген цiлує Золотницького в руку. Золотницький._ Здоров, здоров, Феноген! А ти. Крез, як поживаєш? Пузир._ Вашими молитвами. Чоломкаються. Хоч i не такий кремезний, як вам здається. Золотницький._ Не кремезний, а Крез! I все в тiм же халатi! Пора тобi його скинуть! Пузир (смiється)._ По-домашньому, по-хазяиськи! Золотницький._ Давно я тебе не бачив! Що ж, багато ще купив землi? Пуз_ир_. Нема пiдходящої! Золотницький._ Все скупив? Пузир._ Нi, ще не все! Може, продаєте Капустяне? Золотницький._ Дай вiка дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателiв i так небагато в околицi осталось, все новi хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успiєш ще захватить i Капустяне, i Миролюбiвку. Пузир._ Нi, мабуть, не доживу до того часу!.. А скiлько б ви справдi взяли за Капустяне? Я не купую, а тiлько так цiкавлюсь! Золотницький._ Прицiняєшся на всякий случай! Хаха-ха!.. Два мiлiони! А? Не по зубах? Пузир._ Продавайте, то й побачите, чи по зубах, чи нi! Золотницький._ Не можна разом все ковтнуть - пiдожди трохи! От я строю сахарний завод, завод лопне - Капустяне твоє! Ха-ха-ха! Слухай, поки там що: приставай в компанiю, три чоловiки уже єсть, давай чотириста тисяч - будеш четвертий, i поставим в Капустянiм сахарний завод! Пузир._ Не моє рукомисло! Я цього дiла не знаю, а коли не знаєш броду - не лiзь прожогом в воду! Ставте самi, а менi дасте сто тисяч авансу, то я вам на увесь завод постачу буряка, як тепер постачаю на Кульпинський завод! Золотницький._ А ти все-таки обдумай. Буряки буряками, а прибиль вiд заводу само собою. От поїдемо зараз у город, там тобi все викладуть як на долонi, i ти побачиш, що дiло корисне. Завiдський промисел - велика рiч! Пузир_. Я ще до цього не дiйшов! Золотницький._ Пора вже. Поїдемо зараз в город, я тебе обзнакомлю з дiлом, а ти, прислухавшись, обдумаєш. Пузир._ Це можна. До речi, менi треба орден получить. Золотницький._ Який? Пузир._ Станiслава второй степенi на шию! Золотницький._ В такiм разi шампанського став! Пузир_. А де я його вам вiзьму? Золотницький._ Так у городi поставиш, там найдем. Пузир._ Та, може, я ще i не поїду, бо дiла у мене дома є и трохи таки нездужаю. Золотницький._ Уже злякався, що шампанського треба ставить. Ну, я сам поставлю; а тим часом давай чого-небудь попоїсти, бо ти не догадаєшся нагодувать, а я голодний! Пузир._ Зараз будемо обiдать. Тiлько вибачайте - у мене фрiкасе нема, а по-хазяйськи: солонина до хрiну, борщ, заварювана каша до сала та пирiг, може, є з яблок. Золотницький._ Чудово! Аж слина котиться! Слухай, ти ж, здається, земський гласний? Пузир._ Торiк вибрали. Тiлько я ще нi разу не був. (Смiється.)_ Золотницький._ Нiчим хвастать: це тобi не робе честi. От поїдемо, так будеш i на собранiї - завтра почнуться; на черзi важне питання: продоввльствiє голодного люду до урожаю. Пузир_. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим бiльше, чим бiльше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять п'ять копiйок. Нехай голоднi iдуть до мене по п'ятнадцять копiйок на роботу. Золотницький._ Дiло. От ти це саме скажеш на собранiї, i тобi привезуть тисяч двадцять робочих. Пузир._ То вони менi й голову об'їдять! Золотницький._ Ото-то бо й є! Виходить, треба щось iнче придумать, треба обсудить, душею увiйти в становище голодних, не дать їм загинуть, не дать розповсюдитись цинготнiй болiзнi. Пузир._ Це не моє дiло! Золотницький._Як? Пузир._ Чуднi люде! Голодних годуй, хворих лiчи, школи заїзодь, пам'ятники якiсь став!.. Повигадують собi ярма на шию i носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишенi продирають. Чуднi люде! Золотницький._ Якi пам'ятники? Не розумiю. При чому тут пам'ятники?! Пузир._ Не розумiєте? Так от поки ще до обiда, прочитайте оцей лист. (Дає лист.)_ Золотницький (читає)._ "В Полтавi дозволено поставить пам'ятник першому українському поетовi Iвану Петровичу Котляревському. На цей пам'ятник грошi збирають формально в Полтавщинi, але приватне можна жертвувать звiдусiль. В числi жертвоватслiв i досi вашого iменi нема, але це, певно, вiд того, що ви не знаєте про таке благородье дiло. Так от я i оповiщаю вас про це, щоб доставить вам приятнiсть, разом з другими земляками пожертвовать на пам'ятник поета. Грошi висипаються полтавському головi. Готовий до послуги. Храменко". (Прочитавши, дивиться на Пузиря i говоре.)_ Ну? Пузир._ I я кажу - ну?.. Чого їм треба? Золотницький._ Ти хто такий? Малоросiянин? Пузир._ Не криюсь. Прирожденний хохол! Золотницький._ Так от i пожертвуй на пам'ятник народного поета. Пузир._ З якої речi? Я жертвую на приюти... Золотницький._ Ждучи награди? Пузир._ Не криюсь. А Котляревський менi без надобностi! Золотницький._ I як тобi не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвiчений мужик: "Котляревський менi без надобностi!" Противно й слухать! Поети єсть соль землi, гордiсть i слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать вищим iдеалам, вони пiднiмають народний культ... Всi народи своїх поетiв шанують, почитають i ставлять їм пам'ятники!!! Пузир._ То, виходить, ви пожертвуєте? Золотницький._ Аякже! Завтра вишлю триста рублiв! Пузир._ Ну й буде з них, а вiд мене не поживляться! Входе Дiвчина._ Дiвчина._ Пожалуйте обiдать! Золотницький._ Прощай! Пузир._ А обiдать? Золотницький._ Обiдать у такого хазяїна важко, тут i кусок в горло не полiзе. До земських дiл тобi нема дiла, луччих людей свого краю ти не знаєш, знать не хочеш i не цiниш - я соромлюсь сидiть поруч з тобою за столом! Пузир._ Та чого ви так ображаєтесь за того Котляревського, хiба вiн вам брат чи сват?! Золотницький._ Ах ти, нещасна, безводна хмара! I прожене тебе вiтер над рiдною землею, i розвiє, не проливши i краплi цiлющої води на рiднi ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезiя i благо народа!!! Пузир._ Та це ви щось такс говорите, що я не розумiю. Милостi просю обiдать! Золотницький._ Нi, поки не даси менi слова, що поїдеш в земське собранiє i пошлеш грошi на пам'ятник Котляревському, доти не сяду з тобою за стiл! Пузир._ Та вже для вас: i поїду, й пошлю! (Бере його пiд руку.)_ Не робiть же менi безчестя! (Веде його.)_ Золотницький._ Ах ти... хазяїн, та й бiльш нiчого! Завiса. ДIЯ ДРУГА Сад: ганок, клумби, ослони. ЯВА I На сценi нема нiкого. По хвилi за сценою чуть голоси: "Ми не собаки, - i собак краще годують! Може, хазяїн i не знає!" Входить юрба робочих. Петро._ Ходiм до-хазяїна, нехай побаче, яким хлiбом нас годує Лiхтаренко._ А ось i борщ- голощак! (Показує глечик.)_ Дем'ян._ Нiчого не поможе! Краще знiмемось отак, як єсть, усi, й другi за нами, та ноги на плечi й гайда! Петро._ Не вигадуй! Нiхто не прийме на роботу, а тим часом Лiхтаренко приведе нас сюди силою. Дем'ян_. Так ми знову покинемо! Петро._ Тодi посадять? I ми тiлько лiто прогайнуємо. Нi. Будем скаржитись. Коли хазяїн нiчого не зробе, поїдем до начальства. Я ходи знаю. Торiк у Чобота було. те ж саме. Дем'ян._ Ну i що ж, помогло? Петро._ А все ж таки у борщ почали кришить картоплю, а борошно для хлiба сiяти на густiще сито i краще випiкати. Дем'ян._ Поки обробились, а пiсля Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслуженi грошi та й повтiкали, а вiн тодi й не скаржився, бо йому ковiнька на руку: мед собi зоставив, а бджiл викурив з улика. Тiкаймо краще, поки ще скрiзь робота є. ЯВА II Тi ж i Фе_ноге_н_ (на ганку). Феноген._ Що за гвалт, чого вам, iдоли, треба? Дем'ян (з гурту)._ Сам ти iдол! Феноген._ Ану, вийди сюди, хто то смiливий обзивається? Дем'ян (з гурту)._ Вченi. Зачинщика хочеш? А дулю? Краще ти йди в гущу, то, може, розм'якнеш. Петро (до гурту)._ Та цитьте!.. Дiло є до хазяїна. Викличте хазяїна. Фелоген_. Що за бунт, чого вам треба? Всi. _Хазяїна! Феноген._ Та не кричiть так, бодай вам зацiпило! Хазяїн в городi. Петро._ Ну то хазяйка, може, є? Феноген._ Хазяйка у вас на кухнi є. Петро._ Нам панi-хазяйку викличте. Феноген._ А бодай ви не дiждали, щоб я для вас панiхазяйку тривожив, вони у нас хворi. Дем'ян (з гурту)._ Бреше, старий пес! Феноген._ Щастя твоє, що я не чую добре, що ти там варнякаєш! Дем'ян (з гурту)._ Бодай же тобi так заклало, щоб ти й зозулi не почув! Феноген._ Виходь сюди! Виходь! Я тобi покажу, як такi слова говорить... Петро._ Якi слова? То вам почулось, ви ж глухi,дядюшка? Дем'ян_ (з гурту)._ Глухий, як "дай", а "на" вiн добре чує! Феноген._ Гайда на роботу! Всi. _Хазяйку давай!! ЯВА III Тi ж, Марiя Iвановна_i Соня._ Марiя Iвановна._ Що тут таке? Феноген._ Бунт! Гей, Харитон, махай за Лiхтаренком! Петро._ Цитьте всi! (Виходе вперед.)_ Нiякого бунту, панi хазяйко, ми не робимо, а тiлько просьба до хазяїна, а як хазяїна нема, то до вас. Гляньте, яким хлiбом нас годують, гляньте, який борщ нам дають! Соня (взявши хлiб)._ Боже мiй! Мамо, невже це хлiб? I такий хлiб у нас люде їдять? Марiя Iвановна._ Я не знаю, доню, перший раз бачу. Менi до цього нема дiла! Петро._ Згляньтесь, панi i панно! Хiба це хлiб? Це потембос! Пополам з половою, поки свiжий, то такий глевкий, що тiлько коники лiпить, в горло не лiзе, залiпляє пельку; а зачерствiє, тодi такий твердий', як цегла, - i собака не вкусе. Дем'ян._ Таким хлiбом можна з пушки-маркели стрiлять у неприятеля! Соня._ Мамо! Марiя Iвановна._ Я не знаю... Соня (до Феногена)._ I ви, Феноген, не_ знаєте, i нiхто не знає? Чого ж ви мовчите? Феноген._ Це не ваше дiло, Софiє Терентьєвно! Соня._ Як не моє дiло? Як ви смiєте так казать? У мене все тiло труситься вiд жаху, що у нас таким хлiбом годують людей; може, й тато не знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлiбом годувать робочих; зараз менi йдiть i велiть, щоб хлiб був хороший. Я сама буду ходить на кухню... Я не знаю, як його зробить, щоб вiн був добрий, але я розпитаю, навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!! Всi._ Спасибi вам, панночко! Петро._ Пошли вам боже щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: сирiвець зварять, посолять, замнуть пшоном - i готово! Анi бурячка, анi картоплi в ньому нема. Соня._ Я все зроблю, щоб вас годували кращеi Всi._ Спасибi! Iдуть. З гурту: "Добра душа, а старий чорт язика прикусив". Вийшли. ЯВА IV Феноген, Марiя Iвановна _i Соня._ Соня (до Феногена)._ Зараз прикажiть, щоб назавтра i хлiб був хороший... Мамо, що йому треба, щоб вiн був хороший? Марiя Iвановна._ Треба сiять. Це несiяний, i зерно було нечисте. Соня (до Феногена)._ Щоб чистили, щоб сiяли i в борщ щоб картоплю i буряки клали! Феноген._ Як тато приїде, то ви йому скажете, - я не смiю перемiнять його приказу. Соня_. Неправда, неправда! Я не вiрю, щоб тато приказував так людей годувати! Мамо! Скажiть ви своє слово! Марiя Iвановна._ Я не знаю, дочко, я до економiї не мiшаюсь. Соня._ Мамо, голубко, треба мiшатись, бо люде нас про-кленуть! У нас стiлько всякого хлiба, як води в морi, i весь хлiб люде заробляють, вони повиннi їсти за свою працю найкращий хлiб! Адже ж так, мамо?! Марiя Iвановна._ Так, дочко, тiлько я не знаю... А от i тато приїхав! Феноген (про себе)._ От вiн тобi, щеня, покаже хлiб! (Iде назустрiч.)