Iван Франко. Оповiдання та казки
страница №2
... їх краса не зворушувала нас надто дуже, бо мипочували кождої хвилi холодний зимовий подув, що йшов вiд них униз до
сходу сонця. I рiчка почувала се; вранцi вона була ясна i чиста i
плюскотiла тихенько, мов улiтi, а тепер клекотiла гнiвно в своїх тiсних
берегах i протискалася вниз своїми жовтаво-брудними розбурханими водами:
се були якраз отi блискучi дiаманти, розтопленi весняним сонцем.
Та все те не в силi було попсувати нашу весняну радiсть. Ми ходили,
скакали, i пiдскакували, i бiгали довкола, i вiдвiдували всiх наших
знайомих: старого могучого дуба на краю лiсу, що то по його крiпких
конарах * (* К о н а р-гiлка.) ми лiтом лазили навзаводи з вивiрками * (*
В и в i р к а- бiлка.); високу похилену березу з жалiбно навислими
тоненькими гiлками, що ми їх звичайно надуживали на гойданку на велику
гризоту пана лiсничого; тихi криницi в лiсовiй гущавинi, де ми,
позасiдавши за грубими яворами та в'язами, не раз придивлялися вечорами
лисам, борсукам та диким кабанам, що сюди приходили пити; i вкiнцi
глибокi, чистi млинiвки* (* Млинiвка - ставочок.), де ми щонедiлi з
гачками чатували на щупакiв, а коли припекло сонце, з криком i реготом
освiжувалися в чистiй холоднiй водi.
Кожне мiсце довкола тих млинiвок, найбiльш улюблений терен наших забав,
оглядали i обнишпорювали ми зовсiм докладно. Се був спуст стародавнього
великого ставу. Пiвперек долини, вiд лiсу до лiсу пiдiймалася здоровенна
гребля, що тепер, обрiвняна i здавна розорювана плугом, виглядала як
довгий рiвний горб, тiльки в трьох мiсцях перерваний: раз потоком, що тут
скручував аж пiд лiс i гнiвно булькотiв i рвав та пiдмулював високий
стрiмкий берег, i два рази згаданими вже млинiвками, одинокими останками
колишнього панського ставу. Тi млинiвки були не надто широкi, глибокi з на
сажень, отiненi декуди вiльхами, вербами та лозовими корчами. Лiтом густа
пахуча трава та квiтки бiлої конюшини нависали з берегiв аж над саме
водяне дзеркало. Тепер, щоправда, довкола було досить голо i сумно, та й у
водi, що влiтi густо-часто оживлювалася плюскотом щупакiв i громадами
червонооких плотиць, якi звичайно плавали цiлими купами пiд проводом одної
найбiльшої, тепер було тихо. Та ми, проте, щокрок заглядали цiкаво в воду
пiд кожний прут, пiд кожний зiв'ялий лопух, у кожний корч, чи не задушився
де який наш знайомий щупак пiд льодом або чи панi видра не була ласкава
зробити нашим рибам вiзиту.
- Пес! Пес! - засичали нараз два чи три хлопцi, що йшли передо мною,
схилилися до землi i поповзли тихо наперед, намагаючися обступити довкола
один корч.
- А вам що таке? Що там таке? - запитав я поневолi також шептом.
- Птах! Птах! Не бачиш його?
- Де вiн? Де?
- Ось тут у корчi. Побiг. Ми ще такого не видали. Не лiтає, мабуть, лиш
бiгає.
Поки ще хлопцi обступали корч, я пiшов просто до середини корча,
обережно розгорнув густi гiллячки i побачив справдi невеличкого пташка, що
сховався в торiшнiй сухiй травi. Не знаю, чи вiн був ослаблений, чи
переляканий, досить, що, побачивши мене над собою, не полетiв i не побiг,
i я в тiй хвилi мав його в руцi. Всi хлопцi позбiгалися, аби побачити
мойого бранця.
- Ах, який гарний!
- Такого пташка я ще не бачив нiколи.
- Гляньте лише на його очi!
- А його пiр'ячко!
Се був маленький болотяний пташок, якi в нашiй пiдгiрськiй околицi
показуються дуже рiдко. Пiр'я на нiм було попелясто-сiре з легеньким
перловим полиском, дзьобик тоненький, темно-зеленкуватий i такi ж самi
довгi тонесенькi ноги. Вiн сидiв тихо, затулений у моїй долонi, не
трiпався, не дряпав i не дзьобав, як се звичайно чинять iншi дикi птахи,
коли їх зловити в руку.
- Що ти будеш робити з ним? - запитали мене деякi хлопцi, озираючи
зависними очима гарну добичу в моїй руцi.
- Понесу його додому.
- Будеш його пекти?
- Або я знаю. Буду його годувати.
- А знаєш, що вiн їсть?
- Побачу. Коли не схоче їсти хлiба, то, може, буде їсти мух, а коли не
мух, то хробакiв, а коли не хробакiв, то слимакiв, або сiм'я, або пшоно.
Вже щось винайду для нього.
Я справдi понiс малого гарного пташка додому i посадив його не до
клiтки, а в середину подвiйного вiкна, де мав бiльше куди бiгати i лiтати,
бiльше свiтла i повiтря. Пташок не лiтав i не перхав, а тiльки бiгав
вздовж шиб, тут i там постукуючи своїм тоненьким дзьобиком о скло та раз у
раз, як менi бачилось, тужно поглядаючи на широкий вольний свiт. Часом
зупинявся, схиляв головку i знов пiдносив її наглим пташачим рухом або
перехилював її набiк, так, що одно око, бачилось, блукало по гiлках
близької яблунi, i потiм знов потакував головкою так сумно i зрезигновано
* (* Зрезигновано -безнадiйно.), немовби хотiв сказати:
- Ах, там надворi так гарно i тепло, та моя весна пропала! Я в неволi!
Мене щось немов шпигнуло в серце, коли я кiлька хвиль придивлявся сьому
пташковi. Менi самому зробилося сумно.
- Пусти його! Пощо будеш його держати тут! - прошептало щось у мойому
нутрi.
- Але ж вiн такий гарненький! I я ж зловив його! - вiдповiв я вперто
собi самому. - Може, вiн привикне. Коли б я тiльки знав, чим його
годувати!
З годуванням мав я справдi чимало клопоту. Я поклав пташковi кiлька
кришечок хлiба, кiльканадцять зерняток проса i кiльканадцять хатнiх мух,
кожний рiд поживи окремо в чистенькiй мушлi * (* Мушля - черепашка.),
поставив йому черепок води i пiшов геть, аби лишити його в спокої. Коли
вечором я повернув додому i зазирнув до свойого пташка, то побачив, що вiн
анi не доторкнувся до поживи, тiльки сидiв у кутику, високо вгору
простягнув тоненьку шийку i, не зми-гаючи оком, глядiв крiзь вiкно надвiр,
де серед пурпурової пожежi заходило сонце за снiгову шапку Хребти-гори, i
вiд часу до часу потакував головкою так сумовито i безнадiйно, що я не мiг
довше дивитися на нього.
"Може, се нiчна пташина, - подумав я, - i аж уночi буде їсти".
Ся думка заспокоїла мене трохи, i я спав твердо i не думав про пташка.
Скоро рано, ще до схiд сонця, я побiг знов до свiтлицi i зазирнув до
вiкна. Пташок усе ще сидiв на тiм самiм мiсцi, де я вчора бачив його, усе
ще простягав шийку високо догори i все ще, не змигаючи оком, глядiв крiзь
вiкно на широкий, вольний свiт отам за скляними шибами i вiд часу до часу
потакував головкою. До поживи анi не доторкнувся.
