Юрiй Ячейкiн. Бiблiйнi пригоди на небi i на землi
страница №3
... ковчезi! - весело озвався незнайомий навiгатор.- Вiтаю вас!
- Привiт i вам!
- Звiдкiля це ви узялись?
- З околиць Олiмпа. А ви звiдки?
- З околиць раю!
- Ого!
- Отож!
- А куди прямусте?
- А бог його знас! А ви?
- Ха! А ми - протилежним курсом!
- Веселий ви чоловiк!
- А чого сумувати?
- Видно, нам виписували маршрути у рiзних вiдомствах.
- Ваша правда!
- Хто у вас верховода?
- Зевс. А у вас?
- Всевишнiй. А як вас величати?
- Девкалiон. Подорожую з дружиною Пуррою та конем Пегасом.
- А навiщо кiнь?
- Вiн знас шлях на гору поетiв Парнас. Каже, уу не затопило. А як вас
звуть?
- Ной. На борту - дружина, сини, невiстки, онуки, звiрi...
- Ото було клопоту!..
- I не кажiть!
- Ну, бувайте! Попутного вам вiтерця!
- Щасливо i вам допливти!
Ковчег i скриня розiйшлися як у морi кораблi. А на обрiу вже бовванiла
нова плавуча база.
За годину вiдбулася ще одна двостороння розмова :
- Гей, на ковчезi!
- Агов!
- Як вас величають?
- Адмiрал Ной. А вас?
- Шкiпер Утнапiштiм. А ви звiдки?
- З райського куточка!
- Ого!
- Отож! А ви?
- А ми з околиць Вавiлона. Хто у вас займасться питаннями Потопу?
- Всевишнiй. А у вас?
- Мардук.
- А я й не чув про такого!
- Я про вашого теж!
- Ну, бувайте!
- Попутного!
Так ось на що натякав старий Нерей. На небi, виявлясться, скупчилося
доволеньки конкуруючих органiзацiй. Ну й дiла!..
А на обрiу вже бовванiла нова рятувальна посудина...
19. ОЙ НА ГОРI, НА ГОРI
- Земля! - гукнув черговий навiгатор капелан Iафет. - Хвала тобi,
господи! Земля! Осанна, осанна, осанна!
Адмiрал Ной Бiблiйний вп'явся очима в тому напрямку, куди тицяв
указуючим перстом Iафет. На обрiу, де купчилися легенькi бiлi хмарки,
крiзь сизувату iмлу й справдi щось невиразно чорнiло, здiймаючись вище
хмар.
- Справдi - земля! - аж здивувався адмiрал. - Сто галет тобi в
нагороду! Цiла гора землi!
Опiвднi пробилися крiзь прибережне намисто рифiв i сiли на мiлину бiля
самiсiнького берега. Багатомiсячна гойданка припинилася. Було дивно ходити
по непорушнiй твердi, а не по хиткiй палубi.
Мореходiв зустрiчав схвильований натовп мiсцевих жителiв.
Це був сто п'ятдесят перший день нечуваноу навiгацiу без вiтрил.
Адмiрал дав останню команду:
- Свистати всiх нагору, сто пляшок кожному у пельку!
За хвилину почався урочистий парад врятованих. Схiдцями скакали коники
i викидали коники, плазували плазуни, виробляли акробатичнi трюки мавпи,
м'яко стрибали один через одного хижаки, котилися дикобрази та ужаки.
Поважно сходили слони i носороги, зебри i зубри, страуси й жирафи, буйволи
i кенгуру i т.д., i т.д., i т.д. (Повний список пасажирiв вмiщено у
шеститомному довiднику Брема).
Екiпаж бiблiйних навiгаторiв зустрiла поважна делегацiя. Усiх
новоприбулих запросили до святкового столу, виставленого просто неба. На
бенкетi грав оркестр. Музиканти видзвонювали келихами, кубками, пляшками,
тарiлками, глечиками i сулiями. Диригент вимахував довгим шампуром з
шашликами. Це був непiдробний ансамбль пiснi i пляшки.
Вiд iменi присутнiх слово взяв тамада зустрiчi. Вiн схвильовано
звернувся до бравого адмiрала:
- Гостем, дорогий, будеш! Другом, дорогий, будеш!
- А до кого ж ми допливли? - розчулено запитав адмiрал Ной Бiблiйний.
- Ви прибули до славноу гори Арарат в сонячнiй царинi виноробiв Урарту!
- Невже у вас не було Потопу?
- Ет! Хiба в горах почусш, що дiсться у свiтi? Ти розкажеш, дорогий!
- Ой, сумна буде моя оповiдка...
- А ти пий вино, дорогий, i все мине!
З словами щироу подяки виступив Iафет:
- Дорогi друзi! Ваш чудовий стiл зобов'язус, надихав i кличе! З серця
линуть слова щироу подяки! Душа радiс! Ваш гостинний достаток мобiлiзув!
Докладемо всiх зусиль! Знайдемо усi прихованi резерви! Всi, як один...
- Пий вино, дорогий, потiм добалакасш...
Старого Ноя швидко розiбрало. За годину вiн уже ледве ворушив язиком.
Але вперто варнякав, намагаючись оповiсти свою гостропригодницьку
бiографiю. Зрозумiло, виникали певнi мовнi труднощi. Тому немас нiчого
дивного, що дiдуган затинався мало не на кожному словi.
Вiн оповiдав i лiз цiлувати тамаду:
- Дррруже!.. У-уя-уяви, дрруже!.. Це ж пррросто... дикий кошмаррр...
дррруже!.. Д-д-давай попо-по-челомкасмося! Сам господь, дрруже, пiшов на
мокррре дiло... Га? Жжжах!..
- Пий вино, дорогий, i все мине! - переконано радив мудрий тамада.
- Оте мок-ррре дiло й сп-п-ррравдi слiд замочити...
Коли адмiрала приволокли до намету, вiн вже й лика не в'язав.
- В'язать бом-бррром-брррам... на рррею! - задерикувато кричав вiн.
- Тату, дiд сильно набрався, - прибiг до Хама син. - Сiрника запалити
страшно - вибухне! - доповiв Ханаан.
Сiм солодко хропiв пiд бенкетним столом. Iафет сидiв твердо. Вiн все
бачив i все чув.
20. ОЙ У ПАТРIАРХА ТА ГОЛIВКА БОЛИТЬ
- Необхiдно рiшуче загострити, пiдняти на належну височiнь i поставити
руба питання про виховання.
- Кого? - очманiло простогнав Ной. - Ой, голова моя, голiвонька
бiдна...
- Молодоу змiни, - пояснив Iафет. - А то, примiром, вчора прибiгас до
Хама його вкрай невихований синочок Ханаан i репетус: "Дiд, каже, так
по-свинськи нализався, каже, що сiрника, каже, запалити страшно, бо дiд
вибухне, каже, мов смердюча бочка зi спиртом..."
- Так i сказав? Ой, болить...
- Це ще не все! Каже, буцiм, ви одяг пропили i голим бiгали...
- Невже? - жахнувся Ной.
- Я ваш одяг принiс, - скромно повiдомив Iафет. - От я й питаю: де
повага до старших?
- Ой, голiвонька потрiскус...
- I цьому можна було зарадити, якби не одна прикрiсть, - нiби
вагаючись, тихо докинув Iафет.
- А що таке?
- Та сьогоднi з вiддiлу кадрiв прибiгли, щоб новi свiжi кадри на
дегустацiю кинути...
- Ой-ой-ой!...
- I принесли вам кумасика, щоб пiдлiкувати вiд усiх хвороб...
- Ну, то де вiн - отой кумасик?
- Та Хам перехопив його...
- Що? Висмоктав моу лiки, мерзотник? Сто пробок йому у пельку!
