КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/izomorfizm_klychovih_tradiciynih_obraziv_i_motiviv_u.dhtml

	IзоморфIзм ключових традицIйних образIв I мотивIв у лIтературI З розвитком iдеï системного вивчення лiтератури, прiоритетного в сучаснiй парадигмi науки, все бiльш очевидною стає теза про те, що дослiдження лiнiйне вiдносно системного вiдiграє роль у тому числi акумулятивну, накопичувальну: на основi створюваного на цьому рiвнi “банку даних” будуються масштабнi типологiчнi студiï. Вельми цiкавий i продуктивний досвiд рiзноманiтних типологiчних праць, що передбачає виведення певних концептуальних структур як у самих масивах лiтературного матерiалу (синхронiя), так i в характерi його розвитку (дiахронiя) (логiчно зачинають такi роботи пошуки у сферi мiфологiï, фольклору (зокрема, чарiвноï казки).
 Виокремлюваний як один з найбiльш перспективних аналiз традицiйних структур у лiтературi також має певнi напрацювання: окресленi характер i амплiтуда переосмислення основних тут образiв, сюжетiв i мотивiв. Бiльш або менш дослiджений iнтерпретацiйний корпус ряду традицiйних структур античного (наприклад, образи Прометея, Тезея, Медеï, Кассандри, Гелени Прекрасноï) й бiблiйного походження (примiром, мотив грiхопадiння й вигнання з Едему Адама i ЄЕИ, образи Христа, Iуди, Агасфера, жiнок у Святому Письмi, диявола), авторськоï мiфологiï (Дон Жуан , Дон Кiхот. Гамлет, Робiнзон , Фаустта iн.), iсторичних постатей (зокрема, Нерон, Олександр Македонський, Хмельницький, Мазепа) тощо. Поряд з цим все ще мало або майже не дослiдженi iнтерпретацiйнi ряди неолiмпiйських божеств та iнших постатей античностi, мiфологiй свiту, авторських персонажiв (Пан, дрiада, Голем, Франкенштейн i деякi iншi); до недавнього часу “в тiнi” залишалося трактування образу Мiнотавра, тодi як розглядались переважно iншi образи однойменного мiфу Тезея й Арiадни, а найбiльш популярним у дослiдженнях був образ лабiринту.
 Своєрiдний паспорт функцiональностi традицiйнi структури в украïнському лiтературознавствi отримали у працях А.Нямцу й А.Волкова. Однак слiд визнати, що у вiтчизнянiй науцi досi в бiльшостi випадкiв практикувалося вивчення певноï традицiйноï структури, яке замикалося на нiй самiй: обмежувалося вiдповiдним тематичним матерiалом (Алкмена i Амфiтрiон, Дон Жуан, Робiнзон, Фауст , окремi складники бiблiйного контексту i под.). Мiж тим лiтература XX початку ХХI ст. уже майже не пропонує зразкiв “чистих”, односкладних iнтерпретацiй традицiйних структур (образу, сюжету, мотиву). Це актуалiзує завдання наступного порядку: укрупнене дослiдження традицiйних структур у ïх взаємозв'язках i сполученнях (дифузнi явища). Теоретичнi передумови до такоï роботи є: так, А.Нямцу говорить про множиннiсть лiтературних iнтерпретацiй як про “своєрiдний культурологiчний метатекст, що розвивається як специфiчне явище всесвiтньоï лiтератури, яке має особливi закони входження в духовний контекст рiзних культурноiсторичних епох багатьох нацiональних лiтератур”, наводить приклади позначених вище дифузiй (”фаустизацiя” сюжету про Дон Жуана тощо).
 Серед найбiльш оригiнальних образних i сюжетних дифузiй варто назвати, зокрема, поєднання в образi Мiнотавра рис Христа i Прометея (драма Л.Кавериноï “Мiнотавр”) або Робiнзона й Агасфера (роман С.Шеррiла “Мiнотавр вийшов попалити”); в образi Коннора Маклауда (цикл “Горець” з 11 романiв, а також вiдповiдний кiноцикл) рис Агасфера, Дон Жуана й Робiнзона; проекцiю образiв Адама i Єви на образи роботiв у п'єсi К.Чапека “Р.У.Р.”; варiацiю “одiссея Пiноккiоробота” у знятiй за мотивами оповiдання Б.Олдiсса “Суперроботи живуть усе лiто” драмi С.Спiлберга “Штучний розум” (2001).
