КГБ: Киевская городская библиотека URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/VSESVITNYA_ISTORIA/p_n_milykov_bezderjavnist_inteligencii.dhtml П. Н. МIлюков. БЕЗДЕРЖАВНIСТЬ IНТЕЛIГЕНЦIÏ Останнiй висновок — про полiтичну мету морально-релiгiйних закликiв Вiх — може здатися парадоксальним у справжнiй стадiï наших мiркувань. Яким образом протест проти полiтики, проти перебiльшеного iнтересу до питань громадськостi (79), в iм'я першостi духовного життя над зовнiшнiми формами гуртожитку може керуватися теж полiтикою, тiльки особливого роду, i притiм ще в тiй самiй областi, що безпосередньо стосується духовного життя у самому iнтимному ïï проявi — у релiгiï? Але ми переходимо тепер до другого обвинувачення Вiх проти iнтелiгенцiï, — i це обвинувачення вже цiлком уводить нас у ту ж область полiтики. Iнтелiгенцiя, та сама iнтелiгенцiя, що винна в зайвому захопленнi питаннями громадськостi й зовнiшнiми формами гуртожитку, не тiльки безрелiгiйна, але й безгосударственна. Вiдщепенцi вiд вiри є й вiдщепенцями вiд держави. На питання наш: вiдщепенцi вiд якоï вiри? — ми одержали не цiлком виразний, але проте досить зрозумiла вiдповiдь: вiд iсторичноï вiри. Чи можна думати, що й докiр у вiдщепенствi вiд держави означає — вiд iсторичноï держави? Коли в третьоï Гос. Думi депутати Марков 2-й, Пуришкевич, Шульгiн дорiкають нас в антидержавностi й анархiзмi, коли тi ж докори лунають зi стовпцiв урядового офiцiозу або з вуст одного зi членiв кабiнету, то ми вже знаємо, що це значить. Державу ототожнюють, по-перше, з урядом, по-друге, з певноï, саме старою формою державностi. I в цьому змiстi докiр цiлком ґрунтовний. Але тiльки тi, до кого вiн звернений, приймають його не як докiр, а як точне визначення ïхньоï полiтичноï ролi й завдання. Дiйсно, росiйська iнтелiгенцiя (а потiм i опозицiя) майже iз самого свого виникнення була антиправительственна й iсторичнiй державi противополагала правове. Можливiсть припинити атот вiковий розлад представлялася рiдко й завжди проходила невикористаноï. Так було в першi роки царювання Катерини II, Олександра I i Олександра II. Не можна заперечувати, що така незмiннiсть раз зайнятий позицiï — породила в iнтелiгенцiï вiдомi полiтичнi навички, якi звичайно вiдсутнi при нормальних умовах полiтичного життя. Зникнути цi наслiдки можуть тiльки разом з ïхнiми причинами, що породили. Нападати на них поза цим природним i нерозривним зв'язком — значить займатися досить марним заняттям. Очевидно, однак же, що автори Вiх, з яких деякi приймали самi видну участь у боротьбi за правовий лад, говорять про антидержавнiсть нашоï iнтелiгенцiï не в цьому — або, принаймнi, не зовсiм у цьому, а в якому-небудь iншому змiстi. У своєму полемiчному шаленствi вони, на жаль, i тут не встигають точно формулювати свою думку. Але деякi вказiвки вiд них одержати можна. Усього яськравiше й определеннее формульоване обвинувачення в бездержавностi в П. Б. Струве, пiдтримуваного Булгаковим. Бездержавнiсть iнтелiгенцiï обоє вони ставлять у зв'язку iз протидержавними елементами росiйськоï iсторiï, з темними стихiями, якi iз працею переборювалися росiйською державнiстю i в якi тепер iнтелiгентське просвiтительство будить iнстинкти, що дрiмали, повертаючи Росiю в хаотичний стан. П. Б. Струве дає засуджуваному ïм явищу й iсторичне iм'я. Вiн називає цей елемент, що вносив у народнi маси анархiчне й протидержавне шумування, — злодiйством. Цей термiн полiтичноï думки XVII столiття часто вживається, втiм, i з кафедри 3-й Державноï Дума. Росiйська iнтелiгенцiя є iсторичний спадкоємець полiтичного злодiйства XVII столiття, козацтва, вольницi, по термiнологiï Михайлiвського *. * Тут, як i в багатьох iнших випадках, автори Вiх оперують популярними поняттями, пущеними в оборот ïхнiми супротивниками, з якими двадцять рокiв тому вони вступили в полемiку. Можна було б нагадати П. Б. Струве, що поняття полiтичного злодiйства XVII столiття ширше, нiж вiн припуськає. Пiд ним, крiм соцiального злодiйства степових емiгрантiв Моськовськоï Русi, розумiє ще й дiйсно полiтичне злодiйство боярських i дворянських конституцiоналiстiв. Саме це останнє злодiйство мають на увазi тi народнi пiснi про царя Iвана IV, у яких цей перший представник демагогiчного абсолютизму обiцяє повиводити зраду з Росiйськоï землi. Моськовськоï влади вдалося те, чого, за iнших обставин, не вдалося графовi Вiтте: здiйснити загальнолюдське гасло: divide et impera. Одне злодiйство вона дуже мистецьки побила iншим: служивi верхи — селянською демократiєю, а селянську демократiю-служивим дворянством **. ** Див. про це докладнiше в Нарисах III, I i в Russia and its crisis, 353-357. Французький переклад: La crise russe, с. 259-262. Якщо П. Б.