КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/PRIRODOKORISTUVANNYA/fljakiv_vajka_dolja_rosiyskogo_poeta.dhtml

	ФлякIв: важка доля росIйського поета Образ сiльського цвинтаря, уперше в росiйськоï поезiï вiдчутий у перекладах В. А. Жуковського, знаходить таке ж елегiйне втiлення й у Рубцова. У вiршi “Над вiчним спокоєм” (1966) “святiсть колишнього рокiв”, про яку нагадало героєвi “цвинтар глухе”, умиротворяє його серце, наповнюючи природним, дуже “природним” бажанням:
 Коли ж зачую близькiсть похорону, Прийду сюди, де бiлi ромашки, Де кожний смертний свято похований У такiй же бiлiй сумнiй сорочцi.
 Смерть як прилучення до “святостi колишнього рокiв” — чи дозволяє поет знайденим образом саму проблему? Звичайно, немає! До кiнця примиритися з неминучiстю вiдходу людини в небуття вiн не може. Але виражає це зовсiм не так, як, скажемо, зробив у тi ж роки iнший чудовий поет — Е. Евтушенко . Вiдомий вiрш останнього “Людей нецiкавих у свiтi немає…” закiнчується сумним вигуком: “И щораз менi хочеться знову | Вiд цiєï безповоротностi кричати!”
 Саме так лементу розпачу й не зустрiти в рубцовских вiршах про смертi. Таке, наприклад, короткий вiрш пiзнього перiоду:
 Сiло коштує На правом бережу, А цвинтар - На левом бережу. I самий смутний все-таки I безглуздий От цей шлях, Венчающий боротьбу I геть усе, - Iз правого На лiвий, Серед квiтiв У повсякденнiй трунi…
 У Рубцова зовсiм немає бажання вразити новою думкою або унiкальною метафорою. Як все це пiзнавано: з берега життя — через рiку — на берег смертi! Автор, не претендуючи на те, щоб бути оригiнальним, домагається набагато бiльшого: у неголосних i тонких епiтетах (”безглуздий”, “повсякденний”), у вивiренiй iнтонацiï — дбайливоï й одночасно стримано- iронiчноï — чується голос сповна вкусили втрат i помудревшего людини
 Не коштує, однак, думати, що Флякiв не був здатний писати iнакше. Той же цвинтар могло стати пiд його пером зовсiм не утишающим i що утiшає, а жахає, паралiзуючим душу, як, наприклад, у вiршi “Сьома доба дощ не вмовкає…” (1966). Картина весняного повiддя тут гиперболизируется, чи розростаючись не до масштабiв потопу (”И рiками стають дороги, | Озера перетворюються в моря…”) i здобуваючи воiстину апокалиптический характер:
 На цвинтар затопленi могили, Виднi ще оградние стовпи, Ворочаються, немов крокодили, Меж заростей затопленi труни, Ламаються, спливаючи, i в потемки Пiд рiзким дощем, що не слабшає Несуться жахливi уламки I довго пригадуються потiм…
 Таке порушення гармонiï, загибель “святостi колишнього рокiв” пiд напором слiпоï стихiï особливо страшнi для Рубцова: “И довго пригадуються потiм…” через чотири роки пiсля створення цього вiрша, написавши свiй знаменитий пророчий рядок “Я вмру у водохреснi морози”, поет не має сил був звiльнитися вiд картини, що вразила його колись, i, немов випробовуючи душу й волю, примiряв побачене на себе:
 З моєï затопленоï могили Труна спливе, забутий i сумовитий, Розiб'ється iз трiском, i в потемки Спливуть жахливi уламки.
 И все-таки це — виключення. Вони тому й видiляються так рiзко, що оточують ïх зовсiм iншi вiршi
 Улюблена стихiя Рубцова — вiтер. I навiть якщо вiн приносить грозу, що сприймається як “лиховiсне свято буття” (”Пiд час грози”), те лише потiм, “щоб дивно | Свiтлий ранок | Зустрiти, як свiтлу звiстку!” (”Пiсля грози”).
