Iван Бiлик. Меч Арея
страница №11
...ов'ян чи римлян. Тазброя не брала, на руках же Теодорiка малося двi доньки, й вiн мусив
подбати про їхнє майбуття. На трухлявий Рим не було чого й дивитися, в
слов'янськiй же державi жило безлiч княжичiв. Одну дочку Теодорiк i видав
за галльського князя. Другу ж узяв Ян, син великого жупана Iспанiї та
Африки Гейза.
Вiзiготськiй княжнi чимось не припав до вподоби свекор, i вона хотiла
отруїти його. Нестримний у своїй лютi жупан наказав позначити невiстку
тавром злодiйства: їй вирвали нiздрi, повiдтинали вуха й вирядили до
батька.
Се сталося напровеснi минулого року. Ображений Теодорiк вирiшив
помститися, й Богдан Гатило знав, що то тiльки привiд до ратi, яка
назрiвала мiж вендськими слов'янами та готами довгi десятилiття.
- Маємо знаннє, - сказав Гатиловi сол, - що готський конунг послав
велiї дари iмператоровi римському Валентинiановi.
- Шукає дружби? - сказав Гатило й зiтхнув.
- Так, пане Велiй ксьондзе, шука, - вiдповiв сол. Се був уже немолодий,
десь, мабуть, Гатилових рокiв мiж iз довгим сивим волоссям, важким носом,
i червонястим, добре подзьобаним вiспою лицем. Жупан Гра-димир, володар
чималої жупи мiж рiчками Туром i Тугою. Говорив жупан тихо й хрипкувато й
уважно дивився в вiчi Великому князевi.
- Й що маєте чинити? - спитав Гатило.
- Буде валка вельми кервава, - вiдповiв Градимир. - Якщо готи здолають
нас, то повернуть копiя свої й на Русь. То було зайве вмовляння, проте
Богдан кивнув:
- Давня iстина. Але я вiдаю її. Скiльки ратi сполчити може Гейзо?
Граднмир замислився. Такi серйознi речi можна торкати лише двом
володарям, але Гейзо казав йому й се, та й сам Градимир добре знав, на що
здатна й на вiщо не здатна його земля.
Поки жупан думав. Гатило вийшов у сiни й сказав можевi, що стояв там на
чатах:
- Вишату сюди. - Потому примовчав i додав: - Шу-мила такоже.
Вой подавсь виконувати наказ Великого князя, й Гатило знову сiв до
столу, де сутулився жупан Градимир i його два молодшi товаришi. Й коли
завiтали Вишата з косаком Шумилом, рада протяглася до пiзньої ночi...
Вже майже два роки Гатило був на якомусь пiднесеннi. Кремезнi, трохи
зсутуленi плечi його розпросталися, хода стала пружнiша, й навiть сивини в
оселедцевi, що в'юнився з тiм'я поза вухо, мовби вбавилось. Поряд була
кохана жона, й йому здавалося досить навiть i того, що вона живе, ходить i
дихає, що вона є на свiтi. Гримiльда, яку вiн i всi в Києвому городi
називали тепер Гримою, теж не була схожа на ту замкнену жiнку з виразом
приреченої жертви, якою з'явилася вона сюди. Страшний Гатило, що сiяв у
серцях жах, виявився м'яким i згiдливим. Се спершу здивувало молоду жiнку,
й вона не вiрила своїм очам. Тодi зрозумiла, що Гатило ставав таким тiльки
коло неї, що Гримiльда потрiбна сiй могутнiй i всевладнiй, а по сутi
самотнiй людинi, що в неї князь шукає не просто жону, а iстоту, яка б дала
йому спочинок i забуття вiд непосильних турбот i щоденних хвилювань.
Се розтопило її скрижавiлу душу й розтопило так, що вона й сама не
помiтила, коли те сталося.
Гримiльда могла б уважати себе щасливою. По першому ж роцi вона
подарувала Гатиловi княжича Яролюба, й самого лише того було досить, аби
вiдчути себе господинею сього великого хорому й сього городу, тим бiльше,
що й почувалася тут краще, нiж будь-де: в убогому теремцi своєї нещасної
матерi, котра, не знати з яких причин, так дивно закiнчила життя, чи в
повному непевних тiней i нещирих людей хоромi брата Гана-Гунтера, котрий у
власному королiвствi озирався, перш нiж сказати слово рiднiй сестрi рiдною
мовою. Останнi ж кiлька рокiв Гримiльда взагалi боялася згадувати, бо то
були роки жахiв i привидiв.
Гримiльда сидiла на широкому лiжку в малiй свiтлицi роздягнена до
сорочки, сидiла, звiсивши ноги додолу, на пухке ведмедно, розплiтала чорну
косу й чекала на Богдана. Гатило завжди приходив у рiзний час i щоразу
заставав жону свою третю отак. Неначе вона щойно роздяглася й тiльки
чекала сiєї митi. Але Гримiльда не лягла навiть тодi, коли поряд
випростався Гатило. Щось непокоїло жiнку, й Богдан чекав її слова. Проте
Грима мовчала, й вiн спитав:
- Чи добре чується мiй син Яролюб?
- Нiвроку, - вiдповiла княгиня.
- То що ж стало?
- Нiц...
Нiц - то таки нiчого, але щось та мало трапитись, i Богдан заходився
пригадувати, як минув сьогоднi день. Домажирич Адамiс пообiдi казав, що
старiйша княгиня, Русана, знову лаялася з молодою суперницею. Колись вiн
уже попереджав її - Русана була присмирнiла. Тепер же знову розпустила
язика й навiть погрожувала Гримi, й се могла бути правда, грек не став би
брехати.
Так i не дочекавшись, коли жона ляже поряд, Гатило на тих невеселих
думках i заснув, бо в князевiй головi були не тiльки жоночi которання, а
вся земля Руська - пiвсвiту. Та вранцi, несподiвано для всiх, вiн наказав
старiйшiй жонi своїй лаштуватись у дорогу. Навантаживши речами добру валку
возiв, Гатило всадовив розплакану княгиню Русану й велiв одвезти її в свiй
городець Вишгород.
Гримiльда стала повновладною господинею в цiлому великокняжому дворi,
ввечерi, лежачи поряд Богдана, вона сухо дякувала йому за таку ласку,
проте лишалася незрозумiле холодною й неприступною.
Гатило не мiг дотямити, в чому причина. Таке траплялося вже не вперше.
Гримiльда кiлька разiв замикалась у собi, й тодi очi її переставали
бачити, вуха не чули нiчого, вона мовби дослухалась якогось голосу всеред
себе. Потiм усе поступово миналося, й нова жона князева знову ставала
ласкавою й уважною до нього, либонь, ще ласкавiшою.
Богдан спробував сам здогадатися, в чiм причина, але марно. Сього разу
вiн усе накинув старiйшiй жонi, та, виявилось, не вгадав.
Так спливали днi за днями, надiйшли й прошумiли Коляднi свята з їхнiм
спiвом та галасом, у хоромi й досi жив сол великого жупана захiднього
Градимир, i Богдан ще не вiдпускав його з вiстями додому. Коли вiн скаже
своє слово, його вже не повернеш, бо слово - мов горобець. Належало все
зважити й вирiшити, належало дочекатись вiдповiдi й од конунга Теодорiка.
Голова йшла обертом, i Гримiльдина поведiнка не давала йому зосередитися й
вiдпочити навiть у власному лiжку.
