РУСЛАНУ ШАШКЕВИЧУ

Така доля народа галицько-руського, що годi i годi ему розвинути свою
красу й силу в народнiй словесностiï Лед- ва забликла зiрничка з-
поза густих хмар, замеркотiла на проясненiм небi, та й тут погасла.
Такою зiрничкою розсвiту нашого був недавно иомерший наш Шашкевич.
Бистрою мислею обняв вiн бувшеє i теперiшнє, кинув гадок
кiлька в будуче, на час, на годинку порадовав вiн своïми пiснями
свiй рiд, свою братiю та й замовк навiкиï.. М а ркiян Шашкевич
уродився 1811 р. в селi Княжю, недалеко Золочева. Первоє виховане
i перва наука єго була в домi отцiвськiм; отець єго (на iмя
Iоаин) був священиком руським в тiм же селi. Вiдданий, ще дитиною, до
‘Нiмецьких (нормальних) шкiл до обводового мiста Золочева, а по
скiнчених сих до бережанськоï гiмназiï, учився добре. Зарано,
ба ще ледве не в дитинячих лiтах, утратив отця свого; бiдная мати, як
могла, так з своïми сиротятками короталася, з остатнього тягнулася,
аби ïх до людей допровадити. Маркiян, старший з чотирьох братiв,
сам учився i ще молодшим давав привiд у науцi; на нiм всю надiю
покладала журная мати. Скiнчивши латинськi (гiмназiальнi) класи, прийшов
молодий молодчик на унiверситет до Львова, але нiчим було утриматися:
мати мала ще менших синочкiв, котрим також треба було дати пiдпомогу,
щоби на люди випровадити, та й донечкам яку долю обдумати. Прийшлося,
вступив Маркiян до руськоï семiнарiï уже на курс любомудрiя, в
намiреню посвятитися в становi духовному. В таких заведенiях треба
пiддатися острим правилам, на свiтi не знаним, котрi доконче потрiбнi
для захованя порядку, для уложеня в карби i на будуче житє воспитани-
кiв, i за малий проступок сих правил такого заведенiя слiдує
утрата того добродiйства. От i Маркiяна нещастє спiткало, що мусив
виступити iз того семенища духовного. Теперечки лишився сам як палець,
сам мусив старатися на себе, мати не чимало могла му допомочи; помагав
трохи по мамi дiдо, парох руський iз Пiдлися отець Авдиковський, но
бiльше о своïм кiнчив науки любомудрiя. Але нещастє навчило
го о себе самого дбати, дало му случай оглядiтися в свiтi, пiзнати
рiзних людей; боровся вiн не з одним лихом, але сам становився певнiшим,
стальшим, розвивав своï сили. Сам зачав бажати власного образованя,
закушав i засмакував у книжках, дух єго спрагнений усе дальше та
дальше сягав. За короткий час познайомився добре з сло- 159

весностями класичними латинською i нiмецькою, котрих в школах може
лишень прихапцi покушав, вивчив основно польськую, пiзнав, поняв,
полюбив народнiсть i народ ную словеснiсть. Книгохранилища
унiверситетське i Оссо- лiнського достарчали немало поживи для его все
бiльше лакнучого духа. Допав Добровського сочиненiя про сло- венщину,
его IпзШиïiопез I^иае Зiауiсае * Шафарикову iсторiю словенських
язикiв, дiла Лiндого, Раковецького, Вука Стефановича i нитка по нитцi
дiйшов до самого клубка. Тут ему отворився великий свiт словенщина з
своєю поважною, величною стариною, з вiдмолодженими, вiдживаючими
парiстками. Все то переймала молода, повна сили i надiï душа; з
живим запалом молодецьким слiдив, iспитовав, загортав цiлу словенщину i
заєдно розпро- сторонював своï вiдомостi. Розваживши все i
роздивившись, предцi не знаходив нiде того, що дух єго вiщий
передчував, а душа так сильно бажала; все вiн тужив за чимсь, шукав,
чого у школах не учили, чого не знаходив нi в старих, нi в нових словеснос-
тях, бо вiн шукав своєï народноï, банував за своєю
родиною. Як пiвсонно снувалася перед умом якась нова, питома своя
народна словеснiсть, але не було вiдваги без приводу самому пуститися в
незнакому путь! Пригодою лучилась Котляревського Енеïда,
малоросiйськi пiснi Максимовича та, либонь, Павловського граматика,
урадований найшов тоє, за чим так давно глядiв, зобачив живий
пр'иклад, переконався о можностi народноï руськоï словесностi,
