КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/VSESVITNYA_ISTORIA/doslidniki_narodiv_i_mov_pivnochi.dhtml

	ДослIдники народIв I мов ПIвночI Держава чжурчэней було постiйним суперником киданьской iмперiï. Зрештою перемога залишається за чжурчэнями: вони захоплюють всi п'ять столиць киданей, беруть у полон ïхнього iмператора. Частина киданей пiсля цього йде на захiд i засновує державу Каракидань, тобто чорних киданей. Вiд нього йде назва Китай, що спочатку ставився до киданям i лише пiзнiше перенесеного на сучасний Китай i китайцiв, якi називають себе хань. У державi чжурчэней користувалися трьома мовами: китайським, киданьским i чжурчэньским, для якого була винайдена особлива писемнiсть. З ïï допомогою створювалися оригiнальнi твори , переводилася лiтература сусiднiх народiв
 Культурний розвиток молодоï держави був перерваний монгольським завоюванням. Однак чжурчэни уникли долi половцiв або киданей, вони не зникли з особи землi й не розчинилися в середовищi iнших племен i народностей. Писемнiсть пережила падiння держави бiльш нiж на два сторiччя. В устя Амуру знайдена чжурчэньская напис, що ставиться до 1413 року. А розмовна мова чжурчэней, бути може, лiг в основу маньчжурськоï мови
 Маньчжури вийшли на арену iсторiï в XVII столiттi: вони захоплюють владу в Китаю, маньчжур Нурхачу стає його iмператором i приймає титул Призначений Небом, Нурхачу винаходить писемнiсть, верней, пристосовує монгольський алфавiт для маньчжурськоï мови
 Проходить бiльше сторiччя, i iнший iмператор-маньчжур на китайському престолi проводить чергову реформу листа. Переказ затверджує, що вiн вибрав кращий з 32 варiантiв листа. Маньчжурською мовою створюються численнi художнi твори, на нього, як нiколи на чжурчзньский мова, переводиться лiтература сусiднiх народiв
 Однак у нашi днi маньчжурська мова майже повнiстю вимерла. У Китайськiй Народнiй Республiцi живе бiля трьох мiльйонiв маньчжуров, але лише зовсiм деякi зберегли свою мову, побут, нацiональну писемнiсть. Бiльша частина ïх китаизирована.
 Маньчжури — близькi родичi, а можливо, навiть нащадки древнiх чжурчэней. Порiвнюючи ïхнi мови, неважко побачити, що велика кiлькiсть слiв у них звучить дуже близько або повнiстю збiгається (наприклад, емуджи означає самотнiй i в маньчжурському й у чжурчэньском мовах; по-чжурчэньски око звучить яшi, по-маньчжурски — яса й т.д.). Але не тiльки маньчжури є нащадками або родичами чжурчэней. Середньовiчнi китайськi iсторики, говорячи про чжурчэнях, вiдзначали, що цей народ дiлиться на кiлька груп. Вiд пiвденних чжурчэней, можливо, вiдбулися сучаснi маньчжури
 Пiвнiчнi чжурчэни, видимо, є предками декiлькох невеликих народностей, що населяють долину Амуру. Бiльшiсть iз них живе на територiï нашоï краïни й говорить мовами: ульчском, орочському, орокському удэгейском, нанайском, близьких до маньчжурського; ульчи, чисельнiсть яких по останньому переписi населення близько 2000 чоловiк, живуть у Хабаровськом краï, де для них видiлений особливий Ульчский район. Частина орочей живе на узбережжя Татарськоï протоки, а частина — неподалiк вiд Комсомольска-на- Амуре (орочську мову вважають рiдним менш 500 чоловiк). Ороки, чисельнiсть яких ще менше, нiж орочей (близько 350 чоловiк), живуть на Сахалiнi. Удэгейци живуть на Амурi. Хоча письменник А. Фадєєв i створив книгу Останнiй з удэге, насправдi чисельнiсть цього народу перевищує тисячу чоловiк. Нарештi, самоï численноï iз цих малих народностей є нанайци, або гольди, ïх близько 10 000. У роки Радянськоï влади була створена нанайская писемнiсть. Iншi з названих народностей добре знають росiйську мову й своєï писемностi не мають. Правда, для удэге вченi намагалися створити свiй лист, але воно не узвичаïлося — занадто вуж мало удэгейцев. Перерахованi мови ставляться до особливоï сiм'ï; тунгусо-маньчжурськоï, що складає iз трьох галузей. Перша, маньчжурська, складається iз древнього чжурчэньского й маньчжурськоï мов; друга, амурська,- з нанайского, удэгейского, орочського, орокського, ульчского. Є й третя галузь — тунгусская, представлена чотирма мовами: негидальским (мова невеликих народностей у Хабаровськом краï), солонским (у КНР, по правому березi Амуру), евенським (на пiвнiчному сходi Сибiру, до Охотського моря) i евенкiйським