- Послав я-м слiв до братiв твоїх, - сказав у середу ввечерi Гатило,
коли Гримiльда, потроху збувшись отiєї незрозумiлої замкнутостi,
розповiдала йому про малого Яролюба, який зробив сьогоднi свiй перший
крок. Вона ж раптом дико глянула на нього й аж рукою вiдмахнулася:
- Нє!..
Тодi винувато схилила голову й засоромилась, але вже не сказала йому й
слова - нi про сина, нi про те, що її так збентежило й налякало. Богдан
спитав:
- Пощо єси зла така до братiв своїх? Вона вiдповiла не зразу, коли ж i
мовила, то наче позиченим голосом:
- Бо не дали по менi.
Богдан ображено почав доводити їй, що в нього й золота, й срiбла, й
iншого добра повнi скитницi й що не Треба йому нiякого приданого, та жона
бiльше не обзивалася.
Се тривало теж кiлька день, i Гатило почав здогадуватись, яка тому
причина. Гримiльда мовби втрачала розум, коли вiн згадував при нiй за її
рiдних братiв.
Гримiльда теж знала, про що вiн здогадується, й нiчого не могла вдiяти
з собою. Все єство її неначе бралося каменем, у вухах i десь аж нiби в
головi, пiд черепом, лунали тягучкi слова: "Й чути стало плач у городi
Рама - плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися..."
Великий князь наказав мiцнити стольний город. Вiн нарештi вiдпустив
Гейзового сла Градимира додому, й того ж дня пiшов оглядати свою твердь.
Востаннє Гатило робив се, може, рокiв iз двадцять вiсiм тому, коли
повернувся пiсля довгих мандрiв до вiтчого вогнища. Тодi в порiвняннi з
грецькими та iншими городами, яких набачився за дев'ять лiт блукання, Київ
город здався йому смiховинне маленьким i нiкчемним: таку твердь могла
коп'єм узяти пiвсотня гоплiтiв. Тепер вiн дивився на свiй стольний город,
який нiтрохи не змiнивсь, але думки були вже iншi.
Пiвсотнею гоплiтiв городу Києвого не вiзьмеш. I хоча б через те, що
захищатимуть його люди, добре обiзнанi не тiльки з тим, як треба
боронитись, а й з тим, хто та як у свiтi робить облоги.
Досi Гатиловi лише раз довелося сидiти в обложеному городi, та й то
всього якихось три днi, поки надiйшло пiдкрiплення. То було в Сiрмiї.
Греки тодi легко здали твердь i порозбiгалися хто куди. Й коли Гатило
наказав воям своїм iти їм услiд, греки раптом з'явилися коло стiн Сiрмiя й
хотiли силою взяти її. Богдан бився разом iз усiма. Йому було якось весело
й щемко на душi, бо нiколи ще круг нього не бувало так трохи ратi. Три
стрiли тодi вп'ялись йому в кольчугу, одна, важка, пробила бороню й
уп'ялася в тiло. Богдан витяг її, й зневажливо потрощив, i ратився мечем
своїм на заборолi стiни, аж поки греки стомились i пролунав їхнiй рiжок до
вiдходу. Лише тодi Гатило сам собi промив рану окропом кiнської сечi,
приклав до неї подорожника й залiпив житньою опарою. За сiдмицю рана
взялася плiвкою.
Великий князь виходив увесь город i дав купу велiнь можам своїм, якi
слiдували за ним i все брали до пам'ятi. З першими теплими днями мали
початися роботи на змiцнення старої київської твердi. Роби й челядники
разом iз можами копатимуть новий, глибший рiв, пiдсипатимуть вали,
особливо коло незахищених природою захiднього та полудневого заборол. Iншi
мають замiнити ввесь гострокiл - для сього вже лежали привезенi з самої
Паннонiї дубовi колоди, завтовшки в два обхвати й удовжки по п'ять-шiсть
сажнiв, їх возили два лiта й навеснi завезуть решту.
Гатило мав намiр помiняти ввесь гострокiл понад Боричевим Током,
навпроти Хоревицi та Дитинки. Полудневу ж та захiдню стiну князь вирiшив
зробити геть по-новому: спершу глибокий рiв, тодi вал, а над валом двома
чи й трьоми повершями - дубовi клiтi, затрамбованi глиною. Така стiна мала
бути мiцнiша навiть за муровану кам'яну - камiнь кришиться й рониться пiд
ударами грецьких таранiв та iнших стiнобийних машин, а сю стiну хай-но
спробує хтось угризти: залiзнi та мiднi баранячi голови одскакуватимуть
вiд них, як од подушки. Сi зруби київськi теслi вже в'язали вiнцями. З
настанням весни вони пiднiмуть їх на новий вал, i тодi город Київ стане
по-справжньому неприступний.
- Вишато, - сказав Великий князь, - то скiлько грабарiв копати-ймуть
рiв та сипати-ймуть вали? Старий вельмiж одповiв, як завше, стисло:
- По п'ятдесят iз кожної україни, а з Русi - триста.
Вишата був простоволосий, його грiла густа кучма сивого чуба,
стриженого пiд макотер. Але на собi вiн мав добру баранячу гуню, по
подолi, на рукавах та ковнiрi торочену чорною кунню - першою даниною
лiсових вятичiв.
- А буде?
Звичайно ж, вистачить, i Вишата лише всмiхнувся на знак згоди.
Вони всi стояли на помостi заборола. Київ город жив звичайними буднями.
З коминiв тягся в морозяне повiтря кошлатий дим, усе було закидане снiгом.
Де-не-де погавкували пси, в крайньому вiд Полудневих ворiт обiйстi
безпорадно мукало телятко, певно, днями знайшлося, й нiщо не вiстувало
небезпеки. Може, вiйна сюди й не докотиться. Київ город уже давно не знав
супостатiв, але князь не мусив спокоїти себе. Хоч би що, а стольниця має
лишатися твердою, як людське серце.
Навеснi з царя-городу Константинополя надiйшли тривожнi вiстi. В
iмператорському дворi сталися великi змiни. Було усунуто вiд влади
справжнього правителя iмперiї препозита Хрисафiя. Хоч Гатило й був лихий
на нього за спробу замаху 447 року, та все ж таємно пiдтримував через
своїх людей при дворi лукавого євнуха. Хрисафiй був у царi-городi
ставленцем єюпетських товстосумiв i таким чином послаблював силу стольної
аристократiї. Пiд його дудку грав сам iмператор Теодосiй Другий. Тепер же
Хрисафiя скинено, й ще нiхто не знав, куди поверне кермо пiдступна
Пульхерiя.
Й доки Гатило мiркував, що має робити; надiйшла нова звiстка: iмператор
Теодосiй загинув. Поїхав на полювання й приїхав ногами вперед. I таке
трапляється, бо нiхто з-помiж смертних не знає, де здожене його коса
Морани: в ратному вирi, на лову чи за бражним столом.
На братове мiсце сiла його старша сестра Пульхерiя, хоч вона й ранiше
правила державою замiсть слабовiльного Теодосiя. Синклiт обрав
iмператрицею Пульхерiю, бо ж брат її не лишив по собi можейської надi. Але
нова iмператриця мусила взяти собi можа в суправителi. Пульхерiя, якiй
минуло п'ятдесят друге лiто, на пораду нового улюбленця придвiрної клiки
гота Аспара, взяла собi можем майже неписьменного Аспарового воєводу
Маркiана. Але, бувши святошею, попросила Маркiана пощадити її дiвочу
непорочнiсть.
