КГБ: Киевская городская библиотека URL: http://lib.misto.kiev.ua/SU/UKRAINA/ZABUZHKO/rec_shevch_rus.dhtml АндрЁй М.Окара. Оксанин мІф Шевченка --------------------------------------------------------------- АндрЁй М.Окара (pan-okara@mtu-net.ru) (Москва, РосЁя) --------------------------------------------------------------- <"Український ВибЁр" [Москва]. 1998. Березень-квЁтень. No 3-4.>   АндрЁй М. ОКАРА ОКСАНИН МІФ ШЕВЧЕНКА: Спроба творчої рефлексЁї над Ёсторико-фЁлософським трактатом О.С. Забужко "ШевченкЁв мЁф України", навколо нього та поза ним Introductio Оксана є нацЁональним достоянням України. Історично так повелося, що люди такого, як вона, масштабу, внутрЁшнього потенцЁалу, енергЁї, таланту та амбЁцЁй, якщо їм випадає народитись українцями, намагаються пов'язати себе з Ёншою мовною та культурною традицЁєю, бЁльш адаптованою в соцЁальному та цивЁлЁзацЁйному вЁдношеннЁ. Для нас, українцЁв, це завжди росЁйська мова та культура, меншою мЁрою - польська, нЁмецька й австрЁйська; в Оксаниному випадку ще можна говорити про добре вЁдому їй американську культуру. Прилучення до однЁєї з цих традицЁй починає "працювати" на самого письменника або митця Ё допомагає йому дЁстатися п'єдесталЁв Gloria Mundi (земної слави). Український письменник, український дослЁдник - це завжди якоюсь мЁрою подвижник, ЁдеалЁст та Дон КЁхот. Дуже приємно, що в сучасних українських умовах пишуться, видаються (хай хоч Ё на грошЁ дядЁ Сороса), читаються та й ще мають такий великий резонанс подЁбного напрямку та Ёнтелектуального рЁвня книжки, як ця остання книжка п. Оксани. УсЁ книжки та статтЁ цЁєї Авторки так чи Ёнакше, прямо чи опосередковано - про українську Ёдею та українську нацЁональну ЁдентичнЁсть, Ё, в першу чергу, - про сексуальний аспект нацЁональної ЁдентичностЁ. "ШевченкЁв мЁф України" - характерний приклад особливого ЁндивЁдуального синкретичного (або "кентаврЁйського") ЁнтелектуалЁзму, що в українському суспЁльно-культурному життЁ трапляється не дуже часто (для порЁвняння: в сучаснЁй росЁйськЁй (точнЁше, росЁйськомовнЁй) культурЁ ЁндивЁдуальний синкретичний ЁнтелектуалЁзм зустрЁчається набагато частЁше, в чому можна переконатись на прикладах творчостЁ Ю. Лотмана, В. Топорова, Б. Парамонова, С. КургЁняна, С. АверЁнцева, С. Хоружего, Б. Раушенбаха, Г. Гачева...). Книгу п. Оксани про Шевченка з-помЁж Ёнших писаних та виданих в УкраїнЁ останнЁм часом гуманЁтарних дослЁджень вигЁдно вирЁзняє найменша залежнЁсть од новомодних фЁлософських теорЁй захЁдноєвропейського та американського походження. ПорЁвняно з деякими Ёншими, п. Оксана перехворЁла, чи точнЁше, наскЁльки Ми можемо судити, нЁколи й не хворЁла на деконструктивЁзм та всЁлякЁ постмодернЁстичнЁ дискурси. У методологЁчному вЁдношеннЁ її остання праця базується на традицЁї герменевтичного прочитання, на традицЁях структуралЁстської та мЁфологЁчної шкЁл. ПанЁ Оксана фактично розвиває у фЁлософськЁй площинЁ окремЁ Ёдеї Г. Грабовича та його працЁ "Шевченко як мЁфотворець" (1982; 1991; 1998), а також Л. Плюща "Екзод Тараса Шевченка: Навколо "Москалевої криницЁ"" (1986), що, проте, не позбавляє оригЁнальностЁ її власну концепцЁю. Меншою мЁрою розвиває вона й Ёдеї В. СкуратЁвського, Ю. Шереха-Шевельова, Б. Рубчака, Є. Маланюка. Для