Олесь Гончар. Крапля кровi
страница №7
...ю хворобою. Вчитель-одинак з школи, де вчилася Лiля. Вiнспродав усе i поїхав свiт за очi. Надивитися перед смертю, спробувати хоч
на мить втекти вiд отруйних думок. Чи вдалося йому це? Його власний
вчитель, професор Окунь. Той сам поставив собi дiагноз i, приховавши вiд
усiх, до останнього дня ходив на лекцiї. За цей час вiн не поставив
студентам жодної двiйки. Клубок споминiв - великий, розмотував його до
самого ранку. А тiльки-но зачорнiла проти сiрого неба голим вiттям тополя
за вiкном, пiдвiвся, пiшов до себе в кабiнет. Його дзвiнок пiдняв
професора Тихоступа з лiжка. Тихоступ - найлiпший у мiстi спецiалiст по
онкологiї, ще й добрий знайомий Бiлана. Вiн вiдповiв, що прийняв би
Олександра Кiндратовича й дома, але краще, коли оглянуть Антонiну
Михайлiвну в клiнiцi, з помiчниками.
Снiданок i всi ранковi готування - обопiльне намарне намагання
приховати тривогу. Вони прожили життя, нiколи не думали над тим, що i як
сказати одне одному. А сьогоднi... Олександр Кiндратович, непомiтно для
себе, збився на жалiсливий тон, вiд якого мало не заплакав сам, i тут же
поспiшив перемiнити його на безжурний. Але гра проступала в кожнiм словi,
в кожнiм поруховi.
Лiля теж вловила батькiв настрiй i витлумачила його по-своєму:
спробувала м'якою лапкою вигорнути з батькової кишенi кiлька хрустких
папiрцiв. I здивувалася, коли вiн прищемив лапку. Ще й наче не помiтив
того. "Невже помилилася?"-подумала. Такого з нею не траплялося. Вона
гадала, що вивчила батька досконало, її почуття до нього було двоїстим.
Лiля поважала i не поважала Олександра Кiндратовича. Поважала, бо
спромiгся вийти на крутi сходи, не поважала, бо вчувала, як скриплять
сходи пiд його ногами, їх треба перемонтувати, а вiн без застороги
береться вище.
Вона знала, коли треба поступитися татковi, коли полестити, а коли й
стукнути каблучком. Але зараз мовчки зiбрала чашки i понесла мити на
кухню.
Тихоступ оглядав Антонiну Михайлiвну довго. Так довго, що їй аж
заболiло хворе мiсце. Бо ж обмацував не тiльки сам, а й двоє його
помiчникiв.
- Що ж, - сказав, намилюючи пiд краном руки, - нiчого серйозного, хоч
треба ще перевiрити...
Лiкарi думають, що їхнiй голос ховає все. Отак колись думав i Олександр
Кiндратович. А тепер слухав Тихосту-па i з жахом почував, як контрастують
слова з його голосом. Тихоступ провiв їх аж за останнi дверi. Прочиняючи,
в коридорi притис Бiланову руку вище лiктя.
- От бачиш... - видавив з себе Олександр Кiндратович, коли вони сiли в
машину. А самого думка безжально молотила по серцю: "Як її залишити на
кiлька хвилин"?
- Тонечко, - мовив, коли машина пригальмувала бiля їхнього парадного. -
Я мушу залишити тебе на часинку, проскочити до себе в клiнiку. Без мене не
приймуть з терапiї хворих. Гх треба перевести...
Вона вiдповiла порухом повiк.
Тихоступа здибав на подвiр'ї, бiля корпусу. Той стояв, прихилившись
спиною до каштана, палив цигарку.
- Я був би радий розвiяти вашi сумнiви, - мовив, вiд-кусуючи розм'яклий
кiнчик мундштука, Тихоступ. - Але... Треба поспiшати. Хвороба задавнена.
Ви самi бачили кров.
- Спасибi...
- Ет... - Тихоступ махнув рукою. Бiлан рушив до ворiт, забувши
попрощатись. "Треба поспiшати". Поспiшати... Куди?.. До чого?..
"Поспiшати". Почував, що боїться йти додому. Що скаже Тонi? Вона
здогадається одразу. Вже, мабуть, здогадалася. "А хiба не помилялися цiлi
консилiуми?"- пiдштовхнув себе думкою. Тiльки не сидiти...
Тоня заперечувала, але вiн майже силомiць повiз її до обласної лiкарнi.
I знову огляд. I знову вiдведенi вбiк, крихкi погляди. Вода з крана...
Вода... Вода...
В лiкарнi четвертого управлiння вже немолодий, з подзьобаним вiспою
обличчям, доцент-татарин дмухнув на них вiрою, вiрою справжньою, на якусь
часину розвiяв страхи.
- Кладу на колоду, професор, голову, - мастопатiя. Звичайнiсiнька
мастопатiя. Знаю з практики. От вiрте, жiнко хороша.
Але прийшов з операцiйної професор...
Непомiтно упав вечiр. Вони повернулися додому.
Наступний день копiював собою попереднiй. Жах оповив їхнє життя,
закутав мiцно, аж не стачало подиху. Тепер вiн чатував на них скрiзь - в
стiнах, пiдлозi, стелi. В кожнiм кутку, в кожнiм вiкнi, в кожнiй щiлинi. В
кожнiй книжцi, кожнiй дрiбницi. Смiшний дерев'яний песик, кришталевий
келишок, квiтка-попiльничка - кожна з них нагадувала про якийсь веселий
день їхнього життя. Настiльна лампа: молода танцiвниця намiряє плаття.
Єдина фривольна рiч в кабiнетi, її купила Тоня на жартiвливий доказ, що не
ревнує його до жiноцтва, не боїться конкуренцiї. Тепер вiн пригадав те,
вийняв розетку, сховав танцiвницю до шафи. Але пiдiйшовши до дверей,
похопився, поставив лампу на мiсце. Його уява сприймала все довкола в
однiй страшнiй, трагiчнiй єдностi, в трагiчнiй простотi i реальностi. Всi
отi колишнi високi слова їiро смерть, чутi, вичитанi, сказанi ним самим на
трибунах, розсипалися й пропали, наче їх не було зовсiм. Лишився бiль,
пустка, i - кожної митi - дорогi риси, сказанi колись слова, буденнi й
небуденнi, сповненi сьогоднi iншого змiсту, викривленi жахом.
Страшними примарами вставали видiння, вiд яких утiкав i не мiг утекти.
Вiн бачив, як помирала Тоня, бачив її похорон. Вiн вже сидiв самотнiй i
перебирав її речi, фотокартки.
Йому здавалось, що божеволiє.
Жах не випускав їх з своїх пазурiв анi на мить. Тепер їхнє життя було
оповите в нього, як шовкопряд у кокон. Хворий шовкопряд гине в коконi, в
красивiм коконi, не видимий нiкому, гине, не довершивши своєї працi.
Другого дня, вийшовши з лiкарнi, спробували втекти вiд страху, купили
квитки в кiно. Але переживання героїн були такi мiзернi, такi жалюгiднi,
що вони вийшли десь по кiлькох хвилинах. Обiдали в ресторанi, Олександр
Кiндратович пив горiлку. Йому чомусь спав на пам'ять Ремарк. Кальвадоси i
портвейни його приречених героїв. Бридня. Навiть в горiлцi не можна
сховатися вiд цього. I горiлка, й любов - все тодi втрачає смак. Вона
гiрка, як полин.
Траплялося, якийсь згук життя привертав на хвильку їхню увагу, але в
наступну мить вони зглядалися, i важкий, велетенський молот знову падав на
їхнi голови.
Он бiжить дiвчинка, смiшно кривуляє нiжками за мамою... I - падає
молот.