На бiк нової правительки, зрадивши своїх друзiв-єгиптян, перейшов i
патрiарх Анатолiй. Таким чином Пульхерiя, Маркiан, Анатолiй i всемогутнiй
чiльник варварських тагм Аспар укупi з клiром та придвiрною знаттю дiяли
заодно. Се ж не провiщало нiчого доброго землi Руськiй.
Великий князь київський негайно надiслав до царя-городу Константинополя
слiв iз вимогою новому iмператоровi Маркiановi поновити договiр, складений
три роки тому з його попередником Теодосiєм. Але Маркiан, скориставшися зi
свого мiцного становища й з вiйни, яка мала спалахнути мiж Аттiлою та
Гейзом, з одного боку, та Римом i готами - з другого, не квапився
втверджувати ганебних договорiв iз "гунами". Тим бiльше, що йому стало
вiдомо й про зраду "вандальського" князя Мiровоя, якого на батькiв стiл
незаконно посадовив готський конунг Теодорiк. Основнi ж сили Гейза,
великого жупана Iспанiї та Маврiтанiї, теж були в Африцi.
Гатило на знак узгоди зi слов'янами Заходу порвав стосунки з Римом. Але
написав листа iмператоровi Валентинiановi, аби той не втручався в його
розправу над вiзiготами, як утiкачами з-пiд його влади й руського
пiдданства. Теодорiковi ж одiслав iншого листа: "Не май сподiвань на союз
iз Римом проти мене та брата мого Гейза".
В ЛIТО 451-е мiсяця березоля
Головна рать Великого київського князя рушила з городу стольного ще за
зими. Гатило розраховував на несподiванiсть удару. Якби вiн потяг iз дому
першими весняними дорогами, перечекавши розпуття й повенi, був би на
берегах Райни за сорок день, тобто в серединi п'ятого мiсяця року -
квiтного. Вирушивши ж. снiгом, у стичнi, вiн до весни здолав Русь, i
Дерева, й Червенськi землi, й україну моравцiв i став на берегах Лаби.
Позаду в нього здiймалися ще вкритi зимовою попоною верхи Снiжки-гори,
попереду виднiли Клиновець, iз полудневого боку вже зелений, та похилi
Руднi гори. Весна почалася ще на Одрi, й сей вiдтинок до Лаби ополчення
брало вже з останнiх сил. Рiчки, маленькi й великi, поскресали, навiть
лiсовi дороги стали важкi й пiдступнi. Конi провалювалися в мокрий,
нiздрявий снiг, вози та гарби з сiном i зерном для худоби стали в'язнути
по ступицi, воли схудли й виснажились, i Гатило наказав зупинити
ополчення, ледве переправивши заднi полки та валки на лiвий берег Лаби.
За Великим київським князем пiшла раттю не сама тiльки Русь iз її
численними групами племен волинi дулiбської, галичi, бiлих i чорних
горватiв, бойкiв, лемкiв, карпiв, букачiв, божичiв, тиврiвцiв, улучичiв та
подолян. Великого князя київського пiдтримала вся земля, пiдвладна йому:
Луг разом iз усiм кошем косарським, на чолi з молодим князем Данком
Богдановичем, уся Вкраїна i Сiврська пiд прапором старого чернегiвського
князя Божiвоя, й Дерева пiд проводом Гатилового шуряка Ратибора
Бiлгородського. Своїх воїв надiслали й кривичi, й смоляки, й новi пiдданi
радимичi та в'ятичi, й деякi iншi племена, що населяли полунiчнi краї
Руської держави, й булгари, що сидiли по той бiк Дону, й киргизи та обри,
й саки з ясичами степовими.
Не було поряд лише Борислава. Та вiн, об'єднавши в ополчення всю рать
задунайську й придунайську, разом з полками семигородськими йшов на захiд
iншим шляхом. Нарочитi можi донесли Гатиловi, що Борислав уже з'єднався з
воями великокняжого брата Володаря й чекає дальших наказiв у Добречинi.
Гатило послав кiлькох можiв на чолi з десятником Воротилом i сувору
ябеду до Борислава та Володаря:
Володаревi стояти на мiсцi, Бориславовi ж якомога швидше рухатись на
полудень до моря .Латинського й рiчки Сави в Сiрмiї й стерегти там тил
головної ратi руської вiд грекiв.
Богдан же Гатило зi своїм вiйськом розташувавсь у вiдногах Рудної гори
на лiвому березi Лаби. Коли чотири роки тому вiн дивився на рать, яка
лягла станом над Дунай-рiчкою, бачив чотири горби й чотири табори на них.
Тодi греки панiчно втiкали вiд нього й, неспроможнi стати йому супротиву,
вирiшили вбити його змiїним жалом безбородого євнуха. Тепер назустрiч
Гатиловi йшла рать не тiльки Риму та всiх пiдвладних йому язикiв, а й
хоробрi вої вiзiготiв, i всi народи, що схилялися перед ним. Такої ратi
свiт ще не бачив. Зате не бачив i Гатило стiльки можiв пiд своєю рукою.
Скрiзь, куди сягало Гатилове око, було чорно вiд людей, i вiд худоби та
возiв, i вiд коней, i вiд гостроверхих наметiв - скрiзь, на всiх схилах i
пагорбах, у всiх долинах i видолках курiлися вогнi, й та чорно-ряба маса
можiв i тварин, яка звiдси здавалася йому лiсовим мурашником, не мала нi
кiнця нi краю. Гатило ж сидiв, як i належалося Великому князевi й
самодержцю всiєї неосяжної держави, на високому версi, найвищому з-помiж
околишнiх пагорiв.
Вiн спитав старого конюшого, першої пiсля себе людини в сьому
безконечному ворушкому свiтi:
- Скiлько є воїв моїх?
Вишата пильно подивився на один бiк, тодi на другий, немов лiчив
оружних пiшакiв i комонникiв, i дуже поважно вiдповiв:
- Безлiч!
Така вiдповiдь зовсiм не влаштовувала Великого князя київського, та вiн
подумав, що нiхто й не втямить сказати йому точнiшого числа, й
заспокоївся: Подiбного ополчення вiн i справдi ще нiколи не збирав пiд
свої прапори, хоч уже дванадцяте лiто правив Руссю.
Полотка Великого князя була вогненно-червона, як i завше в походi, й
над нею маяв блакитний трикутний прапорець iз золотом вишитим ведмедиком
на ньому. Ведмедик устав на заднi лапи й сердито роззявив пащу.
Богдан тiльки тепер завважив, що ведмiдь повернувсь очима на захiд, а
ще вчора дивився кудись у бiк полунiчний.
Гатиловi по спинi побiгли мурашки вiд здогаду. Та се ж подають йому
знак кумири руськi!
Ввечерi вiн скликав у полотцi своїй раду велiю й наказав iз сонцем
рушати. Коли ж усi розiйшлися, вiн покликав до себе старого конюшого.
- Мовив єси, що маєш волхва.
Вишата кивнув: так, є вiдун у нього.
- То приведи.
Вишата довго гаявся й нарештi прийшов iз гладким пiдстаркуватим
чоловiком без вус i без бороди. Коли дiд скинув перед ним капловуху лисячу
шапку, на головi йому засвiтився пучок рiденького сивого волосся. Й та
сивина, що не клеїлася до товстощокого рожевого обличчя, й косi очi з
капшуками раптом одбили в Гатила будь-яку хiть питати в духiв своєї долi.
Вiн пiдiйшов до вилицюватого азiйця:
- Ти хто єси?
- Ургуй, - вiдповiв той.
