ЗА СЕСТРОЮ
страница №3
...к буду свобiдний, як захочу...А то як?
Втечу та й годi.
Мустафа засмiявся.
А знаєш ти, що в нас втiкачам роблять?
- Знаю, повiсять. А як не зловлять, то таки пропало.
Я хотiв тебе взяти до покоïв за козачка.
Берiть, де хочете. Я доти буду добрий, поки менi буде добре...
Павлусь навчився балакати з татарами просто й одверто. Та це не подобалося Мустафi. Вiн зморщив брови i сказав:
- Ти, хлопче, зухвалий; як ти до мене вiдзиваєшся?
- Хiба ж ви не людина?
Мустафа плеснув у долонi.
Ввiйшов потурнак наставник.
Цього зухвалого джавра випарити i до конюхiв дати!
Потурнак схопив Павлуся за руку й повiв наниз.
У тебе, хлопче, загострий язик; гляди, щоб не врiзали... На долинi в челяднiй вибили Павлуся так, що аж кров текла iз спини. Хлопцевi текли сльози з очей, але закусив губи до крови i не видав нi одного стону. Вiн сiв на землi i трясся всiм тiлом. Ось попався... Думав собi, що буде цiлком iнакше, а воно он як. До нього приступив земляк Остап:
Що ти, небоже, йому сказав, що тебе били?
Нiчого. Пiдмовляв мене на бусурменську вiру, та я не хотiв... Я говорив з ним, як з людиною, а то звiр.
З ними не можна просто балакати, як з нашим братом; з ним треба хитрити, низько кланятись... Що ж ти сказав?
Я сказав, що як менi буде зле, то втечу.
Дурень ти! Хто так говорить? Тобi треба було показувати покiрного, тебе лишили 6 у горницях на послугах...
Не хочу, каже Павлусь. Найлiпше коло коней ходити.
Куди ж тебе призначив?
До конюхiв...
Не гадай, що то легке дiло. Там попадеш пiд руку такого чорта, що наш потурнак Iбрагiм, то янгол. Там найтяжче...
Остап здiйняв з Павлуся сорочку i помастив якоюсь мастю його рани вiд нагайки.
Ти, братику, зле зробив, там тебе замучать.
Але ж я першоï ночi втечу, вiдповiв Павлусь. Дорогу я знаю добре i з коня не впаду.
Не роби того, нерозумна дитино! Вони тебе вб'ють або продадуть першому лiпшому татариновi. Ти слухай, будь покiрний, то пан тобi простить... Ти вижидай кращоï пори.
Аж до смерти...
Нi, не до смерти. Тут можуть леда день набiгти запорожцi! От такоï хвилини всi християнськi бранцi ждуть, як спасения. Тодi пора втiкати...
Скажiть, дядьку, де тут й Криму може бути моя сестра? Ïï цього лiта полонили татари...
Кiлька ïй рокiв?
Тринадцять буде.
А гарна вона? ,
Як мальована.
Остап почав хитати головою.
Ледви, чи ти ïï найдеш. Тут продають дiвчат з рук до рук. На усiх базарах ïх повно. Вiдтак забирають до гаремiв, а то й у Туреччину за море вивозять. А тих базарiв тут багато, багато...
А як би то розвiдати, де вона тепер перебуває?
На те треба багато грошей...
Я ïх не маю...
Розмова перервалася, бо саме ввiйшов в челядну Iбрагiм потурнак i велiв Павлусевi збиратися в степ до табунiв. Павлусь успiв лише обмiнятися очима з земляком. Вийшов перед дворище. Тут стояв татарин на конi. Павлусевi вказав коня i велiв сiдати охляп без сiдла. Той татарин не знав украïнськоï мови i не говорив нi слова.
Павлусь оглянув цiлу оселю. Хоч i дуже болiла спина, та вiн дививсь на татар згорда.Допоможи менi, Господи Спасе i свята Покрово, визволитися та козаком стати! Усi цi шаласи я з димом пущу i з землею зрiвняю
.Чорта лисого швидше побачиш, як мене в покоях
Павлусь, ïдучи майданом, здiйняв шапку i став молитися.
Коли виïхали в степ, вiн важко задумався над тим, що довiдався вiд земляка. Вiн втратив надiю на те, щоб визволити сестру.
Старшина над конюхами був уже старший лiтами татарин. Вiн зараз догадався, що Павлусь щось дуже провинився, коли його сюди послали.
Перше привiтання його було таке, що вiн ударив його долонею по спинi. Спина заболiла так, що Павлусь аж крикнув з болю.
Дай йому спокiй, Муйо! каже татарин, що його сюди привiв. Його що лиш вибили...
Тут iще не так виб'ють, як буде неслухняний...
Павлуся заставили доïти кобили, робити каймак (сир) та кумис (горiлку з кобилячого молока). Не було йому спочинку вiд свiту до ночi. Та Павлусь робив своє дiло, слухаючи у всiм Муя. Биття вiн боявся, мов вогню. Так тривало три тижнi.
Тепер пiслав його Муйо пасти табун. Це вже була легша робота i бiльше свободи.
Павлусь любив конi.