Сусiдка похваляється новим килимом. Монтер прийшов замiнити телефон.
...Яке все дрiбне, нiкчемне. Непотрiбне. Сусiдка похвалятиметься й потiм.
Завтра... Через рiк. I телефон дзвонитиме. Вони так хотiли замiнити
деренчливу настiнну коробку на настiльний апарат.
Килими, телефони... Вони вiддали б зараз все. До останньої нитки.
Вечiр плинув трагiчною музикою. Дивилися телевiзор, читали вдвох
книжку. Олександр Кiндратович розшукав на днi шухляди старi карти. Але
дивилися, читали, грали не по-справжньому. Чорна дума не вiдпускала їх. I
хто зна, кому вдавалося краще прикидатися спокiйним: Олександровi
Кiндратовичу чи Антонiнi Михайлiвнi, їй здавалося, що вона вiдчуває
хвилини, вiдчуває життя вже не стiльки уявою, скiльки фiзично. Аже знала:
навiть оцi ось трагiчнi днi - останнi. Скоро не буде й їх. Лишиться на
якийсь час болюча рана, лiжко, бiленький квадратик стелi, її i його,
Олександровi, муки. Адже йому теж... Олександр м'якосердий i не мiцний.
Побиватиметься гiрко, а може, й зап'є з горя. Побиватиметься з пiвроку, з
рiк... Життя легко хилить його на свої шовковi манливi трави. Хоч йому
здається, буцiм сам пiдминає їх. Вона так i не дiзналася за життя, який
вiн. Добрий, жорстокий, талановитий, бездарний, цинiчний, чутливий? Може,
i такий, i такий, i такий?.. Зараз добрий, милосердний, чутливий. Весь- з
болю, з муки. Зараз вона любить його мiцно, прощає все. Як прощала тодi.
Як може прощати тiльки дружина. Минула нiч, настав ранок.
Вони й далi не могли нi на що зважитись. Не могли нiчого вирiшити
певно. Часом людинi просто потрiбно, щоб за неї вирiшили iншi. Але,
мабуть, саме тодi, коли потрiбно, - i неможливо.
Вперше хiрург Бiлан боявся доторкнутися до ураженого мiсця. Вперше
боявся хворої людини.
...Консультацiї, консультацiї, консультацiї. Вiд них втомлювалось тiло
i болiло серце. Обросле страхом, воно болiло тупо, без надiї вирватися на
волю.
До чого їм вдатися ще? Поїхати кудись? До Москви, до Ленiнграда? Коли б
то вiн не знав, що й там те ж саме, що й там такi ж лiкарi. Це тiльки
хворi дивляться на лiкаря, мов на бога. Хочуть бачити i тому бачать в
ньому бога. Але Олександр Кiндратович знає, який вiн бог.
I все ж шукав чогось. Iншої вiри, iнших пророкiв. Кажуть, на Кавказi, в
Сочi, живе якийсь знахар. У Львовi теж. А в них?.. У них теж є знахар.
Євген Мазур. Чутка про його лiки вже добiгла до найвiддаленiших мiст.
їдуть з Архангельська, з Алма-Ати, з-за Уралу. В лiкарнi тiльки й розмов
про Мазура. Кажуть, вiн лiкує легко, швидко, безболiсно. Три чи чотири
склянки сироватки або ж кiлька уколiв.
А що?.. Що, коли вiн в iм'я свого самолюбства важить життям дружини?
Ця думка розiтнулася в його головi громом. I треба було великої
напруги, щоб перемогти цей гуркiт.
"Ет, що вiн може. Хто вiн такий? Просто злий, грубий хлопчак. Кажуть, у
них з роду в рiд... Але ж йому в другiй хiрургiї дають двi палати? За
наказом зверху. Однак - шарлатанство. Та й до того ж... Мазур i сам
вiдмовив би".
Єдине, чим зараз Олександр Кiндратович мiг допомогти дружинi, - не
залишати її саму. Вiдав - чорнi думки згризуть її. Вiн тiльки один раз
з'їздив до себе в клiнiку, написав заяву на свою вiдпустку, перепоручив
справи помiчниковi. I одразу ж поїхав додому.
До квартири заходив тихо, неначе намагався не потривожити щось, сердите
й люте. Зняв калошi, повiсив пальто. Ступив крок i... зупинився. У
вiтальнi розмовляли. "Хто б це?"
М'яко ступаючи по килимку, пiдiйшов до дверей. Вони причиненi нещитно,
в щiлину видно весь куток з супротивного боку. В кутку, навпроти
вiдчиненої шафи, - Антонiна Михайлiвна. Перебирала дитячi сорочечки,
черевички - манюнi-манюнi, ще з найменших Костикових лiт, розмовляла сама
з собою. Вона не плакала. Прощалася мовчки.
I дивилася на все те з такою любов'ю, з такою тугою, що в Олександра
Кiндратовича на мить спинилось серце. - Поїду в село... Костика побачу...
Серце закричало, лунко вдарило в груди, й вiн похилився на стiну.
Вiдтак, втягнувши в плечi голову, зажмуривши очi, побрiв до ванної,
навпомацки вiдчинив дверi. I вже тут заметався, забився, немов птах у
клiтцi. Вiдчував безсилля, самотнiсть, вiд яких, здавалося, без страху
ступив би на той пруг, на якiм стояла Тоня. Десь там, за вiкном, ходять
люди, веселi люди, i не знають, як поруч них за цегляною стiною рвуться в
безнадiї людськi серця. Вони такi ж самотнi, як i вiн, тiльки зараз не
вiдчувають цього. Але можуть вiдчути... I поодинцi, i всi...
Лунко впала крапля, Бiлан здригнувся. Бiгти? Щось робити? Все, все, що
можливо! "Що?" I-враз... "Пiти туди, до нього... До Мазура". "А вiн?..
Лiля! Так, Лiля". Як це забув ранiше? До Мазура пiде дочка. Дочекатись
Лiлi. Котра зараз година?
Бiлан зволожив пiд краном рушника, витер обличчя. Зачекавши хвилину,
голосно хряпнув дверима.
Сьогоднi Лiля прийшла на роботу на двi години ранiше. Вчора чула, як
професор Холод бiдкався, що в нього немає етиленiмiну, як дзвонив на
склад, але там не виявилося теж. I порiшила перегнати сама. Вона вже двiчi
допомагала при вiдгонках старшiй лаборантцi. Це нескладно, хоч трохи й
небезпечно. Треба пильно стежити, щоб на перегрiлась вище норми реторта,
щоб не було щiлин, щоб не пролити отруйну рiдину.
Лiля вже бачила, як дивуються дiвчата, як дивує Про-кiп Гордiйович.
Дiвчата... Для них - тiльки так, з маленького самолюбства. Що вони їй?
Всi вони стеляться думкою низько, понад самою землею. Бо й прийшли од неї,
бо й зараз лишають на нiй босi слiди. Не люблять її? Нехай. Свою роботу
Лiля виконує. Чому не хоче носити з складу ящики? Бо не вантажник. Чому не
миє пiдлогу? На те є прибиральниця. Та й вони, зрештою. Вони до цього
звичнi. А їй пiсля цього треба йти до манiкюршi, заново фарбувати нiгтi.
Чи знають вони, що таке справжнє красиве життя? Складене з нiжних
iнтимностей, з коштовних дрiбничок? Запеленане килимовою тишею i нiжною
музикою? Звiдки їм знати. Задля цього життя поки що можна й поступитися
дечим. Задля нього Лiля ще човгатиме шiсть рокiв пiдошвами по
iнститутськiй пiдлозi. Звичайно, зарплатня лiкаря на сьогоднi просто
мiзерна. Але це її не турбує. Диплом. Заради нього треба йти на жертви. Бо
як сьогоднi дiвчинi без нього! Диплом - це вiтрина, виставка, патент.
