У СТЕПУ
Категории
1893р.
Оригинал
Хоч доля привела у город суєтливий,Добра i зла прикрашений вертеп,
Я все-таки люблю сiножатi i ниви,
Люблю широкий, тихий, рiдний степ.
Там ясная зоря, як радiсть, привiтала,
Лiтала на конi там молодiсть моя;
Про щастя, про любов надiя там шептала,
I любо слухалось, i щиро вiрив я.
Даль степова кругом, як море, там синiла
I здалеку бринiв густий зелений гай;
Чи добрий чоловiк, чи доля насадила
То бува наш тихий, невеличкий рай.
Була там пасiка, стояв курiнь маленький,
I пасiчник-дiдок там вiку доживав;
I дуже я любив його куток тихенький:
Там, оддихаючи, про все я забував.
I опiвднi, i ввечерi, бувало,
На таганку кипить маленький казанок,
I приязно менi, притовкуючи сало,
Про давню давнину розказував дiдок.
Збиралася туди гулять молодiж наша;
До пiвночi в гаю пiснi лунали, смiх;
Вечеряли гуртом i дiдусева каша
Була смачнiша нам присмачок дорогих...
Та... не бува, сказав хтось, двiчi лiта...
Прийшла бiда i час смутний настав:
Пiдкралася кишеня грошовита,
Хтось без жалю веселий гай зрубав,
Понiвечило все чиєсь життя ледаче!..
I дуже, дуже жаль тепер менi,
Душа болить... Тепер нам ворон кряче
Та ятiл прилiта довбать гнилiï пнi.
Де пасiка була трава зазеленiла,
I не курить уже там любий таганок;
В густiй травi сховалася могила,
В могилi тiй забутий спить дiдок.
Колись не так було: ще ранньою весною
Злiтались пташечки i солов'ï спiвать...
Осталася одна береза сиротою
Самотньоï могили доглядать;
Схилилася вона, додолу вiття гнуться;
У головах старенький хрест стоïть...
Настане нiч з берези сльози ллються,
I вiтрик по травi тихенько шелестить...
О, скiльки є могил, де спить життя козаче!
Та де ж вони? Де ïх тепер шукать?
Нiхто, нiхто над ними не заплаче:
I плакать нiкому, i плакать не велять...