 Найчастiше вiтер будить сплячу в природi пам'ять iсторiï, i природа починає говорити, волаючи до тих, хто вмiє слухати (”Про що шумлять…”, “Сосен шум”, “У старому парку” i iншi вiршi). Лiричний герой Рубцова саме й має такий особливий дарунок i прямо заявляє про це: “Я чую сумнi звуки, | Яких не чує нiхто”. Найчастiше голос iсторiï, що будить вiтром, чутний у тишi ночi, i герой, що чекає його, зiзнається: “Я так часом не спати люблю!”
 Так як же спати, коли з мороку Менi начебто чутний глас столiть…
 Цитируемие рядка — з вiрша “Сосен шум” (1967). Закiнчується воно строфою, що при уважному читаннi допомагає зрозумiти, чому тридцять п'ять рубцовских рокiв здаються, що вмiстили в себе набагато бiльше й чому вiн був часом так складний в “денному”, побутовому спiлкуваннi: Нехай завтра буде шлях морозний, Нехай буду, може бути, похмурий, Я не просплю сказанье сосен, Стародавнiх сосен довгий шум…
 Цiлiсний художнiй мир Рубцова волає й до цiлiсного, органiчного його розгляду, аналiзу. Спробуємо саме в такий спосiб прочитати один iз кращих вiршiв поета — “По мокрих скверах проходить осiнь…” (1964):
 По мокрих скверах проходить осiнь, Особа нахмуря! На голосних скрипках дрiмучих сосен Грає бура! В обнимку з вiтром iду по скверi У сутiнках ночi. Шукаю пiд дахом свою печеру - У нiй тихо дуже. Горить пустельний электропламень, На колишнiм мiсцi, Як дорогоцiнний якийсь камiнь, Блискає перстень, — I думка, лiтаючи, когось шукає По белу свiтла… Хто там стукається у моє житло? Спокою немає! Ах, це зла баба осiнь, Особа нахмуря, До мене стукається, i у хвоï сосен Не мовкне бура! Куди вiд бури, вiд непогоди Себе я сховаю? Я згадую колишнi роки, I я плачу…
 Емоцiя лiричного героя не заявлена категорично, однак можна припустити, що тут очолює вiдчуття бесприютности. Йому супроводжують самiтнiсть, вiдсутнiсть тепла…
 Бесприютность передається насамперед чергуванням зримих образiв. Co-протипоставлено мир, вiдносно розiмкнутий у простiр (нiчний сквер), i мир вiдносно замкнутий (печера-житло). Границя мiж цими мирами, як це часто буває в Рубцова, немiцна й легко переборна. Осiнь наздоганяє героя й у його житло — i не дає спокою, не вiдпускає, а думка героя, у свою чергу, знову намагається вирватися назовнi. I в осенi, i в житло ми бачимо, по сутi, щось однорiдне. “Потемкам” начебто б протипоставлений свiтло, але це — “пустельний электропламень”, що не зiгрiває й не рятує вiд самiтностi. Тиша печери теж вiдносна: “Хто там стукається в моє житло? | Спокою немає!”
 Однак почуття бесприютности, неприкаяностi эстетизировано поетом. Негативним емоцiям героя протистоïть сам лад вiрша, його внутрiшня гармонiя. З одного боку, ритмiчна монотония трехчастних одиниць пiдсилює вiдчуття безвихiдностi, зумовленостi, з iншого боку — отточенность, отшлифованность ритмiчного малюнка й сама його незвичайнiсть народжують вiдчуття краси, наближають ккатарсису.