Вiтрило до човна, спущеного в житейське море. На той рiк вона обов'язково
поступить до iнституту. Для цього треба п'ять обертiв Холодового пальця по
бiлому крузi телефону, кiлька слiв. Вона їх заробить. А якщо навiть тiльки
довiдка за його пiдписом?.. Чи взагалi довiдка. I то багато значить. Кому
не зрозумiло... Вона працювала. Працювала не в батька, а в iншого
професора, з яким у її батька вiдверто холоднi стосунки. Працювала чесно,
сумлiнно. Про це посвiдчить характеристика.
її думки перетнув брязкiт.
Професор сьогоднi теж прийшов ранiше. I просто сюди. Очевидно,
поспiшав.
Холод постояв бiля столу, навiть для чогось постукав пальцем по паровiй
ванночцi. Лiля доливала воду, скромно опустивши голову. Чекала, - вiн
зараз посмiхнеться. Не посмiхнувся.
- Мда-а... Ходiть, Лiлю, на вулицю... Морозець...
- Я, Прокопе Гордiйовичу, ентиленiмiн...
- Бачу. Але я не хочу через вас сидiти в тюрмi.
В його голосi не було досади, але й не було схвалення її вчинку.
Лiля зiтхнула. I звiдки вiн довiдався, що вона прийде сюди ранiше?
I далi день її покривуляв зламаним колесом. Через калюжi, через
вибалки.
Прийшла з обiду, - обiдала в молочнiм кафе, навпроти лiкарнi, - дiвчата
чомусь веселiше, нiж завжди, гелготiли в кутку. Щось розглядали. Лiля
приступила й собi. На столi, в розгорнутiм газетнiм пакунку, лежала
крамнина. Вiдрiз на костюм. Бiлої-бiлої шерстi, в iскорку. Такої, якої
шукала влiтку вона.
- ...Отак i не пошила, - скрушно говорила лiтня препа-раторша Оксана
Данилiвна. - Куди я його одягну: дороге, марке. Раз у рiк, на Перше
травня... А гарне!
- Я у вас куплю, - Лiля тендiтними пальчиками помацала крамнину.
- Я вже купила.
Галя, маленька, з поцяцькованим прищами обличчям лаборантка, пiдсунула
вiдрiз до себе, швиденько - шам, шам - запакувала ного.
- Я давно шукаю...
- I я. Ми ще тодi, як Оксана Данилiвна похвалилася... Одна невдача
падала на неї за iншою. Мабуть, вони разом i вивели Лiлю з рiвноваги.
- Ти... ти... - Лiлинi брiвки гнiвно розправились, тремтiли гострими
кiнчиками. -Навiщо вiн тобi?..
- Як то навiщо? - на перших словах здивувалася, а далi почервонiла
Галя. - Костюм...
- До твоїх прищiв!
Схлипнула тиша. На мить. А в наступну вибухнула громом. Здавалося, в
лабораторiї розiрвалася столiтрова колба. Дiвчата кидали своїм гнiвом усi
разом, їхнi слова злилися в одне сердите гудiння. Лiля стояла непорушне.
Вони зневажають її? Що ж, це їй вiдомо. Вона вiд них не залежить. її
зневага до них бiльша. Влучивши в гаморi паузу, Лiля тупнула каблучком, аж
пробiрки жалiбно забрязкотiли на штативi.
- Ви... ви - порох на моїх ногах.
I пiшла до сусiдньої кiмнати. Була вдоволена, що влучила в цiль. Лiля
вмiла влучати.
Але й самiй злiсть обпекла груди. На душi було порожньо, сiро, глухо.
Цей настрiй понесла й додому. Коли вiн володiв нею, вiн панував i в
квартирi. Лiля вже звикла до цього. Найперше його ловив Олександр
Кiндратович. Батько здебiльшого одкуплювався: квитком у театр, десяткою на
нового капелюшка. Лiля збагнула давно - батько часто одкуплявся i в життi.
Разiв зо два навiть нею. Як подорожнiй з казки - котом, котрий щоразу
втiкає додому. З батькового велiння Лiля тричi мiняла школу - то з однiєю,
то з другою мовами навчання. Олександр Кiндратович найтонше вловлював усi
повiви, їй дозволялося виступати на сценi або ж не дозволялося. З роками
кiт досконало вивчив поведiнку господаря. I сам настирливо дряпав кiгтями.
Однак сьогоднi батько чомусь не помiчав чи не хотiв помiчати її
настрою. I сам був якийсь розтрiпаний: очi - великi, обличчя - сiре. Лiля
навiть подумала, чи не випив вiн- А взагалi останнi днi вони з матiр'ю
обоє мов осiннi мухи.
- Їсти не хочу. Тiльки каву, - взяла рушника, пiшла до ванної кiмнати.
Лiля приймала ванну майже кожного дня. Знала - тiло в неї красиве, гнучке,
нiжне. I плекала його, доглядала. Вона не замикалася. Хто до неї зайде?
Хiба що Костик. Але його нема вдома.
Проте тiльки-но почала роздягатись, як позаду скрипнули дверi. Швидко,
тривожно. Батько переступив порiг, але не вiдпускав ручку, немов боявся,
щоб дверi не вiдчинили з того боку. Лiля не поверталася - вже скинула
блузку, - пружними пальцями розстiбала гачечки спiднички. Не вельми
соромилась батька, та й вiн вийде, перш нiж вона ступить у ванну. Не
вiдпускаючи ручки, Олександр Кiндратович вiдгвинтив кран умивальника. Лiля
пригадала, вона десь читала: отак роблять конспiратори, коли бояться, щоб
їх не почули. Смiшно. Батько й справдi скидається на конспiратора. В нього
навiть голос тремтить.
- Лiля... Все, що я скажу... щоб не знала мама. - Вiн дихав важко,
немов бiгун на останнiй прямiй дистанцiї. - Ти мусиш пiти... Ти пiдеш...
- Куди? Чого? -Вона запалила в колонцi газ, i тепер Олександровi
Кiндратовичу довелося майже кричати.
- До Мазура. Попросиш у нього сироватки.
- Я, тату, до Мазура не пiду.
- Лiля! Це-для мами. Для мами! Ти розумiєш?
- Для мами?
Лiля розмiрковувала. Значить, з мамою... Аж страшно. Але пiти до Євгена
- поламати укладений тонкий план. Вона поманила Євгена напочатку, вiдтак
втекла до схованки. Нехай походить, нехай пошукає. Бо осмiлився
заперечувати їй, чинити, як хотiлося самому. Зараз вiн ходить, немов пес,
котрий прошпетився перед господарем. А мусить ходити, мов тiнь.
Якщо вона пiде i попросить що-небудь у нього, пес вiдчує, що без нього
не можуть обiйтись. Нi. Нiзащо. Лiки, мабуть, вже можна дiстати в лiкарнi,
адже Євгеновi дають можливiсть практикувати.
- Я не пiду. - Рiшуче звiльнила бретельки, голуба шовкова сорочка впала
до нiг. - Не проси!
Олександр Кiндратович стояв, немов уражений громом. В головi - якась
думка, якась асоцiацiя... Ага, про ласку? Чому цє? Красиву, гнучку, хижу
ласку. Невже вона... його дочка? Гострi слова потрощеним костомашшям
застряли Бiлановi в горлi, перепинили мову. Вiн зiтхнув глибоко, з
похлипом, спiтнiлою долонею схопився за комiр.
- Чом... Чом ти тодi... У першiй своїй ваннi...
- Ти завжди, батьку, був невдатним актором.
