КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/PRIRODOKORISTUVANNYA/komichne_u_romani_m_sholohova_pidnjata_cilina.dhtml

	КомIчне у романI М. Шолохова ПIднята цIлина Гумору i комiчному взагалi в романi М. Шолохова придiляється особлива роль. Безсумнiвно дотепний i як людина, i як письменник, автор не жалує комiчних рис, описуючи героïв, якi йому симпатичнi. Смiшнi сцени роману не тiльки розважають читача, роблячи сам процес читання бiльше цiкавим, але i дозволяють глибше проникнути у внутрiшнiй свiт його персонажiв.
 Можна сказати, що ключовим словом до розумiння характерiв героïв є те саме слово чудинка, що пролунало в розмовi Давидова з вiзником Iваном Аржановим. Iван тодi показав Давиду пужално, що вiн вирiзав з вишневого деревця. Росло деревце, струнке i гарне, прийшла людина i зробила з нього пужално — тобто цiпок, прямий, голий i негнучкий. Так i сама людина: якщо є в неï чудинка — тодi вона живе деревце, а немає чудинки — тодi i не людина це зовсiм, а мертвий цiпок. Зрозумiло, найбiльшу частку комiчного мiстить у собi образ дiда Щукаря. Вiн раз у раз попадає в забавнi ситуацiï, про якi потiм iз задоволенням розповiдає; при нагодi (а випадок для дiда є майже завжди) Щукарь пускається в дуже розумнi, на його думку, мiркування на найрiзноманiтнiшi теми . Все це викликає посмiшку i смiх не тiльки в iнших дiючих осiб роману, але, зрозумiло, i в читача. Саме життя дiда Щукаря почалося iз прикрого непорозумiння: повитуха пророчила, що вiн стане генералом. Чекав- чекав Щукарь свого генеральства довгi роки, так i не дочекався. Вiн не тiльки в генерали не потрапив, але навiть i на вiйськову службу простим козаком його не взяли.
 А все тому, що здоров'я своє вiн пiдiрвав ще в дитинствi: пiсля того як п'яний пiп з дяком охрестили дитину в окропi, той так кричав, що нажив грижу. Прiзвисько своє Щукарь одержав у дитинствi. Разом з iншими хлопчиськами вiн занадився вiдкушувати пiд водою зубами гачки в старого, глухого, як пень, рибалки. Один раз вiн i попався на гачок, немов щука, пiсля чого i став на все життя Щукарем. Далi — бiльше. За що — невiдомо, але не злюбили Щукаря всi околишнi собаки, та й iншi тварини. I бики на нього нападали, i свинi, i змiï його кусали… — загалом, iз тваринним свiтом рiдного краю Щукарь познайомився ґрунтовно. Не було в Гремячiй Балцi людини, вiд мала до велика, котра не смiялася б над дiдом Щукарем, — благо, привiд завжди або майже завжди перебував. Так, люди смiються над ним, але в той же час вони вiдчувають до нього безсумнiвну симпатiю. Коли Щукарь вiльно або мимоволi починає розважати козакiв, тих, що зiбралися, наприклад, на колгоспних зборах, мабуть, один лише Макар Нагульнов вживає спроби зупинити потоки красномовства, якi дiд обрушує на голови своïх вдячних слухачiв. Можна сказати, що практично в кожному людському колективi є такий дiд Щукарь, який трохи безглуздий, смiшний, але все ж таки всiм симпатичний.
 У часи колективiзацiï, коли в життi простих людей взагалi не було особливих приводiв для веселощiв, тугу гремячiнських козакiв гнали ладь незлобивi вигадки безжурного дiда. Особливо цiкавi i примiтнi вiдносини дiда Щукаря з лицарем свiтовоï революцiï Макаром Нагульновым. На людях Нагульнов завжди намагався зберегти серйознiсть i покрикував на дiда Щукаря iз приводу, а найчастiше i без приводу. Дiйсно, якi вуж отут смiшки, коли завтра повинна гримнути свiтова революцiя. Але той же похмурий i неусмiшливий Макар ночами слухає разом з дiдом Щукарем стрункий хор гремячiнських пiвнiв. Нагульнов вивчає англiйську мову, а поруч iз ним примостився дiд Щукарь i читає словник по здогаду — бачить без окулярiв лише слова, надрукованi великим шрифтом, а про те, що надруковано шрифтом дрiбнiше, вiн лише догадується. Таке мирне спiвiснування у нiчнi години Нагульнова i Щукаря не тiльки комiчно, але i зворушливо. Примiтно також, що той самий пiвнячий хор вони чують i сприймають по-рiзному: набожний дiд Щукарь при цьому згадує спiв в архiєрейському соборi, а лихий рубака Нагульнов мрiйливо зiтхає: Як у кiнному ладi!. Незважаючи на те що Нагульнов при кожному зручному випадку шпиняє дiда Щукаря, старий, проте, називає його не iнакше як Макарушка. Схоже, що Щукарь, якого Бог обдiлив дiтьми, любить Нагульнова як, рiдного сина. Цiкаво, що при бiльш уважному i вдумливому читаннi роману виявляється наступна деталь: пiд маскою баляндрасника i пустомелi, що все життя носить на своєму обличчi дiд Щукарь, ховається людина мудра, тверезомисляча i, головне, що не боïться висловлювати крамольнi думки. Саме дiд Щукарь як би мiж iншим говорить, що при Радянськiй владi дурнi, звичайно, вимерли, але… новi народилися i притiм у величезнiй кiлькостi! I цих, нових, як i старих, не сiяють, не жнуть, а вони самi ростуть.
