КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/VSESVITNYA_ISTORIA/VSESVIT/istoria_rosiyskoi_cerkvi.dhtml

	IсторIя росIйськоÏ церкви Проблема правильностi й одноманiтностi богослужбових книг у всiй ïï гостротi встала перед росiйською церквою починаючи iз другоï половини XVI столiття пiсля виходу у свiтло перших друкованих книг. Для ïхнього тиражування необхiдно було вiдiбрати рукописнi оригiнали з мiнiмальною кiлькiстю помилок i описок. Зiпсованiсть бiльшостi богослужбових книг була безперечним фактом i тому вже Стоглавий собор рекомендував до вживання й переписування тiльки добрi переклади [1, c. 114]. Але критерiй правильностi так i не був знайдений. Тому переписувачi й першодрукарi вибирали найкращу копiю, виходячи iз суб'єктивного подання про якiсть i авторитетнiсть тоï або iншоï книги, iнодi звiряючи ïï з iншими доступними слов'янськими списками. Питання про звертання до грецьких оригiналiв у першi десятилiття друкарства поставлений не був через малообразованности духiвництво й професiйних переписувачiв, а також внаслiдок фактичноï вiдсутностi шкiльного утворення
 Ще одним стимулом до якнайшвидшого виправлення церковного й обрядового життя була концепцiя Москва — III Рим , вiдповiдно до якоï Москва є безпосередньою спадкоємицею вiзантiйськоï теократiï, а цар росiйський стає єдиним всесвiтнiм православним царем всiх християн [2, c. 121]. Цi гордовитi нацiональнi амбiцiï, що виривали Росiйську Церкву iз соборноï єдностi, змогли вирости до розмiрiв державноï iдеологiï внаслiдок усього ходу iсторiï, поступово подведшей свiдомiсть росiйськоï iнтелектуальноï елiти до iдеï особливого месiанського шляху росiйського народу [див. 3, c. 30]. Загострення есхатологических очiкувань в XVII в., труднощi православ'я в Польщi й на Близькому Сходi, змiцнення Росiйськоï державностi — все це не могло не змiцнити росiйськоï людини в переконаннi в тiм, що саме Росiï має бути врятувати християнство й стати всесвiтнiм центром месiанського царства. Не ми чи Iзраïль щирий, люди християнськi? , — писав справщик Друкованого Двору Шестак Мартемьянов у трактатi про одноголоснiсть — найгострiшому питаннi литургической життя росiйськоï церкви того часу [3, c. 118].
 Але нi глибина пiзнання вероучительних iстин, нi чистота богослужбового життя, нi наявнiсть освiти й культури не вiдповiдали державним претензiям свiтового масштабу. У той же час замкнуте провiнцiйне середовище росiйськоï глибинки, усвiдомлюючи себе центром i останнiм оплотом православ'я, вороже ставилася до прихожих учених чужинцiв [див. 2, c. 121], побоюючись єретичних вiянь. Так, у диспутi iз грецьким патрiархом Паисием Троицкий чернець Арсенiй Суханов, обвинувачуючи грекiв у багатьох єретичних грiхах, затверджує вже безпосереднє церковне спадкоємство: ми вiру прийняли вiд Бога, а не вiд вас i хрещення прийняли изначала вiд св. апостола Андрiя, а не вiд вас… Приходив вiн Чорним морем i до нас, i ми вiд нього тодi ж прийняли хрещення, а не вiд грекiв [2, c. 127]. Постановка цих богословських проблем була обумовлена часом. XVI — XVI столiття — епоха грандiозних релiгiйних потрясiнь у Європi. Тридцятирiчна вiйна , реформацiя, контрреформацiя й iнквiзицiя, проникнення в Росiю оновленого християнства. Все це не могло не викликати вiдзвуку в життi росiйськоï держави й Церкви Iдеологiя Москва — III Рим , потрапивши на нацiональний ґрунт, породжує два типи свiтогляду: перший характеризується вiрою в повноту й бездоганнiсть богословського знання росiйськоï церкви й прагненням вiдгородитися вiд зовнiшнього миру. Другий тип росiйського релiгiйного свiтогляду прагнув додати росiйськоï церкви всесвiтнє значення й через зближення в обрядi iз греками наблизити полiтичне об'єднання православних народiв пiд московським царем [2, c. 124], для цього насамперед було необхiдно пiдняти на бiльше високий рiвень книжнiсть, шкiльне утворення, скасувати обрядовi розбiжностi. Прикладом i зразком для виправлення повинна була стати грецька церква. Зiткнення прихильникiв двох поглядiв на мiсце Росiï у свiтi й iсторiï було неминучим, i саме воно послужило причиною розколу в росiйськоï церкви, страшнi наслiдки якого позначаються й по сьогодення час
 Перша серйозна спроба проведення виправлення книг з використанням грецьких оригiналiв була почата в 1615 р., цар Михайло Федорович доручає виправлення Потребника 1602 р. архiмандритовi Трiйцi-З. Лаври Дионисию, канонарху Арсенiю Глухому, бiблiотекаревi Лаври Антонiю й священиковi Iвановi Квочцi. Справщики розумiли перед яким непосильним завданням були поставленi: Нам одним не виправити книги Потребника; — писали Антонiй i Квочка государевi, - у списках ïï з давнього часу безлiч рiзниць i погрiшностей як вiд перекладачiв, так i вiд невмiлих переписувачiв . Без пiдтримки зверху, без настоятеля вiд влади , без митрополичьего ради
 книжковi, а тим бiльше обрядовi виправлення не будуть сприйнятi церквою — по вираженню Арсенiя, простим людям буде смутно
 [1, c. 116-117].
 Робота тривала пiвтора року. Для виправлення Потребника в розпорядженнi справщиков було бiля двадцяти слов'янських спискiв цiєï книги й п'ять спискiв грецьких, котрими користувалися тiльки Дионисий i Арсенiй, що самостiйно вивчили грецьку мову. Основнi перекручування, знайденi в Потребнике, полягали 1) у додатку в чинi освячення богоявленской води … Духом Твоïм Святим i вогнем , цю вставку справщики знайшли тiльки у двох слов'янських списках, але не в самому текстi, а на полях i поверх рядка; 2) кiлька молитов iз чина сповiдi потрапили в число молитов священика перед лiтургiєю; 3) кiнцевi славослiв'я багатьох молитов були перекрученi — при звертаннi до одному з Осiб пресв. Трiйцi молитва закiнчувалася славослiв'ям всiєï Трiйцi. Крiм Потребника справщики переглянули кольорову Трiодь, Октоих, загальну Мiнею, мiсячну Мiнею, Псалтирь, Канонник, Типiкон 1610 р. [1, c. 117]. Виправлення останньоï книги викликало бурхливий протест iз боку ïï малограмотних видавцiв — головщика лаври Логгина й уставщика Фiларета. Ïхня бурхлива ненависть i клеветничество зiграли свою роль — 18 липня 1618 р. митр. Iоною був скликаний собор для обговорення зроблених виправлень у Потребнике. Результатом Собору стало обвинувачення справщиков у єретицтвi (… Духа Святого не сповiдає яко огнь є [1, c. 119]) . Архим. Дионисий був укладений у Новоспасском монастирi й протягом року пiддавався страшним приниженням i наругам навiть iз боку митр. Iони. Арсенiй Глухий був заточений на Кирилловом подвiр'я й також терпiв рiзнi нестатки й потреби. Iван Квочка, вiдлучений вiд Церкви, залишився на волi й у спростування споруджених на нього клевет написав великий твiр в 35 глав, що дiйшов до нашого часу. Не залишалися безмовними й Дионисий з Арсенiєм — ними написано кiлька виправдувальних послань. Ученi були реабiлiтованi тiльки пiсля присвяти патрiарха Фiларета (1619 — 1643 р.) . 2 липня 1619 р. собор, на якому були присутнi два патрiархи й цар, спростував усе наклепу
