КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/VSESVITNYA_ISTORIA/VSESVIT/filosofia_fomi_akvinskogo.dhtml

	ФIлософIя Фоми АквIнського Фiлософськi напрямки можна роздiлити на матерiалiзм i iдеалiзм, залежно вiд того, що вважається первинним матерiя або дух. Тi, хто затверджує, що матерiя первинна, а мислення вдруге, ставляться до табору матерiалiстiв. Тi ж, хто первинним уважає дух, утворять iдеалiстичний напрямок, у межах якого можна розмежувати два рiзновиди: об'єктивний iдеалiзм, що думає, що навколишня нас дiйснiсть iснує незалежно вiд нас, але є продуктом iдеального початку (наприклад, вiдбиттям iдеï в Платона або породженням абсолютного духу в Гегеля), i суб'єктивний, вiдповiдно до якого мир, матерiальнi тiла є комплексом наших вiдчуттiв
 Фiлософiя Фоми Аквiнського говорить про те, що первинно дух — Бог, а матерiя є його утвором, i отже ставиться до iдеалiстичного табору, але вона так само визнає, що матерiальний свiт не є комплексом наших вiдчуттiв, залежним вiд суб'єкта, а iснує незалежно вiд нас, i в такий спосiб є iдеалiзмом об'єктивного типу. Фiлософiя Аквината так само визнає iснування як душ, так i цiлоï iєрархiï чистих парфумiв, або ангелiв. Т.е. ми можемо затверджувати, що томiзм має спiритуалiстичний характер. Однак, менi здається, що томистскую фiлософiю можна назвати й реалiзмом у строго певному змiстi, а саме як конфронтуючому суб'єктивному iдеалiзму в його онтологiчному трактуваннi, тому що томiзм визнає iснування матерiального свiту незалежно вiд суб'єкта
 Фома вважав, що реально iснують лише одиничнi речi, або субстанцiï, що складаються iз сутностi (essentia) i iснування (existentia). Вiн думає, що розходження мiж сутнiстю й iснуванням не є щось тiльки уявне, залежне вiд наших актiв свiдомостi, а є чимсь фактичним, реально iснуючим. Виходячи iз цiєï передумови Аквинат затверджує, що речам властива сутнiсть, але сутнiсть не имплицирует ïхнього iснування. Це вiдбувається тому, що все iснуюче у свiтi створено Богом, а отже, залежить вiд нього. У Богу ж як у простому, нескладовому буттi сутнiсть i iснування тотожнi. Тому сутнiсть Бога имплицирует його iснування, у той час як сутнiсть створених речей не имплицирует ïхнього iснування. Людина або тварина iснують завдяки причетностi божественному акту утвору. Отже, вiдповiдно до Фоми, мир матерiальних речей iснує не в силу власноï природи, а є чимсь зовсiм випадковим, залежним вiд творця або iснувати не повинен. На противагу цьому миру Бог — буття абсолютно необхiдне, а отже, повинен iснувати безумовно, тому що це укладено в нього природi
 Категорiï матерiï (materia) i форми (forma) Фома запозичить iз аристотелевской метафiзики. Вiн повторює, що реально iснують лише одиничнi речi, що складаються з матерiï й форми. що матерiя представляє principium individuationis — основу iндивiдуалiзацiï, що матерiя, позбавлена форми, пасивна, недиференцированна й не може без ïï iснувати, що форма є активним елементом, що конструює одиничне буття, що завдяки формi здобуває здатнiсть кизменениям.
 Однак форма в тлумаченнi Фоми була сукупнiстю загальних iстотних ознак, властивим речам певного виду, i не iснувала поза або до них. Аквинат розрiзняв у субстанциях три роди форм, або универсалий:
 1. Универсалия, що втримується в речi в якостi ïï
 сутностi (universale in re), обумовлена ïм так само як
 безпосередня универсалия (universale directum).