- Пусти його! Пусти його! - закричало щось у мойому нутрi. - Пощо тобi
мучити його? Адже ж вiн згине з голоду.
- Нi, - вiдiзвався iнший, упертий голос у мойому нутрi, - я мушу
видибати * (* Видибати - вишукати.), чим вiн годується! Принесу йому
слимакiв, й хробакiв, i жаборини.
Не знаю, вiдки менi стрiлила до голови така думка, що вiн може їсти
жаборину. Досить, я побiг на пасовисько, назбирав усяких дрiбних
слимачкiв, накопав хробачкiв i виловив з води добру жменю жаб'ячої iкри i
принiс усе те мойому бранцевi. Вiн навiть не звертав уваги, коли я всi тi
достатки клав перед нього, не показував анi страху, анi найменшої
цiкавостi, анi крихiтки апетиту на тi ласощi. Здавалося, що тiльки сонце,
i тепло, i весна там, на широкiм вольнiм свiтi, займали всю його увагу.
Того дня мав я якусь роботу, тож пiшов геть i вернув аж вечором. Я
поспiшився заглянути до пташка. Вiн бiгав, легенько потакуючи, здовж шиб i
навiть не доторкнувся до поживи.
"Диво дивне!" - подумав я i хотiв зараз випустити його на волю. Та менi
прийшло на думку, що тепер вiн, певно, ослаблений i нездатний до лiтання,
а коли зараз вечором випущу його ось тут на подвiр'ї, то се буде для
нашого котика дуже легка i пожадана добича. Лiпше буде, коли ще сьогоднi
вiн переночує у мене. А завтра ранiсiнько я занесу його на те саме мiсце,
де його зловив, i пущу на волю.
Другого дня, схопившися ранiсiнько з соломи, я побiг до свойого бранця.
Вiн усе ще не брався до нiякої поживи i сидiв, ослаблений i втомлений, у
куточку, очима все зазираючи крiзь вiкно на волю. Вiн спокiйно дав себе
взяти i поглянув на мене тими самими невимовно сумними оченятами, якими
дивився крiзь шиби на сонце та на яблуневi гiлки. Раз навiть вiн потакнув
головкою, немовби хотiв сказати:
- Так, так, знаю вже, куди мене несуть. Я вже давно знав, що воно дiйде
до того.
Я винiс його на подвiр'я. Вiн сидiв спокiйно в моїй долонi й не
пручався. Я чув його м'яке пiр'ячко i його тепле тiло.
"А смачне мусить бути його м'ясо! -стрiлила менi нараз думка через
голову. - А що якби його зарiзати i дати спекти?"
"Пусти його! Пусти його! - шепче щось, мов добрий ангел, у моїм нутрi.
- Адже ж бачиш, вiн такий маленький. Навiть заходу не варто, щоб його
пекти!"
"Але ж бо шкода його пускати! Я ж зловив його! " - бунтувалася дитяча
впертiсть у моїм нутрi.
"Пусти його! Пусти його!" - лебедiло щось тихо-тихо в найглибшiй
глибинi моєї душi.
А пташок сидiв тихо i зрезигновано в моїй жменi. Я створив долоню - вiн
не полетiв. Щось огидливе, злорадне трiумфувало в моїм нутрi. "Бачиш! Вiн
сам не хоче! Ти ж дав йому змогу втiкати, чому ж не втiкав?"
"Але ж вiн слабий i зголоднiлий", - лебедiло щось тихо-тихо в глибинi
моєї душi.
- Ет, що там! - скрикнула дитяча впертiсть, i в найближчiй хвилинi я
вiдкрутив головку малому гарному пташковi. Вiн затрiпав раз чи два рази
своїми тоненькими нiжками, з шийки виплили двi чи три крапельки кровi, i
малого гарного пташка не стало. В моїй долонi лежав холодний бездушний
труп.
I нараз зломилася, розвiялася вся моя впертiсть, моя завзятiсть, моє
самолюбство. Я почув виразно, що я отсе зробив щось безглузде, огидливе,
що я допустився безсердечного вбiйства, навалив на себе провину, якої не
вiдпокутую i не вiдмолю нiколи. Адже ж я знiвечив зовсiм безцiльно таке
гарне невинне життя! Ось тут, на вольнiм божiм свiтi, перед лицем сього
ясного, теплого, весняного сонця я видав i сповнив жорстокий, нiчим не
мотивований засуд на смерть. Тепер я почув зовсiм ясно i виразно, що се
вбiйство було зовсiм безцiльне. Адже ж сього бiдного трупика я не зможу
анi обскубти, анi їсти. Нi, я не мав сили навiть ще раз поглянути на
нього. Я випустив неживого пташка з руки i, засоромлений, стурбований,
пригноблений i змiшаний, я побiг геть, геть вiд нього, щоб не бачити його,
щоб затерти в душi навiть споминку про нього. Менi дуже хотiлося плакати,
але я не мiг; щось немов клiщами стискало мою душу, i вона не могла в
сльозах вилити свойого болю. Маленький гарний пташок лежав у моїй душi, я
понiс його з собою, i менi здавалося завсiди, що вiн глядить на мене
своїми невимовно сумними оченятами, глядить з тихою резигнацiєю, потакує
головкою i шепче тихо-тихесенько:
"Ах, я се й знав, що пропала моя весна, що неволя буде заразом i моя
смерть!"
У м'якому, вразливому дитячому серцi не довго тривали тi турботи. По
двох-трьох днях я вже забув про пташка i його нещасну долю. Забув,
бачилось, назавсiди. Вражiння мойого злочину залягло десь у темнiм кутi
моєї душi, i звiльна його присипали, прикрили i погребли iншi вражiння,
iншi спомини.
А проте воно не завмерло. Минуло цiлих двадцять лiт, i коли на мене
звалився перший великий удар нещасливої долi, коли я, молодий, з серцем,
повним жаги, бажання жити i любити, посеред чудового лiта сох i в'янув у
тюрмi i мусив почувати, як розбивалися всi мої надiї, як без милосердя
толочено, розтоптувано, без цiлi i без ума нiвечено та руйновано все те,
що я вважав найдорожчим скарбом своєї душi, тодi серед тривожної безсонної
ночi явився менi той маленький гарний пташок, шпигонули мене в саме серце
його сумнi, повнi тихої резигнацiї оченята, прошептали менi його повiльнi
рухи тi несамовито страшнi слова:
- Ах, моя весна пропала! Я в неволi! Знаю вже, знаю, чим-то воно
скiнчиться!
I вiдтодi я не можу позбутися сього спомину. Вiн затроює менi кожну
хвилину щастя, розбиває мою силу i вiдвагу в нещастi. Вiн мучить моє
сумлiння грижею * (* Грижа - журба, гризота.), i менi здається, що все
дурне, безцiльне, жорстоке i погане, що я тiльки коли зробив у своїм
життi, скристалiзувалося в конкретний образ отсього малого, невинно
замордованого пташка, щоб тим докучливiше мучити мене. Тихими ночами я
чую, як той пташок тихо-тихо стукає дзьобиком о шибу, i я прокидаюся зо
сну. А в хвилях тривоги i розпуки, коли лютий бiль запускає кiгтi в моє
серце i грозить ось-ось зламати силу моєї волi, менi здається, що я сам
той маленький, слабосилий, голодний пташок. Я чую, що якась уперта,
завзята i нерозумна сила держить мене в жме-цi, показує менi невловимi
привиди свободи i щастя, та може в найближчiй хвилi без причини i без цiлi
скрутить менi голову.