загадав великую гадку: утворити чисто народну словеснiсть южно- руську,
i сесiй гадцi вiрен остав до кiнця. В тiм-то часi наiменовався
словенським iменем Рус ланом, обiцявши собi в душi пiд сим iменем
працювати для слави словен, для пожитку свого народу. Живко взявся вiн
до свого дiла, зачав збирати пiснi народнi, випутувати за звичаï i
обряди народнi, шукати, питати за стародавнiми рукописами i другими
памятниками старовини, розбирав народний язик, зрiвнюючи з другими
словенськими, сам без учителя учився свого язика, своєï
iсторiï i пр. Не споро iде така наука, особливо коли у нас iз
русчини тiлько знаємо, що з рiдного дому принесемо, бо в школах
нiчого не прибуде; але ЧОЛОВIК'РОДОЛЮбеДЬ, понявши тую великую мисль,
полюбивши серцем i душею свою народнiсть, готов на все; посвятити i час
дорогий, I i здоровлє, i маєток, i все для хiсна свого
любого народу. Що сам поняв наш Маркiян, о тiм бесiдовалося i голосило
межи побратимами i соучениками, I Основи словянськоï мови (лат.),
160 i не чудно, що, маючи за собою добрiï докази та й умiючи ^ до
серця промовити, знайшлися межи молодими побратимами одномислящiï i
сочувствующiï з ним, мав-бо Маркiян дароване когось научити,
переконати, духах в другiм збудити, пiднести, мав дар вiдкривати
завмерлий талан. Тим часом, скiнчивши людомудрiя курси, записався знов
на бо- гословiє, бо обрав собi стан духовний чесний тот стан, в
котрiм найбiльше мiг би жити з народом, ему милим, i робити для
просвiщення його. Ледве не первим (хоть, може, ще недоспiлим) плодом
сего прочуманя була Русалка Днiстровая, котру небiжчик видав у Будимi
1837 года. Але в нещасливу годиноньку уродилася тая Русалка…
Замiсть помочi та пiдохочуваня, найшлися посмiвки та недовiльнiсть, ба й
ворогуваня. Пока- | залося же, що голова то розум. Були такi, котрi би
радо i ïï вiтали, але не в тiм строю; одному за се, другому за
тоє невподоба; одному в сiм, другому в тiм недогода; не взяв враг
i таких, що зовсiм цуралися такою невидальщиною i бiсом на неï
дивилися. А нiкому тiлько бiди терпiти, тiльки I . гризи зносити, як
бiдному iздателевi. Зарозумiлiсть, одностороннiсть, невiжество вiд
ровесникiв i неровесникiв не раз доïдали му до живого. Але
Шашкевич, переконаний о право- I стi своïй, в чистотi серця,
терпеливо зносив усi наруги i уко- ри, лишень часом з-пiд жалiсного
серця вирвалася яка жур- ная думка. Не упав вiн був на дусi, лиш замкнув
зранене Б: своє серце несвiдомим, а отворив лишень невеличкому
круïзовi приятелiв i знакомих, котрi поняли его гадку i гор- I
кулися до него, як до старшого соколонька молодшая бра- I тiя. I вiд
того часу не опустив Маркiян жодноï пригоди, де би ся дало щось
зробити для свого язика, коли би можна I пiднести дух народний, де би
можна хоть дорогу показати ^ або провести колiбаючихся. Незважаючи на
слабовитiсть I здоровля (бо навiть iз семiнарiï мусив виïздити
на село, I весну веснувати i лiчитися), робив, що здужав, во всякiм I
заводi. Чи стихом, чи словом ко питомцям i соученикам i старався
поострити увагу краянiв своïх, одно було у него завсiди на думцi:
свiй рiд, свiй язик, своя словеснiсть, своя народнiсть! Сперва був робив
Шашкевич над словарем етимологiчним церковнословенського язика, котрий
гадав, яко пiдвалину всiх своïх яз-икословних робiт покласти; але
видячи, що би то єго далеко завело, що є бiльше дечого потрiбнi-
шого, та й помiркувавши, що не єго здоровлє було до так
трудноï неперестанноï працi, лишив ту роботу другим, а сам
пустився на поле дiянiй. Зачав збирати матерiали до Iсторiï
наверненя словен до вiри християнськоï. Недо- 6 175 161

кiнчене се дiло не знать в чиï руки попалося. Видячи вел кий
недостаток книжок учебних для народу i не мавши ïй кого здатися,
написав сам Читанку, книжку до читан для народних руських училищ.