_ ЯВА V Пузир _несе покупку. Феноген_, поцiлувавши його в руку, бере покупку. У Пузиря_ борода пiдстрижена i видно на шиї орден. Марiя Iвановна_. Не говори, дочко, про хлiб, може, тато з дороги гнiвний, а ми виберем час i скажем йому. Соня_. Не можу, мамо, ждать! Треба зараз говорить, щоб люде завтра їли i добрий хлiб, i кращий борщ! Пузир._ Здоровi були! Грiєтесь на сонечку, ну й я по-сидю з вами. Соня (цiлує його в руку)._ Як вам їздилось, таточку? Пузир._ Нiчого, добре. Марiя Iвановна._ Що це ти зробив? Пузир._ А що? Марiя Iвановна._ Бороду пiдрiзав, чи що? Соня._ I справдi... Для чого ви, таточку, пiдрiзали бороду? Пузир._ Для чого пiдрiзав? Ха-ха-ха! Хiба ви нiчого не бачите? Соня i Марiя Iвановна._ Нi, нiчого! Пузир._ Ото слiпi! Так гляньте сюди. (Показує на шию.) _Що це? Марiя Iванов на_. Хрест! Пузир._ Хрест! Та який хрест? Соня._ Орден. Пузир._ Станiслава второй степенi на шию! Феноген (пiдходе)._ Дозвольте поцiлувать! Пузир._ Цiлуй! Феноген _цiлує орден. Получив награду за приют. Марiя Iвановна _i Соня._ Поздоровляємо! Поздоровляємо! (Цiлують.)_ Марiя Iвановна._ А все ж таки я не розумiю: для чого ти бороду попортив? Пузир._ Нiколи ти не догадаєшся, все тобi треба в рот покласти. Орден на шию - розумiєш? Марiя Iвановна._ Розумiю i бачу, що на шиї... Пузир._ Тепер i ти бачиш, i всяке побачить, що на шиї орден; а як була довга борода, то закривала, i нiхто б не побачив! Для чого ж його носить, коли його не видко? Прийшлося пiдрiзать трохи бороду. Розумiєш? Марiя Iвановна._ Тепер розумiю: щоб видно було орден! Пузир._ Так. Ну, а як вам здається: личить менi орден? Марiя Iвановна._ Боже, як гарно: зовсiм другий чоловiк! Феноген._ Так наче iсправник! Пузир._ Ха-ха-ха! О, я й забув. (Показує пакунки.) _Це тобi, доню, на плаття купив. Будучи оце в городi, зайшов iiо дiлу в магазин до Петра Тимофiевича... От де торговля так торговля: людей, людей - протиснутись не можiш... п'ять магазинiв, гуртовий склад - i скрiзь повно купця. Марiя Iвановна_. Щасливий Петька! Пузир._ Еге... I в магазинi зустрiвся я, знаєте, ненароком з начальницею гiмназiї, купувала своїй дочцi на плаття i причеiiилiїся, щоб i я тобi купив такого самого. Якесь дуже новомодне, каже, розхватають, а я, каже, хочу, щоб у Сонiчки було таке саме плаття! Вона тебе дуже любить. Найкраща, й найрозумнiша, каже, моя воспитаниця! Марiя Iвановна_. А як же не краща, коли по скiнченню дали золоту мендаль! Пузир_. Петрушка! Входе хлопець. Вiзьми i вiднеси в кiмнату. Ми потiм роздивимось. Х.юпець бере у Феногена покупку i пальто та п несе у хату. Соня._ Спасибi, тату! (Цiлує його.)_ Пузир_ (гладить її по головi)._ Розумна головка!.. Ну, що ж тут нового? Феноген_. Все благополучно. Пузир._ Слава богу! Соня._ Нi, тату, не все благополучно! Пузир._ А що ж тут сталось? Соня (подає йому хлiб)._ Гляньте! Пузир(розглядає)._ Хлiб! Соня._ I таким хлiбом, тату, у нас робочих годують! Пузир._ Скрiзь у хазяйнiв, по всiх iкономiях, дочко, однаковий - отакий, як бачиш! Соня._ Нехай другi годують, чим хотять! Це не може буть для нас зразком! Таким хлiбом грiх годувать людей, тату! Пузир._ Робочого чоловiка не можна, моя дитино, нагодувать инчим, бiлiщим хлiбом: вiн буде раз у раз голодний. Робочий чоловiк, мужик, не любить бiлого хлiба, бо вiн i не смашний, i не тревний. Оце самий настоящий хлiб для робочих! Питательнии, як кажуть лiкарi! Соня._ Та це не хлiб, тату, це кiрпич!* _ Пузир._ Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хлiба треба? (Хоче одламать - не ламається, хоче одкусить - не вкусе.)_ Соня._ Бачите: нi вламать, нi вкусить! Пузир._ Треба розмочить! Соня._ Тату, мiй лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлiбом. Недурно казали в гiмназiї, що у нас людей годують гiрше, нiж свиней; насмiхались, я плакала i запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, i вся моя душа тремтить! Тату, рiдний мiй, коли ви любите мене, шануєте себе, то велiть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать i бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрiзь судять, проклинають, менi нiщо не буде мило, життя моє буде каторгою!! Пузир._ Ну, годi, годi! Заспокойся. Я звелю, щоб харчi були кращi. Iди проходись по садочку, заспокойся, заспокойся! Стара, йдiть удвох... Соня _i Марiя Iвановна _пiшли в палiсадник i зникли в саду. ЯВА VI Пузир _i Феноген._ Феноген_. Поки ще казенного назначать, а ми вже дiждалися свого iнспектора... Бiда! Пузир._ Лiхтаренко таки дуже вигадує на хлiбовi. По вiдомостi, певно, показує чистий, а дає - бач який. Справдi не вкусиш! Та й не час тепер таким хлiбом годувать: ще покидають робочi, возись тодi з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хлiб можна давать тiлько з першого сентября, як обробимось: тодi половина строкових не ви-держе, повтiкає, а жалування зостанеться в кишенi... Отак, скажи йому, розумнi хазяїни роблять! Перекажи зараз Лiхтаренковi, щоб такий хлiб давав тодi, як доробимось, а тепер нехай годує краще i в борщ картоплю нехай дає. Розтривожили менi дитину!.. Феноген._ Ага! А я казав: Соня - це вам не Катя! Та мовчала до смертi, а цю не переможеш, що захоче, те й зробе! Пузир._ У мене вдалась! Феноген._ Нi, не те... гiмназiя, золота мендаль... От i вийшов iнспектор! Пузир._ Ну, нiчого бурчать! Роби, що велю! Феноген._ З такою нiчого не зробиш. Не пiде вона за Чобота, а пiде за кого схоче. Пузир._ Не твоє дiло! Феноген (iдучи)._ Гiмназiя, золота мендаль - от i дiждались, нажили iнспектора! ЯВА VII Пузир (сам)._ Нема вже у мене того духу, що колись: постарiв, полохливий став. От приняв вiд Петьки Михайлова дванадцять тисяч овець, восени чистої прибилi двадцять тисяч, а тривожусь. Нема-нема та й подумаю: а що, як Петька вскочить у злоснi! Не такий же й Петро, щоб ускочить, - це iдол в комерцiї, а тривожусь... Постарiв, полохливий став!.. Перше йшов за баришами наослiп, штурмом кришив направо i налiво, плював на все i знать iiе хотiв людського поговору, а тепер такий пустяк - тривожить! Знову, дочка тiлько сказала, що над нею смiялися в гiмназiї, i мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мене бiльш, нiж я думав... Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав мiж люде виходить, i треба оглядатись, що люде скажуть. I без людей погано, i з людьми погано... Не можна инакше (помацав орден):_ кавалер! (Пiшов.)_ ЯВА VIII В палiсаднику показуються Марiя Iвановна _i Соня._ Соня_ з лiйкою. Соня._ Я заспокоїлась, мамо; буду поливать квiтки, полоть грядочки, а ви йдiть - одпочиньте. Марiя Iвановна._ Дитино моя кохана! Вiд розмови з тобою я бадьорнiща стала, нiж зранку. Ти така смiлива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодiю. I я така була, доню, не думай собi! А життя, знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собi хазяїни, з середнiм достатком, а тепер - де воно й набралось? Правда, тридцять п'ять лiт працювали, сильно працювали. Ми, дочко, нiколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти инакше дивишся... може, й твоя правда! Пiду ж я справдi, поки до обiда - дещо перегляну (пiшла),_ поштопаю, полатаю. ЯВА IX Соня (сама)._ Боже, як важко було на душi! А от тiлько перший ступiнь зробила - i легко стало, мов крила виросли! Тепер буду слiдкувать, буду на кухню ходить, буду з татком скрiзь їздить, щоб усе бачить, щоб усе знать - як воно робиться... Таке велике хазяйство i все менi достанеться однiй, а я не знаю нiчого,не знаю, де тут зло, i не можу нiчого зробить доброго... Ой боже мiй! Це ж Iван Миколайович! ЯВА Х Соня_ i Калинович._ Соня._ Iван Миколайович! От спасибi! Яким вiтром? Калинович_. Пiвденним, теплим! Доброго здоров'я та боже поможи! 372 Соня._ Спасибi! Сьогодня табель, здається? Калинович_. I празник для мого серця! Як же поживаєте, сiльська обивателько? Сiдають на ослiн. Соня_. Ох, не питайте! Тяжко було через те, що не знала, що робить i як робить... I тiлько сьогодня випадково наскочила на стежку, i стало радiсно! Тепер радiсть моя ще виросла стократ, бо бачу вас, мiй дорогий учителю, i можу з вами подiлитись своєю радiстю. Калинович_. I я радiю, що бачу вас в такiм яснiм настрою. Ну, а пiсля цеї передмови розкажiть, яке ви найшли тут дiло? Соня._ Знаєте, Iван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде i так прудко крутиться, що мимо мене пролiтали, мов у снi, самi тяжкi вражiння, i я навiть не могла розiбратись нi в чiм, а тiлько серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло - несила, бо нiчого добре не розумiю! Тепер попала на стежку. I от перше всього взяла собi задачу: слiдкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далi, я увiйду i в саму суть! Калинович_. I суть задавить вас! Вона далеко страшнiша, нiж те невидиме колесо, що так лякало вас! Скажу вам, що тепер єсть iнтелiгентнi, чеснi хазяїни, сильнi духом, котрi борються з старою закваскою в хазяйствi, бажаючи постановити правдивi вiдносини мiж хазяїном i робiтником, але не знаю, чи їм це удасться! Таких борцiв ще мало, - правда, тiлько не вам ряди їх поповнять!.. Бог з ним, з хазяйством: трудно там правду насадить, де споконвiку у коренi лежить неправда! Краще ходiм поруч зо мною на корисну працю в школi. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми труднощi переборем - на те є битi шляхи - i будемо мiж молоддю насаждать iдеали кращого життя! Будущина в руках нового поколiння, i чим бiльше вийде з школи людей з чесним i правдивим поглядом на свої обов'язки перед спiльною громадою, тим скорiше виросте серед людей найбiльша сума справедливостi!.. Простiть мене, Софiє Терентьєвно: я забув, що ви вже не воспитаниця, i читаю сам лекцiї... Соня._ О, ви воскрешаєте у моїй пам'ятi днi першого знакомства... Я прийняла всi нашi iдеали i жажду, i шукаю, де менi їх до життя прикластц... А от i шлях ви показали, i поведете слiпу... Калинович. _А поки ми пiдемо своїм шляхом, добре i те, що ви задумали робити. Тiлько я не думаю, щоб вам це удалось. Тато не привик до тих iдеалiв, якi ви будете кому у вiчi тикать; у вас щохвилини буде непорозумiння, сварка... Ну, що робить? Це переходний ступiнь; ви ж, певно, казали татовi й мамi про наше власне дiло? Що вони? Соня_. Мама зна i рада, а татовi ще не казали. На татовi iменини ви приїдете i самi побалакаєте. Та ще захопiть Золотницького, - тато буде рад. Петро Петрович має на тата вплив... А тiлько ви не бiйтесь нiчого: я вас не зрадю - от моя рука! Калинович (цiлує руку)._ Рука сильна, i опертись на неї можна. А як тато не згодиться? Соня._ Тодi я приїду в город i ми повiнчаємось, та й годi! Калинович_. Браво, рiшенiє радикальне! Соня._ Ходiм же поки що у хату. Я вам заграю, ви заспiваєте, а тато любе спiв. Калинович._ Ходiм. Iдуть. Я буду так спiвать, щоб ти... щоб ви... Соня._ Ну, ну, вже не поправляйся, говори "ти", для мене це приятно. Калинович._ Щоб ти у кожнiй нотi чула моє до тебе щире кохання!.. Соня._ Отак саме i я буду акомпанiровать. А старi нашi будуть таять! Музика до всякого серця i до всякої душi однаково говорить своїм улесливим, чарiвним язиком! Пiшли. ЯВА XI Лiхтаренко i Феноген _(за сценою). Феноген_. Ой-ой-ой! Вийшли. Лiхтаренко._ Ой-ой-ой! Феноген._ Я вас не боюся! Лiхтаренко._ I я вас не злякаюсь! Феноген_. Побачимо! Лiхтаренко._ Побачимо! Феноген._ Що ви менi можете зробить? Лiхтаренко_. А ви менi що? Я не Зелепський. Феноген_. Я? Ха! Я дещо знаю. Скажу - i полетиш! Лiхтаренко._ I я дещо знаю. Скажу - i зостанусь, а Феногеновi в потилицю! Феноген._ Ти про мене нiчого не знаєш худого. Лiхтаренко._ I ти про мене нiчого не знаєш. Феноген_. А за буряки! Лiхтаренко._ А за валахи! Феноген._ Що - за валахи? Що? Ну, скажи! Лiхтаренко._ Перше скажи за буряки, а я починать не хочу. Феноген._ А хто при здачi бурякiв взяв з завода п'ятсот карбованцiв? Лiхтаренко_. Я взяв. Та не докажеш, не в тi взувся! А ти взяв за валахи з купця по гривенику вiд валаха - двiстi рублiв, i я докажу, бо маю лист вiд Крачковського! Феноген_. Я не брав - вiн сам дав. Лiхтаренко_. Еге! Не вмер Данило, та болячка вдавила! Слухайте, Феноген Петрович! Ви не сварiться зо мною, бо наскочила коса на "камiнь. Я не з тих, що бояться! Нi! Так i знайте. Берiть - я вам не заважаю, не заважайте й менi! Я не вiзьму по-дурному, а перше зроблю хазяїновi користь, а потiм i себе не забуду... Краще зробимо мiж собою договор: брать, де дають i де можна, а па менших звертать! От ви хотiли вигнать Клима - так i треба, щоб замазать очi за валахи, бо й вiн дещо знає, -. тiлько вам це не удалося; хотiли нашкодить за пшеницю менi, та нашкодили Зозулi... Бо ви чули дзвiн, та* _не знаєте, вiдкiль вiн, постарiли, нюхало зопсувалося! За пшеницю я взяв теж п'ятсот рублiв, по пiвкопiйки з пуда, ану, докажiть... То-то! А якби ви були в компанiї зо мною, то я взяв би по копiйцi i вам дав би триста карбованцiв, а хазяїн взяв би не сорок тисяч чистоганом, а тридцять вiсiм... Чого ж йому ще? Дай боже повiк! Що, хiба не правда? Феноген_. Правда!.. Дивлюсь я на тебе i думаю: де ти такни узявся? От вiк прожив коло таких дiл, де кожний день одним великi баришi, другим грошi, а третiм, як кажуть, шишi, - а такого iдола, як ти, не бачив! Ми хоч крились i криємось, а ти говориш про те, що взяв чи вкрав, немов кому добро зробив!!! Лiхтаренко_. А як же б ти думав?! Що то за слово - украсти? Украсти можна тiлько коняку, вола i все те, що є живого i що готове вже лежить на свойому мiсцi. Я нiчого такого не беру, не краду - боже сохрани! Я так роблю: щоб все те, що є в хазяїна, було цiле i щоб менi була користь! Це комерчеський гендель! От я одберу вiд мужикiв оброчну казенну землю, вiзьму надiли в аренду, i мужики, оставшись без землi, будуть робить на нашого хазяїна, як крiпаки! Та щоб вiд такого комерчеського генделя не мать користi! Тодi б у._ лiчив себе iюслiдцiм дурнем! Хазяїн хоче заробить, i я хочу заробить? Всi рвуть, де тiльки можна зiрвать, а я буду дивиться та завидовать, як люде багатiють? Я не такий! Завидують тiлько недотепи! Феноген_. I розумно, i правдиво! I де ти такий узявся? Лiхтаренко._ Хазяїни викохали! Бачите, колись, кажуть, були одважнi люде на вiйнi, - бились, рубались, палили; голови котились з плеч, як капуста з качанiв; тепер нема таких страховий i вся одвага чоловiча йде на те - де б бiльше зачепить!.. Колись бусурманiв обдирали, а тепер своїх рiдних! Як на вiйнi нiкого не жалiли, - бо ти не вб'єш, тебе уб'ють, - так тут нема чого слини розпускать: не вiзьмеш ти, то вiзьмуть з тебе! Феноген_. Ну, поцiлуємся i будемо товаришами! Цiлуються. Лiхтаренко._ Так краще! Знайте, що Петька Михайлов дуту свою торговлю i все хазяйство хоче зiрвать мiною банкротства. Банкротство - комерчеський гендель! Цим способом вiн обiкраде багато людей, а сам наживе мiлiон! Менi вже вiдомо, що i наш хазяїн взявся йому помагать i переганяє на свої степи дванадцять тисяч овець. Куртц - "етi нiкогда!", бо вiн дурень, а ми - "етi всегда!". При салганах будете ви - не ловiть же гав! Коли перше брали копiйку, берiть десять! Жалiтись не будуть, нема куди: тут вор у вора краде! Коли що треба, я поможу, зате ж, що б я не зробив, - помагайте! Що б ви не почули: кому i скiлько я дав одступного на торгах за оброчну казенну землю, за скiлько я пiдкупив полномочених i всю громаду вiддать свої надiли в аренду, - не ваше дiло! Феноген_. Я i слiпий, i глухий, i нiмий: роби, як хочеш, та мене не забувай. Входе Зозуля._ ЯВА XII Лiхтарем к о, Феноген i Зозуля._ Зозуля._ До речi я вас тут обох застав! Ви, Феноген Петрович, хазяїновi наговорили, а Порфирiй Аристархович, не заступились, i я зiстався осоромлений невинно i без хлiба! Феноген_. Тебе покарано для примiру, щоб другi бачили кару i боялись! А без страху - один вiзьме, другий вiзьме, потiм розоренiє; а ми всi хлiб коло хазяїна їмо... Бережи хазяйського добра, як ока: грiх великий потай брать з економiї. Зозуля._ Так я ж не брав, бога бiйтесь! Лiхтаренко_. То хтось другий взяв: з пальця ж не висмоктали. Зозуля._ То я за другого повинен страждать? Лiхтаренко._ А так. От тепер тебе розщитали, грiх покрився, все затихло, i хазяїн заспокоївся, не буде гризти других. Потiм, може, ще що пропаде, скажуть: Зозуля взяв, - а тебе вже нема, i знову тихо, i для других полегкiсть. Тут колесо так крутиться: одних даве, а другi проскакують! Зозуля._ У мене волосся на головi пiднiмається вiд ваших речей. Невже вам нi крихти не жаль мене, моєї честi i моєї сiм'ї? Я ж нiчого не взяв, i ще навiть не навчився красти, бо тiлько торiк з земледiльчеської школи вийшов. Ви ж цим псуєте навiк в моїм життi шлях: мене нiхто не прийме на службу! Феноген_. Приймуть! Нi доброго, нi злого атестата тобi не дадуть; публiкацiї об тiм, за вiщо тебе розщитали, нiгде не буде, то й мiсце, бог дасть, найдеш собi! Тiлько раю тобi: служи чесно, не паскудь своїх рук, то й ця вина тобi проститься; коли ж нас хто запитає: чого розщитали? - то i ми скажемо: сам не захотiв! Зозуля_. То це й уся порада? То й хазяїн те саме скаже? Фєноген_. Хазяїн сам сказав - розщитать тебе. Зозуля._ Боже мiй, боже мiй! Що ж я татовi скажу, що мати подума? Вони радiли, бiдолахи, що я на хорошому мiсцi, що буду їм помагать i менших братiв вивести в люде, i на тобi - прогнали, прогнали нi за що, а кажуть: украв! Боже мiй! Я украв! Та скорiше б у мене рука вiдсохла, нiж протягнулась до чужого, скорiще б мозок мiй висох в головi, нiж прошептав менi думку украсти! Невже нi в кого з вас не поворухнеться серце жалем на мої правдивi слова, що я так щиро вам кажу? Лiхтаренко._ Так говорять усi, кого приструнчить лихо. Звiдкiль же мiрку взять, щоб нею змiрять, що те, що ти говориш, - правда? Зозуля._ З серця, з серця чоловiчого повинна мiрка виникать, та тiлько серця в вас немає, а честь давно вже потеряли, бо ви самi злодюги i не повiрите нiкому, що вiн не краде так _як ви. Бодай же дiтям вашим до всiх їх дiл таку, як ви до мене, мiрку прикладали! Кати бездушнi ви! (Пiшов.)_ Лiхтаренко._ Оце той дурень, що й в церквi б'ють! Феноген_. Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколiшках попросив - i знову б прийняли; а вiн бач як носа пiднiма i так нас опаскудив, що коли б почув хто, то ще б подумав справдi, що ми злодiї... Лiхтаренко._ Таким дурнем колись i я був... А хто б тепер повiрив? Ха-ха-ха! Життя навчить. Молоде - дурне!.. Так я пiдожду в конторi, а ви про все доложите хазяїновi так, як слiд... Не забувайте тiлько нашої умови, тодi добре буде нам обом! (Пiшов.)_ ЯВА XIII Феноген_, а потiм Калинович_, Соня _i Пузир_. Феноген_ (сам)._ Бачив я комерчеських людей багато, а такого iдола, як Лiхтаренко, ще не доводилося бачить! Входять на крильце Калинович_, Соня _i Пузир_. Пузир._ Знаете, я б на вашiм мiснi з таким чудовим голосом у нротодiякони пiшов: вiчний i не важкий кусок хлiба! Соня._ Учитель гiмназiї, тату, бiльш обезпечений, нiж протодiякон. Пузир._ Нi, дочко, протодiякон i обезпече-ний бiльше, i якось виднiще мiсто!.. А приятно, приятно ви спiваєте. Отакий у мене був колись чабан: як заспiває, то всi плачуть!.. Що ж, неграмотний, - а вже я його вивiв би в дiякони. Ай спiвав, ай спiвав! Як заведе, бувало, "Он з-за гори, з-за лиману"... А-а! Чудово спiвав! Калинович_. Де ж i голосам буть, як не в народi. Що виростає на волi, серед степу широкого! А у вас, кажуть, єсть такi степи, що нагадують собою степ Гоголя? Пузир._ Не знаю, я на степах у Гоголя не бував! Соня._ Гоголь, тату, писатель; вiн в книжцi степ описав дуже гарно. Пузир._ Ха-ха! Який там в книжнi степ? От якби вiн побачив справжнiй степ без краю, па котрiм де-не-де мрiють отари овець, а тирса вище пояса, мов шовком землю укриває i шумить, шумить... Я всю молодiсть провiв у степу... Калинович_. А ви поетично малюєте степ... (До Сонi.) _Талант!.. Прощайте! Соня._ Краще б ви поїхали нашими кiньми, правда, тату? Пузир._ А чом же такого спiваку та не одвезти! Калинович_. Спасибi! У мене є звощик. Пузир_. I весь час тут стоїть? Охота грошi тратить, певно, багато маєте... Ха-ха-ха! Калинович_ (смiється)._ Буде з мене! Пузир_. Прощайте! Кланяйтесь начальницi гiмназiї - дуже приятна женщина, (Iдe.)_ Калинович._ Добре! ЯВА XV Bбiгає Харитон._ Харитон._ Фелоген Петрович, нещастя: Зозуля повiсився! Феноген_. Де? Харитон._ Уранцi получив в конторi рощот, а оце свiжо повiсився! Соня._ Ай!! Калинович_. Хазяйське колесо роздавило! Завiса. ДIЯ ТРЕТЯ Кабiнет. ЯВА I Феноген_ (один. Читає лист)._ "Многоуважаємий Фе-ноген Петрович. Поспешаю очень спешно уведомлять вас, что даже очень весьма хорошее i доходное iмєнiє для вас нашлось. П'ятсот десят-ин, став рибний, водяной млин на два постава з фолюшами. От станцiї трьох з половиною верстов". (Говоре.)_ А де, то й не каже, боїться, що обiйдусь без нього, - хитрий з бiса. Ну, що ж далi? (Читає.)_ "У городi новость: сьогодня Петра Тимофеевича посадили в острог!" (Говоре.)_ Отака ловись! Банкротство не удалось. (Читає.)_ "Большой скандал, i многiм людям нещастя. На днях буду у ваших местах. Поговорiм подробно. Хазяїну об острог пока не говорiть. Ваш покорний слуга Григорiй Мойсєєвiч Маюфес". (Говоре.)_ Погано. Лiхтаренко казав, що у це дiло вскочив i наш хазяїн. Чи сказать йому, чи справдi промовчать? Мовчать краще, щоб не виявились часом мої стосунки з Маюфесом. ЯВА II Феноген _i Марiя Iвановна_. Марiя_ Iвановна_. Ну, Феногенушка, що ж наш iменинник, вже одягся? Феноген_. Одяглися. Уговорив-таки надiть крохмальну сорочку i новий сюртук; а при орденi зовсiм не той чоловiк, i Золотницькому не вступлять. Сидять i якусь комерцiю на щотах викладають. Марiя Iвановна. _Слава богу, хоч причепурився. Соня вчора цiлий вечiр умовляла, бо, може, хто з города сьогодня приїде... От що, Феногенушка: я йому справила такий новий халат, що ах! Тiлько ж ти знаєш, що Терентiй Гаврилович буде сердиться, коли дознається, що я на халат багато грошей потеряла, так ти йому не говори, а поможи. Халат принесе Павлина i запросе за нього тiлько п'ятдесят рублiв. Сам побачиш, що це все одно, що дурно взять таку дорогу i гарну вещ! На случай же Терентiй Гаврилович не захоче брать халата, уговори його, ти умiєш. От тобi за це на чай п'ять рублiв... Феноген_ (бере грошi)._ Спасибi, Марiя Iвановна; ради того, щоб Терентiй Гаврилович носили гарний халат, я й дурно (ховає грошi)_ все зроблю, аби халат купили! Марiя Iвановна_. Гляди ж, Феногенушка! Павлина тут сидить i жде. (Говоре у прихожу.)