 2. Универсалия, абстрагована вiд субстанцiï, тобто iснуюча в
 людському розумi (post rem). У цьому видi реально (formaliter) вона
 iснує тiльки в розумi, а в речi має лише свою основу. Цю
 универсалию Фома називає рефлексивною (reflexivum). Тому форма,
 тобто загальне, iснує в речi як сутнiсть ще не абстрагована, у
 розумi ж — як витягнута активним розумом (intellectus agens).
 3. Универсалия, незалежна вiд речi в божественному розумi (universale
 ante rem). Универсалии в розумi творця — це незмiннi, постiйнi,
 вiчнi форми, або основи, речей, або, говорячи iнакше, зразковi
 екземпляри, що є моделлю, метою утвору з нiчого одиничних
 речей, що належать до певного виду
 Вiдповiдно до Фоми, у процесi рацiонального пiзнання розум витягає з речей не що iнше, як божественну iдею, що визначає ïх об'єктивне iснування Одиничнi речi як самостiйнi буття складаються з можливостi (potentia) i акту (actus). Пiд можливiстю або потенцiєю розумiється можливе буття, пiд актом же — буття дiйсне, абсолютно iснуюче. Т.е. категорiï можливостi й акту мають бiльше загальний характер, чим форма й матерiя
 Матерiя як потенцiя вже не iснує споконвiку, а виявляється створеноï Богом з нiчого, а тому з первинноï стає вторинноï, похiднiй. Можливiсть властива ïй не в силу ïï природи, а вкладена в неï творцем i тiльки завдяки йому здiйснюється й переходить у дiйснiсть. А тому будь-яка змiна в природi й у суспiльствi як перехiд з можливостi в акт має своє кiнцеве джерело у творчiй божественнiй силi. Бог є якимось перводвигателем, тому що в ньому нiчого не перебуває в станi можливостi, а вiн весь — абсолютний акт
 Однак цi мiркування вiдповiдають позицiï августинизма, i Фома не зупиняється на них, а йде далi: вiн уводить поняття природних причин, за допомогою яких Бог править миром. Звiдси следует. що не можна пасивно очiкувати божого вироку, а потрiбно активно займатися земними справами в межах тих цiлей, якi переслiдує провидiння
 Фома Аквiнський пiдроздiляє iстини одкровення на два роди: iстини, доступнi розуму, i iстини, що виходять за межi його пiзнавальних можливостей. Рацiональним доказом догматiв вiри займається природна теологiя. виконуюча стосовно теологiï пропедевтичну функцiю. Центральною проблемою природноï теологiï є докази буття Бога
 Фома затверджує, що висловлення Бог iснує, з однiєï сторони є очевидним, з iншого боку, не знаючи, що таке Бог, ми не можемо прийняти його iснування за щось очевидне. Тому, а так само для посилення вiри, необхiдно обґрунтовувати iснування творця за допомогою того, що є бiльше очевидним, чим вiн сам, а саме за допомогою результатiв його утвору
 Аквинат говорить, що довести iснування творця можна двома способами: через причину (propter quid) i через наслiдок (quia). Т.е. у першому випадку мова йде про доказ апрiорному (вiд причини до наслiдку), а в другому — про апостерiорний (вiд наслiдку до причини). Вiдповiдно до цього Фома Аквiнський формулює п'ять доказiв-шляхiв Бога
 4. Доказ вiд руху (кiнетичне), виходить iз того, що речi перебувають у
 русi, а все що рухається приводиться в рух чимсь iншим, тому що
 рух є перехiд можливостi в акт. Те, хто актуалiзує
 потенцiю, є форма, якесь буття в актi. Отже, у поняття руху
 входить те, що рухається й те, що рухає. Тому, якби якесь
