КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/BIOLOGIA/tvorchist_mikolaja_rubcova.dhtml

	ТворчIсть Миколая Рубцова Зi спогадiв Станiслава Кунаева: “Iз Тверского бульвару в низьке вiкно уривалися людськi голоси, брязкання тролейбусних дуг, шум машин, що проносяться до Никитским ворiт. У Литинституте йшли вступнi екзамени, i всi абiтурiєнти по шляху в Будинок Герцена заглядали до мене з надiєю на чудо. Людина по десятьох у день. Так що настрiй у мене було кепське… Заскрипiла дверi. У кiмнату обережно ввiйшов парубок з худою, костистою особою, на якому видiлялися велике чоло iз залисинами й глибоко запалi очi. На ньому була бруднувата бiла сорочка, вигладженi штани пузирилися на колiнах. Взуто вiн був у дешевi сандалiï. З першого погляду видно було, що життя помотало його неабияк i що, звичайно ж, вiн тримає в руках зiм'ятий рулончик вiршiв
 — Здрастуйте, — сказав вiн робко. — Я вiршi хочу вам показати. Парубок простягнув менi сторiнки, де на слiпiй машинцi були надрукованi одне за iншим впритул — досвiдченi автори так не друкують — його вирши. Я почав читати…
 Вибiжу на пагорб i впаду в траву. I стародавнiстю повiє раптом з долу! I раптом картини грiзного розбрату Я в цю мить побачу наяву… Росiя, Русь — куди я не гляну! За всi твоï страждання й битви Люблю твою, Росiя, старовину, Твоï лiси, цвинтарi й молитви… Росiя, Русь! Зберiгай себе, зберiгай! Дивися, знову в лiси твоï й доли З усiх бокiв наскочили вони, Iнших часiв татари й монголи. Вони несуть на прапорах чорний хрест. Вони хрестами небо захрестили, I не лiсу менi бачаться окрест, А лiс хрестiв на околицях Росiï. Хрести, хрести… Я бiльше не можу! Я рiзко вiднiму вiд очей долонi I друг побачу: сумирно на лузi Траву жують стриноженi конi. Заiржуть вони — i десь в осик Пiдхопить луна повiльне ржанье,
 И треба мною - безсмертних зiрок Русi, Спокiйних зiрок безбережне мерцанье… Бачення на пагорбi — Я вiдiрвав вiд рукопису особа, i нашi погляди зустрiлися. Його глибоко запалi махонькие вiчка дивилися на мене допитливо й насторожено. — Як вас кликати? — Микола Михайлович Флякiв”.
 Зi спогадiв Г. Горбовского: “Микола Флякiв — поет довгоочiкуваний. Блок i Єсенiн були останнiми, хто зачарував читаючий мир поезiєю — не придуманоï, органiчноï… Час вiд часу у величезному хорi радянськоï поезiï звучали голосу яскравi, неповторнi. I все-таки — хотiлося Рубцова. Було потрiбно. Кисневе голодування без його вiршiв — насувалося. Довгоочiкуваний поет… Але… не секрет, що багато хто навiть iз общавшихся з Миколою довiдалися про нього як про великого поета вже пiсля його смертi…”
 Доторкнутися до рядкiв Рубцова — значить доторкнутися до чого свiтлому й доброму. Меж болотних стовбурiв красувався схiд огнеликий… От наступить жовтень — i здадуться раптом журавлi! I розбудять мене, покличуть журавлинi лементи Над моïм горищем, над болотом, забутим удалинi… Широко по Русi призначений строк увяданья Возвещают вони, як сказання древнiх сторiнок. Усе, що є на душi, до кiнця виражає риданье I високий полiт цих гордих прославлених птахiв. Широко на Русi махають птахам приголоснi руки. I забитость болiт, i втрати полiв, що зноблять, - Це виразять всi, як сказанье, небеснi звуки, Далеко розголосить плач, що летить, журавлiв… От летять, от летять… Вiдчините скорiше ворота! Виходите скорiше, щоб глянути на високих своïх! От замовкли — i знову сиротiє душа й природа Тому, що — мовчи! — так нiхто вуж не виразить ïх… “Журавлi”
 Замислюючись над первоистоками цiєï краси, унесемся в Беломорье — край суворий, богатий казками, переказами, легендами. Тут, у селi Емецк Архангельськоï областi, 3 сiчня 1936 року народився Микола Флякiв.