_ Ви ж постарайтеся, Павлина, не жалiйте слiв, умовляючи. Павлина (висунувшись у дверi)._ Будьте певнi. Я вже знаю, що говорить... (Причиняє дверi.)_ Феноген_. Та ви не тривожтесь, купимо! Марiя Iвановна._ Ради бога, Феногенушка! (Пiшла.)_ ЯВА III Феноген_, потiм Пузир _i кравчиха_. Феноген_ (один)._ Гарно почався день: п'ять рубликiв вже маю. Входе Пузир_. Пузир_. Нiкого ще не було? Феноген_. Економи ждуть в конторi; а тут у нас сидить Павлiна з города, знаєте? Пузир_. Знаю. Чого їй треба? Це вже хоче покористуватись iменинами i здерти що-небудь. Терпiть не можу цiєї бiдноти. Як побачу старця, то, здається, тiкав би вiд нього скiлько сили. Феноген_. Щось принесла, не дає й глянуть, каже - подарунок. Пузир_. Клич! Феноген (у дверi)._ Заходьте, Павлина._ Входе Павлина_, з пакунком, закутаним у бiлу простиню. Павлина_ (кланяється)._ З iменинами! Дай боже много лiт жить та багатiть. Пузир_. Спасибi. А це iцо? Павлина._ (розгортає)._ Вещ княжеська! Ночей недосипала, два мiсяцi удвох з дочкою працювали. Приймiть вiд бiдної вдови i не оставте своєю милостю. Пузир_. Що ж там таке, показуй мерщiй! Павлина (показує)._ Богом присягаю, що нi у кого такого халата немає, - заказний. Феноген_. Ай халат, оце халат, так-так! У такiм халатi можна i на засiданiє в земський банк. Гляньте: буряки! I овечки!.. Пузир (розглядає)._ Скiлько ж ти за нього хочеш? Павлина._ Бархат лiонський, шовк як луб, а робота! Два мiсяцi трудились удвох! Пузир._ Ну, годi вже хвалить, товар видко, кажи, скiлько? Павлина._ Скiлько ваша ласка? Пузир._ Що там ласка! Чого доброго я помилюся i дам за нього бiльше, нiж ти сама хочеш. Кажи свою цiну за товар. Павлина._ Оцiнуйте самi... Феногенушка, ну, як по-вашому: ви свiт бачили, людей знаєте - оцiнуйте по совiстi. Феноген_ (розглядав нiби мiркує)._ Що ж, сто карбованцiв. Пузир._Тю! Феноген_. Чого ж тю? Пузир._ Купуй собi! Феноген_. Та, побий мене бог, при всiй своїй бiдностi дав би п'ятдесят рублiв. Пузир._ Ну то давай. Феноген_. Одно, що менi не до лиця, а друге - я буду у княжеськiм халатi, а ви в такiм, що сором i в руки взять, - не приходиться. Пузир._ То нiчого! Нарядишся, як пава, i будеш мене смiшить! Ха-ха! А люде пiзнають, де Феноген, а де хазяїн, хоч би я й рогожу надiв. Феноген_. Та хто його знає! А скiлько ж, справдi, ви, Павлино, хочете? Кажiть свою цiну. Павлина._ Тiлько для нашого благодiтеля можу вiддать за п'ятдесят! Феноген_. Все одно що дурно! Пузир_. А скiлько ти йому дала факторського? Феноген_. Заслужив... Спасибi... (Iде до дверей.)_ Пузир._ Ну, вернись! Що ти, жартiв не вмiєш розумiть? Феноген_. Я по совiстi кажу, а ви - фактор! Пузир._ Ну, ну! Беру вже халат, зроблю тобi приятнiсть! На! (Дає Павлинi грошi.)_ Переплатив карбованцiв десять. Ну що ж, переплатив - переплатив, це вже тобi на бiднiсть! Павлина._ Та цей халат коштує бiльше двохсот карбованцiв. Менi його Петро Тимофiєвич заказали, та тепер їм не до халата: вчора їх посадили в острог. Пузир._ Що? Петра - в острог? Павлина._ Посадили голубчика. Та я, як почула, що їм тепер не до халата... Пузир._ Вiдкiля ж ти це знаєш? Павлина._ Вчора про це весь город говорив. Пузир._ Та, може ж, це ще брехня? Павлина._ Всi лавки i склади, кажуть, опечатали. Пузир._ За вiщо ж, не чула? Павлина._ Бог його знає... Мошенство якесь!.. Пузир._ Погано... Погано! Павлина._ Прощайте! (Вийшла.)_ ЯВА IV Феноген _i Пузир._ Пузир_. Погано... Чув?! Феноген._ Чув. Пузир._ Так i ти чув? Вiд кого? Феноген._ Та що ви, бог з вами! При менi говорила женщина, та щоб не чув - хiба я глухий?! Пузир._ Нi, бач, я подумав, що ти вiд кого другого чув. А як ти думаєш: чи це правда, чи тiлько поголоска? Феноген._ Менi здається, що це з заздрощiв мелють язиками. Петро Тимофiєвич багатiє не'по дням, а по часам, люде заздрять i плещуть! Пузир._ А звiдкiля б же вона взяла? Феноген._ З базарю... Чого тiльки на базарi не плещуть... (Глянув у вiкно.)_ О, пан Золотницький! Пузир._ Петро Петрович! От спасибi йому, це велика честь для мене! Феноген._ Аз ним той, як би його... учитель гiмназiї - Калинович._ Пузир._ Iз Петром Петровичем в однiм екiпажi? Феноген._ Еге. Пузир._ От вже за це я не вхвалив Петра Петровича: колись там, ще студентом, каже, Калинович дiтей у нього учив, а тепер возиться з ним, як приятель! 1 чого тому Калиновичевi вiд мене треба? Увадився до нас, як свиня в моркву. Феноген._ Глядiть, чи не до Сонi! Пузир_. Отакої! Де ж таке? Рiвнялась свиня до коня, та шерсть не така. Вони пройдуть в гостину, там їх Соня прийме, а ти клич економiв - нехай iдуть сюди. Феноген _вийшов. ЯВА V Пузир (один)._ Чи не чули вони... Калинович сьогодня з города, вiн повинен знать правду про Петра. (Важко переводе дух.)_ Ху ти, господи, як мене перетривожила ця звiстка, аж в грудях здавило. Погано... погано. Ще чого доброго i я вскочу. Згарячу не придумаєш, що його робити. Перше всього треба заспокоїться. Ху ти, господи... Входять економи. ЯВА VI Зеленський_, Лiхтаренко_, Куртц _i ще чоловiка три. Лiхтаренко_ (з пiдносом, на которiм хлiб i вiнки з колосся)._ Поздоровляємо з iменинами, з наградою i з обжинками разом. Пузир (приймає пiднос)._ Спасибi, спасибi. Сiдайте. Сiли. Мовчать. А нiхто з вас вчора не був у городi? Економи переглянулись. Мовчать. Лiхтаренко._ Нi. Пузир._ Я думав, може, хто чув якi цiкавi новинки го-родськi. Мовчать. А скiлько у нас поставили кiп усього хлiба? Лiхтаренко._ В близьких трьох економiях двадцять двi тисячi кiп однiєї пшеницi; а другий хлiб ще не злiчили. Зеленський_. Завтра скажемо. Пузир._ Поїду зараз подивлюся копи. Слава богу, урожай хороший, аж дух радується! Лiхтаренко._ А вчора посадили... Пузир (схоплюється)._ Посадили! Хто тобi казав? Лiхтаренко._ Нiхто нiчого не казав. Посадили, кажу, у мене двадцять п'ять кабанiв у саж для вiдкорму. Зеленський_. I я двадцять посадив. Пузир._ Ага! (Смiється.)_ Добре, добре, бо вже скоро i буряки треба копать. Починайте цей рiк ранiше, а то не управимось: сила буряка. Лiхтаренко_. Я за свої не боюся. Тепер мануйлiвцi в наших руках! Пузир._ Хiба вже надiли взяв в аренду? Лiхтаренко_. Аякже, взяв! Пузир._ Митець! Чом же ти не говориш? Лiхтаренко._ Навмисне приберiг приятну звiстку на сьогодня. I надiли взяв на десять лiт, i казенна оброчна стаття за нами!, Пузир._ Оце ти мене повеселив... А що, пане Зеленський?! Зеленський_. Та чи буде з того користь? Лiхтаренко._ Буде! Зеленський_. Побачимо. Пузир._ А почому взяв? Лiхтаренко._ Казенна по вiсiм карбованцiв, а надiли двадцять п'ять карбованцiв десятина в год. Пузир_ (цмока губами)._ Овва! Оце вже на Лiхтаренка не похоже! Лiхтаренко._ Не полохайтесь, бо i я, вибачайте, скажу: це вже на Терентiя Гавриловича не похоже. Ми маємо пiд боком безземельних робочих, - яку цiну дамо, за таку й пiдуть! Нiкуди ж дiтись, бо тут i дома, i замужем. От вам в десять лiт певного бариша п'ятнадцять тисяч тiлько на одних робочих, а земля сама себе окупе! Пузир._ Нi, що не кажи, а таки прорвався! Я думав, що ти вiзьмеш дешевше! Лiхтаренко._ Не можна було нiяким способом: разiв десять мусив напиватись з мужиками, музику наймав, сам танцював, насилу витанцював! Одних розходiв на пiдкуп несогласних та на угощенiє - п'ятсот сорок вiсiм рублiв - тридцять дев'ять копiйок. Пузир._ Ой-ой-ой! Такi розходи! Лiхтаренко._ Та одступного за казенну землю з другими розходами чотириста п'ятдесят два рублi. Я щот noкажу... А розкиньте на десять лiт, то й вийде по однiй копiйцi на десятину; коли ж невигодно, можна вiд надiлiв одказатись - єсть такий пункт. А як я винен, що не спитав, то розходи верну назад. Що робить? Пузир._ Оце вигадав! Посватав у мужикiв землю, танцював на заручинах - i не повiнчатись? Вiнчаю! Тепер мужики нехай танцюють у нас на роботi по злоту в день! А ти маєш з чистої прибилi п'ять процентiв вiд надiльної аренди. Лiхтаренко._ Спасибi... З шкури вилiзу, то i менi перепаде чимало! Пузир._ Заробиш - матимеш!.. Оце, бувши на земському собранiї, я дiзнався, що туди пiд Херсон кругом голод. Кормiв нема. Мужики продають по пiвтора карбованця коняку, по сiмдесят п'ять копiйок вiвцю. У нас же кормiв сила, одного сiна триста скирт. Так завтра ви, Карло Карлович, i Феноген вiзьмiть з собою шiсть чабанiв i поїдете на ярмарки i по селах, скуповуйте всiх овець! Вигодно: на руб - два буде баришу!!! Куртц._ Овса - сiмдесят п'ять копiйок?! Етi - да. Бєдний мушiчок. Пузир._ Я не куплю - другi куплять. Куртц._ Етi - да! Пузир_. А що то у вас, Карло Карлович, в руках? Куртц_ знiмає платок з вещi. Баранчик? Куртц._ Чушiло! У менья хлєб - нет, у менья - овса! I я поздравляйт хазяїн баранчик, чушiло! Етi - да... Сосун баранчик! Чушiло моя работа. Парижська виставка - мiндаль можна получал. Етi - да! Будiть стоял сто лет. Етi немножко комфор присипал, i мол, етi - нєт, етi - нiкогда! Етi - да! Антик чушiло? Пузир (розглядає)._ Чудово! Як живе - i очi дивляться! Спасибi! Лихтаренко_. Карло Карлович не тiлько шахмейстер, а ще й чучiлмейстер. Куртц._ Етi-да! Куртц - спецiалiста чушiло. Я iмейт мiндаль за роботу чушiлов. Пузир._ Чудово, чудово! Однеси, Феноген, у мою кiмнату. Вибачайте, там мене гостi ждуть, та й у вас, певно, у кожного дiло є? (Пiшов.)_ ЯВА VII Тi ж, без Пузиря. Феноген _несе чучело. Куртц _ного придержує i показує на шию чучела. Куртц_. Модель моя, мiндаль, етi - да! Лiхтаренко._ I у вас мендаль, i у чучала мендаль. Всi смiються. Куртц._ Ну, етi менья зовсєм не смешивает! У менья мендаль - етi - да, а у чушiло - етi - нєт; у чушiло етi модель. Лiхтаренко (до Фєногена)._ Краще здiймiть, бо хазяїн як побачить, то подумає, що Карло Карлович в насмiшку над ним причепив баранчиковi на шию орден. Всi смiються. Феноген._ I справдi. (Пiшов.)_ Куртц._ Етi... етi... Лiхтаренкi... Етi... маленькiй мальшiк! Етi - да. Серiозов етi - нєт, розсудов етi - нiкогда, насмєшiвал - етi да! Фi! Паскудство... Етi... етi большой мушiк, етi зубоскаль! (Вийшов.)_ Всi _смiються i виходять за Куртцом. ЯВА VIII Феноген _i Лiхтаренко._ Лiхтаренко (оглянувшись)._ Заробив дещо (дає грошi),_ нате й вам. А може, й ви що заробили, то давайте менi. Феноген._ Де там я зароблю? Побий мене бог, гнидiю отут! Колись бувало... Лiхтаренко._ От поїдете овець купувать, то пiдживетесь. Феноген._ Трудненько буде через Куртца... А це ж вiд кого ви взяли i за вiщо? Лiхтаренко._ I охота допитувати. Даю - берiть. Така умова. Феноген._ Правда! I де ти такий узявся? Лiхтаренко._ Чортзна-що розпитуєте. А ви де взялись? Пiдходящий грунт - от i родять такi люде, як ми з вами. Феноген._ Куди менi протiв тебе. Лiхтаренко._ Ну, ну, не прикидайтесь сиротою. Ви вже он помiщик, п'ятсот десятин будете мать. Феноген._ Тю, бий тебе сила божа! Вiдкiля ти знаєш? Лiхтаренко._ Я все знаю. Що ж, поможи боже купить. Ну, прощайте! А орден з чучала зняли? Феноген (смiється)._ Зняв. Лiхтаренко._ У хазяїна на шиї орден, а вiн взяв причепив мендаль вiвцi! Феноген _i Лiхтаренко _смiються. Лiхтаренко _вийшов. ЯВА IХ Феноген_, а потiм Пузир _i Золотницький._ Феноген (один. Лiчить грошi)._ Як в аптецi виважив - з копiйками, сто сорок вiсiм рублiв тридцять дев'ять копiйок. А скiлько ж Лiхтаренковi досталось? От промiтний чоловiк! Прослуживши з таким iдолом при великiй комерцiї тридцять п'ять лiт, можна б було i тисячу десятин купить! Змiй, а не чоловiк: скрiзь здере i всiх спокусить. Входять Пузир_ i Золотницький._ Пузир_. То нi ви, нi Калинович в городi, кажете, не були, то нiяких городських новинок i не знаєте? Золотницький._ Я ж тобi вже казав, що не чув нiчого. Та що тебе так цiкавить у городi, скажи? Пузир._ Особого нiчого, так собi. Феноген цiлує Золотницького в руку. Золотницький._ Здоров, здоров, Феноген, з iменинником тебе. (Дає йому в руку.)