 Патрiарх Фiларет, що знав не понаслишке про бурхливий розвиток друкарства в Європi, приклав чимало зусиль до розширення масштабiв книжковоï справи в Росiï. В 1620 р. друкарня була перенесена на старий Друкований двiр i мала 7 друкованих станiв. Розширився й штат справщиков: троє з них знали грецьку мову (старець Арсенiй Глухий, Богоявленский iгумен Илия, мирянин Григорiй Онисимов) i двоє особи, що володiють бiльшими знаннями, авторитетом i досвiдом (протопоп Iван Квочка й старець Антонiй Кралев) . Справщики були постаченi багатою колекцiєю древнiх пергаментних i паперових рукописiв, був видiлений штат читцiв i переписувачiв. Московська друкарня за час патр. Фiларета випустила видань бiльше, нiж за увесь час попередньоï iсторiï друкарства в Росiï [2, c. 100]. Характерною рисою роботи справщиков є посилання в пiслямовах виданих книг на древнi харатейние слов'янськi списки. У липнi 1633 р. патр. Фiларет видав окружну грамоту, у якiй засудив виданий за редакцiєю Логгина Типiкон, як надрукований не по апостольському й не по отеческому переказi, своïм самовольством [1, c. 298]. Грецькi книги як зразок, як видно, у той час використовувалися тiльки для вибору найкращого варiанта
 При патр. Иоасафе (1634 — 1640 р.) книжкове виробництво продовжувало розширюватися з колишнiми темпами. Усього надруковано 23 книги, 16 з яких перевиданi заново, у двоє збiльшилася й кiлькiсть друкованих станiв. Тривало збирання з монастирiв стародавнiх рукописiв. В 1641 р. у Москву були запрошенi новi справщики: старцi добрi, i чорнi попи, i диякони житiєм воздержательни, i крепкожительни, i грамотi горазди [1, c. 323]. Найбiльш вiдомий з них був Василь Федоров Бурцев, пiддячий патрiаршого двору, що друкував своє iм'я на своïх виданнях. ДО 1650 р. зложився досить квалiфiкований склад справщиков: продовжував свою дiяльнiсть iєромонах (колишнiй протопоп) Йосип Квочка, протопоп Михайло Рогiв i iншi менш вiдомi особи. Над ними були поставленi прот. Стефан Вонифатьев, прот. Iван Неронов i прот. Авакум. Саме ïхнiми зусиллями у вероучительние книги потрапило Феодоритово Слово про двоперстя. Iз цього часу давньоруськi обряди були закрiпленi друкованим словом. Тому книги Иосифовой печатки в XVIII i XIX вв. мали непорушний авторитет у старообрядникiв
 Середина XVII столiття вiдзначена ростом релiгiйноï активностi парафiяльного духiвництва. Якщо релiгiйнi рухи попереднiх столiть мали сугубо чернечу спрямованiсть (свв. Сергий Радонежский i Кирило Белоозерский; препп. Йосип Волоцкий i Нил Сорский) , те рух церковноï реформи XVII столiття, почате прот. Iваном Нероновим, охопило шари бiлого духiвництва й мирян. Основними цiлями боголюбцев було скасування церковних непорядкiв (напр. нехтування клiру й мирян до богослужiнь, многогласие, начотництво) i пiдвищення морального рiвня населення (скасування напiвязичеських грищ; боротьба з повсюдним пияцтвом i розбещенiстю в т.ч. i серед духiвництва; освiта всiх верств населення свiтлом Благовестия; органiзацiя проповiдницькоï дiяльностi як у рамках богослужiння, так i поза ним) .