 буття, що приводить щось у рух, саме було наведено в рух, те це було
 б зовсiм чимсь iншим, а це iнше у свою чергу приводилося в рух третiм
 i т.д. Однак ланцюг двигунiв не може бути нескiнченноï, i тому
 ми повиннi дiйти до першоï причини руху, що нiким не
 рухається i яка все рухає. Такою причиною повинна бути
 чиста форма, чистий акт, яким i є Бог
 Видно, що кiнетичний доказ заснований на двох передумовах: 1. Усяке буття, що перебуває в русi, повинне бути наведене в рух за допомогою iншого буття, що є його двигуном. 2. Ланцюг двигунiв не може бути нескiнченноï. Можна бачити, що жодна iз цих передумов не є наслiдком законiв фiзики або механiки
 5. Доказ вiд виробляючоï причини говорить, що в матерiальному свiтi
 iснує певний причинний порядок, що бере свiй початок вiд
 першоï причини. т.е. Бога. Неможливо. мiркує Фома, щоб
 щось було власною виробляючою причиною, оскiльки воно iснувало б
 ранiше себе, а це безглуздо. А тому що не iснує нескiнченного
 ланцюга дiючих причин, то необхiдно покласти деяку первинну
 виробляючу причину, а саме Бога
 6. Доказ вiд необхiдностi й випадковостi виходить iз того, що в природi
 й суспiльствi iснують одиничнi речi, якi виникають i знищуються або
 можуть iснувати або не iснувати. Iнакше кажучи, цi речi не є
 чимсь необхiдним, а, отже, мають випадковий характер. Неможливо
 представити, щоб подiбного роду речi iснували завжди, тому що те, що
 може iснувати, часом реально не iснує. Як явища випадковi, вони
 вимагають наявностi необхiдноï причини, iснування якоï
 випливає з ïï сутностi. Ця причина i є Бог.
 Зараз ми можемо затверджувати, що цей доказ суперечить законом
 збереження матерiï. Одиничнi речi як конкретнi форми
 матерiï зникаю, пiддаються трансформацiï, але матерiя при
 цьому нiкуди не зникає
 4. Доказ вiд ступеня досконалостi виходить iз передумови, що в речах
 проявляються рiзнi ступенi досконалостi у формi буття, добра, краси.
 Але про рiзнi ступенi досконалостi можна говорити, на думку Фоми,
 лише в порiвняннi iз чимсь самим прекрасним, прекраснiше чого не
 iснує, тобто Сбогом.
 5. У доказi вiд божественного керiвництва миром говориться про те, що у
 свiтi як розумних, так i нерозумних iстот, а так само в речах i
 явищах спостерiгається доцiльнiсть дiяльностi й поводження.
 Аквинат уважає, що це вiдбувається не випадково й хтось
 повинен цiлеспрямовано керувати миром: Отже, є розумну iстоту,
 що думає цiль для всього, що вiдбувається в природi, i
 його ми йменуємо Богом. Менi здається, що Фома зводить
 тут закономiрнiсть до доцiльностi, не враховуючи можливiсть iснування
 об'єктивних законiв, керуючих природою
 Фома Аквiнський у своïх творах дуже часто вiдзначав бiльшу роль емпiрiï й почуттєвого пiзнання. Це ж посилено пiдкреслюють i сучаснi томисти, що випливають фiлософським основам свого вчителя. Майже у всiх працях Аквината часто використовуються поняття досвiд, почуттєве пiзнання, sensibilia i т.д. Фома неодноразово пiдкреслює, що усяке природне знання походить iз почуттiв, що предметом пiзнання є дiйснiсть поза почуттями, незалежна вiд суб'єкта, або вiд людськоï свiдомостi
 Хоча Фома Аквiнський оперує тими ж поданнями, що й емпiрики, однак змiст цих подань по сутi своєму протилежно.