Оксаниного дослЁдницького дискурсу є характерним широкий набЁр жанрЁв та не менш широке коло зацЁкавлень, "фЁлософсько-фЁлологЁчний" пЁдхЁд, що претендує на нове, культурософське розумЁння свЁту, та необхЁдна у сучасну добу парадоксальнЁсть мислення. Але всЁ дуже та просто цЁкавЁ Ёдеї не складенЁ Авторкою в єдину органЁчну картину - монолЁтним є лише синопсис на початку книги. Монтаж дискретних думок, дуже постмодерновий за своїм духом, нагадує естетику вЁдеоклЁпЁв. Тому НашЁ власнЁ роздуми над Оксаниним дискретизмом теж доволЁ дискретнЁ та уривчастЁ. Автору будь-якого дослЁдження, особливо гуманЁтарного, необхЁдно вирЁшити для себе проблему цЁлеполагання - потрЁбний якийсь есхатологЁчний прагматизм, тобто конкретне розумЁння тЁєї вищої мети, заради якої вЁн займається тими чи Ёншими дослЁдженнями. ПозитивЁстське виправдовування на кшталт "наука заради науки" неприйнятне у сучаснЁм свЁтЁ. ВзагалЁ, позитивЁзм як методологЁя, як свЁтогляд, як дискурс мислення - це те, чого тепер треба позбуватися. У сучаснЁй науцЁ слЁд конкретно артикулювати свою наукову та ширше - метафЁзичну понад-задачу або, принаймнЁ, усвЁдомлювати ЁсторЁософську перспективу своїх Ёдей. ШевченкЁв мЁф на сьогоднЁ, як вважає п. Оксана, є головним набутком України загальноцивЁлЁзацЁйного значення, саме за його допомогою була витворена нова українська нацЁональна ЁдентичнЁсть, саме вЁн тепер повинен звЁльнити Україну та українцЁв од рудиментЁв колонЁального стану. Жаль, що вона мало розвиває саме цЁ думки. Над... Головною заслугою Шевченка перед Україною та українським народом п. Оксана справедливо вважає створення ним нацЁонально-консолЁдуючого авторського мЁфу, який трактується як "унЁкальна форма синтезу фЁлософської рефлексЁї з архетипами колективного несвЁдомого", тому цей мЁф не демЁфологЁзується жодними перепетЁями громадянської ЁсторЁї. В рЁзних нацЁональних культурах власнЁ авторськЁ мЁфи створили Дант, Сервантес, Гете, Ібсен, СтрЁндберг, але не всЁм народам "щастить" на свого генЁя-демЁурга. Додамо вЁд Себе: сучаснЁ бЁлоруси - це тЁ самЁ українцЁ, якЁ, проте, так Ё не дЁждали свого власного Шевченка-мЁфотворця. Нам здається влучним трактування Оксаною Шевченка як першого українського ЁнтелЁгента, що найранЁше усвЁдомив Ёсторичну, полЁтичну та культурну самодостатнЁсть українського народу. Образ МалоросЁї як Ёмперської окраїни, створений попереднЁм поколЁнням українофЁлЁв (І. Котляревським, П. Гулаком-Артемовським, Г. КвЁткою-Основ'яненком), в ШевченковЁй свЁдомостЁ, а тодЁ й творчостЁ, перетворюється на образ України як генератора власного нацЁонального буття й епЁцентра локальної цивЁлЁзацЁї. Україна Шевченка - це, за п. Оксаною, образ "втраченого раю", який описується хронотопом "садка вишневого коло хати", це "країна дитинства Ё, водночас, потойбЁчного, позасвЁтнього блаженства, країна, де душа "у себе вдома", у вЁчнЁй теперЁшностЁ". Оксана знаходить Ё розвиває показнЁ культурницькЁ паралелЁ: Шевченко - К'єркегор, Шевченко - Бодлер та "проклятЁ поети", Шевченко - Дант. Остання цЁкава як образами пекла ("Гайдамаки" розглядаються як мЁф українського нацЁонального пекла Ё порЁвнюються з першою частиною "Божественної комедЁї"), так Ё вкрай промовистим порЁвнянням Дантової БеатрЁче