- Хто єси, питаю. Роду-породу.
- Калмак.
У ворожбита була гарна молодеча усмiшка, та волхвувати Гатиловi вже так
i не схотiлось. Вiн махнув калмаковi йти, Вишата, помулявшись, i собi
пiшов, а Гатило залiз до полотки. Авжеж, якого дiдька! Руськi кумири
вказали йому сьогоднi путь, а вiн шукає у калмацьких загонах свого сина
Данка.
Гатило лiг узголiв'ям до продухвини й задивився на небо. Воно було геть
усiяне синiми, бiлими й жовтими зiрками. Й через усе небо з полунiчних
країв тягся широкий i безконечний Райський Шлях[18]. Вiн iшов споконвiку в
тi краї неба, лишивши праворуч Велику й Малу Ведмедицю, й казав русинам
напрямок, усiяний зорями-очима, й не було йому нi початку, нi кiнця, як не
має їх i життя на землi. Пiд ним русини проклали собi путь у греки. Тепер
же вiн показував туди, де чекала на князя київського велика слава чи
незмiрна ганьба. Й то було ще одним знаком Дажбога, а може, й Перуна та
всепобiдника Юра, новою лiчбою, яку давало йому небо та руськi кумири.
Й уранцi, не тримаючись бiльше низiв та долин, Гатило вказав ополченню
своєму iншу путь - на полудневий захiд, через Рудницю, до витокiв
Дунай-рiчки та Райни в Чорногорi Захiднiй.
Гатило повiв свої добiрнi комоннi полки лiвим краєм. Решту воїв
розподiлив чотирма поїздами, й вони теж сунули вперед широким вiялом,
чимраз дужче вiддаляючись один вiд одного й змiтаючи все на своєму шляху.
Першим праворуч од Великого князя йшов зi своїм вiйськом Вишата. За ним на
такiй самiй розстанi гонь у триста-чотириста рiвнобiжне виступав Гатилiв
старший син Данко з косарями, потому князь Ратибор iз деревлянами, крайнiм
же був Божiвой чернегiвський, повiвши сiврiв, i радимичiв, i в'ятичiв, i
крив, i смолян.
I в уречений день, у середу сiдмицi, травного мiсяця в сьоме, лiта
451-го всi полки руського володаря напилися шоломами води з рiчки Райни.
Полишивши лiворуч себе озеро, з якого вибiгав Дунай, Гатило ривком здолав
хребет Чорногори й перейшов Райну вбрiд, мiлку й нешироку в сьому мiсцi
мiж двома пасмами високих полонин, але досить швидку й пiдступну.
Стара римська фортеця Бауракорум, яку греки звали Базилiсом, а
навколишнi смерди Базелем, оточена високими, зчорнiлими вiд часу кам'яними
стiнами, впала за три днi. Римська залога з добiрних пiшакiв та комонникiв
вiддалася Гатиловi на його ласку й волю. I через кожнi новi три-чотири
доби до Бауракорума, в головну ставку Гатила, надходили вiстi з iнших
полкiв, що переправлялися через Райну низами. Болярин Орест, нарочитець од
Вишати, привiз вiстку першим: у руках старого конюшого опинилась твердь
латинська Аргентiарiя з мiсцевою назвою Стребрениця[19]. Потiм прислав
гiнця старший Гатилiв син. Данковi косаки без бою взяли Вормацiю, тобто
Ворницю, стольний город бургундського короля Гана-Гунтера. Гримiльдин брат
здав синовi свого зятя Гатила всю землю Нови Лунг i перейшов на бiк
руського вiйська. Лише його барон, жупан лужицький Сватоплук, вiдiйшов iз
своїм полком на Захiд, де сподiвався зустрiтись iз римськими легiонами.
Жупан пам'ятав давнiшню провину перед Гатилом i не наважився чекати його
ласки в Новому Лузi.
Богдан, почувши таке, негайно вирядив до жупана Сватоплука нарочитого
сла велiйого болярина турицького Войслава з таємною ябедою, про яку знав
лише вiн та Великий князь.
Годой, що заступив недужого Ратибора Бiлгородського, взяв у кривавiй,
але швидкiй сiчi город Могонцiакум[20], а Божiвой чернегiвський -
Агриппiну[21]. Таким чином, майже ввесь захiдний рубiж Галлiї був у руках
Великого князя київського Богдана Гатила.
З сiєю, останньою, звiсткою прибув од Вишати вдруге болярин Орест.
Разом iз ним була сотня комонних можiв. На двох кобилах їхали якась жона в
довгому чорному полоттi та маленький хлопчик, прив'язаний до сiдла за
нiжки. Орест уклонився Гатиловi, торкнувшись рукою мармурової пiдлоги
свiтлицi, де чекав на нього Великий князь:
- Од конюшого Вишати... - й кивнув головою за вiкно.
Гатило виглянув: Що за жона там?
- Мiровоєва, - проказав Орест. - I син його мал.
- А Мiровой де?
- Вскочив, княже, - винувато потупив зiр болярин.
- Ускочив? Куди?
- Мабути, на захiд...
- "Мабути", - передражнив його князь, та не став сваритися. - Гукни
сюди.
- Жону? - перепитав Орест, але Гатило повторювати не любив.
Незабаром жона жупана Мiровоя, що так пiдступно зiгнав з вiтчого столу
свого старшого брата Хладiвоя й злигався з готами, стала перед очi
князевi. Вона була блiда й стомлена й тримала на руках малого сина. Гатило
сподiвався, що жупаниця зараз упаде навколiшки й заходиться повзати й
просити о милiсть, але молода жона в чорному полоттi лише стримано кивнула
головою. Богдан раптом крикнув на неї:
- Пощо не плазуєш у ноги менi?!
Жупаниця ще дужче зблiдла, й очi їй застигли, але вона стояла й стояла,
мов кам'яний слуп на степовiй могилi. Тiльки коли хлоп'як, злякавшись
могутнього крику Га-тилового, заплакав, жона стрепенулась i погладила його
по русявiй голiвцi. Малюк заспокоївся, й Гатило вдруге спитав, уже тихiше:
- Пощо не плазуєш, речу?
- То нєма толку, - ледь чутно мовила молодиця.
- Пощо?
Вона вiдповiла запитанням:
- Хиба не вєш, чия жона єсмь?
- Вiдаю, - проказав Гатило. - Єси жона Мiровоєва.
- Пото й млчу, - сказала жупаниця. - Нєма толку. Єсмь жона татя, й сама
тать єсмь, i син муй тать єст. I зараз iзречеш, аби мене вбити й сина
мого, бо вiн є мстєц за ойца свого!
Сi слова молода жупаниця мовила з останнiх сил, далебi, крикнула в вiчi
руському князевi. Гатило махнув на неї рукою, й можi, що вiддалiк стояли
за дверима, схопили її й потягли надвiр. Жупаниця ледь упиралась, i не
тому, що хотiла зощадити ще хвилю життя, а через те, що мала на собi
вузьке й довге, майже до п'ят полоття, яке спутувало їй ноги й не давало
широко ступати. Й жонi зрадника, й нащадковi його, й усьому родовi до
четвертого колiна, як того вимагав закон руський, належала смерть, i всi
те знали, й жупаниця теж, i нi в кого воно не викликало сумнiву й вагання,
й нiхто не припускав якоїсь iншої думки.
Гатило виглянув у вiкно. Се мало статися не тут, у захопленому
римському городi, а десь ген за високими мурами, й троє можiв уже виводили
жупаницю розвiдним мостом у чiльнi ворота.