 Методика виправлень при патр. Йосипу (1642 — 1652 р.) мало змiнилася — як i ранiше виправлення проводилося по слов'янських зразках iз залученням грецьких оригiналiв у виняткових випадках. Але книжкове виробництво продовжувало розвиватися (видано 36 назв) . Розширилася тематика видаваних книг — видана перша граматика церковно- слов'янськоï мови; надрукована велика кiлькiсть створiнь свв. батькiв i кiлька компiлятивних апологетичних i полемiчних збiрникiв в основному киïвськi походження з виразним впливом латинськоï вченостi [2, c. 116]. За словами митр. Макария, саме в цей перiод число несправностей i погрiшностей у книгах по малограмотностi або недбалостi справщиков набагато бiльше збiльшилося, а що всього важливiше — тепер переважно внесенi в друкованi книги тi фатальнi думки й погрiшностi, якi незабаром зробилися основами й вiдмiтними вiруваннями росiйського розколу [1, c. 338]. Але новiтня iсторична наука заперечує теорiю зiпсованостi старорусского обряду, незважаючи на бесшкольность росiян видавцiв i неминучi внаслiдок цього помилки й розбiжностi, росiйська традицiя зберегла ряд рис древневизантийских обрядiв, згодом змiнених самими греками [1, c. 662; 3, с. 20].
 Середина XVII столiття знаменується прагненням передових осiб Росiйськоï держави домогтися мiжнародного визнання Москви в якостi Третього Рима , столицi православного миру. Для цього, на думку iдеологiв реформи, насамперед необхiдно, переборовши розмежування iз православними державами, що слабшають, провести перегляд книг i обрядiв по грецькому зразку, виростити власну богословську школу, здатну увiбрати в себе всi скарби полторатисячелетней iсторiï Церкви Одним з перших крокiв у цьому напрямку було рiшення пануючи Олексiя Михайловича видати виправлену по грецькому оригiналi Острозьку Бiблiю 1580 р. Для чого з Києва були запрошенi вченi iєромонахи: Арсенiй Сатановский, Епифаний Славинецкий i Дамаскин Птицкий, на яких крiм видавничоï дiяльностi були покладенi й школьно-учительние обов'язку. Приблизно в цей же час боярин Федiр Михайлович Ртищев органiзує бiля Москви монастир, у якому поселяються 30 киïвських ченцiв. При монастирi утвориться й школа, вiдкрита для всiх бажаючих. Першим учнем стає сам Ртищев, великий час посвящавший вивченню грецькоï граматики й бесiдам зi старцями
 Необхiдно помiтити, що пiсля сходження на престол пануючи Олексiя Михайловича (1645 р.) найближчi його друзi й радники належали до прихильникiв церковних реформ, для яких справи Церкви й вiдродження благочестя мали першорядне значення. Вплив трьох з них було найбiльш вагомим: це — дядько пануючи боярин Морозов, царський духiвник Стефан Вонифатьев (у майбутньому головний кандидат на патрiарше мiсце) i Федiр Ртищев, особистий друг пануючи. Завдяки ïхньому впливу справа реформи, що постiйно натрапляє на опiр епископата й патрiарха, все- таки просувалося
 Полiтика еволюцiйного виправлення книг i обрядiв була перервана вiзитом в 1649 р. Iєрусалимського патрiарха Паисия. Останнiй вiдразу ж перейнявся думкою росiйськоï елiти про створення всесвiтньоï православноï держави пiд керiвництвом Московського царя. У мовленнi перед государем Паисий призвав Олексiя Михайловича звiльнити християн, що терплять гноблення, вiд полону нечестивих [1, c. 350]. Але в бесiдах з передовими людьми Московськоï Русi кола царського духiвника, протопопа московського Благовiщенського собору Стефана Вонифатьева патрiарх висловив думку про неприпустимiсть введень нововведень у росiйськоï церкви (двоперстя, сугуба аллилуйя, многогласие й т.д.) . У результатi на противагу кiстковому патр. Йосипу й переважнiй бiльшостi населень у церквi створився кружок радикальних реформаторiв, у число яких увiйшов i архим. Никiн (майбутнiй патрiарх) . Iз цього моменту справа виправлення книг знайшло й мiцне iдеологiчне пiдґрунтя й чiткi орiєнтири — грецьку церкву як зразок для точного копiювання
 Пiсля смертi патр. Йосипа (15. III. 1652 р.) патрiархом стає улюбленець пануючи новгородський митрополит Никiн (1652 — 1658 р.) . Iдея московського церковного великодержавия, що вимагала термiнових i надзвичайних реформ у росiйськоï церкви для ïï вящего виправлення й прославляння [2, c. 141] стає справою всього наступного служiння Никона. Вiн традицiйно продовжує розвиток книжковоï справи, але грецький зразок стає основним i вiдхилення вiд нього вже не припустимi. Мотиви до такого пiдходу Никiн знаходить у статтях Дiянь Кпого собору 1593 р. про твердження патрiаршества на Русi. Постановами собору росiйський патрiархат зобов'язувався бути приголосним у всiм зi схiдними побратимами й заради цього изглаждать усякi розбiжностi [2, c. 151]. У властивому Никоновi прямолiнiйному авторитарному стилi без оглядки на церковну бiльшiсть патрiархiв послiдовно й тиранично починає проводити полiтиковi приведення росiйськоï церкви до однаковостi сгреческой.