ОСЕЛ I ЛЕВ
Був собi раз Осел. Забагато йому стало працi i батогiв у господаря.
"Давай,- думає,- втечу в лiс i буду жити на волi! Буду собi пастися по
лiсi, i хто менi що зробить?"
I, не думавши довго, втiк вiд господаря, та й у лiс. Добре йому там.
Пасеться, де хоче, не робить нiчого, нiхто його не б'є - вiдколи жиє, ще
такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та
й просто на нього.
"Ну,- думає собi Осел,- аж тепер по менi буде!"
Але поки Лев дiйшов до нього, вiн якось трохи отямився i помiркував
собi:
"Ану, може, я його деяк здурю?"
Та й як стояв, бух на землю, лiг собi i лежить, мов i гадки не має.
Надходить Лев i кричить уже здалека:
- Ей, ти, хто ти там? Як ти смiєш лежати? Чому не встанеш i не
поклонишся менi?
А осел мов i не чує. Лежить собi та тiльки довгими вухами клапає.
Надiйшов Лев i знов кричить:
- Зараз устань i поклонися менi!
- А хто ж ти такий?- питає Осел.
- Ти ще й питаєшся?-кричить грiзно Лев.- Хiба ти не знаєш, що я Лев,
над усiми звiрами цар?
Осел, не встаючи, пiдвiв голову i витрiщив на нього очi.
- I що ти за дурницi балакаєш?промовив вiн.- Ти цар над усiми звiрами?
Хто тобi се сказав? Маєш то на письмi? Хто тебе обирав на царя? Ну,
говори!
Лев став, мов чолом об стiну стукнувся.
- Хто менi се сказав? Та всi менi се кажуть, що я над звiрами цар. Хiба
ж се неправда?
- Певно, що неправда. Не може тому бути правда, бо цар над усiми
звiрами не хто, а я.
- Ти?- здивувався Лев.- А ти хiба маєш се на письмi?
- Певно, що маю! Ади* (* А д и - лишень.) подивися ось тут! I вiн устав
на рiвнi ноги i, обернувшися задом до Лева, показав йому своє заднє
копито, на якiм була прибита новiсiнька блискуча пiдкова.
- Бачиш? Се моя царська печать. Якби ти був цар, то й ти би мав таку.
- Ото диво!- промовив Лев.- А я про те й не подумав нiколи. Мабуть,
твоя правда. Але стiй! Давай будемо трiбуватися*(* Трiбуватися -
змагатися.). Ходiмо в лiс, хто за годину наловить бiльше звiрiв, той буде
правдивий*(* Правдивий - справжнiй.) цар.
- Добре, нехай i так буде,- промовив Осел, i з тим розiйшлися.
Лев побiг по лiсi; бiгав, бiгав: тут злапав серну, там зайчика, там
знов якусь звiрину - за годину мав уже щось п'ять чи шiсть штук. Бере те
все i волоче до Осла.
А Осел тим часом що робить? Пiшов собi на широку поляну, де сонечко
ясно свiтило, i насеред луки кинувся на землю, ноги геть вiдкидав, очi
зажмурив, язик висолопив на пiвлiктя - сказав би хто: згинув та й згинув.
А понад поляною все яструби лiтають, ворони, ка-нi, сороки, галки, всяка
погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усi гурмою до нього.
Зразу здалека заскакували, а там бачать, що не рушається, то й почали по
нiм скакати, дзьобати його язик та очi. А Осел нiчого, тiльки як котра
пташина надто близько надлiзе, а вiн клап її зубами або стук її ногою,
вб'є та й ховає пiд себе, та так хитро, що другi й не бачать. Не минула
година, а вiн уже надушив їх з пiвкопи. Тодi схопився на ноги, як не
стреплеться, як не рикне, а птахи всi врозтiч. Осел забрав усю побиту
пташню та й несе на те мiсце, де мали зiйтися зi Львом. Приходить, а Лев
уже там.
- Ну, що,- каже до Осла i показує йому свою здобичу,- бачиш, скiльки я
наполював?
- Ну, та й дурний же ти, небоже,каже Осел i копнув його звiрiв ногою.-
Таких звiрiв я мiг би був наловити зо двi копи. Та що вони вартi! А ти
подивися на моїх! Я тiльки таких ловив, що в повiтрi лiтають. Ану,
попробуй ти.
- Нi, я такої штуки не втну,вiдповiв Лев.- Аж тепер бачу направду, що
ти над звiрами цар, а не я! Вибачай менi, що я так нечемно говорив з
тобою!
- А видиш!- промовив гордо Осел.Завше треба бути чемним, бо ану ж
наскочиш на старшого вiд себе, а тодi що буде? От i тепер я мiг би тобi
зараз за кару зробити смерть, але вибачаю тобi, бо ти з дурноти се зробив,
а не з злої волi. Iди ж тепер i пильнуйся на другий раз!
I Лев пiшов, похнюпившись та пiдiбгавши хвiст, немовби хто вилляв на
нього бочку зимної-презимної води. Чи близько, чи далеко, здибає в лiсi
Вовчика-братика. — Здоровi були, найяснiший царю! - каже Вовк i
кланяється низенько.
- Ет, iди, не смiйся з мене!- каже сумно Лев.-Який я тобi цар?
- Як то нi?- скрикнув Вовк.- Хто ж би смiв iнакше казати?
- Мовчи, братику,- шепотом говорить до нього Лев.- Тут недалеко є
правдивий цар. Як почує, бiда буде i тобi й менi.
- Правдивий цар?- дивувався Вовк.Що за диво? Який же тут є правдивий
цар, крiм тебе?
- Є, є!-з перестрахом шептав Лев.-Я сам його бачив. Там такий страшний!
А що за сила! Навiть тих звiрiв ловить, що в повiтрi лiтають. Богу дякую,
що мене живого пустив.
- Ну, що ти говориш!- дивувався Вовк.- Диво дивне! Знаю сей лiс не
вiднинi, але нiяк не придумаю, хто би се мiг бути. Як же виглядає той
новий цар?
- Одне слово - страшний! - говорив Лев.-Вуха отакi, голова, як коновка,
а на заднiй нозi царська печать.
- Нiяк не вгадаю, хто се може бути?клопотався Вовк.- Знаєш що, ходи
покажи менi його!
- Я? Нiзащо в свiтi!- скрикнув Лев.Досить уже раз страху наївся.
- Та ходи-бо! Чого боятися?Заохочував Вовк.- От знаєш що, прив'яжи себе
своїм хвостом до мойого, смiлiше нам буде йти!
- Про мене,- каже Лев,- нехай i так буде.
Зв'язалися оба хвостами докупи та й пiшли. Вийшли на горбик над
полянку, що на нiй пасся Осел. Лев зупинився, зазирає та й шепоче до
Вовка:
- Ось вiн! Ось вiн! Подивися! Обертається Вовк, зазирає та й як не
крикне:
- Дурний Леве, таж се Ослисько!- А Левовi причулося, що то новий цар
уже близько, як не злякається та в ноги! Через пеньки, через ярки що було
духу! Дер, дер, далi втомився, став та й озирнувся.
- А що. Вовче, близько вже той новий цар? Але Вовк тiльки язик вивiсив.
Як був прив'язаний до левиного хвоста, так i волiкся за ним усю дорогу i
давно вже й духа спустив.