 Флякiв рано залишився сиротою… Мати вмерла. Батько пiшов на фронт. Збереглися мемуарнi записи, якi зробив Флякiв в останнi роки життя. “Iшов перший рiк вiйни. Моя мати лежала в лiкарнi. Старша сестра пiднiмалася задовго до свiтанку, цiлими днями стояла в чергах за хлiбом, а я пiсля бомбувань iз бiльшим захопленням шукав у дворi осколки, i якщо знаходив, то пишався ними й хвастався. Часто я йшов у безлюдну глибину саду бiля нашого будинку, де полюбився менi одна дивно гарна червона квiтка. Я торкав його, поливав i доглядав за ним, усiляко, як тiльки вмiв. Про це моє заняття знав тiльки мiй брат, що був на кiлька рокiв старше мене. Один раз вiн прийшов до мене в сад i сказав: “Пiдемо в кiно”. “Яке кiно?” — запитав я. “Золотий ключик”, — вiдповiв вiн. Ми подивилися кiно “Золотий ключик”, у якому було так багато цiкавого, i, щасливi, верталися додому. Бiля хвiртки нашого будинку нас зупинила сусiдка й сказала: “А ваша мама вмерла”. У неï на очах з'явилися сльози. Брат мiй заплакав теж i сказав менi, щоб я йшов додому. Я нiчого не зрозумiв тодi, що таке трапилося., але серце моє здригнулося, i тепер часто згадую я кiно “Золотий ключик”, той аленький квiтку й сусiдку, що сказала: “А ваша мама вмерла”. … Ця квiточка маленький Як я любив i ховав! Нiжив його, — от маменька Буде подарунку рада!
 До речi його, не до речi чи, Виростити все-таки смог… Нiс я за труною матерi Аленький своя квiтка.
 Дитинство скiнчилося. До болю шкода шестирiчного хлопчика Колевi, його братiв i сестер, що залишилися без батька й матерi… Багато пiзнiше в однiй з автобiографiй Флякiв напише: “Дитинство пройшло в сiльському дитячому будинку над рiкою Толшмой — глибоко у Вологодськiй областi”. Никольское вiн завжди вважав своєю батькiвщиною. Тут вiн закiнчив семилiтку. I вiдправився в лiсотехнiчний технiкум. Учився вiн у декiлькох технiкумах, але жодного не закiнчив. Хлопчиськом, що не бачив моря, марив iм. Мрiя привела його, 16-лiтнього, в Архангельськ, де вiн потрапив кочегаром на рибальське судно. Вабили й бiльшi мiста. В 1955 роцi вiн уже працює в Ленiнградi, звiдси на чотири роки йде служити у флот. Тут починає писати й друкуватися у флотських виданнях.
 Як я рвався на море! Кинув будинок нерозважливо I в моряцькiй конторi Усе просився на судно…
 Екстерном закiнчивши вечiрню школу в Ленiнградi, Флякiв приïжджає в Москву. Твердження поетичних подань поета i його поглядiв на життя вiдбувається вже в Москвi, у пору навчання в Литинституте iменi М. Горького. У Литинститут Флякiв прийшов iз чималим багажем життєвих вражень i, головне, зi своïм творчим голосом. Зi спогадiв Сергiя Викулова:
 На творчий конкурс Литинститута Флякiв представив саморобну книжку “Хвилi й скелi…”. Але тi, хто потiм став учити Рубцова, iмовiрно, не вiдразу зрозумiли, що перед ними — не просто талант, а майже, що сформувався поет… До своïм двадцяти шести рокам минулий, як говорять, вогонь i воду, що пiзнала не тiльки (а вiрнiше, не стiльки) верхнi, просторi й свiтлi поверхи життя, але i ïï глухi пiдвали й навiть ïï дно, вiн чекав вiд Литинститута не школярских розмов про ямби й хореях, а одкровень про життя, про душ людськоï… Чекав — i не дочекався…”
 В 1973 роцi на могилi Рубцова поставили надгробье — мармурову плиту з барельєфом поета. Унизу по мармурi бiжить рядок з його вiршiв:
 “Росiя, Русь! Зберiгай себе, зберiгай!” — яка звучить, немов останнiй заповiт Рубцова цiй нещасноï й нескiнченно улюбленiй краïнi, що не береже нi своïх генiïв, нi саму себе…
 Вiдкладу свою вбогу ïжуИ вiдправлюся на вiчний спокiйНехай мене ще люблять i шукаютьНад моєю самотньою рiкою


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/BIOLOGIA/tvorchist_mikolaja_rubcova.dhtml