 У наслiдок нерозвиненостi церковноï археологiï нi греки, нi росiяни не могли простежити iсторiю розвитку обряду. Кожна зi сторiн уважала найдавнiшi й неушкодженими саме своï богослужбовi канони. Як було зазначено вище, думка Арсенiя Суханова, викладене в Дебатах про вiру (суперечка з патр. Паисием) , найбiльше близько до iстини. Пiсля XI в. греки поступово замiняють Студийский (Кпий) устав уставом св. Сави (Iєрусалимський) , iз часом до Iєрусалимського уставу переходять i iншi православнi церкви. У Росiï вiдбувається той же процес — в XIV-XV вв. митрр. Фотiй i Купрiян уводять Iєрусалимський устав. Але пiсля 1439 р. у Росiï бiльше не було грецьких митрополитiв i росiйська церква до XVII в. так i зберегла перехiдний варiант уставу, що включав у себе як древнi елементи Студийского, так i частини Iєрусалимського уставiв
 Сама iдея книжковоï справи по грецьких оригiналах для росiйськоï людини здавалася пiдозрiлою. Моральний занепад i важке матерiальне становище грецькоï церкви були вiдомi на Русi. У суперечцi з патр. Паисием Арсенiй Суханов ставив грекам у докiр, що по узяттi Цареграда турками латиняне викупили всi грецькi книги, а в себе, переправлячи, надрукували й вам роздали [2, c. 127]. Зiпсованiсть новогрецьких книг була безсумнiвною факт. Крiм того, пiсля прибуття Арсенiя в Москву стають вiдомi факти, що зовсiм потрясають простодушноï благочестивоï росiйськоï людини: убивство патр. Паисием Кпого патр. Парфения, перехiд в iслам родосского митрополита, боротьба за Кпий престол чотирьох одночасних всесвiтнiх патрiархiв, крайнє користолюбство	грецькоï iєрархiï та iн. [3, c. 204]. Все це ще бiльше пiдсилило позицiï реформаторськоï партiï боголюбцев, боровшихся за церковне вiдновлення в дусi давньоруського благочестя, i послабило довiру до филогреческой полiтики Никона. I боголюбци й Никiн домагалися того самого — посилення Церкви й державотворення, але мотивацiя цього ґрунтувалася на рiзних передумовах, а отже вiдрiзнялися й засобу досягнення, а значить i результат. Никiн бачив себе всесвiтнiм патрiархом, першим серед рiвних i в той же час соромився росiйських провiнцiйних порядкiв. Комплекс неповноцiнностi й провiнцiальностi, бажання стати “як всi патрiархи”, виглядати й служити як служили блискучi й настiльки звабнi византийци безсумнiвно грали дуже значну роль у розвитку обрядовоï полiтики патрiарха iз простих селян, що пробув майже все своє життя в глибокiй провiнцiï. Весь його “еллiнiзм” випливав не iз преклонiння перед грецькою культурою або грецьким богослов'ям, а iз дрiбного марнославства й легковагих надiй на всесвiтню роль [3, c. 223]. Каменем спотикання на шляху до всесвiтнього православного єднання стало, на думку Никона, средостение мiж росiйськими богослужбовими текстами й обрядами й грецьким обрядом, тобто тi рiзночитання, якi не зачiпали вероучительних iстин i тактовно замовчувалися схiдними патрiархами XV- XVI вв. Незнання iсторiï православноï литургики приводило як росiян, так i грецьких iєрархiв до висновку про помилки , вкравшихся в росiйськi книги iз часом. Ще одним сильним поштовхом до проведення обрядових реформ у дусi Никона стала звiстка, привезене Сухановим в 1650 р., про спалення на Афонi, у твердинi православ'я, росiян богослужбових книг як єретичних [2, c. 128].