та Оксани Коваленко, в яку був закоханий Шевченко у молодЁ роки. ПанЁ Оксана у несподЁваному планЁ розвиває й затягану радянським шевченкознавством тему Шевченка-Кобзаря, Шевченка-пророка. Архетип "кобзаря" або мЁфологЁчного наратора - речника колективного несвЁдомого - вЁдповЁдає постатЁ магЁчного Поета-жреця - посередника мЁж Землею та Небесами, мЁж Ёсторичним минулим, сучасним та майбутнЁм. ЦЁкаво, що, розрЁзняючи Шевченка-поета та Шевченка-художника, Оксана першого пов'язує з дискурсом українськостЁ та розглядає його як ПервЁсного Шамана, як "демЁурга нацЁонального мЁфологЁчного космосу", другий же Ёснує в загальноЁмперському культурному дискурсЁ як "модний художник" - талановитий та перспективний ремЁсник. Проте, на її думку, тут немає нЁякої внутрЁшньої роздвоєностЁ митця. Шевченко як Homo Ludens. ЦЁкавий Ё маловисвЁтлений радянським шевченкознавством (через морально-ЁдеологЁчнЁ забобони) аспект життя та творчостЁ поета - це мотив гри та Ёгрової змагальностЁ (наприклад, "Дармограй" - це не стЁльки псевдонЁм, скЁльки маска Шевченка або Ё його alter ego - "темний бЁк душЁ"). На цЁй темЁ дослЁдниця, сама яскрава постать та головна героїня власноствореного мЁфу, розумЁється дуже добре - тут маємо гарний приклад, як власний практичний досвЁд значно поглиблює теоретичнЁ розшуки. Шевченко-"соборник". Ким тЁльки не доводилося бути Шевченку пЁсля смертЁ - Ё речником нацЁоналЁзму, Ё спЁвцем "сЁм'ї вольнЁй, новЁй", Ё попередником комунЁзму, Ё апостолом "миру й любовЁ", й Ёдеологом мЁлЁтаризму та тотальної вЁйни, Ё фундатором (архаїчним "батьком") української нацЁї, Ё "найнароднЁшим Ёз народних", Ё есхатологЁчним пророком. Оксана придумала ще одну Ёпостась: Шевченко як перший Ёдеолог української соборностЁ. І для неї немає принципового значення, що на ЗаходЁ - в АвстрЁйськЁй УкраїнЁ - побувати поету за життя так Ё не судилось. Все, що в книзЁ торкається теми РосЁї, РосЁйської ЁмперЁї, Московського царства, метафЁзики "русского духа" та "русской идеи" подається Авторкою у традицЁйному для сучасної (й не лише сучасної) української ЁнтелЁгентської свЁдомостЁ (лЁберальної за своїм походженням) рЁзко негативному ракурсЁ (характерне в цьому вЁдношеннЁ Оксанине посилання на маркЁза де КюстЁна). Тут є й про "хворобу росЁйського духа, ув'язненого ЁмперЁєю", й про мЁфологему "Петербург - ЁмперЁя - Ёнфернальне зло" Ё про всяке таке Ёнше. МетафЁзична РосЁя разглядається нею як втЁлення абсолютного зла, як образ земного Пекла. СлЁд зазначити, що вперше цей образ був синтезований саме Шевченком Ё що в його основЁ лежать манЁхейськЁ, життєзаперечливЁ ЁнтуїцЁї. На жаль, через ЁсторичнЁ та полЁтичнЁ обставини в українському ЁнтелЁгентському середовищЁ не склалося адекватного розумЁння теми росЁйського есхатологЁзму й месЁанЁзму, росЁйського уявлення про "катехон" чи "нинЁ утримуючого" (2 Фес. 2, 7), "останнє царство" й доктрину (точнЁше, середньовЁчне пророцтво) "Москва - ТретЁй Рим" та її трансформацЁю у XVIII--XIX столЁттях. Проте, дуже нечасто трапляється розумЁння всЁх оцих тем Ё в росЁйськЁй ЁнтелЁгентськЁй свЁдомостЁ (навЁть в середовищЁ сучасної опозицЁї, а також рЁзноманЁтних консерваторЁв, "почвенникЁв", "патрЁотЁв"). Московське царство та РосЁйська ЁмперЁя - це "две больших разницы" (шкода, що українська ЁнтелЁгентська свЁдомЁсть, у т.