КГБ: Киевская городская библиотека URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/VSESVITNYA_ISTORIA/perekaz_opovidannja_bunina_antonovski_jabluka_II.dhtml Переказ оповIдання БунIна АнтоновськI яблука — Глава третя Колись такi садиби, як садиба Ганни Герасимiвни, були не рiдкiсть. Минулого й що руйнуються, але усе що ще жили на широку ногу садиби з величезним маєтком, iз садом у двадцять десятин. Правда, збереглися деякi з таких садиб ще й дотепер, але в них уже немає життя… Немає трiйок, немає верхiвкових киргизiв, немає гончих i борзих собак, немає двiрнi й немає самого власника всього цього — помiщика-мисливця, начебто мого покiйного шурина Арсенiя Семенича. З кiнця вересня нашi сади й гумна порожнiли, погода, як звичайно, круто мiнялася. Вiтер цiлими днями рвав i трiпав дерева, дощi поливали ïх з ранку до ночi. Iнодi до вечора мiж хмурими низькими хмарами пробивався на заходi трiпотливе золотаве свiтло низького сонця; повiтря робилося чисте i ясний, а сонячне свiтло слiпуче блискало мiж листвою, мiж галузями, якi живою сеткою рухалися й хвилювалися вiд вiтру. Холодно i яскраво сiяло на пiвночi над важкими свинцевими хмарами рiдке блакитне небо, а через цi хмари повiльно випливали хребти снiгових гiр-хмар. Коштуєш у вiкна й думаєш: Либонь, бог дасть, распогодится. Але вiтер не вгамовував. Вiн хвильова сад, рвав людськоï струмiнь, що безупинно бiжить iз труби, диму й знову наганяючи лиховiснi патли попелястих хмар. Вони бiгли низько й швидко — i незабаром, точно дим, затуманювали сонце. Погасав його блиск, закривалося вiконечко в блакитне небо, а в саду ставало безлюдно й нудно, i знову починав сiяти дощ… спершу тихо, обережно, потiм всi густiше й, нарештi, перетворювався в зливу з бурою й темнотою. Наступала довга, тривожна нiч… З такого трiпання сад виходив майже зовсiм оголеними, засипаними мокрими листами i якимось притихлим, що упокорився. Але зате як гарний вiн був, коли знову наступала ясна погода, прозорi й холоднi днi початку жовтня, прощальне свято осiни! Збережене листя тепер буде висiти на деревах уже до перших зазимков. Чорний сад буде протягати на холодному бiрюзовому небi й покiрно чекати зими, пригрiваючись у сонячному блиску. А поля вже рiзко чорнiють рiллями i яскраво зеленiють що запустилися озимями… Пора на полювання! И от я бачу себе в садибi Арсенiя Семенича, у великому будинку, у залi, повноï сонця й диму вiд трубок i цигарок. Народу багато — всi люди засмаглi, з обвiтреними особами, у поддевках н довгих чоботах. Тiльки що дуже ситно пообiдали, розчервонiлися й порушенi шумними розмовами про майбутнє полювання, по не забувають допивати горiлку й пiсля обiду. А надворi сурмить рiг i завивають на рiзнi голоси собаки. Чорний хортицi, улюбленець Арсенiя Семенича, злазить па стiл i починає пожирати iз блюда залишки зайця пiд соусом. Але раптом вiн випускає страшний вереск i, перекидаючи тарiлки й чарки, зривається зi стола: Арсенiï Семенич, що вийшов з кабiнету з гарапником i револьвером, раптово оглушає залу пострiлом. Залу ще бiльше наповнюється димом, а Арсенiй Семенич коштує й смiється - Шкода, що промахнувся! — говорить вiн, граючи очами Вiн високий на зрiст, сухорлявий, але широкоплечий i стрункий, а особою — красень циган. Ока в пего блищать дико, вiн дуже спритний, у шовковiй малиновiй сорочцi, оксамитових шароварах i довгих чоботах. Налякавши й собаку й гостей пострiлом, вiн важливо декламує баритоном: Пора, настав час сiдлати моторного дiнця И дзвiнкий рiг за плечi перекинути! — i голосно говорить: - Ну, однак, нема чого втрачати золотий час! Я зараз ще почуваю, як жадiбно i ємко дихали молодi груди холодом ясного й сирого дня надвечiр, коли, бувало, ïдеш iз шумною ватагою Арсенiя Семенича, збуджений музичним гамором собак, кинутих у чорнолiсся, у який-небудь Червоний Бугор або Гремячий Острiв, уже однiєю своєю назвою хвилюючого мисливця. Ïдеш на злому, сильному й приосадкуватому киргизi, мiцно стримуючи його поводьями, i почуваєш себе злитим з ним майже воєдино. Вiн фиркає, проситься на рись, галасливо шарудить копитами по глибоких i легких килимах чорного листя, що обсипалося, у кожний звук гулко лунає в порожньому, сирому