Струве завгодно бачити в iдеологiï дворянського й демократичного злодiйства XVI i XVII столiття зародки пiзнiшоï iнтелiгенцiï, проти цього можна було б i не заперечувати, але з однiєю умовою. Тодi довелося б або з злодiйства полiтичних i соцiальних iдеологiв староï Русi зняти одиум противогосударственности, або дiйсно покласти цей одиум на всю росiйську iнтелiгенцiю, але тодi вже в змiстi, тотожному з Пуришкевичем i Марковим 2-м. У дiйсностi справа поки так далеко не йде. Ми бачили, як П. Б. Струве звужує поняття тоï iнтелiгенцiï, до якоï вiн вiдносить своï докори. Зрештою, на цю, вузько обкреслену, групу падає й обвинувачення в вiдщепенствi, вiдчуженнi вiд держави й ворожостi йому (с. 131). Антидержавнiсть убачається в абсолютному видi — в анархiзмi, а в вiдносному — у рiзних видах росiйського революцiйного радикалiзму. Пiд останнiм розумiють насамперед рiзнi форми росiйського соцiалiзму. Дуже тiсно визначаються й хронологiчнi межi антидержавного вiдщепенства росiйськоï iнтелiгенцiï. Iдейно воно пiдготовлено ще в 40-х роках, але практично виявилося у момент державного перетворення 1905 року або навiть, ще точнiше, пiсля 17 жовтня цього року. Швидкiсть перемоги подiяла опьяняюще на iнтелiгенцiю; вона уявила себе хазяïном iсторичноï сцени i виявила свiй безрелiгiйний максималiзм. Це — цiлком виразно. Якби обвинувачення цим i обмежувалося, то залишалося б тiльки усунути термiн iнтелiгенцiя, поставивши на його мiсце анархiзм i рiзнi форми росiйського соцiалiзму. Тодi можна було б погодитися зi Струве, що й справдi полiтичнi виступи цього роду, особливо наприкiнцi 1905 р., досить сильно ушкодили справi державного перетворення. Однак же безсилля революцiйного максималiзму домогтися своєï фантастичноï мети було ясно для Струве вже дуже давно; i проте, вiн не думав колись, що подiбними спробами й вичерпуються пiдсумки полiтичноï дiяльностi iнтелiгенцiï. Ще в 1901 р. вiн обмовився, що його вiдоме судження про iнтелiгенцiю як про quantite negligeable ставилося зовсiм не до чергового завдання росiйського життя (тобто полiтичноï,у руйнуваннi якоï роль iнтелiгенцiï Струве визнававвеличезноï), а до того титанiчного соцiально-економiчного завдання (тобто здiйсненню соцiалiстичного ладу), що так неисторичеськп i ц дурному змiстi-утопiчно покладала народницькою лiтературою на iнтелiгенцiю. Пiд утопiзмом Струве розумiв тодi неправильне й мрiйливе перетворення кiнцевоï мети, до якоï ведуть важкi й ськладнi iсторичнi шляхи, в основне практичне завдання дiйсностi *. Все це безумовно правильно. Якби термiн Вiх (максималiзм) лише вiдтворював колишнiй термiн (утопiзм), то проти мiркувань Струве рiшуче нема чого було б заперечити. Але, очевидно, враження революцiйних рокiв зробили на Струве дiя, подiбна тому, що вiн сам описав в одному мiсцi своïх творiв. Вiн тепер зауважує зло, де його не бачив ранiше, i вiдкриває добро в тiм, що колись iз чужого голосу приймав за зло *. I термiнмаксималiзм одержує тепер нове, бiльше широкий змiст. Яке саме, автор поки ще сам точно не з'ясував. Контури речей, очевидно, ще дзоятся в його очах. Ясно лише, щомаксималiзм для П. Б. Струве є збiрне iм'я всього тогозла, якого вiнне бачив ранiше. По його теперiшньому мненпю,актом 17 жовтня по сутi й формально революцiя повинна б завершитися. Тим часомотщепенськие iдеï iï отщепенськое настрiй цiлком опанували широкими колами росiйських утворених людей. Iсторично, столiттями влада, що ськладалася, повинна була зiйти нанiвець негайно пiсля зробленоï нею поступки, у принципi росiйськоï конституцiï вирiшила, що питання про,. Не можна ськазати, щоб цi невизначенi й двозначнi вираження легко укладалися в рамкиутопiзму 1901 року. Далi, через кiлька сторiнок, знаходимо вираження ще бiльш рiшучi. Справа навiть не в тiм, щореволюцiю робили погано, а в тiм, що ïï взагалi робили. Робили революцiю в той час, коли все завдання полягало в тому щоб всi зусилля зосередити на полiтичному вихованнi й самовихованнi (141). * На рiзнi темьт, ст.: Пам'ятi Шелгунова, с. 314-315. ** С. 293: Ця епоха пробудження… вливає в душу безлiч нового змiсту. Точно в темну кiмнату уривається яськраве денне свiтло, i навколишнi речi, колись вiдомi тiльки на дотик, починають розцвiчуватися фарбами, виступають у зоровiй перспективi й з нанизува_ поодинцi одному вiдчуттi перетворюються в цiльну картину, що бризкає свiтлом,. Такий же, по сутi, релiгiйний переворот пережив i Бердяєв. Своє право на нетерпимiсть i пристраснiсть вiн, подiбно Струве, доводить силою й глибиною своïх особистих переживань. Я глибоко пережив, глибоко й болiсно пережив, одержав право обвинувачувати i т. д. Див.: Дух. криза, с. 2, 299-300. Якщо не