ч. Ё п. Оксана, їх не розрЁзняють): криза РосЁйської ЁмперЁї - це наслЁдок "обуржуазення", втрати есхатологЁчного вимЁру Ёсторичного буття, це деградацЁя месЁанського Ёдеалу, це "випадання" Ёз сакрального часу в профанний свЁт. (Питання без однозначної вЁдповЁдЁ: А чи не щось подЁбне сталося рокЁв на 150 ранЁше Ёз ЗапорЁзькою СЁччю?) А взагалЁ, "образи РосЁї" в дослЁдженнЁ п. Оксани - це просто смертнЁ жахи! Ще бЁльше суму викликає авторське розумЁння (точнЁше, тлумачення п. Оксаною Шевченкового розумЁння) православ'я як цивЁлЁзацЁйного фактору та цивЁлЁзацЁйно-творчої ролЁ ВЁзантЁї у свЁтовЁй ЁсторЁї. Оксана не задається головним фЁлософським питанням: а чи є якась понад-мЁсЁя в ЁснуваннЁ українського народу як окремого та самодостатнього? Чи був якийсь смисл у титанЁчному актЁ нацЁонального креацЁонЁзму Шевченка? А якщо українцЁ залишилися б "малоросами" - "южной ветвью "общерусского" племени" (як кубанськЁ чорноморськЁ козаки, примЁром)? Для якої вищої мЁсЁї нам треба було ставати українцями? Немало заперечень може викликати й трактування дослЁдницею постатЁ та творчостЁ Гоголя. Проте, п. Оксана цЁкаво спЁвставляє ШевченкЁв та ГоголЁв образи ЁмперЁї: у "СнЁ" першого соцЁально-державна ЁєрархЁя вибудовується згори вниз (вектор руху - насильство "вЁд царя"), тодЁ як у "Выбранных местах из переписки с друзьями" другого ця ЁєрархЁя будується знизу вгору (вектор руху - любов "до царя"). Додамо вЁд Себе, що Гоголь, який у дитинствЁ втратив батька, образ "Золотого ВЁку" та Ёдеального майбутнього розумЁє як патрЁархальне суспЁльство, у той час, коли Шевченко, що залишився в дитинствЁ без матерЁ, розглядає Ёдеальний стан як матрЁархат. СпостерЁгаємо цЁкавий (хоча й не безперечний) поворот Оксаниної дослЁдницької думки, коли творчЁсть та постать поета вона розглядає всерединЁ так званого "Петербургского текста русской литературы". Образ Петербурга, надмЁрно демонЁзований ПушкЁним в "Медном всаднике" та Гоголем в "Петербургских повестях", переводиться Шевченком з високого в пародЁйно-знижений ряд: його Петербург, наприклад, в поемЁ "Сон", вЁдверто гротесковий, жалюгЁдний та дегероїзований - не Диявол-Космократор, а вертепний чорт. Якби, як на п. Оксану, образ Шевченкового Петербурга був помЁчений росЁйською лЁтературою, вЁн покЁнчив би з її "петербурзьким текстом", не залишаючи шансЁв на появу анЁ Петербургу Достоєвського, анЁ Петербургу АндрЁя Бєлого, Ахматової чи Мандельштама. Проте, ЁдеологЁя Петра I, що заклала пЁдвалини метафЁзики РосЁйської ЁмперЁї аж до 1917 року Ё речником якої був Феофан Прокопович, не виключала повнЁстю сакральний та провЁденцЁйний вимЁр: Петербург спЁввЁдносився зЁ "старим" Ёмперським Римом (Ё з давньоруським Новгородом теж), Ё хоч вЁн "прорубав вЁкно" у реально-Ёсторичний час та став генератором секуляризованої культури, але не поривав зв'язкЁв з есхатологЁчним розумЁнням свЁтової ЁсторЁї. Тому й "Петербургский текст русской литературы" виходить з уявлення про метафЁзичниу, навЁть апокалЁптичну роль цього мЁста в сакральнЁй ЁсторЁї, у той час, коли п. Забужко виходить з позитивЁського розумЁння державностЁ взагалЁ як "держави для загального блага". Образ Петербурга в