КГБ: Киевская городская библиотека URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/VSESVITNYA_ISTORIA/perekaz_opovidannja_bunina_antonovski_jabluka_.dhtml Переказ оповIдання БунIна АнтоновськI яблука — Глава друга Ядреная антонiвка — до веселого року. Сiльськi справи гарнi, якщо антонiвка вродилася: виходить, i хлiб уродився… Пригадується менi врожайний рiк На раннiй зорi, коли ще кричать пiвнi й по^-чорному димляться хати, розгорнеш, бувало, вiкно в прохолодний сад, наповнений лiлуватим туманом, крiзь який яскраво блищить подекуди ранкове сонце, i не стерпиш — велиш скорiше сiдлати кiнь, а сам побiжиш умиватися на ставок. Дрiбне листя майже вся облетiла iз прибережних лозин, i суки протягають на бiрюзовому небi. Вода пiд лозинами стала прозора, крижана й начебто важка. Вона миттєво проганяє нiчну лiнь, i, умившись i поснiдавши в людський iз працiвниками гарячими картошками й чорним хлiбом з великою сирою сiллю, з насолодою почуваєш пiд собою слизьку шкiру сiдла, проïжджаючи по Висiлках на полювання Осiнь — пора престольних свят, i народ у цей час прибраний, задоволений, вид села зовсiм не той, що в iншу пору. Якщо ж рiк урожайний i на гумнах пiднiмається цiле золоте мiсто, а на рiцi лунко й рiзко гогочуть по ранках гусаки, так у селi й зовсiм не погано. До того ж нашi Висiлки спокон столiттю, ще iз часiв дiдуся, славилися багатством. Старi й баби жили у Висiлках дуже подовгу — перша ознака багатого села, — i були весь високий, бiльший i бiлi, як лунь. Тiльки й чуєш, бувало: Так, — от Гафiя вiсiмдесят три годочка вiдмахала! — або розмови в такому родi: - И коли це ти вмреш, Панкрат? Мабуть тобi рокiв сто буде? - Як изволите говорити, панотець? -i Скiльки тобi рокiв, запитую! - А не з, панотець - Так Платона Аполлонича-то пам'ятаєш? - Як з, панотець, — виразно пам'ятаюся - Ну, от бачиш. Тобi, виходить, нiяк не менше ста Старий, що коштує перед паном витягнувшись, лагiдно я винувато посмiхається. Що ж, мол, робити, — винуватий, зажився. I вiн, iмовiрно, ще бiльше зажився б, якби не об'ïвся в Петрiвки цибулi Пам'ятаю я й бабу його. Всi, бувало, сидить на лавочцi, на ґанку, зiгнувшись, трясучи головою, задихаючись i тримаючись за ослiн руками, — усе про щось думає. Про добро своєму мабуть, — говорили баби, тому що добра у неï в скринях було, щоправда, багато. А вона начебто й не чує; пiдслiпувато дивиться кудись удалину з-пiд смутно пiднятих брiв, трясе головою й точно силкується згадати щось. Бiльша була баба, вся якась темна. Понева — ледве не минулого сторiччя, чуньки — покiйницькi, шия — жовта й висохла, сорочка з канiфасовими косяками завжди бiла- бiла, — зовсiм хоч у труну клади. А бiля ґанку великий камiнь лежав: сама купила собi на могилку, так само як i саван, — вiдмiнний саван, з ангелами, iз хрестами й з молитвою, надрукованоï по краях Пiд стать старим минулого й двори у Висiлках: цегельнi, строєнi ще дiдами. А в багатих мужикiв — у Савелiя, у Гната, у Дрона — хати були у двi-три зв'язкiв, тому що дiлитися у Висiлках ще не було моди У таких сiм'ях водили бджiл, пишалися жеребцем-битюгом сивих-залiзних кольорiв i тримали садиби в порядку. На гумнах темнiли густi й гладкi конопляники, стояли клунi й клунi, критi вприческу; у пуньках i амбарчиках були залiзнi дверi, за