- Не знаю, як вам i сказати...
- Та вже кажи до краю!
- Вилив Хам вашi лiки у море!..
- Ну й недолюдок!.. Хiба нi?
- Цей ганебний факт - акт безвiдповiдальностi та безгосподарностi.
- Ой, голiвонька моя розвалюсться... Що ж ти пропонусш, Iафете?
- Я ось для вас пляшечку припас...
- Ага!..
- Може загострити питання, пiдняти на височiнь та й поставити руба?
- Слушна думка. Клич, Iафете, колектив дегустаторiв на виробничi
теревенi. Сто доган йому у пельку...
Чергове сiмейне обговорення проходило активно: Iафет завбачливо налив у
чайник лiкiв вiд усiх хвороб. Ще до оголошення порядку денного Сiм внiс
цiнну конструктивну пропозицiю:
- Щоб у ротi промовцiв не пересихало i щоб всiм вистачало, пропоную до
наступноу наради замiсть чайника придбати вiдро i ковшик до нього. Це,
поза всяким сумнiвом, пiднесе нашу балакучiсть на ще нечувану висоту!
21. ТРИ СВЯТI У ХАТI
На порядку денному виробничоу ради було одне питання: на кого шити робу
винороба.
У короткому вступному словi бригадир дегустаторiв Ной яскраво змалював
загальне становище:
- Сини моу! Легендарне ходiння пiд всi вiтри до гори Арарат успiшно
завершено! Але не буду вiд вас приховувати: до неба високо, до хати
далеко, а до шинку близько. З цих реальних умов ми i мусимо виходити.
Перед нами поставлено почесне завдання - келихи пiднiмати та вино
дегустувати. Важка ця праця й дуже шкiдлива для здоров'я. З власного
досвiду знаю, що пiсля напруженоу виробничоу вахти дегустатори просто-таки
падають з нiг. I навкоси - теж! Навiть несила доплентатись до лiжка без
перешкод. Але коли це нас лякали тимчасовi труднощi? Нiколи! I ми знову
доведемо, що успiшно подужасмо будь-який плановий обсяг! Однак нам
необхiдно вирiшити ще одне виробниче питання. З нашого невеличкого, але
згуртованого колективу ми мусимо висунути одного кандидата на
вiдповiдальну роботу винороба, де с всi можливостi показати зразки
натхненноу працi. Якi будуть думки i пропозицiу в свiтлi ганебного вчинку
Хама?
Першим узяв слово Сiм, бо у нього в ротi було сухо, як у зiпсованому
сифонi:
- Батьку i брати! Що я хочу сказати? Га? Ага! Я хочу сказати, що нам не
слiд панiкувати. Здавна вiдомо: краще втопитися у винi, анiж у водi.
(Iафете, налий скляночку... Та не бiйся за мене - душа не тiльки бога, а й
мiру знас! А який бог змочив, такий i висушить... Ху!.. Добре пiшла!) То
про що я хотiв сказати? Га? Ага! Я хочу нагадати, як Хам наплутав у
списках худоби. Це жах i навiть кошмар: ми гризли такi тоненькi галети, що
крiзь них можна було затемнення сонця спостерiгати! А злодюга Хам в цей
час вiз контрабандою цiлу отару харчiв! (Iафете, хлюпни до склянки - душа
мiру знас, а я розхвилювався...) То що я хотiв сказати? Га? Ага! Я мовчати
не буду! Я ще говоритиму - душа мiру знас... Так от! Хiба ми гарантованi
вiд того, що наш Хамло знову не наплутас i не наллс у келихи замiсть
горiлки помиу? Фу, аж гидко стало! Хлюпнiть у склянку - душа горить... От
Iафет просить слова. Вiн скаже як по писаному. Ху! Добре пiшла!
- Батьку i брати! - урочисто почав Iафет. - Високе звання дегустатора
зобов'язус, надихас i кличе!
- Ще як! - вклинцювався невгамовний Сiм.
- У свiтлi поставлених завдань ми не можемо миритися з тим ганебним
фактом, що Хам злочинно знищив цiлий кумасик цiнноу виробничоу сировини. Я
рiшуче вiдкидаю недоречнi зараз родиннi почуття i з усiсю вiдвертiстю
кажу: я не доручив би Хамовi навiть здавати порожнi пляшки, бо вiн не мас
жодноу уяви про матерiальну вiдповiдальнiсть. А ще я хочу запитати збори:
хто публiчно паплюжив генiальнi вказiвки Всевишнього i сiяв чорну зневiру
в наших серцях? Хто ганьбив славних ковчегобудiвникiв на сторiнках
бортiвки "З наждачком"? Хто прирiк на погибель окрасу тваринного свiту?
Хто пiдмiнив списки "чистiнечистi" на списки "устiвнi-неустiвнi"?
- Атож - хто? - бадьоро озвався Сiм.
- Вiдповiдаю: Хам!
- А я що казав?
- Хам i ще раз Хам! Вiн один докладав всiх зусиль i знаходив прихованi
резерви, щоб ми долали все новi й новi труднощi. Тож нехай спокутус своу
грiхи на виноробнiй нивi. Хай вирощус лозу! Хай давить грона! А ми не
пошкодусмо усiх наших сил, щоб дати об'сктивну оцiнку його працi.
- Ще як дамо! - радо пiдхопив Сiм.
- Батьку! - звiвся на ноги Хам, знову порушуючи порядок, бо йому ще
нiхто не надавав слова. - Кого ви слухасте? Один ладен втопитися у кухлi
сивухи, а другий меле неначе з бiлоу гарячки. Та ух обох'спарувати й
бiсовi подарувати!
- Вiн ображас збори, - просичав, Iафет. - Позбавити його слова! Вилiз
на трибуну непроханий, то й злiзе некоханий. Ач який!..
- Регламент! - загорлав Сiм. - Пiдвести риску! Вже й на дегустацiю
пора!
Але головуючий Ной i так уже деренчав склянкою по чайнику, закликаючи
присутнiх до порядку.
- Ставимо пропозицiю на голосування, - цiлком демократично мовив вiн. -
Хто за те, щоб за неетичну поведiнку на зборах позбавити Хама слова? Один,
два, три... Переважною бiльшiстю голосiв пропозицiю прийнято. Ану, Хаме,
геть з трибуни i затули пельку!.. Я вважаю, що ми попрацювали плiдно i
нема потреби дискутувати далi: вже всi набалакались. Дозвольте оголосити
проект резолюцiу, бо, як слушно пiдказав сумлiнний трудяга Сiм, вже й на
змiну пора.
Збори дозволили. Iафет подав Ноевi заздалегiдь нашкрябаний проект, i
той зачитав його:
"За безпiдставне критиканство, систематичне зловживання своум службовим
становищем та виробничi зриви збори ухвалили кинути Хама на виноробну
периферiю, щоб на низовiй роботi навчити його тримати:
1) руки по швах;
2) язик за зубами.
Амiнь!"
ЕПIЛОГ
Ой, не хотiлося так сумно кiнчати нашу допотопну iсторiю. Кинулися до
першоджерела - Бiблiу: раптом ще можна щось зробити для роботящого трударя
Хама? Нi, справи його - швах. Не тiльки самого Хама, а й сина його Ханаана
i всiх нащадкiв його закрiпостили три святi, що й до холодноу води не
бралися. А на доказ - ось наша резолюцiя в уу бiблiйнiй редакцiу:
"Ной проспався вiд вина свого, i дiзнався, що зробив над ним менший син
його;
I сказав: проклят Ханаан; рабом рабiв буде вiн у братiв своух.
Потiм сказав: благословен господь Сiмiв; Ханаан же буде рабом йому.
Та поширить господь Iафета; та й поселиться вiн в наметах Сiмових;
Ханаан же буде рабом йому".