 Розглянемо деякi поняття, уживанi Фомою Аквiнським: поняття матерiального й формального об'єкта. Матерiальний об'єкт — це просто конкретне буття, будь-яка почуттєва рiч, незалежна вiд свiдомостi й спостережувана або сприймана за допомогою почуттiв. Об'єкт же формальний — це певний елемент, якась сторона пiзнаваноï речi. Т.е. матерiальний об'єкт є бiльше широким поняттям, чим об'єкт формальний. У процесi пiзнання iнтелект у певнiм вiдношеннi ототожнюється з об'єктом, або з формою, але не матерiальноï, а духовноï. Отже, сутнiсть пiзнання, по Фомi, полягає в тiм, що що пiзнає ставати пiзнаваним (cognoscens fit cognitum). Це вiдбувається тому, що розум нетелесен i не може пiддаватися впливу почуттєвих речей. Рацiональне пiзнання завжди є загальним, i тому окремi, одиничнi речi не можуть бути його об'єктом. Intellectus est universalium et non singularium, — пише Фома. У цьому формулюваннi втримується дуже iстотна методологiчна вказiвка, що полегшує розумiння об'єкта томистской гносеологiï. Якщо в одиничних речах iндивiдуальним є матерiя, то загальним повинне бути щось нематерiальне. У ходi пiзнання суб'єкт у вiдомому змiстi вподiбнюється об'єкту, його духовнiй, iдеальнiй формi. Звiдси ми можемо зробити висновок, що об'єктом пiзнання є не матерiя, а деяка нематерiальна дiйснiсть. На думку Аквината, пiзнання засноване на здатностi сприймати вiд одиничних речей духовнi пiзнавальнi форми i є здатнiстю сопричаствовать нематерiальному божественному iснуванню. А тому нематерiальна дiйснiсть — це слiди Бога в природних предметах, це ïхня залежнiсть вiд творця
 Фома починає аналiз процесу пiзнання з пояснення пiдроздiлу, iєрархiï й функцiй почуттєвих органiв. Вiн дихотомически пiдроздiляє ïх на зовнiшнi (senses exteriores) i внутрiшнi почуття (senses interiores).
 В iєрархiï п'яти зовнiшнiх почуттiв найнижче положення займає дотик, тому що воно найбiльш матерiально, тобто найбiльше пов'язане з тiлом. Однак, будучи найнижчим, воно виконує основну роль, оскiльки вiд нього залежить не тiльки темперамент людини, але й правильне функцiонування як почуттєвих, так i розумових пiзнавальних органiв. До розряду нижчих почуттiв Фома вiдносить крiм дотику бiльше високий, чим воно, смак i бiльше доконане, чим останнiй, нюх. Серед зовнiшнiх почуттiв над усе коштують слух i зiр, якi вважаються почуттями найбiльш познающими (maxime cognoscivi) i оказивающими найбiльшi послуги розуму
 Зовнiшнi почуття, що зв'язують людину iз середовищем, пiддаються впливу матерiальних тiл, якi друкують на них почуттєвi образи (species sensibiles) одиничних предметiв
 На думку Аквината, пiзнання є переходом можливостi в акт, своєрiдним ототожненням суб'єкта, що пiзнає, з пiзнаваним об'єктом. Однак пiзнавана рiч — матерiальний об'єкт — нiколи не може бути пiзнана вичерпним образом. Звiдси треба, що об'єкт, що пiзнає, повинен ототожнюватися не з рiччю як матерiальним об'єктом, а лише з певною ïï стороною, тобто формальним об'єктом Iнакше кажучи, ця iдентифiкацiя носить не реальний, а чисто потенцiйний характер Щоб це могло вiдбутися, з одиничноï речi повинен потрапити в почуття ïï вiдбиток, що пiзнає, — образ, або зображення. Саме цi образи матерiальних об'єктiв у зовнiшнiх почуттях Фома Аквiнський називає почуттєвими пiзнавальними формами — species sensibiles. Фома затверджує, що всяке почуттєве пiзнання є просто ототожненням у певнiм вiдношеннi суб'єкта з пiзнаваною рiччю, що вiдбувається за допомогою форми
 Подiбно всякому органу почуттєвого пiзнання iнтелект володiє адекватним собi, тобто пристосованим до своïх можливостей, об'єктом пiзнання, яким є сутнiсть тiлесних речей, або те, що в них загальне, духовне. З такого розумiння об'єкта iнтелектуального пiзнання Фома робить висновок, що iнтелект не може мати матерiального, тiлесного характеру, а повинен бути нематерiальним, духовним
 Кожна рiч, — затверджує Фома, — остiльки називається щироï, оскiльки наближається до подiбностi з Богом… Подiбно тому як душi й iншi речi називаються щирими по своïй природi, оскiльки ïм властива подiбнiсть iз цiєю вищою природою, що, будучи своïм зрозумiлим буттям, є сама iстина, так i те, що пiзнається душею, є iстина, оскiльки в нiй iснує подiбнiсть iз тiєю божественною iстиною, що пiзнає Бог. Томистская iстина — це вiдповiднiсть розуму дiйсностi, але не тоï, котра природно iснує, а дiйсностi, створеноï Богом. Таким чином, ми маємо тут справу iз щироï в онтологiчному й логiчному змiстi. Логiчна iстиннiсть властива нашим судженням, онтологiчна ж — речам
 Таким образам, томистский критерiй iстини також пiдпорядкований теологiчним цiлям i служить доказу залежностi людини, його недосконалостi в порiвняннi створцом.