помиляюся, самий термiн максималiзм у новому змiстi уведений в оборот саме Бердяєвим. Отже, тепер Струве думає, що справа не в полiтичнiй тактицi, не в удачi або невдачi вибору основного практичного завдання дiйсностi i способiв ïï досягнення. Справа в переглядi всього свiтогляду iнтелiгенцiï: у тiм, щоб в основу полiтики покласти iдею не зовнiшнього влаштування громадського життя, а внутрiшнього вдоськоналювання людини. Ми бачимо тепер, чому Струве так наполегливо до термiнiв максималiзм i вiдщепенство додає визначення безрелiгiйний. У революцiï не було нi грана релiгiйноï iдеï; тому у свою боротьбу iнтелiгенцiя внесла величезний фанатизм ненавистi, убивчу прямолiнiйнiсть висновкiв i побудов. Тому ж, i, просочившись у народне середовище, iнтелiгентська iдеологiя повинна була дати зовсiм не iдеалiстичний плiд, а разнузданно й деморалiзацiю. Мова йде, стало бути, не просто про полiтичну помилку, не просто про грiх тактики. Отут була помилка моральна. Суть ïï полягала в тому, що безрелигиозньш максималiзм… вiдмiтає проблему виховання в полiтику й у соцiальному будiвництвi, замiняючи його зовнiшнiм улаштуванням життя. На нещастя, у той момент, коли картина проясняється для Струве завдяки його настирливiй iдеï релiгiйного радикалiзму, вона заволiкається туманом для нас. Формально й з натяжкою, якщо завгодно, можна й отут вiдносити нападу Струве не до iнтелiгенцiï i до утворених людей, а до його полiтичних ворогiв лiворуч у тiсному змiстi й до революцiйноï тактики кiнця 1905 року. З натяжкою можна й у протиставленнi проблеми виховання — революцiйноï дiяльностi бачити перекладений на нову мову старий марксистський контраст мiж економiчною еволюцiєю i революцiйним бланкiзмом *. Але всi цi натяжки не потрiбнi й марнi, тому що вони суперечили б головнiй, релiгiйнiй iдеï статтi Струве й напрямку всього збiрника. Доводиться в неясностях i двозначностях бачити новi кроки, поки ще нерiшучi, але все-таки йдуть у певному напрямку. * Див.: напр., с. 141: В основi отут лежало подання, що прогрес суспiльства може бути й не плодом удоськоналювання людини, а ставкою, яку варто зiрвати в iсторичнiй грi, апелюй до народного порушення. Бездержавнiсть, як i безрелiгiйнiсть, разом з усiма конкретними обвинуваченнями, якi групуються бiля цих загальних, мабуть, приписуються всiєï iнтелiгенцiï взагалi, у широкому значеннi цього слова, а не в специфiчному й умовному, доданому йому в тлумаченнi Струве. Такий же змiст — загальноï ради, а не спецiально призначеного для максималiстiв 1905 р., має протилежнiсть виховання полiтицi. Поглиблення усередину є метод лiкування iнтелiгенцiï взагалi *, однаково, чи займається вона черговим завданням росiйського життя або титанiчною завданням, утопiчно на нiс покладеноï одним з iнтелiгентських плинiв. * Для з'ясування полiтичного змiсту обвинуваченнi Вiх необхiдно мати на увазi визначення iнтелiгентського максималiзму i його протилежностi Булгаковим, с. 55: Зворотним боком iнтелiгентського максималiзму є iсторична нетерплячiсть, недолiк iсторичноï тверезостi, прагнення викликати соцiальне чудо, практичне заперечення теоретично исповедуемого еволюцiонiзму. Навпроти, дисциплiнаслухняностi повинна сприяти виробленню iсторичноï тверезостi, самовладання, витримки; вона вчить нести iсторичне тягло, ярмо iсторичноï слухняностi, вона виховує почуття зв'язку з минулим i вдячнiсть цьому минулому. Подiбноï ж заяви див у Бердяєва, Дух. криза, с. 7. Про цi новi лiки в нас ще буде мова далi. Тепер же займемося бездержавнiстю росiйськоï iнтелiгенцiï, як загалом, так i в спецiальному змiстi цього визначення. У числi статей Вiх є одна, з якоï можна цiлком погодитися, за винятком ïï термiнологiï, а також тих вступних i заключних фраз, якими вона, досить штучно, пришита до всього збiрника. Але саме ця стаття мiстить у собi (звичайно, мимо волi ïï автора) саму злу критику основноï iдеï Вiх про першiсть духовного життя над зовнiшнiми формами гуртожитку. Автор ïï, м. Кистяковський, саме узявся розробити тему про зовнiшнi форми гуртожитку. I вiн цим чимало збентежений. Як би вибачаючись, вiн обмовляється, що повинен захищати вiдносну цiннiсть — право, тодi як всi iншi спiвтоваришi захищають цiнностi абсолютнi. Ще гiрше для нього те, що саме проти переваги його вiдносноï цiнностi i спрямована основна iдея збiрника. Як би примиряючи iз собою своïх однодумцiв, вiн пояснює, що самий iстотний змiст права становить воля. Правда, воля зовнiшнiм, вiдносним, обумовленим суспiльним середовищем, поспiшає вiн обмовитися. Але внутрiшня, бiльше безвiдносна, духовна воля можлива тiльки при iснуваннi волi зовнiшньоï (зовнiшнiх форм гуртожитку?), ськромно обмовляється вiн. I от, що стосується