Як лиш дiстався сюди, став придумувати спосiб утечi. Коня вже вибрав. Приготовлявся до втечi, помалу i з розмислом. Вiн почав обкрадати товаришiв конюхiв. В одного вкрав ножа, в другого сумку на харч, в третього узденицю. Все це ховав нiччю в дуплаве старе дерево. А що покiрний, слухняний, усiм служив охоче, то й нiхто його не пiдозрiвав.
Павлусь усе думав про те, чого йому в дорозi буде треба, i зараз для себе ховав.
Одного дня виïхав Сулейманiв син Мустафа оглядати табун. Вiн пiзнав зараз Павлуся i прикликав його до себе.
Добре тобi тут?
Добре, дуже добре.
А спина загоïлась?
Нi знаку нема.
То навчило тебе бути покiрним?
- Навчило.
Муйо признав, що Павло (так його тепер прозвали) дуже добрий хлопець i слухняний.
Позавтра вернешся до покоïв...
Як прикажете.
А собi подумав Павлусь:
.Або втечу i вернусь сюди з козаками й усi тi шатра поперевертаю, або мене зловлять i повiсять. Довше в такiм жити не можу, а бiдноï Ганнусi, мабуть, таки не вiдшукаю, пасучи табуни або послугуючи татариновi у дворищi
Iншi невiльники дуже завидували Павлусевi.
Мустафа застав при конях великий порядок. Похвалив усiх i нагородив Муя.
Настала нiч.
Павлусь не хотiв довше вiдкладати утечi.
.Ви всi свинячi пута, а ваш Магомед то цiла свиня!
Коли всi позасипляли, Павлусь повиймав накрадене добро з дупла, натягнув кожушину, перевiсив сумку з паляницями через плече, узяв сiдло i пiшов мiж конi.
Свого вибраного ще з вечора припняв на мотузi. Тепер осiдлав його, перехрестився й рушив на пiвнiч до Перекопу.
Павлусь набрав досвiду. Вiн знав, як зловити в рiцi рибу, як застрiлити з лука птицю; а ще знав, що це харциз i як його треба стерегтися.
Коли б тiльки за Перекiп, а там уже степ. А в степу може й козакiв зустрiнути. А нi, то навпростець на Сiч Запорозьку... Павлусь i не думав про те, що не знає на Сiч дороги.
Вiн виминав татарськi села i ïхав навмання степом.
Коли розвиднiлось, годi було хлопцевi не стрiнути татар у степу. Та вони його якось не чiпали. Дехто i запитався, куди вiн ïде, та Павлусь вимовлявся, що його послали за орудкою i вiн має вертатись зараз. Його не спиняли.
Та трапився татарин, що не повiрив. Вiн пiзнав Сулейманового коня. Павлусь назвав iнакше улус, звiдки нiби то виïздив. Татарин зв'язав йому руки й повiв прямо в Коджамбак, де надiявся на нагороду за пiйманого втiкача.
Павлуоь знав, що його жде. Йому стало жаль молодого життя, та дарма, така вже козацька доля. Про це вiн багато наслухався вiд покiйного дiдуся. Вiн теж козацька дитина i не лiпший вiд iнших. Як гинути, то й гинути.
Павлусь був гордий з того, що вiн хоч такий ще молодий, а зазнає козацькоï слави. Його певно посадять на паль. Та вiн пiде смiло на смерть з козацькою пiснею на устах. Ворог напевно не побачить його плачу. Та вiн ще погано вилає усiх татар i ïхнього Магомеда. Тож то татари лютитимуться, як вiн, заки йому вiдрубають голову, гукне на все горло:
Павлусевi стало вiд цього смiшно i вiн справдi засмiявся вголос.Ïдь по того славного чоловiка, бери найлiпшого коня з мого табуна, хай приïжджає сюди. Я його золотом обсиплю, як вiн поможе. Коли не привезеш, каже, то твоя смерть
Чого ти смiєшся? питає татарин.
Хiба ж не можна?
Ти певно не знаєш, що тебе жде.
Павлусевi мелькнула спасенна думка. Вiн вiдповiв:
Як вiдрубають голову, то не одну, а двi.
- А то як? Хiба в тебе двi голови?
В мене одна, а в тебе друга, то, отже, двi...
Хiба ж менi за що?
- Побачиш. Ти сподiваєшся заплати за втiкача?
Егеж. Сулейман-ефендi багатий чоловiк i заплатить добре.
- Так, як усе?
- Так, як усе.
- Коли бо нi. Цим разом або голову втне, або вибатожити повелить...
Тобi б язик врiзати за твою дурну балачку, сердився татарин.
Та не сердься, бо я правду кажу. Та одне тебе спитаю: чи ти мене пустиш ïхати, куди я пустився?
Нi.
- Значить: приведеш мене до дому Сулеймана?
Так!
Ну, добре, менi вже тепер нiкуди ïхати, а просто додому.
А хiба ж ти не втiкав в Украïну?
