АРХIТЕКТОР ВРОПЕЙСЬКОÏ УКРАÏНИ?
Немногим, может быть, известно, / Что он не ведает святыни..., Чтопрезирает он свободу, Что нет отчизны X X для него. Це слова Пушкiна про
Мазепу, поема Полтава. Злой и искусительный губитель христианский,
пишуть у пашквiлi на гетьмана анонiмнi черницi в 1691 роцi. Изменникъ,
богоотступникъ, воръ, це вже суд Петра I, гетман Мазепа, забыв страх
Божий, изменил нам.
Напередоднi Першоï свiтовоï вiйни вiдомий монархiст А. Савенко
в шовiнiстичнiй газетi Киевлянин (17.11.1911) писав: Польський, финский,
армянский и др. вопросы это все вопросы по существу окраинные, то есть
второстепенные. Мазепинский вопрос бьет Россию в самую основу ее велико-
державия. Стаття називалась: Где главный враг?. Вiдповiдь однозначна:
Украïна як держава в уявi Мазепи, й Украïна як полiтична
спадщина гетьмана.
Поет i iмператор, черницi й монархiсти. Цитати, якi належать до рiзних
перiодiв росiйськоï iсторiï. Але цi цитати об'єднанi
образом Мазепи як основного ворога, чи не Антихриста росiйськоï
державностi. Словом, нiбито зрадивши земну владу Петра, Мазепа
виростає до бiблiйних вимiрiв боговiдступника. Це символiчна
формула, яка вiддзеркалює самоосмислення Росiï в ïï
стосунку до Украïни: останнiй бунтар гетьманськоï
Украïни, Мазепа кинув виклик сакралiзованiй Владi владi в
Росiï Петра, де iмператор навiть i не вiце-Господь, а, за словами
Ломоносова: Он Бог твой, Бог твой был, Россия!. I справдi, пiд час
оголошення анафеми Мазепi як одному з дерзающих на бунт против
православных государей законослухняний клир спiвав: Днесь Юда покидает
Учителя и принимает Диавола.
Отже, Мазепа як Celsissimus et Illustrissimus Dominus, Dux Cohortis
Zaporoviensis, Pater Patriae i Ecclesiae Defensor шляхетний i
ясновельможний повелитель, провiдник Вiйська Запорозького, батько
Батькiвщини, захисник Церкви versus Мазепа як Антихрист i Юда, зрадник i
боговiдступник це нова Украïна versus нова Росiя. В епоху Мазепи
єдиновiрнi Москва та Киïв уперше вiдверто проголосили себе
ворогами. Православна риторика, яка частково ще мала обiг в епоху
Хмельницького, поступилася жорсткiй прагматичнiй стратегiï з обох
сторiн. Однак насправдi задеклароване з боку Украïни вiйськове та
полiтичне протистояння Росiï було ознакою вкрай складного процесу
розходження двох цивiлiзацiй, або, якщо хочете, ознакою культурно-
полiтичноï зрiлостi украïнськоï та росiйськоï
цивiлiзацiй, ïхньоï свiдомоï самоiдентифiкацiï,
ïхнього рiшучого вибору двох антагонiстичних еволюцiйних парадигм,
якi, навiть якщо й мали спiльний корiнь у давньокиïвськiй культурi,
у добу зiткнення Мазепи й Петра поляризувалися назавжди.
Умовно цi парадигми можна назвати антропоцентричною та державоцентричною
парадигмами суспiльного розвитку. Мазепинська Украïна закрiплювала
за собою культурний спадок Русi, спадок давньокиïвського Гуманiзму
(. Маланюк), чиєю основною суспiльною вартiстю була iндивiдуальна
свобода як вища форма реалiзацiï християнськоï етики.
Петровська
Росiя остаточно зробила своïм власне полiтичний спадок Русi з
ïï екстенсивною динамiкою територiальноï експансiï у
просторi, де людське життя як таке не мало жодноï вартостi.
Мазепинська Украïна обрала шлях nationes, а отже, шлях культурно-
полiтичноï диференцiацiï, яка змушувала краïну до
перманентного опору нав'язуваному зовнi омолоґацiйному тиску.