Князь крикнув Орестовi:
- Бiжи напини!
Болярин здивовано блимнув на свого володаря й потрюхикав у дверi.
Гатило ж, коли в свiтлицi не лишилося нiкого, тихо зашептав:
- Даруй менi, Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Морано-меснице. Заради Яролюба
переступив єсмь покон ваш...
Увечерi до лойової свiчки Гатило сидiв i переказував двом ябедникам
своїм - Костановi й Русичевi - ябеди до воєводи латинського Ецiя та до
готського конунга Теодорiка. Дяки-ябедники сидiли кожен за окремим
писалищем i тримали по розгорненому листi пергамену поперед себе.
- Костане, - сказав Гатило, - пиши римськими письменами: "Неперемiжний
Аттiла, небом поставлений над землею своєю цар i повелитель усiх людей її,
а такоже грекiв, i римлян, i готiв, i бургундiв, i франкiв, i дацiян, i
всiх язик, що суть пiд небом, речу до конунга вiзiготського, роба свого
ускоклого. Речу тобi: був єси робом моїм i тако буде. Якщо ж поможеш
робовi Мiровоєвi вскочити вiд мене в землю свою, такоже робовi невiрному
Сватоплуковi, звелю припнути погане падло тiла твого до хвоста коня мого й
тягати степом". Начертав єси?
- Готово є! - вiдповiв Костан.
- Тепер уп'ять римськими письменами.
Костан умочив писало в тетрамен i пiдвiв очi на Великого князя. Гатило
заходився переказувати той самий початок i, коли злiчив усi свої титули й
достойностi, сказав:
- "Мiжному ратеводцю Ецiю Аттiла рече: "Якщо ти споможеш роба мого
Теодорiка-конунга воями, чи кiньми, чи оружно, чи ще як, то бути головi
твоїй кромi плечу". Написав єси?
- Ще... - вiдповiв ябедник, не встигаючи за князем, i почав повторювати
вголос те, що писав: "...чи ще як... то бути головi твоїй кромi... кромi
плечу..."
- Тепер сам начерти до царя латинського, по тому прочетеш менi.
Костан сипнув на вогкий пергамен жменю дрiбного пiску, струсив додолу й
пошкрiб писалом у рiдкому сивому волоссi. Такi вроки Гатило давав йому не
вперше, однак же вельми нелегка то рiч догодити Великому князевi. Костан
раптом уявив собi обличчя пихатого воєначальника Ецiя, в якого колись
слугував за письмовця. Римлянин обов'язково порве сей згорток цупкого
пергамену, як робив завше, коли йому не до смаку виявлялася чиясь ябеда.
Вiн кiлька разiв умочав писало в каламарик, i тетрамен щоразу висихав.
Нарештi Костан вималював перше слово. "Аттiла", й усе пiшло швидко й
плавно.
Тим часом Гатило почав наказувати Русичевi ябеду до Борислава, свого
намiсника всiєї Мiзiї, й Дакiї, й Сiрмiї:
- Пиши: "Гатило, Великий князь київський..."
- Яким письмом? - перепитав ябедник. Гатило подумав.
- Пиши руськими четними рiзами. Якщо трапить до рук татських, аби не
розчитали суть... "Гатило, Великий князь київський, i всiєї Русi
самодержець, україни Сiврської, й Дерев..."
Закiнчивши ябеди, Гатило наказав трьом слам збиратись удосвiта в далеку
путь трьома поїздами. Й уранцi, щойно сли рушили, як до свiтлицi Гатилової
вбiг мiж приворiтний:
- Княже, готи!
Гатило спершу подумав, що готи зненацька з'явилися пiд стiнами городу
Бауракорума, та мiж сказав:
- Сли готськi моляться видiти тебе. Князь посмiхнувсь:
- Уводь.
По хвилi двоє кремезних i ще досить молодих русявцiв з рудими й геть
однаковими довгими бородами вклонилися Гатиловi до землi. Один з них,
певно, сол, щось мовив, i Гатило тiльки тодi здогадався, що не покликав
перекладача.
- Костана сюди! - гукнув вiн у прочиненi дверi. Й коли ябедник увiйшов,
кивнув до гота, щоб казав свої вiншування. Той самий рудобородий почав
заповiщатися:
- Герцог фон Дiтлiб! - i вдарив себе п'ястуком у груди. Тодi вдарив
товариша по плечi й сказав: - Райтер Отокар Бiтерольф. Христом богом
конунг вiзiготiв Теодорiк Рудобородий шле братовi своєму зичення довгих
лiт i двадесять жеребцiв скакової породи.
Гатило мимоволi засмiявся на такi зичення й подумав, що всi готи,
певно, рудобородi. Але то не мало стосунку до справи, й вiн заходився
пильно слухати готських слiв. А дiждавшись кiнця, кивнув можевi, що
заглядав у дверi, й щось шепнув йому на вухо, коли той пiдiйшов. Мiж
поволi видибав у сiни, а далi загуркотiв чобiтьми по мармурових сходинах.
Увечерi слам було влаштовано пир, як i належить за руським локоном, бо
сол завжди лишається слом, хоч би якi вiстi вiн принiс у пазусi.
Пирувальники зiбралися на вiдкритiй терасi колишнього комiтського дому, на
колонах та пiд арками горiли яскравi римськi смолоскипи, якi майже не
кiптюжили, за столом лилися вина й меди, їлись простi й вишуканi страви,
мовилися здоровицi. На городських же стiнах також нi на мить не згасали
вогнi. Мiж визубнями кам'яних мурiв полискували бронзовi, залiзнi та
скорянi шломи й рiзницi сторожi. Пiд стiнами ж iзсередини городу та поза
городом миготiли вогнi руського стану й заливали непевним сяйвом усю
долину до самого лiсу на горi.
Мiсяця травного
У римському станi панувало напруження. Старий, увiнчаний лаврами
багатьох перемог воєвода Ецiй знав, що настала його пора: або вiн здолає
нарештi Аттiлу, або ж Захiдня Римська iмперiя, зшита з багатьох клаптiв i
чужорiдних тiл, перестане iснувати. Третього рiшення не було й вороття -
теж. Пiд оружжя стало все здатне до бою ополчення римське, полки всiх
пiдвладних i залежних язикiв. Разом iз вiйськом iмператора Валентинiвна
були войовничi готи, й се теж багато важило.
Головне полягало в тому, щоб не дати Аттiлi з'єднатися з вiйськами
вандальського короля Гейза. Сполученi полки римлян i вiзiготiв ударять
спершу по головних силах Аттiли, що встиг захопити всю Пiвнiчно-Схiдну
Галлiю. Тодi з тилу гунiв припруть залiзнi тагми константинопольського
iмператора Маркiана, й якщо ласка Георгiя Побiдоносця та святого Димитрiя
Побiдника буде на боцi християн, культурнiй Європi судилось iснувати й
надалi: пiдвалини сторiччями будованої цивiлiзацiї лишаться непохитними во
славу iстинного бога римських та грецьких патрицiїв. I тодi вже нiчого не
варто буде знищити, змолоти вандалiв, якi захопили споконвiчнi римськi
колонiї в Європi й Африцi, й повернути їх одвiчним володарям.