 Такий i металогический характер мови. “Нахмурена особа” осiни зовсiм не бридко: вона ступає не по бруднiй дорозi, а по “мокрих скверах”, ïï рух супроводжують “голоснi скрипки” сосен, вiтер не пронизує, а “обiймає” героя… Протягом усього вiрша чiтко видерживается стильова пiднесенiсть: “не мовкне бура”, “колишнi роки” — цi й iншi вираження трохи “вище” нейтральноï лексики
 Пiдзаголовок до цього вiрша “Вiльний переклад Верлена”, що вiдтворюється не у всiх виданнях, може iстотно збагатити нашi подання об його лiричноï образностi
 Вiдомо, що один раз у Лiтературному iнститутi Флякiв у числi iнших студентiв одержав завдання скласти по дослiвнику переклад “Осiнньоï пiснi” Верлена. У нього тодi вийшла своя власна “Осiння пiсня”, а до Верлена поет повернувся двома роками позднее.
 До цього тексту в числi iнших чудових поетiв звертався й Б. Пастернак. От його переклад: I в серце растрава, I дощик з ранку. Звiдки б, право, Така нудьга?
 ПРО, дощик бажаний. Твiй шерех — прийменник Душi безталанноï Сплакнути пiд шумок.
 Звiдки ж журба I серця вдiвство? Нудьга без причини I нi вiд чого.
 Нудьга нiзвiдки, Але та й нудьга, Коли нi вiд худа I нi вiд добра.
 У перекладi Пастернаку масштаби конфлiкту героя з дiйснiстю невеликi й постiйно звужуються, зменшуються
 Не те — у Рубцова. Якщо верленовско-пастернаковский герой ще тiльки може “сплакнути пiд шумок”, то верленовско-рубцовский уже плаче пiд буру. У Пастернаку — “нудьга нiзвiдки”, у Рубцова незримо присутнi “колишнi роки”, i в них ми можемо пiдозрювати “причину” його туги. Пастернак прозаизирует емоцiю. “Звiдки б, право”, “нудьга”, “сплакнути”, “нi вiд худа й нi вiд добра”, — все це знiмає драму. У Рубцова — навпроти.
 Другий аспект порiвняння менш безперечний. Пастернак, видимо, бiльше “фактологичен” у своєму перекладi. Але тi, хто чув звучання вiрша Вердена на французькому, можливо, погодяться: рубцовский текст у цьому аспектi ближче до оригiналу. Втiм, вiльний переклад не припускає в нього наявностi таких зобов'язань…
 Звертаючись до образiв улюблених поетiв минулого (а таких вiршiв у нього бiля десяти), Флякiв видiляв у них насамперед тi риси, якими володiв або до яких прагнув сам. Тютчев у нього — “син природи”, Єсенiн живе “у передчуттi осiнньому | Уж далеко не кращих змiн”, Кедрин, “один в осiннiй iмлi”, з “лиховiсного й вiтряного” миру поспiшає в тепле житло… Вiдомо, що поет любив виконувати пiд гiтару вiрш Тютчева “Брат, стiльки рокiв сопутствовавший менi…”. Чому саме цi вiршi? Тому що ïхнiй лiричний герой прямо перегукується з рубцовским: те ж загострене почуття необоротного руху до кiнця — через втрати (”Днi полiченi, | Втрат не перечесть”), та ж iєрархiя “давнiх-давньоï-сьогоднiшнього-давнього” (”Живаючи життя давно вуж за”), та ж самiтнiсть у природi (”И я тепер на голiй височинi | Коштую один, — i порожньо всi навкруги”). Для Рубцова дорiвнює органiчним було перебувати в реальному полi, слухаючи “сказанью” журавлiв, що летять над ним, — i в магнетизирующем поле росiйськоï поезiï, слухаючи ïï живi голоси:
 Це муза не минулого дня. З нею люблю, обурююся й плачу. Багато значить вона для мене, Якщо сам я хоч що-небудь значу.
 “Якщо сам я хоч що-небудь значу”… Зараз значення Рубцова бачиться в тiм, що його лiрика, мабуть, останнє настiльки цiльне й органiчне явище в росiйськоï поезiï XX в. Окремому ж читачевi його вiршi дороги тому, що володiють, напевно, найважливiшою властивiстю поетичного тексту, позабутим сьогоднi, — цiлющим впливом на душу людини


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/PRIRODOKORISTUVANNYA/fljakiv_vajka_dolja_rosiyskogo_poeta.dhtml