Нi! Мене послав пан по знахаря. В степу знахар славний живе. Я знаю його печеру. У мого пана син недолiток занедужав; що й робили, нiчого не помагає. Так бранцi переповiли пановi про нашого знахаря. А вiн менi дiдусем по мамi приходиться. Так пан Мустафа кличе мене, гладить по головi та й каже
. Тепер хай буде тому смерть, що менi не дав доïхати. Ну! Мустафа-ефендi гарненько тобi подякує...Бо менi самому таке на гадку не прийшло
А ти певно брешеш...
Незадовго побачиш, чи брешу, ïдьмо скорше... Татариновi стало страшно. Вiн знав, що Мустафа гострий чоловiк i жартiв не знає. Тепер ще Павлусь став поспiшати.
Чому ти менi вiдразу цього не сказав?
, подумав собi Павлусь, а голосно каже:А не оглядався позад себе? Не казав нiкому, куди ïдеш?
Тепер можу тобi сказати усе. У нас так: ïдеш по знахаря для хворого, то не оглядайся позад себе, анi не кажи нiкому, уди ïдеш, а то вся знахарева сила пропала i хворому не поможе. Iк прийдеш до знахаря, так вiн зараз тебе питає:
Ти скажеш правду, то вiн i вусом не моргне i не поïде. А коли ти оглядався або сказав, а збрешеш, то вiн поïде, але не вилiкує. Тому я тепер до знахаря не поïду, бо коли б збрехав i вiн приïхав, а не помiг, то Мустафа-ефендi йому голову вiдрубати накаже; а менi його шкода, бо кажу тобi, вiн менi дiдусем приходиться i славний знахар. Ïому 150 рокiв зроду. Борода в нього по саму землю, а вiï такi, що цiле лице заслоняють. Казала моя покiйна бабуся, царство ïй небесне, що вiн вродився з зубами, з оселедцем i з вусами.Ну, слава Боговi, одв'язався. Тепер менi до табуна вертатись, бо цей диявол задалеко мене завiв. Я знаю, що в татар менше карають, як бранець сам вернеться. Моя казка про знахаря була добра. Геть татариновi голову замакiтрив. Попробую колись удруге, може вдасться. Та й ще не на конi менi втiкати, а пiшки бур'янами
А як той знахар називається?
От цiкавий! Сказати б тобi ще, де вiн живе? Вибачай. Не можу Проте, не радив би я вашому братовi до нього заходити. Вiн з чортякою побратаний i все має кiлька чортенят на послугах, за чурiв значить. Так коли до нього наблизиться хто нехрещений, то йому зараз зiрвуть голову, а тулуб з душею в пекло понесуть.
То вiн татар не може лiкувати, як так...
Тож бо й є, що вiн лiкує усiх, i татар i скотiв... лиш не в своïй печерi, а дома в недужого... Та чого ми стали?
Я розв'яжу тобi руки...
О, нi, вибачай, я ще хочу жити! Як вернусь нi з чим, то Мустафа звелить менi голову вiдрубати; хай рубає тобi, а не менi, розв'язати себе не дам...
Павлусь стиснув коня ногами i почав утiкати. Татарин таки налякався. Вiн Павлуся таки придержав i розтяв ножем мотуза.
Еге, татарине, я без тебе не лишуся. Ти мусиш поïхати зо мною до мого пана i все гарненько розповiсти, бо менi не повiрять.
Татарин хотiв утiкати, але Павлусь ухопив його коня за поводи. Татарин закляв люто i вийняв ножа.
Хочеш мене зарiзати? Добре. Менi все одно. Зарiжеш ти, то не вiдрубають голови. Менi з головою краще вмирати. Та це тобi не поможе. Кiнь мiй побiжить додому, за мною почнуть шукати й уся правда вийде наверх, бо мiй пан мене любить за те, що я так скоро вивчився татарськоï мови, та ще до вас пристану геть! Ну, рiж!
Павлусь пустив поводи i наставив шию. Того лише татарин ждав. Вiн завернув коня i почав щосили втiкати. Павлусь став за ним гнати i кричав:
Агов, чортiв сину, пожди!...
.Собача ваша вiра!
Павлусь вернувся до табуна над вечором.
Коли Мустафi донесли про втечу Павлуся та ще про крадiж найкращого коня, вiн зараз розiслав гiнцiв i назначив таку кару: сто нагаïв дротяних на спину, а коли вiд цього не здохне, так продати його першому стрiчному татариновi. Але Павлусь вернувся сам. Про це повiдомили Мустафу i вiн перемiнив свiй засуд на двадцять дротянок i продати. Кару мали виконати в оселi Сулеймана на очах усiх невiльникiв, щоб ïм вiдiйшла охота втiкати.
Коли Павлусевi сказали, вiн нi трохи не злякався. Вiн був певний, що свята Покрова й тут його заступить.
Якби й нiчого не сталося, Павлусь заснув мiцнимi сном...
На другий день рано його привели до оселi. Тут на майдан позганяли всiх невiльникiв. Павлусь поглянув на них i помiтив Остапа Швидкого, що стояв у гуртi i втирав сльози. Йому жаль було малого земляка. Кару мав виконати потурнак Iбрагiм; а в нього була тверда рука.
Вiн вийшов на середину i став невiльникам пояснювати, за що Павлусь буде покараний, що Мустафа-ефендi засудив його зразу на сто дротянок, та вiдтак у превеликiй своïй ласкавостi зменшив йому на двадцять.