ШевченковЁй творчостЁ хоч Ё надто демонЁзується, але випадає зЁ створеної ним мЁфологЁчної картини свЁту, тому й немає великих пЁдстав говорити про можливЁсть його серйозного впливу на росЁйський мЁф "Града Святаго Петра". Проблема контр-ЁдентифЁкацЁї. ЦЁкаво, що Шевченко почав писати українською мовою (та й взагалЁ - почав) саме в ПетербурзЁ. Чи вдався б вЁн до вЁршеписання, живучи все життя на УкраїнЁ? Гоголь про Україну теж почав писати в ПетербурзЁ. Живучи на УкраїнЁ, вЁн написав "Ганса Кюхельгартена". ВзагалЁ, образи України, що створили Шевченко, Гоголь та багато Ёнших митцЁв українського походження, якЁ довгий час жили поза Україною, - це постЁйне контрастне спЁвставлення, це безперервний внутрЁшнЁй дЁалог українського та росЁйського начала - майже як у Семена ДЁвовича в "Разговоре Великороссии с Малороссиею" (1762). Витвору сучасної нацЁональної ЁдентичностЁ українцЁ зобов'язанЁ перш за все РосЁйськЁй ЁмперЁї та СРСР, бо вони були "факторами контрасту". І Шевченко це першим зрозумЁв та реалЁзував. Розглядаючи проблему витокЁв романтичної ЁсторЁософЁї Шевченка, п. Оксана заперечує її Ёманентний розвиток, а також ставить її у надмЁрну залежнЁсть вЁд польського романтизму - в цьому вона, як здається, йде тим самим шляхом, що й класична українофобська думка. Так росЁйський емЁгрантський Ёсторик "другої хвилЁ" НЁколай Ульянов в своїй вЁдомЁй монографЁї "Происхождение украинского сепаратизма" (1966; 1995) пише про феномен українського романтизму таке: "Существует марокканская легенда, согласно которой все мужское еврейское население было истреблено, однажды, арабами. Тогда жены убитых попросили позволения посетить могилы мужей. Им это было разрешено. Посидев на кладбище, они забеременели от покойников и таким путем продолжили еврейскую народность в Марокко. Украинский национализм XIX века также получил жизнь не от живого, а от мертвого - от кобзарских "дум", легенд, летописей и, прежде всего, - от "Истории Русов"". Ще цитата з того ж автора: "Замечено, что украинские подделки порождены не любовью к поэзии и не страстью к стилизации. Это не то, что "Оссиан" Макферсона или "Песни западных славян" Мериме. Они преследуют политические цели. Сфабрикованы они теми же кругами, которые фабриковали фальшивые документы из истории казачества, сочиняли исторические легенды, включали их в летописи казацкие и создали "Историю Русов". Весьма возможно, что некоторые песни были подделаны в оправдание и подкрепление соответствующих страниц "Истории Русов"". ВзагалЁ, для розумЁння теми "Шевченко й метафЁзика росЁйської державної Ёдеї", "Шевченко та державно-нацЁональна ЁдентичнЁсть українцЁв" буває непогано почитати класикЁв українофобЁї... Забужко та "заложнЁ мерцЁ". Дуже цЁкавою авторською розробкою є Ёдеї про "заложних мерцЁв", якЁ, на жаль, не концептуалЁзованЁ. На жаль п. Авторка докладно не пояснює у своїй працЁ самої проблеми з "заложниками". (ОскЁльки ця тема не є загальновЁдомою, вкажемо найбЁльш вЁдомЁ працЁ з неї: Зеленин Д.К. Очерки русской мифологии. Выпуск первый: Умершие неестественною смертью и русалки. Пг., 1916; ВЁн же. Древнерусский языческий культ "заложных" покойников. Пг., 1917.) Отже, "заложники" - це люди, що вмерли неприроднЁм чином (тобто, не вЁд старостЁ) - вбитЁ, самогубцЁ та т.