КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/BIOLOGIA/gumilev_i_ahmatova.dhtml

	Гумилев I Ахматова Про особисту драму Гумилева не прийшов ще час говорити iнакше як словами його власних вiршiв: ми не знаємо всiх ïï перипетiй, i ще жива А. А. Ахматова, що не сказала про неï в пресi нiчого. З окремих подiй у життi Гумилева в цей передвоєнний перiод — перiод, про яке багато згадували його лiтературнi друзi — можна згадати його дуель iз Максимiлiаном Волошиним, пов'язану з вигаданоï Волошиним “Черубиной де Габриак” i ïï вiршами. Про цю дуель — виклик вiдбувся в студiï художника А. Я. Головiна при великому скупченнi гостей — розповiв досить докладно С. К. Маковский (див. його книгу “На Парнасi Срiбного Столiття”), а менi про неï розповiдав також колишнiм свiдком виклику Б. В. Анреп.
 Всьому цьому був покладений кiнець у липнi 1914 року, коли в далекому Сараєвi пролунав пострiл Гаврила Принципу, а потiм всю Європу охопив пожежу вiйни, i з його почалася та трагiчна епоха, що ми переживаємо по ею пору. Про цей липень Ахматова писала:
 Пахне гаромЧотири тижнiТорф сухоï по болотах горитьНавiть птаха сьогоднi не спiвали,И осика вже не тремтитьСтало сонце немилiстю Божоï,Дощик з Великодня полiв не кропилПриходив одноногий перехожийИ один надворi говорив:“Строки страшнi наближаютьсяНезабаром Стане тiсно вiд свiжих могилЧекайте глада, i боягуза, i мору,И затменья небесних свiтилТiльки нашоï землi не роздiлитьНа потiху собi супостат:Богородиця бiлий расстелитНад скорбями великими плат”. Патрiотичний порив тодi охопив все росiйське суспiльство. Але чи не єдиний серед скiльки-небудь видних росiйських письменникiв, Гумилев вiдгукнувся на вiйну, що обрушилася на краïну, дiєво, i майже негайно ж (24- го серпня) записався в добровольцi. Вiн сам, у пiзнiшiй версiï вже згадуваних “П'ятистопних ямбiв”, сказав про це всього краще:
 И в ревiннi людськоï юрби,У гуденьи проïжджаючих знарядь,У немолчном заклику бойовоï трубиЯ раптом почув пiсню моєï долiИ побiг, куди бiгли люди,Покiрно повторюючи: буди, будиСолдати голосно спiвали, i словаНевиразнi були, серце ïх ловило:“Скорiше вперед! Могила так могила!Нам ложем буде свiжа трава,А пологом — зелене листя,Союзником — архангельська сила”.Так солодко ця пiсня лилася, ваблячи,Що я пiшов, i прийняли менеИ дали менi гвинтiвку й коня,И поле, повне ворогiв могутнiх,Стугонливих грiзно бомб i куль спiвучих,И небо в молнийних i рдяних хмарахИ счастием душа обпаленаЗ тих самих пор; веселием повнаИ яснiстю, i мудрiстю, про БогаIз зiрками розмовляє вона,Глас Бога чує у вiйськовiй тривозiИ Божими кличе своєï дороги У декiлькох вiршах Гумилева про вiйну, що ввiйшли в збiрник “Сагайдак” (1916) — чи не кращих у всiй “вiйськовiй” поезiï в росiйськiй лiтературi :- позначилося не тiльки романтично^-патрiотичне, але й глибоко релiгiйне сприйняття Гумилевим вiйни. Говорячи у своєму вужi цитованому некролозi Гумилева про його вiдношення до вiйни, А. Я. Левинсон писав: Вiйну вiн прийняв iз простотою доконаноï, iз прямолiнiйною гарячнiстю. Вiн був, мабуть, одним з тих деяких людей у Росiï, чию душу вiйна застала в найбiльшiй бойовiй готовностi. Патрiотизм його був настiльки ж беззастережний, як безхмарно було його релiгiйне сповiдання. Я не бачив людину, природi якого був б бiльш чужо сумнiв, як зовсiм, редкостно далекий був йому й гумор. Розум його, догматичн i впертий, не вiдав нiякоï подвiйностi. Н. А. Оцуп у своïй передмовi до “Вибраного” Гумилева (Париж, 1959) вiдзначив близькiсть вiйськових вiршiв Гумилева до вiршiв французького католицького поета Шарля Пеги, що так само релiгiйно сприйняв вiйну й був убитий на фронтi в 1914 роцi


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/BIOLOGIA/gumilev_i_ahmatova.dhtml