- Ух, змiюка! - простогнав вiн i вийшов у коридор. Бiлан боявся зайти
до кiмнати. Стояв у коридорчику, гамував шалене биття серця. Сам собi
видався звiром, котрий а обох бокiв вчував небезпеку. Вперед? Назад? Вбiк,
з кручi?
Рвонувся з кручi. Його пальто - в кiмнатi, в шафi, щоб не заходити до
кiмнати, вдягнув старого макiнтоша, закутав шарфом шию. "Нехай Тоня думає
- пiшов до сусiдiв". На вулицi вiтер.
Вiн пронизував макiнтоша наскрiзь. Летiв назустрiч з холодним свистом,
видлубував по закутках сухе листя i, реготнувши в ринву, жбурляв йому в
обличчя. Перемiшаний з сльотою дощ бурхав хвилями. Поки Олександр
Кiндратович обiйшов будинок, вiн був мокрий i тремтiв, мов у лихоманцi.
Дверi вiдчинив Тимофiй Шах, здивовано вiдступив до стiни, пропускаючи
перемоклого гостя. А той навiть забув скинути макiнтоша та капелюха.
Нерiвне мережачи слiди, повiв їх просто до маленької кiмнатки. Вступив до
неї, зачинив дверi, пiдпер плечима. Здавалося, перетинав собi шлях до
вiдступу, боявся, що втече.
Євген теж не сподiвався на такого гостя. Сидiв на лiжку, пiдiбгавши
по-турецькому ноги, краяв ножицями на рiвнi квадратики чистi аркушi
паперу. В його головi буйним вихром крутнулися думки: "Лiля. Койки в
клiнiцi. Нова погроза..." - i всi враз осiли на дно душi.
"Нехай... Я розмовляти не буду. Вкажу на дверi..." Вiдiклав убiк папери
i в ту ж мить побачив, що через дiрку в шкарпетцi виглядає голий палець.
Вiн сховав ногу назад. Збоку, мабуть, це було. смiшно: але саме дiрка в
шкарпетцi, голий палець похитнули його певнiсть. Євген засоромився i сам
нестямився, як сказав Бiлановi:
- Проходьте.
Хоч проходити було нiкуди.
- Євгене... Я знаю. Ви маєте право. Ви, мабуть, i скористаєтесь ним.
Але коли б ви знали. Повiрте... Я не можу... Все - потiм. Я прийшов до вас
попросити лiкiв.
Голос його тремтiв, немов надмiру натягнена струна. I сам вiн мав
вигляд жалюгiдний. Нашмагане дощем, збрезкле, попелясто-сiре обличчя,
капелюх з обвислими крисами, старомоднi, з язиками, калошi, старезний
макiнтош.
Пружно стиснена Євгенова правиця несамохiть розпросталася, сховалася за
спину. Якби ви знали, як це страшно. Разом прожите житя.
- Ви ж... Не вiрите...
Бiлан дивився йому просто в очi, вiн не чув тих слiв. .. - Хочете, я
стану на колiна. Хочете... Я стаю... Євген стрибнув з лiжка, встиг
пiдхопити професора пiд рршь.
- Не треба. Не треба, - повторював однi й тi ж, немов -був усi iншi,
слова. - Сядьте сюди... Я зараз... Зараз...
- Костику, ти чого втiкаєш? Не впiзнав?
Засмаглий хлопчина дивився на Прокопа Гордiйовича спiдлоба, намагався
звiльнити руку.
- Впiзнав, - колупнув пальцем вiльної руки в носi.
- Ти прийдеш до мене у гостi?
- А що у вас є?
- О, багато чого. Корабель з вiтрилами. Млинок дво-пропелерний.
Приходь. Скажи, Костику, мама вдома?
- Вдома. Вона казала, сьогоднi коня купить, - зблиснув оченятами
Костик. - Справдешнього. З хвостом i гривою. Отакого, як у селi.
Прокiп Гордiйович зайшов до себе в квартиру, зняв трубку.
"А що, коли вiдповiсть Олександр? - в котрий раз зринула думка. - Забув
запитати Костика, чи вдома вiй... Вдома? Ну то й що. Хiба зараз... Ет".
Вiн рiшуче покрутив диск. Трубку взяла Аитонiна Михайлiвна. Чув її
дихання, шерех пальцiв по трубцi i чомусь. довго не мiг сказати перших
слiв.
- Тонк"! - не дав розгорiтися тривозi. - Я знаю - ти мужня. Вiдкинь
всiлякi упередження. Я хотiв би поговорити з тобою. Хотiв би побачити...
- В мене немає упереджень...
- Я теж лiкар. Може, я не збагнув у медицинi великих таємниць, але я
теж розумiюся на дечому. Я чорнороб, я мав у практицi сотнi подiбних
випадкiв. Хочеш, приїзди до клiнiки, хочеш, я прийду до вас, чи прийди до
мене ти? Чуєш? Ти чуєш мене?
- Не знаю... Не треба. Прокопе...
- Я йду до вас.
Щось клацнуло в трубцi, мабуть, Антонiна Михайлiвна впустила її.
- Я... сама. Зараз.
Прокiп Гордiйович лiкар. Обоє знають i розумiють це. Холод навмисне
накинув на плечi халата, одягнув окуляри. Вiн не часто одягає їх. Мабуть,
тому видавався Анто-нiнi Михайлiвнi чужим, строгим. I все ж вона довго
зволiкала, не хотiла розстiбати кофтину. Куточки її припухлих вуст
тремтiли якось по-дитячому, а великi голубi очi дивилися злякано,
прохально.
Холод розпитував її про Костика, про роботу. Кiлькома словами - в кого
вже були. їй знову болiло, але вона знову мовчала. Огляд здався їй
страшенно довгим. Врештi Прокiп Гордiйович посунув їй стiльця, сiв. сам.
Халата перекинув через бильце.
її покладенi на колiна руки дрiбно тремтiли. Не знати чому, але вона
чекала Холодових слiв, мов присуду. Може, тому, що вiрила в нього бiльше,
нiж в будь-кого. А вiра в людину вже сама по собi вбирає i вiру в її фах,
в її покликання.
Вiн дивився їй у очi. Вiн говорив, нiби викладав їй на долонi
зафiксованi докази.
- В наш вiк кожна друга людина перехворiла на рак. На думо-думо-рак.
Великий або малий. Мозоль, жировик, укус жучка... В нас у лiкарнi
нещодавно прийняли за кiсту вагiтнiсть на п'ятому мiсяцi. Рак i бомба
покалiчили людство. Ти теж хвора на такий рак. Я не бог, не ясновидець. Я
не можу дати стопроцентової гарантiї. Та й що всi гарантiї. Але я
переконаний, що в тебе мастопатiя. Нарив. Тому й кров. I краї не
промацуються. На мастопатiю хворiє чимало жiнок. В тебе один з таких
випадкiв. Тiльки значно гострiший.
Кригу плавить тепло. Тепло i вiра людських очей плавить кригу душi, i
вона збiгає сльозами. Це були сльози страхiв, сльози болей, сльози
вдячностi.
- Прокопе, я вiрю тобi.
- Але я ще не сказав усього. Ти вiриш зараз, але ти пiдеш, i з тобою
пiде твоя хвороба. Ти вернешся до неї думкою. Це вище твоєї волi i моєї.
Волi будь-кого. У вас вже не буде спокою. Вона висiтиме як сокира. Треба
позбутися її. Можна почати лiкування... Блокаду новокаїнову... Але лiпше -
оперувати. I навiть в тому, найгiршiм випадку - це поки що єдине,
найкраще. Одразу ж пiд мiкроскоп, на бiопсiю. Операцiя нескладна.
Прооперую я або Варвара Iванiвна. В неї таких випадкiв - щонайменше
тисяча. Я ж тобi казав, ми - чорнороби.