- А видиш,- каже до нього Лев,- ти казав, що новий цар не страшний, а
як побачив його близько, то з самого страху помер!
SCHON SCHREIBEN [Краснопис, калiграфiя (нiм.)]
У просторiм другiм класi нормальної школи отцiв василiан * (* Василiвни
- ченцi василiанських унiатських монастирiв.) у Дрогобичi тихо, хоч мак
сiй. Наближається година "красного писання", страшна для всiх не так самим
предметом, як радше особою вчителя. У василiанськiй школi на всi предмети
вчителi - самi отцове, а тiльки для науки писання вони найняли собi
свiтського чоловiка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька.
Пану Вальковi ще й досi здається, що вiн економ: хоч iз нагайкою ходити
тепер не випадає, але все-таки вiн не помiтується * (* П о м i т у в а т и
с я - цуратися.) хоч тростiвки i нiколи не занедбує робити з неї
вiдповiдного вжитку. Очевидна рiч, що дiти, пiдданi хоч би тiльки на
годину властi такого вчителя, дрижать наперед i "красне писання" є для них
найбiльшою мукою.
Малий Мирон один сидить спокiйний, майже веселий у лавцi. Вiн
дивується, чому се нараз так тихо стало в класi, коли один смiльчак,
висланий на коридор на звiдини * (* Звiдини - розвiдка.), вбiг до класу i
крикнув: "Валько прийшов!" В тiй самiй хвилi тихо стало в класi. Малий
Мирон не знає ще пана Валька. Вiн iно що прийшов iз сiльської школи,
батько записав його до другого нормального класу у отцiв василiан, i нинi
перша година красного писання. I хоть на селi вiн у писаннi був дуже
слабий, не вмiв нi пера вiдповiдно взяти в руку, нi вивести гладко та
рiвно одного штриха, - то все-таки вiн дитина, не йому журитися наперед
тим, чого ще не знає. Вiн здивувався, чому се нараз так тихо стало, але
про причину не смiв допитуватися нiкого зi своїх сусiдiв - вiн же з ними
досi дуже мало знайомий. Та й, зрештою, його се й небагато обходило. Серед
тої, для iнших страшної й тривожної, тишi вiн тим вигiднiше вiддався
найлюбiшому заняттю - думкам про свою рiдну сторону. Не можна сказати, аби
вiн тужив за нею: вiн знав, що щопонедiлка побачить i батька й матiр. Вiн
тiльки думав собi, як то гарно буде, як колись, лiтом, приїде додому, буде
мiг знов свобiдно бiгати по пастiвниках, сидiти над рiчкою або бродити по
нiй за ковблями *(* К о в б е л ь - рiзновид дрiбної рiчкової риби.); се
були думки радше веселi, яснi, блискучi, а не тужнi, не жалiбнi. Малий
Мирон розкiшне ниряв у тiй красотi природи, що розцвiтала в його уявi
серед сiрих, холодних стiн василiанської школи, i не думав про погрозу, що
наближалася над клас.
- Ба, а ти собi чому не прилагодиш скриптури * (* Скриптура-зошит.) до
писання? - запитав стиха один сусiд Мирона, стусаючи його пiд бiк.
- Га? - вiдповiв Мирон, немило збуджений зi свойого золотого сну.
- Скриптури приладь до писання! - повторив товариш i показав Мироновi,
як покласти скриптури, як каламар i перо пiсля приписiв пана Валька.
- Iде вже, йде вже! - пронiсся шепiт по класу, мов при наближеннi якого
грiзного царя, коли на коридорi залунали кроки вчителя "красного писання".
Швидко потiм отворилися дверi класу, i Валько ввiйшов. Мирон позирнув на
нього. Учитель своєю подобою зовсiм не пригадував нiякого царя. Се був
середнього росту чоловiк, з коротко обстриженим волоссям на круглiй
баранячiй головi, з рудими короткими вусами i рудою гiшпанською борiдкою.
Його широке лице i широкi, мiцно розвиненi вилицi враз iз великими, на
боки повiдгинаними ушима надавали йому вираз тупої упертостi й
м'ясоїдностi. Невеличкi жаб'ячi очi сидiли глибоко в ямках i блимали вiдти
якось злобно та неприязно.
- Ано! - крикнув вiн грiзно, зачинивши за собою дверi класу i помахуючи
тростиновою вигинчастою паличкою. I вiд того крику, немов вiд вiтру
хмарної лiтньої днини хиляється разом колосся жита, так само похилилися
додолу голови вiсiмдесяти п'яти школярiв над писемними, синьо та червоно
поленiйованими скриптурами. В руцi у кожного школяра тремтiло перо. Один
тiльки малий Мирон, що ще не знав Валькової вдачi, сидiв, обернений лицем
до класу, i вдивлювався в нового вчителя.
- А ти що? - крикнув, визвiрившись на нього, Валько i просто направив
кроки до нього.
Малий Мирон так i остовпiв з наглого переполоху. Вiн якимось несвiдомим
поривом обернувся i зложив своє тiло в таке положення, в якiм уже з мiнуту
трепещали його товаришi.
Валько взяв у руки крейду, приступив до таблицi, розмахнувся i почав
писати. Зразу писав тiльки букви, малi й великi, самоголоснi й суголоснi,
без нiякого, впрочiм, значiння. Але далi-далi дiйшов i до слiв, а в кiнцi
й до цiлих речень, як, напримiр: "Бог сотворив свiт", "Чоловiк має двi
руки", "Земля мати наша". Вичерпавши таким способом свою мудрiсть,
показавши вповнi св'оє знання красного писання в численних викрутасах та
довгих, як свiт, i рiвних, як ковбаси, хвостиках, Валько положив крейду,
вiдступився, зирнув ще раз з уподобою на записану таблицю i вiдтак,
обернувшися до трепечучого класу, крикнув грiзно:
- Писати!
Його наукова дiяльнiсть в тiй хвилi щасливо скiнчилася, - тепер
починалася його економська дiяльнiсть. Щоб показати се наглядно, вiн
сильно стрiпнув пальцями, аби стрясти з них учений крейдяний порох, i
замiсть нього взяв у руки свою тростину. I немов орел слiдить згори за
добичею, так i вiн, озираючись по класу, зiйшов iз пiдвищеного градуса *
(* Градус - пiдвищення, на якому стоїть стiл учителя.) i почав свiй обхiд.
Перший, на котрого навинула його зла доля, був якийсь маленький,
слабенький i дуже заляканий школярик. Вiн увесь у потi, нагнувшися над
скриптурою, працював зо всеї сили, аби вдержати перо в дрижачих пальцях, i
щохвиля позирав на таблицю, стараючись виводити на паперi такi самi
крючки, гачки та ковбаси, якi вивела вправна економська рука на таблицi.
Та ба, рука його дрижала, крючки, гачки та ковбаси виходили ламанi,
нерiвнi - навiть перо непослушне щохвиля крутилося в пальцях, скрипiло,
порскало, немов гнiвалося чогось i бажало якнайшвидше з них видобутися.
Валько став над ним, мов кат над душею, i, злобно всмiхаючись, не
кажучи й слова, почав приглядатися його роботi. Бiдний хлопець прочув лихо
i до решти стратив усяку власть над своєю рукою i над непослушним пером.
- То ти так пишеш? - процiдив звiльна Валько, але тим швидше свиснула в
повiтрi його тростина i оперезала змiєю плечi бiдного хлопця.
