ПАСТОРАЛЬ ХХ СТОРIЧЧЯ
Категории
Оригинал
Як ïх зносили з поля!Набрякли вiд кровi рядна.
Троє ïх, пастушкiв. Павло, Сашко i Степан.
Розбирали гранату. I нiяка в життi Арiадна
вже не виведе з горя отих матерiв.
А степам
будуть груди пекти тi залишенi в полi гранати,
те покиддя вiйни на грузьких слiдах череди.
Отакi вони хлопцi, кирпатi сiльськi аргонавти,
голуб'ята, анциболи, хоч не роди!
Ïх рвонуло навiдлiг. I бризнуло кров'ю в багаття.
I несли ïх дiди, яким не хотiлося жить.
Пiд горю стояла вагiтна, як поле, мати.
I кричала та мати:
– Хоч личко його покажiть!
Личка вже не було. Кiсточками, омитими кров'ю,
осмiхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
Гарнi дiти були. Козацького доброго крою.
Коли зносили ïх, навiть сонце упало ниць.
Вечiр був. I цвiли пiд вiкнами мальви.
Попiд руки держала отих матерiв рiдня.
А одна розродилась, i стала ушосте – мати.
А один був живий. Вiн умер наступного дня.