- А лiки? Мазуровi?
- Лiки... Звiдки це протяг? - Професор пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна. -
Менi здається, вони... їх ще треба перевiряти, дозувати... Ти приходь
завтра. Олександровi скажи - i приходь. Сьогоднi вже не їж. Тiльки не
передумай. Збери докупи всю свою мужнiсть. Я знаю, ви, жiнки, мужнi, дужчi
за нас.
Олександр Кiндратович чекав кiнця операцiї в Холодовiм кабiнетi. З
собою принiс двi коробки цигарок i тепер припалював одну вiд одної.
Зринали, мов хвилi, думки, зринали i розпадалися, не лишаючи пiсля себе
слiду. Тiльки незвичне вiдчуття, вiдчуття часу, але не думкою, - серцем,
душею. Ця мить приходить до людей не часто. Вона єднає з собою iншi, вони
проходять крiзь життя, як сталева глиця крiзь стiг сiна.
"Зараз... Тоня..."
Тоня.
Єдина людина, котра прийняла його всього, отакого, як є. Отакого...
Хотiла, щоб був кращим. Намагалася, щоб iшов рiвно, щоб не падав у дорозi,
не збивав iнших. Тоня їх з'єднала з Прокопом. Вiн тiльки тепер розумiє -
вона. Навмисне, для нього, для Олександра. А може, й для себе? Тоня й
тепер поклалася на нього.
"Ох, хiба можна думати так зараз? - затис думкою немилосердне в пiдозрi
серце. - Не думати... Куди я вчора поклав папку з рефератом... А яка,
власне, рiзниця... Тоня...
...Мабуть, вже роблять аналiз".
Хоч сидiв спиною i дверi прочинялись без скрипу, але вiн почув, як вони
прочинилися. Холод зайшов повiльно, мовби нерiшуче. Вже без халата,
простоволосий.
Бiлан, сам того не помiчаючи, пiдвiвся з стiльця. Дивився перед себе й
не бачив нiчого. Тiльки руки, великi, мiцнi, Холодовi руки. Ось права
дiстала коробку цигарок, видлубала одну, ось одним рухом вказiвного пальця
видобула сiрника.
Чирк!
Точно, спокiйно.
I враз Бiлан вiдчув, як щось обiрвалось в його грудях. Важке, велике.
Ноги йому затремтiли, пiдломилися в колiнах. Тугий клубок розсипався, i
Олександру Кiндратовичу стало так жарко, що не стачило повiтря. Йому
захотiлось заплакати, захотiлось кинутись до Прокопа Гордiйовича,
виповiсти йому все. Про себе, про пiдозри, про записку до мiнiстерства.
Але в останню мить щось стримало його. Оте, камiнае, котре плелося в
тютюновiй хмарцi.
Холод i тут знайшов спосiб жбурнути його. Бiлана, в яму. В Тониних очах
Холод тепер вже над ним назавжди. I в очах лiкарiв. Непролита злiсть
заклекотiла в грудях, закипiла на серцi холодними сльозами. В його
отруєних недовiрою очах помимо волi ще раз хлюпнула тепла хвиля i згасла.
Вона мовби скрижанiла пiд злiстю. I погляд. I слова.
- Спасибi. Я не хотiв у себе... Спасибi. Його ноги чавунне стукотiли по
пiдлозi.
РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Увечерi прийшла Ольга. В теплiй шубцi, хутрянiй шапочцi. Свiжа, пружна.
На щоках - рум'янцi, губи - вишневi, i не збагнеш одразу, кому вони бiльше
завдячують:
морозовi чи сучаснiй синтетичнiй хiмiї. Очi Ольжинi блищали, i в них
все та ж колишня наївнiсть. Манлива i ненадiйна. Немов хорошi, тонкої
роботи, фальшивi корали.
Прокiп Гордiйович здогадувався, що ота пружнiсть, ота незав'яла краса
коштують його колишнiй дружинi немало зусиль. Це вже нiби акторське
натхнення, його ледве вистачає для сцени.
Звичайно, прийшла запитати про Олега. Як там йому живеться, чи не треба
чого?
- Пише, все в нього є, - сказав Холод, не припиняючи роботи.
Вiн сидiв на низенькому ослiнчику, затиснувши мiж колiн шевську лапу,
по одному вибирав з коробочки з-пiд зубного порошку дерев'янi гвiздки,
вганяв у пiдметку черевика.
Шевство - таки його забаганка, дивацтво. Олеговi, свої черевики -
завжди ремонтував сам. А може, це й звичка. З полону або з дитячих лiт. В
селi вiн влiтку пас худобу, на зиму йшов у науку до сусiда, шевця. Шевця
невдатного, котрий лише латкарював во селу. В себе по господарству Холод
любив робити все сам. I мав з того, як кепкував над собою, "натурального
господарства", немалу втiху.
- Може, й менi пiдiб'єш? -притупнула Ольга гострим каблучком, пройшла
по кiмнатi Хода в яеї легка, поривна. Немовби жiнка силомiць стримує свої
кроки. Але я хода й - оманлива. Ольга нiколи нiкуди не поривалася, нiчого
незвiданого не прагнула.
- Обережно, проб'єш пiдлогу, а внизу пiдi мною мiлiцiонер живе, -
пiдсунув ближче до себе коробку з цвяхами Холод, - моя фiрма ремонтує
тiльки вивiреним клiєнтам. Боюся, донесуть, а тодi - податок, патент...
- Хiба я клiєнт непевний? - повела бровою.
- Не стiльки непевний, як нестiйкий.
Холода манить щось до такої розмови. Вiдчуває, що блукає по небезпечнiй
стежцi, де весь час треба берегтись, де можна легко послизнутись, а самому
не хочеться сходити з неї. Вiн таки пам'ятає Ольгу. Оту, колишню Ольгу.
Жагучу, палку, хоч i невiрну. Ця Ольга, мабуть, така ж, як i та?
- А хiба клiєнт не може перемiнитися з роками? - запитала. Взяла зi
столу якусь книгу, ковзнула поглядом по заголовку, поклала на мiсце, так i
не прочитавши. - Облиш стукати. Це, зрештою, не ввiчливо. Ти завжди був
для мене провiнцiйним факiром. Не розумiю я... Освiчений, культурний
чоловiк, i оце... Гвiздки, латки.
- Таке вже моє призначення - латати. I тут, i там. Вiн сам перекинув
мiсток, якого шукала вона. Тому ступила так швидко.
- Як там у тебе, на роботi? Я чула, машину якусь конструюєш?
- Звiдки це ти?.. -Холод поклав молоток, лапу, пiдвiвся.
- Володя сказав. Полив'яний. Ми оце пригадували з ним давнi днi,
смiялися. Вiн страшенно упадав за мною. Тодi, як ми з тобою збиралися
одружитись. Пам'ятаєш, обридав нам своїми вiдвiдинами. Все мене
намовляв... А ти знаєш, Володимир незабаром буде мiнiстром. Правда, дивно?
- Чому, я бачив i таких мiнiстрiв.
- Грубо. Ти завжди шкодив собi грубiстю. А хочеш, я тобi допоможу з
твоїм винаходом.
- Через Полив'яного? - i враз вiдчув, нiби вдось липке, холодне
проповзло йому ло грудях. Вже бiльше не хотiлося отiєї розмови, притьмом
втiкав вiд неї. - Вiн менi обiцяв приїхати, подивитись... Два мiсяцi тому.
- Мабуть, забув. У нього зараз стiльки клопоту. Адже заступає мiнiстра.
Але може приїхати.