волi зовнiшньоï, м. Кистяковському доводиться почати iз заяви, що росiйська iнтелiгенцiя нiколи не поважала права, а тому в неï не могло створитися й мiцноï правосвiдомостi. З погляду Вiх — це дуже добре. I м. Кистяковський поспiшає додати: немає пiдстави дорiкати нашу iнтелiгенцiю в iгноруваннi права. Вона прагнула до бiльше високих i безвiдносних iдеалiв i могла зневажити на своєму шляху цiєю другорядною цiннiстю. Отут, однак, стає ясно, що ськромнi виправдання мають ськорiше вид лукавоï iронiï. Глузування стає ще очевиднiше, коли, декiлькома сторiнками далi, те ж зауваження викладається вiдомими вiршами поета-гумориста Б. Н. Алмазова: Широкi натури росiяни, Нашоï правди iдеал Не влазить у форми вузькi Юридичних початкiв. Хто ж, справдi, винуватий у подiбнiй зневазi до права? Невже вся росiйська iнтелiгенцiя? Аж нiяк немає. Кистяковський визнає, що в наведених вiршах по сутi вiрно викладений погляд слов'янофiлiв, iдейних попередникiв авторiв Вiх. Слов'янофiли, подiбно Вiхам, у слабостi зовнiшнiх правових форм i навiть у повнiй вiдсутностi зовнiшнього правопорядку в росiйському громадському життi вбачали позитивну, а не негативну сторону *. * Див. вiдтворення цього слов'янофiльського погляду в Бердяєва: Дух. криза, с. 42-43. Бердяєв є самим послiдовним антидержавником. Для нього взагалi не може бути християнськоï держави, тому що всяка держава є вже компромiс iз язичеством. Держава треба визнати,щоб перебороти. Воно є необхiдне й тимчасово;) зло, i вихiд з нього — ввiльну теократiю. Див. там же, 7-8, 50, 113, 122. Зауваження Кистяковського не тiльки б'ють по авторахВiх. Вони несподiваним образом приводять нас у саму лабораторiюантидержавностi, у якiй обвинувачується росiйська iнтелiгенцiя. Разом з тим вони дають п вiдповiдь на питання: хто ж бiльше винуватий вантидержавностi? Чи тi, хто висуває на перший планзовнiшнi форми? Або хто, з посиланням на слов'янофiлiв, волiє ïмвнутрiшню правду,духовне життя, не бажаючуулазити в узжие форми юридичних початкiв? Вiдповiдь на це питання може точно локализироватьпровину росiянцiiнтелiгенцiï., визначити ïï розмiр i тим самьм усунути огульнiсть обвинувачення. Суть цiєï вiдповiдi повинна полягати в тiм, що не тiльки росiйська iнтелiгенцiя не булабезгосударственна, але що, навпроти, за далеко не всiма виключеннями, на якi вказує Кистяковський, через ïï iсторiю крайовою ниткою проходить боротьба за щиру державнiсть т законнiсть проти вотчинних початкiв старого ладу йшироких росiян натур старого побуту,Безгосударетвенни же тiльки iдейнi родоначальникиВiх. Сама по собi, у самому евоем походженнi, росiйська iнтелiгенцiя є створення новоï росiйськоï державностi. У перших поколiннях ïï ськлад i вичерпується навкруги безпосереднiх иомощников удалинi в державному будiвництвi. Цi iнтелiгенти все — державники. Ïм належать i першi спроби офiцiйно ввести в Росiï й втiлити в життi теорiю державного права, що панувала тодi, у Європi. Коли iнтелiгенцiя робиться опозицiйною (при Катеринi II), ця опиозиция, навiть у самих радикальних своïх проявах, нiколи не є протидержавною. Першi серйознi зiткнення суспiльноï думки з урядом у це царювання ие суть зiткнення мiж державнiстю й противогосударственностью. Це є боротьба мiж двома поглядами на государствеиность: iсторичним, начииающим себе виправдувати рацiоналiстичними аргументами, i правовим, прагнучим до формального обмеження самодержавства й до безумовного панування закону. У цьому поколiннi iнтелiгенцiï вже представленi обоє плини, що тепер борються. Є там i iдеалiсти,, що вимагають ва ґрунту метафiзики й етикиморального переродження, i утилiтаристи, першi провiсники еволюцiонiзму й емпiричноï науковостi. Але мiж ними немає теперiшньоï суперечки про контраст або пропершiсть духовного життя або зовнiшнiх форм. I тi й iншi зовсiм згоднi в захистi правовоï точки зору вiд безправ'я побуту, вiд сваволi влади, вiд iдеалiзацiï росiйськоï старовини й росiйського духу. Чи є цi захисники державностi, заснованоï на законi, такими жвiдщепенцями вiд iсторичноï традицiï й вiд покiрноï ïй народноï маси, як i першi провiсникиизмов, струнких мировоззрений? Звичайно, так, — у тому розумiннi, що маса й побут, навколишнє середовище суть для них предмет виховання, iнтелiгентського впливу, а не поклонiння й пасивного наслiдування. Ïхня проповiдь має вже й деякий успiх у цьому середовищi. Вони не однi. За ними безумовно коштує частина середнiх дворян i утворений шар тодiшньоï буржуазiï,пiдлого мiщанства. Пригадаємо поводження мiських депутатiв у Єкатерининськiй комiсiï; пригадаємо вiдкликання Катерини Дiдро, що цi люди прагнуть доволi; пригадаємо, що iз цього середовища вийшов перший росiйський