ГОЛОВНIЙШIÏ ЙОГО творiня були поезiï, бо ВIН був iсти. ний
поет з високим дарованєм. Думки єго не були нiколи печатанi
(лиш кiлька початкових у Русалцi), но десь Ша; сипанi помежи приятелями
та знакомимл покiйника в руко, писах знаходяться. Велику би прислугу
народнiй словесностi тот зробив, хто би ïх позбирав i видав в
цiлостi. Ми кiлька таких подаємо тут у сiй книжцi читателям; шкода
що не можемо ще одноï привести дуже красноï думки, по-
чинаючоïся сими словами: Вздовж, поперек зiйди свiтом… От iз
неï кiлька рядочкiв, котрi тямлю: Руська мати нас родила, Руська
мати нас повила, Руська мати нас любила: Чому ж мова єй не мила?
Чом ся нев встидати маєм? Чом чужую полюбляєм?.. Шашкевич
писав також iсторичеську поему Перекин-чик бусурманський, iз котроï
до мене лишень сесi уривки дiсталися. Думки Маркiяновi, повнi глибокого
чувства, пливуть iз-пiд самого серця гладким, звучним, чистим руським
язиком; рiдко в них слобiдная, безжурная мисль, найчастiше глибока,
сердечна туга: жаль та скарга на недолю аж серце розриває. От,
словом, iстинне пятно нашоï народноï поезiï руськоï.
В однiй думцi припоминає Пiдли- се, де в молодостi пробував, i сам
розказує: Як там грало серце моє, Свiтала година. I У
садочку соловiйчик Щебетав пiсеньки, Розвивав ми пiсеньками Лiта
молоденькi. Окрiм думок первотворних, переложив також iз чесько- I го
цiлую Королеводвiрськую рукопись з Судом Люби- I шиним (см. Сазорiз
сезкеЬо Мизеит, 1838, 5^. III, стор. 363) *, кiлька сербських пiсень i
уривки iз польськоï поеми 2ашек Капiочузкi. ** Мав також переробити
нинiшнiм нарiчiєм пiснетворiнє староруське Слово о полку
Iгоря слобiдною мiрою украïнських козацьких дум. Iз нiмецького на
польське переложив: Оаз ЬеЬеп Дези уоп Л. Р. 5i1- Ьегi*** (не печатане).

* Часопис чеського музею, 1838, 3 (чеськ.), ** Канiвський замок
(польськ.). *** Життя зу фон И. П. Зiльберт (нiм.).