Мстафа-ефендi вiдчинив вiкно i придивлявся, чи його засуд буде виконаний та яке зробить враження на невiльникiв.
В тiй хвилинi в'ïхав у ворота якийсь мулла, а за ним кiлька багато вдягнених слуг. Усi розступились. Вiн заïхав усередину й проголосив спiвучим, трохи гугнавим, голосом:
- Слухайте, невiрнi джаври! Мiй пан, ханський Девлет-iрей Iбрагiм i улюбленець нехай йому Аллах дасть довгий вiк, звелiв у своïй ласкавостi запитати вас, невiрних украïнських бранцiв, чи не знає хто, де перебуває син його милости Девлет- iрея, славний лицар Мустафа-ага, що того лiта ходив з загоном воювати невiрних на Украïну для слави Аллаха i його пророка Магомеда. Хто виявить його мiсце, стане достойний його ласки й нагороди його милости. Хто ж би це затаïв, може готуватися вже тепер на смерть, бо його повiсять.
Один татарин взявся ознайомити те саме по-украïнськи. Тодi Павлусь виступив перед муллу i сказав по-татарски:
Я знаю, де перебуває твiй пан. Мулла подивився згiрдливо на Павлуся.
Ти не можеш цього знати, бо ти вже тут довше, а це сталося цього лiта.
Iбрагiм потурнак, зiгнувшись у три погибелi перед муллою, потвердив, що Павлуся привезли цього лiта.
Так? Ну, говори! А як збрешеш одне слово, то врiжу тобi язика.
Не тобi скажу, а твому пановi.
Мулла закусив губи.
Цього невiльника забираю зараз до його милости Девлет- iрея Iбрагiма. Вiд тепер вiн пiд моєю рукою.
Усi невiльники ахнули. Вони радiли, що Павлуся минула кара.
Сiдай на коня i ïдь зо мною.
Тодi Павлусь пiдступив пiд дворище i спитав Мустафу:
Чи тепер велиш бити, чи аж вернуся вiд його милости?
Мустафа стягнув брови з досади.
Павлусь засмiявся йому в вiчi. Вiн знав, що тепер над ним могуча рука Девлет-iрея i його тепер нiхто не смiє торкнути.VIII
Девлет-iрей Iбрагiм мешкав у столицi кримського хана в Бахчiсараï. З Коджамбаку треба було ïхати туди яких три днi. За час тоï дороги обдумав собi Павлусь, що йому робити далi.
Спершу вiн дуже радiв, що викрутився вiд строгоï кари, i тепер почувався зовсiм безпечний. Цю щасливу нагоду хотiв вiн використати на те, щоб вiдшукати й освободити сестру. Вiн уложив собi цiлий план. Знав добре, що Мустафа-ага певно живий у полковника i що його знайдуть, як лиш покаже ïм дорогу. За це вiдкриття може надiятися великоï нагороди, а навiть свободи, а тодi вернеться разом iз сестрою в Украïну. Вiн i не думав про те, щоб без сестри вертатися й вiрив, що йому Бог поможе сестру вiдшукати.
Коли наблизився до Бахчiсараю, побачив щось таке, чого дотепер йому не довелось на очi бачити. Здалека вiд сходу сонця яснiло щось високе з бiлими плямами на вершку.
Що це таке? спитав Павлусь у мулли.
Це гори.
Павлусь не зрозумiв, бо такого татарського слова ще не чував. Вiн не допитувався бiльше. Це пояснив йому iнший татарин, що знав украïнську мову. Павлусь з роду гiр не бачив. Йому стало лячно.
Хiба ж: ми туди поïдемо?
Нi, Бахчiсарай перед горами.
I справдi перед ними лежало мiсто, столиця татарського хана. Про нього вiн чув вiд дiдуся i рад був, що його побачить. Дворище Девлет-iрея лежало по тiм боцi мiста. I випало ïхати довгими вузькими вуличками. Домiвки великi, оточенi високим муром, вкритi червоним або зеленим череп'ям. Помiж дворищами густi садки, з яких пiд цю пору опадало листя.
По дорозi стрiчали пiших i кiнних татар. Вони кланялися муллi i вступалися з дороги.
Заïхали в дворище Девлет-iрея. Воно дуже подобало на оселю Сулеймана. Служба вже повiдомила Девлет-iрея, що мулла вертається з якимсь молодим джавром, i вiн вийшов на рундук та замахав на муллу рукою, щоб зараз перед нього явився.
Служба забрала вiд них конi, i мулла повiв Павлуся нагору до свого пана.
Хай буде прославлений Аллах! Мир тобi, могутнiй пане! Мулла, твiй вiрний слуга, чолом тобi б'є. Салем алейкум!
Мулла вклонився низько головою, вiдтак приложив руку до чола, загнув нею в повiтрю лук до грудей i звiдси зробив рукою низький поклiн.
Вiтай, добрий мулло! Що приносиш? Алейкум салем!
Цей молодий джавр, невiльник твого слуги Сулеймана з Коджамбаку, говорить, що знає, де твiй достойний син Мустафа-ага.