читач- друг, перший споживач росiйських журналiв i книг. Доводиться й цей знову нарождавшийся утворений клас теж уважати завiдщепенцiв, тому що там уже iронiзували над древнiмиросiйськими чеснотами, надаючи ïхнє звеличання захисникам старого iсторичного порядку. Загалом, картина залишається та ж i пiд час царювання Олександра I. Рiзниця лише та, що боротьба за реформузовнiшнiх форм гуртожитку прилiберальному урядi ведеться ще ширше й твердiше, нiж колись. З'являється, щоправда, нацiонально-консервативна опозицiя, i першi самостiйнi лiберальнi починання суспiльства помiтно вiдстають у тверезостi, широтi й практичностi вiд першоï лiберальноï програми, написаноï Радищевим. Як би те не було, александровськихлибералистов нiхто не вважав противогосударственниками, — нi конституцiйних монархiстiв, нi республiканцiв, нi до, нi пiсля вiйськового бунту. I тiльки пiсля катастрофи декабристського повстання створюється новий настрiй, з якогоВiхи можуть починати iсторiю своïх предкiв. Як вiдомо, саме в цей момент проникає в Росiю вплив європейського реакцiйного романтизму *. Пiд його впливом уперше й у росiйськоï iнтелiгенцiï є реакцiявнутрiшнього життя протиполiтики. Разом з тим з'являються вперше насiння противогосударственности.Полiтика строго переслiдується й жорстоко наказуется протягом усього царювання Миколи I. До самого кiнця життя вiн не може забъггь уроку, даного грудневим повстанням. Зате процвiтають — i до 48 року терпляться, один час навiть заохочуються — два плини: нацiоналiстична фiлософiя й соцiальна утопiя, слов'янофiльство й фурьеризм. Причина такоï класифiкацiï полiтичних плинiв ясна. * Докладнiше про цей момент ом. у моïхГоловних плинах росiйськоï iсторичноï думки i в Russia and its crisis, 48-57 (Фр. пер. 33-40), По-перше, i нацiоналiзм i соцiалiзм були принципово ворожi лiбералiзму як напрямку космополiтичному й недемократичному. По-друге, обоє вони однаково цуралися вiд поточноï практичноï полiтики й задовольнялися мрячними мрiями про майбутню велич росiйського народу. Правда, i вони робили виключення для крiпосного права, єдиного життєвого питання, що стояло в ïхнiй програмi. Але про селянську реформу початок уже серйозно подумувати й уряд, розумiючи, що iснуючого положення не можна було длить довго. Багатомiльйонна селянська маса повинна була з'явитися могутнiм союзником бессословной iнтелiгенцiï при емансипацiï. Супротивниками емансипацiï були люди того ж самого дворянського середовища, що мрiяла чим далi, тим бiльше про обмеження самодержавства. Це були тi ж самi добродiï, якi, iз самоï Катерини II, приховували вiд народу указ про волю. Таким чином, союз уряду з демократичною iнтелiгенцiєю на ґрунтi емансипацiï намечался сам собою. Така був зв'язок iдей, що лягла в основу єдиного (до останнiх рокiв) антидержавного й анархiчного плину в росiйськоï iнтелiгенцiï. Звичайно, розгалуження вiд цього клубка йшли далеко й у сторони, i вдалину. Нацiоналiстичною стороною особи дволикий Янус дивився в минуле й доводив, що росiйська натура не вмiщає юридичних початкiв, що держава й дружина в Росiï суть початку чужi, наноснi, а народ росiянин визнає тiльки один початок — любовного, християнського спiлкування в селянському свiтi й такого ж любовного, морального, формально необов'язкового спiлкування землi з державою в земському соборi. Iншою, соцiалiстичною половиною особи той же Янус дивився в майбутнє й пророкував, що наступить час, i селянський мир ськаже Європi й всьому свiтлу своє нове слов'янське слово, поклавши бездержавний, добровiльний союз народних мирiв в основу соцiального й морального вiдновлення людства. Коли довелося дивитися не в минуле й не в майбутнє, а в сьогодення — як це було в епоху реформ, — на сцену знову з'явилося не слов'янофiльство й не соцiалiзм, а лiбералiзм, що воськрес в одязi захiдництва й запропонував влади струнку, добре продуману й блиськуче виконану програму актуальних великих реформ. Простежимо тепер ту ж iдейну комбiнацiю хронологiчно. Нацiонально- соцiальний клубок, що зав'язався в 30-х i 40-х роках у моськовських вiтальнях, був розмотаний в 50-х, пiсля переворотiв 1848 р., Герценом за кордоном, потiм в 60-х роках пiдхоплений Бакуниним, що превратили соцiально- фiлософськi пророцтва Герцена в соцiал-революцiйну програму, а потiм перекинений назад у Росiю, де ще раз перероблений новим поколiнням рiзночинцiв- письменникiв i одночасно пущений у практичний оборот революцiйною чнiвський молоддю *. Але в мiру теоретичноï й практичноï розробки в рiзних формах росiйського соцiалiзму основний бездержавний i анархiчний мотив поступово слабшав i свiдомо викидався, поступаючись мiсцем державностi європейського соцiалiзму. Процес цей