_ Феноген._ Спасибi. (Iде.)_ От щасливий день! Дають i дають. (Вийшов.)_ Пузир_. I що за охота розбещувать отак людей? "З iменинником" i зараз - тиць в руку грошi. А через вас i я мушу щось подарувать. (Про себе.)_ Наказанiє боже з цими панами - портять людей! Золотницький._ А хiба ти ще нiчого не подарував? Ай-ай-ай! Тридцять п'ять лiт чоловiк служить, права рука... Пузир._ Та я ще поспiю, ще подарую; тiлько для чого портить людей! Золотницький._ Феноген! Пузир._ Навiщо ви його кличете? Входе Феноген._ Золотницький._ Ну, даруй же вiрного слугу! Пузир._ Я думав - увечерi, а вам хочеться таки зараз. (Набiк.)_ Наказанiє боже з цими панами! (До Фєногена.) _Маєш вiд мене, Феногенушка, одного валаха; хотiв тобi на добранiч про це сказать, так Петру Петровичу хочеться зараз. Феноген (цiлує Пузиря в руку)._ Господь воздасть вам сторицею. От щасливий день - дають i дають!.. (Вийшов.)_ Золотницький._ От це по-хазяйськи. Пузир._ Ет, баловство! Золотницький._ Всього, брат, з собою не забереш... Так, кажеш, двадцять двi тисячi кiп пшеницi? Добрий урожай! А я ще не знаю, скiлько у мене. Хотiлось би подивитись твої копи! Пузир._ Поїдемо подивимось! Тут i верстви немає. Золотницький._ Поїдемо! Пузир._ Чудесно! Перед вашим приїздом я сам хотiв їхать. Золотницький._ О, а це що? Халат? I який розкiшний - диво! Певно, дочка примусила справить? Пузир._ Простiсенько купив сам. Золотницький (розглядає)._ Та воно й видко, що сам: Софiя Терентьевна овець та бурякiв на халат би не посадила. Пузир._ А що, хiба вам не до вподоби? Золотницький._ Як можна, чудово! Вiвцi i буряки - символи хазяйства! Оригiнальний смак! Хоч на виставкуi Може б, ти менi продав цей халат? Пузир._ Купiть. Золотницький._ Невже продаси? Пузир._ Чого ж, все продається. Золотницький._ Скiлько? Пузир._ Сто. Золотницький._ А багато заробиш? Пузир._ По-хазяйськи. Золотницький._ Ну (б'є руку Пузиря),_ халат мiй. Феноген! Пузир._ Носiть на здоров'я. Я собi куплю у татар бухарський. Входе Феноген_. Золотницький._ Вiзьми халат i вiддай мойому Дмитрiю. Нехай гарненько обгорне в плед i запре в екiпажну скриню. (Одходить i дивиться у вiкно.)_ Феноген_ (до Пузиря)._ Як?! Пузир._ Продав за сто карбованцiв. Феноген (бере халат, до Пузиря тихо)._ Бачите, а ви менi не вiрили, що халат варт сто карбованцiв. Пузир _(так само до Феногена)._ Учись: за пiвгодини заробив руб на руб, та ще мало запросив. Такi люде, коли їм заманеться якої дурницi, утроє платять! Феноген (про себе)._ Добре заробив! Бiдна Марiя Iвановна, даремно турбувалась, даремно радiла. Пузир._ А я й забув, скажи, Феноген, щоб менi запрягли бурого в бiгунки i пару в шарабан, ми поїдемо на копи дивитись Феноген_ вийшов. Золотницький._ Чудовi квiтки, клумби! Все переродилось, i ти сам переродився: сьогодня на вид ти вже не просто хазяїн, а настоящий обиватель. Пузир._ Все дочка чепурить! Золотницький._ А знаєш, Терентiй Гаврилович, дочка твоя дорога дитина. Пузир._ Аякже: золоту медаль получила! Золотницький._ Просвiта, брат, велика сила! Признаюсь тобi, що перше я заїздив до тебе тiлько по дiлу, тепер менi приятно буть у тебе i без дiла. Пузир._ А що ж тут, справдi, так перемiнилось? Золотницький._ Не те повiтря: книги, газети, пiанiно, освiчена молода людина, та ще до всього артистка: гра, спiва! О! Ти, брат, цього не розумiєш! Пузир._ Ну, це вже даремно! Я сам любив i люблю спiв. У мене був чабан... Золотницький._ А, бог з ним, що там твiй чабан! Пузир._ Е, бог з ним... Тiлько те гарно, що вам до вподоби... А якби ви почули, як той чабан, бувало, заведе "Ой з-за гори, з-за лиману"! Золотницький._ Ну, а Калинович як спiва? Пузир._ Чув. I цей спiває гарно. З другої кiмнати чутно "Гетьмани, гетьмани" або iншу, можна и не спiвать, як нема кому. Золотницький._ Оперний голос! Талановитий, розумний, енергiчний молодий чоловiк Калинович! Таких молодих людей мало. Слухай, Терентiй Гаврилович: от жених для твоєї Сонi, пара, якої пошукать по бiлому свiту. Пузир._ Отакої! Голодрабець? У Сонi є жених - Чоботенко, мiлiонер. Золотницький._ Високий до неба, а дурний як треба. Найшов жениха! Вiн же безграмотний баран. Хiба ж Чоботенко до пари Сонi? Бог зна що викладуєш! Чоботенко у твоєї дочки гайдуком повинен служить, а не чоловiком їй бути. Пузир_. Я вас, Петро Петрович, шаную, поважаю, але немало дивуюсь: вискiпали якогось учителишку i носитесь з ним... Золотницький._ Не учителишка, а учитель гiмназiї. Чудак ти, Терентiй Гаврилович, єй-богу, чудак! Ну навiщо тобi багатий зять, коли ти сам багатий? Пора вже тобi шукать того, чого у тебе бракує. Пузир_. Я так i роблю: шукаю, де б бiльше купить землi, бо скiлько б чоловiк її не мав - все бракує. Золотницький._ Добре. Ну, а скажи менi: тобi приятно мать орден? Приятно, кажи, не угинайся! Пузир._ Я й не криюсь. Заслужив - i носю. Золотницький._ Так. Ну, а якби тобi дали один орден з широкою червоною стрiчкою через плече, а збоку звiзда. То це було б ще приятнiще? Пузир._ Ха! Широка, кажете, червона стрiчка i звiзда на боцi - бачив... Не криюсь: ще приятнiще. Що ж з того? Золотницький._ А коли б до всього цього тебе возвели в генерали: ваше превосходительство! Га? Ще було б приятнiще? Пузир._ Я не розумiю, для чого ви все це говорите? Золотницький._ А от для чого. Нi ти, нi твiй Чоботенко нiколи такої честi не добудете: звiзди вам збоку не носить, генералами вам не буть, хоч би ви всi свої добра i маєтки за таку честь вiддали, а Калинович._.. Пузир._ Буде генералом, з звiздою? Ха-ха-ха! О, бодай вас. Золотницький._ Та ти, брат, не смiйся! Ви з Чоботенком зостанетесь навiки чабанами та буряковими генералами, а Калинович може бути професором, директором гiмназiї, от i ти, i твiй Чоботенко будете говорить йому - "ваше превосходительство". Пузир_. Чи буде вiн генералом, чи нi - я не знаю; а чим вiн є - я бачу" i дочки своєї за нього не вiддам! Входе Соня_ i Калинович._ ЯВА Х Пузир_, Золотницький_, Соня _i Калинович._ Соня._ Годi вам про дiла балакать! Ходiм до нас. Золотницький._ Дорога Софiя Терентьйовна, я тут обстреливав позицiю; i бомбами, i гранатами, i шрапнеллю сипав - не помагає! Неприятель уперто не здається. Давайте вiзьмемо його в перехресний вогонь. Соня._ Догадуюсь. Ви за нас з татком говорили, i, певно, тато не згоджується? Я вже бачу. Пузир._ Нiзащо в свiтi! Це ти мене, дочко, хочеш у труну покласти! Соня._ Хiба моє щастя для вас, тату, труна? Я цього не знала. Пузир._ Так знай! Щастя, якого тобi заманулось, - менi труна. Тебе сватає Чоботенко, я вже тобi говорив. Соня._ Тодi я промовчала, а тепер скажу вам, що я за нього не пiду! Пузир._ Та ти ж його ще не бачила, подивися перше: з лиця хоч воду пий, Бова Королевич! Росту (показує сажень) -_ о; плечi (розводе руками скiльки можна) -_ е! Золотницький._ А голова (показує кулак)_-о! Софiя Терентьйовна вибрала собi людину в подружжя, а ти їй раїш першерона! Навiщо тобi Чоботенко? У тебе, слава богу, є чим копи возить. Пузир._ Ви не туди стрiляєте! Чоботенко хорошого роду, хазяїн, з дiда мiлiонер. Я не хочу зятя з вiтру, бiдного приймака. Калинович._ Ви мене ображаєте! Пузир._ I ви мене ображаєте! Калинович._Чим? Пузир._ Тим, що осмiлились сватать мою дочку. Калинович._ Не всi люде дивляться вашими очима, а через те ви помиляєтесь, Терентiй Гаврилович. Я люблю Софiю Терентьйовну, а не ваше багатство! До цього треба вам знать, що я лiчу вас далеко бiднiщим вiд себе, i будьте певнi, що у приймаки я до вас не пiду нiколи! Вiддайте все ваше добро, всi вашi мiлiони старцям, а я вiзьму Софiю Терентьйовну без приданого. Пузир._ Що ви говорите? Я сорок лiт недоїдав, недопивав, недосипав, кровiю моєю окипiла кожна копiйка, а тепер взять i вiддать усе моє добро старцям! Опам'ятайтесь! Для чого ж я працював? Хiба отаке розумний скаже! Перехрестiться! "Вiддайте старцям"! Ха-ха! Чув я про таких багачiв, котрим нема чого роздавать, так вони хочуть, щоб всi з ними порiвнялись. Нi! Так не буде. Ви не з того тiста, до якого ми привикли. Соня._ Тату, багатство душi не має i не буде себе почувать нещасним, у кого б в руках не опинилось, а я маю живу душу, котрiй натурально бажати буть щасливою з тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, нехай воно буде при вас, мене ж вiддайте отак, як я стою, за Iвана Миколайовича, i ми будемо щасливi! Чого ж ще треба? Пузир._ Щаслива, щаслива! Ти щоб тiлько була щаслива? Ти? А я? Я?! Щоб здох вiд муки, яку ти менi робиш! Собi, йому i всiм, усiм ти добра i щастя зичиш, а батьковi? Батьковi? Зла, муки, смертi? Нi, так не буде: скорiще вогонь розiллється водою, нiж я дам своє благословення на такий шлюб. (Вийшов.)_ ЯВА XI Золотницький_, Соня_, Калинович._ Золотницький_. Дика, страшенна сила - нiчого з ним не зробиш без боротьби. Калинович._ Краще було б не зачiпать цього питання сьогодня, на iменини! Соня._ Я цього не ждала i тепер стою нiма, не знаю, що сказать. Калинович _(Д_о Золотницького)._ Порадьте! Золотницький._ Тут сам Соломон розвiв би руками! Феноген! А ви йдiть, я попробую з ним по-своєму сам побалакать. Входе Феноген._ Калинович (до Сонi)._ Ходiм! Пiшли. ЯВА XII Феноген _i Золотницький._ Золотницький._ Iди, Феноген, i попроси сюди Терентiя Гавриловича. Скажи, що я. зараз їду i хочу з ним попрощатись. Феноген._ Як же то можна! Без обiда поїдете? Золотницький_. Так вийшло. Феноген (iдучи, про себе)._ Погане щось вийшло! ЯВА XIII Золотницький _сам. Потiм Феноген _i Пузир._ Золотницький._ Коли Терешко забере собi що в голову, вiн не може переносить супереки! Третiровать його треба, тодi вiн помнякшає! Входе Феноген._ Ну? Феноген._ Зараз вийдуть. Золотницький._ Що вiн там робить? Феноген._ Якусь комерцiю викладають на щотах. Вони нiколи даремно не сидять. Золотницький._ Скажи, Феноген, щоб мiй екiпаж зараз запрягли. Феноген._ Терентiй Гаврилович вас не пустять. (Вийшов.)_ Золотницький._ Побачимо. Входе Пузир._ Пузир._ Чого ви мене кликали, знову хочете мучить вашим Калиновичем? Золотницький._ Мужик ти був, мужиком ти i будеш! Пузир._ Яким родився, таким i помру! Золотницький._ Єсть чим хвалитись! Для чого ж ти орден почепив? Пузир._ Заслужив - i почепив! Золотницький_. Шмаровоз! Хоч би уважив на те, що я сватом; сказав би: подумаю i дам одповiдь, а то як чабан обiйшовся з освiченою людиною. Нога моя не буде у тебе... я зараз їду. Пузир._ Як завгодно. Вiддайте ж менi грошi за халат. Золотницький._ Я вишлю їх на пам'ятник Котляревському, бо ти з губи зробив халяву: обiщав i не вислав. Пузир._ То всi сто карбованцiв?.. Що ви? Нехай бог боронить! Я за десять карбованцiв такий хрест йому поставлю з свого дуба, що за верству буде видко! Золотницький._ Став собi, а я сто карбованцiв вишлю в Полтаву. Пузир._ Пропало сто карбованцiв нi за цапову душу. Входе Феноген._ Феноген._ Конi запряженi в бiгунки i шарабан давно. Пузир (до Золотницького)._ Поїдемо ж хоч подивимось копи. Золотницький._ Їдь сам. Пузир_. Як сам, то й сам. (До Феногена.)