Римськi легiони суворим ладом просувалися трьома колонами. Тi, що були
вже в Савої, ввiбрали в себе розбитi залоги втрачених мiст i фортець
полунiчних i поспiшали на полунiч долиною Родани та Сони. Друге ополчення
йшло слiдом за ними з П'ємонту. Третя група легiонiв, сформувавшись у
Медiоланумi[22], побралась понад берегом Середземного моря на захiд, щоб
з'єднатися з головним осередком готського вiйська. Сими легiонами правив
iнший воєначальник римський - Лiторiй.
Головний воєвода вимагав рiшучих i швидких дiй вiд Лiторiя, й той не
давав спочину нi пiшакам, нi комонцям. Та коли долинами Тарну й Гаронни
Лiторiй нарештi дiстався готських Ландiв на березi Бiскайської затоки, нi
конунга Теодорiка, нi його полкiв там не було. Лiторiй негайно розiслав
меркурiїв шукати Теодорiкове ополчення, та вони один за одним поверталися
з нiчим. Лише на десятий день приїхав ледве живий вiд утоми гонець,
заморивши десятьох коней.
- Готи аж коло городу Тура на Луарi, - повiдомив вiн.
- Що рече Теодорiк? - нетерпляче спитав Лiторiй.
- До конунга мене не пустили, високий начальнику.
Отже, все вiдбувається так, як те й передбачив Лiторiй. Вiн ще ранiше
казав про се головному воєводi Ецiєвi: на готiв сподiвання малi. Ецiй не
послухав його, й Валентинiан пiдтримав головного воєначальника. Тепер
побоювання справдилися.
- Що мовлять готи? - спитав вiн удруге, й гонець вiдповiв:
- Мовлять, що не брались воювати з Аттiлою, а тiльки з вандалами
Гейзерика, високий легате.
Й се теж можна було передбачити. Лiторiй наказав негайно слати гiнця до
Ецiя...
Ецiй сам поїхав у стан конунга Теодорiка, й Теодорiк сього разу не
наваживсь ухилитись вiд розмови з головнокомандувачем римського полку. Та
вiдповiдь його була та сама.
- Нехай велемiжний воєвода не сердиться на мене, - сказав Теодорiк,
неспокiйно посмикуючи край сивуватої рудої бороди, - але цiлували смо
iкону пресвятої Богородицi воювати з римлянами проти вандальського
володаря Гейзерика. Про Аттiлу не ходили смо ротi, велемiжний i славний
воєводо...
Вiн говорив тихо й улесливо, та Ецiєвi однаково не пощастило зламати
його чемної впертостi. По двох днях марної розмови, благань i залякувань
Ецiй повернувся до свого вiйська, що тим часом устигло просунутись у
злучину мiж рiчками Йоною та Армансоном. На вiдстанi кiлькох стадiй за
його полками рухалися п'ємонтськi легiони пiд проводом комiта Ромула, що
колись особисто вiдвiдав столицю гунського царя Аттiли. Ромул узагалi не
вiрив у щасливий край затiяної кампанiї й не дуже поспiшав наздоганяти
Ецiя.
Проте наздоганяти мусив, бо Ецiй далi злучини не пiшов i став у
межирiччi табором. Того ж таки вечора вiн покликав Ромула на ратну раду.
Легати, квестори й вiйськовi трибуни сперечалися до пiзньої ночi, кожен
пропонував чекати тут пiдходу Аттiли, Ецiй же не погоджувався приставати
на таку пораду.
- Тут ми смо в доброму захистi, - сказав начальник першого легiону
легат Вiргiнiй. - Якщо Аттiла навiть перейде грузькi заплави Армансону, то
ми зможемо вiдступити за рiчку Серен i тут знищити його.
Ромул, який досi не втручавсь у розмову, сього разу не витримав i
схопився на ноги, незважаючи на свiй сан i поважнi роки.
- То хто йому вкаже брiд саме через Армансон? Ти?
А якщо вiн не послухає тебе й зайде нам у тил? Чи зможемо спинити його
на твердих берегах Йони, яку можна перебрести конем, не замочивши
сандалiй?
Запала мертва тиша, бо всi стратегiчнi плани сього вечора чомусь
передбачали саме те, що Аттiла прийме тiльки римлянами накиненi умови бою.
Нарештi Ецiй спитав:
- Ти був єси в Аттiли, знаєш його й воїв гунських; що повiдаєш сьогоднi
ти, комiте Ромуле?
Ромул нахилив низько стрижену сиву голову. Що б вiн мiг порадити?
- Треба примовляти Теодорiка, - вiдповiв Ромул.
Се знали всi, але як його примовити? Й раптом Ромуловi спало на думку
щось геть нове. Вiн недовго обмiрковував:
- Знаєте всi сенатора Мецiлiя. Лiторiй уже примовляв Теодорiка. Ецiй -
такоже, й такоже марно. Мусимо спробувати щасливу зорю Мецiлiя. Теодорiк
вельми вiрує старому сенаторовi - те я добре вiдаю.
Те вiдали й усi тут присутнi, й Ецiй сам собi дивувався, як то вiн
забув про старого сенатора. Вiн пильно поглянув на кожного, й у всiх у
вiчу була надiя...
Через двадцять днiв бiлий, як сметана, й досить опасистий сенатор
Мецiлiй, який уже давно вiдiйшов од державних справ i насолоджувався тихим
спокоєм у своєму галльському маєтку на березi мальовничого озера, звiдки
видно було гострий конус давно згаслого вулкана Канталум, постав перед очi
велемiжного Ецiя. Не давши сенаторовi спочити пiсля важкої дороги через
увесь Центральний гiрський масив Галiї, воєвода римський виклав сутнiсть
його мiсiї.
Мецiлiй загалом знав, про що йтиметься в розмовi, й не дуже охоче їхав
сюди. Але вiн i сам був зацiкавленою особою в сiй вiйнi, й не вельми
впирався на вмовляння.
Вони сидiли в ясно-синiй полотцi головнокомандувача тiльки вдвох, i
лише крокiв за десять стовбичили, незворушно розставивши голi ноги,
обплутанi ремiнцями сандалiй, два вої в гривастих шоломах. Один тримав
шуйцю на рукiв'ї короткого меча, iнший був озброєний сулицею з широким
сталевим овершям. Ецiй сказав:
- Готи здрять усе твоїми очима, сенаторе, й чують твоїми вухами. Лiта
439-го вказав єси готам мир - i вони пристали на твою раду. Вкажи їм зараз
на меч.
Сенатор мовчав i думав про те, чи згадає Ецiй про його маєток. I
воєначальник таки не проминув кинути свiй головний козир:
- Твоя земля лежить у пiднiжжi гори Канталум, високий сенаторе. Якщо ми
не втримаємо гунiв тут, Аттiла поведе їх на полудень, щоб злучитись iз
головними силами вандалiв...
Мецiлiй посмiхнувся. Ецiй мiг i не пiдкреслювати сього. Але се була
суща правда. На березi чудового озера в нього прекрасна вiлла, й квiтучi
поля, й нi з чим не зрiвнянна теплиця. Коли гунам не перетяти шлях, вони
обов'язково, йдучи до Iспанiї, натраплять на його маєток i вщент зруйнують
його. Та й самого Мецiлiя навряд чи пожалiють - вiдомого царедвiрця й
сенатора, який чимало шкоди завдав гунам у не так давно минулi часи. Але
Мецiлiй був досвiдчений оратор i полiтик, вiн не мiг просто так узяти й
погодитись, не витягши з того бодай найменшої користi. Вдавано безпорадно
розвiвши руки, вiн схилив долу очi.
- Коли такий високий мiж молить мене о помiч, я не потраплю вiдрiкти
йому.