Ось так.воно бувас!
Ото й уся Хамовi нагорода...
КНИГА ТРЕТЯ. МЕМУАРИ ПРОРОКА САМУтЛА
"I зрiс Самуул, i господь був з ним; i не залишилося жодного iз слiв
його, щоб не виповнилися. I пiзнав весь Iзрауль, вiд Дана до Беер-Себи, що
Самуул угоден бути пророком господнiм".
КНИГА ЦАРСТВ, розд. 3. ст. 19 - 20.
ЗШИТОК ПЕРШИЙ
Коли хтось хоче мене засмутити, то дошкуляс менi оповiдкою про святого
духа, що зглянувся на мою матiр i зiйшов на неу. Це сталося рiвно за
дев'ять мiсяцiв до мого народження - нiч у нiч, а мiж ними стiльки днiв,
скiльки треба для плоду у черевi. Ви запитасте: а чим же святий дух може
дошкулити благовiрнiй людинi? Адже всiм вiдомо: святий дух - iстота
безтiлесна. Якщо вiн зiйде навiть на дiвицю непорочну, вона й лишиться
непорочною. Хоч би й народила дитя пiсля того. То чим же дух менi
дошкуляс?
Вiдповiдаю: дух духом, а без попа не обiйшлося.
Тато мiй Елкана (та чи батько вiн менi?) i мати моя Анна (кажуть,
гарною замолоду була) прийшли в мiсто Сiлом до Скинiу, де стоуть у коморi
чудодiйний Кiвот Заповiту. А прибули вони, щоб вимолити у Кiвота дитину,
бо вже кiлька лiт були у шлюбi, а господь ум дiточок все не давав.
Тато мiй Елкана ( та хто вiн менi?) в Сiломi одразу подався на базар
дещо продати вiд ланiв своух i дечого купити у ремiсникiв сiломських вiд
майстерень ухнiх. А мати моя Анна смиренно ступила в Скинiю - Дiм божий,
встала перед чудодiйним Кiвотом на колiна i вiд усього серця взмолилася до
господа нашого:
- Милосердний пане Всевишнiй! Зглянься на скорботу раби твосу, не
забувай мос горе i дай радостi, що всiм дасш. Дай рабi твоуй дитятко!
Священик, що був присутнiй тут, спiвчутливо прислухався до щирого
молiння гарненькоу прочаночки:
- Якщо це буде хлопчик, я вiддам його служити в Дiм твiй, о
Всемилостивий, щоб був вiн рабом твоум в усi днi життя його!
- Дщер моя! - тут озвався святенник замiсть господа. - Я почув твос
молiння, горе твос пiзнав i зглянувся на твою скорботу. I от вiд жалю до
тебе кажу: цю нiч я дозволяю провести тобi тут, у Скинiу, перед Кiвотом
Заповiту. I взмолимося удвох, щоб зiйшов на тебе дух святий i зросив твос
безплодне чрево. Хай подвигне нас на всенощну вiдправу палка любов до
ближнього свого!
Це була така велика милiсть, якою мало хто мiг похвалитися. Мати моя
Анна з тихою радiстю погодилася на всенощне молiння устами уу та устами
доброчесного слуги божого.
А на ранок привiв святенник дуже потомлену всенощною вiдправою Анну до
чоловiка уу Елкани i сказав йому:
- Зiйшов дух святий на жiнку твою i чрево уу розпечатав. Але пам'ятай:
якщо господь у милосердi свосму дасть вам хлопчика, ти, Елкано, не забудь
привести дитя в храм божий на служiння в усi днi його. Бути рабом у храмi
- честь, бо раб цей - божий.
I справдилося пророцтво його!
Через дев'ять мiсяцiв - нiч у нiч - народився хлопчик. I нарекли його
Самуулом.
Самуул - це я.
Колишнiй велелюбний святенник - теперiшнiй верховний жрець храму
божого, преподобний старець Iлiй.
Я - раб його у храмi.
Важка праця в мене, неприсмна й принизлива.
Мию я пiдлоги в келiях верховного жреця Iлiу та лихих синiв його -
преподобних Офнi та Фiнесса, виношу помиу i стульчаки ухнi та виконую
рiзну чорну роботу. А у вiльний час стовбичу аз недостойний на вартi бiля
Кiвоту Заповiту.
Це така собi непоказна скриня, але мiстка й важкенька, що стоуть в
окремiй коморi. З бокiв у неу - по двi ручки. Це для того, щоб зi скринею
зручнiше було тiкати, якщо зненацька наскочать на Сiлом вороги нашi.
Навколо неу прочани та мiсцевi богомольцi лобами своуми вибили в гранiтнiй
плитi хоч i вузенький, але глибоченький рiвчачок. Вночi я спочиваю в
штучному кам'яному ложi цьому, бо плоть мою дуже висушила убога i пiсна
пайка моя.
У скринi (а це всi знають) мешкас нинi сам Всевишнiй з усiм сонмом
безтiлесних янголiв своух. Так запевняс верховний жрець Iлiй, i всi вiрять
йому. А я не знаю, бо нiколи ще не зазирав пiд дашок Кiвоту.
Навiть уявити собi моторошно й важко, яких жахливих поневiрянь зазнав
господь наш, якщо вiрувати словам Iлiу. Подумати тiльки: Всевишнiй
змушений був залишити престол свiй на Сьомому небi та райський масток на
Третьому i переселитися в злиденну скриню. Зрештою, воно й не дивно: як
богом обраний народ Ерес-Iсраелю з усiх кордонiв оточують богопротивнi й
нечестивi хананеу, аморреу, хеттеу, ферезеу, свеу, гергесеу, моавитяни,
аммонитяни, мадiанитяни та фiлiстимляни, так i Всевишнього нашого оточили
боги нечестивi ухнi Ваал, Астарта, Молох, Мелькарт, Ормузд, Мардук, Елом,
Бел, Асур, Сiн, Ану, Нергал, Адар, Мерiдах, Бiлiт разом з потворними
iдолами, охочими до розбою та кривди. Виходить, виперли вони Всемогутнього
з теплого i ясного неба i силою свосю примусили його самозаточитись у
холоднiй i темнiй скринi.
Я думаю про це, але мовчу, нiмий, аки риба, щоб за балачками не
погрузнути в багно крамоли та сресi. Бо настромлять тодi плоть мою на
довгу й гостру палю або очищатимуть душу мою вiд грiхiв вогнем на
привселюдному видовищi.
Верховний жрець храму божого Iлiй та преподобнi сини його Офнi та
Фiнесс називають мiж собою Всевишнього просто - Сундук, а для мене не
шукають у словниковому фондi свосму iнших слiв, крiм "бовдур", "чмур",
"iдiот", "кретин" або ж "йолоп". Навiть "дурня" для мене шкодують.
Я дивлюся на них i думаю.
Нудний i настирливий цей нинi беззубий i хирлявий старець Iлiй з його
паршивою звичкою всiм заздрити.
Побачить, як я потом вмиваюся, шкребучи пiдлогу келiу його, втупиться в
мене вицвiлими, як сорочка моя, очима й сумно зiтхас, наче я потом
вмиваюся не на пiдлозi, а за трапезою:
- Де б менi знайти роботу отаку?
Або несу я помиу - i знову чую за спиною його набридливий голос, нудний
i заздрiсний, наче я не помиу несу, а щире золото:
- Де б менi знайти роботу отаку?
А коли я, наче невтомний каменяр, викрешую зубами iскри з твердого, як
камiнь, окрайця хлiба i, затиснувши перстами носа, ковтаю отруйнi шматки
iржавих та смердючих оселедцiв, вiн i тут заздро шамкотить порожнiми
щелепами:
- Де б менi знайти роботу отаку?