ськiнчився б набагато ськорiше, якби не заважала цьому патологiчна обстановка нашоï суспiльноï еволюцiï. У тiм видi, як iшло справу, — те, що цiною важких досвiдiв i величезних жертв надумувалося й засвоювалося одним поколiнням, негайно губилося для iншого, i починалися знову божевiльнi, наïвнi, дитячi — воiстину педократичеськие — досвiди ходiння на власних ногах, що кiнчалися новими падiннями й фiзичними ушкодженнями, надалi до новоï перерви й новоï виучки самоучками, спочатку, знову до того ж самого мiсця. * Докладнiше ця фiлiацiя iдей простежена в Russia and its crisis, 259- 264, 361-386. (Фр. пров., с. 190-194, 266-284). У всякому разi, навiть i з усiма цими падiннями й воськресiннями огульне обвинувачення всього росiйського соцiалiзму, всiєï молодi, усього революцiйного руху в бездержавностi i анархiзмi невiрно й несправедливо. Як i всi iншi обвинувачення Вiх, воно занадто iгнорує розмаïтiсть i ськладнiсть явища. Бездержавно й анархично повною мiрою саме те навчання слов'янофiлiв, якому автори Вiх подають руку. I в цьому запереченнi держави є вiдома гармонiя з визнанням верховенства внутрiшнього життя**. Iронiя Кистяковського отут цiлком доречна. Бездержавно потiм i навчання Герцена 50-х рокiв, прямо побудоване зi слов'янофiльських матерiалiв, пiд безпосереднiм впливом Прудона. ** Особливо ярка цей зв'язок у Бердяєва, що цiлком послiдовно заперечує державу в iм'я внутрiшньоï, релiгiйноï волi. Воно зложилося пiд тими ж враженнями європейських подiй — краху буржуазних * полiтичних революцiй 40-х рокiв, анти- парламентаркого, антилiберального й синдикалiстського настрою в Європi, протесту ручних професiй проти iнтелiгентських i т. п. Правда, бездержавнiсть слов'янофiлiв i Герцена була тiльки теоретична **. Практичноï, революцiйноï вона зробилася лише з тих пор, як Бакунин iз властивоï йому рiшучiстю зробив iз кризи полiтичних революцiй висновок про необхiднiсть соцiальноï революцiï й став до неï дiяльно готуватися. На Бакунина й обрушується головне обурення Струве. Але при цьому iгнорується, що, по-перше, вплив Бакунина на росiйський рух почалося не iз самого його початку й ставиться головним чином до першоï половини 70-х рокiв; по-друге, що в росiйському соцiалiзмi вже й у той час iшла ожесточеннейшая боротьба думок i теорiй, i по- третє, що ноправки до чистого анархiзму й бунтарству Бакунина почали робитися одночасно з початком його впливу, а до кiнця того ж десятилiття анархiзм почав викидатися ii з теорiï й iз практики росiйського соцiалiзму самими його вождями ***. Це- Застарiле обвинувачення,-говорить уже Желябов на судi. Ми за державу, а не за анархiзм. Ми визнаємо, що уряд завжди буде iснувати й що держава повинне необхiдно залишатися доти, поки iснують якi б те не були суспiльнi iнтереси, яким воно служить. В 1880 р. Аксельрод iм'ям Маркса оголосив, що руйнування громади необхiдно для торжества соцiалiзму й що потрiбно замiсть пiдготовки аграрноï революцiï за-нятьоя органiзацiєю робочоï партiï. А в 1888 i 1885 р. з'явилися основнi твори Плеханова, у яких единствеиной не фантастичною метою росiйських соцiалiстiв визнавалося досягнення вiльних полiтичних установ i пiдготовка елементiв для утворення в майбутньому соцiалiстичноï партiï в Росiï. * Ця думка Бакунина засвоєна й Бердяєвим; див.: Дух. криза, 50: полiтичнi революцiï не радикальнi. ** На те, що Бєлiнський i Боткiн дуже незабаром вiд здой дочки зору вiдмовилися, указав сам П. Б. Струве. Див.: На рiзнi теми, с. 110—1.14. *** Див. про цей процес елиминирования бакунинських iдей з росiйського соцiалiзму в Russia and its crisis, 386-432. (Фр. пров., с. 284-318.) До кiнця 80-х рокiв примирливий настрiй пiшло ще далi, i в Вiльнiй Росiï 1889 р. полiтична воля бъша оголошена не тiльки тимчасовою метою, не благом самим по собi. Газета заявляла, що нiяких iнших цiлей, крiм полiтичних, не може тепер бути в Росiï. В 1890 р. до цього додалася заява Степовика, що головною пiдтримкою (при поваленнi самодержавства) є утворений клас…, тому що вiн — серце нацiй; вiн займає впливовi пости, керують печаткою, сидить у земствах i в мiських думах, займає професорськi кафедри. Ми, всi розумiємо, — додавав Степовик, — що в сучаснiй Росiï полiтична воля може бути досягнута лише у формi конституцiйноï монархiï. Ми здiйснення) не вiримо в можливiсть перешикувати економiчний порядок речей шляхом спалаху революцiйного натхнення. Звичайно, всi цi розсудливi мiркування, всi посилання на мирну еволюцiю германськоï соцiал-демократiï пiшли порохом, i ожили самi дикi фангаеии 60-х рокiв,. як тiльки нова, знову зовсiм недосвiдчена, соцiалiстична молодь XX столiття зненацька для самого себе шочувствовала пiд собою ґрунт у