Приклич сюди украïнського перекладача! заговорив Девлет-iрей до чорного слуги.
За той час Павлусь мiг придивитись до Девлет-iрея. Це був хлоп дужий та вже старший, з довгою сивою бородою.
Не треба, пане, перекладача обiзвався смiло Павлусь i вклонився низько по-татарськи Девлет-iреевi: Я сам вмiю по-татарськи розмовитись...
Ти ж недавно мiж нами...
Недавно, а ваша мова менi подобалась.
Гарний з тебе хлопець... Тобi й вiра наша сподобається, як мiж нами лишишся, а тодi жде тебе гарна будучнiсть.
подумав Павлусь.Боже наш! Я бачу Твою руку в усiм. Я бiдний невiльник пустився навмання, бачачи у цiм цiле моє спасения. Ти вдержав мене й завернув, та це менi вийшло на добре. Мали мене нагайками вибити, та Твоя могутня рука врятувала мене. Чи гадав я, куди мене Твоє святе Провидiння заведе? Боже, Боже! Не покидай мене, вислухай мою молитву, допомоги менi! В Тобi цiла моя надiя!
Говори, що знаєш про мого сина, та гляди, як твоï слова будуть правдивi, жде тебе велика нагорода, але як збрешеш, то хай тебе Аллах...
Я скажу правду, лише не доповiм усього, бо сам не знаю. Я бачив на вiчi Мустафу-агу в бою, але що вiдтак з ним сталося, це знає моя сестра Ганна Судакiвна.
Девлетовi це не подобалось. Вiн насупив брови i поглянув на хлопця так, що йому аж страшно стало.
Чи ти глузуєш з мене?
Нi, нi, вона все бачила... Якби ïï лиш знайти. Вона в Криму мiж бранцями, Мустафа був у Спасiвцi, була битва з козаками... Мустафу пiймали живого. Де вiн тепер, це знає Ганнуся...
Яка Ганнуся?
Сестра моя, Ганнуся. Накажи ïï вiдшукати, вона знає.
Павлусь налякався грiзного погляду Девлет-iрея i сказав усе, задержуючи собi одне, що могло спасти сестру.
Девлет-iрей подобрiв. Вiн казав прикликати свого завiдувача.
Слухай! каже йому. Випитай цього молодого джавра про його сестру i зараз менi ïï вишукай мiж бранцями. Якби ïï не було в Кримi, то спровадити ïï за всяку цiну, хоч би з кiнця свiту.
Завiдувач почав випитувати Павлуся про Ганну, про ïï лiта, зрiст, волосся.
Павлусь розказав так, наче б образ малював.
Мулло! каже Девлет-iрей, вiзьми цього малого до гостиноï, щоб йому нiчого не бракувало...
Павлусь влонився в пояс Девлет-iреевi i пiшов за муллою до гостиноï.
Чи вiдшукають ïï? питає муллу.
Йому треба було до повного щастя ще й певностi, що сестра найдеться.
Наказ мойого пана це закон, каже мулла. Вони ïï найдуть, де б вона не була. З самого Царгороду ïï спровадять. Мiй пан має велике слово не лиш у нашого хана, але й у самого падишаха. Щасливий ти, хлопче, що пiд таку сильну руку дiстався. Та як ти сказав неправду... знаєш? Тобi язик вiдiтнуть. Мiй пан усiх брехунiв i клеветникiв так карає.
Мене так не покарає, хай лиш сестра найдеться. Лишившися сам у свiтлицi, вистеленiй м'якими турецькими коврами, впав навколiшки i став молитися:
Пiд Твою милость!
Павлусь заспiвав собi перший раз, як утiк iз Спасiвки,
.Славна й лицарська кров пливе в цьому хлопцевi! Коли б його Аллах просвiтив та до нашоï правовiрноï вiри привернув, придбав би собi iслам славного лицаря й оборонця
Тепер жилось йому дуже добре. Йому дали повну свободу. Виходив, коли хотiв, до мiста, ïздив на конi, стрiляв з лука та з рушницi. Був веселий, i за це його всi полюбили. Девлет-iрей казав йому видати гарну одежу, i тепер годi було в ньому пiзнати того обiдраного невiльника, кiнського пастуха.
ДевлеТ-iрей повiрив словам Павлуся. Вiн знав вiд тих татар, що вернулись iз походу, що Мустафа справдi грабував Спасiвку, що вiдтак була битва з козаками i там пропав його син одинак. Бiльше татари не вмiли сказати.
Девлет-iрей i Павлусь побоювалися тепер одного: а як дiвчини не знайдуть?
У такiй непевностi жили три тижнi. Аж одноï п'ятницi рано, коли татари молилися в мечетi i з ними був сам Девлет-iрей, появився в його дворищi на запiненому конi гонець iз вiсткою, що дiвчину знайшли й везуть на татарськiй арбi.
Молитви не вiльно було переривати, то ж ждали всi, поки Девлет-iрей не вернеться.
Гонець розповiв, що дiвчину найшли в Анатолiï, в прибережнiм городi Криму, ïï мали вивезти до Царгороду для якогось турецького башi, та що ïï вже тодi захопили, як мала сiдати на турецьке судно з iншими бранцями.