Петровська Росiя знайшла свiй iдеальний вимiр у великiй формi Imperium,
з ïï iнерцiйним iмперативом постiйноï розбудови
унiверсальних наднацiональних схем, покликаних спресовувати завойований
простiр в одне iдеологiчне цiле.
Але ця переможна петровська Росiя будувала своє суспiльство з
подданных и холопов. А переможена мазепинська Украïна поставала
потенцiйним суспiльством громадян.
Отже, мазепинська Украïна зробила не просто рiшучий, але й
вирiшальний крок у бiк вропи, i саме вропи часу антиабсолютистських
революцiй. Петровська Росiя реалiзувала себе в iмперськiй структурi,
месiанська концепцiя якоï мала в цiлому антиєвропейський
змiст.
Це була та блискавка, яка розчахнула генеалогiчне древо староïРусi. Вiдтодi протистояння Украïни та Росiï набуло системного
концепцiйного характеру. Суть цього протистояння полягає в тому,
що Украïна не була покiрним територiальним вимiром, вiдкритим до
колонiзацiï. Украïна була останнiм європейським
бастiоном полiтичноï традицiï, глибоко протипоказаноï
росiйському абсолютизмовi, а тому й небезпечноï для
централiзованоï влади, а саме: традицiï республiканськоï.
Ця традицiя, що цiлковито зросла на ґрунтi фiлософського спадку
європейськоï культури, стала основою украïнськоï
iдеï, тобто iдеï республiканськоï, а вiдтак i
нацiональноï, яка вiдтодi протиставила себе росiйськiй iдеï як
iдеï iмперськiй, а вiдтак й iманентно наднацiональнiй.
Вiд часiв Мазепи навiть концептуалiзацiя цього протистояння,
концептуалiзацiя взаємноï ворожостi йтиме двома рiзними, щоб
не сказати протилежними, шляхами. В украïнському культурно-
iсторичному контекстi категорiя ворога є вiдносною. Це категорiя
артикульована: вона прив'язана до iсторичних реалiй часу й мiсця,
пiдлягає, так би мовити, ревiзiï, має еволюцiю, може
зажити катарсису. Словом, будучи категорiєю вiдносною й
аналiтичною, це категорiя iсторична. Вiдтак, незважаючи на змiну
iдеологiчних контекстiв, ця категорiя не є непроникною для суто
людських або ж, як точнiше буде сказати для епохи, про яку йдеться,
християнських аспектiв. Згадаймо, наприклад, що в украïнсько-
польському протистояннi украïнська культура чiтко розмежовувала
категорiï Влади й Людини. Влада концептуалiзувалася як Вина, а
Людина як Страждання. Сенс iсторичних подiй iнтерпретувався через
євангельську параболу, з ïï iдеями рiвностi та
братерства, а не через трiумфальну завойовницьку мiфологiю, що дiлить
свiт на переможцiв i переможених. Козацький iсторик Самiйло Величко у
своєму Лiтописi залишає нам не тiльки епiчну оповiдь про
вiйськовi звитяги украïнських полководцiв, а й фiлософський аналiз
драми людини, що стає жертвою нав'язаних ïй воєн,
руйнацiï, нищення. Маємо не бухгалтерський реєстр
загиблих, а плач над людиною, яка силою вищих вiд неï обставин
змушена звикати до кровi й смертi, що не вiдповiдає ïï
християнськiй природi. I там, де мова йде про жертв, козацький
лiтописець не вiдрiзняє польських вдiв i сирiт вiд
украïнських: i тi й тi є заручниками спiльноï
iсторичноï трагедiï.
У росiйському контекстi iнтерпретацiя ворога має держа-
воцентричну пiдоснову, вiдтак категорiя ворога мислиться у
фундаменталiстських надчасових категорiях, тобто є абсолютною та
метаiсторичною. Оскiльки в оптицi Iмперiï Украïна є
власнiстю Росiï, будь-яка спроба вiдмiнностi i/чи усамостiйнення
Украïни безапеляцiйно бачиться виключно як загроза Росiï або ж
невдячнiсть до неï. Петро I чудово це висловив у вiдомiй формулi,
яка не залишає простору для дiалогу: Все мало-
российские гетманы от первого до последнего предатели.