яких зберiгалися полотна, прядки, новi кожушки, складальна збруя, мiри, окутi мiдними обручами. На воротах i на санках були випаленi хрести. I пам'ятаю, менi порию здавалося надзвичайно привабливим бути мужиком. Коли, бувало, ïдеш сонячним ранком по селу, усе думаєш про те, як добре косити, молотити, спати на гумне в ометах, а у свято встати разом iз сонцем, пiд густий i музичний благовiст iз села, умитися бiля бочки й надягти чисту замашную сорочку, такi ж портки й незламнi чоботи з пiдкiвками. Якщо ж, думалося, до цього додати здорову й гарну дружину у святковому уборi так поïздку до обiднi, а потiм обiд у бородатого тестя, обiд з гарячою бараниною на дерев'яних тарiлках i про ситниками, зi стiльниковим медом i брагою, — так бiльше й бажати неможливо! Склад середнього дворянського життя ще й за моєï пам'ятi, — дуже недавно, — мав багато загального зi складом багатого мужицького життя по своïй домовитостi й сiльському старосвiтському благополуччi. Така, наприклад, була садиба тiтки Ганни Герасимiвни, що жила вiд Виселок верстах у дванадцятьох. Поки, бувало, доïдеш до цiєï садиби, уже зовсiм збiднюється. Iз собаками на зграях ïхати доводиться кроком, та й поспiшати не хочеться, — так весело у вiдкритому полi в сонячний i прохолодний день! Мiсцевiсть рiвна, видно далеко. Небо легке й таке просторе й глибоке. Сонце блискає збоку, i дорога, укочена пiсля дощiв возами, замаслилася й блищить, як рейки. Навколо розкидаються широкими косяками свiжоï, пишно-зеленi озимини. Здiйметься откуда-нибудь яструбок у прозорому повiтрi й завмре на одному мiсцi, трiпотячи гострими крильцями. А в ясну далечiнь тiкають чiтко виднi телеграфнi стовпи, i дроту ïх, як срiбнi струни, сковзають по схилi ясного неба. На них сидять кобчики, — зовсiм чорнi значки на нотному паперi Крiпосного права я не знав i не бачив, але, пам'ятаю, у тiтки Ганни Герасимiвни почував його. В'ïдеш у двiр i вiдразу вiдчуєш, що отут воно ще цiлком живо. Садиба — невелика, але всiєю старою, мiцною, оточеною столiтньою березами й лозинами. Надвiрних будiвель — невисоких, але домовитих — безлiч, i всi вони точно злитi з темних дубових колод пiд солом'яними дахами. Видiляється величиною або, краще сказати, довжиною тiльки почорнiла людська, з якоï визирають останнi могiкани двiрського стану — якiсь старi старi й баби, старезний кухар у вiдставцi, схожий на Дон-Кихота. Всi вони, коли в'ïжджаєш у двiр, пiдтягуються й низько кланяються. Сивi кучерi, що направляються вiд каретного сараю взяти коня, ще в сараю знiмає шапку й по всьому дворi йде з оголеною головою. Вiн у тiтки ïздив форейтором, а тепер возить ïï до обiднi, — узимку у вiзку, а влiтку в мiцним, окутим залiзом вiзку, начебто тих, на яких ïздять попи. Сад у тiтки славився своею занедбанiстю, солов'ями, горлинками i яблуками, а будинок — дахом. Стояв вiн на чолi двору, у самого саду, — галузi липнув обiймали його, — був невеликий i приосадкуватий, але здавалося, що йому й столiттю не буде, — так ґрунтовно дивився вiн з-пiд своєï незвичайно високого й товстого солом'яного даху, що почорнiла й затвердiла вiд часу. Менi його переднiй фасад представлявся завжди живим: точно стару особу дивиться з-пiд величезноï шапки западинами око, — вiкнами з перламутровими вiд дощу й