Григiр Тютюнник. Зав'язь
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
- Куди це ти, парубче, наджигурився? - питають з полу дiд Лаврiн i прикахикують насмiшкувато, наче й справдi щось про мене знають. А що в тiм такого, що я нову сорочку нап'яв i кiбчика на головi прислинив,- може, я на збори пiду?
У хатi споночiло так, що й цвiлi по кутках не видно, i шибки посинiли, мов на грозу. А пiд полом бiлiє картопля:
ключки повикидала, в землю проситься.
Пора менi вирушати.
Беру на косинчику пляшечку одеколону, поливаю носовик i помiчаю, як на дiдовiй щоцi ворушиться оте чорненьке дупельце, що хворий зуб колись викрутив: смiються. В'їдливi - страх! I я знаю чого.
Тож було, як вечiр настане, то вони й починають: про те, як їм у австрiйському полонi жилося, якi пироги там печуть та як гарно з-пiд корiв вичищають. А вже зима як прийде, як захурделить, то я й з печi не злажу. Сиджу, спiваю з дiдом колядок рiзних:
Звiзда гряде чудно
З восток на полудно,
Над вертепом сiяє,
Христа-царя являє...
А тепер - минулося. Тепер я... самi ж, бач, кажуть: парубок...
Iду до дверей, а вони:
- Ото як женишся на тiй проявi, то кислички тобi, внуче, не тiльки снитимуться, а ще й привидяться.
- Дiду, перестаньте,прошу.
- ...бо то дiвка з тiєї куряви, що чорти на дорогах крутять!
- Просто в неї мiцний характер,- кажу спокiйно, аби швидше виприснути з дому.
- Еге ж,бубонять,- i тюрма мiцна, та чорт їй рад...
Ну, годi. Хряпаю дверима i виходжу на порiг. Надворi пахне молодим осокорячим листям, а з грядок тягне теплим гнiйком, торiшнiми бур'янами i мокрим попелом. Садок уже одцвiвся i густо вкрив землю бiлими пелюстками. Вiтер щодня потроху вигортає їх на шлях, i коли вночi їде якась приблудна машина, вони рожевим валком котяться за нею слiдом аж до мосту, а там падають у рiчку.
По той бiк шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтить червона заграва: то присяде до самої землi - i тодi на кутку стає поночi й глухо, то знову шугає вгору аж до Волосожару, шпаруючи окола i молоденькi осокорчики червоною крейдою - видно, трактористи стару солому палять. Iду садом на край кутка, до провалля, i вже здалеку бачу маленьку бiлу постать на обнiжку. То - Соня. Жде... Менi здається, що я ширшаю в плечах, твердiшаю в ходi i ось-ось пiдлечу. А от голосу - не стає...
- Соню,белькочу шепеляво й противно,- це ти?
- Нi, це не я,- озивається вона i потихеньку смiється.- Це - мара...
Потiм мiцно бере мене пiд руку, трошки злягає на неї теплими пругкими грудьми.
- Ходiм, я тобi снiг покажу,- туркоче на вухо.- Там, у Проваллi.
Ми лiземо з кручi в чорну холодну прiрву, пiдпираючи одне одного плечима i хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилля. У проваллi справдi пахне талиною, як ото кора з трухлої вiльхи, а пiд ногами щось гуде i рипить.
- Бач, крига,- каже Соня, закидаючи голову i лоско-чучи моє пiдборiддя гарячими губами.- А що, а ти не вiрив...
У небо знову сягнула заграва, i в проваллi повиднiшало настiльки, що менi стає добре видно Сонинi очi. Вони якiсь дивнi: наче й зляканi трохи, й смiються. У мене починають терпнути ноги i стають як мотузянi. А голова хилиться, хилиться...
"А що, - думаю, - як я її поцiлую, а вона мене - в пику? Буває ж так. Он i в кiно показують..." - i шия перестає гнутися, дубiє.