 Владний патр. Никiн, що став свiдком фактичного усунення патр. Йосипа вiд церковних справ партiєю боголюбцев на чолi з И. Нероновим, природно пiсля вступу в права патрiарха постарався повернути церковну владу у своï руки й звести нанiвець вплив протопопов-реформаторiв, борцiв за впорядкування обряду й богослужiння, за твердження старого росiйського уставу. Друкований Двiр був переведений з ведення Палацового Наказу в пiдпорядкування патрiарховi. У штатi Друкованого Двору з метою змiцнення позицiй прихильникiв перегляду обряду були зробленi значнi змiни: до роботи допущенi представники киïвськоï вченостi — киïвський iєромонах Епифаний Славинецкий i його учень чудовский иеродиакон Евфимий, що проробив величезну працю по систематизацiï й перепису росiйських богослужбових книг. Чеснiсть i компетентнiсть Епифания не викликала нiяких сумнiвiв, але проблема виправлення книг була для нього чисто технiчним питанням, що не представляли особливих труднощiв. Самою одiозною фiгурою книжковоï справи, багато в чому затруднившей хiд прийняття никоновских реформ росiйською церквою й скомпрометировавшей iдеєю книжковоï справи, став Арсенiй Грек. Цей квалiфiкований ренегат [3, c. 205], що встиг побувати й унiатом, i римо-католиком, i магометанином прибув на Русь разом з патр. Паисием i пiсля розкриття всiєï правди був вiдправлений для покаяння на Соловки. В 1652 р. Арсенiй визволений iз Соловецького монастиря тодi ще митрополитом Никоном i помiщений для вчителювання при патрiаршому дворi. Через рiк Арсенiй Грек стає справщиком книг
 Виправлення викликали невдоволення з боку старих справщиков i в тому ж роцi Iван Квочка й Сила Григор'єв були звiльненi. Наприкiнцi лiта 1652 р. помер i Ш. Мартемьянов, друг Неронова й Вонифатьева. Позицiï боголюбцев були ослабленi: при Друкованому Дворi виявилися ставленики Никона, що беззаперечно виконували вказiвки патрiарха. 1653 р. стає роком вiдкритоï конфронтацiï мiж прихильниками никоновских реформ i боголюбцами. Неронов, Авакум, Павло Коломенський i iн. подають царевi чолобитну iз протестом проти дiй патрiарха, проти образи нацiонального достоïнства й фактичного приниження давньоруського (древневизантийского) православного переказу на користь занепалого Другого Рима. Пiсля ряду конфлiктних ситуацiй починається вiдкрите цькування боголюбцев: узяте пiд варту й расстрижен о. Логгин Муромський, заборонений у служiннi й висланий прот. И. Неронов, звiльнений i арештований Михайло Рогiв. Та ж доля осягла й довгий ряд iнших соратникiв Неронова. Для виправдання своïх дiй i з метою задоволення вимог опозицiï навеснi 1654 патр. Никiн збирає помiсний собор. Результатом його дiяльностi стає постанова про визнання росiйських чинiв неправими й нововставними
 i про необхiднiсть проведення перевiрки росiян уставiв по старим i харатейним слов'янських i грецьким оригiналах. Як ми бачили, всупереч данiй постановi виправлення проводилося вiдповiдно до новодрукованих грецьких книг. Єдиний єпископ, що пiдписав дiяння собору iз застереженням у захист московськоï практики — Павло Коломенський-, був заборонений i засланий у Новгородско- Олонецкий край, де й безвiсно загинув У бiльшостi трактатiв так чи iнакше встає питання про принципову правочиннiсть книжкових виправлень. Якщо Москва — Третiй Рим, то тiльки ïï авторитет i перекази значимi для всесвiтнього православ'я. Духовне падiння Москви прямо пов'язане з есхатологическими часом. Т. е. виправлення книг на догоду еретичествующему Заходу й пiдозрiлим всесвiтнiм патрiархам є початком кiнця, сигналом до очiкування близького явища антихриста. Сама по собi будь-яка iдеологiя, як ряд iдей, вiдчужених вiд первiсного змiсту, неминуче має руйнiвна дiя для суспiльства. I розкол з його катастрофiчними наслiдками став наслiдком розвитку паразитуючоï на народному благочестi iдеологiï Москва — Третiй Рим .
