КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/VSESVITNYA_ISTORIA/ispanska_literatura_btoroy_period_absolytizmu.dhtml

	Iспанська лIтература. Bторой перIод абсолютизму (1823-1830) Висадження короля в Пуэрто Санта-Мариа, пiсля здачi Кадикса герцоговi Ангулемскому 1-го жовтня 1823 року, робить новий переворот у внутрiшнiм життi Iспанiï. У це фатальне число усе найбiльш освiченi люди, що приймали, так чи iнакше, участь у революцiï 1820 р., поспiшили зникнути, або зовсiм покинути батькiвщина. Зграï негiдникiв усякого роду нишпорили по всiх мiстах, переслiдуючи так званих негрiв, тобто прихильникiв прогресу; духiвництво, що восторжествувало, iз зухвалим самовдоволенням знову зайняло переважне положення; усе змовкло, жоден голос не смiв, пролунати в захист потоптаноï волi, i в цiй могильнiй безмовностi непроглядний розумовий морок поширилася по всьому нещасному пiвостровi
 З першого погляду зрозумiти навiть важко, як у цiлих нацiях в одну мить могла вiдбутися така рiзка змiна? Але варто тiльки уважно придивитися до тих незначним результатам, якi були досягнутi в перiод вiд 1820 до 1823 року, i цей несподiваний вiдступ назад з'явиться цiлком природним для тодiшньоï Iспанiï; ми побачимо, що, незважаючи на повну змiну полiтичноï системи в державi, розумова дiяльнiсть конституцiйного режиму, по сутi, дуже мало вiдрiзнявся вiд нерухомоï спячки попереднiх i наступних рокiв
 Домогтися успiху, було, однак, дуже важко, a якщо кому й вдавалося обiйти рiзнi перешкоди зустрiча печаткою, той досягав однiєï лише несуттєвоï мети, у виглядi рукоплесканий публiки, на розмiрну ж матерiальну винагороду нема чого було сподiватися в той час, коли й першорядна п'єса не давали авторам бiльше 2,000 реалiв
 Слiдом за вiдновленням необмеженоï влади, у розумовому життi Iспанiï наступила якась гнiтюча порожнеча. Кращi люди, як наприклад, Торрено, Истурис, Гальяно, Сааведра, Мартинес де-ля Роза й проч., бiгли з батькiвщини, a з ними краïна втратилася останньоï моральноï пiдтримки. Комусь було не збуджувати розуми, не направляти ïхня дiяльнiсть. Що станеться з ледь, що пробудилася думкою, народу, яке напрямок приймуть його мистецтво й лiтература ?
 Моторошно було вiд таких питань, a все-таки волею-неволею доводилося миритися з новим режимом, оселеним французькими багнетами, i от, у той час, як вигнанцi знаходили собi пристановище на чужинi, знайомлячи з iншими вдачами й звичаями, засвоюючи кращi плоди європейськоï цивiлiзацiï, iспанцi намагалися додати хоч яке не будь пожвавлення свого громадського життя
 Серед повсякденних дрiб'язкових турбот i гнiтючоï дiйсностi, спрага задоволень, що розважають, вiдчувалася сильнiше, i мадридське населення наполегливо стало вимагати свят i видовищ, a тому що колишнi артистичнi громади розпалися, то буржуазiя поспiшила заповнити пробiл, Сформувавши новi окремi трупи акторiв зi свого ж середовища. Саме собою, зрозумiло, що цi iмпровiзованi артисти не блищали нi уменьем, нi талантами, але вони все-таки пiдтримували в мiру сил эстетическое настрiй публiки в пору загальноï моральноï апатiï
 Один з письменникiв того часу, Месонеро Романос, що присвятив себе винятково характеристицi мадридського суспiльства, дуже вдало окреслив у своєму добутку “Escenas matritenses” цi так званi домашнi комедiï — Comedia Casera. Замiшання, безглузда штовханина, повна недосвiдченiсть, от звичайнi супутники подiбних подань, тим тiльки й корисних, що вони ще яскравiше видiляють достоïнства теперiшнього сценiчного мистецтва з його могутньою, доброчинною дiєю на глядачiв. A тим часом скiльки було потрiбно турбот усякого роду, щоб улаштувати навiть таку пародiю: насамперед треба було пiдiбрати повний комплект виконавцiв, що належать до одного кружка, потiм знайти президента, i неодмiнно з урядовоï сфери, тому що вище заступництво було необхiдною умовою для всякого аматорського спектаклю, словом, доводилося одночасно вербувати й акторiв, i учасникiв у витратах, i навiть самих глядачiв. Коли головнi перешкоди були пройденi, суспiльство дiлилося на комiсiï, що приймали турботи o пiдшуканнi й пристроï мiсця для сцени, o декорацiях, висвiтленнi, костюмах, переписцi ролей i проч.; на президентi природно лежав обов'язок виклопотати дозвiл уряду; потiм, пiсля нескiнченних толков i сперечань при виборi самоï п'єси, iшли безладнi репетицiï, i нарештi, наступав великий день публiчного подання, що завершувався iнодi захопленими рукоплесканиями, a частiше повним посоромленням всiєï трупи, якщо вона виявлялася нездатною задовольнити очiкуванням публiки Однак, незважаючи на всю примiтивнiсть цих спектаклiв, вони все-таки охоче вiдвiдувалися, принаймнi, тою частиною суспiльства, що, заради модного захоплення iталiйською оперою, що заполонила всi театри, не хотiла змiнювати утворам Лопе де-Вега, Кальдерона, Моратина й iнших; вiдносний же успiх драматичних подань не сповiльнив вiдродити до життя, що розпалися артистичнi товариства й змусив театри de la Cruz i del Principe вiдчинити своï дверi сценiчним письменникам, заохочуючи ïх до новоï творчостi