- Ой-йой-йой!-заверещав вiн, але зараз же й утих, стрiтивши грiзний
гадючий погляд учителя.
- Ти не вмiєш лiпше писати? - питав Валько.
- Вмiю, вмiю! - лепотiв хлопець, сам не знаючи, що лепече.
Учитель-економ, може, й справдi вiрив, що хлопець умiє лiпше писати i
що тiльки на збитки йому силується писати погано, чи, може, з великої
любовi до його тростинки.
- Ну, то вважай же! - I Валько пiшов далi, не переконавшися, якi
спасеннi плоди принесла його докладна наука. Впрочiм, йому й байдуже було
до тих плодiв, - вiн тепер був тiльки економом, i бiльше нiчим. Очi його
вже звернулися в другий бiк i в другiм кутi класу виглядiли iншу жертву.
Там сидiв єврейчик, котрий по стариннiй привичцi свого роду писав узадгузь
* (* Узадгузь - ззаду наперед, цебто справа налiво.), силуючися виводити
Вальковi викрутаси вiд правої до лiвої руки, вiд кiнця стрiчки до початку.
Одну стрiчку вiн уже совершив таким способом i саме розпочав другу вiд
слiв "сот бог а з к сир". Написана, готова вже стрiчка виглядала яко-тако,
але нова, неготова ще, зачата вiд кiнця, вколола Валька в очi.
- А ти як пишеш, Мойше? - закричав вiн, прискакуючи до хлопця.
Валько всiх євреїв у класi кликав "Мойше", - хiба що се були сини
багатих мiських "тузiв", перед якими вiн мав великий респект * (*
Респект-повага.). Єврейчик ма прiзвище Йонас Туртель-тауб, почувши той
викрик i побачивши надскакуючого ворога, знiтився i скулився, як слимак у
своїй халабудцi, i перестав писати.
- Ха, ха, ха! - реготався Валько, призираючися писанню.
- Пане професор... - зачав хлопець i зап'явся.
- Ходи сюди!
I, не чекаючи, аж Йойна вийде з лавки, взяв його за вухо i потяг
насередину.
На вид бiдного Йонки, скуленого, тремтячого i заслиненого зо страху,
весь клас голосно зареготався, хоч усякий i собi тремтiв та кулився. Але
така вже сила тиранського притиску, що досить тирановi всмiхнутися, а всi,
що стоять пiд його гнiтом, будуть реготатися без огляду на те, що
регочуться власне самi над своєю недолею.
- Ходи до таблицi! Ану, пиши! Валько змазав власною рукою часть свойого
письма i втиснув хлопчику крейду в руку. Той почав писати своїм звичаєм,
узадгузь. Наново зареготався клас, всмiхнувся Валько, але зараз же
заворсилося * (* 3аворситися - насупитися.) його лице, вiн обернувся до
останньої лавки, де сидiли самi найбiльшi i найдужчi хлопцi, i крикнув:
- Ану, дайте-но йому!
Хлопчик затремтiв цiлим тiлом i залебонiв щось, але швидко прискочили
до нього два товаришi-посiпаки i повели на градус. Тихо стало в класi.
Замiсть смiху блiдiсть виступила на всiх лицях, - тiльки болючий вереск
Йонки лунав посеред мурованих стiн василiанського монастиря.
- Досить iз нього! - сказав Валько, i Йонка, хлипаючи, пiшов на своє
мiсце.
Сповнивши се високопедагогiчне дiло, Валько почав знов свiй обхiд по
класу i знов посипалися удари його тростинки по плечах та по руках бiдних
хлопцiв.
Яке вражiння вробила цiла ота наука на Мирона, сього сказати годi. Вiн
раз у раз дрижав, мов у лихоманцi; йому шумiло в ухах i крутилося в очах,
мов серед бурi. Йому так i мерещилося, що й його не мине ота буря, що
кожний удар страшного вчителя паде на нього. Написанi слова й стрiчки
скакали перед його очима, надувалися i переплутувалися, виглядали ще
поганiше, нiж були направду. Вiн i сам не знав, коли перестав писати, -
сiра паволока стояла перед його очима.
- То ти так пишеш? - гукнув Валько над його головою.
Мирон стрепенувся, вхопив за перо, талапнув ним у чорнило i поволiк по
паперу, мов тура за роги.
- Чи ти не знаєш, як держати перо?
- Не знаю! - прошепотiв Мирон.
- Що? - ревнув Валько. - Я тобi не показував уже десять раз, не раз?
Мирон зачудуванi очi встромив у розлючене Валькове лице. Але замiсть
вiдповiдi Валько стиснутим кулаком ударив хлопця в лице. Малий Мирон, мов
косою пiдтятий, повалився на лавку, а з лавки на пiдлогу. Кров обiлляла
його лице.
- Пiдоймiть його! - крикнув Валько. З задньої лавки прискочили два, тi
самi, що перед хвилею парили Йонку, i пiдняли зомлiлого Мирона. Його
голова не держалася на в'язах i хилилася додолу, мов у мерця.
- Бiжiть по воду! - командував далi Валько i ще раз поглянув на Мирона.
- То що за хлопець? - спитав вiн.
- Мирон, - вiдповiв "ц е н з о р", найстарший вiком i найдужчий силою в
класi, котрого отцове настановили наставником над товаришами.
- Що за один? - питав далi Валько.
- Одного хлопа син з Н...
- Хлопський син! Тьфу, якого бiса тим хлопам пхатися сюди! -
проворкотiв Валько. У нього вiдлягло вiд серця. Вiн зачав був трохи
побоюватися свого вчинку, але хлопський син, - значиться, можна його бити
i зобиджати, як хочеш, нiхто за хлопським сином не впiмнеться * (*
Впiмнутися - заступитися.).
Валько не помилився в своїй рахубi * (* Рахуба - розрахунок.). Нiхто не
впiмнувся за хлопським сином. Нелюдський поступок учителя-економа уйшов
йому гладко, так, як i многi його нелюдськi поступки. Тiльки в серцi
хлопського сина вiн не пiшов гладко, а стався першим насiнням обурення,
погорди i вiчної ворожнечi против усякого неволення та тиранства.
ОЛIВЕЦЬ
Прошу нiяким свiтом не думати, що се я розповiдаю видумку, або що напис
на заголовку сеї повiстки - яка-небудь метафора. Нi, дiло справдi йде про
олiвець, i то не цiлий, а кусник от так, вiзьмiмо, три цалi* (* Ц а л ь -
мiра довжини, 2,4 см.) завдовжки. А втiм, як хто скаже, що пiвчетверта
цаля, то також не пiду з ним до вiйта судитися. Але то знаю добре, що
чотирьох цалiв завдовжки не тримав. Се мiг би я, як кажуть правники,
"ствердити головною присягою", або, як кажуть нашi ясеничани *(* Ясеничани
- селяни села Ясениця Сiльна (тепер Дрогобицького району Львiвської
областi).), "побожити й заскаритися, на чiм свiт стоїть". Пiвчетверта
цаля, не бiльше, задовгий був герой сеї повiстки. Хоть то лiт тому чимало,
як ми бачилися з ним останнiй раз, себто - як я бачив його, бо вiн своїм
затемперованим * (* Затемперований - заструганий, загострений) носиком
хiба ж мiг мене бачити? А притiм вiн цiлих пiвтора днi лежав у моїй
шкiльнiй торбi, пiд книжками, достоту у тьмi кромiшнiй! Аби не збрехати,
то буде тому не менше шiстнадцяти лiт, - доволi часу, щоб забути й про
якого щирого приятеля. А я не забув про нього, про пiвчетверта цаля
задовгий кусник олiвця, в оправi з темно-червоного дерева, шестигранний i
полiтурований нажовто, з срiбним, вибитим написом "Мittеl" * (* Середнiй
(нiм.).)на тупiм кiнцi; з другого кiнця був затемперований, не надто
остро, а не надто й тупо, - саме стiльки, скiльки потрiбно для сiльського
школяра.