 У вже згадуванiй працi Микити Добринина (Пустосвята) основний натиск робиться на незалежнiсть росiйськоï церкви, на вiдмiну вiд схiдних церков, що перебувають пiд ярмом невiрних. Тому чистота вiри повинна зберегтися саме тут, що й пiдтверджувало не одне поколiння схiдних патрiархiв. Докладний розбiр виправлень приводить Добринина до висновку про ïхню марнiсть, тому що найчастiше вони зведенi єдино до замiни деяких слiв на синонiми (Давид — Давид ; спiваки — песнословци ; отроча рождаеши — деторождаеши та iн.) . Т. о. таке дрiб'язкове виправлення м. б. викликана тiльки свiдомим шкiдництвом по научению темних сил, прагненням внести єретичну новизну . Розповсюдженим аргументом у суперечцi з никонианами став довiд про те, що росiйськi святителi й велик святi рятувалися, користуючись старими книгами. У вiдповiдь на це з вуст патрiархiв i єпископiв на соборi 1667 р. Авакум почув його слова, що вразили: дурнi-де були й не мислили нашi росiйськi святi; з-де люди були, — чому ïм вiрити! [3, c. 307]. Не дивно, що пiсля таких образ росiйських святих росiянами ж єпископами значна частина церкви спокусилася й пiшла враскол.
 Найбiльшим центром опору введенню греко-латинськоï вiри став Соловецький монастир, обложений вiйськами за активний опiр нововведенням в 1668 р. i розгромлений тiльки через вiсiм рокiв. Звiдси виходить кiлька значних праць у захист старого обряду. Серед них чотири чолобитнi, посланих на iм'я пануючи. Автори говорять про порушення церковного чина й уставу ; про б про льшей схоронностi росiйськоï вiри в порiвняннi iз грецькоï, де православна вiра вiд насильства поганих турков до кiнця висохнула
 ; про недостатню надiйнiсть новодрукованих грецьких книг, виданих на грошi католикiв на неправославних землях та iн. [3, c. 310].
 Реакцiя православного народу на книжкову справу теж була неоднозначна. Сильний вплив на рiшення про прийняття або вiдкидання виправлених книг робив приклад бiльшостi духiвництв, поступово соглашавшегося на використання нових книг, а також приклад пануючи, що додавало величезнi зусилля до стабiлiзацiï богослужбового життя й поширенню виправлених книг. Крiм того, на що не пiдкорялися виявлялося найсильнiше психологiчне, а потiм i фiзичний тиск. Тому для протистояння владi треба було мати серйознi богословськi аргументи, мужнiсть i наочний приклад боротьби за вiру батькiв . Усього цього було в надлишку в численних прихильникiв старообрядницького руху: i письменники, апологети старого благочестя, i численнi мученики за вiру, i поступово, що формувалися центри, протистояння никоновской єресi , розкиданi по всiй Росiï й тiснi зв'язки, що мали, мiж собою. Бiльшiсть народiв iз працею розумiло змiст дiй патрiарха. Уперше характернi претензiï були висловленi пiд час безладь лiта 1654 р., викликаних моровой виразкою. Бунтiвники говорили, що патрiарх ненадiйний у вiрi й дiє не краще єретикiв i iконоборцiв , що до виправлення допущений багаторазовий ренегат Арсенiй Грек, що багато книг перепсувало , ведуть-де нас Арсенiй i патрiарх до кiнцевоï загибелi . Але незабаром спалах недовольствия згасла, тому що всiм було вiдомо про те, що у випадку потреби уряд без коливань пустить у хiд вiйська [3, c. 235].