Й хоч хитрiсть вийшла не дуже глибока, та Ецiй якомога мiцнiше потиснув
сенаторовi його бiлу руку, що, здається, нiколи не знала нi меча, нi
сулицi.
Наступного ж ранку старий сенатор, морщачись од болю в суглобах, бо
надворi йшов дрiбний i майже осiннiй холодний дощ, побрався верхи на захiд
шукати табiр невловного Теодорiка. Ецiй же, переконаний в успiшному
завершеннi його мiсiї, наказав своїм i Ромуловим легiонам просуватися в
тому ж керунку - назустрiч готам.
Конунг Теодорiк i справдi не змiг вiдмовити своєму давньому друговi
Мецiлiєвi. Сенатор сказав йому головне:
- Якщо гуни здобудуть гору в ратi сiй, вони зметуть i тебе, й твiй
народ. I доведеться готам знову шукати притулку собi на островах або ж у
пустелях Африки. Се речу тобi я. Ти ж вiдаєш, я здавен маю любов до готiв.
Чи не досить їм тинятися по свiтах? Рим одвiв їм Ланди - найкращу землю
мiж Пiренеями та Гаронною. Коли станеш пiд прапор великого Риму, iмператор
дасть тобi й землi за Гаронною - до самої Луари... Коли ж нi - сам знаєш
Аттiлу. Та й Гейзерика з вандалами - такоже.
Конунг Теодорiк Рудобородий мiркував i зважував два днi, третього ж
уранцi наказав своїм герцогам, графам та баронам згортати полотки. Готська
рать пiшла вгору понад лiвим берегом Луари. Подолавши її притоки В'єнну,
Ендр та Шер, вони заглибились у лабiринти ста озер, що мали назву, дану їм
галлами, Солонь. Вода в озерах була й справдi мало придатна для пиття,
зате сюди навряд чи наважилася б ступити кiнна рать Аттiли.
Тут iз Теодорiком i зустрiлися легiони Ецiя та Ромула. Незабаром привiв
своє ополчення й Лiторiй.
У серединi п'ятого мiсяця травного сполученi сили римлян i готiв, маючи
в собi численнi слов'янськi полки, пiдвладнi Римовi, були на мiсцi.
Прийшли й полки жупана Сватоплука та вже раз битого русинами жупана
Мiровоя, якому пощастило уникнути полону, хоч при сьому утратив i жону, й
малого сина свого, й безлiч можiв ратних.
У сей час полки старого конюшого Вишати Огнянича тримали в облозi
могутню римську фортецю Генабум[23] Вишата робив се на власний розсуд.
Лишивши в Стребернiй, тобто в Аргентiарiї, мiцну залогу на чолi з
досвiдченим воєводою витичiвським Стоїменом, вiн вирiшив просунутися далi
на захiд, щоб, коли настане день рiшучої ратi, а той день швидко близився,
руське воїнство мало мiцний правий бiк.
Вишата копiєм вийняв двi фортецi: Скалон на березi рiчки Марни й Мелену
над повноводою Сеною. Потому звернув майже на полудень i схопив мiцною
пiдковою Генабум, що здiймався чорними кам'яними стiнами над неосяжною
рiвниною високого правого берега Луари.
Про те, щоб узяти копiєм i сю твердь, не могло бути й мови. Побившись
об стiни пiвтора дня, Вишата вiдтяг воїв на сотню сажень i наказав
обкласти Генабум за всiма правилами облоги. З обозiв було пiдкочено до
стiн громохкi тарани та iншi стiнобитнi вежi, розкаряченi кидуни метали
через мури камiння й важкi стрiли, схожi на велетенськi сулицi з
конопляними хвостами: мiцний лук кидуна натягало п'ятеро й шестеро можiв,
на лук ставили стрiлу, пiдпалювали прядиво й пускали. Стрiла з ревiнням
неслася через городськi мури, тягнучи по собi довгий i чорний хвiст
полум'я та диму, й викликала в городi гвалт i пожежi.
Коло трьох ворiт городу стояли захищенi цупким панциром з волячих скор
тарани з важкими баранячими головами на кiнцях колод. Вони лунко били в
дубовi, кованi мiддю ворота й поступово розхитували їх, дарма що по той
бiк захисники ввесь час пiдпирали ворота сохами й кам'яними брилами.
З-помiж визубнiв заборола городської стiни стрiляли з лукiв простими й
важчими стрiлами, й хоча се не дошкуляло тим, що пiдковою стояли круж
городу, але заважало воям коло таранiв та веж.
З ними боролися тими-таки стрiлами: зумиснi вежi, якi могли вищати й
нижчати, пiднiмалися на рiвень стiнного зуб'я, й з отворiв на латинських
воїв сипався град стрiл. Але такi вежi часто займалися. Латинцi обливали
їх смолою й пiдпалювали. Тодi палахка потвора з рипом одкочувалася назад i
на її мiсце ставала нова чи полагоджена й укрита свiжозмоченими волячими
скорами.
Вздовж усiєї стiни, крiм тiєї, що висла над крутим берегом Луари, то
тут, то там русичi ставили височеннi драбини й починали дертись угору.
Тодi в сих мiсцях збиралося багато латинян. Iншi ж дiлянки ослаблювались,
i там можна було вдарити краще. Скрiзь лилася кип'яча смола, лiтало
камiння, свистiли стрiли на той i на той бiк. I в таборi, й надто ж у мiс
тi горiли пожежi, валував дим, роз'їдаючи очi оборонцям i нападникам, i
тояв такий галас, що на сто сажнiв довкола не можна було нiчого почути.
Так тривало сiдмицю. Вранцi мiсяця червця в чотирнадцятий день сонце
зiйшло з-за хмари. Вишата Огнянич, убачивши в тому добрий знак, повiв сам
полки свої на приступ. Усi тарани, приведенi вночi до ладу, стали дружно
бити лобами в кам'яну твердь. I коли сонце пiдiбралося на добрих двi
сулицi вгору, вiн раптом одкотив тарани вiд стiни всхiдньої й поставив їх
усi пiд стiну захiдню.
- Се було би зупершу... - сказав вiн боляриновi Орестовi, та той у
гаморi не почув слова вельможа.
Вишата наказав тягти всi драбини, скiльки їх було в таборi, до вiльної
стiни з боку всхiднього й крикнув так, що передужив клекiт запеклого бою:
- Сла-ва-al
Можi дружно побiгли вперед, i кожна десятка несла свою драбину. Зi стiн
сипалося камiння, хлюпав вар i шкварчала смола, тут i там падали й
несамовито кричали пораненi й попеченi, та драбини вже мiцно вп'ялись мiж
визубнями кам'яного заборола стiни, й можi, тулячись пiд щитами, лiзли й
лiзли на п'ятнадцяти-саженну висоту. Латиняни дружно боронились i теж
кричали до хрипу. Кiлька драбин полетiло вниз, турнутi довгими баграми зi
стiн, i можi падали разом з драбинами, схожими на химерно вилiпленi живi
грона. Та на їхнє мiсце надходили iншi й iншi, й подекуди бiй зав'язувався
вже й мiж визубнями стiн i навiть по той бiк заборола. Однак обложенi
боронилися мiжно, й русичам не щастило пройти далi вiд заборол.
Орест, сам того не помiчаючи, весь час горланив, а Вишата стояв i лише
п'ястуки йому збiлiли вiд напруги, бо ж обiруч стискав червонi,
поцяцькованi золотом пiхва меча свого.
- Вишато! - крикнув до нього болярин Орест. - Ворота-а!..