В такiм видi лежав вiн одного зимового поранку на снiгу на подвiр'ї
ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали зрана школярi. Се був
погiдний, чудовий поранок. Мороз потискав, мов скажений; у повiтрi лiтали
малесенькi платочки снiгу, зовсiм прозiрчастi, виднi тiльки по дiамантовiм
блиску, коли в них заломався сонячний промiнь. Олiвець не застряг у
замерзлiм iскристiм снiгу, а лежав зовсiм наверха. Його жовта полiтура
полискувалася до сонця, а срiбнi букви "Мittеl" виднiлися здалека. Певно,
котрийсь школяр, бiжучи до школи, загубив його. Вiн так i лежав,
простягнувши свiй чорний, заострений носик до стiн школи, немов силувався
вказати кожному прохожому, що там його належне мiсце; немов просив своїм
срiбним поглядом, аби його вийняти з тої хоть гарної, але дуже холодної
постелi i занести до школи, вiдки широко по селу розлягався гармидер
хлопцiв, що дожидали пана професора.
Скажiть же тепер самi на совiсть, що би ви зробили, якби вам лучилося
побачити такого Мittеl'а, i то в подiбнiм, не зовсiм для його "чину"
вiдповiднiм положеннi? Думаю, що 90 % iз вас, не пiдозрiваючи в нiм героя
не то повiстки, але навiть газетярської новинки або мiзерного анонса,
пiдняли б його i сховали попросту до кишенi. Iншi 10 %, запевне, навiть не
схилились би по нього.
Я, признатися щиро, належав до тих 90 %, се значить, не пiдозрiваючи
нiчого злого в олiвцi, схилився по нього i, не маючи нiде при тiлi кишенi,
вложив його до шкiряної школярської торби, в котрiй були мої книжки. Але
що при тiм було не зовсiм звичайного, так се те, що я вельми втiшився
своєю знахiдкою. Я був бiдний сiльський хлопець i нiколи ще на своїм вiцi
не мав олiвця, все мусив писати тим проклятущим гусячим пером, котре так
страшно капало, бризкало i порскало пiд натиском моєї руки. А тепер нараз
- я знайшов олiвець! Та й ще який гарний! Правда, я бачив його лише
мельком, ще як лежав на снiгу, бо вiдтак, ухопивши його в руку, я швидко
шусьнув його до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так ясно свiтило,
не викрало його з моєї руки. А ще друга цiкава штука при тiй операцiї була
та, що менi й через голову не перейшло, аби котрий школяр мiг був його
згубити, - чуєте, - анi через голову менi не перейшло. Де, де, де! Котрий
тут у нас школяр губить олiвцi! То мусив бог зна якийсь незнайомий пан
приїздити до професора, - ну, певно, то вiн, якимось дивним способом
загубив той олiвець. А може, то був гендляр, котрому професор торiк продав
корову; може бути, що сей олiвець лежав тут iще вiдторiк i нiхто його,
бiдного, не видiв. А може, вiн упав уночi з неба враз зо снiгом? Адже ж
бабуня казали, що не раз жаби падуть iз неба; чому ж би й олiвцi не мали
падати? Так мiркував я, йдучи через подвiр'я до школи. Що ж, хiба
шестилiтньому хлопцевi не вiльно так мiркувати? А впрочiм - нi! Менi дуже
сподобався той олiвець. Я держав руку в торбi, а вiн був у моїй руцi, я
обертав його гранками сюди й туди, старався вгадати його грубiсть,
вiдновити перед своїми очима його стать, - одним словом, моя фантазiя, мов
мотиль коло квiтки, невпинно крутилася й шибала коло олiвця. Вона насилу
вiдганяла всяку думку, що олiвець мiг належати котромусь школяру, i що,
значить, менi прийдеться вiддати його назад властителевi.
В класi повно вже було школярiв. Деякi сидiли в лавках i бубонiли
завдану лекцiю, хвиля вiд хвилi боязко позираючи на дверi, чи не йде
професор. Iншi, смiлiшi, ходили пд класу, билися, тручалися помiж лавками,
мазали рiзнi дива крейдою на таблицi i стирали їх вiдтак швидко намоченою
шматою, котра служила замiсть губки. За олiвцем нiхто не питав. Се мене
дуже врадувало, i я швиденько, немов крадькома, шусьнув у другу лавку i
сiв на своє звичайне мiсце. Виймаючи книжку, потрiбну для слiдуючої
години, я почув у торбi брязк олiвця об шкiру i весь затремтiв - не знаю,
чи з радостi, чи з якоїсь неясної тривоги.
Ось i професор прийшов, почалася наука. Нiчого! Ось i година минула,
професор вийшов, крик i гомiн почався по-давньому, про олiвець нiхто й
слова не каже. Я сиджу, оглядаюся довкола i тремчу, мов злодiй над
краденим добром, боячись, що ось-ось надiйде хтось i зажадає вiд мене
олiвця. Але нiхто не жадає олiвця. Школярi ходять i вчаться, сваволять i
товчуться по-давньому. Степан Леськiв, мiй добрий знайомий, наближується
до мене.
- Ов, ти, видно, нинi рахункiв не вмiєш; то-то будеш у шкiру брав! А ще
як менi скаже професор бити, ну, майся гаразд, небоже!
Що за збиточник той Степан! Вiн знає, що рахунки - моя слаба сторона, i
любить не раз подрочитися зо мною. Але я знаю добре, що вiн таки жартом
говорить; притiм нинi я не боюся професора, бо я рахункiв (писати цифри до
100) навчився. О, ще й як навчився! А хто вчора цiлий день писав пальцем
цифри по шибах вiкон, покритих густою росою?
- Ну, ну, не дуже ти журися моїми рахунками, - вiдповiв я Степановi. -
Уважай лиш, аби ти сам не дiстав у шкiру!
Диво дивне, бiгме, що диво! Я хотiв вiдповiсти Степановi також жартом,
з усмiхом, ласкаво, - а вiдповiв якось так злiсно, гризько * (* Гризько -
сердито.), таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув
навiть, як цiле моє лице налилося кров'ю. Степан стояв хвилю передо мною
i, не кажучи нiчого бiльше, дивився на мене зачудуваним поглядом, а далi
вiдiйшов, видимо засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Вiн так мене
любив, той лагiдний, тихий, услужливий i добрий хлопчина! За що я так
гризько вiдповiв йому? За що засмутив його? Вiн же ж говорив до мене
жартом, i я не мав нiякої причини гнiватися на нього!