А Соня вже й не смiється, i очi примружила так сердито, що... Нi. Нехай краще другим разом.
Отак i стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж доки вона не озивається:
- Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?
- Ото, коли б нi! - вигукую, хапаючи її за тоненький поперек, але раптом пiдсковзуюся i з переляком i огидо до себе вiдчуваю, що зараз так i обербенимось у грязюку. А вона сердито пручається з рук i ошпарює мене злим поглядом.
- Пусти! Силач...
- Пiдсковзнувся,- мимрю,- хiба ж я винен, що тут слизько?
Соня норовисте одвертається i мовчить. А в мене перед очима з'являються дiд Лаврiн, ворушать чорненьким дупельцем на щоцi, оскиряються... Може, вони ото й правду казали, що - кислички...
Згадка про дiда робить i мене смiливiшим.
- Ну, - кажу, - раз так, то що ж... Беруся рукою за кущ i, твердiше, нiж треба, упираючясь ногами в кручу, деруся на гору.
- Миколко, а я? - жалiбно шепоче Соня.
I вiд того шепоту у мене наморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвiн. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечi i з розгону цiлую в рипучу холодну хустку.
- Навiщо ж ти... аж за вухо, дурненький...- видихає Соня i смiється якось покiрно й лагiдно. - Ходiм уже, бо тут холодно.
Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках, I сили в мене - як у вола. Оглядаємось на те мiсце, де ми тiльки що гарцювали. Там бiлiє снiг.
- От чудно, - каже Соня, зiтхаючи, - кругом садки цвiтуть, а там - снiг...
- Туди сонце не достає,- пояснюю.- Та ще й землею був прикиданий. Тепер вiн розтане.
Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас пiд хлiвом. Соня тремтить, горнеться до плеча й дихає менi за комiр.
- Ти не змерз?- питає.
Я'з усiєї сили зцiплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу:
- Та н-наче нi...
У степу ще дужче розжеврiлось, i на грядках, у кого вже зорано, червоно виблискують скиби, а в борознах, як снiг у проваллi, бiлiє опалий цвiт. Листя в садках ще тiльки проклюнулося, тому в гiллi рясно миготять дрiбнi, мов роса, прозеленкуватi крапельки: то зав'язь.
- От якби менi отаке намисто,- каже Соня,- зроду б не знiмала...
- Купимо,обiцяю впевнено.- Ось як тiльки вивчусь на шофера, так i купимо.
- А я тобi сорочки вишиватиму. Гарнi-прегарнi, кращi, аж у лавий
Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки i потихеньку, вбома долонями, нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу її сухi вимогливi очi i чую сором'язливий шепiт:
- В сто раз кращi... милий... в тисячу!
А далi вже нiчого не бачу i нiчого не чую... Потiм ми ще довго сидимо на лавочцi мiж осокорами, не розплiтаючи обiймiв навiть тодi, коли мимо нас на Полтаву мчать раннi базаровi машини i шофери горлають iз кабiн щось веселе, заохочуюче i безсоромне.
Розходимося десь уже далеко за пiвнiч, ледве переступаючи зомлiлими ногами i несучи на губах солодку пекучу спрагу.
На порозi я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клацає засовом i тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиняє дверi.
Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг... Iз-за сажа вивертаються дiд, у куфайцi й з вилами. А над деревами синiє, клубочиться дим.
- Ану, лишень, парубче, помагай скурювати садок, бо пропаде к лихiй годинi уся зав'язь.
Я прожогом кидаюся в садок, нагрiбаю п'ятiрнями сякого-такого труску i розкладаю вогонь аж на межi, щоб тягло дим i на Сонин садок.
- Та не там, ближче до сажа розкладай! - сердито гукають дiд.
- Нiчого,одказую так, як вони мене вчили,- буде в людей - буде i в нас...
А сам собi думаю: за чим би його сьогоднi забiгти до су-сiдiв, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу...