й свiжому лiсi. Дзявкнув десь удалечинi собака, ïй жагуче й жалiбно вiдповiла iнша, третя — i раптом весь лiс загримiв, точно вiн весь скляний, вiд бурхливого гавкоту й лементу. Мiцно гримнув серед цього гамору пострiл — i всi заварилося i покотилося кудись удалину. - Береги-и! — заволав хтось розпачливим голосом на весь лiс А, бережи! — мигне в головi оп'яняюча думка. Гикнеш на коня й, що як зiрвався з ланцюга, помчишся по лiсi, уже нiчого не розбираючи по шляху. Тiльки дерева миготять перед очами так лiпить в особу брудом з-пiд копит коня. Вискочиш iз лiсу, побачиш на зеленях строкату, що розтяглася по землi стаю собак i ще сильнiше наддаси киргиза наперерiз звiровi, — по зеленям, взметам i жнивьям, поки, нарештi, не перевалишся в iнший острiв i не зникне з очей зграя разом зi своïм скаженим гавкотом i стогоном. Тодi, весь мокрий i тремтячий вiд напруги, осадиш спiнену, що хрипить коня й жадiбно ковтаєш крижану вогкiсть лiсовоï долини. Удалинi завмирають лементи мисливцiв i гавкiт собак, а навколо тебе — мертва тиша. Напiврозкритий стройовий лiс коштує нерухомо, i здається, що ти потрапив у якiсь заповiднi чертоги. Мiцно пахне вiд ярiв грибною вогкiстю, що перегнили листами й мокроï деревноï корою. I вогкiсть iз ярiв стає всi ощутительнее, у лiсi холоднеет i темнiє… Пора на ночiвлю. Але зiбрати собак пiсля полювання важко. Довго й тужливо дзенькають рога в лiсi, довго чуються лемент, лайка й вереск собак… Нарештi, уже зовсiм у темрявi, ввалюється ватага мисливцiв у садибу якого-небудь майже незнайомого холостяка-помiщика й наповнює шумом весь двiр садиби, що опромiнюється лiхтарями, свiчами й лампами, винесеними назустрiч гостям з будинку… Траплялося, що в такого гостинного сусiда полювання жило по нескольку днiв. На раннiй ранковiй зорi, по крижаному вiтрi й першому мокрому зазимку, ïхали в лiси й у поле, а до сутiнкiв знову верталися, усе в брудi, з раскрасневшимися особами, пропахнувши кiнським потом, вовною зацькованого звiра, — i починалася пиятика. У свiтлому й людному будинку дуже тепло пiсля цiлого дня на холодi в поле. Усi ходять iз кiмнати в кiмнату в розстебнутих поддевках, безладно п'ють i ïдять, галасливо передаючи один одному своï враження над убитим запеклим вовком, що, ощирившись, закотивши ока, лежить iз вiдкинутим на сторону пухнатим хвостом серед зали й офарблює своєю блiдоï й уже холодною кров'ю пiл. Пiсля горiлки i ïжi почуваєш таку солодку утому, таку млiсть молодого сну, що як через воду чуєш говiр. Обвiтрена особа горить, а закриєш очi — вся земля так i попливе пiд ногами, А коли ляжеш у постiль, у м'яку перину, де-небудь у кутовiй стародавнiй кiмнатi з образничкой i лампадою, замигтять перед очами примари огнисто-строкатих собак, у всiм тiлi заниє вiдчуття перегони, i не помiтиш, як потонеш разом з усiма цими образами й вiдчуттями в солодкому й здоровому снi, забувши навiть, що ця кiмната була колись молельной старого, iм'я якого оточено похмурими крiпосними легендами, i що вiн умер у цiєï молельной, iмовiрно, на цьому ж лiжку Коли траплялося проспати полювання, вiдпочинок був особливо приємний Прокинешся й довго лежиш у постелi. У всьому будинку — тиша. Чутно, як обережно ходить по кiмнатах садiвник, розтоплюючи печi, i як дрова трiскотять i стрiляють. Спереду — цiлий день спокою в безмовноï вже зимовий^-зимовому-по-зимовому садибi. Не поспiшаючи одягнешся, побродиш по саду, знайдеш у мокрому листi випадково забуте холодне й мокре яблуко, i чомусь воно здасться незвичайно смачним, зовсiм не таким, як iнших. Потiм приймешся за книги, — дiдiвськi книги в товстих шкiряних плетiннях, iз золотими зiрочками на сафьянних корiнцях. Славно пахнуть цi, схожi на церковнi требники книги своïм пожовтiлим, товстим шорстким папером! Якоюсь приємною кислуватою цвiллю, стародавнiми парфумами… Гарнi й замiтки на ïхнiх полях, крупно й iз круглими м'якими розчерками зробленi гусячим пером. Розгорнеш книгу й читаєш: Думка, гiдна древнiх i нових фiлософiв, кольори розуму й почуття серцевого… I мимоволi захопишся й самою книгою URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/VSESVITNYA_ISTORIA/perekaz_opovidannja_bunina_antonovski_jabluka_II.dhtml