_ Винеси шапку. Феноген._ Шапка в прихожiй. Пузир._ Так не поїдете? Золотницький._ Iди ти к чорту, мужик! Пузир._ I чого б я сердився, наче Калинович ваш рiдний син. Золотницький._ Щоб ти знав. Пузир._ Як? Незаконний? Золотницький._ Дурак! Пузир._ Оце й ви гiрше мужика: у моїй хатi лаєтесь! Золотницький._ Я не хочу з тобою балакать. Скажи, Феноген, щоб скорiще коней подавали. Пузир._ Так нехай шарабан розпряжуть. Я поїду сам в бiгунках. Феноген _вийшов. Прощайте! (Подає руку.)_ Золотницький _одвернувся. (Пузир здвигнув плечима.)_ Як завгодно. (Вийшов.)_ ЯВА XIV Золотницький_, а потiм Соня _i Калинович_. Золотницький._ Уперта шельма, а ще до того роздратований. Входять Соня i Калинович_. Нi приступу. Треба нам їхать зараз. Калинович._ I я тiєї думки, мiй од'їзд найскорiще заспокоїть тата. Соня._ Без обiда як таки можна? Золотницький (до Сонi)._ Що ж робить, оставатись не можна. Послiдня проба не удалась, а ви себе, Софiє Терентьевно, не видавайте. Соня._ Я дуже стривожена. У мене так нерви витягнутi, що я ледве сльози здержую. Калинович._ Чого ж плакать, Софiє Терентьєвно, я думаю, що ваше давнє рiшенiє вiд такого повороту не перемiнилось? Соня._ Не тiлько не перемiнилось, а виросло, окрiпло. Калинович._ I менi бiльше нiчого не треба. Правду кажучи, ми таки самi виннi: дуже раптом насiли на тата, i тепер менi жаль його - вiн правий по-свойому! Соня._ А ми по-своєму! Калинович._ Так, бачите, шанси нерiвнi: поле битви зостанеться за нами; а тато, ображений вкрай, потеряє всi свої мрiї... Його становище далеко гiрше! Золотницький._ Само собою, краще б було i йому, й вам, коли б все сталось по згодi, ну, а коли згоди нема... Соня._ I коли її через два тижнi я не добуду, то приїду в город, i ми повiнчаємось. Калинович (цiлує її руку)._ Гнiздечко у мене готове - тихе, приютне, свiтле - i жде голубку; будьте ж спокiйнi! Входе Феноген_. Феноген_. Конi готовi. Золотницький._ Ходiм попрощаємось з мамою. Соня._ Не будемо їй нiчого говорить! Золотницький._ А причину од'їзду придумаємо. Вийшли. ЯВА XV Феноген_, а потiм Маюфес._ Феноген._Ая таки угадав: цей голодранець свата нашу Соню. Нi, брат, не в тi взувся. Входе Маюфес._ Маюфес._ Здоровенькi були! Феноген_. А, Григорiй Мойсєйович. Чоломкаються. Маюфес._ Що це у вас з iменин так рано гостi розїжджаються, чи не дiзналися про дiло? Феноген_. Яке дiло? Маюфес._ Я ж вам писав, що Петро Тимофеевич в острозi, а тепер слiдователь по важним дiлам посадив у острог таких хазяїнiв, як Зенделевич i Петренко! Феноген_. Ой, i Петренка посадив? Маюфес._ Положим. Петренко дав двiстi тисяч залогу, а Зенделевич сидить. Я думаю, що доберуться i до Терен-тiя Гавриловича. Феноген._ А хазяїн же при чiм? Маюфес._ Дванадцять тисяч овець взявся сховать вiд кредиторiв. Феноген._ А хто ж це докаже? Купив. Маюфес._ Ну, коли менi заплатять, я можу мовчать, але грошi за проданi вiвцi по книгам Михайлова не показанi, - треба заплатить шiстдесят-сiмдесят тисяч! Феноген._ Заплатить - i край. Маюфес._ А поки там що - погано. Якби другий слiдователь, а то, страшний чоловiк... Вiн хоче всiх залякать; поки заплатить, поки все виявиться - пожалуйте в острог. Феноген._ От тобi й маєш! Невже ж Терентiя Гавриловича можуть у острог? Маюфес._ Можуть. Погане дiло. Я приїхав навмисне побалакать. А де ж Терентiй Гаврилович? Феноген._ Поїхав копи оглядать. А наше дiло як? Маюфес._ Давайте розписку, що в случае покупки iмєнiя ви менi платите п'ятсот рублiв, i я вас повезу в iмєнiє. Ай iмєнiє, ай iмєнiє! Ето што-нiбудь особенного! Вбiгає Парубок._ ЯВА XVI Парубок_, Феноген _i Маюфес_, а потiм Марiя Iвановна_ i Соня._ Парубок._ Феноген Петрович, нещастя! Феноген._ Що там таке, хто-небудь повiсився знову? Парубок._ Хазяїн пробi кричать. Упали i не можуть пiднятись. Побiжу рятувать. Феноген_. На килим! Берiть тi носилки, що гнiй виносять з конюшнi, i бiгом туди, я зараз. Парубок вийшов. (У дверi.)_ Марiя Iвановна, Софiя Терентьевна! (До Маюфеса.)_ Зайдiть, будь ласка, у контору, я вас покличу. Маюфес._ Можна. (Пiшов.)_ Феноген._ О господи, що за феральний день! Входять Марiя Iвановна _i Софiя Терентьевна_. Марiя Iвановна._ Що тут сталось? Соня._ Де тато? Феноген._ Поїхали копи оглядать та на царинi, кажуть, упали, не можуть встать. Люде побiгли вже туди, а я зараз послав носилки и сам пiду. Марiя Iвановна._ О господи, що це таке? Соня (до Феногена)._ Мерщiй iдiть i ви до татка! Феноген _пiшов, i Марiя Iвановна_ за ним. Треба зараз у город послать за лiкарем. Може, ногу зламав. Напишу Iвану Миколайовичу записку, щоб зараз лiкар приїхав. (У дверi.)_ Мишка! Скажи, щоб запрягли шарабан. Входе Марiя Iвановна._ Марiя Iвановна._ Не видно!.. О господи! Що з ним трапилось, хоч би довiдатись... Що ти там, доню, пишеш? Соня._ Послать треба за лiкарем, а поки виявиться, що там, та поки конi запряжуть, записка буде готова; тут кожна хвилина дорога, може, перелом, нехай бог боронить. Входе Феноген._ Ну, що? Феноген._ Несуть. Стогнуть тяжко! Марiя Iвановна._ Що з ним, що? Не чув? Феноген._ Вони поїхали полюбоватись на копи i отут, зараз за ровом, побачили бiля кiп чиїхсь гусей, що смикали копу; прудко пiд'їхали до гусей, схопились з бiгункiв i погналися за гусьми, та спiткнулись через ритвину i сильно упали. Чуть стогiн: "Ой, ой!" Соня (до Феногена)._ Нате записку, зараз за лiкарем. Феноген вийшов. Входить Пузир, опираючись на двох робiтникiв. ЯВА XVII Пузир_, Марiя Iвановна _i Соня_, а потiм Феноген._ Марiя Iвановна _i Соня _помагають Пузиревi._ Пузир._ Ой, ой! Тихо! Ой! Мабуть, щось всерединi порвалось. Ой, ой! Як дихну, неначе ножем рiже по животу, ой!! Соня._ Я посилаю зараз за лiкарем, тату! Пузир._ Не треба. Фельшара краще... Ой... фельшара, лiкаря не треба. Садять на диван. Входе Феноген._ До Сонi тихо: "Послав". Робiтники вийшли. Феноген, ой! Я бачив, що у двiр їхав Маюфес, де вiн? Феноген._ Тут. Пузир._ Посадили? Феноген._ Не питав. Пузир._ Поклич... Покли... ой! Поклич! Феноген._ Хоч одпочиньте. Соня._ Таточку, нехай потiм, вам важко говорить. Пузир._ Поклич! Феноген (iде)._ Що його робить? Григорiй Моисеевич ще гiрше розтривоже... Треба самому сказать. (Вертається.)_ Пузир (через сльози)._ Чого ж не йдеш? Не муч, клич! Феноген (про себе)._ Що буде, то буде - однаково, скажу... Та я сам все знаю! Пузир._ Говори... Посадили? Феноген._ Посадили! Пузир._ О-о-о! Марiя Iвановна._ Боже мiй! Що з тобою? Пузир._ Ох, погано! Завiса. ДIЯ ЧЕТВЕРТА Кiмната та ж. ЯВА I Соня, Фенoген, Марiя Iвановна i Пузир._ Соня (одчинивши обидвi половини дверей, стоїть на порозi. Пiсля паузи)._ Помалу, помалу... Марiя Iвановна _i Феноген ведуть Пузиря пiд руки i садовлять у крiсло, обложивши подушками. Таточку, голубчику, краще б ви лежали. Лiкар говорив, що вам потрiбен спокiй, щоб вас нiщо анi крапельки не тривожило! Пузир._ Хазяйство, дочко, не можна лежать. Соня._ Здоров'я дорожче хазяйства. Пузир._ Менi легше. Соня._ То й добре, а як розтривожите себе дiлами, то знову буде гiрше. Пузир._ Поки не зроблю всiх розпорядкiв по хазяйству, то ще гiрше тривожусь... Я не довго... Побалакаю об важнiм дiлi i ляжу. Доню! Напиши Петру Петровичу, щоб приїхав. Вiн сердиться на мене, а ти напиши: при смертi, хоче помириться. Соня._ Я вже, тату, написала. Пузир._ Хiба ти думаєш, що я справдi помру? Марiя Iвановна._ Господь з тобою... Нiхто не думає. Що ж з нами, сиротами, станеться, а з хазяйством? Краще нехай я помру. Пузир._ Годi, стара! Я так спитав. Я й сам знаю, що не вмру. Рано ще, рано - хазяйство не пускає. Соня._ Я, тату, i сама нiчого такого не думала, а просто догадалась, що вам би хотiлось бачитись з Петром Петровичем, i написала. Пузир._ Iди сюди. Соня пiдходить. Пузир гладить її по головi. Розумна головка. Я не вмру, не бiйтеся - чого я буду умирать? Завтра або пiслязавтра поїду з Феногеном вiвцi куповать... Феноген! Поклич Маюфеса. Феноген _вийшов. Капосна хвороба причалила мене до лiжка, а тепер кормiв нема, можна купить по сiмдесят п'ять копiйок... вiвцю... ох... Марiя Iвановна._ Бог з ними, старий, з тими вiвцями! Пузир._ Що ти тямиш! Феноген купив три тисячi по карбованцю, а Куртца й досi нема... Вони переплачують... Я б купив по сiмдесят п'ять копiйок! Марiя Iвановна._ Бог дасть, поправишся, тодi й сам поїдеш та й купиш, скiлько хочеш. Пузир._ Пропустимо гарячий час, i Чобiт все скупить; а коли ти дiждешся, щоб вiвця була сiмдесят п'ять копiйок? При такiй цiнi два карбованцi чистої пользи на штуцi. Марiя Iвановна._ А може; й на той рiк буде недород. Соня._ Ох, як тяжко слухать таку розмову i мовчать. Пузир._ Ой!! Соня._ Лягли б ви краще, тату. Входе Маюфес._ Пузир._ От побалакаю з чоловiком i ляжу. А ви йдiть. Марiя Iвановна._ Ходiм, дочко! Вийшли. ЯВА II Пузир, Маюфес i Феноген._ Пузир (до Маюфеса)._ Ну що? Кажи коротко, я нездужаю, довго не можу сидiть. Маюфес._ Ваше заявления слiдователь уже одiбрав з почти. Писар його менi казав, що, поки на слiдствiї не буде доказано, що вiвцi тiлько на випас, заявления не поможе! Пузир._ Ох! Як страшенно заболiло у спинi, мов огнем пече! Ну? Маюфес._ Всi кажуть, що треба адвоката, а без адвоката - швах! Пузир._ Ох! А скiлько адвокат вiзьме? Маюфес._ Я ходив до найкращого, дiло вiн знає. Пузир._ Ну, скiлько ж? Маюфес._ Десять тисяч! Пузир._ Що? Маюфес._ Десять тисяч. Пузир (тяжко переводе дух)._ Не дам! Маюфес._ Щоб потiм не каялись. Пузир (крутить головою)._ Не дам! Маюфес._ Ваше дiло! Пузир._ Нехай триста! Маюфес._ Це йому на один снiданок. Пузир._ Ну, п'ятсот! Маюфес здвигує плечима. Тисячу! Маюфес._ скривившись, чухає голову. Бiльше не дам! Маюфес._ Ваше дiло. А тiлько менше десяти тисяч не вiзьме. Пузир._ Бiйся ж ти бога! Тепер за тi грошi можна купить десять тисяч овець! Маюфес._ Це правда. А тiлько вiвця тут не поможе, треба адвоката. Пузир._ Господи боже мiй - десять тисяч! Це грабiж! За вiщо ж, за вiщо? Маюфес._ Таке дiло! Пузир._ Яке ж дiло?.. Ти покажеш, що я нiчого не знав i приняв овець тiлько на випас, покажеш? Маюфес._ Покажу. Пузир._ От i все дiло! Маюфес._ А скiлько ви менi дасте за таке показанiє? Пузир._ Тобi? Сто карбованцiв дам! Маюфес._ То краще менi сказать, що я нiчого не знаю. Навiщо менi клопiт: будуть тягать на допроси, на слiдствiє, на переслiдствiє? Я чоловiк занятий дiлами, - одна потеря. Пузир._ Двiстi дам! Маюфес._ Нi, Терентiй Гаврилович, не таке дiло. Пузир._ Триста! Маюфес._ Як я вiзьму за таке дiло триста карбованцiв... ви самi скажете, що я дурень. Пузир._ Ну, п'ятсот! Маюфес._ Як не дасте тисячу, то я не свiдок! Пузир (тяжко переводе дух)._ Ох! (Звiсивши голову, мовчить. Пiсля паузи, тихо, страждущим голосом.)