Ён. Вони нЁби доживають пЁсля смертЁ термЁн, що був даний їм при народженнЁ. "Заложники" живуть у лЁсЁ, у полЁ, у водЁ, навЁть серед людей Ё всЁляко шкодять живим, тому в їхнЁ домовини Ёнколи забивали осиковЁ коли. Наруга над могилою "заложника" не розглядалась як великий злочин (на вЁдмЁну од осквернення могили природньо померлої людини), бо вважалося, що з моменту своєї неприродньої смертЁ "заложники" знаходяться у повному розпорядженнЁ нечистої сили. Так найвЁдомЁший "заложний мрець" з сучасних - це ЛенЁн. Отже, п. Оксана виводить українську архетипову пару "Золотого ВЁку" - "заложних мерцЁв" у чеканнЁ Страшного Суду - це "козак у могилЁ" та "дЁвоча душа-пташка", що летить до Бога. Архетипи сучасного - це "москаль" та скривджена ним "покритка". В "Останню (тобто, "Судню") годину" можна чекати й "ВоскресЁння нацЁї", яке розумЁється як поновлення феномену козацтва, як "де-москалЁзацЁя" українських мужчин. Саме за допомогою поетового Слова "заложнЁ мерцЁ" можуть не лише преобразити дегероїзовану сучаснЁть, але й утворити нове "боголюдство". Тут виникає й цЁкава паралель до СофЁологЁї (чи "СофЁє-софЁї") Володимира Соловйова... Навколо... ВзагалЁ, улюбленЁ теми п. Оксани - фемЁнЁстичнЁ. Але зараз, здається, усЁм зрозумЁло - хто такЁ сучаснЁ фемЁнЁстки Ё як вони називалися у добу СередньовЁччя та КонтрреформацЁї, а також - що саме їх чекало тодЁ за отой їхнЁй "фемЁнЁзм". Гоголь так прояснював цю проблематику: "У нас в Киеве все бабы, которые сидят на базаре, - все ведьмы". ЦЁкаво її розвиває щодо розбираємої Авторки й Г. Грабович у статтЁ "Кохання з вЁдьмами" ("Критика". No 4. 1998)... Оксанина книга про Шевченка продовжує (хоч Ё в Ёншому жанрЁ) наскрЁзну тему її попереднього бестселеру "ПольовЁ дослЁдження з українського сексу" (1996) та наукової монографЁї "ФЁлософЁя української Ёдеї та європейський контекст: ФранкЁвський перЁод" (1992) - тему чоловЁчої неповноцЁнностЁ - "родового прокльону українського мужчини пЁд ЁмперЁєю". ЦЁкавим чином ЁмперськЁ мотиви розвиваються далЁ в останньому Оксаниному есе про її знайомство з Й. Бродським "Прощання з ЁмперЁєю: кЁлька штрихЁв до одного портрета": колонЁзована країна (Україна, примЁром) завжди позбавлена чоловЁчого начала, а її "жЁноцтво" проявляється лише в ЁпостасЁ згвалтованої покритки-"хохлушки". Справжнє чоловЁче начало в такЁй ситуацЁї можливе лише в образЁ "москаля-насильника" - "Алєксєя Нєкрасова, ЛєонЁда Андрєєва, Ісаї СолженЁцина" або ж Ё самого поета - НобелЁвського лауреата. Жаль, що поза дослЁдницьким поглядом залишилася тема "Шевченко Ё гнозис", тема Шевченкового романтизму в контекстЁ традицЁйної метафЁзики. Шкода, що п. Оксана не стала розвивати шевченкознавчЁ ЁнтенцЁї Д. Донцова, якЁ мають на увазЁ перш за все мЁлЁтарно-ЁнЁциатичний (кшатрЁйський) аспект творчостЁ Шевченка як "поета козацького панства", "бояна українського лицарства", "козака Ёз мЁльйона свинопасЁв"... В українськЁй культурЁ та ЁсторЁї було мало метафЁзично грамотних людей. Шевченко, як здається, один з небагатьох. В ОксанинЁй працЁ зроблений важливий крок до висвЁтлення важливих аспектЁв його метафЁзики. Але "йти ще довго" - для адекватного дослЁдження у цЁй галузЁ треба залучати трохи ЁншЁ контексти, нЁж