сонця стеклами. А з бокiв цих очей були ґанку, — два старих бiльших ґанки з колонами. На фронтонi ïх завжди сидiли ситi голуби, тим часом як тисячi горобцiв дощем пересипалися з даху на дах… I затишно почував себе гiсть у цьому гнiздi пiд бiрюзовим осiннiм небом! Увiйдеш у будинок i насамперед почуєш захiд яблук, а потiм уже iншi: старих меблiв цiнноï деревини, сушених липових кольорiв, що iз червня лежить на вiкнах… У всiх кiмнатах — у лакейськоï, у залi, у вiтальнi — прохолодно й сутiнно: це тому, що будинок оточений садом, а верхнi стекла вiкон кольоровi: синi й лiловi. Усюди тиша й чистота, хоча, здається, крiсла, столи з iнкрустацiями й дзеркала у вузенькiй i крученiй золотiй рамах нiколи не рушали з мiсця. I от чується покашливанье: виходить тiтка. Вона невелика, але теж, як i всi навкруги, мiцна. На плечах у неï накинута бiльша перська шаль. Вийде вона важливо, але привiтно, i зараз же пiд нескiнченнi розмови про старовину, про спадщини починають з'являтися частування: спершу дули, яблука, — антонiвськi, бiль-бариня, боровинка, плодовитка, — а потiм дивний обiд: вся наскрiзь рожева варена шинка з горошком, фарширована курка, iндичка, маринади й червоний квас, — мiцний i сладкий- пресладкий… Вiкна в сад пiднятi, i вiдтiля вiє бадьорою осiнньою прохолоддю… Це — Дворянин-фiлософ, алегорiя, видана рокiв сто тому назад утриманням якогось кавалера багатьох орденiв i надрукована в друкарнi наказу суспiльного пiклування, — оповiдання про те, як дворянин -фiлософ, маючи час i здатнiсть мiркувати, до чого розум людини пiдноситися може, одержав нiколи бажання скласти план свiтла на великому мiсцi свого селища,.. Потiм наткнешся на сатиричнi й фiлософськi твори пана Вольтера i довго впиваєшся милим i манiрним складом перекладу: Государi моï! Эразм склав у шестомнадесять сторiччi похвалу дурiнню (манiрна пауза, — крапка iз занятою); ви ж наказуєте менi превозиесть перед вами розум… Потiм вiд єкатерининськоï старовини перейдеш до романтичних часiв, до альманахiв, до сантиментально-напищенним i довгих романiв… Зозуля вискакує з годин i глумливо — смутно кукует над тобою в порожньому будинку И потроху в серце починає закрадатися солодка й дивна туга… От Таємницi Алексиса, от Вiктор, або Дитя в лiсi: Б'є пiвнiч! Священна тиша заступає мiсце денного шуму й веселих пiсень селян. Сон простирає похмурий крила своï над поверхнею нашоï пiвкулi: вiн стрясає з них морок i мрiï… Мрiï… Як часто продовжують оне токмо страждання злощастнаго!.. И замигтять перед очами улюбленi стародавнi слова: скелi й дiброви, блiдий мiсяць i самiтнiсть, примари й примари, ероти, троянди й лiлiï, витiвки й жвавостi младих пустунiв, лiлейна рука, Людмили й Алинi… А от журнали з iменами Жуковського, Батюшкова, лiцеïста Пушкiна. I зi смутком згадаєш бабусю, ïï полонези на клавикордах, ïï млосне читання вiршiв з Євгенiя Онєгiна. I стародавнє мрiйливе життя встане перед тобою… Гарнi дiвчини й жiнки жили колись у дворянських садибах! Ïхнiй портрети дивляться на мене зi стiни, красивi-аристократично-гарнi голiвки в стародавнiх зачiсках лагiдно й жiночно опускають своï довгi вiï на сумнi й нiжнi очi… URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/VSESVITNYA_ISTORIA/perekaz_opovidannja_bunina_antonovski_jabluka_.dhtml