О господи! I коли я побачу, як вiн тримас свiчку на пупi свосму?
А сини його, преподобнi Офнi та Фiнесс?
Таких лиходiув, як вони с, не знайти не тiльки в мiстi нашому Сiломi, а
по всiй землi Iзраулевiй, вiд Дана до Беер-Себи!
З вигляду вони - дикi. Пиками - вельми нахабнi. Беззахисних прочан вони
грабують навiть на папертi i не соромляться трусити кишенi жебракiв,
забираючи у них доброхотнi подаяння. I нiхто не може врятувати вiруючих
вiд буйних синiв Iлiсвих, що рискають, аки вовки, на шляху овечок божих.
Сини Iлiу, хоч i попи вони, знати не хочуть нiякого Сундука i чути не
хочуть про святi обов'язки своу. Коли хто приносить смачну й поживну
жертву Сундуковi та його односундучанам, Офнi та Фiнесс закачують рукави
риз своух, непристойно оголяючи рудi й волохатi, як у катiв, руки,
опускають довгi шпичаки i гострi виделки в казан, де вариться м'ясо, або в
каструлю, або у сковороду, або в горщик i, що зачепить шпичак або
настромить виделка, те й поудають. I нiякого жаху перед киплячим уством не
виявляють, а тiльки неприборкану жадiбнiсть i природжену ненажерливiсть.
А мене, вбогого, Офнi та Фiнесс женуть вiд трапез своух, бо з мене
волосся сиплеться як зi старого матраца, хоч за вiком я ще отрок. А
волосся мос ламасться й сиплеться тому, що татусь мiй Елкана (та й чи
батько вiн менi?) i мати моя Анна дали обiтницю боговi, що лезо нiколи не
торкнеться чола мого i обличчя мого. I нинi вигляд я маю потворний.
Вже всi звикли до того, що я скрiзь сiю волосся свос. I коли навiть не
я, а хтось iнший необережно загубить волос свiй i його знайдуть у казанi,
або в каструлi, або в горщику, а то й в коритi для худоби, негайно шукають
мене i бичами бичують нещадно.
Воiстину деякi батьки нерозумними й поспiшними посвятами дiтей
позбавляють чад своух ухнiх радощiв i хлiба насущного i прирiкають на
жалюгiдне iснування.
Я мовчки сiдаю в темний куток Скинiу, смиренно гризу суху скоринку i
спостерiгаю, як Офнi та Фiнесс безсоромно обжирають Сундука i весь
безтiлесний почт його. I Сундук теж мовчить, i сидить тихо, як миша, бо
лютi до харчiв сини Iлiу носять кулацюри по пiвпуда кожний.
I ще негiдники цi завели сустний звичай: насмокчуться вина або перегону
вiд скажених корiвок (щоб вони пекельноу смоли насмокталися!), одягаються
з варварською розкiшшю у заморськi шати i йдуть до жiнок, що збираються у
Скинiу. I грайливо горнуться нiкчемнi пастирi цi до гарненьких i
молоденьких овечок божих...
А батько мерзотникiв, верховний жрець Iлiй, дивиться на безбожнi
неподобства розбещених грiховодникiв цих крiзь персти своу i тiльки
заздрiсне плямкас:
- Ех, менi б роботку отаку!
А на ранок Офнi та Фiнесс виходять перед вiвтарем у золотому вбраннi,
поважнi й неприступнi, чадять кадилами перед суворими iконописними личками
праведникiв i воскурюють фiмiам самi собi.
I читають баранам, що чомусь звуться чоловiками, збезчещених i
занепащених перед очима господа овечок, гарненьких i молоденьких, заповiдi
господнi. А потiм ревуть святих пiсень, аж у вухах закладас. I нехитрi
штуки цi так захоплюють паству, що замiсть узяти киу та поламати ух на
гладких спинах нахаб, барани з овечками стоять з роззявленими пельками,
наче i не в храмi вони, а в балаганi ярмаркових лицедiув.
Та, якщо подумати, хiба не так було споконвiку?
Хiба не про попiв сказано: "Бреше, як пiп у церквi"?
I ще: "Пiп з богом говорить, а сам на чорта дивиться ".
А коли вiдправ нема, Офнi та Фiнесс цiлими днями тиняються без дiла i,
щоб не вмерти з нудьги, кличуть для потiхи мене:
- Гей ти, йолопе, йди-но сюди! Не цурайся товариства, довгоносику!
Нiс мiй - це хрест мiй.
Всi знущаються з носа мого, навiть Офнi та Фiнесс, хоч у самих в них
носи, як гаки. Але мiй нiс - найдовший з усiх вiдомих носiв, на пiвлiктя
довжиною, i гострий та кривий, як кинджал халдеув.
Нахабно кличуть Офнi та Фiнесс мене, щоб поглумитися з мене:
- Вiзьми свiй нiс, бовдуре, i поголися!
- Тiльки ж обережно, кретине! Бо й без ножа зарiжеш себе!
Iржуть вони, як ситi конi, отак глузуючи. I зупиняють прочан, хапають
ух за поли, i говорять ум, що носяра мiй для ратноу працi дуже зручний. I
що, коли буде нова брань з нечестивими, мене, шмаркача, навмисне вiзьмуть
у вiйсько, щоб носом своум я добивав повалених у прах ворогiв наших.
- Усiх воякiв заклюс!
А по вiйнi, переможнiй для мого носа, не треба буде перековувати мечi
на рала, бо носом моум можна виорати всi землi вiд Дана до Беер-Себи. I
велика радiсть буде в народi i свято на вулицi. I кожен прочанин на честь
мого звитяжного носа поставить у храмi товсту свiчку...
Знущання цi краяли серце мос i принижували гiднiсть мою гiрше, нiж
чорна робота.
I тодi звернувся я до Всевишнього з гарячим молiнням, уклiнно прохаючи,
щоб вiн допомiг менi пiднятися на iсрархiчних сходах i випередити цих
преподобних бузувiрiв хоч на нiс, щоб вони йшли за мною i дивилися
шанобливо на мою потилицю. I господь напоумив мене.
Уночi, коли верховний жрець Iлiй почав на всi заставки висвистувати, я
збудив його й смиренно повiдомив:
- Отче, ось я.
Вiн гнiвно просичав:
- Та я тебе, iдiота, i не кликав!
I вiн знову впав на пуховi подушки своу, бо понад усе по хирлявостi
своуй любить солодко поспати.
Але за годину я не полiнувався знову штрикнути його межи ребра своум
твердим, як цвях, перстом:
- Отче, ось я.
- Господи, де ти знайшов такого бовдура? - скинувся Iлiй i затремтiв од
безсилоу лютi. - Геть iз очей моух, кретине! Не кликав я тебе!
Я слухняно вiдiйшов i лiг у кам'яне ложе свос.
Але тiльки-но Iлiй захропiв, як я ще раз пiдкрався до нього i знову
штрикнув перстом своум мiж ребра його:
- Отче, ось я.
Вузенькi плечi його пiднялися над лiжком i затремтiли в нiмих риданнях,
i по бiлiй бородi його заструменiли сльози.
- Самууле, я не кликав тебе, - нарештi жалiбно заскиглив Iлiй. - Ти,
отроче, не мiй глас чусш...
- Тут бiльше нiкого нема.
- Кажу тобi: не я тебе кликав...
- А хто ж?
I тодi нарештi я почув бажану вiдповiдь:
- Ти, Самууле, чусш глас божий!.. Iди, хлопче, з богом до бога i слухай
зречене слово його... А мене залиш, немiчного... Благаю...
Та хiба не знав я, що пiдступний i мстивий старець хитрус, аби спокiйно
доспати нiч?
Бо хто i коли чув, щоб Сундук подав голос зi свосу схованки?
