КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/ZMIST/ROSIYSKA/ANNA_AHMATOVA/requiem_fragmenti.dhtml

	REQUIEM (ФРАГМЕНТИ) orig					 (#hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=4930
 Нi, не пiд чужинним небозводом Вирiєм я тiшила судьбу
 Я тодi була з своïм народом,
 Там, де мiй народ, на лихо, був.
 1961
 ЗамIсть передмови
 У страхiтливi роки єжовщини я простояла сiмнадцять мiсяцiв у в язничних чергах у Ленiнградi. Одного разу хтось упiзнав мене. Тодi жiнка з голубими губами, яка стояла за мною i яка, звiсно, нiколи в життi не чула мого iменi, спамяталася вiд зацiпенiння, що ним усi ми були скутi, i запитала мене на вухо (там усi розмовляли пошепки):
 А це ви можете описати?
 I я сказала:
 Можу.
 Тодi щось схоже на посмiшку промайнуло тим, що колись було ïï обличчям.
 1 квiтня 1957
 ЛенiнградПосвята
 У такому горi никнуть гори.
 Камянiє тiкищем рiка.
 Незворушнi лиш вязниць затвори,
 Поза ними каторжанськi нори
 I журба, як смерть, гiрка.
 Ще для когось, може, вiє легiт,
 Нiжне сонце за Неву спада
 Ми не знаєм, будневi пiдлеглi,
 Чуєм лиш ключiв iржавий скрегiт Та важкий державний крок солдат. Дзвонять нам заутренi зловiщi.
 Брук столичний одичiв, знiмiв. Збiжимось мерцi од нас живiшiï Сонце низько, та Нева у вiчi Зблискує надiєю в iмлi.
 Врештi вирок… Сльози рятували: Назавжди вiдрiзнена од всiх,
 Мов на площi навзнак зґвалтували, Пси у пiдворiтнi недорвали,
 Йдеш, немов сновида… В мертвий свiт… Де тепер сестрицi безталаннi Двох моïх осатанiлих лiт?
 Снiг сибiрськии, може, ïм востаннє Шелестить з-пiд мiсяця й не тане?
 Всiм ïм шлю прощальний свiй привiт.
 Березень 1940
 Вступ
 Це було в тi часи, як всмiхався Тiльки мрець: розквитався i рад. Наче зайвий доважок, гойдався При вязницях своïх Ленiнград.
 А коли, одурiлi вiд муки,
 Уже ткалися вязнiв полки, ïм уривчасту пiсню розлуки Паровознi ридали гудки.
 Зорi смертi стояли над нами,
 I безвинна судомилась Русь Пiд кривавими каблуками I пiд шинами чорних марусь.I
 Забирали тебе на свiтанку,
 Мов на цвинтар, тебе провела.
 Плачуть дiти тобi наостанку.
 На божницi свiча опливла.
 На устах твоïх крига iкони, Смертний пiт на чолi… Смертна мить… Як стрiлецькi знеславленi жони,
 Пiд Кремлем буду вити i вить!
 Осiнь 1935 Москва
 IV
 Уявити б тобi, насмiшнице,
 Чарiвнице в своïм гуртi, Царськосiльська весела грiшнице,
 Що тобi судилось в життi
 Пiд Хрестами, iз передачею,
 Дням i чергам втративши лiк,
 I твоєю сльозою гарячою Новорiчний скипається лiд.
 Осокiр вязничний гойдається,
 Нi шелесне, а скiльки там Безневинних доль обривається…
 VII Вирок
 I дiждала слова камяного,
 Придавило груди, ще живi.
 Що ж, була готова я до всього.
 Здужаю i владу слiв.
 Нинi в мене днина клопiтлива:
 Треба вбити память i любов,
 Треба, щоб душа закамянiла,
 Треба вивчитися жити знов.
 Що ж бо iнше? Лiто палко шепче,
 Нiби свято за вiкном гуде.
 Здавна я передчувала все це
 Дiм осиротiлий, свiтлий день.
 Лiто 1939X Розпяття
 Не ридай Мене, Мати, бо гробе зрящи
 I
 Хор янгольський великий час возславив,
 Небесна твердь отверзлася вогнем.
 Вiтцю сказав: Пощо Мене зоставив!*
 А матерi: О, не ридай Мене…*
 2
 Магдалина билася, ридала,
 Любий учень в горi камянiв,
 Лиш на Матiр, що, нiма, стояла,
 Анiхто поглянути не смiв.
 Епiлог
 1
 Пiзнала все: якi спадають лиця,
 Який з-пiд вiк тече липучий страх,
 Якi страшнi, незгойнi запеклися Клинописи страждання на щоках,
 Який вiвсянi i смолистi скронi Зненацька осипає срiбний снiг,
 Догiдно кривляться вуста безкровнi,
 Пересипає страх сухенький смiх.
 Не милосердя лиш собi однiй,
 Для всiх благаю, хто стояв зi мною Пiд лютi стужi i в липневi днi Пiд красною ослiплою стiною.
 2
 Надходить урочистий для помину час Я бачу, я чую, вчуваю всiх вас:
 I ту, що надсил до кватирки тяглась,
 I ту, що недовго топтатиме ряст.
 I ту, що легеньким волоссям як цш Стрiпнула: + Ходжу, як додому, сюди!*
 Хотiла б згадати я всi iмена,
 Та вiднято список, а де вiн хто зна?
 Широкий покровець зiткала я всiм Iз бiдних, у них же пiдслуханих слiв.
 Про них памятатиму всюди й завжди, Якоï б менi не приспiло бiди.
 Коли ж менi стиснуть змордований рот Яким прокричав стомiльйонний народ, Хтось, може, нiвроку згадає мене,
 На проводи тихо мене помяне.
 Якщо ж у вiтчизнi, у нашiй, труднiй, Поставити памятник схочуть менi.
 Я згодна, але заповiту мого Не руште: край моря не ставте його,
 Де я народилась, де сонце й пiсок: Останнiй урвався iз морем звязок,
 Нi в царськiм саду, при таємному пнi,
 Де постать дiвоча ще мрiє менi.
 Поставте ось тут, де я триста годин Стояла й замок не вiдкривсь нi один. Ось тут, бо i в смертi спасеннiй боюсь Забути про гуркiт зловiсних марусь. Про дверi, розчахнутi нагло у двiр,
 Про жiнку, що вила, мов ранений звiр. Нехай менi з бронзових мертвих повiк,
 Як сльози, пiдталин покрапує снiг,
 I голуб вязничний туркоче в iмлi,
 I тихо Невою iдуть кораблi.
 Березень 1940 Переклад В. Затуливiтра


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/ZMIST/ROSIYSKA/ANNA_AHMATOVA/requiem_fragmenti.dhtml