Слава нехай буде Аллаховi! проговорив Девлет-iрей, пiдносячи руки й очi вгору.
Слава ж Тобi, Господи! сказав Павлусь, зняв шапку i перехрестився.
Татари поглянули на нього люто, та перед очима Девлет-iрея не посмiли йому нiчого казати.
Вельможний пане! заговорив Павлусь, низько кланяючись. Дозволь менi поïхати назустрiч сестрi. Моє серце так стужилось за нею... Дозволь менi, прошу...
Дати йому доброго коня! Ти вiзьми другого, каже до гiнця, проведи хлопця назустрiч.
Зараз вивели осiдланi конi. Павлусь скочив на коня, як птах i, вклонившись Девлет-iреевi, поïхав. В ньому серце скакало з радости.
А старий татарин, дивлячись на нього, подумав собi:
.А може це не вона?
Павлусь так чвалував на конi, що втомлений ïздою гонець ледве його здогонив.
Вже було коло полудня, як побачили здалека ватагу татар.
Це вони! сказав гонець...
- Чи ця дiвчина знає, що я тут є!
Я й сам не знаю, хто ти є? Велiв вельможний Девлет-iрей вишукати й привезти таку дiвчину, то ми й зробили.
Я тобi скажу: я ïï рiдний брат, вимовив Павлусь, а сльози радости покотились у нього горохом. Раз лише мелькнуло йому в голову:
. Та зараз вiдiгнав вiд себе цю думку i почвалав щосили.Бач, який тепер бадьорий!
Наблизились до ватаги.
Павлусь мало очей не видивив, так шукав межи юрбою Ганнусю. Ïï не було видко. Вона сидiла на возi в товариствi якоïсь татарськоï жiнки. Вiз був укритий плахтою.
Павлусь став бiля воза, задержав його i миттю скочив з коня. Татари побачивши так по-панськи вдягненого хлопця, не противилися.
Ганнусю! Ганнусенько! Чи жива ти, чи здорова?
На цей клич Ганна вiдхилила плахту. Вона пiзнала по голосi брата та, побачивши його в татарському вбранню, не пiзнала, лиш очi вирячила.
Ганнусю, сестричко! Хiба ж мене не пiзнаєш? Братка свого, Павлуся?
Ганна закричала не своïм голосом, i зомлiла.
Татарка кинулась ïï рятувати, як знала. Винесла ïï з воза i поклала на травi. Вона була одягнена в гарну турецьку одежу.
Ганнусю, голубко, та що бо ти? Я стiльки свiту обiйшов, заки тебе вiдшукав; отямся! говорив Павлусь та, припавши бiля неï, став ïï пестити й цiлувати.
Татарка принесла води й покропила Ганнусю. Вона вiдкрила очi.
Ну, слава Богу! закричав Павлусь. Вставай, Ганнусю, поïдемо. Менi з тобою багато говорити...
Ганна пiдвелася й сiла, розглядаючись боязко по татарах, що ïï окружили.
Що тобi сталося?
Утома, братку. В тiй будi так душно, що нiчим дихати. Та я не надiялась тебе або кого-небудь побачити... Звiдкiля ти взявся тут?..
Ну, опiсля розкажу... Чи ти знаєш по-татарськи?
Дуже не багато, хоч менi цiлий час толочили в голову цю татарщину, аж обридло. Били мене, ïсти не давали, як не хотiла вчитися...
Тепер не будуть... Слухай... Так чого ми ждемо? Ïдьмо... Тобi може на конi було б краще...
Ой, так, так, Павлусю! закликала Ганна, аж у руки плеснула. Я вже так давно на конi ïздила...
Дати ïй коня! наказав Павлусь!
Один татарин привiв ïй тарного коника. Павлусь посадив сестру, а сам сiв миттю на свого.
Тепер ïхали один поруч одного. Татарцi було це не по нутру. Ïй здавалося, що везе значну особу, жiнку, що на неï не смiє вiтрець подути; а вона, як простий татарський хлопець, на конi гарцює.
Давно ми, сестро, не були такi щасливi, як сьогоднi!
Чи тато живi?
Живi, i Петра знайшов мiж козаками.
Де ж вони тепер?
В степу, пiшли з козаками... Я втiк вiд них нiччю та й попав сюди, щоб тебе знайти...
То ми вже свобiднi?
Ще нi, та ось послухай: могутнiй Девлет-iрей Iбрагiм шукає свого сина Мустафу. То знаєш... той самий харциз, що зруйнував нашу Спасiвку. Тодi над Самарою, де татари з бранцями спочивали, зчинилася з козаками битва. Мустафу зловив на аркан козак Семен Непорадний, та сотник Недоля велiв його вiдвести лубенському полковниковi. Пам'ятай, сестро! Ти показуй, що нiчого по-татарськи не знаєш. Тодi покличуть мене на перекладача. Я тобi лиш тому кажу, щоб ти знала. Може бути, що на перекладача покличуть не мене, а когось iншого, тодi знай, що казати, бо вiд цього залежить наша воля.
Заки доïхали до iреєвого дворища, розказав ïй Павлусь усе, що пережив вiд тоï хвилини, як вони почули церковнi дзвони, як напали на село татари та ïï вхопили. Тепер буде все залежати вiд ïхньоï проворности.