_ Дам тисячу! Маюфес._ То давайте зараз! Пузир_. Ти ж ще не показував? Маюфес._ Бо ще ж не питали. А спитають - покажу у вашу пользу. Пузир._ Так тодi й дам. Маюфес._ Як не дасте зараз, я не свiдок. Пузир._ Хiба ти менi не вiриш? Маюфес._ Таке дiло. Пузир_. Iдол же ти проклятий... Феноген! Вижени його в шию! Маюфес._ Зачiм же у шию? Я i так пiду. Пузир._ В шию! Ой... В шию його! В шию! Ой, ой, ой! (Хапається за поперек.)_ Наче щось порвалось усерединi. Феноген робе ступiнь. Маюфес (одходе до дверей)._ Феноген Петрович, ви чоловiк розсудочний, не сделайте скандала! (Зникає за дверi.)_ Пузир_. Ах ти, iдол проклятий... Маюфес (вигляда у дверi)._ Я, навпротiв, покажу теперечки, що ви вiвцi ховали i помагали злосному банкротству. Феноген (кидається до дверей)._ Та йдiть ви к бiсовому батьковi. Маюфес зникає. Пузир (витирає пiт)._ Ах ти, гадина... Ах ти, грабитель! Рiже живого чоловiка i в рану пальцями тикає. Феноген. Заспокойтесь. Я вам пораю таких свiдкiв, що пiд присягою скажуть все, що вам завгодно: i що бачили, i чого не бачили, i що знають, i чого не знають. А ви їм дасте тiльки по двiстi карбованцiв. Пузир._ Дам, зараз дам, з радiстю дам! Кажи, хто вони? Феноген._ Я i Лiхтаренко. Пузир (через сльози)._ Вiрний слуга... Спасибi тобi! Кращих свiдкiв i не треба. (Витирає очi.)_ Ти i дурно покажеш, щоб врятувать свого хазяїна вiд сорому, я тебе знаю. Феноген._ Покажу, єй, покажу - дурно покажу... А ви свого вiрного слугу подаруєте - дасте на дорогу до слiдователя двiстi карбованцiв. Пузир (зiтхає)._ Дам! Посилай за Лiхтаренком! I сам з ним побалакай, бо я не можу. Феноген (у дверi)._ Петрушка! Звели, щоб Харитон зараз їхав у Мануйлiвську економiю i покликав сюди Лiхтаренка. Пузир._ Каторжний жид - жили вимотав... Де ж? Тисячу карбованцiв! А? Люде вдвох за чотириста карбованцiв хрест поцiлують, а вiн один хотiв зцупить тисячу. Дай води... Феноген _подає. Пузир _п'є. Входять Марiя Iвановна _i Лiкар._ ЯВА III Марiя Iвановна_, Лiкар._ Пузир _i Феноген_,а потiм Маюфес._ Лiкар._ Що ж це ви робите? Знову встали. Пузир._ Я вже зiбрався йти полежать. Марiя Iвановна _й Феноген беруть ного пiд руки. Лiкар._ Не смiйте вставать! Пузир._ Не можна - хазяйство. Марiя Iвановна._ А боже мiй, боже! Здоров'я милi-ще всього на свiтi! Виходять. З дверей виглядає Маюфес._ Тихо: "Феноген Петрович..." Феноген махає йому рукою. Коли Пузиря _вивели, Маюфес _входе. Маюфес (сам; постоявши)._ Ах ти, хам! Нi сорому, нi совiстi не має. За таке дiло п'ятсот карбованцiв дає. Нi, почтеннiйший, дасте ви менi тепер двi тисячi, бо нiхто такого показанiя не зробить, як Григорiй Моисеевич. Входе Феноген._ Феноген._ Що ви хотiли ще сказать? Говорiть мерщiй, поки бiля слабого Лiкар. Маюфес._ Коли ж поїдемо оглядать землю? Менi надоїло возитись. Феноген._ Ото-бо й бiда, що-сам не знаю коли. Маюфес._ Як вам завгодно - я бiльше не буду турбоватись! Тiлько не забувайте, що ви i не оглянетесь, як землю цю ухоплять мужики. Вони теперечки показились. Однi бiжать на переселенiє, другi тiкають з переселенiя, а третi бiгають, висунувши язика, шукають - де б тут з помiччю банка землю купить! П'ять лiт назад я сам приторговував людям землю по сто двадцять п'ять - сто тридцять, а мужики на свою голову уже нагнали цiну двiстi двадцять п'ять за десятину. Феноген._ Чув-чув. Всякому земля потрiбна. Чого доброго, переб'ють. Знаєте, може, я одпросюсь у хазяїна, то завтра раненько приїду в город, та й махнем на оглядини... У мене недовго: сторгуємо, купча i грошики на стiл. Маюфес._ Пора, пора вже вам на своє хазяйство. Феноген._ Ох, не кажiть! Запiзнився, здорово запiзнився, давно пора. Маюфес._ Зате ж який опит i яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювать Терентiя Гавриловича, то кого ж пiсля цього ви не обманете. Феноген._ Ха-ха-ха! , Маюфес._ А через десять лiт Феноген Петрович буде такий великий пурiц, що бiдного Григорiя Моисеевича гнатиме в шию. Феноген._ Бо таки й справдi ви багато заправили! Де ж таки: за показанiє тисячу карбованцiв! Маюфес._ Так яке ж показанiє, подумайте. Феноген._ Бог зна що говорите!. Та я й Лiхтаренко вiзьмемо по двiстi карбованцiв. Маюфес._ Як? Ви? Ну, глупостi! Ви ж нiчого не знаєте! Феноген._ Що нам скажуть, то ми те й покажемо у слi-дователя. Маюфес._ I будете присягать? Феноген._ Будемо! Маюфес._ I хрест цiлувать? Феноген._ Поцiлуємо. Маюфес._ Ой-ой-ой! Хароший христiанин! I вам не грiх? Феноген._ А вам? Маюфес._ Я хоч що-небудь знаю, а ви нiчого не знаєте. Феноген._ Так i ви ж за грошi мусите показувать те, що вам звелять, ну i ми так само. Маюфес._ Ай! Що ви говорите? Хiба можна рiвнять бiдного жидка, фактора Гершка, до Феногена Петровича?! Ви помiщик i за двiстi рублiв будете показувать неправду i хрест цiлувать? Цiлувать хрест?! Ай! Менi аж страшно стало. (Здригнув.)_ Такий чоловiк. Нi, я не вiрю, ви жартуєте. Феноген._ Хе-хе-хе! Ви хочете мене засоромить, щоб я не перебивав вам заробiтку?.. Даремна праця. Ви тiлько гарненько самi подумайте: чого ж то вам такi привiлеї в життi, що ви можете усе робить, аби грошi, а я то вже i не можу? Та коли б я не так думав i не так робив, як думаю i роблю, то не мав би де пiд старiсть голову прихилить. I ви самi смiялись би з мене, вгзиваючи послiднiм дурнем, от що! А тим часом прощайте. Пiду до хворого. (Iде й обернувшись.)_ Завтра ждiть мене! (Вийшов.)_ ЯВА IV Маюфес._ Ай-ай-ай! Нещасний я чоловiк! З рота вирвали такий зарiбок! I як його теперечки жить на свiтi? Уй вейзмiр, вейзмiр! ЯВА V З других дверей виходять Соня_ i Калинович_. Соня._ Спасибi, що приїхали. Восьмий день вас жду, насилу дiждалась. Калинович_. Признаюсь вам, що i тепер приїхав пiсля довгої боротьби. Соня_. I як вам не сором! Невже ви, пiсля ваших поглядiв, на тата гнiваєтесь? Калинович._ Нi краплi; i гнiватись не маю нiякого права. Соня._ Так чого ж тодi боротьба? Диво. Калинович._ А ви розмiркуйте: тато образився моїм сватовством, i я мусив оставити ваш дiм, щоб нiколи сюди не появлятися без його згоди на те; тепер, коли тато тяжко слабує, вiн має право подумать, що я приїхав, ждучи його смертi, щоб... Соня._ Смертi? (Закриває лице. Пауза.)_ Вам лiкар говорив, що тато умре? Кажiть, кажiть, не бiйтесь, я здержу себе, я... я... можу володiть собою! Калинович._ Заспокойтесь! Я нiчого не знаю... Я говорю так - наприклад. Я боявся, щоб мiй приїзд не потривожив хворого. Соня._ Татовi про ваш приїзд нiхто не скаже. А ви простiть мiй егоїзм: я не думала, що ставлю вас в неприятнi умовини. Я зовсiм ошалiла, не знаю, не знаю, що робить! Татовi то гiрше, то легше. Лiкар каже: операцiю треба, тато не хоче... Я вже одважилась i послала Петру Петровичу лист, бо думала, що ви так-таки i оставите мене, безпомiщну... Калинович._ Тепер я бачу, що справдi вже дуже егоїстично оберiгав свою персону, забуваючи про ваше горе, про вашу безпомiщнiсть. Простiть. Соня (усмiхаючись)._ Прощаю, прощаю. Порайте ж менi, що його робить? Калинович._ Може б, виписать професора? Соня._ От бачите, а менi i в голову це не прийшло. Входе Золотницький._ ЯВА VI Соня, Калинович i Золотницький._ Соня._ Петро Петрович! Золотницький._ Дуже рад вас бачить! Чоломкаються. Соня._ Спасибi, що уважили мою просьбу, я не маю слiв, як дякувати вас. Золотницький._ Нема за що, дорога Соф'я Терентьйовна! Хоча тато тодi й образив мене як старосту дикими словами, а коли чоловiк при смертi, то все забувається. Соня._ Йому то легше, то гiрше. Входе Лiкар._ ЯВА VII Соня, Золотницький_, Калинович_ i Лiкар._ Лiкар чоломкається з Золотницьким i Калиновичем. Золотницький._ Як же здоров'я слабого? Лiкар._ Здоров'я його тепер цiлком залежить вiд операцiї, я вже два рази йому говорив, а вiн i слухать не хоче про операцiю. Зараз страшенно тривожиться тим, що шахмейстера нема з вiвцями, а пiслязавтрього збирається їхать куповать вiвцi... Менi нема чого тут робить, прощайте! Соня._ Я вас не одпустю! Прошу оставатись. Ми тата умовимо, i вiн згодиться на операцiю. Лiкар._ Навряд. Страшенно упертий чоловiк. Соня (до Золотницького)._ Може, хоч вас послухає, бо ми й Справдi не можемо нiчого подiять. Золотницький._ Попробуєм разом всi умовлять. Соня._ Так ви зостанетесь? Прошу! Лiкар._ Ради операцiї зостанусь. Операцiя - єдиний рятунок. Соня._ Спасибi. Поки лiкар бiля слабого, всi надiються, всiм легше. (Простягає руку лiкаревi.)_ Спасибi, велике спасибi. Лiкар._ Дозвольте ж менi поки що де-небудь одпочить, бо я сьогодня мало спав. Соня._ Я зараз вам приготую кiмнату. (Вийшла.)_ Золотницький._ Скажiть, будь ласка, єсть надiя? Лiкар._ У нього нарив бiля почок, i вже назрiв. Треба сьогодня ж зробить операцiю, бо коли прорве нарив всередину - зараженiє кровi i мортус! Я йому казав про це, а вiн нiзащо не хоче операцiї, не вiрить. Золотницький._ Що ж за хвороба, вiд чого? Калинович._ Пам'ятаєте, поїхав на iменини копи оглядать?! Золотницький._Ну? Лiкар._ Гуси скубли копу пшеницi, вiн страшенно озлився на гусей, що таку потерю роблять, схопився з бiгункiв i побiг за ними по уклону - хотiв убить гуску... Бiг, себе не тямлячи, та через ритвину схибнувся, упав з розмаху навзнак i одбив почки! От що гуси зробили! Золотницький._ Класична птиця! Рим спасла, а хазяїна погубила! Калинович._ Знаєте, таке нещастя. Якось не приходиться висмiювать!.. Золотницький._ Повiрите, Iван Миколаєвич, що менi страшенно жаль Терешка, а разом з тим я ледве здержую гомеричний смiх, коли намалюю перед собою картину погонi за гусьми! Калинович._ Та бог з ним! Такий тяжкий акт твориться в сiм'ї, що трагичнiстю своєю переважує смiх! Золотницький._ Воля ваша, а я не можу не пiдкреслити: у чоловiка двадцять двi тисячi кiп однiєї пшеницi - ну i треба ж йому гнатись за гусьми, що скубли одну копу! Лiкар._ Типично! Калинович._ Лишiм цю розмову, прошу вас. Входе Соня i дiвчина_. ЯВА VIII Соня_, лiкар, Калинович, Золотницький_, а потiм Феноген_. Соня._ Кiмната ваша готова. От дiвчина покаже. Лiкар._ Спасибi. (Пiшов за дiвчиною.) _ Соня._ Говорiть, що розказував без мене лiкар? Калинович._ Одно: треба зараз операцiю, а тато не хоче. Соня (до Золотницького)._ Ходiм до тата, будемо умовлять. Золотницький._ А може, заснув. Входе Феноген_. Здоров, Феноген._ Феноге _н (цiлує в руку)._ Приїхали, благодiтель. Золотницький._ Ну що, Терентiй Гаврилович спить? Феноген._ Де там, такий хазяїн засне! Тривожаться то тим, то сим. От Лiхтаренко їм потрiбен, я послав уже давненько, а його нема. Знову Куртца ждуть, а оце зараз, на лихо, почули, що вiвцi замекали, i хотять сюди вийти подивиться з вiкна на овець, бо в ту кiмнату, де вони лежать, не видко, а перед цими вiкнами раз у раз проганяють шматки овець (пiдходе до вiкна),_ коли починаються салгани. Он гляньте: справдi Куртц пригнав напоказ овець. Золотницький._ О! Хазяйське ухо i за стiнами почуло любу серцевi овечу розмову. Феноген._ Ходiм, Софiя Терентьевна, виведемо їх сюди. Соня._ Боже сохрани! Татовi спокiй нужен. Лiкар забороняє йому вставать! Зараз треба операцiю робить! Феноген._ Не знаєте ви тата! Нiхто його не вдержить в лiжку, поки ноги дибають. Десять лiт тому назад Терентiй Гаврилович весь октябр мiсяць був бiля отар, жив в куренi, на дощi i сильно простудився: кашляв, голова болiла, пропасниця била, гiрше нiж тепер, так била, що вiд землi пiдскакувало все тiло; а ми таки поїхали на ярмарок гурт скуповувать i тисячу бикiв купили. Та хiба це раз було. Ех, не знаєте ви тата. (Утирає сльози.)