Але я покiрливо вiдповiв Iлiу:
- Слухаюсь, отче, i за твоум велiнням йду на глас божий. Розверз
господь вуста у недостойнi вуха моу!
А ранком покликав Iлiй синiв своух Офнi та Фiнесса, бо в них кулацюри
по пiвпуда.
I усю паству покликав верховний жрець - баранiв та овечечок божих, щоб
привселюдно покарати мене за мос нiчне зухвальство.
I коли Офнi та Фiнесс почали кропити оцтом гнучкi рiзки, покликав Iлiй
ще й мене:
- Самууле, де ти?
Я смиренно вийшов з натовпу i озвався, як уночi:
- Отче, ось я.
Iлiю аж пересмикнуло.
- Що робив ти уночi? - гнiвно стуливши брови, почав допит владика.
Я вiдповiв тихо, але не так тихо, щоб нiхто не почув.
- Бога слухав.
А коли вiд подиву роззявили роти барани та овечки, додав уже гучнiше:
- Розверз господь вуста своу у недостойнi вуха моу i говорив зi мною,
найнижчим з рабiв своух.
- Що ж сказав тобi Сунд... - тьху! - Всевишнiй, хай славиться у вiках
iм'я його? - суворо запитав старець Iлiй.
- Страшне слово його! - з удаваним жахом вiдповiв я i похнюпився.
- Кажи, Самууле! - мимоволi вихопилося у цього недотепи.
Слова цього лише i чекав я.
Хiба мiг передбачити цей темний неук задум людини з тонким розумом?
Голос мiй задзвенiв, як тятива, що спрямувала несхибну стрiлу у ворога:
- Слухай, Iлiй! Слухайте, люди! Слухай, ЕресIсраель! Ось що сталося
уночi!
А тодi розповiв усе так, як записав i до Бiблiу в першiй книзi
царювань:
"I сталося в той час, коли Iлiй лежав на свосму мiсцi, - очi ж його
почали слiпнути, i вiн не мiг бачити, - i свiтильник божий ще не згас, i
Самуул лежав у храмi господньому, де кiвот божий;
Закликав господь до Самуула: (Самууле, Самууле!). I вiдповiв вiн: ось
я!
I прибiг до Iлiу, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Але той сказав: я не
кликав тебе; пiди назад, лягай. I вiн пiшов i лiг.
Але господь вдруге закликав Самуула: (Самууле, Самууле!). Вiн звiвся i
прийшов до Iлiу вдруге, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Але той вiдповiв:
я не кликав тебе, сину мiй; пiди назад, лягай.
Самуул ще не знав тодi _гласу_ божого, бо ще не вiдкривалося йому до
того слово господнс.
I закликав господь Самуула ще втретс. Вiн звiвся, i прийшов до Iлiу, i
мовив: ось я! Ти кликав мене. Тодi зрозумiв Iлiй, що то бог кличе отрока.
I наказав Iлiй Самуулу: пiди назад i лягай, i коли глас покличе тебе,
ти озовися: "кажи, господи, бо чус раб твiй". I пiшов Самуул, i лiг на
мiсцi свосму".
- Чи так все було, отче? - запитав я Iлiю.
- А так, а так! - ствердно похитав вiн головою.
Моя божеська оповiдь уже всю паству тримала в уважнiй напрузi.
I лише тодi, коли Iлiй своум пастирським словом скрiпив мою оповiдь, я
нарештi завдав нищiвного удару:
- Слухайте, люди! Слухай, Iлiй! Сказав менi Всемилостивий: "Ось я
зроблю дiло в Iзраулi, про яке, хто почус, у того дзвони загудуть в обох
вухах. У той день я викiнчу над Iлiсм усе те, що я казав про дiм його; я
почну й покiнчу з ним". Кiнець дому Iлiу!
Верховний владика пополотнiв од лютi.
А сини його Офнi та Фiнесс кинулися до мене, щоб пiвпудовими кулацюрами
своуми зробити з плотi мосу криваве мiсиво або принаймнi вiдбивну котлету.
Вирок цей ясно можна було прочитати на неголених пиках ухнiх.
Але було вже пiзно: барани та овечки з баранятами заступили звiдусiль
мене, свого нового пастиря, щоб краще почути слово боже. А я словом божим
добивав iсрархiчних суперникiв моух:
- I сказав цар небесний: "Я оголосив йому, що я скараю дiм його навiки
за ту провину, що вiн знав, як сини його безчинствують, i не вгамував ух".
Засудив господь мерзотникiв!
Радiсними зойками зустрiла уся паства пророчi слова цi. Кричали
прочани, пограбованi синами Iлiсвими, кричали зубожiлi жебраки, обiдранi
неситими вовками цими, кричали гарненькi й молоденькi овечечки, збезчещенi
тими козлами в золотих ризах, i ревли, мов бики, ошуканi барани ухнi.
- Хай живе Всевишнiй i Самуул, великий пророк його! - кричали усi вони.
Отак за якусь мить я здобув високе й недоторкане звання пророка на
цьому свiтi i нiмб святого на тому. Земля стане менi пухом. Рiки для мене
потечуть млеком та медом. Небеса вiдчинять менi сяючi врата раю.
- Де б менi знайти роботу отаку? - заздро совався в сидiннi свосму
Iлiй.
А я дивився на темних людей цих, якi навкарачки сунули до мене, щоб
поцiлувати бруднi поли руб'я мого, просякнутого стiйким букетом помиув.
Якi марновiрнi й нехитрi вони!
ух нiчого не варто обдурити!
В урочистi хвилини цi я пригадав бiблiйнi подвиги найбiльших брехунiв,
якi поставали нинi предтечами моуми.
Перед внутрiшнiм зором моум з'явився блаженний Валаам, син Веора, i
його уславлена побожнiстю ослиця, на якiй вiн ухав iз мiста Пефор
гостювати до царя моавитян Валака.
Спокiйно ухав вiн, i раптом посеред мiськоу брами ослиця почала
впиратися i не захотiла йти далi. Мабуть, пiдвратна темрява лякала уу. А
голодного Валаама вже чекали за столом царя Валака з вишуканими стравами
та напоями, i блаженний прочанин знав про це.
Жорстоко й нещадно вiдлупцював дрючком ослицю свою праведний Валаам.
Але, як це вiдомо споконвiку, побоу впертiй ослячiй породi не допомагають.
I люди почали смiятися з кумедноу халепи невдахи-мандрiвника, i почала
танути його слава провiсника i заклинателя долi.
Але не розгубив Валаам розум свiй. Поважно пояснив вiн вуличним
гаволовам, що то янгол небесний заступив шлях ослицi його. I що
благочестива ослиця його усе небесне шанус, а тим паче янголiв - посланцiв
божих.
I що ж?
Хоч нiхто не бачив нiякого янгола, всi повiрили Валаамовi та його
ослицi!
I слава його пророча змiцнiла.
А ще я побачив перед внутрiшнiм зором кудлатого, як i я, здичавiлого
розбишаку Самсона, прославленого казками сина Маноя.
Десь волочився Самсон тиждень чи два, а потiм повернувся додому, i
соромно йому стало перед батьками i родичами його. Тодi запевнив ух
Самсон, що вiн байдики не бив i часу не марнував даремно, а звичайною
ослячою щелепою побив сам-один тисячу озбросних фiлiстимлян.
- Невже? - запитали його з недовiрою.
- А ось вам! - мовив у вiдповiдь Самсон i сунув, щоб довести свос, на
очi усiх оту ослячу щелепу.
Воiстину треба бути ослом, щоб повiрити в цi ослячi вигадки!
Того ж дня я зазирнув нарештi пiд дашок сундука. Як i слiд було чекати,
вiн виявився порожнiм. Та це не завадило менi вперше з насолодою
скуштувати нових пiльг й привiлеув моух, гiдних високого звання пророка, i
душевно втiшитися ними.