Павлусь одного лиш боявся, але цього Ганнi не сказав, щоб ïï не лякати.
Якби так лубенському полковниковi впало на думку втопити Мустафу або голову йому вiдрубати, тодi й ïм було б амiнь.
Ганна хотiла розповiсти Павлусевi своï пригоди, та вже часу не стало. Вони побачили дворище i, полишаючи татарську ватагу, почвалували наперед.
Татари погнали за ними, полишаючи арбу з татаркою. Вона верещала за ними, та це нiчого не помогло. Мусила сама взяти вiжки в руки й поганяти.
Девлет-iрей стояв на алерiï i вижидав гостей. Павлусь зняв шапку i став здалека до нього вимахувати.
Невже ж то ця дiвчина так на конi сидить? Справдi лицарський народ тi козаки, говорив iрей до свого завiдувача. Молодi позiскакували з коней i пiшли до свiтлицi. Вклонилися, а Павлусь заговорив так:
Могутнiй лицарю Девлет-iрею! Приносимо тобi добру вiстку за твого славного сина Мустафу. Це моя рiдна сестра; вона його бачила наостанку. Звели ïï ласкаво запитати, хай сама розповiсть.
Девлет-iрей почав ïï випитувати по-татарськи. Ганна оглянулась на брата, що нiчого не розумiє.
Питай ïï ти! каже до Павлуся. Павлусь став ïï питати по-украïнськи. Вона вiдповiла, як чула вiд нього, а Павлусь розповiв це по-татарськи.
Добре! каже Девлет-iрей. Я зараз посилаю послiв з багатим окупом до лубенського полковника, а за той час ви будете моïми гостями. Коли вашi вiстi справдяться, жде вас велика нагорода, коли ж... вiн не договорив, бо сам налякався слiв, якi мав сказати.
Та тепер житимете трохи по-нашому. Дiвчина пiде мiж жiнок до гарему. Не годиться i закон не велить, щоб дiвчина в цьому вiцi ходила з вiдкритим лицем та й балакала хоч би з братом.
Павлусь i Ганна подивились одне на одного з жалем, що ïх розлучали знову.
Хiба ж не можна нам i слова промовити одне до одного хоч би через заслону? заговорив Павлусь. Вiн чув, як його корч за горло хапає...
Можна, але здалека...
Розiйшлися. ÏÏ повели мiж жiноцтво, Павлусь пiшов до своєï кiмнати, щасливий тим, що йому Бог дозволив дожити:IX
Настала зима. Павлусь дивувався дуже, що не було тут снiгу, як в Украïнi, що дерева все ще зеленiли, хоч деколи й холоднiше було. Та вiн, сердешний, забув рахубу часу й не мiг змiркувати, коли буде Рiздво.
Минулого року такi веселi свята були. Вiн ходив з хлопцями колядувати, возився саночками, а тепер i не вгадає, коли свято...
Те саме думала й Ганна, ïй теж весело було, як внесли до хати дiдуха, як покiйний дiдусь благословив усiх, як кидали кутю до стелi та рахували роï...
Вона вже привикла до гаремового життя. Ой, наплакалась вона, наплакалась...
Павлусь непокоïвся, чи посольство Девлет-iрея найде ще Мустафу в живих... Ганна розповiла йому про своï пригоди.
А старий нетерпеливився теж. Вже бiльше як мiсяць минуло, як посольство поïхало, та слух по ньому загинув. Вiн знав, що посольству нiчого боятися козакiв, що вони вшанують мiжнароднi звичаï i не торкнуть посольства. Та вiн боявся харцизяк або татарiв ногайцiв. Тi, напевно, не вшанують нiкого, а пронюхавши в них грошi, порiжуть усiх, пограбують так, що нiхто й не вгадає, де дiлися...
Девлет-iрей розставив гiнцiв вiд самого Перекопу, щоб зараз сповiстили його, коли появиться посольство з поворотом.
Нарештi!
Одного дня причвалав гонець з доброю вiсткою, що Мустафа вертається живий i здоровий.
Девлет-iрей велiв сiдлати конi й виïхав з цiлим почтом назустрiч.
Коли про те довiдався Павлусь, не втерпiв i побiг до жiночого вiддiлу.
Сторож не хотiв його пустити. Коли б це був хтось iнший, сторож був би напевно штовхнув його ножем. Але цього не вiльно було торкнути, бо так пан наказав усiй службi.
Та чорт з твоïм гаремом! кричав Павлусь. Сестру менi приклич, я ïï мушу зараз бачити... Викликали Ганну.
Ганнусенько! Мустафа вертається, будемо свобiднi! Бiльше не говорив нiчого. Казав собi о.сiдлати коня i побiг наздогiн за почтом, але завернув з дороги.
Яке менi дiло до нього! Добре, що живе, тепер хай i зараз здохне за ту кривду, яку нам заподiяв... Чорт ïх бери, усiх татар. Маму вбили, дiдуся... нас помучили... Пождiть, чортовi сини! Вернусь я ще сюди, може й не раз, та не на посторонку, як невiльник, а з козацтвом, як лицар... Пождiть, я ще вашого дiдьчого хана за бороду скубну, не то що...