Такi мислi шибли менi через голову, коли Степан пiшов i мовчки сiв у
свою лавку. То був невеличкий, русявий хлопчина-восьмилiток. Його батько,
бiдний селянин, був сусiд мого вуйка, у котрого я жив, тож i оба ми,
хлопцi, товаришували раз у раз iз собою. Степанiв батько давнiше, кажуть,
був багатий чоловiк, але великий огонь та всiлякi iншi нещастя зруйнували
його господарство. Вiн був високий, сильний мужчина, з понурим лицем, раз
у раз схиленим у землю, i говорив грубим, рiзким голосом. Я мимовiльно
якось боявся його i вважав його жорстоким чоловiком. Зато малий Степан
весь удався в матiр, тиху, лагiдну жiнку з ладним iще, добродушним лицем i
ясними сивавими очима. Тому-то не раз, стоячи за плотом на пастiвнику * (*
Пастiвник - пасовисько.), пiдстерiгав я, поки старий Леськiв вийде з хати,
аби бодай на хвилю забiгти до Степана, побавитися з ним. Правда, ми не раз
i сварилися, як звичайно дiти, але нiколи не надовго. Я, гарячiший до
сварки, а то й до бiйки, звичайно перший був i до перепросин, а Степан,
усе однаковий, усмiхався так любо, немов хотiв сказати:
"А видиш, я то давно знав, що ти не видержиш без мене!"
Але тепер, по що я тепер розгнiвався на Степана? Та нi, я чув добре, що
я зовсiм навiть не розгнiвався на нього! Навпаки, його жалiбний, сумний
погляд болiв менi якось, вертiв у моїй дитинячiй грудi. Я стидався чогось,
сам не знаючи чого, i забув про олiвець. Аж коли вражiння остигли i
проминули i перед собою побачив я торбу, в котрiй мої нерви немов чули
здалека дотик олiвця, тодi знов моя фантазiя вернула назад до того
предмета i за хвилю про Степана i його сумний погляд я забув зовсiм.
Знов увiйшов професор, почалася година наукова i поволi проминула; про
олiвець нiхто нi пари з уст.
Третя година мали бути рахунки. Тота висока i страшна наука вiдбувалася
таким способом, що професор викликував одного до таблицi, казав йому там
писати крейдою цифри, а всi iншi хлопцi мусили тi самi цифри писати на
своїх зошитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то тут, то
там до зошитiв, чи всi пишуть i чи так пишуть, як належиться.
Перед рахунковою годиною почув я в остатнiй лавцi, де сидiв Степан,
якийсь гамiр, якiсь тривожнi, уриванi питання i вiдповiдi, але за
загальним гамором не мiг розiбрати, що се таке. Та все-таки мене щось
тьокнуло, якийсь несупокiй заворушився в менi. Я подумав собi: не буду
тепер виймати олiвця, буду писати, як звичайно, пером, хоть i як воно менi
обридло.
Ось i професор увiйшов. Вiдiтхнувши хвилину при столi, вiн устав i
викликав мене до таблицi. Я вийшов заляканий, тремтячи, бо взагалi писання
чи то цифер, чи то букв було для мене твердим горiхом: усякi знаки з-пiд
моїх рук виходили кривi, гачкуватi, розлiзлi, так що звичайно подобали на
старий плiт, у якiм кожний кiл стримить у iнший бiк, а хворостини
пiвперечнi стримлять самi по собi, не можучи здибатися з колами. Але що
було робити:
викликав професор, треба йти. Я став коло таблицi i взяв у праву руку
шмату, а в лiву крейду.
- 35! - крикнув професор i озирнувся на мене. - Ах ти, тумане, а ти як
крейду держиш? Лiвкутом будеш писати, га?
Я перемiнив нещасливi знаряди премудростi в обох руках, вiдтак пiдвiв
праву, як мiг, догори i ледве дiстав до половини таблицi. Завдання писати
на таблицi цифру 35 було дуже трудне, бо приходилося писати самi "скрутнi"
цифри. Вчора, вправляючися пальцем на шибах у писаннi цифр, я довго думав,
як би то воно написати оту прокляту трiйку, щоб її зладити таку кругленьку
i з таким зубчиком на серединi? Запитати не було кого, от я й надумав
писати її з середини вiд зубчика, потягнути вiдси насамперед горiшнiй, а
вiдтак долiшнiй каблучок * (* Каблучок - кружечок.). Так я й навчився
писати дома, так само взявся й тепер дрижачою рукою мазгуляти на таблицi.
А тут iще, як на нещастя, рука дриголить, сила, якої й так не було много,
десь мов замерзла, так що хоть i як мучуся, тиснучи крейду до таблицi, то
проклятущi штрихи все виходять такi худi та тонкi, що ледве їх видно. З
тяжкою бiдою я намалював трiйку.
- А що, вже? - кричить професор i обертається до мене.
- Ще... ще нi, - вiдповiдаю я i, обливаючись холодним потом, берусь
писати 5, розумiється, знов за власним методом, себто, починаючи здолини.
- Що, що, що? - скрикнув професор i прибiг ближче до мене. - Як ти
пишеш, як?
Я мовчав. Дрижача рука дотягла штриха на таблицi. П'ятка подобала
радше* (* Радше
- кружечок. швидше.) на Г, нiж на круглочереве, гребнясте 5.
- Ах ти, поросяча почеревино (звичайний титул, яким професор iменував
школярiв), то ти не знаєш, як пишеться 5?
I, не ждучи вiдповiдi на се питання, професор одною рукою вхопив зi
столика широку лiнiйку, а другою мою руку, з якої вилетiла крейда, i
голосний ляск залунав по класi. Долоня моя налилася кров'ю i стала якась
нiби грубiла, а попiд шкiрою немов мурашки забiгали. Я, змалу твердий на
бiль, не заплакав, тiльки скривився.
- То не знаєш, як писати 5? Не видiв, як я писав? А диви, як пишеться
5, - от так! - i пан професор хопив крейду i з розмахом написав насамперед
на таблицi величезну п'ятку, а вiдтак на моїм лицi таку ж саму (може, не
таку правильну й виразну) величезну п'ятку.
- Пиши далi, - крикнув до мене, - 48! Я взяв крейду i почав писати.
Професор дивився ще хвилю. Четвiрка вдоволила його, i вiн пiшов знов мiж
лавки.
- Чому не пишете? - крикнув вiн грiзно до хлопцiв, котрi напiв з
усмiхом, а напiв з ляком дивилися на те, що дiялося при таблицi. На крик
професора всi голови нахилилися додолу, мов жито вiд вiтру похиляє додолу
пристигаюче важке колосся.
- А ти, старосто, як написав З? - питає професор одного.
Замiсть вiдповiдi, замiсть пояснення - ляск ленiєю по лапi.
- А то що зверху, над 5?- питає другого.
- Капнуло з пера.
Знов ляск лiнiйкою по лапi.
- А ти, свату, чому не пишеш? - питає третього.
- Та я... про... прошу пана професора, - чуть крiзь сльози голос
Степана Леськового.
- Що? - кричить професор гнiвно.
- Я десь олiвець загубив.
В тiй хвилi з моєї руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз: не
знати чому, бо я був певний, що олiвець, який лежав тепер супокiйно в моїй
торбi, не був Степанiв. Нiяким свiтом! А все-таки при тих його словах я
так залудився * (* Залудитись - злякатися.), рука моя так затремтiла, що
крейда, мов слиж, виховзла з моїх рук. Щастя моє, що завдана цифра була
вже написана, тепер я не змiг би був написати її.
- Так, - крикнув професор, - загубив? Постiй-но ти, навчу я тебе!
Чого властиво хотiв професор навчити Степана, господь знає. Ми,
школярi, знали лиш тiльки, що професор два днi тому дуже сварився з
Степановим батьком i, видимо, лишень шукав притоки * (* Притока -
причiпка, привiд.), аби за вiтця помститися на хлопцевi; а крiм того, ми
бачили, що сьогоднi професор трохи п'яний i що, значить, без бiйки не
обiйдеться.