Росiя становить собою сакралiзовану сутнiсть, тому будь-яке явище, яке
ставить це пiд сумнiв, демонi- зується i викреслюється
загалом iз християнського простору. Тобто в росiйському баченнi постатi
Мазепи симптоматичним чином вiдбивається погляд на Росiю, за
словами М. Брайчевського, як на головний критерiй iсторичних оцiнок, тен
денцiя розглядати iсторiю неросiйських народiв як iсторiю ïхнiх
вiдносин iз Росiєю.
Мазепа стає гетьманом у часи Руïни, коли, за словами вгена
Маланюка, навiть стовпи незавершеноï будiвлi Богдановоï були
скрушенi. В цьому сенсi Мазепа, за словами того ж Маланюка, є
людиною епiлогу Козацькоï доби. Але Мазепа є також людиною
прологу модерного часу украïнськоï iсторiï, вже не кажучи
про те, що вiн є зокрема свiдком i протагонiстом того глобального
процесу, в якому вiдбулася диференцiацiя парадигматики
нацiєтворення на полiтичнiй мапi Старого Континенту.
Фактично саме завдяки Мазепi стає вперше можливим погляд на
Украïну як на самостiйний суб'єкт iсторiï. Iншими
словами, з Мазепою вмирає стара Русь, аби вiдродитися
Украïною.
Формування iдеологiчних, полiтичних та юридичних пiдвалин
Украïнськоï держави вiдбувається в XVI столiттi та в
першiй половинi XVII столiття, а практична реалiзацiя цих постулатiв
має мiсце в другiй половинi XVII столiття та у XVIII столiттi.
Украïнськiй Козацькiй державi, що опирається на специфiчну
iнституцiйну структуру, вдається протриматись, незважаючи на
неперервну експансiю Польщi та Росiï, протягом 116 рокiв: з 1648 по
1764 роки, тобто вiд початку Хмельниччини до лiквiдацiï iнституту
гетьманства. У кожному разi, саме протягом драматичноï половини
столiття у перiод мiж Богданом Хмельницьким та Iваном Мазепою
вiдбувається остаточна консолiдацiя концепцiï
Украïнськоï держави.
Спiввiдношення постатей Хмельницького та Мазепи складне, а почасти й
парадоксальне. Без Хмельницького не могло б бути Мазепи, але без Мазепи
полiтичний спадок Хмельницького ризикував би бути втраченим
безповоротно. Основний парадокс цього спiввiдношення полягає в
тому, що Хмельницький очолив стихiйний, масовий i протягом тривалого
часу переможний рух народу, а Мазепа у своïй полiтичнiй самотностi
гурт реалiстично мислячих однодумцiв, приречених, однак, на поразку.
Хмельницький у своïй концепцiï держави намагався модернiзувати
вже iснуючу вiд Середньовiччя полiтичну схему. Власне, вiн не витворював
ех novo державу, а вiдновлював Велике Князiвство Руське в його
давньокиïвських етнокультурних та геополiтичних межах та у
федеративному просторi з Польською державою. Мазепа, призвiвши до
iмплозiï цю схему, вiдриваючись вiд Русi, засновував незалежну
Украïну в перспективi європейського нацiєтворення.
Вiд Хмельницького до Мазепи полiтичний проект новоï Украïни
складався не лише на полях битв. У його основi лi тературна еволюцiя та
еволюцiя правовоï культури давньоï Украïни. Концепцiя
свободи i громадянина, витворена культурою кiнця XVI першоï
половини XVII столiття, стає основою нового бачення Вiтчизни,
ïï внутрiшнього буття та ïï iсторичного призначення.