робочому й народному середовищi. Ми пережили знову такий рецидив утопiзму, що тепер здається неймовiрним навiть многим iз самих його натхненникiв.. Ми познайомилися, уперше в Росiï, i iз сьогоденням атаархизмом новiтнього походження. Факти налагодь Але можна ви пояснити ïх як спадщина 60-х рокiв, зв'язувати з певним фiлософським мировоззрениям того часу й, нарештi, робити за них вiдповiдальними всю росiйську iнтелiгенцiю? Я думаю, усякий спокiйний i незацiкавлений спостерiгач росiйського життя вiдповiсть: нi, немає й немає. До якого ступеня необережно деегать всi цi широкi узагальнення й установлювати идейяие зв'язку, усього яськравiше видно на прикладi росiйського анархiзму, на який всi автори Вiх особливо напирають як на таке явище, що з'явилося не випадково i остаточно виявило всi огиднi шоследствия народницького мирововзрения (с. 45). Досить вiдомо, що новiтнiй революцiйний анархiзм з'явився в Россиии не ранiше 1903 року, безпосередньо iз закордону, з Лондона, звiдки занесли його робiтники-євреï захiдного краю. Напрямок це одержало несподiваний успiх i поширення, безсумнiвно, у зв'язку з популярнiстю iндивiдуалiстичних плинiв, широко разошедшихся в маси завдяки деяким добуткам новiтньоï белетристики й публiцистики. Я не думаю, зрозумiло, робити вiдповiдальними за цi идивидуалистичеськие плину й за ïхнi практичнi наслiдки iдеалiстичних iндивiдуалiстiв, тих, що зiбралися в Вiхах. Якщо деякi з них часом уступали моднiй спокусi (див. вище), зате iншi вчасно протестували проти нього *. Я тiльки думаю, що ще менше iдейного зв'язку мiж анархiзмом i народництвом. Автори Вiх указують на те, що в останнiй революцiï iнтелiгентська думка вперше стикнулася з народноï (136), i зауважують при цьому, що, просочившись у народне середовище, iнтелiгентська iдеологiя повинна була дати зовсiм не iдеалiстичний плiд (140). Це повинна вони, по своєму звичаï, виводять iз основноï своєï аксiоми, начебто интеллигеитськая доктрина служiння народу не припуськала нiяких обов'язкiв у народу й не ставила йому самому нiяких виховних завдань. Ми, по-перше, мали вже випадок помiтити, що народницьке народопоклонство зовсiм не йшло так далеко, як тут зображується. А по-друге, один з авторiв Вiх сам указує набагато бiльше природне пояснення новiтнього хулiганського насильничества (с. 177). Воно з'явилося, як тiльки ряди партiï розбудувалися, частиною невдачами, частиною припливом численних, менш дисциплiнованих i бiльш первобитно мислячих членiв. Очевидно, цим i пояснюється, що настiльки, здавалося, стiйкi й мiцнi моральнi основи iнтелiгенцiï так швидко й радикально розхиталися. На здивоване питання автора: Як могло так трапитися, що чиста й чесна росiйська iнтелiгенцiя, вихована на проповiдi кращих людей, здатна була хоч на мгновенье опуститися до грабежiв i тваринноï розгнузданостi, можна вiдповiсти питанням же: Як мiг цитируемий автор змiшати чисту й чесну росiйську iнтелiгенцiю з хулiганами-ґвалтiвниками, так ще обвинуватити в цьому перетвореннi, у якому вiн занадто швидко поспiшив увiрувати, проповiдь кращих людей? Перш нiж трiумфувати своє вiдкриття схованоï дотоле картини безсилля, непродуктивностi й неспроможностi традицiйного морального й культурно- фiлософського свiтогляду росiйськоï iнтелiгенцiï (146), перш нiж натягати штучнi пояснення, вiн краще б зробив, якби придивився уважнiше до свого власного спостереження, наведеному вище. * II у тому числi Струве, див. його рецензiю на передмову м. Неведомського до перекладу Лихтенберже. На рiзнi теми, 508-512. Адже вся картина революцiйного руху останнiх рокiв яськраво характеризується тим, що вперше виступили на сцену не кухля, зв'язанi загальним рiвнем моральних понять, звичок, переконань, що пройшли вiдому школу суспiльноï й товариськоï дисциплiни. На вулицю вийшли маси, що швидко розписали себе по полiтичних партiях i распавшиеся потiм на автономнi групи, за яких нi теоретично, нi практично нiякий контроль був неможливий. У полiтичних процесах останнього часу перед нами пройшла довга низка цих нещасних, темних людей, ськитавшихся часом з партiï в партiю, вiд ес-деков до ес- ерам, а вiд ес-еров до че-есам (чорноï сотнi) або й прямо до охорони. Готiвка цих елементiв постiйно вказувалася, звичайно, i в партiйнiй лiтературi. Менi, принаймнi, не доводилося читати бiльше похмуроï характеристики цiєï брудноï пiни, цiєï накипу революцiï, чим у статтi Вiктора Чернова в Свiдомiй Росiï. Нинi ця експропрiаторська практика, писав вiн в 1906 роцi, дiйшла до колосальних розмiрiв. Вона перестала бути особливим, тактичним гаслом або своєрiдним прийомом боротьби тоï або iншоï партiï або фракцiï. Вона пробралася, просочилася в ряди всiх партiй i