- Марш на середину! - крикнув вiн до Степана. Бiдний хлопець, видко,
знав, що його жде, i не швидко рушався; професор ухопив його за довге,
бiляве волосся i виволiк насередину.
- Тут стiй! А ти, - обертаючись до мене, - написав уже?
- Написав.
- Сiдай! А ти йди до таблицi!
При тих словах професор штурхнув Степана. Я легше якось вiдiтхнув, раз
тому, що сам сидiв на безпечнiм мiсцi, а по-друге, тому, бо думав собi, що
чень уже Степановi не буде нiчого за олiвець, коли його професор пiслав до
таблицi, - бо те знав я, що Степан писати вмiв. Тiльки чуючи, яким гнiвним
голосом диктував професор Степановi цифри, як лютився, видячи, що Степан
пише добре, я чогось боявся. Менi було так тяжко, немов щось шептало менi
внутрi, що коли буде що злого Степановi за олiвець, то в тiм буде й моя
вина. Яким способом такi дивнi гадки сплелися в моїй головi, не знаю, але
те тiльки певно, що я тремтiв, мов трепетовий * (* Трепетовяй - осиковий.
лист.)
Степан пише цифри та й пише, вже записав цiлу таблицю, професор раз у
раз дивиться на нього, аби зловити його на чiм-будь, але годi.
- Досить! - кричить вiн. - А тепер лягай!
- Та за що, прошу пана професора? - обзивавться Степан.
- Що? За що? Ти ще питаєш? Зараз лягай! Мене щось мов за горло стисло,
коли я почув тi слова. Професор шукав рiзки в останнiй лавцi, а бiдний
Степан блiдий, дрижачи, стоїть при таблицi i мне шмату в руках.
- Та за що мене пан професор хочуть бити? - спитав ще раз Степан крiзь
сльози, видячи професора, що наближався з рiзкою в руцi-
- Лягай! - крикнув той i, не ждучи далi, вхопив Степана за волосся,
перевернув його на крiсло i почав щосили швякати рiзкою. Степан закричав з
болю, але крик, бачиться, тiльки дужче дразнив оп'янiлого професора.
- Аби ти знав на другий раз, як олiвцi губити! - кричав вiн задиханим,
уриваним голосом, i рiзка ще сильнiше засвистала, оперiзуючи тiло бiдного
Степана.
Що дiялося зi мною в тiй довгiй, страшно важкiй хвилi? Перша думка, яка
митом шибнула менi через голову, була - встати i сказати, що я всьому
винен, що Степанiв олiвець у мене, що я знайшов його i не вiддав
Степановi. Але страх перед свистом рiзки насилу придавив мене до мiсця,
спутав мiй язик, стиснув горло мов залiзними клiщами. Крик Степана
прошибав менi груди. Холодний пiт обiлляв мене цiлого; я виразно чув бiль,
гострий бiль вiд рiзки, чув його на цiлiм тiлi i так живо, що всi мої
мускули мимоволi корчилися i тремтiли, а в горлi щось захлипало голосно,
на цiлий клас. Але тривога обдала всiх такою мертвотою, що, незважаючи на
гробову тишу, нiхто в класi не чув мойого хлипання.
А професор ще не переставав бити! Вже бiдний Степан охрип, лице його
посинiло з натуги, пальцi судорожне впилися в професоровi колiна, ноги
кидалися в повiтрi, але рiзка не переставала свистiти в повiтрi, а кожний
її свист, кожний ляск на грубу полотняну сорочку Степана стрясав i
здавлював тридцять дитинячих серць у класi, витискав новий крик болю i
розпуки з грудi Степана. Я не тямлю вже - ох, i пригадувати не хочу! - що
дiялося в менi пiд час тих страшних хвиль, якi чуття перелiтали по моїм
тiлi, який бiль проникав мої сустави, якi мислi шибали по головi. Та нi, -
мислей не було нiяких! Я сидiв холодний, задубiлий, мов камiнь! I тепер
iще, по шiстнадцятьох лiтах, коли нагадую ту хвилю, бачиться менi, що вона
на довгий час оголомшила мене, мов удар каменем по тiм'ю, i що будь таких
хвиль багато в моїм дитинствi, з мене вийшов би такий самий туман, як тi,
котрих бачимо сотки в кожнiй нижчiй школi нашого краю, як тi нещасливi,
забитi фiзично й духовно дiти, котрих нерви вiдмаленьку притупили страшнi,
огиднi сцени, а голову вiд шiстьох лiт задурила професорська дисциплiна.
Вкiнцi стих свист рiзки. Професор випустив Степана, а той, безсильний,
змучений, без духу покотився на помiст. Професор, червоний, мов буряк,
кинув рiзку i сiв на крiсло, з котрого тiльки що скотився Степан. Хвилю
вiддихав, не кажучи й слова. В цiлiм класi було тихо, мертво, сумно. Чути
було лишень, як хрипiв бiдний хлопець, судорожно хлипаючи.
- Не встанеш ти? - прошепотiв професор, копаючи його ногою в бiк.
Степан по хвилi ледве-ледве пiдвiвся на ноги i став, держачися рукою
лавки.
- Марш на мiсце! А знай, як на другий раз олiвцi губити!
Степан пiшов на мiсце. В класi знов стало тихо. Професор, видимо,
протверезився трохи i почув, що лихо зробив, збивши так хлопця. Вiн знав,
що з Леськовим зачiпатися недобре. Думка про се ще гiрше дразнила його, i
вiн схопився i почав мовчки бiгати по класу, важко сапаючи.
- А, драби * (* Д р а б - босяк, обiдранець.), розбiйники!- крикнув на
ходу, не знати, чи до нас, дiтей, чи до неприсутнiх ясеницьких громадян.
Знов довгу хвилю бiгає професор по класу, знов сапає i воркоче щось пiд
носом, а далi обертається до нас i кричить:
- Додому!
Але й се, звичайно дуже чудодiйне слово, що звiщало нам бодай на день
увiльнення вiд ваготи шкiльної премудростi, тепер немов до глухих було
сказане. Тривога й непевнiсть приголомшили всiх школярiв i вiдiбрали їм
чуття. Треба було аж другого, голоснiшого викрику професора, щоб усi
встали до молитви.
Коли по молитвi школярi рушилися з лавок i почали виходити з класу, то
дiялося се без звичайного шуму й товкiтнi; всi йшли звiльна, боязко
позираючи на професора, що стояв при столику, поки всi хлопцi не вийшли.
Кожний чув себе якось немов придавлений. Степан iшов, хлипаючи, а коли вже
коло дверей позирнув на професора, той погрозив йому кулаком. Я йшов майже
самий останнiй, ледве переступаючи ногами. Я боявся i стидався чогось так
страшно, що рад би був у тiй хвилi запастися пiд землю. Не знаю, хiба
розбiйник по сповненiм убивствi чує таку ваготу на серцi, яку я чув тодi.
Особливо на Степана був би я в тiй хвилi не поглянув за жоднi грошi. Я так
живо уявляв собi його бiль, - нi, я терпiв не менш його, - а тут iще той
проклятий внутрiшнiй голос раз у раз шептав менi, що вiн через мене
терпiв, що олiвець його! Так, тепер уже виразно щось говорило менi, що то
його олiвець я знайшов! I що би, бачиться, на такий спосiб природнiше, як
пiти тепер до нього i вiддати йому згубу! Чи не ще! Так нi! Природно воно
видається, але менi тодi, доразу пр...