 Критерiй людського знання укладений не в суб'єктi, що пiзнає, не в його практичнiй i суспiльнiй дiяльностi, а в уроджених iстинах, у кiнцевому ж рахунку — у божественнiй мудростi. Божественна iстина — є мiра всякоï iстини. Оскiльки Бог — це перший розум i перший об'єкт розумiння, усяка розумна iстина повинна вимiрятися його iстиною.
 Розглянемо концепцiю людини у фiлософiï Фоми Аквiнського. Фома виходить iз того, що людина подiбно всесвiту, стосовно якого вiн є як би маленьким миром, так сказати мiкрокосмом, також має потребу у своєму двигунi. Це — людська душа. Вона не тiльки виконує функцiю двигуна тiла, але i є його формою, актом, що актуалiзує людини.
 Таким чином, у свiтлi доктрини Фоми людина представляє як психофiзичне буття, з'єднання матерiï й форми
 З погляду томистской антропологiï тiло не є оковами душi, навпроти, ïхнє з'єднання, — благо для душi. Бог, створивши душу й вдихнувши ïï в людський ембрiон, як би пристосовує ïï до того тiла, що повинне становити основу ïï iндивiдуальностi й безсмертя. В iєрархiï видiв земного буття вона є самою доконаною формою, самостiйноï, здатноï iснувати без матерiï, але вона нижче чистих парфумiв. Таким чином, людина виявився помiщеним посерединi — мiж тваринним миром i ангелами
 Традицiйна тема християнськоï фiлософiï — захист досконалостi Бога й того, що ïм створене вiд iснуючi у свiтi зла. Фома визначає зло не як позитивне явище, що iснує саме по собi, а як звичайне небуття, ущербнiсть добра. Поняття зла Аквинат виводить iз поняття добра, виходячи з передумови про те, що одна протилежнiсть пiзнається через iншу. Пiд добром вiн розумiє те, що всi бажають. Фома Аквiнський повторює слiдом за Августином твердження про те, що добро є суб'єктом зла. Однак, тут виникає питання: Якщо в метафiзичному мiркуваннi ми повиннi дiйти до першопричини, то виходить, що все зло виходить вiд Бога, як вищого буття й добра? Але такий висновок, мабуть, неприйнятний для християнськоï фiлософiï, i Аквинат показує, що Бог створює зло не навмисно, а лише випадково. Ще двi тези томистской теодицеï: зло необхiдно для гармонiï миру; Бог є творцем зла як покарання, а не як провини
 Фома виступає на захист вiльноï волi й намагається довести, що характерною рисою людини є воля. У своïй практичнiй дiяльностi людська особистiсть керується судженнями, що випливають iз iнтелекту, завдяки яким вона може робити вибiр. Т.е. вiн проголошує примат iнтелекту над волею. Але Аквинат визнає, що iнодi воля може виконувати стосовно iнтелекту функцiю виробляючоï причини, спонукуючи його до пiзнання. Воля волi, що корениться в iнтелектi, дозволяє людинi надходити вiдповiдно до моральних чеснот, оскiльки вiн має здатнiсть вибирати мiж поганим i гарним. Але воля волi iснує лише тодi, коли неï пiдтримує Бог. У такий спосiб творець, а не людина, викликає прагнення надiйти так, а не iнакше.