Константою цього перiоду є унiкальний симбiоз полiтичного та
культурного зусилля нацiï. Iнтелект i Вiйсько, Академiя i Полiтика
мають спiльних протагонiстiв. Ось тому Ойчизна i вольность стають
ключовими поняттями культури як базовi для гiдностi людини
категорiï. Цi категорiï є мiрилом, з одного боку,
християнськоï моралi, а з другого громадянськоï свiдомостi. I
водночас цi категорiï стають домiнуючими моральними векторами
полiтичноï стратегiï. Через те перiод мiж Хмельницьким та
Мазепою становить собою не лише полiтичну, а й моральну еволюцiю
Украïни. Вiдбувається глобальна трансформацiя
украïнського суспiльства: стверджуючи свою релiгiйну, культурну,
мовну, юридичну iдентичнiсть, формуючи свою громадянську свiдомiсть,
народ стає нацiєю, входячи в модерний час
європейськоï iсторiï.
Надзвичайно складним i вкрай малодослiдженим питанням є проблема
культурних передумов формування республiканськоï традицiï.
Основними факторами формування цiєï традицiï є
захiдноєвропейський Гуманiзм та Реформацiя. Саме в надрах цих
течiй виробляється нова концепцiя держави i влади й новi принципи
стосункiв мiж владою i законом та мiж суспiльством i владою, принципи,
якi, власне, й визначають неперехiдний водороздiл мiж цивiлiзацiєю
Києва та цивiлiзацiєю Москви. В Украïнi
вiдбувається рецепцiя Гуманiзму через фiльтр протестантськоï
Реформацiï, i сама Реформацiя iнтерпретується у специфiчному
ключi украïнського варiанту Православ'я толерантного й вiдкритого
на дiалог з Iншим. Важливо й те, що поширення реформацiйних течiй
(насамперед найрадикальнiшоï з них социнiанства) на
украïнських теренах було достатньо капiлярне: охоплювало Галичину,
Волинь, Подiлля, Побужжя, Полiсся i глибоко закорiнювалося не стiльки у
великих мiстах, скiльки у провiнцiï. Таким чином, втягнутими в цю
iдеологiю виявлялися не лише шляхетськi верстви, а й мiщани.
Реформацiйнi громади ставали провiдниками iдей рiвностi, братерства,
свободи, вимагали визволення селян вiд рабського становища, скасування
смертноï кари, припинення вiйн. В очах протестантiв Церква та Влада
бачились як iнструменти насилля над людиною в руках диявола, якими цей
злiсний миродержець прагне зламати iндивiдуальну людську та колективну
суспiльну волю. Найголовнiше ж те, що в контекстi реформацiйноï
iдеологiï народжується нова концепцiя людини та ïï
зв'язку з Богом, з суспiльством, з самою собою. До цього слiд додати i
такий важливий для рутенського ареалу аспект, як мова. Саме Реформацiя
дала важливий поштовх процесу перетворення розмовноï мови в мову
лiтературну (згадаймо, яку роль для нiмецькоï мови вiдiграв
переклад Лютером Бiблiï). В умовах несекуляризованоï культури,
де центром духовного життя продовжувала бути церква, наближення церкви
до проблем суспiльства також i в мовному аспектi сприяло
консолiдацiï цього суспiльства, виробленню об'єднуючих
культурних та полiтичних прiоритетiв. У цьому сенсi витоки
республiканськоï традицiï слiд шукати в культурi
католицькоï Русi (В. Липинський), але ïï розвиток
вiдбувається в украïнському православному руслi, яке
зазнає глибокого впливу Реформацiï i яке дедалi бiльше
виявляє себе як свiдомий i послiдовний розлам вiзантiйського
монолiту.