 Про сум'яття парафiян писав Неронов в однiй iз чолобитних паную. За його словами, дуже багато легкодухих людей гине, ïжаку в розпач упали, i до церков Божиим по оскуду учали ходити, а инии й не ходять, i отцев духовних учали не мати . Олексiй Михайлович у листi до Никона також констатує той факт, що пiсля виправлення книг у народi поголоска многая про рiзницю в церковних службах i про друкованi книги по всюди йде й що можна у народi сподiватися всякоï спокуси [3, c. 261]. Книжкова праворуч першоï половини XVII в. не викликала такого активного протесту з боку православних. Поступове створення богословськоï бази, школи книжковоï справи й виховання достатнього числа пiдготовлених кадрiв поступово дало своï результати: зусиллями боголюбцев до середини столiття можна говорити про церковне вiдродження й досить розвиненому друкарствi. Шестирiчне патрiарше служiння Никона з його волюнтаристичним пiдходом до всiх церковних справ, що часто вимагають тiльки соборного дозволу, виявилося чревате катастрофiчними наслiдками. В останнi роки правлiння Никiн охолонув до справи книжкового виправлення, якому на початку служiння вiн вiддавав стiльки сил i енергiï. I можливо, що терпимiсть до прихильникiв старих книг могла взяти гору в церквi. Але пiд впливом двох схiдних патрiархiв собори 1666-1667 гг. додали обрядовим питанням догматичну силу й мирний дозвiл обрядових суперечок стало неможливо. Завдяки силовому й психологiчному впливу уряду новi книги були уведенi в побут, а боротьба з ïхнiми супротивниками розтяглася на кiлька столiть
 БIблIографIя 

 Макарий (Булгаков) , митрополит Московський i Коломенський. Iсторiя Росiйськоï Церкви, Книга шоста. Перiод самостiйностi Росiйськоï Церкви ( 1589-1881) , Патрiаршество в Росiï ( 1589-1720) , Вiддiл перший Патриаршестов Московське й всея Великия Росiя й Западнорусская митрополiя ( 1589-1654) ; Изд. Спасо- преображенський Валаамского монастиря, М.: 1994, — 798 з.Карташов В. А. Зiбрання творiв: В 2т. Т. 2: Нариси по iсторiï росiйськоï церкви. — М.: ТЕРРА, 1992. -565 з.Зеньковский С. А. Росiйське старообрядництво: духовнi рухи сiмнадцятого столiття. Репринтное вiдтворення. — М.: Церква , 1995. — 528 з.Макарий (Булгаков) , митрополит Московський i Коломенський. Iсторiя Росiйськоï Церкви. Книга четверта. Частина перша. Iсторiя Росiйськоï Церкви в перiод поступового переходу ïï до самостiйностi ( 1240-1589) ; Изд. Спасо-преображенський Валаамского монастиря, М.: 1994, — 591 з.   ПЛАН

 Передумови книжково&iuml; справиВиправлення богослужбових книг у перiод междупатриаршестваКнижкова справа при патрiархах Фiларетi, Иосафе i ЙосипуВиправлення книг патрiархом Никоном<li style=" text-align: justify;">Реакцiя духiвництва й мирян на обрядову й книжкову реформи 


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/VSESVITNYA_ISTORIA/VSESVIT/istoria_rosiyskoi_cerkvi.dhtml