 На тлi акцентування прiоритетностi вивчення традицiйних структур (Д.Наливайко, А.Нямцу, Р.Гром'якта iн.) i виходячи з викладених мiркувань, бачимо необхiднiсть студiювання цього “культурологiчного метатексту” в його системностi як єдиного (операцiонального) цiлого. Додамо, що такi дослiдження за визначенням є iнтертекстуальними i переважно можуть бути присвяченi компаративнiй мiфопоетицi.
 При такiй постановцi питання виникають i новi координати наукового пошуку: певна сукупнiсть традицiйних структур iз ряду, що до цього часу вважався однорiдним, постає як складна система, де окремi традицiйнi структури виступають своєрiдними первнями, функцiонально й логiчно продовженими iншими структурами, тощо (наприклад, Голем передує образу творiння Франкенштейна, а Фауст постатi самого Франкенштейна), тобто мiж окремими тематичними лiнiями (големiана, фаустiана, франкенштейнiана й iн.) окреслюються ранiше не виявлюванi чи визначуванi нечiтко своєрiднi причиннонаслiдковi зв'язки.
 Яскраеий приклад обґрунтування таких “ланцюжкiв” образiв знаходимо в А.Нямцу, який позначає послiдовнiсть: Лазар Дракула Франкенштейн. Ключовий момент i принцип тут виявлення конститутивноï, визначальноï ознаки для ряду образiв, сюжетiв. Той самий принцип, що покладений в основу пошуку й характеристики метагероя в творчостi письменника. Прагнучи окреслити порушувану проблему й намiтити основнi шляхи ïï вирiшення, схарактеризуємо з пропонованого погляду iпостась власне героя в лiтературi.
 Образ героя фiгурує в культурi здавна: в мiфологiï, фольклорi. У спробi пояснити явища природи й пiдтримати себе перед ними людство не тiльки створювало мiфологiï, але й висувало перед собою захисника героя. Для часiв, коли мiфологiя сприймається буквально, характерне висування герояне. пiвбога: у спiлкуваннi з богами, сприяннi окремим з них i протистояннi iншим вiн, за логiкою, потребував напiвбожественностi. Класичнi приклади тут античнi Геракл, Тезей та iн. Зi змiною сприймання мiфологiï, з переростанням ïï образiв у метафори (тобто з трансформацiєю свiдомостi людини) змiнюється й герой.
 Сфера компетенцiï його вже незрiвнянно вужче, тому сам вiн звичайно позбавлений “кровноï” божественностi i, як максимум, може бути богообраним.
 В усi перiоди iсторiï художнiй образ героя1 будується вiдповiдно до доби й мiсцевостi, що його породжують. Так же, залежно вiд ряду причин цей образ семантично коливається вiд iпостасi героя нацiонального (Гайавата; популярний у цiм контекстi варiант “народний месник” назвемо Зорро; близька тут робiнгудiвська лiнiя, як правило, своя в багатьох народiв) до iпостасi героя взагалi (в XX ст. “унiверсальний” Супермен).
 Образи “розкручених” у кiноiндустрiï XX початку XXI ст. супергероïв Бетмена, Людинимолнiï (з фiльму 1990 р. “Спалах”), Тiнi (з фiльму Р.Малкехi 1994 р. “Тпе Зпасiоу/'), Людинипавука i Фантастичноï Четвiрки (з однойменних фiльмiв) та аналогiчних ïм2 це, по сутi, тi самi античнi геракли й тезеï, але “вписанi”, iнстальованi в новий культурний контекст (пригадується демiфологiзацiя героя в комедiï А.Сайдлмана “Геркулес у НьюЙорку” 1970 р.).