фракцiй. Вона захопила ще бiльшою мiрою непартiйнi маси, породивши незлiченну кiлькiстьвiльних козакiв експропрiаторського ськладу. Вона, нарештi, уже встигла викликати проти себе серйозну психологiчну реакцiю. Партiï почали проти ïï мiри самооборони. Автор наведених рядкiв, що близько стояв до спостережуваного явища, не приховує, що мiж революцiєю i простими професiйними злодiями вiдбувалася проте вiдома дифузiя елементiв. I от як вiн до неï ставиться. Характерно й iстотно, що, до нашого сорому й болю, мiж вульгарними мазуриками, що надягають тогуанархiстiв iреволюцiонерiв,- i справжнiми анархiстами й революцiонерами виявляється часом якась середня, ублюдочная прошарок, що стирає мiж ними грань. Соромно й боляче, що дотепер цiєï деморалiзацiï не вдалося ще покласти кiнець. Автори Вiх, однак, продовжують ставити факт, i ставлять його навiть не революцiï, не соцiалiзму, а… росiйськоï iнтелiгенцiï! Так ставлять експропрiацiï всiєï опозицiï в третiй Г. Думi й у правiй пресi. Так ставилися i в 1862 р. тодiшнiм червоним петербурзькi пожежi… Якщо ми ськажемо: так ставили шестидесятникам Нечаєва, то лише повторимо авторiв Вiх. Тому що Бiси Достоєвського є ïхнiй лiтературний прообраз; для них Бiси є натхненне пророцтво великого ясновидця. Покайтеся,metanoette, волають до нас його учнi,тому що наблизилося царство небесне: повинна народитися нова душа, нова внутрiшня людина (58). От до чого зводиться, зрештою, обвинувачення iнтелiгенцiï вбездержавностi. Воно кiнчається проповiдницьким закликом. Але для того, щоб прийти до цьому, не було потреби копатися в iсторичних нетрях i розбирати мiру провини кожного. Однаково всi грiшнi! Моральний заклик авторiвВiх пiднiмає питання на таку висоту, на якiй не тiльки стирається рiзниця мiж плинами росiйськоï iнтелiгенцiï або перiодами ïхнього розвитку, а перестають бути виднi навiть границi держав i народiв. Iз цього погляду найбiльший росiйський анархiст i противогосударственник, Лев Толстоï, формулює питання зовсiм однаково з авторамиВiх, — i йому для цього не потрiбно нiякого досвiдупоразки росiйськоï революцiï. Одна американська газета наприкiнцi 1904 р. задала Толстому питання про завдання нашого визвольного руху.Цiль агiтацiï земства, — вiдповiв Толстою, — обмеження деспотизму й установлення представницького уряду. Чи досягнуть ватажки агiтацiï своïх цiлей або будуть тiльки продовжувати хвилювати суспiльство, — в обох випадках вiрний результат усього цiєï справи буде вiдстрочка щирого соцiального полiпшення, тому що щире соцiальне полiпшення досягається тiльки релiгiйно- моральним удоськоналюванням окремих особистостей. Полiтична ж агiтацiя, ставлячи перед окремими особистостями згубну iлюзiю соцiального полiпшення за допомогою зовнiшнiх форм, звичайно зупиняє щирий прогрес, що можна помiтити у всiх конституцiйних державах Францiï, Англiï й Америки. Таким чином, анархiзм слов'янофiлiв i анархiзм Толстого — такi двi крапки, мiж якими мiститься державна фiлософiя Вiх. Я не можу вiдмовити собi в задоволеннi привести iз приводу вiдкликання Толстого досить резонного мiркування письменника, родинного по настроï групi Вiх, i проте, мабуть, з ними в цьому випадку незгодного. П. Н. Новгородцев говорить: Слова Толстого… нiкого не зачепили за живе, нiкого не змусили глибоко задуматися… Росiйське суспiльство, захоплене могутньою потребою iсторичного творення, вiдповiло байдужiстю й мовчанням на вiдвернений моралiзм доктрини… Так саме життя зробило оцiнку теорiï, що виявилася в повнiм протирiччi з безпосереднiм чуттям дiйсностi й з голосом моральноï свiдомостi, поставленого перед невiдкладними завданнями життя. I справдi, у те час як для росiйського суспiльства мова йшла про завоювання елементарних i основних умов цивiльного благоустрою, для нього незрозумiло й нецiкаво була думка про неважливiсть зовнiшнiх юридичних форм. Змiна зовнiшнiх форм — адже це означає в Росiï волю розвиватися й рости, думати й говорити, вiрувати й молитися, волю жити й дихати; це значить — звiльнення вiд тих гнiтючих умов, якi насильно затримували рiст народного життя й довели неï до нечуваних жахiв загальноï небудови. Проповiдувати росiянином, що зовнiшнi форми не важливi, однаково що людям,, настрадавшимся вiд довгого перебування в тiсному й задушливому примiщеннi, говорити, що для них неважливо перейти у свiтлий i просторий будинок. Звичайно, жити у свiтлому будинку — не значить мати все, що потрiбно для повноти людського iснування; але, у всякому разi, це таке наочне й безперечне благо, цiннiсть якого немає необхiдностi доводити й захищати URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/VSESVITNYA_ISTORIA/p_n_milykov_bezderjavnist_inteligencii.dhtml