_ Таких хазяїнiв мало свiт родить. Соня (до Золотницького)._ Ходiм до тата... Нi, ви йдiть, а я покличу лiкаря, та разом не пустимо i умовимо згодитись на операцiю. Золотницький._ Добре. Я уговорю його. (Пiшов в однi дверi, а Соня в другi.)_ ЯВА IХ Феноген (сам)._ Вони умовлять, вони не пустять! Дiти! Щоб Терентiй Гаврилович не побачив новий товар? Ха! Та вiн рачки сюди прилiзе, та скорiще вiн умре. Де ж таки? Жде тих овець, як свята, зна, що вони тут, i вiн їх послухає, буде лежать! Нiколи в свiтi! Входе Соня _i Лiкар._ ЯВА Х Феноген, Лiкар _i Соня._ Лiкар._ Я, єй-богу, не знаю, що робить з таким чоловiком, як ваш тато! Не пускать його, коли вiн так уперто хоче вийти, це для його натури однаково, що навмисне дратувать, тривожить, i вiн цим самим ще гiрше себе розiб'є, нiж тим, що вийде. Феноген._ Святая правда! їх удержать не можна... Я тридцять п'ять лiт з ними не розрiзнявся i знаю їх бiльш, нiж себе. Лiкар._ От бачите! Соня._ А господи! Невже ж вiвцi йому милiщi, нiж життя? Лiкар._ Хазяйство або смерть - такий девiз! Соня._ Там Петро Петрович, тато його послуха, ходiм, попробуємо умовить! Лiкар._ Попробуємо! Вийшли. ЯВА XI Феноген_ (сам)._ Розумнi слова: або хазяйство, або смерть! Велика правда! Земля, скот, вiвцi, хлiб, комерцiя, баришi - оце життя! А для чого ж тодi, справдi, i жить на свiтi, коли не мать цього нiчого? Та краще гробаком нечув-ственним родиться, анiж такою людиною, що про хазяйство не дбає! Нехай бог боронить, коли б у мене пропали тi грошi, що я маю, - зараз би повiсився. Входе Куртц._ ЯВА XII Феноген _i Куртц._ Куртц._ Етi, день добрий! Феноген._ Здоровенькi були! Куртц._ Етi, овса - готова. Зiчас будiть шпацiровал перед окна. Феноген._ А почому купили? Куртц._ Етi - нiпочом, руб десять, руб двадцать. Феноген (набiк)._ Виходить, Карло цапнув бiльше за мене, а я його лiчив дурнем! Входить Золотницький_ i Лiкар._ ЯВА XIII Феноген_, Куртц_, Золотницький _i лiкар_, а потiм Соня_, Марiя Iвановна_ ведуть Пузиря. Золотницький._ А?! Смерть за плечима, а вiн плаче, що його не пускають подивитись на овець. Лiкар._ Воюющий мечем од меча гибнеть. Хазяйство - його меч, вiд нього й смерть. Так мусить буть, i не варт сперечатись! Соня_, Марiя Iвановна _ведуть Пузиря_. Пузир._ Бог з вами, що ви собi вигадали: лежи, коли вiвцi пригнали? Я не смертельний. Золотницький (до лiкаря)._ Ходiм до Калиновича, вiн там скучає. Хочуть iти. Пузир._ Петро Петрович! Хiба вас не кортить подивиться на овець? Золотницький._ Я зараз прийду. Виходять з лiкарем. Пузир._ Здоровi були, Карло Карлович! Куртц._ Етi - я здоров, ошiнь здоров. Спасибi! А ви, етi - нєт... етi - пльохо. Пузир._ Пройде! Iдiть до гостей! Соню, попроси Петра Петровича!.. Соня _i Марiя Iвановна _вийшли. Багато купили? Куртц._ Етi - восiмсот. Пузир._ Вiсiмсот? Тiлько? Чого ж так мало? Куртц._ Я, етi, не можiт покупал. Ярмарка, етi - да, село, етi - нєт. Дома, етi, мушiк продал, руб десят овса, а етi, берьот овса! Мушiк берьот руб десят, плачiт, жена - плачiт, детi - плачiт. Пузир._ Як, по рублю десять? Феноген купив - руб, а Чобот он купив - сiмдесят п'ять копiйок. Феноген._ При менi багато купця наїхало i цiна пiднялась, тепер, певно, понижчала, бо вже накупились. Пiду подивлюсь овечок. (Вийшов.)_ Куртц._ Правда. Купса, етi- нєт! А толко я не мошiт торговался: сказаль мушiк руб десят, я, етi, платiл; сказал мушiк, етi, руб двадцать, я, етi, платiл! Зашем торговалса, когда руб двадцать - етi завсєм нiпочом. Етi... етi... Пузир._ Ну, а якби сказав п'ять рублiв? Куртц._ Да! Да! Етi... Етi... да! П'ять не сказаль, етi- нєт, сказаль руб десять, руб двадцать - болше не сказаль. Етi нiпочом. Мушiк, етi плачiл. Я не торговал, етi - нєт, етi - нiкогда! Пузир._ Е, вже як такий купець, то краще не купуй овець! Куртц._ Етi - да! Я не купiл. Входе Феноген._ Пузир._ Пiслязавтрього сам поїду з Феногеном. Куртц._ Сам, етi - да! Пузир._ Нехай проганяють овець. Менi важко сидiть. Куртц._ Етi - да! Волной зовсєм, нє надо сматрил. (Пiшов.)_ ЯВА XIV Феноген _i Пузир._ Феноген_. Там приїхав урядник, хоче вас бачити. Пузир._ Пiдожде. Оберни крiсло до вiкна. Так. О, овечки! Хорошi... Єсть с кордюками... Худi, бiдолаги. Нiчого, одгодуємо. Восени чистої прибилi два карбованця на штуцi... Так, Феноген? Феноген._ Шерсть, сало, солонина i шкури - я так думаю, що бiльше двох! Пузир._ Бирi мої, бирi! Цкелей! У, ви славнi биречки мої. Iш, як iдуть, мов вiйсько перед генералом. Недурно Петро Петрович звав мене овечим генералом. Поклич Петра Петровича. Феноген _вийшов. Ху-у-у! (Витира пiт.)_ Слава богу, хоч у спинi не болить так, як болiло, - певно, нарив прорвало всередину, i легше стало. Бирi, бирi, бирi... Мало купив дурний цей Карло. Входе Харитон._ Харитон _(з дверей)._ Феноген Петрович! Пузир._ Чого тобi? Лiзеш, не спитавши, чи можна. ЯВА XV Пузир_, Харитон_, потiм Золотницький _i Феноген._ Харитон._ В переднiй нiкого нема, я думав, я поспiшав... Пузир._ Пiдожди, нехай вiвцi пройдуть. Не перебивай менi любоватися. Входе Петро Петрович_ i Фенoгeн_. Феноген _тихо розмовляє з Харитоном_. Чого ви там сидите, Петро Петрович, подивiться, якi овечки i по рублю десять. Мерщiй же, послiднi проходять. Бирi, бирi, бирюшечки, бирiчки! Золотницький_. Худi дуже. Пузир._ Нiчого, зате молодi. Одгодуємо - два рублi на руб пользи. Отак треба хазяїнувать. Входе Лiкар._ Золотницький._ Правда! Пузир (тяжко переводе дух)._ Феноген, поверни мене на хату. Феноген (повертаючiї крiсло)._ В Мануйлiвцi нещастя! Пузир._ Що, тiк згорiв? Феноген._ Нi. Пузир._ Слава богу. А що ж там сталось? Феноген._ Бунт. Робочi Лiхтаренковi голову розбили. Пузир._Як? Феноген (до Харитона)._ Розкажи, що знаєш. Харитон._ Почалось, кажуть, зранку. Мануйлiвцi, бачите, хотiли, щоб брали їх усiх щодня на роботу по такiй цiнi, як договорилися тодi, коли взяли в аренду їх надiли. А Лiхтаренко нiби цiну зменшив i тiлько половину людей взяв на роботу. Ну, почався гвалт! А тут строковi робочi за харчi почали ремствувать. Слово по слову, хтось налаяв поганим словом Лiхтаренка. Лiхтаренко вистрiлив з револьверта. Чи ранив, чи вбив - не знаю. Тодi кинулись до Лiхтаренка, вiн не вспiв утiкти в контору, i хтось каменем розбив Лiхтаренковi голову. Тепер Лiхтаренко заперся в конторi i щохвилини палить в вiкно з револьверта. Люде одступили, але похваляються пiдпалить двiр i тiк. Пузир._ Iдоли! Пси! Феноген! Нехай зараз пошлють вiд мене телеграму губернаторовi i iсправниковi так: бунт робочих, убили управляющего, пiдпалили двiр. Налякать їх - скорiще виїдуть. До речi, тут урядник, клич його сюди. А ти, Харитон, бери другого коня, скачи в Мануйлiвку i вкруть назад, щоб я знав, що там робиться. Феноген _i Харитон _вийшли. Бачите, ви кажете лежать. Де ж менi влежать? От все сам зробив - i тепер аж легше. От урядник поїде в Мануйлiвку, тодi я ляжу, спочину i завтра видужаю! Побачите! Золотницький (до лiкаря)._ От натура! Лiкар._ Нерви страшенно напруженi. Я певен, що в нього нарив лопнув i почалося зараженiє кровi, замiтьте - пропасниця б'є. ЯВА XVI Пузир, лiкар, Золотницький, Феноген i Урядник._ Пузир (до урядника)._ Чули, певно, про бунт в Мануйлiвцi? Урядник._ Чув зараз. Пузир._ Прошу вас, берiть людей звiдцiля i їдьте, будь ласка, в Мануйлiвку зараз. Губернаторовi i iсправниковi посилаю телеграму. Урядник._ Мануйлiвка не мого участка. Крiм того, я маю друге важне порученiє. По дiлу злосного банкрота Михайлова слiдователь постановив сьогодня привести вас для допроса як обвиняемого в сокритiї дванадцяти тисяч овець. Получiть повiстку. (Подає.)_ Пузир._ Сокритiє?! Яке сокритiє? Урядник._ Не знаю. Пузир._ Я приняв вiвцi вiд Петьки Михайлова на випас! Урядник._ Не знаю. Пузир (витирає пiт)._ Я вам кажу! У мене свiдки єсть. Урядник._ Предписано вручить повiстку i сьогодня привести для допроса як обвиняемого... Пузир._ Як привести?! Урядник._ Пiд караулом. Пузир (пiднiмається)._ Пiд караулом?!! Що ж це? (Опускається в крiсло.)_ Свiт перевертається, послiднi часи наступили. (До всiх з одчаєм.)_ А? А? На випас дав дванадцять тисяч овець, а слiдователевi показав, що я переховую його вiвцi!.. Ах ти iдол, ах ти прахвост. Золотницький._ Та у тебе ж свiдки, певно, єсть? Пузир._ Аякже! Ах ти, iдол! Феноген, чуєш? Ти ж свiдок? Феноген_. Своїми вухами чув, своїми очима бачив i знаю... Я присягну, що на випас. Пузир (нервово часами витирає пiт)._ Чуєте? Он якi люде понаставали: прахвости iз прахвостiв, анафеми iз анафем! Обмане, обiкраде, зарiже, ограбить, чортовi душу продасть - аби грошi! Нi сорому, нi честi!.. Чи чувано коли про такi дiла? Голяк мастi Петька Михайлов, не маючи нi шеляга в кишенi, умудряється брать грошi в банках, без грошей бере товари на фабриках, скрiзь позичає, i всi дають! Багатiє не по дням, а по часам, тисячi бiдолаг несуть йому грошi, як у банк, на проценти, а потiм раптом шарах: банкрот! I такий злодiй мошеник, грабитель тягне за собою в тюрму чесного, нi в чiм не винуватого хазяїна! Iдольське... Прокляте дiло! Золотницький._ На тобi лиця нема, iди приляж, ми дiло обмiркуємо. Пузир (через сльози)._ Петро Петрович! Рятуйте, рятуйте мою честь! Честь, Честь мою топчуть в болото! Я двiстi, триста тисяч дам залогу. Золотницький._ Все зроблю, заспокойся!.. (Тихо.) _Брат Калиновича прокурор, вiн поможе, справедливо полегшить твоє становище. Пузир._ Так? Ох!.. (Тихо.)_ Скажiть, нехай рятує... я надiюсь, я певен. Золотницький._ Зараз вiзьму Феногена i їду до следователя. Що можна, все зробимо. Пузир (тихо)._ Просiть вiд мене Калитювича... Нехай вибачить... Я дам благословення на шлюб з дочкою... (Тяжко переводе дух, пропасниця його б'є,, вiн витирає пiт i говоре про себе.)_ Обiщать можна все, аби вирятував... Обiцянка - цяцянка. (До всiх.)_ А будь ти проклят, вельзевулiв ти син, Петька ти анафемович, бодай твоє тiло так розпалось, як твоє крадене багатство! Лiкар._ Годi вже! Iдiть приляжте i заспокойтесь. Пузир._ Пiду, пiду. (Опираючись на Феногена, пiдводиться.)_ I ви заспокойтесь, обiйдеться без операцiї - нарив прорвало. Одно погано: пропасниця причепилась... Нiчого, пройде, i завтра я таки поїду з тобою, Феногенушка, вiвцi куповать. Феноген._ Поїдемо, поїдемо! Пузир (iде й стає)._ Ага!.. Скажи, Феноген, Карлу, що одна овечка, з послiднiх, бiленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, чорненький лоб, шкандибає на праву задню ножку. Нехай Карло обдивиться, щоб часом не згинули, - шкода худоби i потеря... Пiшли. Л_iкар (до Золотницького)._ Два-три днi - i смерть! Урядник._ А що ж менi робить, що я скажу слiдователевi? Золотницький._ Скажiть слiдователевi, що Терентiй Гаврилович одiбрав повiстку вiд смертi i скоро дасть показанiє перед богом. Завiса. URL: http://lib.misto.kiev.ua/SU/UKRAINA/KARPENKO_KARIJ/haziain.dhtml