Захист iдентичностi культури й суспiльства, свободи iндивiдуума, його
невiд'ємного права (чи й обов'язку) самостiйно спiв- мiрювати
власне сумлiння i власний розум iз запропонованими догмами є вкрай
важливим спадком Реформацiï на украïнських теренах. Власне, в
межах несекуляризованоï культури формування громадянськоï
свiдомостi й не могло бути вiдчужене вiд релiгiйного мислення. Але
релiгiйний рацiоналiзм, що проникає на той час у тканину
православ'я, становить собою потужну протидiю його вродженiй мiстичнiй
та метафiзичнiй природi. Теза iндивiдуальних стосункiв людини з вiрою,
ствердження права
людини на пошук правди, а вiдтак i на свободу вибору, змiнює
суспiльнi орiєнтацiï iндивiдуума. Акцент змiщується зi
слiпоï вiри та детермiнiзму Провiденцiï на земну етичну й
iнтелектуальну дiяльнiсть особистостi, вiдкриваючи шлях до
iндивiдуальноï вiдповiдальностi людини, до ïï
самосвiдомостi як громадянина, а отже, в кiнцевому рахунку, i до
секуляризацiï культури.
У цей перiод навiть найконсервативнiший лiтературний жанр полемiстика
виразно дистанцiюється вiд доктринальних постулатiв. Уже в
Герасима Смотрицького зустрiчаємо iдею, що перешкоджати
сповiдувати iстинну вiру є не стiльки насиллям над доктриною,
скiльки насиллям над правами людини. Гегемонiя з боку Римськоï
церкви неприйнятна, позаяк вона перериває зв'язок з прадавньою
схiдною традицiєю. Але ця традицiя мислиться не як сума
абстрактних релiгiйних приписiв, а як i це вкрай важливо вiра батькiв.
Ображати вiру батькiв означає ображати честь роду, а отже, й
етичну пам'ять поколiнь. Захист вiри батькiв стає таким чином
iндивiдуальним моральним обов'язком i запорукою гiдностi людини.
Оскiльки ж вiра батькiв сягає в глибини часу, це вiра
Киïвськоï Русi, що обирає схiдне християнство, таким
чином утверджується не лише культурний, а й моральний континуум
тодiшньоï Украïни з Давньою Руссю. Але демiургiчною силою
цього континууму є насамперед свiдома воля людини. Християни не
є нiмою отарою, це зрiла й свiдома своïх обов'язкiв громада.
Найвиразнiше цi концепцiï прозвучать, зрозумiло, в жанрi, де процес
секуляризацiï був значно глибший порiвняно з релiгiйною
лiтературою, в поезiï епохи Бароко. Iстинне життя бачиться не як
мучеництво та медитацiя в самотнiй келiï, а як мудра й мужня
посвята Воïна i Поета потребам свого суспiльства. I так само
iстинна батькiвщина це не тiльки Горня Республiка, а й Рiч Посполита
Украïнська, тобто цiлком конкретна Батькiвщина, про яку треба дбати
та чию свободу й цiлiснiсть треба захищати. Крiм того, свiдомим си-
ном своєï Вiтчизни може бути лише освiчена людина, що вiльно
володiє багатогранними iнструментами пiзнання свiту.
Саме в поезiï украïнського Бароко бере також початок
iнтерпретацiя свободи як природного права людини. Ця
концепцiя означить собою весь подальший розвиток украïнськоï
культури до Iсторiï Русiв та поезiï Тараса Шевченка, до
модернiзму 20-х рокiв XX столiття. Своєрiднiсть цiєï
концепцiï на украïнському ґрунтi полягає в тому,
що свобода розумiється як iдеальна екзистенцiя людини, iншими
словами єдина екзистенцiя, в якiй людська iстота може реалiзувати
себе як образ Божий i таким чином виправдати самопожертву Христа.
Ця свобода є синтезом особистiсноï свободи людини та
ïï свободи полiтичноï. Власне, цi двi форми свободи мають
синкретичну взаємозалежнiсть. Касiян Сакович у знаменитих Вiршах
на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного…
говорить про золотую вольность як про найбольшую реч межи всiми.
Самоочевидний генетичний зв'язок цiєï концепцiï з
концепцiєю zlota wolnosc польського Вiдродження. Але польська
zlota wolnosc була привiлеєм шляхти, а украïнська золотая
вольность стала духовним i полiтичним девiзом посполитого рушення: Леч
она не кождому может бити дана, / Только тим, що боронять Ойчизни i Пана
(Пан тут означає Бог, якщо зважити, зокрема, на неминучу польську
ремiнiсценцiю).