 Фома затверджує ,що людина — це animal sociale et politicum, i вважає, що держава необхiдно в життi суспiльства i є буттям, генетично бiльше раннiм, чим органiзуючi його громадяни. Життя в соцiальнiй спiльностi природна для людей. Однак усяке спiвтовариство виконує певнi функцiï, ставить перед собою певнi цiлi, при реалiзацiï яких не може обiйтися без гегемона. Тому виникає необхiднiсть у тiм, що б хто-небудь керував суспiльством i вiв його до мети. Таким саме керiвником i є держава. Аквинат, порiвнюючи це останнє з кермовим, а людське спiвтовариство з кораблем, пише: Так само й корабель, гнаний рiзними вiтрами, плив би у всiляких напрямках i нiколи не прийшов би в потрiбний порт, якби не направлявся волею кермового. При цьому сутнiсть держави полягає в тому, щоб вести спiвтовариство людей до написанiй ïм мети — мети, що вiдповiдає прагненням церкви
 Фiлософiя Фоми Аквiнського не вiдразу одержала загальне визнання серед рiзноманiтних схоластичних плинiв. Лише з XIV столiття томiзм стає офiцiйною фiлософiєю католицькоï церкви. Але бурхливий розквiт людськоï думки в епоху Ренесансу засунув фiлософiю томiзму в духовнi семiнарiï й в орденськi школи
 Ця фiлософiя вийшла через стiни монастирiв лише наприкiнцi XIX столiття. Безпосереднiм поштовхом до ïï вiдродження з'явилася видана в 1879 р. татом Львом XIII енциклика Aeterni Patris, що рекомендувала фiлософiю Фоми як доктрину, найбiльш вiдповiдним потребам суспiльноï ситуацiï й у найкращому ступенi виражающей дух католицизму. Але основними причинами вiдродження томiзму безумовно з'явилися стрiмкий розвиток капiталiзму, посилення робочих рухiв, розвиток iсторичного матерiалiзму й поява в лонi самоï церкви неортодоксальних плинiв (наприклад, модернiзму). За вказiвкою Лева XIII були також зробленi переклади праць Фоми Аквiнського на сучаснi мови. З iнiцiативи тата в Римi створюється Академiя св. Фоми, у Лувене — Вищий фiлософський iнститут, що став мiжнародним центром неотомiзму
 Неотомiзм стає теологiчною формою сучасного об'єктивного iдеалiзму.	Об'єктивно-iдеалiстичною	фiлософiєю зiзнається незалежний вiд суб'єкта зовнiшнiй мир. Неотомiзм претендує на те, що вiн є третiм шляхом у фiлософiï, що коштує вище iдеалiзму й матерiалiзму. З погляду неотомiзму бути реальною-реальним-об'єктивно^-реальним зовсiм не значить бути матерiальним, об'єктивно iснувати значить щось бiльше, нiж iснувати почуттєво. Саме реально-нематерiальне буття i є, на думку неотомистов, первинним. Матерiя ж, будучи реальноï, але позбавленоï характеру субстанцiï (тобто самостiйного буття), охоплюється нематерiальним буттям
 Як те загальне, що є в матерiальних i нематерiальних предметах, буття становить єднiсть миру. За конкретними ж матерiальними й нематерiальними предметами лежить чисте буття, духовна основа всього — Бог. Вiн буття всiх речей (оскiльки кожна iснує єдино через його буття), але не в сенсi iснування, а як причина ïхнього приватного буття. Iснування є втiлення сутностi в дiйснiсть, а всi сутностi втримуються споконвiчно в божественному розумi як вiдбиття його природи. Питання про спiввiдношення Бога й створеного буття речей для неотомiзму досить важкий. Адже визнати в них єдину природу — допустити блюзнiрство; якщо ж затверджувати, що ïхня природа рiзна, то