По-польськи написав розправу: Азбука i аЬесагiïо, 0аро^iI2 па
гсiапiе | Ьозiпзкiедо о iгрпт<кетii аЬе- сааiа роïзкiедо йо
рiзшiеппiсi^а гизкiеео. Ж Рггешузiи, 1836*. Не опустив Шашкевич i
тоï важноï пори, коли у нас заносилося на роздвоєне
словесностi двоякою азбукою, i простував на правую дорогу тих, котрi на
чужi слiпанки пустились. Аби ще лучче пiзнати душу небiжчика, єго
тверду вiру, а разом довiдатися, в яких iскушенiях бував з якимись людьми-
недовiрками, а як непоколiбимо, певно устояв при своïм, приводимо
тутки кiлька розправок єго, котрi нам на листочку дiсталися пiд
написю Псалми Руслановi. Я Шашкевич, скiнчивши в семiнарiï
богословiє 1837 року, не пристав на лестнiï передложiня, якi
му давано, аби висвятився нежонатий i лишився при консисторiï в
надiï заслуг. Вiн заєдно тужив за селом, за житєм
родинним, не був нi гордий, нi пишний, не бажав нi достоïнств, нi
слави, лишень домашнього спокою i гаразду. В тiй мислi подружився 1838
року з Юлiєю, дочкою священика отця Крушинського в селi Деревнi.
Того ж року ще поставлен в чин єрейський, був адмiнiстратором в
Гумниськах, вiдтак перенiсся до Нестанищ, а напослiд постановлен парохом
в Новосiлках (Золочiвського обвода), працював у виноградi господнiм i
там закiнчив своє житє навеснi 1843 року в тридцять другiм
годi вiку свого. В послiднiх лiтах житя взявся було до перевода
священного писанiя на южноруський язик i розпочав вiд чотирьох
євангелiй. 1841 р. уже мав переложеного цiлого євангелiста
Iоанна i другого, котрого не тямлю, зачав. Не знаю, чи дозволила
єму слабiсть докiнчити, чи нi… Ще в молодих лiтах, либонь,
упав i, здається, щось собi в грудях ушиб, i через тоє
затягнув собi якусь грудную бiль, на котру водно слабував i котра потiм
у дихавицю перейшла i сталася причиною смертi. Книжки єго,
старiï рукописи словенськiï, котрих назбирав немало, власнi
письма i рукописи, либонь, лишилися у вдовицi небiжчика, або по
приятелях єго. Маркiян був чоловiк середнього зросту, щуплий, але
меткий, волосе ясно-русе, очi синi, тужнiï, носик невеличкий,
кiнчастий, лице худощаве виражало якусь тугу i болiсть. Сам був мякого,
доброго серця, в товариствi дотепний i забавний, показував себе веселим
i шаловливим. Лиш
* Азбука i абецадло, вiдповiдь на пропозицiю й. Лозннського про
впровадження польського абецадла до украïнського письменства. В
Перемишлi, 1836 (польськ.).

коли розговорився за русчину, народнiсть, за рiдний язи родиму
словеснiсть i пр., тодi показалася вся сильна дуЗ єго, котра втiм
слабовитiм тiлi жила, очi блиснули живост3 i якимсь святим
вотхновенєм, чоло трохи приморщилося лице набрало якоïсь
грiзноï поваги; говорив сердечно1 сильно переконував, бо му з серця
iшло, ВIН ЦIЛИЙ тим ду] хом жив i вiддихав. Тяжко, правда, самому
доходити, iспитовати, учитися Кождий самоук великiï труди
пiдносить, вiн сам за десятьох робить, хоть може, такоï признаки
нема. Як деревина, сама собi лишена, пiзнiйше i менше плодiв
видає, нiж тота, щ0 рукою старанливою садiвника пiдливана, вiд
вiтру та морозу захищована, пильно викохана: так i чоловiк-самоук
стоïть против учениковi многих учителiв; не дивно ж би було, якби
тот припiзнi або не так дуже торонкi плоди видав, як сесь, котрий убитою
дорогою iде та ще єго десять за руки ведуть. Потомнiсть найлучче
оцiнить заслуги, для того не хочемо багато розводитися. Бай же буде i
Маркiяну Шашкевичевi вiд нас щира подяка за єго труди i роботи, а
коли не за множество i доско- нальнiсть єго дiл, то за щире
родолюбиве серце, за вплив i науку єго, за те, що сам дорогу праву
знайшов i другим показав, i що твердо устояв напротив супротивних хвиль
вiд всiх добрих русинiв честь i вiчная слава!