Iдентифiкацiя етнiчноï приналежностi з вiрою зумовлює
вiдчуття Ойчизни як Богом даноï землi. Тому вмерти за Батькiвщину
це вищий моральний обов'язок: безсмертна природа людськоï душi
реалiзує себе через цю найвищу земну самопожертву. Залишити в бiдi
Вiтчизну означає приректи себе самого на смерть: Кто бовiм за
ойчизну не хочет вмирати, / Той по том з ойчизною мусить погибати.
Акцент ставиться не стiльки на парадигмi дiï як такiй (захист
християнства), скiльки на рятiвному змiстi здiйсненого внутрiшнього
вибору. Так складається iдея етичноï еволюцiï, яка,
разом з iнтелектуальним вивищенням суспiльства, стає основою
громадянськоï свiдомостi. Але моральним поштовхом до формування
громадянськоï свiдомостi залишається людська гiднiсть:
ïï збереження i захист є обов'язком людини перед Богом,
перед суспiльством, перед пам'яттю предкiв i, нарештi, перед самою собою
як еманацiєю Божоï iпостасi.
Вiд Хмельницького до Мазепи вiдтак формується, розвивається
i вивершується концепцiя цiлiсностi Вiтчизни як у планi
полiтичного устрою Украïнськоï держави, так i в планi
ïï культурноï iдентичностi. Хмельницький, у цитацiï
Лiтопису Величка, кличе на боротьбу з поляками всiх, кому люба цiлiсть
вашоï Вiтчизни. Грушевський вважає, що Хмельницький мав
свiдомiсть, що треба боротися за весь украïнський народ, за всю
Украïну, за ïï визволення, незалежнiсть i самостiйнiсть.
Категорiï свого i чужого вже достатньо виразнi: гетьман
проголошує, що здобуватиме свободу своïй Батькiвщинi, однак
не за рахунок iнших. За границю вiйною не пiду, каже вiн, водночас самим
словом границя потверджуючи чiткiсть свого бачення кордонiв власноï
краïни, яку вiн має на метi перетворити на республiку в
республiцi. У формуваннi концепцiï цiлiсностi Батькiвщини ключове
мiсце займає концепцiя рiвностi козацькоï нацiï з iншими
народами. Стосунки украïнцiв з iншими народами, цитуючи Гадяцьку
угоду (1658), мають бути стосунками вiльних з вiльними, рiвних з
рiвними, достойних з достойними. А це знову ж таки дивовижне
випередження часу: у XX столiттi, по Другiй свiтовiй вiйнi у таких
термiнах говорила про стосунки з сусiдами украïнцями, бiлорусами,
росiянами опозицiйна комунiстичному режимовi про- тестна польська
публiцистика.
Пiдсумовуючи, можна сказати, що генеалогiя державного проекту,
реалiзатором якого став Мазепа, бере початок саме в добу Хмельниччини. У
цьому державному проектi суто полiтичний (а отже, зокрема юридичний) та
культурний (а отже, також моральний) аспекти пов'язанi мiж собою в
нерозривну єднiсть.
Перший аспект полiтичний знаходить своє вираження в основоположнiй
для культурноï ментальностi тодiшнього украïнського
суспiльства концепцiï стародавнiх прав i вольностей, якi є
запорукою рiвностi козацькоï нацiï зi своïми сусiдами.
Повернення цих стародавнiх прав i вольностей має перетворити
Украïну на самостiйну полiтичну одиницю в межах Речi
Посполитоï, а вiдтак i в суб'єкт мiжнародного права.