- Вже не треба, я розбив свiй апарат. "Так от чого, голубонько, ти
прийшла, - усмiхнувся в думцi Прокiп Гордiйович. - Я не полiз до
настановленої тобою пастки, i ти порiшила нацькувати на мене псiв. Я їх не
боюся. Я вдам, буцiм не чую їхнього гавкоту, я зiб'ю їх iз слiду. Тобi
доведеться гукати їх, ти викажеш себе, вийдеш з гри".
Дивно, вiн не почував гнiву до Ольги. Це таки гра. Давня гра, жорстка i
небезпечна. Що ж, так склалося, сам собi обрав партнера, сам багато в чому
винуватий. Хоч i йому невiдомо, чи можна залатати душу, якщо не затримує
нi любовi, нi спiвчуття, якщо в неї студять холоднi вiтри.
Прокiп Гордiйович певен: Ольга нашептала Полив`яному про полон.
Розказала все те, що виливав вiн, Прокiп, iii зраненою душею про його
колишнє i теперiшнє життя, - все, що знала й чого не знала.
Холод запалив цигарку, пiдiйшов до вiкна. На вулицi - бiло. Падає
перший скупий снiг. Сиплеться з чистого неба, притрушує все чорне, брудне.
В таку мить хочеться забути, що ця обнова недовговiчна, крихка, забути чи
не думати про це. Наша душа теж прагне оновлення, чистоти, непорочностi.
Може, саме тому й стає нам весело, молодо. Нам хочеться побiгти
безтурботною дитиною, пiдставити небовi обличчя, топити, топити його в
нiжнiм чистiм шумовиннi.
Холод просто фiзично вiдчував це. Йому ледве хотiлося говорити з
Ольгою.
- Менi вже не потрiбен анi Полив'яний, анi бляшаний. Я незабаром
виїжджаю звiдси.
- Куди? - Тривога перехлюпнула через очi ломимо її волi.
- Таємниця. Проте, - покрутив пальцем над головою. - Для тебе, по
старiй дружбi - пiвтаємницi: пропонують кафедру i клiнiку. У великому
мiстi.
Йому минулого року справдi пропонували клiнiку в Ленiнградi.
Мабуть, погодилися б прийняти його i зараз. Проте вiн не збирається
залишати роботи тут. Не збирається навiть нiчого змiнювати в укладенiм
порядку. Просто сказав так, щоб подратувати Ольгу.
Не вiрю, що ти поїдеш.
Чому б це?
Ти не перелiтний птах. Ти приростаєш душею до одного поля. Ти фанатик
цього поля. А те поле чуже тобi.
- А якщо на цьому не родить нiчого?
"Який ти фанатик, - подумав чомусь невесело. - Ти вже багато з чим
примирився. Проходиш, нiби не помiчаєш. Фанатики... Вони грудьми рвуть
перепони. Або рвуться на них самi. Ти не фанатик. Але ти не збираєшся
здаватись. Ти будеш битися до кiнця. Може, навiть залишишся сам. Все
одно".
- Не повiрила б ранiше, що ти станеш таким корислив-цем. А як
прикидався! Як гравi То тобi теж власна шкура?..
"I все одно не виведеш мене з терпцю. Не довiдаєшся нiчого напевне", -
посмiхнувся вiн.
- Тодi виходить, справедливо в пiснi, яку ти спiвав:
"Нема в свiтi правди..."
- Пiсню теж хтось написав. Висловив те, чим вболiвав в тi хвилини. Щось
любив, на щось злостився.
- Я колись думала: ти нiколи не навчишся жити. Коли ж... Скажи, ти був
щасливим?-Вона запитала без дратування, видно, їй справдi кортiло знати
це.
- Був. I буваю. У вимрiях...
- Нi, я справдi...
- А я теж. - Хоч вже нiщо не в змозi було навернути його до серйозної
розмови. - Бо що таке щастя?
- Що ж по-твоєму?
- А от що. - Вiн пiдняв черевика, наставив його проти вiкна. - Бачиш
дiрку?
- Ну?..
- Оце воно.
У їхню розмову зненацька перетяв рiзкий телефонний дзвiнок.
Дзвонили з клiнiки. Просили його негайно приїхати. Вiн вже ледве
пам'ятав про Ольгу. Подав їй шубу, швидко одягнувся сам. Вона ще щось
говорила, але Холод думав про iнше. "Коли б там, поки приїду, не сталося
чого. Мазур - фанатик. Душа в нього знервована, розхитана".
Прокiп Гордiяович чекав бiди. Адже так не могло минути.
За дозволом, котрий надiйшов з союзного мiнiстерства, Мазуру видiлили
двi палати в клiнiцi. Туди поклали людей, чиї життя вже були промiрянi
хворобою. Вони знали про це. Єдиною ниточкою, котра в'язала їх з людьми, з
життям, були Євгеновi лiки. Ох, як це страшно, коли нiчого позаду, нiчого
попереду. Коли всi лишаються, всi житимуть... Ця ниточка тодi вироста до
товщi корабельного каната. Холодовi здається, коли б можна, вiн би в
кожнiм мiстi посадовив отакого рятiвника. Щоб видавав свої лiки, свою
вiру. З вiрою вмирати легше.
"Вам спочатку стане гiрше, - говорить Євген. - А вже далi..."
Людям справдi гiршало. Але вони чекали того "далi". Чекали, незважаючи
на те, що їх меншало.
Прокiп Гордiйович бачив - якусь-то дiю Євгеновi лiки мають. Людинi
справдi гiршало, вiдтак - коротке покращання. I далi: летальний iсход. Те
ж саме фатальне далi, що й ранiше. Холод нiчого не запитував у Євгена.
Навiть не дозволив зробити таємно аналiзу складу препарату. Мабуть, Мазур
знав про це, бо при зустрiчi опускав голову, розминався поглядом. Чекав,
що Холод прийде до нього з питанням. Йому навiть вже хотiлося цього. Нехай
би й вiя, як Бiлан. Євген би тодi мав право кинути все, пiти кудись свiт
за очi. Щоб утекти вiд отого дня. Вiн знав, що той день наступить. I ось -
наступив.
Хворому кожен шерех вiдлунює гуркотом. Кожен жест здається скрадливим i
загрозливим. Серед них вже давно прошелестiла чутка, що їх обкрадають, що
на них наживаються, напувають їх не тим, що дає лiкар. Його вже немає
третiй день. А. розставленi на тумбочках лiки з темно-коричяевих стали
свiтлими, майже прозорими. Породжена страхом i недовiрою напруга лопнула,
впала на сестер i няньок. Хворi вчинили бунт. Вони не впускали нiкого в
палати, вимагали Мазура i професора.
Мазур зайшов до палати попереду Прокопа Гордiйовича. Маленький,
зiщулений. Вiн ступав по зболених надiях, по живих поглядах. Очi... Тi
очi!.. Ладнi ввiбрати в себе весь свiт i неспроможнi взяти крихти його
радощiв.
Євген розглядав пляшечки до свiтла, капав лiки на долоню, куштував. Вiн
не пiдводив очей.
Холод стежив за ним, а в самого в грудях натяглися сi струни, плакали
тихо, без голосу.
- Це не мої лiки, - ледве чутно сказав Євген, дiйшовши до кiнця палати.
- Завтра ранком вам принесуть справжнi. Тепер я буду стежити.
Заспокойтесь, чекайте до ранку... Вiн втiкав з палати...
Сам, без запрошення, зайшов до кабiнету професора, важко опустився на
диван.
Так сидiв довго. Гуляла за вiкном метелиця, терлася шорсткою щокою в
шибки. Десь внизу простуджено кричав паровоз.
- Лiки мої, - нараз випростався вiн. В Євгенових очах горiла рiшучiсть
самогубця. - Мої. Я знаю, що тепер менi... Але я хочу, щоб ви... Нi, не
для того, щоб мiсце... Я вiду. Тiльки знайте: я не шахрай. Ви бачили самi
- органiзм реагує... Вони ще побачать... Я ось зараз вам все... Дайте
аркуш паперу...