Старий конюший чимдуж побiг туди, де найбiльший баран бив залiзним
лобом у ковану браму. Русичам нарештi пощастило зiрвати її з завiсiв, але
вона не падала. Виявилося, латинцi вночi або ще й ранiше пiдсипали ворота
камiнням i землею.
Вишата крикнув до можiв, що мiрно розгойдували колоду тарана:
- Коти всп'ять!
Його не зразу второпали, нарештi здоровезна вежа почала з рипом
котитися назад, бо така була воля мiжного Вишати, в битвi ж слово
зверхника є закон, i покон, i Боже велiння.
- Пiд захiдню!
Таран, розвернувшись, поповз у той бiк, куди показував старий конюший i
по якомусь часi протиснувся й собi до iнших таранiв, що стояли щiльно один
коло одного й лупали мур.
Тепер тут було легше. За ввесь час не спалахнув жоден таран, бо
захисникiв коло сiєї стiни лишилося мало, всi боронили ту, всхiдню, куди
без упину дерлися й дерлися руськi можi.
- Пiди гопкай! - сказав конюший Орестовi, й болярин одразу зрозумiв
його. Вiн проскочив пiд дах одного тарана, хоч докруж свистiли й упиналися
в землю жалами десятки й сотнi стрiл, i почав щосили кричати:
- Гоп-ки!.. Гоп-ки!.. Гоп-ки!..
Й високо вимахував руками вгору й униз. Потроху тарани пiдкорилися його
наказовi й почали бити, всi разом:
- Гоп-ки!..
Можi й собi заходились пiдтягати Орестовi, й за кожним таким дружним
ударом захiдня стiна аж гула. Се Вишата знав ще з тих рокiв, коли
доводилось виймати твердинi для грецького iмператора, й тепер уся його
увага була прикута до сiєї стiни. Потомленi можi вiдходили на перепочинок,
i їхнє мiсце займали бiля колод iншi, спочилi, й тарани гупали й гупали,
згори на них лилася смола, падало камiння, та не так рясно, як учора й усi
попереднi днi.
Вишата немов боявсь одiйти вiд сього мiсця бiля нарiжної башти. Навiть
коли пiдбiг нарочитець i сказав, що з боку всхiднього нiчого не виходить,
старий конюший, тримаючи над головою щит, не зрушив i лише крикнув можевi:
- Лiзьте, й годi!
Так тривало цiлий день, i навiть обiдали вої пiд дашками таранiв.
Тривало гупання й пообiдi, й лише на схилку дня Вишата домiгся свого.
Захiдня стiна мiж нарiжною вежею та ворiтьми раптом дала трiщину. За
годину та трiщина почала викришуватись, i хоч сюди збiглося безлiч
латинян, але зробити вони вже нiчого не могли. Втворилась велика пробоїна,
куди Вишата негайно кинув кiлька свiжих сотень київських i галицьких. I
коли нарештi першим можам пощастило проникнути в дiрку й сутичка
зав'язалась усерединi городу Генабума, над заборолами знявся дивний
сигнал. Два гудцi, тримаючи довгi труби, давали не сигнал до вiдступу, а
клич до бою, врочистий i дзвiнкий клич.
Вишату мов окропом ошпарило. Вiн озирнувся назад i в косих променях
сонця, далеко на заходi побачив густi лави римлян, якi раз по раз
виблискували крицею шоломiв та золотом бойових орлiв, а також вузькi
корогви на довгих списах, що в вечiрньому маревi здавались кривавими. То
були готи, й старий конюший добре се бачив.
На якусь мить галас бою ввiрвався, та згодом вибухнув з новою силою.
Римська залога мовби набула нової сили й люто виштовхувала з пробоїни тих
можiв, якi вже були всерединi. Належало кинути туди свiжi сотнi воїв, щоб
до приходу римлян i готiв здобути фортецю. Та Вишата зорив i зорив на
захiд, звiдки повiльно наближалася пiдмога неприятелевi.
Махнувши до молодого можа, який стояв оддалiк i пильно дивився на свого
зверхника, вiн крикнув:
- Гуди!
Отрок одразу зрозумiв, чого вiд нього вимагає Вишата, й повiтря розтяв
мiдний згук труби. Звiдусюди прибiгли сотники й тисяцькi, й Вишата
наказав:
- У сп'ять!
Можi почали вiдриватись од латинян, якi насiдали, збудженi появою своїх
легiонiв, i незабаром пролунала воля Вишати, повторена багатьма вустами:
- Пали!
Зайнявся спершу один, а потiм усi тарани й вежi, руська рать вiдходила
за всхiдню стiну Генабума. Й доки настала темрява й до городу пiдiйшли
першi центурiї римлян i готськi комонники, русичi були вже за добрих
п'ятдесят гонь од так i не взятої твердi. Можi похмуро мовчали, мовчав i
Вишата, їдучи позаду на волохатому жеребцi, й думав про те, що скаже
Гатиловi й що вiдповiсть йому той.
Так невдало закiнчилась облога Генабума мiсяця червця в чотирнадцяте.
Мiсяця того ж таки
За два днi Вишата, вiдiрвавшись од римлян i готiв, якi переслiдували
його, був у ранiше захопленiй фортецi Меленi, та тут на нього чекав
нарочитий вiд Гатила, й старий конюший, зруйнувавши стiни городу, пiшов
далi на полунiчний всхiд у напрямку Скалонума на рiчцi Марнi. Великий
князь київський був уже там, i, коли по двох днях прибув зi своїм
воїнством молодий князь Данко Богданич, а також Годечан i Божiвой зi
своїми, Гатило наказав iти в тому напрямку, звiдки повернеться допiру
конюший Вишата Огнянич.
Вишатi вiн тодi не сказав i слова, й той полегшено вiдiтхнув -
сподiвався на гiрше.
Городу Скалона Богдан Гатило чiпати не велiв.
- Потрощимо заборола - а як згодяться й нам?
Вишата довгим поглядом подивився на свого володаря, питати ж нiчого не
став. За сей час, вiдколи не бачилися, Гатило мовби всох з лиця й
почорнiв. Але то було не од вiтру та сонця, бо Вишата добре знав Богдана -
з дитячих лiт, коли разом бавилися на днi Хрещатого Яру в гилки й гупаря.
Гатило поспiшав. Ополчення мусило переправитися через Марну й стати на
горах мiж її двома притоками. Виявляється, князь уже встиг побувати й там
i вибрати зручне мiсце для зустрiчi з ворогом.
Коли останнi сотнi Божiвоєвих полкiв ще тiльки виходили з брам городу
Скалона, Гатило на чолi передових комонних сотень уже стояв на довгому
пагорi, пiд яким в'юнилася мiлка притока Марни. Попереду здiймався ще один
пагiр, менший i круглястий, i Гатило наказав розiп'яти полотку саме тут.
Можi й челядники заходились коло повстяного намету, Великий же князь,
гукнувши боляр, тисяцьких i сотницьких, зiйшов до рiчки.
- А дай-но броду, - сказав вiн до свого старшого сина, косатого князя
Данка, й той, приостроживши гнiдого коня, забрiв у рiчку.
Вода сягнула коневi черева, далi ж було мiлiш i мiлiш. Данко повернувся
й спiшивсь. Гнiдий форкав i тупав переднiми ногами, збиваючи воду, що
лоскотала йому черево. Десь там, на залуччi притоки та другої рiчечки, що
лишилася позаду за горбами, сiдало сонце, велике й криваве. Гатило довго
д...