Другий аспект культурний передбачає комплексну концепцiю Вiтчизни
в усiх визначальних параметрах ïï iсторичного буття в
дiахронiчному зрiзi: територiя, церква, мова. Хмельницький у
своєму намiрi звiльнити вiд влади Речi Посполитоï
украïнськi землi та збудувати державу прагне вiдтворити кордони
староï Руси-Украïни, свiдомо наполягаючи на континуумi києво-
руськоï iсторiï. Ставлячи своï умови польськiй Коронi,
гетьман говорить про землi, якi є предковiчною вiтчизною нашою вiд
часiв рiвноапостольного князя Володимира Киïвського. Цiлiснiсть Руси-
Украïни, якiй належиться бути вiльною, окреслюється
територiєю, де народ говорить руською мовою та сповiдує
грецьку вiру. У передачi автора Iсторiï Русiв Хмельницький
iнтерпретує природне право людини на свободу як обов'язок боротьби
проти тирана. Пiд владою тирана особистiсна свобода неможлива, позаяк
тиран вiдбирає честь, права, власнiсть i саму свободу розмови i
вiросповiдан- ня , каже Хмельницький у своєму зверненнi до старшин
i до козакiв. Без цих основоположних вимiрiв iснування життя позбавлене
перспективи майбутнього. Рабство веде людину до вегетативного стану, до
нечулостi та дрiмоти, в якiй людина волочить власнi ганебнi кайдани.
Отже, без здобуття незалежностi для Вiтчизни неможливо сподiватися на
особистiсну свободу, а життя без свободи не гiдне того, щоб його жити.
Iншими словами, украïнська тора бачить у свободi запоруку гiдностi
людини, а в людськiй гiдностi запоруку вiрностi основним християнським
цiнностям.
Подiбна концепцiя грунтується на iдеï iмплiцитноï еґалi-
тарностi громади, злютованоï спiльними цiлями боротьби проти
спiльного ворога. Украïнський полiтичний лад мислиться як лад
самоуправи й вибору, що робить неможливою автократичну форму
гетьманськоï влади. Адже гетьман є духовним провiдником, а
також i вiйськовим органiзатором козацького братства. У такiй культурнiй
оптицi гетьман не є всевладним самодержцем, мiфiчним у своïй
надчасовiй величi повелителем, а лише конкретним виразом народноï
волi в певний iсторичний момент. Прикметнi рядки Саковича:
Кгди ж гетьман не сам през ся,
леч войськом ест славний,
А войсько тиж гетьманом,
довод то ест явний,
Гетьман без войська що ж ест,
войсько тиж без нього?
Згола нiчого не ест един без другого.
Цих рядкiв достатньо, щоб зрозумiти неподоланний цивi- лiзацiйний розрив
мiж Украïною i Росiєю, де цар поставлений над людьми, як
свого часу сказав ще Iван Грозний, по высшему Божьему соизволению, а не
по многомятежному человечества хотению. Украïнську iсторiю як i
європейську творить не єдиновладний деспот, а многомятежное
человечества хотение.
Природно, ще не можна говорити про достатню зрiлiсть юридичноï
думки тогочасноï Украïни, зважаючи на неконтинуатив- нiсть i
фрагментарнiсть ïï суспiльно-iнституцiйного простору та на
постiйний зовнiшнiй мiлiтарний i адмiнiстративний тиск на цей простiр.
Але цiкава сама спроба дати моральне пiдґрунтя юридичним нормам.
Зокрема, з Хмельницького починається нова iнтерпретацiя юридичних
норм угоди (також клятви, присяги в термiнологiï того часу), яка
набуде особливоï ваги в добу Мазепи. Для Хмельницького угода
є непорушною доти, доки ïï поважають обидвi сторони.
Так, предки украïнцiв об'єдналися з литовцями й поляками по
добрiй волi та заради обопiльноï оборони вiд чужоплемiнних, прийшли
до них з власною своєю природною землею, зi своïми мiстами i
селами i своïми навiть законами, i з усiм для життя потрiбним.
Заплативши тиранством за цю довiру, поляки самi спричинилися до
розiрвання угоди про мирне спiвжиття з украïнцями. Бо якщо одна iз
сторiн таку угоду порушує, то, каже Хмельницький своєму
вiйськовi, закони божественнi, природнi i громадянськi завше такi клятви
скасовують; i ви од них вiльнi; а бiльше всiх присяг ви зобов'язанi
своïй вiтчизнi самою природою; i вiрi святiй, Символом
ïï, що ви його сповiдаєте.