Холод i далi палив цигарку.
- Менi - не треба. Або всiм, або нiкому. Завтра в нас конференцiя.
Виступiть - i розкажiть. Є люди, якi стоять до iстини ближче, нiж я. В сто
крат ближче.
Холод не був певен, що Євген послухає його. Мине нiч, мине хвилинна
розпука... I тому вдарив безжальними словами:
- Ви тепер зрозумiли, для кого робите? Звiдки треба починати?
- Значення має лише кiнцевий результат, - на хвилину стрепенувся,
заперечив колишнiми словами Євген. - Для командира важить одне - як
виграти битву.
Вiн вже дивився за вiкно, думав про iнше.
- Але якщо командир не знатиме, що думав солдат, кожен солдат, який
стоїть у полi, вiн її не виграє.
- Може, й так. Тiльки ж солдатовi не обов'язково, а iнодi й не потрiбно
знати те, що думає командир. Людина часто неосмислено обламує колючки на
деревi, якi бережуть саме дерево.
- Бережуть? Од кого? Самi од себе? В полiтицi, в суспiльному життi,
може, це й справедливо. Але тут... Де лише одне - людина. Люди. Тут -
тiльки разом. Може, колись знайде хтось один. Це занадто велика цiна для
людства! Занадто великий егоїзм. Ви опинилися на крижинi. Ви самi туди
стрибнули. Невже вам не страшно?
- Менi?
Коли б вiн тiльки знав, цей професор, як йому страшно. Якi мислi
змагають його, якi примари стоять за плечима. Як страшно йому було
сьогоднi отих очей.
Зненацька його думка перекидається на iнше. Здавалося б, на зовсiм
далеке, невiдповiдне до цих хвилин. Вiн боїться ще одних очей. Чорних,
глибоких. Тi очi вже нiколи не посмiхнуться йому. Євген певен цього.
Розумiє - вони б i так нiколи не горiли йому справжнiм пломенем. I вiн би
дурив себе. Мучився й дурив.
Професор не чекав вiдповiдi. Погасив у попiльницi цигарку, пiдвiвся.
- Хворих ми лiкуватимемо комплексним методом. Але вони не прийматимуть
нiяких лiкiв. Отже, ви скажете, що всi лiки - вашi. Допоможете
пiдготувати, кого потрiбно, до операцiї. Це важче, нiж конференцiя. Але
необхiдно. Оце ваш перший справжнiй рубiж. Або боєць, або дезертир.
Задушiть свої стогони. Вони - егоїстичнi. Менi бувало гiрше. Колись
розповiм.
Сьогоднi Холод вперше вiдчув утому. Звичайно, видався тяжкий день. Три
операцiї, консультацiї, лекцiя. Потiм оце. Однак втома якась гнiтюча,
сiра, тяжка. Вона прогнала й сон, i бажання працi. Сидiв за столом,
переполював споминами свою життєву грядку. Iншi грядки.
Євгенову, Ольжину. Одне вселенське поле. Хоч, власне, що йому до чужих
грядок? Чому вiн має нести на своїх плечах i свої, й чужi провини? "Мiй
шлях, звичайний людський шлях, промiряний стовпами вiд колиски. То невже
хочу вибiгти за стовпи? Невже не однаково, що за ними? Чому мене кортить
заглянути за останню межу?"
"Люди бiжать, i в цьому - невпиннiсть життя, суспiльного поступу. Вони
певнi, що на великих просторах щастя бiльше, нiж на маленькому клаптику,
що воно там копами, скиртами. Далебi. А я певний? Знаю, де власний колосок
? "
Навпроти нього, на стiнi, чорнiла тiнь. Неначе вкарбувалася в стiну.
Велика, нерухома. Своєю непорушнiстю нiби тиснула йому на мозок. Вона
мусить поворухнутися. Вiн їй наказує. Велить! Це була лише мить. Страшна,
невловима мить, коли власна тiнь не пiдкорилася йому. Холодний дрож
струсив тiло. Професор вловив iншу мить, мить початку нерухомостi. Так
близько, так ясно вiдчув її, що, здавалось, мiг вiдтворити уявою. Отак, ще
раз... Але нi, та мить згинула навiки.
Невже вiн?.. невже ця тiнь - початок того, одвiчного, нерозгаданого?
Адже ж вона справдi колись не пiдкориться йому? Тiло не пiдкориться волi?
Холод поворухнувся i пригладив рукою чуб. Тiнь схитнулася, повторила
його рух.
Прокiп Гордiйович знав страх. Вiн не раз сплiтався з ним у тугих
обiймах. I перемагав. Хоч траплялося, стояв на самiм краю поразки.
Холод знав страх i на фронтовому полi. I все ж то страхи iншi, нiж цей.
Тi тiнi створила сама людина. А ця?.. Ця не пiдвладна їй. А може, й до
неї колись пiдiйде людина? Як пiдiйшла до iнших своїх граней. До самої
себе. В плетивi сталевих дротiв, в мудрих iмпульсах електронних мозкiв
людина стала думати - хто вона? Куди йде? Чим їй загрожують власнi
витвори? В чому початок i кiнець життя, в чому його вiчнiсть? Наш вiк не
хоче залишати мiсця привидам, мiстицi, навiть незнанню. Вiн оголошує
вiдомим все, надбудовує одну теорiю над iншою, старi вiдкриття заперечує
новими.
I все ж невiдомого стає щодень бiльше, нiж вiдомого. Людина ще не в
спромозi збагнути свiтової гармонiї. Навiть її окремих часток. Отiєї
клiтини, в якiй сховалося все: життя, майбутнє потомства, їх
дрiб'язковостi й величi. Людина - метелик. Народжується, щоб загинути.
А може, загибає, щоб народитися? Вона-вищий витвiр матерiї, її мозок.
Так, мозок. Котрий фiксує все, загибає останнiм. А чи ти, людино, не
покликана закарбувати все, що дiється з матерiєю? Чи не покликана
вiдгадати весь шлях матерiї, увесь свiй шлях? Тодi для чого? Завершити
коло i розпочати нове?
Але в такий спосiб матерiя заперечить себе, заперечить доцiльнiсть
свого розвитку. Отже, нi...
Прокiп Гордiйович вiдчував, як б ється сповита в панцир наукових
умовностей, штучностей його думка. Як поривається й не може вийти з них.
Але вона вже не хоче спокою, настирливо стукає в металевi кiльця,
розгинає, ламає їх...
Вже майже несамохiть вийняв з шухляди товсту зелену папку i розгорнув
на паперовiй закладцi.
Перо тицьнуло в останнiй рядок, вiдштовхнувшись од нього, побiгло по
бiлому полю. Думка скрапувала на папiр словами.
Комiсiя штовхнула колесо i повезла свої висновки до мiнiстерства. А
далi воно закрутилося само. Парторганiзацiя, профспiлка, дирекцiя
лiкарнi...
Але Прокiп Гордiйович не приймав анi спiвчуття, анi докорiв. Бо й тi i
тi падали на серце образою. А вiн сталив його на спокiй, на витримку. Хiба
не забагато вже йому пояснювальних записок, очних ставок, свiдчень. Всiх
оцих вiрусiв недовiри. Хiба їх ще не спряжило сонце? Хiба не згинули в
часi? То знайте, тут для них несприятливе середовище. Вони - породження
колишнiх болячок.
До всього здогадувався, чия рука натискала на важiль. Нехай тисне. Не
переважить, звихнеться. Його гнули не такi руки, i вiн не схилився. Не
схилиться й зараз.