на основi знання про об'єктивний свiт не можна нiчого укласти про буття Бога, довести його iснування. Рiшення цiєï проблеми неотомисти бачать в iснуваннi аналогiï мiж Богом i миром конкретних предметiв Значне мiсце в неотомiзмi займає тлумачення сучасних естественнонаучних теорiй. Починаючи з початку XX столiття неотомiзм переходить до визнання еволюцiйноï теорiï за умови ïï телеологизации. Ототожнюючи поняття iнформацiя з формою речей, з одного боку, i з повiдомленням, дiєю мети — з iншоï, сучаснi телеологи затверджують, що наука сама, виявляється, вертається до Аристотеля й Аквинату, вiдкривши, що органiзацiя, структура речей є iнформацiя. Мiркування про загальнi цикли регуляцiï, зворотних зв'язках у самому фундаментi матерiï визначається як кiбернетичний доказ буття Бога. Неосхоласти бачать в синтропических процесах, пов'язаних зi зменшенням ентропiï, зворотному перебiгу часу при розпадi елементарних часток i в морфогенезi органiзмiв прояв божественноï цiлеспрямованостi вприроде.
 Сумнiв у пiзнаванностi миру, з погляду неотомiзму, неприпустимо, воно розхитує основи фiлософiï й знання. Ми пiзнаємо не тiльки явища, але й реальнiсть як таку. Однак об'єктом пiзнання виявляється не сама матерiальна рiч, а ïï iмматерiальна форма. У процесi вiдчуття зовнiшнi речi входять у зiткнення з душею й стають дiйсними об'єктами пiзнання, але вже як позбавленi матерiï. Активнiсть мислення є прояв проникаючi в людський розум божественного свiтла. Це свiтло мислення передає природним шляхом образам почуттєвих об'єктiв, висвiтлюючи тепер уже своïм активним свiтлом загальне й iстотне
 Характеристика iстини перетворюється у взаимосоответствие iнтелекту й речей, що може утворювати iстини двох видiв: онтологiчну — вiдповiднiсть речi думкам, i логiчну — вiдповiднiсть людськоï думки речам, наближена, часткове знання про iстину буття. У теологiчному дусi вирiшується питання абсолютноï й вiдносноï iстин як спiввiдношення божественного й людського разумов. Неотомiзм метафiзично розриває й взаимопротивопостовляет абсолютне й вiдносне
 Фiлософiя — мiст, що повинен, по думцi неотомистов, з'єднати науки з теологiєю. Якщо теологiя сходить iз небес на землю, то фiлософiя вiд земного пiднiмається до божественного, i зрештою прийде до тих же висновкам, що й теологiя
 Фiлософiю послiдовники Фоми пiдроздiляють на метафiзику (онтологiю) i фiлософiю природи. Об'єкт першоï — чисте буття. Ця частина фiлософiï не залежить вiд наук, але повинна використовувати ïх як своï iнструменти. Фiлософiя природи — це промiжна наука мiж метафiзикою й природознавством, що вивчає те, що властивийо матерiï як такоï, ïï загальнi характеристики, тодi як природничi науки дослiджують кiнцевi, вiдноснi властивостi матерiальних тел. Безпосереднiм же предметом аналiзу у фiлософiï природи служить система категорiй, у яких вiдбитi загальнi сторони дiйсностi. Фiлософськi й естественнонаучние поняття повиннi бути чiтко роздiленi
 У завершеннi хотiлося б помiтити, що в цей час неотомiзм продовжує розвиватися, мiстячи в собi окремi положення екзистенцiалiзму, феноменологiï, фiлософськiй антропологiï й iншим плинам сучасного iдеалiзму.


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/VSESVITNYA_ISTORIA/VSESVIT/filosofia_fomi_akvinskogo.dhtml