Я недбало вiдштовхнув вiд казанiв ненажер Офнi та Фiнесса i почав
сумлiнно виловлювати шпичаком та виделкою найнiжнiшi шматки м'яса. I в
каструлi совав ух, i в сковороди, i в горщики богомольцiв. I не виявляв
нiякого жаху перед киплячою ужею цiсю, а тiльки задоволення i радiсть.
А ввечерi взяв вино в Офнi та Фiнесса, взяв варварськi шати ухнi, одяг
ними плоть мою i пiшов наставляти на путь iстинну гарненьких i молоденьких
богомолочок.
Та, видно, у лиху годину я пiшов. Тiльки завернув за рiг, як нiчнi татi
накинули на голову мою смердючий мiшок i заходилися молотити пiвпудовими
кулацюрами ребра моу, намагаючись зробити з мене рагу або принаймнi
вiдбивну котлету. А потiм, важко сопучи, невiдомi татi ще довго i старанно
затоптували мене в прах товстими, як у слонiв, ножиськами.
I невиразно вчувався менi крiзь смердючий мiшок ще й заздрiсний голос
Iлiу:
- Ех, менi б роботку отаку!
Вiн дзвенiв у вухах моух, поки я пiд ножиськами, як у слона, не
знепритомнiв.
Але людина з тонким розумом з усього мас вигоду свою i користь навiть в
бiдi знайде. Ранком пошкандибав я на милицях до лiкарiв, усiх знахарiв та
костоправiв обiйшов, щоб усi побачили i дiзналися про численнi калiцтва
моу. Вiднинi нiхто не примусить мене орати землi вiд Дана до Беер-Себи!
ЗШИТОК ДРУГИЙ
Усе повертасться на коло свос.
Тiльки наблизиться старiсть, а вже сунуть до тебе:
- Отче, вiддай владу!
Я кажу ум усiм:
- Влада - вiд бога.
Та хiба допомагас?
У храмi недалеко вiд входу височить над усiм сидiння суддiвське, бо
звання мос нинi у сумiсництвi з пророчим - Суддя Ерес-Iсраелю. Я тлумачу
закони старi i виголошую настанови новi. Карний кодекс Моiсея за словом
моум переслiдус лиходiув, крадiув, розпусникiв, грабiжникiв та убивць вiд
Дана до Беер-Себи. Повсюдно панус Закон.
Суддя - найвища влада пiсля влади Всевишнього. Бо якщо iншi народи, що
звiдусiль оточують обранцiв божих, мають на чолi царiв, царкiв або царят,
то богообранцi живуть без царя в головi. А до мене сунуть нерозумнi:
- Отче, вiддай владу царевi!
Прислужус менi тоненький, як хворостинка, i тихенький, як лякливий
подих, хлопчик, за великими очима якого i худенького личка його не видно.
Шелестить руб'ям своум, мов янгол безтiлесний крильцями. Вiн втiшас душу
мою вже одним своум iснуванням в прислужниках, бо походить з осоружного
колiна Iлiсвого.
Звуть його - Ахiя. Вiн - меншенький син Ахiтува, брата Iохаведа, сина
Фiнесса, брата Офнi, сина Iлiсвого. Колiнологiя тут точна - менший йде за
старшим. Бо iнодi посилаються лише на батька свого, минаючи старшого
брата. А це у свою чергу порушус принцип першородностi, що завжди важить у
найбiльш поширених справах - чварах мiж родичами за полишене у спадок
майно. Бувас, за якусь ганчiрку рiднi брати ладнi повбивати один одного.
Траплясться, нiж кривавить мотлох, мiсце якому на смiтнику. Як не зараз,
то потiм.
Я сиджу i дивлюся на Ахiю. Дивлюся й розмiрковую: а чи не вiддасть вiн
раптом душу господу? Бо ж такий некорисливий, аж не вiд свiту цього, - все
вiддасть.
- Ахiя? - кличу я.
- Отче, ось я, - виникав передi мною тихо, наче з небуття.
- На тобi сухарик, отроче.
- Дякую, отче.
- Не ховай його, а з'уж.
- Слухаюсь, отче.
- уж тут, щоб я бачив.
- Зараз, отче.
Надто хирлявенький хлопчик, заморений. Кожен з синiв моух суне його за
пасок й не помiтить.
Сини моу - преподобнi Iовiль та Авiй - здирники, яких бiлий свiт ще не
бачив. Лиха слава йде про них вiд Дана до Беер-Себи. Хабарi вони деруть з
кожного, хто приходить по слово мос. Сидять бiля входу до храма, мов
хижаки неситi, i обдирають геть усiх без винятку. Бiльшiсть з прочан Iоiль
та Авiй роздягають удень, гарненьких та молоденьких прочаночок - уночi.
Iнакше шлях до мене у дверi храму для них зачинений.
А я на безчинства ухнi дивлюся крiзь персти моу та ще й примруженим
оком своум.
А чому?
Хiба я не в силi приборкати лиходiув цих?
Хiба я не можу закликати ух до покути?
I в силi я, i можу я.
Але я свiдомо не роблю цього, бо каральнi дiяння цi зашкодять менi
самому. Чорнi дiла синiв моух Iовiля та Авiя роблять славу мою бiлiшою i
свiтлiшою.
- Пророк Самуул - воiстину святий, - кажуть прочани, повертаючись
додому. - Божа благодать почис на ньому. Суддя наш - сама чистота. От сини
його - не приведи господи!
Справдi так: свiтле на темному ще свiтлiше, бiле на чорному ще бiлiше,
а хула робить хвалу ще славнiшою. А усяка влада одвiку живиться
славослов'ям.
Одного дня прийшов люд цiлим натовпом i не дав синам моум i дещицi. До
храму не увiйшли, на дворi волали:
- Самууле, Самууле, де ти?
Глас народу - глас господа.
Вийшов я на поклик його до отари овечок божих i мовив:
- Раби божi, ось я.
- Самууле, скажи присуд свiй!
- Про що?
- Царя хочемо!
- У нас один цар - небесний. Навiщо вам iнший? Цар земний - тимчасовий,
бо вiн - смертний. А цар небесний сидить на престолi вiчно.
- Хочемо земного царя! - затялася i ревом реве отара.
- А чи не пожалкусте?
Запитав я ух, а сам у розпачi розмiрковую: як опаскудити того, кого ще
й нема?
Аж тут зiйшов у думки моу дух святий i осяяв помисли ще не зреченою
мудрiстю, яку я i мусив зректи. Дух пiдказав менi: сдиний досвiд
владарювання - мiй власний. То хiба не вiдаю я, як сам владарюю? А хiба не
можна звинуватити майбутнього царя у тому, в чому я звинуватив би себе
самого? Шкоди менi це не завдасть. Адже я не викриватиму теперiшнс, а
пророкуватиму прийдешнс. Усе погане - ще тiльки попереду.
- Слухайте слово мос! - гукнув я щосили. - Слухайте, бо йде воно не вiд
мене, малого й убогого, а вiд самого бога - царя небесного! I це не я
кажу, а моуми недостойними вустами глаголить сам Всевишнiй владар твердi
небесноу i земноу!
Замовкла отара, дослухаючись до слова божого, бо всi думки своу я
некорисливе вiддав господу нашому.
- Знайте: царевi багато треба - прислужникiв i жiнок для двору, воякiв
i рабiв. А де вiн ух вiзьме? У вас вiзьме! Цар даруватиме сановникам своум
для прожитку мiста i села, угiддя i лани. А де вiзьме? У вас вiзьме! Вiн
накладе на вас незчисленнi податки, i добра у вас стане, що прийде голий,
покладе його за пазуху та й понесе. Вiд усього вiн у вас вiзьме - вiд
ланiв, вiд угiдь, вiд лiсiв, вiд виноградникiв, вiд худоби, вiд ремесел,
вiд торгiв i навiть вiд синiв i дочок ваших.