Був певен себе, свого мiсця, своєї сили, великої правди. Вiн не
збирався нiчого мiняти в роботi клiнiки, її ритмi, який налагоджував
стiльки рокiв. Так само прискiпливо, як i ранiше, перевiряв реферати
лiкарiв-ординаторiв по темах, над якими тi працювали. Наукова конференцiя
мала вiдбутися десь пiсля Нового року.
Пiслязавтра - бюро, а в нього назавтра призначений екзамен для лiкарiв
вiддiлення по пiдвищенню квалiфiкацiї. Вони тремтiли пiд дверима кабiнету,
його вусатi й безвусi помiчники, немов хлопчики i дiвчатка.
Так само, як i ранiше, складали присягу лiкарi, яких вiн приймав на
роботу. Вiн сам написав її. Молодi лiкарi складали присягу колегам,
обов'язку, людинi. Самi собi. Своїй совiстi, своєму серцю. Прокiп
Гордiйович впевнився: вона часто промовляє до них у хвилини сумнiвiв i
вагань. Треба, щоб присягу складав кожен, хто зважився стати в узголов'ї
людського життя. По всiх клiнiках, по всiх лiкарнях. Вiн вже подав проекта
до мiнiстерства. Поки що на нього немає вiдповiдi. Але вiн нагадає їм.
...Бюро мало бути завтра. Професор наперед мiг розповiсти про нього i
зiграти "в ролях" вiд початку до кiнця.
...Протирає хусточкою окуляри секретар, болiсно морщить чоло. Вiн
одержав по телефону вказiвку, але все ж уникає прийняти рiшення. Обiклався
доповiдними, звiтами, ухвалами комiсiй Джмiль, заступник головлiкаря по
господарськiй частинi. Ледве тямиться на них, але вдає, буцiм уважно
читає. З його промови нiхто нiчого не зрозумiє. Бо виступатиме
"по-науковому". Вiн навiть з лiкарняними шоферами, прибиральницями
говорить так мудро, аж вони ледве здогадуються, що хоче сказати Їхнiй
начальник: "Схильнiсть твоєї задньої шини до стирання об асфальт аж до
дiрки...", "Пiскова частина в кутку..." Нещодавно, за Холодовою порадою,
редактор їхньої газети попрохав Джмеля написати дописа. Той подав серйозну
замiтку про пральню. Кращого гумористичного матерiалу газета не мала.
На засiданнi не буде головлiкаря, - вiн у вiдпустцi. Захворiв
завiдуючий терапiєю.
У чорнiй щiлинi телефонної рурки сховалася ухвала. Десь з другого кiнця
проводу на неї похукує Полив'яний.
Всi члени бюро добре знають Холода. Бiльшiсть з них не мають цi акти за
серйознi звинувачення. Але ж гiпнотизуюче поблискує трубка, постукує по
столу олiвець у секретаревих руках. Серед них зараз немає спецiалiста,
який би зважився заперечити акти комiсiї. Нi, вони не можуть винести
нiякого рiшення. Треба укласти свою комiсiю, треба перевiрити, запросити
iнших працiвникiв клiнiки.
"А що перевiряти? Адже немає нiчого. Розумiєте - нiчого", - гарячкує
молодий доцент з нейрохiрургiї. Але вiдповiддю йому - мовчанка.
...Все було майже так, як намалював уявою Холод. Бюро вiдклали, нова
комiсiя мала заповнити паперами порожню папку.
Звичайно, Холодовi не байдуже до всiх висунутих проти нього
звинувачень. Хоча б i з кардiоскопом. Ну чим може довести, що все в
апаратi знайдено самостiйно? Та й для чого доводити? Вiн зовсiм не
приховує, що скористався Соловейковою порадою. Це знають хлопцi.
Соловейковi товаришi. Вони iнодi навiдують його. Вони вiрять. Ну, може,
попрохати їх прийти на комiсiю.
Але ж... Хiба це не соромно?..
Може, вiн не в усьому правий з Бiланом. З отiєю статтею... Через неї й
не може виступити публiчно... Хоч... Вiн би не виступив i так. А дехто
побачив у цьому iнтригування. I все ж найбiльше його турбує клiнiка. Що
думають його товаришi, колеги по роботi? їх все це стосується дуже
близько. А що, коли в когось сумнiви, невиказанi пiдозри? А що, коли й
сам?..
Ця думка виштовхує його з кабiнету, змушує одягти пальто, iти в
заметiль, в хурiю. Шукати рiшення. Так, так... Все це вiн думав. Ох, не
часто ще говорять пiдлеглi правду начальникам. Частiше дивуються мудростi
їхнiх рiшень, проникливостi своїх керiвникiв. Кожне слово, кожен дотеп з
трибуни - в шумовиннi оплескiв. Отак день, рiк, два. Тобi самому власнi
слова вже видаються великими i мудрими. А дiяння - поготiв. "Бач, хто ще
так може!" Ти ступаєш вище, несеш з собою й свої думки. Тi ж таки, котрi
мав i бiля пiднiжжя гори. Росте в прогресiї глупота або сiрiсть. I вже
тобi хочеться овацiй. I ти поплескуєш по плечу тих, хто курить тобi з
кадила слави. I тягнеш їх за вуха за собою. Аж поки не опиняться вони
поруч тебе, на вершечку гори. I тодi заворушиться в тобi неспокiй: розумнi
чи дурнi вони? Дурнi - нехай стоять далi, розумнi - турнути вниз. Це,
звичайно, перебiльшення. Жарт. Та й яка в тебе гора? Маленький горбик. Але
трапляється, що й на таких горбиках наморочаться голови. I з них не чують
людських голосiв. "А хiба не можна поговорити з людьми по щиростi? Сказати
все, що на серцi, i попрохати, щоб сказали вони?" - приходить рiшення.
"Так, пiти..."
I вiн пiшов до них. Винiс на загальнi збори клiнiки обговорення своєї
роботи - лiкаря i керiвника. Вiн знав, що це йому зарахується на лихий
карб, що в мiнiстерствi, серед членiв комiсiї це викличе осуд, але йому
потрiбно було знайти свою правду, знайти отут, серед людей, з якими
працював, перед якими нiс найбiльшу вiдповiдальнiсть. Вони його порадники,
його суддi. Операцiйна сестра, лiкар-ординатор, няня, завiдуюча
лабораторiєю... "Кажiть, я пiду сам, якщо побачу свою несправедливiсть. Я
вiд вас вимагаю, вимагайте й ви".
Чомусь схлипувала, поривалася щось сказати Варвара Iванiвна, його
помiчник, та так i не сказала. Але сказали iншi. Вони вiрили йому. Вибирав
вiру з очей, з розхвильованих душ, по крапельцi, по крихiтцi. Впевнявся в
своїй власнiй вiрi. Адже тiльки це йому й було потрiбно. I ледве вiдмовив
надсилати листа, якого, як вiн довiдався на зборах, вони написали
напередоднi.
Тепер знову мiг спокiйно взяти до рук скальпеля. I нехай комiсiї, нехай
бюро. Вiн вже мало про це думав. Бюро вiдбудеться без нього. А вiн поїде в
область, де на нього чекають iншi справи, справи голови Хiрургiчного
товариства.
Поїзд мчав його назустрiч новому року, новим тривогам i надiям.
Холода змагала втома, хотiлося спочити, але про це,
принаймнi до кiнця передач радiовузла, годi було й думати. Його сусiд,
мабуть, виспався вдень, вiн ввiмкнув динамiка, аж ревiло в вухах. Це був,
очевидно, один з загартованих бiйцiв незчисленної армiї командировочних,
за котрими не дiстати мiсця в готелi i не протовпитись до громадських
їдалень. Вiд нього пахло горiлкою, казенними паперами, потом. Вiн почував
...