це робить п. Забужко, та мати трохи Ёнший свЁтогляд, нЁж вона має... Поза... Будда - Козак Мамай - Шевченко. УкраїнськЁ арЁософи доводять, що Козак Мамай з популярної в минулому серед українцЁв народної картини - то є трансформований образ Будди (про це нЁби-то свЁдчить спорЁдненЁсть їхнЁх поз, антропологЁчних рис та вЁдображення на обличчях стану НЁрвани). Якщо проаналЁзувати ЁконографЁю народного почитання Шевченка у другЁй половинЁ XIX - на початку XX столЁття, то стає очевидним, що в українських хатах замЁсть "Козака Мамая" з'являються портрети поета, на яких його образ корелює Ё з образом Мамая, Ё з образом Будди одночасно. ЛенЁн - Шевченко. Якщо розглянути типи радянської ЁконографЁї образу Шевченка, то не можна не помЁтити, що вЁн вЁдтворювався за каноном ленЁнЁани. В радянському мистецтвЁ ЁконографЁчна шевченкЁана помЁтно корелює з ЁконографЁчною ленЁнЁаною (часто аж до прямих паралелЁзмЁв та цитацЁй у сюжетах, композицЁї, позах, виразах обличчя, вЁдсутностЁ чЁтко вираженої прямої перспективи, у соцЁально-полЁтичному забарвленнЁ та т.Ён.). Отже, Шевченко радянський - це етно-регЁональний рЁзновид образу ЛенЁа. ВзагалЁ, як здається, найкраще, духовно адекватне ЁконографЁчне втЁлення образу Поета - це його "Автопортрет зЁ свЁчкою", пройнятий мЁстичними ЁнтуїцЁями та ледь не апокрифЁчним забарвленням. Книжка дуже цЁнна ще й тим, що висвЁтлює теми подальших можливих навколошевченкЁвських роздумЁв, якЁ п. Оксана обЁйшла своєю увагою. Жаль, що поза дослЁдницьким поглядом залишилася тема "Шевченко Ё гнозис". Шевченко - один з найбЁльш цЁкавих у свЁтовЁй лЁтературЁ авторЁв, чия творчЁсть пронизана апокрифЁчними мотивами. Мотив "Нового неба й Нової землЁ" (або "землЁ нової Ё свЁту веселого") мотив "преображення свЁту", мотив "Золотого ВЁку", мотив тотальної вЁйни та кшатрЁйської ЁнЁцЁацЁї - настЁльки характернЁ для Шевченкової творчостЁ, що їх не можна оминати. АпокрифЁчна "сЁм'я вольна, нова" у Шевченка можлива лише пЁсля того, як на землю зЁйде "караючий Ё роздЁляючий, привертаючий лад Бог". ЦЁкаво було б за допомогою структурного та компаративЁського аналЁзу виявити та простежити шляхи "трансляцЁї" гнозису та гностичних ЁнтуїцЁй в ШевченковЁй поезЁї. Здається, що тут дуже до дЁла був би аналЁз зв'язку Шевченких мотивЁв через народно-поетичну творчЁсть та "народне православ'я" з богомЁльскою єресью та апокрифами. Ми би ще (на Оксаниному мЁсцЁ) написали роздЁл: "Шевченко в контекстЁ традицЁйної метафЁзики". Чи можна вважати Шевченка носЁєм якоїсь окремої традицЁї чи "Інтегральної ТрадицЁї" (в розумЁннЁ Рене Генона)? А може вЁн - "Ёнтуїтивний традицЁоналЁст"? Clausula Clausula I: ПЁсля прочитання останньої книги п. Оксани Забужко Ми зрозумЁли, що ЁсторЁя української лЁтератури як наука, а особливо спроба її фЁлософського осмислення - це мЁф про ПервЁсного Шамана та коментарЁ до цього мЁфу. Clausula II: Фактично Оксана витворила свЁй власний культ Шевченка Ё стала в ньому Верховною жрицею. Clausula III: За усЁх можливих претензЁй, книга Оксани Забужко про Тараса Шевченка явно не вЁдноситься до розряду тих творЁв про великих людей, пЁсля яких останнЁ перевертаються у своїх домовинах. URL: http://lib.misto.kiev.ua/SU/UKRAINA/ZABUZHKO/rec_shevch_rus.dhtml