Так мiркував Павлусь, вертаючись до дворища. На дворi вже смеркало. Пiшов до своєï кiмнати i лiг спати. Про вечерю забув. Але й заснути не мiг. В його головi гудiло, як у млинi. Думка думку переганяла, усе докупи перемiшувалося...
Що буде тепер? Чи вертатися ïм зараз таки, чи переждати до осени? Взимi на степу небезпечно. Можна цiлу юрбу вовкiв зустрiнути, заблукатись та й замерзнути. А тут так нудно жити мiж татарвою. Так коли б хоч в однiй хатi з Ганею! А воно й тут тi дурнi звичаï не дають...
А що було б, якби татарин не вдержав слова та не схотiв пустити на волю? Правда, ïм цього не обiцяв, лиш говорив про велику нагороду. Та чи може бути бiльше добро, як свобода?
Якби татарин не пустив ïх на волю, але задержав, тодi Павлусь уб'є сестру, татарина проколе ножем. Хай його тодi повiсять або кiньми розiрвуть... все одно...
Вiн сердився, поки не заснув...
Вже сонце стояло високо, а Павлусь ще спав. Вiн прокинувся вiд гамору, що зчинився на подвiр'ï. Пiшов до вiкна подивитися. Це Девлет-iрей вернувся з сином. Павлусь пiзнав Мустафу зараз. Вiн сидiв бадьоро на гарнiм конi й усмiхався до батька, що аж сiяв з радости.
подумав Павлусь.А на арканi у Непорадного то кривився, наче б лiсницю вкусив... А що, смакував козацький аркан? Ах, ви, чортовi сини! Колись я з вами ще стрiнуся
...Егеж, бо мене йому треба було! А так, то звав би мене християнським псом, як iнша уся та погань татарська... чого вони нас зачiпають? Хiба ми ïм заважаємо? Нi, нi, ми ще стрiнемось!..
Та зараз стало йому соромно тих слiв. Це не гарно. Ось той Девлет-iрей так поводився з ним, як iз сином, а вiн йому вiдгрожується...
.
Павлусь погрозив до вiкна кулаком.
В тiй хвилинi його прикликали до Девлет-iрея. По дорозi стрiнув Ганну, ïï теж туди вели.
Стали обоє перед ханом, що держав сина за руку. наче б лякався, щоб його знову не забрали.
Ви сказали правду, тепер я хочу додержати моє слово, нагородити вас. Чого бажаєте? Коли хочете, оставайтеся з нами. Приймiть нашу вiру, я вас за своïх дiтей прийму.
Спасибi тобi, могутнiй пане. Нiчого не бажаємо, лиш волi... Пусти нас...
Хiба вам зле в мене?
Нам тут добре, та за Украïною нам сумно... Хочемо своïх бачити...
Хай буде по-вашому! Ïдьте додому, та не тепер, аж весною. Кого зимовий степ обiйме, тому й не жити бiльше. Будьте ще моïми гостями.
Та звели, пане, пописати нам грамоти, щоб нас по дорозi татари не чiпали.
Авжеж, дiстанете грамоти й охорону, поки до своïх не доïдете.
Тепер, коли ти свобiдний, подай менi руку, мiй друже! сказав Мустафа, простягаючи руку до Павлуся. Менi вже розказували, який ти славний козак... Та одне скажи менi: яким чином бачила твоя сестра, як мене полонили, коли вона була в обозi?
Ось я це й хотiв сказати, говорить Павлусь. Тепер признаюся, що я збрехав. То я все бачив, а навмисне сказав на сестру, щоб ти ïï казав шукати. Без цього не бачити б менi ïï бiльше.
Та й хитрун бо з тебе, синку, хитрун! каже мiрза, всмiхаючись. Ну, я тобi це вибачу, подай менi свою руку!
В тiй хвилинi Павлусь пригадав собi щось. Вiд того пригаду вiн почервонiв увесь, як буряк. Йому соромно стало, що це забув, що мав тепер сказати. Взяв це за великий грiх.
Вельможний Девлет-iрею! Коли ти показав менi стiльки ласки... то я ще про одне тебе прошу, не вiдмов менi цього.
Хоч би ти сьогоднi просив половину мого майна, й цього тобi не вiдмовлю.
Нi, майна я не хочу, а лиш ось що прошу: у Сулеймана-єфендiя живе невiльник Остап Швидкий, украïнець, земляк мiй... Викупи його i подаруй менi.
Хiба вiн тобi родич?
Нi, лиш земляк. Та вiн менi був рiдним батьком, як я в неволю дiстався. Вiн завивав менi рани, як мене били нагаями. Я поклявся вiддячитись йому. Хочу йому свободу випросити.
Добре в тебе серце, мiй хлопче! сказав Девлет-iрей. Остап Швидкий, невiльник, вернеться з тобою в Украïну.
Девлет-iрей велiв написати грамоту i послав гiнця в Коджамбак.
Павлусевi потекли сльози з очей.
Вiн забув про всi злиднi, про всю злiсть до татар. Простив ïм усе вiдразу...