 Бiльшостi таких героïв притаманне ведення “подвiйного життя”: “сiре” буденне iснування нiбито звичайноï, часто безпорадноï в зiткненнi з труднощами людини (яке впритул наближає персонажа твору до реципiєнта) контрастує з перiодичними перевтiленнями у власне героя. Дiють вони, отже, в рамках указаноï традицiï, атому в певнiй мiрi взаємозамiнюванi: як би приходять на змiну один одному. Успiх на якийсь час ïм забезпечується в силу того, що постiйно “оновлювана” аудиторiя часто сприймає черговий такий образ як новий, близький iнварiантному.
 В образах героïв XX початку XXI ст., як i в бiльш раннiх, втiленi мрiï людства про недоступне: позамежну силу, вмiння лiтати, бачити крiзь предмети, володiти iншими надлюдськими здiбностями (порiвняймо з даними того ж Тезея). Вирiшення питання сили (сили як вищостi) тут також вельми демократичне: вона дана не тiльки обраному (”людинi з зiрки” Супермен3, своєрiдному ангелу Хєнкок (з однойменного фiльму П.Берга 2008 р.), але й набувається в результатi незвичайноï подiï, впливу обставин (Людинамолнiя, Людинапавук, “сiм'я” людейХ та iн.), через науковi досягнення й технологiï (Бетмен), є за визначенням складовою професiï (агент 007 Джеймс Бонд4).
 На стику XXХХI ст. в лiтературi i кiно поступово формується певне нове “поколiння” героïв з традицiйних антигероïв. За праву справу борються людиХ з однойменного фiльму з продовженням (”ХМеп”, режисер Б.Сингер, США), клан вампiрiв з аналогiчного	 кiноциклу	 “Iнший	 свiт” (”IIпа'епл/огIа”‘, режисер Л.Вайзмен, США), спiвробiтники Нiчноï Варти з романноï саги про Варти С.Лук'яненка i В.Васильєва (хоча в ходi розповiдання виявляється, що й вони, “свiтлi”, свого роду вампiри), Хеллбой (англ. “пекло”!) та багато iнших персонажiв цього часу (правда, в перших двох випадках боротьба ця швидше “внутрiшня”, за iнтереси “сторони”, не цивiлiзацiï в цiлому). При строгому пiдходi статус класичного героя як античного напiвбога змiщується до статусу людини, яка спiвпрацює	з	уособленнями	 “нижчоï мiфологiï”, або ж до безпосереднього представника останньоï.
 Показовий тут i момент, що стосується iнтерпретацiï сучасними лiтературою й кiно свiтоустрою. У 1999 р. свiдомiсть багатьох вразив перший фiльм циклу “Матриця” Е. i Л.Вачовських, в якому нiбито давалося нове, i доволi переконливе, бачення свiтоустрою. Та проблема тлумачення дiйсностi i сну як ледве чине окремих свiтiв бере початок ще в античностi. В цьому ж контекстi варто пригадати схiднi духовнi практики, а також легендарну драму П.Кальдерона “Життя це сон”, яка, у свою чергу, започаткувала вiдповiдну традицiю в європейськiй лiтературi. Певне переосмислення традицiï в XX ст. з додаванням сучасного аранжування (кiбермозок, протистояння людства i робототехнiки тощо) створили для пересiчного реципiєнта враження ледве не абсолютно нового, хоч це й не так. Високий же ступiнь впливу на свiдомiсть реципiєнта в цьому випадку пояснюється тим, що для людини, яка повiрила, перейнялася атмосферою нового твору, деформується чинний стереотип (можливо, й релiгiйний); парадоксальнiсть ситуацiï в тiм, що будьяка демiфологiзацiя вiдносна i тягне за собою мiфологiзацiю (простий приклад: атеïст вiрить, що Бога немає), а отже, нова версiя, в яку повiрила людина, постає для останньоï як новий мiф.