 А чого коштує зауваження Щукаря, що вiн адресує Нагульнову, коли той у черговий раз перериває його пiд час зборiв. Дiд нагадує Макаровi, що коли той на першотравневi свята полудня просторiкував про свiтову революцiю, то говорив усе те саме, i нудно до неможливостi. Щукарь навiть зiзнається, що пiд час виступу Нагульнова вiн не став його слухати, а знайшов мiсце на крамницi зручнiше, згорнувся калачиком, та й заснув. Будь-якому iншому, крiм дiда Щукаря, такi висловлення швидше за все не зiйшли б з рук. За такi мовлення в тi часи цiлком можна було попасти пiд статтю про контрреволюцiйну агiтацiю. Так що не такий простий дiд Щукарь, як це прийнято вважати… I от один раз старий назавжди перестав жартувати i балагурити. Трапилося це пiсля того, як були вбитi Давидов i Нагульнов. Саме ïхня смерть вплинула в такий спосiб на безжурного колись Щукаря. Це означає, що чуже горе здатне ранити його куди сильнiше, нiж своє власне. Але ж незважаючи на те, що сам Щукарь стiльки разiв за своє довге життя виявлявся на краю загибелi, жодного разу небезпека i лихо, що загрожували особисто йому, не могли похитнути його життєстверджуючого оптимiзму.
 Без усякого перебiльшення i зайвого пафосу ми з повною пiдставою можемо затверджувати, що дiд Щукарь — це iстинно народний образ, тому-то i стало його iм'я загальним. Зрозумiло, комiчне в романi зв'язано не тiльки з образом дiда Щукаря. Свою чудинку має бiльшiсть дiючих осiб добутку. Той же Семен Давидов, людина непростоï долi, якого партiя послала в козачий край аж нiяк не для того, щоб жарти жартувати, досить часто виявляє любов до жарту, до гострого слiвця, та i власне вмiння жартувати. Вже на перших сторiнках роману, коли козаки жартують над щербатими зубами приïжджого, Давидов не соромиться та iронiзує над самим собою, чим вiдразу ж завойовує симпатiю мiсцевих жителiв. Коли в хуторi спалахує бунт i жiнки, вимагаючи у Давидова ключi вiд колгоспних комор, починають його по-справжньому бити, Семен вибирає для себе один-єдиний засiб захисту — жарт.
 Вiн не переставав жартувати навiть тодi, коли у нього вiд болю перехоплювало подих. Здається, що якби не природне почуття гумору, то Давидову не вдалося б згуртувати навколо себе i своïх товаришiв- комунiстiв, iнших козакiв i органiзувати колгосп, що називається, малою кров'ю. Особливо зворушливим i людяним виглядає природне почуття гумору Давидова, коли вiн спiлкується з дiтьми — наприклад, iз хлопчиком Федоткою.
 Давидов має особливий талант: вiн вмiє спiлкуватися з дiтьми на рiвних, але ж бiльшiсть дорослих згодом втрачають цю здатнiсть. Досить згадати, як Давидов i Федотка смiються над щербатими зубами один одного i з'ясовують, у кого зуби зрештою виростуть, а у кого нi. I тодi стає зрозумiло: адже Давидов по сутi своєï — велика дитина. Тому-то, можливо, вiн так боязкий у спiлкуваннi з жiнками — що з Лушкою, що з Варюхой-горюхой… Давидов почуває себе своïм серед дiтей, Нагульнов, затамувавши подих, слухає пiвнiв, Разметов буквально закохується в голубiв… От вона, та сама чудинка, що робить ïх теперiшнiми людьми.


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/PRIRODOKORISTUVANNYA/komichne_u_romani_m_sholohova_pidnjata_cilina.dhtml