 Домогтися успiху, було, однак, дуже важко, a якщо кому й вдавалося обiйти рiзнi перешкоди зустрiча печаткою, той досягав однiєï лише несуттєвоï мети, у виглядi рукоплесканий публiки, на розмiрну ж матерiальну винагороду нема чого було сподiватися в той час, коли й першоряднi п'єси не давали авторам бiльше 2,000 реалiв
 Приведемо тут, заради iлюстрацiï, коротку характеристику дона Карильо, головного театрального цензора, без санкцiï якого не могло пройти на сцену жодне драматичний добуток. “Батько Каридьо, чернець iз обителi della Victoria, була людина огрядний, навiть гладкий, однаково важкий як на ходу, так i на розумiння. Охайнiсть очевидно не входила до числа його чеснот: завжди брудний, нечесаний, з явними слiдами нюхального тютюну на плаття, вiн одним уже своïм зовнiшнiм виглядом робив вiдразливе враження. Разом з театральним цензорством батько Карильо з'єднував обов'язки духiвника злочинцiв, засуджених на смерть, i придбав популярнiсть у цiй другiй професiï, рiзко вiдрiзняючись навiть вiд своïх собратий безсердечнiстю й брутальнiстю вiдносини до жертв, коли вони востаннє вiдмiнювалися перед вiвтарем, бажаючи, може бути, вилити в покаяннi всю скорботу, що розривала серце. У такий^-те хвилини, якщо духiвник знаходив нещасного занадто злочинним, вiн говорив йому iз загрозливим жестом: “Досить, тобi пряма дорога в пекло!”.
 И нiколи нi єдиноï iскри спiвчуття, або хоча б просто жалостi! Яке йому була справа до того смертельного жаху, розпачу, туги й нервового, хворобливого сум'яття, що випробовує людина у видi майбутньоï смертi? Вульгарною мораллю так грубими, недоречними укоризнами вiн тiльки пiдсилював моральне катування, тому-та його поява була ще ненависнiше для засуджених, чим самого ката. Але батько Карильо з особливою запопадливiстю, навiть iз якоюсь насолодою виконував цей похмурий обов'язок, своïми невгамовними мовленнями й рухами вiн не давав спокою нещаснiй жертвi, i чим слабкiше виявлялася вона, тим настирливiше вiн неï мучив i тем повнiше трiумфував. Якось раз, коли як звичайно вiн супроводжував одного зi злочинцiв, не за довго до фатальноï хвилини, на дорозi до мiсця страти здався вiсник прощення, ще видали махаючи бiлою хусткою й поспiшаючи доскакати пiд час, поки кат не встиг, зробить своєï страшноï справи. Батько Карильо насупив брови, очевидно незадоволеною такою розв'язкою. “От адже нещастя, говорив вiн згодом, здається, нiколи ще менi не вдавалося так добре пiдготувати засудженого, a його раптом залишають жити!”
 На додаток характеристики треба додати ще деякi риси: непрохiдне неуцтво, пристрасть до вишуканих страв, що доходила до обжерливостi, i бажання в, щоб те не стало прослить знавцем у лiтературi. Такий була ця людина, перед яким поневоле схилялися директори всiх театрiв. На щастя, вони незабаром вивчили його головнi слабостi й не преминули звернути ïх у свою користь: при всякому зручному випадку вони пропонували батьковi Карильо рясне частування, так що, зрештою, театр одержав для нього особливу притягальну силу
 Вiн навiть став напускати на себе замилування талантом Тирсо де Молина, a дирекцiя, користуючись його неуцтвом, видавала йому за добутки цього автора безлiч рiзних п'єс зi старого репертуару; тодi строгий цензор безперешкодно допускала на сцену кожну, яке б не було ïï змiст
 Але взагалi, стосовн всьому iншого, вiн доводив свою причепливiсть до крайньоï безглуздостi: так, наприклад, слова — бiдняк, бiднiсть, убогiсть — були вигнанi iз уживання, на тiй глибокодумнiй пiдставi, що вони можуть збудити антагонiзм кбогатим.
 Вираження мiй ангел, обожнюю тебе й т.п. допускалися не iнакше, як у релiгiйному змiстi: a сказати — перемога (victoria) менi ненависна не можна був вуж нi в якому випадку На думку цензора, театральна публiка легко могла вiднести таку фразу до монастиря de la Victoria, до якого належав сам батько Карильо. Якщо вздумают. поставити яку не будь стару трагедiю, напр. Клитемнестра, де на закiнчення Орест убиває матiр, цензор негайно ж накладає своє veto, вимагаючи, щоб розв'язка була змiнена так чи iнакше, тому що матереубийца не повинен з'являтися на сценi {Galeria de la litteratura Espanola. A. Ferrer del Rio.}.


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/VSESVITNYA_ISTORIA/ispanska_literatura_btoroy_period_absolytizmu.dhtml