 Традицiйне уявлення про протистояння у свiтi сил добра i зла в сучасному мистецтвi також переосмислено. Якщо ранiше контрастнiсть цих полюсiв опозицiï знижувалась шляхом збагачення останнiх вiдтiнками й нюансами (згадаймо хоча б “Втрачений рай” Дж.Мiльтона), то в кiнцi XX на початку XXI ст, зокрема, “збагачується” сама бiнарна опозицiя “добро зло”, переходячи у трiаду: “добро змiнна зло” (функцiï “змiнноï” тут набуває своєрiдний земний iнститут, який визначає динамiчну рiвновагу “добра” i “зла”). Таку ситуацiю змодельовано, скажiмо, у знаковiй для лiтератури межi XX XXI ст. росiйськоукраïнськiй романнiй сазi про Варти С.Лук'яненка i В.Васильєва (перший твiр серiï, “Нiчна Варта”, написано 1998 р.): за рiвновагою мiж Нiчною й Денною Вартами тут слiдкує Iнквiзицiя (до речi, яскравий приклад демiфологiзацiï вiдповiдного середньовiчного церковного iнституту). Стiйке враження про значне, подекуди аж надмiрне запозичення матерiалу названоï саги украïнцями О.Ладиженським i Д.Громовим (псевдонiм тандему Генрi Лайон Олдi) залишає ïх пiзнiший роман “Обитель героïв” (20042005 рр.).
 З iншими цивiлiзацiями людина взаємодiє в ультрапопулярних у цей час творах фентезi, альтернативноï iсторiï (яскравий приклад всесвiтньо вiдомий “Володар перснiв” Дж.Р.Толкiна); окремо слiд назвати розповiдi про (як правило) протистояння людства й колись породженоï ним i самовдосконаленоï Машини (фактично лiнiя Франкенштейна). Твори типу кiноциклiв “Термiнатор” i “Матриця” при цьому логiчнi продовження не тiльки знакових “Вiйни свiтiв” Г.Уеллса. “Р.У.Р.” К.Чалека чи “Iм'я моє легiон” Р.Желязни, але i всього лiтературного масиву про Машину як таку. Адже остання чи не з часу ïï появи асоцiювалася в людини з чимось демонiчним, “нечистим”; яскраво це демонструють твори, скажiмо, межi ХIХ- ХХ ст. Паралельно в iсторiï лiтератури iнше джерело для подiбного роду творiв вiдкрито митцями в темi “пiзнання” людиною потойбiччя (як Iншого) його будови, законiв i под. (один iз взiрцiв “Божественна комедiя ” Данте, ïï пряме вiдлуння в XXI ст., наприклад, роман англiйця С.Павлоу “Ген” (у рос. перекладi “Троянський кiнь”)). Цiкаво, що з такими творами пов'язаний лiтературний масив про спiлкування людини зi свiтом власне мiфологiчним (частiше демонологiï). Назвемо тут i тi ж таки античнi й iншi мiфологiчнi зразки про подеиги героïв (мотив сходження в Аïд тощо).
 Зпомiж численних творiв про iпостасi сил “нижчоï мiфологiï” особливо видiляється лiнiя дияволiади (у християнськiй традицiï генетично пов'язана з бiблiйною мiфологiєю); вiдома окрема ïï варiацiя. воландiана (вiд образу Воланда в “Майстрi i Маргаритi” М.Булгакова). Наближаються сюди твори про вампiрiв з ïх стрижневою “серiєю” дракулiаки.
 Наведенi мiркування, очевидно, можна розглядати як преамбулу необхiдного й, вочевидь, продуктивного фундаментального вивчення порушеноï в пропонованiй статтi проблеми: системностi масивiв iнтерпретацiй традицiйних образiв i сюжетiв у свiтовiй лiтературi. Набутий у вiтчизняному й зарубiжному лiтературознавствi досвiд студiювання окремих таких структур дот зволяє перейти до цього, якiсно нового рiвня дослiджень, що, у свою чергу, дасть змогу побачити й оцiнити досi не розпiзнаванi закономiрностi процесiв як свiтовоï культури й лiтератури зокрема, так i нацiональних культурних систем.


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/izomorfizm_klychovih_tradiciynih_obraziv_i_motiviv_u.dhtml