В отарi стривожено зашепотiлися.
- Цар пiде шукати собi бранноу слави, а ви згубите синiв своух. Цар
загарбас чужi скарби, а ви ух омисте слiзьми своуми. Цар триматиме
сановникiв у розкошах, а ви ходитимете у вошах. Цар дармоудiв своух сито
годуватиме, а заморенi дiти вашi голодуватимуть. Цього хочете? Оберемо
царя - утiхи на годину, а бiди до смертi. То невже вам гнобителя
забаглося?
Але з дурнями i розумному погано: дай дурням макогiн, то вони собi й
лоби поб'ють. Так i тут:
- А ти, Самууле, дай нам добросердного царя!
Сказано: дурням i бог не противиться. Тому i я наважився:
- Бог творив свiт шiсть днiв. От i менi удiлiть такий строк. На шостий
день я назву царя вам за божим велiнням.
- Згода, Самууле!
Дух святий вдруге зiйшов у думки моу i вдруге осяяв мудрiстю: можна
дати царя, а можна - назву.
Царя шукати не треба - вiн сам прийде. Лишасться чекати i до прибульцiв
придивлятися: хто з них на царя годящий?
Ось прийшов один: ноги в кiзяках, голова в реп'яхах. Сорочка зотлiла,
штани ледь тримаються. Молоденький, полохливо очима лупас. Чим не цар для
дурнiв?
- Отче! - впав вiн навколiшки i заблагав: - Ти - пророк! Вiдкрий очi
моу!
- На що? - питаю поблажливо.
- Де ослицi моу?
- Щось не схоже, щоб ти ослиць мав...
Вiн вражено втупився у мене:
- А звiдки ти знасш, отче, що не маю?
- На те й пророк, щоб знати, - кажу йому лагiдно. - То були ослицi чи
ти ух вигадав?
- Були, отче. Ослицi - мого татечка, а я випасаю ух. Та прилiг було пiд
копою, а тварюки цi кудись подалися. Тепер не знаю, де й шукати. Якщо без
ослиць повернуся, тато мене вiдбатожить так, що й на стульчак не сiсти...
- Як тебе звати, отроче?
- Савл, отче.
- А хто батько твiй, що так гарно тебе виховус?
- Кiс, син Авiула, з колiна бен-амiнового.
Аж тут мене обсiли сумнiви: не могли сини моу Iовiль та Авiй пропустити
на очi моу заледве не безштанька.
- Савле, скажи менi: як це ти, отакий убогий, та в храм пройшов, коли
вiдправи нема?
- А в мене за щокою монета була.
- Де ж монета твоя?
- Та двос лобуряк при входi уу прямо з рота видерли...
Правду каже отрок цей, нема брехнi в словах його. Цiкаво: прийшов до
Суддi, щоб минути кари.
- Значить, ослиць шукасш? - зичливо мовив я. - Це добре...
Так, добре це, бо з ослами завжди були пов'язанi найсвятiшi думки моу.
О праведна ослице блаженного Валаама! О щелепо осла в руках волоцюги
Самсона! Воiстину: де осел, там i промисл божий. У святому письмi тих
ослiв - цiла череда, куди бiльше, нiж випасас зашморганий отрок цей.
- Савле, а ти чув, що люди царя хочуть?
- Та нiби й казали щось таке...
- Господь обрав на царя тебе, Савле!
- Мене? - вразився вiн.
- Так, за монету, що видерли в тебе з рота, ти придбав цiле царство.
Ось помащу тебе мирою або слесм, i ти - вже цар! Тiльки нiкому не кажи.
- Само собою, - розсудливо погодився отрок, - бо хто ж повiрить?
- Я сам назву тебе царем, Савле, коли надiйде час. А зараз ступай
додому.
- Не можу, отче...
- Чому?
- Бо татусь у мене такий: цар не цар, а штани знiме...
- Ах, так! Я й забув про ослиць твоух. Та ось предрiкаю тобi: надвечiр
ух приведе до ясел ухнiх незримий янгол небесний. А ти йди, заховайся у
кущах та й чекай собi дива господнього. Я тобi чудо це твердо обiцяю!
На шостий день знову зiбралася галаслива й вередлива отара овечок божих
з усiх колiн iзраулевих.
Запитав я ух:
- Досi царя хочете?
- Ой, хочемо, Самууле!
- Iстинно кажу: господь обрав вам царя.
- Хто ж вiн, Самууле?
- Цар ваш - отрок Савл, син Кiса, сина Авiула, сина Церона, сина
Бехорафа, сина Афiя, з колiна бен-амiнова, людина шляхетна!
- А де ж вiн сам?
I справдi: де Савл?
Гукнув я в натовп, нишпорячи очима:
- Царю Савле, де ти?
Нiхто не вiдгукнувся. У натовпi почали перезиратися. Тодi я вдруге
закликав, ще гучнiше:
- Царю Савле, де ти?
У вiдповiдь - мовчанка. Куди ж це недолугий миропомазаник подiвся? Ну й
недотепа! Простотаки - рiдкiсний.
- Царю Савле, де ти? - утретс покликав я.
I тодi з натовпу хтось озвався:
- Нiби я бачив цього хлопака...
- Де бачив?
- Та нiби вiн в обозi за риночком на гарбi з сiном спить...
Одразу побiгли охочi по царя, хутко привели спанька пiд ручки. Ну й
обранець! Не лише ослиць, а й царство ладен проспати. Ноги в кiзяках,
голова в реп'яхах. Очi й досi соннi. Чим не цар для дурнiв?
I проголосив я урочисто:
- Iм'ям господнiм я, слуга божий, нарiкаю царем нашим тебе, Савле, сина
Кiса, сина Авiула, сина Церона, сина Бехорафа, сина Афiя, з колiна
бен-амiнова, людину шляхетну!
- I це все, отче? - запитав Савл.
- Все, царю!
- То менi вже можна вертатися додому? А то татусь мiй лаштусться зранку
на оранку. А менi ще воликiв годувати. Та й батько в мене такий: цар не
цар, а штани знiме...
- Можна й додому, царю. Йди собi з богом до воликiв та ослиць своух.
I дивувалися люди царевi вiд Дана до Беер-Себи!
КНИГА ЧЕТВЕРТА. В'ЯЗЕНЬ ЛЕВIАФАНА
"Щоб нi люди, нi худоба, нi воли, нi вiвцi нiчого не ули, не ходили на
пасовисько i води не пили. I щоб вкритi були руб'ям люди i худоба, i
крiпко вопiяли до бога, i щоб кожний вiдвернув вiд злоу путi свосу i вiд
насильства рук своух".
IОНА, розд.3. ст.7.
"I побачив бог дiла ух, що вони вiдвернули вiд злоу путi свосу, i
пошкодував бог про лихо, про яке мовив, що наведе на них, i не навiв".
IОНА, розд.З, ст.10.
ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ВИДАВЦЯ
Рукопис бiблiйного пророка Iони з "Вступним словом" невiдомого Автора
потрапив до наших рук випадково - ми придбали його на базарi. На жаль, ми
дещо спiзнились: перекупка не зналася на справжнiх скарбах i збувала
дорогоцiннi сторiнки прадавнiх мемуарiв легендарного мандрiвника Iони з
богодухою передмовою загадкового Анонiма по копiйцi за штуку, аби масовий
споживач мав у що загорнути тихоокеанськi оселедцi. Це варварство тривало
вже днiв зо два, i тому немас нiчого дивного, що в сучасному виданнi
бiблiйнi подiу виглядатимуть дещо фрагментарне. Адже на тихоокеанськi
хвости явно пiшла кiнцiвка вiкопомного твору. Повнiстю! I ми тепер не
знасмо, як пройда Iона потрапив на сьоме небо. Але не бiда: ми знасмо -
вiн там!