 До 1917 року евенки були вiдомi як тунгуси. Звiдси й пiшли назви великих сибiрських рiк — припливiв Єнiсею: Нижня Тунгуска, Подкаменная Тунгуска й Верхня Тунгуска (Ангара). Фритьоф Нансен, великий дослiдник Пiвночi, уперше зштовхнувшись iз евенками, був уражений ïхньою смiливiстю, вiдвагою, витривалiстю, разючим знанням навколишньоï природи. Вiн зрiвняв ïх з iндiанцями Пiвнiчноï Америки й пошкодував, що не найшлося сибiрського Фенимора Купера, який би змiг прославити евенкiв так само, як Купер прославив iрокезiв або делаваров. Не тiльки Нансен, але й багато iнших мандрiвникiв i вченi, що зiштовхувалися з евенками, давали ïм самi утiшнi характеристики. Мужнiстю й людством i змiстом тунгуси всiх що кочують i в юртах живучих перевершують, — писав росiйський мореплавець XVIII столiття лейтенант Харитiн Лаптєв. Вони мають вiдому поставу, виконанi пристойностi, спритнi, заповзятливi до вiдваги, живi, вiдвертi, самолюбнi, мисливцi наряджатися, а разом з тим загартованi фiзично, — писав вiдомий мандрiвник XIX столiття академiк А. Ф. Миддендорф. А в знаменитого дослiдника народiв i мов Пiвночi В. И. Иохельсона ми читаємо: Вiдданi й послужливi до раболiпства, тунгуси вмiють зберiгати власне достоïнство й бути гордими без чванства. Вони нехтують неправду й можуть служити зразком чесностi. Iншi очевидцi повiдомляють про те, що евенк може обходитися, навiть пiд час лютих морозiв, кiлька днiв без ïжi, зберiгаючи при цьому енергiю й бадьорiсть, вiн зберiгає веселiсть в убогостi й не сумує нi перед якими лихами й негодами з вiдкритою, добродушною й безтурботною особою
 Такi особистi якостi евенкiв. I цей народ зробив великий подвиг, вiдкривши й освоïвши колосальнi простори сибiрськоï тундри й тайги вiд берегiв Тихого океану до Єнiсею, а бути може, i аж до Уральського хребта (якщо правильно гiпотезу про те, що назва Урал походить iз мови евенкiв). Збройнi луком, на оленях або просто пiшки, евенки проникнули в самi глухi куточки Сибiру в пошуках нових мiсць, богатих дичиною й хутром. Раз рушивши в шлях, тунгуси звичайно не швидко зупинялися, i частий рух, почате у вiдомому напрямку окремими особами або сiм'ями, тривають цiлi роки й десятки рокiв, охоплюючи все бiльшу й бiльшу частину тунгусiв вiдомоï мiсцевостi,- свiдчить росiйський етнограф С. Патканов.
 Але не тiльки багатство нових мiсць тягло евенкiв у мандрiвки. Кочiвлi — це поезiя тунгусiв — цi слова дуже точно визначають той стимул, що змушував евенкiв знiматися з обжитих мiсць i йти в незвiданий мир тайги
 Звiдки ж рушили евенки у свiй великий шлях освоєння тайгового океану? I коли вони його почали? Академiк Мiллер, перший iсторик Сибiру, уважав тунгусiв першими мешканцями тих краïн, якi вони займають понинi. Iншi вченi думали, що батькiвщина евенкiв у Китаю, Монголiï, Приамур'ï
 Цiкаву гiпотезу про походження евенкiв висунула радянська дослiдниця Глафiра Макарьевна Василевич, бiля чотирьох десяткiв рокiв життя посвятившая вивченню евенкiв. На ïï думку, бiля п'яти тисяч рокiв тому в районах гiрськоï тайги, на околицях Байкалу, з'явилися мисливськi племена, вигляд яких був близький вигляду евенкiв. Це й були ïх далекi прапрапредки. У перших столiттях новоï ери в Прибайкалля з'являються курукани — народ, що Г. М. Василевич уважає тюрко^-язичним. Цiлком можливо,- пише вона в монографiï Евенки,- що вихiд тюркомовних груп до Байкалу дав перший поштовх до розселення тунгусоязичних мисливцiв по тайзi на захiд i схiд вiд Байкалу й на пiвнiч по Ленi.
 Другий поштовх дало переселення монголiв. На початку XIII столiття монголи об'єдналися й створили державу, що перетворилася потiм у гiгантську iмперiю Чингисхана. У Прибайкалля з'явилися предки бурять, а предки сучасних якутiв рушили вниз по Ленi, на пiвнiч, у Якутiю, що вже була заселена евенками. У живучих на рiцi Ленi тунгусiв є переказ, успадкований вiд своïх предкiв, що коли якути прибутку в тi мiсця, предки ïх вчинили сильний опiр непрошеним гостям i не хотiли ïх пустити, але були переможенi, — пише академiк Мiллер в Iсторiï Сибiру. Евенкам довелося вiдiйти далi на пiвнiч, по Ленi, на схiд, аж до Тихого океану, i на захiд, за Єнiсей
 Нарештi, третiй поштовх тунгусской одиссее був даний появою росiян у Сибiру. Долини Єнiсею, Лени, Ангари стали освоюватися селянами й перестали бути мисливськими вгiддями. Евенки вiдiйшли вiд бiльших рiк i рушили в глиб тайги, у малодоступнi мiсця, де дичина була непугана. А тому що й у рядi цих мiсць iз другоï половини минулого столiття стали вiдкриватися золотi копальнi, то евенки пiшли вже в зовсiм недоступнi й дикi мiсця, пройшовши практично весь океан великоï сибiрськоï тайги


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/VSESVITNYA_ISTORIA/doslidniki_narodiv_i_mov_pivnochi.dhtml