Зрозумiло, стародавнiй манускрипт потребус багатотомних коментарiв i
тлумачень. Але оскiльки видавець не женеться за науковою славою, вiн
обмежився одним - подбав, щоб кожному роздiловi передував путящий
заголовок i вiдповiдний епiграф, якi розкривали б усю його суть.
ПЕКЕЛЬНI ПОДIт У РАЮ
Вступне слово Анонiма
"Людина, котра на Землi не спiвала, там спiвас; людина, котра на Землi
не вмiла спiвати, там набувас цiсу властивостi. I цей вселенський спiв
тривас постiйно, безперервно, не вгаваючи й на хвилину".
Марк ТВЕН
"Бог християн - це батько, який надзвичайно цiнус своу яблука i дуже
мало дорожить своуми дiтьми".
Денi ДIДРО
На сьомому небi, у райських кущах, безтiлеснi вiдчайдухи шепотiлися:
- Праведники осатанiли...
- Архангели учадiли вiд фiмiаму...
- А сам Всевишнiй...
- Тс-с-с!..
А лихо сталося тому, що в раю було запроваджено режим максимального
забезпечення блаженством.
Iдеалу досягли просто.
"Головблажзабез" не шкодував витрат - скрiзь виставили бочки з нектаром
та ночви з амброзiсю. Солодкий фiмiам здiймався вулканiчними вибухами. В
очах паморочилося. Голова йшла обертом.
Швидко було з'ясовано: надуживання мiцним нектаром дозволяс вiзуально,
неозбросним окулярами оком бачити сдиного в своуй сутi господа одразу в
трьох личинах - бога-батька, бога-сина i бога-духа святого.
Благодать...
То вам не грiшна Земля!
Там, унизу, на твердi, вiд мiцних напоув, бувас, в очах подвоюсться.
Усi знають: траплясться таке.
Але щоб потроювалося?
Щось про таке не чувати...
Та й подумати: хiба можна огидну сивуху порiвнювати з небесним
нектаром? Не той напiй! Не тiсу чудодiйноу якостi! Самi знасте, самогон
будь-який волоцюга залюбки хлеще, а нектаром дозволено упиватися лише
блаженним.
А на небесi святi та божi (усi поголовне - у бiлих хiтонах) обсiли
бочки з нектаром, весело й завзято здiймали кухлi з божеським напосм до
осяйного сьомого неба, натхненно скубли струни арф i в один голос вдячно
ревли:
- Хвала тобi, господи!
- Хай уславлясться iм'я твос!
- Осанна! Осанна! Осанна!
У бога щодня - свято...
Вiд цього блаженного ревища аж у вухах лящало. Не рятувала нiяка
звукоiзоляцiя. Здригалося повiтря. Гуляли страхiтливi протяги. Туди-сюди
неорганiзованим натовпом шугали циклони та антициклони. Атмосферний стовп
ледь тримався пiд натиском ураганних тайфунiв. Усi пророкування синоптикiв
були приреченi на безсоромну брехню.
Янголи, змученi неугавним славоспiвом, мрiйно згадували старi часи:
- От колись було!
- Пам'ятасте, у раю тiльки й було народонаселення, що Адамчик з
рвонькою.
- Еге ж, бува, призначав Адам побачення рвi пiд чарiвним Древом
Пiзнання...
- Тихенько й сумирно чекав свою чарiвницю з букетиком квiтiв...
- Або нишком ворожив на королицi, аби дiзнатися, любить вона його чи не
любить...
- Ой, таки було ж!
- А коли рва приходила на побачення, то хiба ж молодята ревли, як
бугау?
- Е, нi! Шепотiлися собi про щось у святому невiданнi...
- Аж не вiриться...
- Ех, було та й загуло!
Вiд чарiвних спогадiв янголiв огортала чорна туга по свiтлiй минувшинi.
Та цю поодиноку критику надiйно глушило згуртоване навколо бочок з
нектаром славоспiвне сонмище.
- Хвала тобi, господи!
- Усi вказiвки Згори - генiальнi!
- Осанна! Осанна! Осанна!
Iнодi повз хмари пролiтас по дорозi в раймаг необережний янгол i нараз
штопором тiадас, завихрений надпотужною "осанною".
- А щоб ви сiрки напилися! - безсило ласться янгол, пiрнаючи в
стратосферу.
- А щоб вам смолою пельки позалiплювало! - свариться вiн.
- А щоб ви завили вiд мук пекельних! - бажас бiдолаха вiд щироу душi,
тяжко гепаючись на твердь земну i ламаючи крила внаслiдок невдалоу
вимушеноу посадки.
Контингент падших янголiв неухильно збiльшувався. А серед земних
богодухих створiнь поширились реальнi уявлення про iстинне раювання. Бiля
бочок з пивом одразу побiльшало нероб. Вони швидко опанували високе
мистецтво славословити того, хто ух частус...
Саме в тi славословнi днi Всевишнiй викликав на чергову оперативну
нараду двох наймогутнiших серед потойбiчних сановникiв архангелiв -
небесного теоретика, красунчика й чепуруна Гавриула та головнокомандувача
вiйська небесного, вкритого, мов дракон залiзною лускою, усiма можливими й
неможливими звитяжними вiдзнаками, якi сучасним стратегам й не снилися,
архангела Михаула. Всевишнiй завжди викликав не бiльш як двох архангелiв.
З одного боку, це пiдкреслювало його нечувану демократичнiсть (один проти
двох!), а з другого боку, завжди забезпечувало Наймудрiшому вирiшальну
бiльшiсть голосiв, оскiльки бог-отець, бог-син i бог-дух святий в його
трисдинiй особi незмiнно голосували одностайно. Усi трос трималися твердоу
й непохитноу вiри: вони вiрували у власний Генiй. Само собою, усяка решта
тiй трiйцi в однiй особi ввижалася викiнченими придурками. Але,
погодьтеся, подекуди саме придурки пречудове пасують принциповi
колегiальностi i створюють неповторний демократичний антураж.
Та перейдемо вже вiд небесних плiток до конкретних справ небесноу
канцелярiу.
- Вельмишановнi панове архангели! - гучно мовив Головуючий, вiдкриваючи
нараду. - 3 часiв вiкопомного Всесвiтнього Потопу ми досягли у такiй
важливiй ланцi нашоу дiяльностi, як змiнення вiри святоу, незаперечних
успiхiв.
Архангел Михайло споважнiв.
- Супермегатонними блискавками одним махом спалено мiста Содом та
Гоморру! - не вгавав Гучномовець.
Головнокомандувач, з голови до нiг одягнений в нагородну луску,
набундючився.
- Проведено блискучу каральну акцiю пiд кодовою назвою "Десять покарань
ргипетських"!
Михайло з удаваною скромнiстю кахикнув.
- Вирiзано до ноги племена хананеян, фiлiстимлян, аморреян та iнших
iновiрцiв!
Михайло грiзно набурмосився i забряжчав нагородною лускою.
- Успiшно завершено тисячi дрiбнiших, але завжди тотальних по
нещадностi акцiй, якими всi ми можемо заслужено пишатися.
- Так точно! - не втерпiв Михайло.
- Хвала тобi, господи! - пiдтримало його ревище за вiкном, аж вiкна
задеренчали.
- Колеги! Незважаючи на цi блискучi, досi нечуванi успiхи, я мушу
звернути вашу увагу на один iстотний недолiк.
Чепурун Гаврило нараз пожвавiшав.
- А саме: з вiддiлу оборони вiри святоу до небесноу ка...
